Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 45 страниц)

– Не проти чоловiка согрiшили вони, а проти духа святого, – палко пiдхопив Антонiй. – I немає їм пощади нi на землi, нi в небесах!

– Немає пощади! Ударила година справедливої помсти! – полум'яне вигукнув Найда. – Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його…

– Безумцi! Зупинiться! Що ви говорите! – скрикнув Мельхiседек, простягаючи до ченцiв руки. – Хай не баламутяться серця вашi! Вiруйте в милосердя боже; я завтра ж поїду до Варшави. Ще надiюся на заступництво Росiї… ще…

– Заступництво Росiї не привело нi до чого, – перебив його Залiзняк. – Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тiльки надiятися на зброю Росiї, лишилося виконати те, про що говорили тобi…

Страшний грiм вдарив над самими головами присутнiх i розкотився грiзним трiскотом по всьому небосхилу.

– Ось голос, що кличе нас i нагадує про помсту! – урочисто мовив Залiзняк, здiймаючи до неба руки. – Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Нi, всi засоби вже випробувано, зостався тiльки один, котрий уже не раз рятував нас i вiру нашу, – шабля козацька: вона не зрадить i тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всiх, всякого стану й преложенства' людей, – чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тiльки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ех, якби нам тiльки грамота! Адже вiд цього паперу залежить усе: майбутнє України, порятунок вiри, порятунок усього святого для нас! Пiвжиття вiддав би за цей папiр – i нема де його взяти!

Останнi слова Залiзняк мовив з особливою палкiстю.

Мельхiседек здригнувся i пiдвiв похилену голову.

– Превелебний отче, ти ж усе життя своє поклав за врятування вiри, – гаряче говорив Залiзняк. – Ти – пастир наш: ми продовжуємо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми своє життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од царицi… хоч…

– Спинися! Що ти говориш? – збуджено скрикнув Мельхiседек, простягаючи до Залiзняка руку, немов хотiв стримати слово, що ладне було зiрватися з його уст. – Годi… годi!.. Залiзняк замовк, мовчав i Мельхiседек, але видно було, що слова Залiзняковi глибоко його схвилювали.

– Iдiть з миром, братiє, – промовив нарештi Мельхiседек уже спокiйнiше. – Стоятимемо твердо й покладатимемо надiю на бога: без волi його не впаде й волосина з людської голови. Хай же не бентежаться серця вашi, йдiть i молiться. Довлiє кожному дневi злоба його.

Нiхто не посмiв заперечити архiмандритовi: всi мовчки один за одним пiдiйшли до нього пiд благословення i вийшли з келiї.

Мельхiседек лишився сам. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, потiм глибоке зiтхання вирвалося з його грудей i голова схилилась на руки.

– Звершилося, – прошепотiв вiн беззвучно й знову застиг нерухомо в своєму високому крiслi. Тупий, безпросвiтний одчай важким каменем налiг на його душу й нiби скував усе тiло. Якийсь час сидiв вiн отак нерухомо, без думи, без почуттiв, немов скам'янiлий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всi засоби вичерпано й мирний шлях не приведе нi до чого?"

Мельхiседек пiдвiв голову i втопив скорботний погляд в куток келiї, потонулий в мороцi, наче хотiв знайти там вiдповiдь на своє тривожне запитання. "Так, – почулося з глибини серця, – всi мирнi засоби вже випробуванi й не привели нi до чого. Слово не досягає серця, заслiпленого шаленством". Невже ж вони, Залiзняк i його товаришi, суть продовжувачi початої ним справи? "Так, – почулося знову з глибини серця, – вони кiнчають те, що почав ти". Але боже мiй! Я шукав миру мировi, а не кровопролиття й борнi, захвилювався iгумен. Невже ж мiй шлях привiв їх до ножа? Невже ж не лишилося нiчого, крiм ножа? "Iншого шляху не лишилося тепер", – пролунало в серцi iгумена так виразно, так чiтко, нiби цi слова промовив хтось над самим його вухом. Мельхiседек здригнувся. "То, виходить, правда на їхньому боцi, виходить, вiн злочинець, бо стримував i зупиняв їх. Виходить, його проповiдь покори й терпiння тiльки вiддаляла день миру й наближала день загибелi вбогої пастви його. I цього допустився вiн, натхненний пастир, поставлений над усiєю Україною!"

– О, горе пастирям, котрi занапащають i розгублюють овець пастви своєї! – промовив уголос Мельхiседек i, вставши з крiсла, схвильовано пройшовся по кiмнатi.

Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю убогу церкву вiд тої долi, яку призначили їм ляхи? Просити, клопотатись, позиватися? Нi, тепер уже це все марне. Давно вже Мельхiседек утратив надiю на клопотання й заступництво iноземних дворiв перед сеймом польським, але, як людина, тонучи, хапається за соломинку, так хапався вiн за цю останню надiю. Тепер же вiн не мiг i на мить заспокоїти себе цiєю маною. Жах дiйсностi стояв перед його очима, немов живе страховище, й невблаганно вимагав вiдповiдi. Що робити? Виконати те, на що натякали йому там, на пiвночi? Зчинити бунт i ждати втручання iнших держав? Так, так! Немає сили бiльше терпiти! Переповнилась чаша терпiння… Та чи буде успiх? Там обiцяли йому допомогу, обiцяли на словах… Як передати сi слова народовi? Один спосiб: вiдтворити їх на паперi. Залiзняк бачить у цьому весь успiх дiла… Всi повстануть…

Мельхiседек на хвилину замислився.

– Нi, нi! Одiйди, сатано! – скрикнув вiн. – Навiщо спокушаєш мене? Кров, пожежi, убивства! Чи менi їх викликати? Чи менi прийняти на душу сей страшний грiх? О господи! Ти настановив мене пастирем над краєм сим. Вiдкрий же менi твою волю, навчи мене, вкажи рабовi твоєму незрячому твої путi!

Мельхiседек упав на колiна й так, долiлиць, застиг у безмовнiй молитвi перед розп'яттям, що висiло на стiнi.

Навколо було тихо, тiльки страшнi удари грому стрясали час вiд часу стiни монастиря. Мельхiседек не пiдводився, не чутно було нi слова, нi стогону, здавалося, в келiї не було жодної душi, тiльки блискавка, часом прорiзуючи густий морок, освiтлювала на мить постать архiмандрита, простягнуту ницьма перед розп'яттям. Хвилина спливала за хвилиною повiльно, лiниво…

Минула година. Мельхiседек нарештi з зусиллям пiдвiвся з пiдлоги, витер пiт, що виступив на обличчi, й знову сiв у крiсло.

– Терпiти, терпiти й прощати, – прошепотiв вiн сам собi, – й не ставати проти зла? А якщо це зло загрожує поглинути цiлий край? Загрожує поглинути й розтлити душi тисяч i тисяч людей? Якщо це зло здiймає руку й на святиню святинь, невже ж i тодi терпiти? Нi-нi, терпiти таке зло – согрiшити перед господом. Чи не озброїлися ж сини первосвященика Маккавея на захист храму господнього? Чи не поховав же Самсон пiд руїнами храму ненависних фiлiстимлян? Чи не вигнав же сам Христос гендлярiв iз храму?

Мельхiседек пiдвiвся з свого крiсла й знову схвильовано заходив по келiї.

– Усе в цьому паперi, каже вiн! – вихопилось нарештi в отця архiмандрита, й, стиснувши голову руками, вiн притулився чолом до вiконної шибки.

Гроза минала; здаля ще докочувалося глухе гуркотiння грому, але в природi все вже заспокоїлось; чути було, як тихо падали з обважнiлого листя краплi дощу. – "Хто любить мене, душу свою погубить…" – прошепотiв ледве чутно Мельхiседек i знову почав ходити по келiї.

Болiсна, глибока боротьба розривала його душу.

– Нi, нi… нащо обман?.. Нащо єзуїтство? Правди, правди? Чи буде успiх? Чи пощастить? Чи виконають обiцяне? Чи не буде остання година гiрша за першу? О господи, помiчник i покровитель мiй! Навiщо поставив ти мене вершити долю людей? – знов вихопилось у нього.

Довго ходив так архiмандрит по келiї, то зупиняючись, стиснувши голову руками, то падаючи перед розп'яттям на колiна й болiсно ламаючи руки.

– Але хай буде над усiма нами воля твоя! – промовив вiн нарештi твердим голосом, зупиняючись перед розп'яттям. – Хто боїться вiтру – тому не сiяти, i хто дивиться на хмари – тому не жати.

Молодий служка, що спав поруч з келiєю Мельхiседека, чув цiлу нiч за стiною кроки архiмандрита.

Коли на сходi зажеврiла рожева, ясна зiрниця й просвiтлiла висока глибiнь неба, Мельхiседек покликав служку й звелiв йому сповiстити отця Антонiя, шоб той якнайшвидше прийшов до нього.

Отець Антонiй ввiйшов до келiї архiмандрита й мимохiть вiдсахнувся – так постарiв i змiнився за цю нiч iгумен.

– Сину мiй, – звернувся Мельхiседек до Антонiя, – чи є в нашiй аптецi золоте чорнило?

– Є, превелебний отче, – жваво вiдповiв Антонiй.

– Так… Доведеться менi скомпонувати один папiр, але сiє потiм! – рiзке урвав iгумен i додав: – Сьогоднi виїжджаю.

– Ти, превелебний отче? Куди?

– У Варшаву!

– Владико, – жахнувся Антонiй, мимохiть подавшись уперед.

– Я – пастир ваш, менi належить за всiх терпiти й вiдповiдати. Але не на те покликав я тебе. Я виїжджаю й не маю зайвого часу. – Мельхiседек зупинився на мить i потiм провадив далi дещо збентежено: – Полковник говорив учора про грамоту царську… ти чув усе… Сьогоднi вночi я пригадав, що коли був у Петербурзi, то справдi одержав вiд монархинi якусь грамоту… Писано було в тiй грамотi, що монархиня всiх нас пiд свiй захист приймає i обiцяє допомогти нам проти ляхiв.

З напруженою увагою прислухався Антонiй до слiв Мельхiседека, обличчя його вiд хвилювання почервонiло, а очi так i вп'ялися в iгумена.

– Але, – провадив Мельхiседек, – я не маю часу вiдшукати її, а тому залишаю тобi ключi вiд цiєї потайної скриньки: знайди ту грамоту i вiддай її пановi полковниковi. Ти зрозумiв мене? – I Мельхiседек пильно подивився в очi Антонiєвi.

– Зрозумiв, превелебний отче, – скрикнув Антонiй у поривi неприхованого захвату. – Будь спокiйний, усе виконаю!

Захоплений вигук Антонiя примусив Мельхiседека здригнутися й змiнитись на виду.

– Стривай! – промовив вiн швидко й, пiдвiвшись з мiсця, пiдiйшов до Антонiя i взяв його за руку. – Чи розумiєш ти, – заговорив вiн поволi, впиваючись у нього очима й мiцно стискаючи його руку в своїй руцi, – чи розумiєш ти, що викличе сей папiр? Чи розумiєш ти, на який шлях штовхне вiн усiх? Чи розумiєш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вiтчизни залежатиме вiд цього паперу… тiльки вiд нього?

– Розумiю, – прошепотiв Антонiй, опускаючи очi перед пронизливим поглядом Мельхiседека.

– Присягнися ж менi богом всемогутнiм, – Мельхiседек пiднiс до розп'яття руку, i голос його залунав урочисто й суворо. – Присягнися спасiнням душi своєї, присягнись стражданнями розп'ятого за нас, що ти вiддаси полковниковi сей папiр лише тодi, як воiстину вдарить наша остання година!

– Присягаюсь! – прошепотiв Антонiй, стаючи перед розп'яттям на колiна.

– Хай же буде над нами воля твоя! – мовив наприкiнцi тремтячим голосом Мельхiседек.

Вийшовши з келiї iгумена, Залiзняк узяв Найду за руку й, придержавши його, промовив тихо:

– Пора! Завтра треба вирiшити, кому податися на Запорожжя, а кому лишитись тут… Буду завтра… Зараз треба до своїх…

Залiзняк випустив руку Найди й поспiшив прилучитися до ченцiв, що пiшли вперед…

Найда уповiльнив ходу, щоб дати час товаришам одiйти, i попростував до своєї келiї: йому хотiлося зостатися самому, i будь-яке товариство, навiть найближчих друзiв, було в цю хвилину небажане для нього. Груди його розпирало непогамовне хвилювання…

Уся ненависть до ляхiв, уся палка любов до батькiвщини, вся вiдданiсть вiрi батькiв, уся гордiсть козацька спалахнули в його серцi яскравим полум'ям, коли вiн почув звiстку, привезену гiнцем. Тепер вiн горiв бажанням будь-що врятувати вiтчизну, поставити все на карту, але добути їй волю. Залiзняковi слова наелектризували його ще бiльше.

Завтра має вирiшитися все… треба спiшити… А втiм, Залiзняк не дрiмав: Україна вже вся напоготовi, жде тiльки гасла… Але треба передусiм заручитися пiдтримкою Росiї, послати когось таємно… та й до iнших сусiдiв вдатися не завадить… Австрiяк… Пруссак… скрiзь треба кинутись: усi зазiхають на труп старої Польщi… треба все обмiркувати, все зважити… Запорожцi, гайдамаки… так, а маса селянства – i не озброєна, i не навчена… Добре, якщо допоможе Росiя, а коли доведеться дiяти лише своїми силами та з голими руками?.. Ех, якби можливiсть була найняти союзникiв… Прикупити зброї, вiйськового припасу!..

Пойнятий такими думками, Найда повернувся до своєї келiї й, узявши на засув дверi, пiдiйшов до вiкна.

Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстiж вiкно – його схвильованiй душi була близька ця бурхлива стихiя. Припавши обличчям до залiзних грат вiкна, вiн почав жадiбно вдихати свiже повiтря. Блискавки прорiзували темряву, що оповила землю, грiм раз у раз потрясав склепiння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи свої могутнi крила пiд звуки цiєї страшної грози…

З пiвгодини отак простояв Найда коло вiкна, не бачачи нiчого навколо, прислухаючись тiльки до тiєї пречудової гармонiї, що росла в його душi, коли нараз, зробивши необережний рух, вiн штовхнув стола й мало не перекинув його. Iз столу впало щось важке. Вiн нахилився й намацав на пiдлозi велику проскуру. Ця знахiдка надзвичайно здивувала Найду.

Роздивляючись i перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помiтив, що знизу на нiй було щось написано великими слов'янськими лiтерами.

Пiдiйшовши ближче до лампади, що жеврiла бiля iкони, вiн прочитав:

– "О здравiї раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного українського".

Слова цi, вимовленi вголос, примусили Найду здригнутися всiм тiлом. Вiн iз жахом оглянувся, неначе це промовив не вiн, а хтось iнший, але в кiмнатi не було нiкого.

Не довiряючи своєму слуховi й своєму зоровi, вiн ще раз глянув на проскуру й знову прочитав:

– "О здравiї раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного українського".

Моторошне почуття охопило Найду.

Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрiзь його супроводжує, куди б не кидала його доля?

Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кiмнати, а нерозв'язнi питання вихором проносились в його головi. Непомiтно для самого себе вiн вiдкусив добрий кусень проскури, вiдчувши голод.

Проскура була черства, та молодi зуби ченця легко її дрибушили.

Нараз Найда вiдчув у ротi щось неїстiвне…

Здивований i вражений, вiн поквапне витяг з рота м'якушку й помiтив у нiй клаптик паперу.

Тремтячими вiд хвилювання руками пiднiс вiн його до лампадки; папiрець був списаний дрiбними лiтерами, частина слiв добре збереглася, в iнших же мiсцях, од слини, чорнило розпливлося, на паперi лишилися тiльки плями.

Найда напружив зiр i прочитав уцiлiлi на паперi слова: "скарб… червi… та рiзних кош… в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi Нашiй… шлях таємний…"

Найда похитнувся i ухопився за стiну, щоб не впасти.

"Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволiв? Хтось показує менi на скарб? Так, скарб, – це слово стояло на папiрцi виразно й чiтко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Нi, нi! Хто б так жартував? Навiщо? Для чого?"

Найда знову пробiг очима по клаптику папiрця.

"Нi-нi, це не може бути жарт, це якийсь невiдомий доброчинець, що цiле життя збирав шеляг до шеляга на користь вiтчизнi, передає йому свiй скарб. Як розшукати його?"

Найда знову пiднiс до очей порваний клаптик паперу.

– "Шлях таємний", – прочитав вiн останнi слова, далi папiрець обривався.

Здушений крик вирвався з грудей Найди:

"Що ж це? Невже я з'їв решту записки?"

Вiд цiєї думки холод пробiг поза спиною в Найди.

Вiн почав пильно роздивлятися папiрець, i йому вiдлягло вiд серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга – отже, весь папiрець був чималий, а тому вiн не мiг проковтнути його непомiтно: певно, клаптик лишився десь у проскурцi.

"А що, коли чорнило на ньому зблякло вiд жару? А що, коли я проковтнув найважливiшу частину?.."

Та Найда недовго розмiрковував: хутко зняв вiн з ланцюжка лампадку, поставив її на столi й, присiвши до неї, почав обережно розламувати проскуру.

Проскура добре вже таки зачерствiла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити її обережно.

Найда вiдломив один шматочок, у ньому не було нiчого, другий – теж, третiй – i радiсний крик вирвався з його грудей: iз середини вiдламаного шматочка стирчав рiжок папiрця.

Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще.

Тепер можна було прочитати таке: "…жий козак запорозький…" Далi чорнило зовсiм зблякло, а ще далi стояло слово "скарб".

"Закопав скарб!" – пiдставив у думцi Найда й почав розбирати далi.

"Грошi, аби постаткувати доро… зiбрав я червiнцiв два…"

Тут стояла теж замiсть слова блiда чорнильна пляма.

"Чого ж два? Два казани? Два мiшки? Два барила? – промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, вiн побiг очима далi. – "…кий дiамантiв та рiзних кош… i все се за…"

"Закопав, – пiдставив Найда, – в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi нашiй… шлях таємний…"

Хоч тепер уже було цiлком ясно, що в записцi йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як i ранiше, невiдомо.

Записка кiнчалась тими ж словами: "шлях таємний".

А втiм, цi клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запеченої в проскурi: треба було передусiм зiбрати всi iншi її частини.

Задихаючись од нетерпiння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з неї клаптики паперу. Уже вся проскура була розламана, i йому лишалося тiльки скласти свою мозаїку, як зненацька сильний порив вiтру дмухнув у вiкно, змiв iз столу на пiдлогу всi клаптi й загасив лампадку.

Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, вiн насилу зачинив вiкно й заходився збирати розвiянi клаптики паперу, але в темрявi нiчого не бачив. Тодi вiн кинувся в сусiдню келiю по свiтло, не забувши при цьому замкнути за собою дверi.

Повернувшись iз свiчкою, Найда насамперед глянув на пiдлогу й полегшено зiтхнув – клаптики паперу лежали тут, розкиданi вiтром.

Найда старанно замкнув дверi, запнув вiкно, засвiтив лампадку й поставив її коло iкон. Воскову свiчку вiн прилiпив до столу й, зiбравши всi клаптi, сiв їх складати.

Чималенько довелося йому поморочитися, поки всi клаптi було складено. Та, закiнчивши цю роботу, вiн iз жахом помiтив, що в кiнцi записки не вистачало трьох маленьких клаптикiв i самий кiнець був одiрваний.

Притиснувши складенi клаптики товстою бiблiєю, щоб вони часом знову не розлетiлися, Найда кинувся шукати тi, яких бракувало. Вiн перевернув усю келiю, поодсовував усi свої простенькi меблi, перетрусив постiль, обдивився кожну шпаринку, але папiрцiв не було нiде…

– Куди вони могли подiтися? Невже їх занесло вiтром?

Лоб Найди вкрився холодним потом… У тих загублених клаптиках було, певно, головне.

В одчаї кинувся вiн надвiр, сподiваючись хоч там знайти тi клаптики, але вiдразу ж зрозумiв, що сподiванка ця безглузда… Дощ лив, як з ринви, i коли б навiть занесенi вiтром папiрцi й лежали тут, то вода б за цей час зовсiм позмивала чорнило… Та навiть i змитих папiрцiв нiчого було шукати, бо потоки води, що бiгли по двору, мусили б уже давно понести їх за собою.

Чи вiн iз'їв клаптики, яких бракувало, чи їх занiс вiтер – однаково: треба було примиритися з фактом – так чи iнакше, вони загинули.

Не марнуючи часу на даремне бiдкання, Найда повернувся в свою келiю. Через те, що загубленi клаптики нiяк не можна було розшукати, вiн вирiшив спробувати вiдтворити змiст записки по тих уривках, якi лишилися.

Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом i наклеїв на нього пiдiбранi клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:

"Року божого вiд народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький… скарб… Цiле життя своє збирав грошi, аби постаткувати дорогiй вiтчизнi моїй, зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий… i все се за… у потайному мiсцi… Тому, кому належить визволити край наш з лядської неволi, тому вiдкриваю таємницю сю, хай обряще вiн усе те, що збирав я цiле життя, i хай добуде за його допомогою волю вiтчизнi нашiй. На нього надiюсь: перст божий вказує на нього – шлях таємний… вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї. Наступного дня надвечiр побачиш на лiвому березi рiчки високу кручу, а на вершинi її великий сiрий камiнь, подiбний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш… а… розчахнутий дуб, одну по… блискавка, а друга… похилившись… пройди пiд… роною, спинися пiд… звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…"

Тут рiжок записки був одiрваний, на цьому клаптику вона й закiнчувалась. Найда взявся до роботи.

Перша частина записки збереглася цiлком, за винятком кiлькох слiв, котрi вiн пiдставив без будь-яких труднощiв. Перше змите слово, без сумнiву, було "закопав", тим паче, що в iншому мiсцi пiсля слiв: "I все се" – стояв початок слова "за…", а далi розмазана пляма. Найда пiдставив i сюди слово "закопав" i прочитав: "i все се закопав у потайному мiсцi". Тiльки над рядком: "зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та iнших коштовних речей казан малий" – довелося трохи задуматися.

– Чого два? Два барила, два казани, два мiшки?

А втiм, це не мало особливого значення, та оскiльки далi згадувалося слово "казан", Найда пiдставив його сюди i прочитав:

"Червiнцiв два казани, битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий".

Це була величезна сума, i свiдомiсть того, що вiн може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди вiдновити втрачений змiст записки.

Далi йшло таке неясне мiсце: "вiд…гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi де впадає в неї рiчка… звана". Тут знову було двi плями.

Для будь-кого iншого було б вельми нелегко на основi таких невиразних даних визначити дорогу, якою слiд їхати, але для Найди це було справою кiлькох хвилин. Вiн знав напам'ять назви всiх малих i великих рiчок у запорозькому степу, розташування мiст, мiстечок, селищ i навiть окремих хуторiв.

Перебравши все це в пам'ятi, Найда досить легко вiдновив назву рiчки, вiд якої збереглась лише початкова лiтера "С".

"До рiчки Саксаганки", – прочитав вiн. Пiдставленi лiтери якраз заповнили розмите мiсце.

Тепер уже зовсiм легко було вiдкрити назву гарду, i Найда без усякого вагання вписав слово: "Незаймалiвського".

Таким чином, уся перша частина записки була вiдтворена: Залишалася друга, неясна, заплутана.

Поволi, слово по слову, читав Найда неяснi мiсця: "Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш", – далi йшов пропуск.

– Що ж побачиш там? – спитав себе Найда. Пiсля пропуску стояла лiтера "а", потiм знову пропуск i "розчахнутий дуб".

"А" сполучало цi два речення. "Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, є й отой розчахнутий дуб". Але що це може бути?

"Побачиш гору, а на нiй розчахнутий дуб"? – пiдставив у думцi Найда, але зараз же вiдкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, то не можна було б побачити з кручi дуба, що росте на тiй горi, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рiвного мiсця, як i з кручi. У всякому разi, в записцi мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на неї, й там росте дуб. Тодi, може, "яр"? Це коротеньке слово теж пiдходило до змитого мiсця, що лишилося на паперi.

– Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, – голосно промовив Найда й зараз же вiдкинув цю думку.

Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощi розмивають яр водою; крiм того, й дуби не ростуть на низинi.

Що ж це можна було побачити з тiєї кручi? Лiс, гай?

Цi коротенькi слова також пiдходили до пропущених мiсць. Але навiщо ж треба було видиратися на кручу й на камiнь, щоб побачити гай? Гай же не голка, i в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора таємничої записки так точно вказувати мiсце, з котрого треба було дивитися на той гай?

Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очi загорiлися, i вiн кинувся до столу.

– Чому? – мало не скрикнув вiн уголос. – Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в якому слiд шукати того дуба, тому додано ще й ознаку: дуб розчахнутий. Так, так! Якби той дуб був тiльки один, то вказувати так докладно його мiсце не було б потреби, а через те, що вiн рiс у гаю, то авторовi записки й треба було точно вказати напрямок, у якому шукати дуба i як вiн виглядає! Так, так, iнакше не могло й бути!

Найда вписав потрiбнi слова й прочитав уголос:

– "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб".

Очевидно, так i було в записцi.

Нестримна радiсть охопила Найду, i, пiдiгрiтий першим успiхом, вiн iще з бiльшим запалом узявся розгадувати змiст таємничої записки.

Далi йшла фраза: "Одну по… блискавка, а друга р… похилившись".

Розкрити змiст цiєї фрази було не важко.

Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити або розбити. В даному випадку тiльки розбити, бо одна, розбита блискавкою, половина протиставилася другiй. Та й на спалене дерево не мiг би вказувати таємничий хазяїн скарбу, бо таке дерево мусило б скоро всохнути й загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а друга… Далi в записцi йшло пропущене слово. Що ж робить вона, похилившись… стоїть, лежить?! Нi! Яке ж тут має бути слово? На що воно мусить указувати? Коли про одну половину сказано, що її розбила блискавка, а друга протиставляється їй – виходить, вона здорова, не всохла, вона росте…

– Авжеж, якраз саме росте! – радiсно скрикнув Найда, знайшовши слово, котре шукав. – Одну розбила блискавка, а друга росте, похилившись до землi. – Ще один крок до розкриття змiсту записки було зроблено. Слово по слову почав розбирати Найда далi.

– "Пройди пiд… роною", – прочитав вiн наступну фразу, – "…роною", – тут, певно, одiрваний початок слова: "сто…" Найда приписав його й прочитав:

"Пройди пiд… стороною".

– Але пiд котрою з двох? – спитав вiн себе. – Пiд похилою чи пiд розбитою? Та чи вказував би хазяїн скарбу на половину, яку розбила блискавка? Звичайно, нi, бо вона згодом все одно мала усохнути. Та коли б ця розбита частина й правила за вказiвку, то не було б потреби так детально говорити про iншу, похилену.

Отже, найпевнiше, в записцi мало стояти: "Пройди пiд похилою стороною".

Найда знову схилився над запискою.

– "Спинися пiд… – читав вiн далi, – звiдти сто крокiв уперед".

Але звiдки? В записцi було сказано: "Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд…"

"Пiд нею", – вирiшив сам собi Найда, але зараз же засумнiвався. Цього було б замало, щоб почати вiдлiчувати кроки, треба було мати точнiшу вказiвку, з якого саме мiсця це робити.

Яка ж могла бути точна вказiвка? Вигляд гiлок, сама кiлькiсть їх за цей час, певно, змiнилася. Вони могли розростися або всохнути, попереплiтатись. Ознака мусила бути бiльш постiйна. Що б це могло бути у вцiлiлої половини дерева: початок чи кiнець її?

Таким чином, сама по собi з'явилася вiдповiдь.

Але якби треба було лiчити кроки вiд початку цiєї сторони, тобто вiд стовбура, то було б просто сказано: вiдлiчи вiд стовбура пiд похилою стороною, а оскiльки в записцi сказано було: "Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд…", то природно гадати, що хазяїн скарбу написав так: "Спинися пiд краєм її i вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед", i таке пояснення видалось Найдi цiлком правдоподiбним.

Тепер йому лишалося тiльки доповнити останню фразу, але в цьому й були найбiльшi труднощi. Тут уцiлiло всього кiлька зовсiм дивних i незрозумiлих слiв.

"Там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…"

Що могли означати цi розрiзненi слова?

Думка Найди працювала з гарячковою швидкiстю. Обхопивши голову руками, з розпаленiлим обличчям, схилився вiн над папером, не вiдриваючи очей вiд таємничих слiв, якi нiби дражнили його своєю недосказанiстю.

Невже вiн не розгадає їх, невже вiн не розкриє змiсту останнiх рядкiв записки? Невже вiн не знайде цього скарбу? На саму думку про це мимовiльний жах охопив Найду.

– Нi-нi! – мовив вiн гаряче й з новим запалом узявся до працi.

Про який камiнь тут iдеться?

"На тому мiсцi…" Чи не закопаний на тому мiсцi, пiд тим каменем, скарб?

Нi! Адже далi говориться про сiмдесят три кроки, отже, вiд того каменя треба ще вiдлiчити сiмдесят три кроки.

Як же пiзнати той камiнь? Де знайти його? Що означає оте "пiвсписа"? Мiра його? Завдовжки пiвсписа?

Правда, це можливо, але певностi в Найди не було, бо вiн нiколи не чув, щоб довжину предметiв вимiрювали списом. Крiм того, дивувало ще й таке: навiщо було так точно описувати ознаки каменя, якби вiн лежав якраз на вiдстанi ста крокiв вiд похилої сторони дерева? Адже кожен, вiдлiчивши сто крокiв, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записцi було ясно сказано: "Вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь…"

Отже, камiнь лежить на вiдстанi ста крокiв.

Але де ж вiн може лежати, якщо потрiбнi ще точнiшi вказiвки? Де звичайно лежить камiння? Адже не на деревах, а тiльки на землi, або в водi, або пiд землею.

При останньому словi наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей.

– Так! I не може бути iнакше: камiнь – пiд землею на пiвсписа! Встромивши в землю спис, можна його вiстрям дiткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записцi на це вказати.

Тремтячи вiд радостi, Найда вписав на вiльних мiсцях: "Там, пiд землею на пiвсписа, лежить камiнь" – i з новою енергiєю заходився розбирати записку далi.

Насамперед йому впали в око дивнi слова "…ра й Павла". Що це означає? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: "…й Павла". Кого ж iще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, цi два "iменi називаються поряд, коли мова йде про свято.

Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, вiн закопав скарб саме в той день? Але це аж нiяк не з'ясовує, де ж саме закопано скарб, а слова "Петра й Павла", мабуть, поставленi були тут для точнiшого визначення мiсцевостi. На що ж вони могли вказувати Може, на тому мiсцi закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разi стоїть пiсля слiв "Петра й Павла…" "сонця сiмдесят три кроки"?

Найда встав i заходив по кiмнатi. Вiн зайшов у глухий кут – не мiг нiчогiсiнько придумати.

Образ? Нi, коли так точно сказати про камiнь, подробиця щодо iкони зовсiм зайва, та й слова "закопано образ" "знаходиться образ" нi в якому разi не могли б лягти на те мiсце, що лишилося в рядку…

"Чому пiсля слiв "Петра й Павла" стоїть слово "сонця"? – раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначеннi мiсцевостi. Правда, можна було б вказати на схiд, на захiд сонця, але тодi при чому тут "Петра й Павла"? Що дiється з сонцем на Петра й Павла? Воно свiтить так само, як i на рiздво, як i на стрiтення, як i в будь-яке iнше свято.