Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 45 страниц)

Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущi, де сховалися Петро, Качур i Довгонос.

– Виїжджає, панове! – задихавшись, прошепотiв Лящ, пiдбiгаючи до товаришiв, якi дрiмали в кущах.

– Хто виїжджає? – скрикнув Петро.

– Га! Що там таке? – пiдхопили Довгонос i Качур, пiдводячись з землi.

– Гершко виїжджає з корчми.

– Що-о?

– Не тямите хiба: Гершко виїжджає.

– Не може бути! – скрикнув Качур. – Сьогоднi ж сама Сара сказала нам, що все гаразд!

– Одурив i її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.

– Ходiм! – рiшуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й iншi.

За кiлька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмi було зовсiм темно, в жодному вiкнi не свiтилося.

– Що ж це? – здивовано промовив Качур. – Скрiзь темно?

– А свiтилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що свiтилося, – побожився Лящ.

– Загасив, мабуть, Гершко, догадався, – прошепотiв Петро. – Я дам їй знак – i гайда через степ!

Петро гукнув тричi пугачем i прислухався.

– Що це? – прошепотiв вiн. – Крикнув хтось?

– Нi, то причулося тобi, – вiдповiв йому Лящ. – Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тодi вже не пiймаємо.

Усi четверо кинулися бiгом назад до схованих серед кущiв коней, i за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного мiсця – до греблi на Росi.

Обмотанi ганчiрками копита коней м'яко тупотiли по високiй травi, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тiльки киреї їхнi, що маяли, немов чорнi крила, iз свистом розтинали повiтря. Нiхто не вимовив i слова; здавалося, якiсь чорнi духи безшумно летiли крiзь безпросвiтну темряву, навислу над степом.

Хвилин через двадцять товаришi звернули вбiк i виїхали на дорогу.

Минуло не бiльше чвертi години такого шаленого чвалу, коли Петро рiзко осадив свого коня.

– Тут, – прошепотiв вiн, важко переводячи подих. Усi зупинилися й злiзли з коней.

– Ну, Качуре, одведи коней подалi та поприв'язуй їх, а ми тут улаштуємось, – пошепки промовив Лящ.

Качур узяв за повiддя коней i одвiв їх набiк, а Петро з товаришами засiли в яру, що тягся лiворуч вiд дороги, саме там, де росла стара верба. Через кiлька хвилин до них прилучився й Качур. Усi обдивилися ще раз свої довгi ножi, засунутi за халяви чобiт, i знову причаїлися.

Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвенiла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночi таємничим шумом. Нараз серед чорної тишi пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.

– Їдуть! – шепнув Петро, схоплюючись з мiсця, i судорожно затиснув у руцi мотузку, яку захопив з собою, щоб зв'язати Гершка.

– Нi, то бугай крикнув на рiчцi, – сказав Лящ.

– Iдуть… Стукотить… Я чую… – знову прошепотiв Петро й навiть подався вперед.

– Причулося, кажу тобi.

Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, вiн завмер, насторожившись. Кiлька хвилин минуло в напруженому чеканнi. Слух Петра загострився до такої мiри, що, здавалось, i шелесту трави не пропустив би. Затаївши подих, парубок застиг на мiсцi. Вiн виразно чув якийсь тихий, розмiрений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було нiби на тiй самiй вiдстанi. Так минуло кiлька хвилин.

– Та сядь же, ще настоїшся! – сказав Петровi Лящ i потяг його за полу чумар-ки. – То в вухах кров дзвенить.

Петро сiв на землю й стиснув голову руками.

Сидячи в засiдцi, вiн нi про що не думав, тiльки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нiчнiй тишi. Проте iнодi думка його зупинялася на зовсiм незначних подiях, на тому, як вiн позавчора поламав косу, як Ничипiр лаявся з своїм кумом, а потiм парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болiсному, напруженому чеканнi. Хвилини повзли повiльно, немов якiсь страховища, важкi, неповороткi, нiмi…

Петро не мiг би сказати, скiльки часу минуло вiдтодi, як вони засiли в яру: година чи цiла вiчнiсть?

Коли раптом тишу ночi знову прорiзав якийсь протяжливий звук, що вже виразно нагадував рипiння колеса.

– Їдуть! – шепнув, задихаючись, Петро i вмить схопився на ноги.

– Мабуть, що й так, – погодилися його товаришi.

– За мною, панове! Заляжемо край дороги: двоє з цього боку, а двоє з того.

Петрова команда була негайно виконана.

Скрип почувся знову, вдруге i втретє, i за хвилину товаришi не мали вже сумнiву, що до них наближається якийсь вiз чи бричка, запряжена парою коней.

Серце завмерло в Петрових грудях.

"Вони, вони!" – стукало йому в головi.

Через хвилину вiн держатиме в руках цього зрадника. Iуду, вiн вирве в нього навiки Сару i врятує все село.

Вiз наближався; у темрявi ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок i гуркiт розхитаних колiс. Мабуть, вiн був уже зовсiм близько. Нарештi в темрявi показалися понурi голови шкап, i вiз порiвнявся з тими, хто сидiв у засiдцi.

– Стiй! – закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлi. Конi ту ж мить зупинились, а Петровi товаришi оточили воза.

– Ой матiнко! Ой царице небесна! – жалiсно заволала якась жiнка. – Порятуйте, голубчики, не занапастiть душi християнської!

Почувши цi слова, Петро мимохiть випустив дишель з рук i кинувся до воза. На возi сидiли старий дiд i молодиця з дитиною на руках. У дiда, мабуть, од страху вiдiбрало мову, а молодиця тремтiла й, заливаючись слiзьми, тулила до грудей дитину.

– Тьху ти, хай йому дiдько! – плюнув спересердя Качур. – Тiльки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! – сказав вiн тихо й махнув рукою. Конi смикнули й помалу потюпали далi. Якусь хвилину товаришi стояли мовчки серед дороги.

– От прикро, – мовив Лящ. – Я вже гадав добренько пом'яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, – звернувся вiн до Петра, – не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тiльки гвалт i налякаємо, чого доброго, Гершка, – вiн, гляди, з пiвдороги назад i поверне. Треба ранiше придивитися, хто їде.

– Авжеж, це правда, тiльки хiба що сам дiдько розгледить щось такої темної ночi, – вiдповiв на це Качур.

– А от я й не дiдько, а бачу твоє слiпе око.

– Ай справдi, наче свiтлiше стало, – погодився Качур, – одначе це погано, виходить, скоро й свiтати почне.

Петро оглянувся: дiйсно, густий морок ночi починав нiби рiдшати, i можна було хоч i не зовсiм добре, уже розгледiти обличчя товаришiв, неначе присипанi густим сiрим попелом.

– Так чи так, панове, а базiкати серед шляху нема чого, – похмуро зауважив Довгонос.

Усi мовчки погодилися з його зауваженням i розiйшлися по своїх мiсцях.

Петро знову сiв i втупив очi в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнiв пiк його душу нестерпним вогнем.

"Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? – щохвилини запитував вiн себе тривожно. – Невже ж вiн проїхав ранiше за них чи злякався його крику й звернув кудись убiк?"

У безсилiй злостi й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.

"А що, коли Гершко вислизнув з їхнiх рук i забрав iз собою Сару? Це ж вiн, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане дiло, а тепер, завдяки його малодушностi, може загинути не тiльки нещасна дiвчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе… людей поб'ють… А Сара? О, коли Гершко довiдається, що вона хоче бути з нами… тодi її жде смерть, так, смерть i нiщо iнше…"

Хутко наближався свiтанок; на сходi, край чорної банi небосхилу, вирiзнилася каламутна, сiра смуга. Пiтьма пiдiймалася все вище й вище, густiючи посеред неба. Починався похмурий, сiрий день, а Гершко все не їхав.

Знову здалека почувся гуркiт колiс i кiнський тупiт. Петро здригнувся i, забуваючи про будь-яку обережнiсть, мерщiй пiдвiвся з землi.

Але й цього разу вiн помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кiлька селян, мабуть, на послушенство в замок.

– Нi, панове, як хочете, а далi чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! – промовив Петро схвильовано, виходячи з засiдки, коли вози зникли з очей.

– Отож-то й воно, – сказав Лящ, i собi пiдводячись з землi. – А чи не краще було послухати моєї ради. Все обiйшлося б тишком-нишком, а от тепер…

– Що казати про те, що вже минуло, – нетерпляче перебив його Петро. – Треба поспiшати в замок i за всяку цiну впiймати Гершка й навiки заткнути йому горлянку!

– Отакої! Уже зараз i в замок, – заговорив Качур, пiдходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. – Треба довiдатися ранiше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досi сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свiчку на той знак, що Гершко вирiшив виїхати не через три днi, як гадалося ранiше, а сьогоднi, але ж вона не сказала, о котрiй годинi надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не вiриться менi, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночi, мабуть, вiн дожидався свiтанку. От тому я й раджу, панове, передусiм податися назад до корчми й довiдатися, чи там ще Гершко?

Вiд Качурових слiв у Петра якось одразу полегшало на серцi. I справдi, як йому ранiше не спала така проста думка?

– Правда твоя! – погодився вiн. – То гайда ж, панове, до корчми.

– Е, нi, парубче, стривай, – спинив Качур Петра, – всiм не можна рушати з мiсця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає iншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо ранiше'чи пiзнiше, а цього мiсця вiн не мине.

– Гаразд, – погодився Петро, – ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.

Качур i Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пiшли в засiдку. Минуло ще томливих пiвгодини, година… Тим часом зовсiм розвиднiлося; почав накрапати дрiбний дощик i незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися пiд гiлля верби.

Минуло ще пiвгодини: проїхало ще кiлька возiв… Нарештi на шляху показалися Качур i Довгонос вкупi з трьома селянами.

– Ну, що? – кинувся до них Петро.

– Нiкого, нi душi… Корчма порожня, i коней немає на стайнi, – вiдповiв Качур.

Петро немов скам'янiв.

– Що ж це означає, панове? Де вони подiлися? – заговорив вiн через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. – Не могли ж вони проїхати ранiше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричцi з поклажею.

– I пропустити ми їх не могли, – зауважив Довгонос.

– Авжеж! – докинув Лящ. – I пропустити ми їх не могли, i проїхати тут ранiше за нас вони не могли, i нiяк їм було проминути це мiсце; тут же гребля, а iншої переправи немає.

– Є, – зауважив один iз селян, – правда, гак треба зробити верст iз десять, а все-таки можна перебратися на той берег i доправитись до замку.

– Де ж це? Як? – спитали разом присутнi.

– А на Боярин i на Сидорiвку!

– Правда, правда, – погодились Качур i Довгонос, – могло бути й так.

– Так воно i є! – скрикнув у розпачi Петро. – Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!

– Ну, мабуть, ще нi, – заперечив Качур. – Якщо вiн поїхав на Боярин i на Си-дорiвку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити…

– "Придумати", – пробурчав з досадою Лящ, – багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер пiймай його…

– Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марнi розмови, – сказав Качур.

– Правда, правда! – пiдтримали його всi присутнi.

– Я їду в Лисянку! – рiшуче сказав Петро.

– Нi, стривай! – спинив його Качур. – Тебе в Лисянцi добре знають, може виникнути пiдозра, а мiй хлопець служить там у палацi, от вiн i довiдається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий менi… Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, – коли що – впораються i вдвох; ви ж, панове, – звернувся вiн до селян, що прийшли з ним, – iдiть скорiше додому, сiдлайте коней i розсиптеся в рiзнi боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорiвку… розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхнi села нашi жиди?

Петро спробував був обстояти свiй намiр податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальнiй ухвалi. Товаришi роз'їхалися, i за кiлька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на вартi.

Тепер уже Петро не горiв од нетерпiння: душу його охопила якась похмура, дика злiсть. А втiм, як тiльки долинав гуркiт колiс, надiя знову спалахувала в його серцi, але пiсля кожного нового розчарування ця злiсть ставала все похмурiшою.

Дощ тим часом ряснiшав, киреї на Петровi й Лящевi понамокали й настовбурчились, наче дзвони.

Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помiчав нiчого: нi голоду, нi втоми, нi вогкостi, що пронизувала його, одна тiльки думка про те, що вiн малодушнiстю своєю занапастив i Сару, й себе, i все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.

Нарештi здалеку почувся гучний кiнський тупiт, i Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур i Довгонос. Обличчя в обох були стурбованi.

– Немає, нiде й не проїжджали, – заговорив Качур ще здаля, – а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцевi й iншим стерегти, i якщо тiльки вони з'являться, то зразу ж, не зволiкаючи, примусити Гершка замовкнути навiки. Тiльки навряд чи вiн тепер i поїде туди: пан губернатор з панiєю, панною i всiма панами вибираються кудись iз замку, допiру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятованi, але що робити?

– В погоню за ним! – нестямно скрикнув Петро. – Розшукати його слiди, в нього кованi конi.

– Слiди?! – перебив його Лящ. – Хоч би й були якiсь слiди, то цей дощ уже давно змив їх.

– Нi, нi, панове! Не можна це самим вирiшувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, – заперечив Качур. – Та й оглянути Гершкiв двiр теж не вадить.

– Правда, – одривчасто промовив Петро. – То їдьмо ж туди, у Гершкiв двiр, i скликати всiх…

Товаришi поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розiрвалися й розпливлися по небу. Косе промiння сонця ринуло на землю, i все кругом заблискотiло.

– Ого-го! – промовив Лящ, оглядаючись на сонце. – Одначе вже не рано, i дуже не рано!

На слова його нiхто не вiдповiв; усi були охопленi тривогою й страшним передчуттям.

Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворi. Швидко позiскакувавши з коней, вони змiшалися з юрбою.

– Що там, що там таке? – закричав Петро, проштовхуючись уперед.

– Та ось що! – вiдповiв йому один iз селян, що стояв попереду. – Ми чекаємо його там, на греблi, а вiн зовсiм в iнший бiк подався!

– Як же так?

– А ось дивися сам, це ж вiн навмисне й лiсу розiбрав.

Селянин показав Петровi й товаришам його на розiбрану лiсу з того боку, куди вночi виїхав Гершко. Не могло бути нiякого сумнiву, що лiсу розiбрали тут саме з цiєю метою; на землi неподалiк валялася частина збруї, батiг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, i ще кiлька речей.

– Так i є! Одурив, проклятий! – скрикнув у розпачi Лящ. – Ну от, а тепер шукай вiтра в полi!

– Авжеж, – обiзвалися голоси, – виїхав у степ, а потiм бiс його знає, куди повернув!

Не вiдповiдаючи нiчого на цi зауваження, Петро кинувся за лiсу, сподiваючись знайти хоч якi-небудь слiди.

– Ге, слiдiв шукаєш, хлопче, – заговорив до нього сивий дядько. – Думали й ми про це, теж оглянули все: якби 'не цей дощ, то можна було б по травi розшукати слiд, а тепер пропало!

Петро глянув на степ, що стелився за лiсою, i одразу ж переконався в правдивостi цих слiв, – найменшого слiду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землi i вкривала степ рiвним оксамитним килимом.

Якусь хвилину стояв вiн так у нiмому розпачi, – коли нараз до його слуху долинув гучний крик:

– Пустiть, пропустiть! Є звiстка.

Петро зразу ж упiзнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельцiв, яких було послано в розвiдку.

Усi розступилися, i задиханий Гудзь з батогом у руцi i з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед.

– Є звiсточка! Бачили, бачили! – закричав вiн.

– Де? Коли? Як? – почали питати з усiх бокiв.

– У Кирилiвцi рано-вранцi…

– У Кирилiвцi? Ого, далеченько! – здивовано вигукнув Качур.

– У Кирилiвцi… – говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. – Кiлька душ бачило. У парокiннiй бричцi рудий жид iз старою…

– А Сара? – з тривогою перебив його Петро.

– Нi, молодої не бачили з ними.

– Так то не вони! – скрикнув Петро.

– Авжеж, – пiдхопив i Качур, – не вони; Сара була з ними.

– Вони, побий мене бог, – гаряче запевняв Гудзь. – I бричка їхня, i конi – один буланий, а другий чорний з лисиною на лобi. Люди розказували, та й стара жидiвка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змученi конi були.

– Нi, не вони, не вони! Де ж би могла подiтися Сара? – скрикнув у вiдчаї Петро.

– Гм… Де могла подiтися? Та це зрозумiло. Якщо тiльки Гершко довiдався, що вона християнка… – заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.

I всi збентежено замовкли…

Вузькою лiсовою стежкою поволi їхали Качур i Петро. Потомленi далекою дорогою i лiтньою спекою, конi ступали лiниво, понуривши голови. У лiсi було прохолодно. Столiтнi дуби й граби, сплiтаючись своїм могутнiм гiллям, утворювали над головами подорожнiх ажурне смарагдове склепiння; крiзь нього пробивалося яскраве промiння сонця й падало м'якими свiтлими плямами на зелений мох i траву, що встеляли пiднiжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводi Качура, кинувся, за згодою громади, до сусiднього лiсу, де, як сказав Залiзняк, стояла велика ватага гайдамакiв; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сiл, перейшли до Лебединського лiсу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирiшили заїхати спершу в Кирилiвку, щоб iще раз розпитати самим, куди звiдти повернув Гершко. Петро плекав iще в глибинi душi надiю, що довiдається там щось про Сару; але те, що вiн узнав, було зовсiм невтiшне. Усi, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозi, здавалося б, не було в неї нiякої можливостi. Звичайно, пiд час ночiвлi, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилiвки, тому Петровi залишалося тiльки одне страшне припущення, пiдказане Качуром… Вистежити Гершка, впiймати його, вирвати в нього жахливу iстину – ось чого жадав тепер Петро. Вiд Кирилiвки йшли тiльки два шляхи – один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумнiву, що вiн подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малiй Лисянцi нiякою небезпекою, тим бiльше, що й губернатор з усiєю своєю командою подався в Умань, а тому перший намiр Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося вiд болю, вiн переборов себе й вирiшив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лiсу, щоб попередити гайдамакiв, якi там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро нiяк не мiг одiрвати думок вiд образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.

Перед очима Петра невiдступне стояла картина страшного насильства. Темна нiч, нiма, глуха, безпросвiтна. Рудий Гершко iз спотвореним вiд лютi обличчям… Ривка… Чiпкi пазури їхнi впиваються в тонку шию Сари… Вона судорожно б'ється, виривається з їхнiх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивцi! Востаннє розплющує вона очi, сподiваючись побачити його, свого коханого, свого рятiвника Петра, але кругом нема нiкого, нi душi… вона намагається впiймати за руки своїх убивць, вона напружує всi сили, щоб вирватися… крикнути… дихнути… немає порятунку! Чiпкi руки душать їй шию залiзним кiльцем… нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце… кривава пiна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипiння завмирає в неї на устах…

Нiма, глуха нiч накриває чорним саваном убивць. А вiн, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому свiтi, сидить за десятки верст у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає вiд рук страшних душогубiв!

Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками; вiн робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одiгнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усiма страшними подробицями. Йому здавалося, що вiн чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипiння Сари… I разом з тим якийсь таємничий голос нашiптував йому маленьку надiю на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях i зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скорiше в Турову – довiдатись, куди поїхав Гершко.

У лiсi було тихо й урочисто, наче в забутому храмi. Лунко стукотiли кiнськi копита об корiння дерев, що переплiталося через стежку.

– I що воно далi буде? – перервав нарештi мовчанку Качур. – Чув, що казали проїжджi люди в Кирилiвцi?

– А що? – хутко спитав Петро, вiдiрвавшись од своїх дум.

– Та там, у Кирилiвцi, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджi люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офiцiал унiатський з командою їздить i силомiць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрi вiдмовляються присягати на унiю, завдають всяку муку. Ox-ox! – Качур глибоко зiтхнув. – Чи знає про те король?

– Знає, – вiдповiв iз злою усмiшкою Петро. – Самочинно митрополит унiатський не розпочинав би справи, та й звiдки б вiн узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.

– А чув ти, подейкують люди, що iгумен мотронинський поїхав до царицi скаржитися на ляхiв?

Петро хотiв щось вiдповiсти, але його несподiвано перервав якийсь протяглий, мов стогiн, звук.

– Що це? – спитав Качур, швидко повертаючись у сiдлi. – Ти чув?

– Чув: то пугач.

– Пугач? – здивовано перепитав Качур.

– Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.

– Гм… – Качур повiв бровою й замовк.

Кiлька хвилин обоє їхали в глибокому мовчаннi.

– А що будемо робити, коли й до нас унiати прийдуть? – заговорив знову Качур.

– Те ж саме, що й iншi, – похмуро вiдповiв Петро, звiвши докупи чорнi брови. – Не залякають командамиї До унiї не пристанемо, хоч би вони й перевiшали нас усiх до одного.

У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.

– Чув? – злякано прошепотiв Качур.

– Чув, – знову вiдповiв Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. – Пугач.

– В тiм-то й рiч, що пугач.

– Ну, то чого ж ти злякався?

– А того, що скiльки на свiтi живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.

– Обережнiсть не завадить, – промовив Петро, обдивляючись свою зброю.

Качур зробив те ж саме. Обидва приятелi туго натягли повiддя i, пiдштовхнувши коней разiв зо два попiд боки, поїхали швидкою риссю вперед.

Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.

Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-пiд землi, виросли три озброєнi з нiг до голови козаки й заступили їм дорогу.

– Стiй! – почувся грiзний покрик, i ту ж мить конi Петра й Качура були схопленi за вуздечки.

– Хто такi? Куди їдете? Чого? – суворо запитав старший козак.

– Лисянськi селяни, ясновельможний пане, – вiдповiв Качур.

– Який я пан! – гнiвно перебив його козак. – Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панськi пiднiжки! Куди їдете?

– Не прогнiвись, брате, – промовив Петро, – шукаємо гайдамакiв.

– Гайдамакiв шукаєте? А на якого бiса вони вам? Самi записатися до коша хочете?

– Нi, куди нам, – вiдповiв Качур. – Хочемо просити допомоги та оборони вiд панiв i ксьондзiв.

– Оборони вiд панiв? – протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, i раптом закричав гнiвно: – А брешете ж ви, собачi сини, перевертнi, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гнiздо, а потiм нас i виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнiв! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повiшу вас отут серед шляху!

– Коли хочеш, то спробуй, – похмуро промовив Петро, – тiльки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова вiдповiдь, видно, сподобалася козаковi.

– Ге, та ти, парубче, вмiєш, як я бачу, й зуби вишкiряти, – вiдповiв вiн уже лагiднiшим тоном.

– Можу i вкусити, коли треба…

– Кусай свою хлiбину, а за залiзо не берись, щоб зубiв часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамакiв? Звiдки ви довiдалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лiсi?

– Полковник Залiзняк був у нас i радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамакiв. Вiн i вказав нам на ваш табiр.

– А хто над тим табором отаман?

– Харко Неживий.

– А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас?

– Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю полковничого пернача.

Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усiх бокiв i потiм сказав уже зовсiм спокiйним тоном:

– Здається, слова вашi правдивi; в такому разi злазьте з коней i знiмайте всю вашу зброю.

Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.

– А тепер, хлопцi, – казав далi старший, – зав'яжiть їм очi та зв'яжiть за спиною руки.

Хлопцi зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до їхнiх поясiв iще по поясу.

– Ну, тепер за мною, – скомандував старший.

Один iз козакiв одвiв убiк коней, а двоє iнших узяли в руки пояси, прив'язанi до очкурiв Петра й Качура, i рушили вперед, один за одним.

Мовчки просувалася дивна процесiя. Iнодi тiльки мовчанку порушували вигуки старшого: "Обережнiш! Нахились!" – та тихi крики пугача, що лунали то лiворуч, то праворуч.

Через те, що очi були зав'язанi, Петро не мiг собi скласти й найменшого уявлення про напрям i мiсцевiсть, по якiй вони йшли.

Але, у всякому разi, вiн виразно вiдчував, що мiсцевiсть ця була дуже нерiвна: то йому здавалося, що вони пiдiймаються на кручу, то вiдчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об корiння дерев, попадали у вибоїни i ями. Один раз йому навiть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убiк, нога його так сильно загрузла, що вiн ледве не впав, i ту ж мить передовий козак гукнув йому:

– Обережно, iди просто вперед.

Iшли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лiсову тiнь, ставало вже душно, а важка й нерiвна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом нiщо не вiщувало скорого кiнця цих мандрiв.

"Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнутi гайдамаками?" – починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який iшов попереду, скомандував:

– Стiй!

Усi зупинилися.

– Стiйте ж тут i не рухайтесь, чуєте – жодного кроку нi праворуч, нi лiворуч, – сказав вiн суворо. – Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що… сам знаєш…

I Петро почув, як старший кудись пiшов.

За хвилину його крокiв уже не було чути.

Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити нi з Качуром, нi з козаком, який їх стерiг. Йому хотiлося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разiв зо два ногами, вiн вiдчув пiд чоботями невеличкi гiлки, сучечки, сухе листя: не було сумнiву в тому, що вони ще в лiсi, але де, в якiй його частинi, – цього вже Петро нiяк не мiг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому вiн зрозумiв, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному мiсцi, вони зайшли в саму гущавину лiсу; однак Лебедине ький лiс розкинувся на широчезному т єре нi, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому нiяк не вдасться навiть приблизно визначити мiсце, в яке їх завiв старший козак, Петро вирiшив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспiшати. Минуло не менше пiвгодини, а його все ще не було. Думки про обман i пастку почали знову ворушитися в Петровiй головi. Та ось нарештi пролунали поблизу кроки, i Петро почув знайомий уже голос:

– За мною! Усi рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:

– Нахились!

Петро виконав наказ i раптом вiдчув, як на нього одразу вiйнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкiстю, кроки ж їхнi разом з тим звучали лунко й дзвiнко.

"Що це? – подумав сам собi Петро. – Куди ж ми зайшли тепер?" Вiн кiлька разiв човгнув ногою й не вiдчув нi листя, нi сухих гiлок, що вкривали землю в густому лiсi, – пiд ногами в нього була гладенька й тверда, мов камiнь, земля. Петро одхи-лився вбiк i вiдчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Вiн спробував вiдхилитися в другий бiк – вийшло те ж саме. Не залишалося нiякого сумнiву, – вони йшли якимсь пiдземним ходом, i, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволi кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарештi Петро вiдчув, що знову вiйнуло на нього сухим, нагрiтим повiтрям, напоєним лiсовими пахощами. З цього вiн зробив висновок, що вони вийшли з пiдземного ходу. Тепер провiдник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли нiби по якомусь лабiринту, звертаючи то праворуч, то лiворуч, то назад. Нарештi козак зупинився. Хтось пiдiйшов до Петра й Качура, розв'язав їм руки й познiмав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув головою i оглянувся навколо. Перед його очима постало несподiване видовище. Вони опинилися на днi глибокого яру, чи швидше ущелини. З усiх бокiв його стискували порослi лiсом i дикими кущами крутi урвища, що спускалися майже сторч. Напiвповислi сосни з вивернутим корiнням, яке нагадувало якихось гiгантських змiй, майже переплiталися над урвищем.

У долинi лежала вже глибока тiнь, i тiльки по верхiв'ях дерев, якi росли на кручi, видно було, що сонце ще стояло над обрiєм. Трохи заспокоївшись пiсля тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне мiсце, в яке вони потрапили.

Уздовж долини, праворуч i лiворуч, горiло кiлька вогнищ, над якими висiли великi казани. Навколо цих вогнищ лежали й сидiли групи озброєних людей; збоку стояли нав'юченi конi i зовсiм розсiдланi, тут же спокiйно жували сiно кiлька ситих волiв, прив'язаних за роги до дерев. У центрi ущелини височiла цiла купа всiляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений i срiбний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси, всiляка зброя й торбинки, мабуть, наповненi червiнцями, i навiть прикраси з католицького костьолу.

Збоку од усiх, на розстеленому килимi, сидiв лiтнiй козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Вiн похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшеннi кручi, якi стискали ущелину, Петро зрозумiв, що добутися сюди можна тiльки пiдземним ходом. Та хоч як озирався вiн кругом, нiде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихiд з пiдземного коридора.