Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 45 страниц)

I Мельхiседек заговорив iз запалом про змiни, викликанi декретом короля в усьому краї Українському.

Аркадiй та Єлпiдифор жваво пiдтримували розповiдь отця iгумена. Схвильовано слухала Дарина iгумена й намiсника, не вiдриваючи очей вiд мужнiх облич воїнiв Христових.

– А чи не знаєте ви, превелебний отче, – звернулася вона до Мельхiседека, коли вiн закiнчив свою розповiдь, – як стоїть справа в жiночому Лебединському монастирi? Чи одвiз послушник Найда мого листа?

– Одвiз, ясна панно, i словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й унiати в багатьох iще страх i сумнiви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить нiколи королiвського декрету.

– Затвердить, у тому сумнiву не майте, – заперечив обозний. – Не токмо Росiя, а й iншi королiвськi двори гноблену православну церкву визнають.

– О, безумству ляхiв немає меж! – зiтхнув отець Єлпiдифор.

– Та якщо вони опиратимуться в своєму безумствi, тим краще буде для нас, – гаряче озвалася Дарина. – Тодi Росiя пошле свої вiйська i збройне примусить ляхiв виконати всi нашi вимоги.

– Те-ге-ге! – розсмiявся обозний. – Гаряча голiвка в тебе, доню… Збройної Державам треба обережно поводитись iз зброєю…

Розмова перейшла на iншi, менш цiкавi для Дарини теми, а тому думки її знову повернулися до Найди, i вона з нетерпiнням почала чекати кiнця трапези.

Але трапезi, здавалося, не буде кiнця. Ченцi вирiшили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усiлякi присмаки з'являлися все в бiльшiй i бiльшiй кiлькостi.

Та все ж таки Дарина дiждалась кiнця.

Обважнiлий i пiдпилий пан обозний пiшов спочити перед вечернею. Дарина ж вiдмовилася вiдпочивати й, за порадою отця iгумена, вийшла в монастирський сад. В душi її таїлася надiя зустрiтися там з Найдою, але сподiванка виявилась марною. Найди не було нiде.

Засмучена й трохи ображена, поволi йшла Дарина дорiжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.

В душi її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.

"Вiн повинен був менi розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення i в якому станi знайшов черничок… Це обов'язок кожного посланця… Адже там, на хуторi, вiн так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечнiй дорозi… А тепер наче й дiла йому нiякого немає нi до монастирiв, нi до вiтчизни!.. Чому?.."

– Ох, цi настирливi думки дiймають, як мухи в спасiвку, i нiчим не вiдженеш їх!

Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, нiби злякавшись, що хтось мiг пiдслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повiтря долинали звiдкись пахощi меду й резеди. Дiвчина повернула на вужчу стежку помiж широколистими яблунями й сiла на дерновiй лавi: попереду вiдкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.

"Чому це мене так цiкавить кожен погляд його, кожне зiтхання i чому менi прикро вiд його байдужостi? – думала Дарина. – Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тiльки те, що молодий лицар надiв чорну рясу? Невже я тiльки через любов до багатостраждальної вiтчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивiдати, яка панi чи дiвчина розбила його життя? Нi, тисячу разiв нi! – сама собi рiшуче мовила Дарина, пiдводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, i в очах миготiли червонi iскри… – Лицемiрство й брехня. Ох, що ж цеi Вир якийсь… i берег тiкає з-пiд нiг…"

Вiд цiєї думки серце Дарини болiсно стислося, невимовне гостре почуття самотностi й туги охопило її. Побоюючись зустрiтися з ким-небудь стороннiм у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим бiльше, що дзвiн уже кликав до вечернi.

У церквi було багато прочан, коли Дарина ввiйшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченцi.

Вони зупинилися бiля протилежного криласа. Дарина глянула в той бiк i вiдразу ж побачила Найду; очi їхнi зустрiлися на одну тiльки мить, але зразу ж Найда потупив погляд i так i не обернувся до Дарини до самого кiнця служби.

Погано спала тiєї ночi панна i вранцi встала сумна й збентежена… Цiлий день провела вона знову в монастирi, але Найда, видно, уникав зустрiчi з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.

На третiй день, пiд час раннього снiданку, отець Мельхiседек сказав своїм почесним гостям, що вiн допiру одержав листа вiд iгуменi Лебединського жiночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит унiатський має намiр за всяку цiну вирвати в неї монастир i повернути його в унiатський. Митрополит спантеличує усiх, кажучи, що вiн, Мельхiседек, поширює тiльки неправдивi чутки про королiвськi декрети, що король одхилив усi прохання схизматiв та iнтерцесiї iноземних дворiв, що схизма всюди буде знищена, а тi, що доброхiть не приймуть зараз же унiї, будуть жорстоко покаранi, i от деякi з черниць, маловiрнi, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унiю, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усiм, що коли в монастирi хоч мала частина братiї захоче перейти в унiю, то такий монастир переходить уже до єпархiї митрополита унiатського, а тому мати iгуменя просить його, отця Мельхiседе-ка, прислати їй автентичний список королiвського декрету, а також когось iз вiрних статечних людей, щоб умовити й утримати маловiрних.

– Я поїду, таточку, – промовила Дарина, звертаючись до батька. – Ви обiцяли вiдпустити мене.

– Обiцяв, але вирiшив, що тобi краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києвi у пана губернатора точне пiдтвердження королiвської вiдповiдi царицi, та й з тобою пошлю козакiв з десяток-другий, а для охорони твоєї ще вiзьму в пана губернатора листи до знатних польських осiб.

– О, сiє не пошкодить, не зважаючи нi на що, – погодився Мельхiседек. – А я тим часом пошлю їм сьогоднi автентичний список королiвського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього нiхто не зумiє переконати малодушних. Вiн став тепер моїм першим помiчником.

Дарина зашарiлась.

"Найду пошлють сьогоднi з монастиря, вони виїдуть до Києва, i, отже, вона вже не побачиться з ним… можливо, нiколи… Нi! Треба побачитись, треба поговорити".

I нараз у неї мимохiть загорiлося бажання побачити Найду, повiдати йому про все й попрощатися, хоч би й навiки…

"А що, коли та, котра розбила його серце нездiйсненною мрiєю, як казав вiн, чи як їй здавалося, що вiн казав, виявиться несподiвано…"

Дарина тихо скрикнула.

– Що з тобою, дитя моє? – сполошився обозний.

– Щось ужалило… Мабуть, оса… – знiяковiло вiдповiла Дарина, хутко обернувшись до вiкна, i потiм, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: – Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте менi в такому разi написати хоч листа до превелебної матерi iгуменi й повiдомити її про мiй скорий приїзд.

– Добре, доню! – погодився обозний.

– То я пiду в свою келiю i приготую листа, а ви, превелебний панотче, звелiть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцевi, я передам через нього листа.

При останньому словi Дарина знову почервонiла, але уклiн сховав її збентеження.

– Усе виконаємо, ясна панно, пiклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, – додав з ласкавою усмiшкою iгумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.

– Авжеж, – вiдповiв самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. – Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, i розумом, i красою видалася серед усiх, задивляються на неї й сiятельнi росiйськi особи, i доля їй, справдi, судилася висока! – пан обозний багатозначно всмiхнувся й поправив свiй короткий вус.

Останнiх батькових слiв Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келiї.

Ввiйшовши в келiю, Дарина причинила дверi, поклала на столi аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар i присiла до столу.

Минуло хвилин десять, але дiвчина й не доторкнулася до пера.

"Що скаже вона ще Найдi? Навiщо покликала його сюди? Для чого?" – роїлися в її головi бентежнi думки, а в серцi разом з тим росла страшна тривога; i жах, i надiя, i передчуття чогось невiдомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячi груди.

Та ось коло дверей келiї почулися кроки, i знайомий голос промовив:

– Во iм'я отця, i сина, i святого духа!

– Амiнь! – вiдповiла нетвердим голосом Дарина. – Ввiйди!

Дверi вiдчинилися, в келiю зайшов Найда; ступивши кiлька крокiв, вiн низько, по-чернечому, вклонився дiвчинi й зупинився.

Незважаючи на вдаваний спокiй, видно було, що послушник теж дуже схвильований.

Дарина пiдвелась, хотiла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась i змовкла.

Запала нiякова мовчанка.

– Ясновельможна панно, – промовив Найда, – отець iгумен посилає мене сьогоднi в Лебединський монастир: ти хотiла дати й вiд себе деякi ординанси.

– Так… хотiла, ось поки що лист! – заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очi на чистий аркуш паперу. – А потiм з Києва сама приїду… привезу їм автентичнi декрети… – i нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звiвши на Найду очi: – Скажи менi… ось уже третiй день, як я живу у вашому монастирi… Чому ти нi разу не пiдiйшов до мене?

Це одверте запитання дiвчини збентежило Найду.

– Справи… клопiт… – вiдповiв вiн ухильно. – Весь час прибувають богомольцi.

– Справи, клопiт! – з гiркотою мовила Дарина. – Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, i хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж i так ледве умовила батька приїхати сюди.

– То це ти умовила його? – жваво спитав Найда.

– Я… Незважаючи на мир, вiн побоювався їхати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж…

– Ти перейшов сюди одразу ж пiсля того, як бачився з владикою в нас на хуторi? – заговорила знову Дарина.

– Так… А ти звiдки довiдалась про це?

– Питала в Печерах. Ну, як тобi живеться тут?

– Допомагаю в мiру сил своїх отцевi iгумену… Їжджу по селах, монастирях, пiдбадьорюю слабких, умовляю тих, що вiдпали…

– I довго ти гадаєш залишатися тут?

– До кiнця днiв моїх.

– Як? То, виходить, незважаючи нi на що, ти не скинеш ряси? – скрикнула Дарина.

– Нащо? – мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очi.

– Тепер кругом мир i спокiй i мої сили не потрiбнi нiкому! – стримано додав Найда.

– Отже, ти задовольнився, що Росiя заступилася за одновiрцiв у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?

– Авжеж, панно! – глибоко зiтхнув Найда. – Стогони i зойки навколо… Та хiба мало є на свiтi горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула.

– Чому ти говориш зi мною так холодно, так вороже? – заговорила вона швидко й гаряче. – Чому ранiше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?

Найда мовчав.

– Але якщо це правда! – з щирим смутком скрикнула Дарина. – Якщо ти так змiнився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б менi було й не зустрiчатися з тобою!

Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стiни.

– Панно… панно… – схвильовано промовив Найда, ступивши кiлька крокiв до неї. – Ти плачеш… Дарино… – додав вiн несмiливо. Останнього слова Дарина не чула.

– Так, плачу, – заговорила вона уривчасто й рiзко, вiднiмаючи руки вiд очей i обертаючи до Найди обличчя. На вiях її ще блищали сльози, але очi паленiли гнiвно й збуджено. – Плачу. Але що тобi до того, преподобний отче? Тобi байдуже i до мене, i до нещасної вiтчизни! Iди ж бий поклони й радiй спасiнню своєї душi!

– Панно, що ти говориш?

– Те, що є! – запально казала Дарина. – Не про себе турбуюсь я: вiтчизни доля рве менi душу, бо не бачу вже нi єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батьковi за те, що вiн продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душi! Невже ти можеш вiрити в цей мир? Чи знаєш ти справжнi намiри держав? Нi, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досi я думала, що ти ще любиш свою батькiвщину, але бачу – помилилася я в тобi, смиренний отче.

Останнi слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.

Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.

– Нi, – перебив вiн Дарину, – ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда – гайдамацький отаман.

Найда розправив плечi й гордо пiдвiв голову; вiд цього руху вiн став, здавалося, ще вищий i могутнiший.

– Ти не помилилася в менi, я зрозумiв усе й давно вже прочитав мiж рядками королiвських декретiв i милостивих iнтерцесiй те, про що ти кажеш менi зараз. I знай: як тiльки сейм одхилить нашi вимоги, як тiльки ляхи простягнуть знову руку на нашу вiру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю пiд свiй стяг козакiв, гайдамакiв i всiх, кому ще дорогий наш край.

Радiсний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед i застигла на мiсцi, чекаючи якогось вирiшального слова, що, здавалось, ось-ось мало зiрватися з уст ченця.

– Вiдчай, ганебна слабкiсть i нещасне кохання привели мене сюди, – говорив далi Найда, – але я їх поборов у собi, i вiдчай, i кохання.

– Хiба та, котру ти кохаєш, померла? – несмiливо перебила його Дарина.

– Нi, вона жива.

– Не кохає тебе?

– Не смiє кохати, бо вища за мене своїм становищем, – при цих словах по устах Найди майнула їдка усмiшка. – Безмiрно вища за мене.

– Вища за тебе! – палко мовила Дарина. – Та коли б вона була навiть королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни!

– Рятiвника вiтчизни! – повторив з гiркою усмiшкою Найда. – Не кожному пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за неї тисячу разiв своє життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тiльки шибениця й паля.

– Що таке шана, й булава, й слава! – палко мовила Дарина. – Той, хто загине за вiтчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi муки й саму смерть.

– Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? – скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини.

– Так, я, вельможна панна, – твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи вiд Найди сяючих очей, – така ж сама козачка, як i ти. Там, де йдеться про моє серце, я не поступлюся нi перед ким…

– I ти б вiддала його… – завмираючим голосом промовив Найда. I, не закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд.

– Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкодує життя заради батькiвщини, – твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей.

У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно:

– Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе.

– Зараз буду, – вiдповiв Найда i взяв Дарину за обидвi руки. Якусь хвилину вiн дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом i потiм промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. – Пам'ятай же, Дарино, що ти сказала менi.

– Буду пам'ятати й ждатиму.

XI

Лiвий берег Днiстра, зокрема мiж Могилевом i Ямполем, являє собою гiрський кряж, який то вiдступає, то наближається до рiки. Цi вапняковi, з гранiтними брилами гори спускаються до Днiстра страшними кручами, прямовисними скелями, увiнчаними подекуди природними бiйницями, котрi народ прозвав "чортовими пальцями". Вузька долина, вiд пiднiжжя гiр до рiки, що подекуди губиться зовсiм, геть уся вкрита виноградниками, i її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що пооранi, нiби зморшками, блiдо-жовтими трiщинами. Бiля мiстечка Кам'янки лiвобережнi гори досягають найбiльшої височини й грiзно насуваються на рiку своїми скелями та бескидами.

Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевiй iмлi, що оповила безмежну широчiнь, яка ховалася ще за крутим пiдйомом кам'яної дороги. По дорозi, гуркочучи й пiдскакуючи на камiннi, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами'. Серед тих бебехiв стирчали, немов загрузли в них, двi людськi постатi: голова чоловiка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в бруднi ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посiрiлою вiд пилу ярмулкою, з-пiд якої телiпалися мокрi, розкрученi, мов мачула, пейси. Голова жiнки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрi конi, але далека дорога виснажила їх зовсiм. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись i зупиняючись досить часто. Вiзник не звертав на коней нiякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрiмав. Та коли конi дiйшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тiльки зупинилися, але навiть позадкували i цим рухом так трусонули бричку, що вiд поштовху у вiзника впала з рудої голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку.

– Ой, гевулт! – злякано крикнув єврей i зашарпав вiжками. Конi, круто повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись i битися; бричка перехилилася.

– Ферфал! – закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зiскочити з брички.

Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина, але на її худому, блiдому личку з великими чорними очима лежав вiдбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквiтлий органiзм. Молода єврейка злякано озирнулась i почала теж кричати.

– Тпру! Тпру! Проклятi! Щоб ви здохли! – заспокоював вiзник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. – А ви, мешiгене, мовчiть! – повернувся вiн до жiнок. – Тiльки коней лякаєте! Ну, Сара – дитина ще, їй i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно.

– Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на бога! – волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.

Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Малої Лисянки. Але Гершко не мiг одiйти вiд коней; вiн тiльки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жiнки безпорадно борсались у бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв'язанi ноги.

– Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язанi ноги… Я не можу! – благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися.

– Вiзьми ось ножа! – крикнув Гершко.

Ривка пiдскочила до брички, мерщiй поперерiзувала вiрьовки, що повпивалися в бiле тiло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарi вилiзти з брички. Дiвчина була така квола, що стояти не могла i зараз же сiла на кам'яному виступi.

Довго прововтузився Гершко з кiньми, поки заспокоїв їх, вивiв на шлях i перепряг, бо бричка майже була перекинулася.

– Заждiть мене тут, я огляну спуск, – сказав нарештi вiн, додавши пошепки Ривцi: – Ти гляди, стара, за Сарою, – з ока не спускай!

Та за Сарою нiчого було наглядати; вона, мов тiнь, безсило сидiла на каменi, i хiба що вiтер мiг пiдхопити її i понести в золотисту млу…

Довго не повертався Гершко; вiн блукав десь поблизу, бо чути було лайку то лiворуч, то праворуч. Та ось нарештi почувся його голос по той бiк навислої скелi. Йому вiдгукнувся жiночий.

– Другого спуску пуриц' не знайде; нашi конi до нього звикли й самi спускаються, iх бiн аїд, – казала, виходячи з-за скелi й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахмiття. – А ви загальмуйте колесо й зведiть свої конi за вуздечку.

– Що ж, нiчого не зробиш, доведеться скакати з цiєї кручi, – бурчав Гершко, чухаючи потилицю.

– Я можу провести жiнок… я знаю слiчну стежку, – запропонувала жебрачка свої послуги.

– Хоч їм допоможи, добра iзраїльтянко, – зiтхнув Гершко й, звiвши до неба очi, додав: – А Єгова заплатить тобi за добре дiло сторицею.

– I заплатить Єгова через вас, шановний мiй пурице. Я жiнка бiдна, убога, живу тiльки милостинею й щедротами обранцiв божих…

– Добре, гiт, тiльки проведи їх!

Єврейка низько вклонилася Ривцi й Сарi на знак того, що вона готова служити їм.

Ривка встала, але Сара хоч i пiдвелася насилу, не могла рушити з мiсця. Ривка з жебрачкою змушенi були взяти її попiд руки й повести, а правдивiше – майже понести з гори вниз.

– Чого це вона в вас така хвора? – поцiкавилась жебрачка.

– У дорозi захворiла… Лежала все… ну, ноги й попухли, – ухильно вiдповiла Ривка.

– Зо? Буває, буває… Ось у нашому мiстечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось i в панночки, аж посинiли!

У цей час нашi подорожнi вийшли з-за скелi й пiшли понад краєм кручi. Перед ними вiдкрився чудовий краєвид. Долина Днiстра здавалася глибокою, прорiзаною ущелиною, на днi якої вирувала й билася об скелi досить широка, але вся вкрита каламутною пiною рiка. Протилежний берег був теж високий i горяний, але контури його лягали м'якими лiнiями й кучерявилися темною зеленню лiсiв, що задивлялися в воду. З височини, на якiй стояли нашi подорожнi, було видно, що за смугою лiсiв розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробiгав свiтло-срiблястий полиск.

– Ой мамо, як гарно тут i страшно! – скрикнула Ривка.

– Чого страшно? – здивувалася жебрачка. – Тут, хвала боговi, спокiйно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам'яний мур, – показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лiвого берега, – не долiтає нiякий шум, нiякий гвалт з гори й з iнших бокiв… Ми там у ямi, як на тому свiтi. Хлопiв у мiстечку мало, ми майже всi свої… Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нiбито на горi бунтують хлопи проти панiв, а пани наче зiбрали конфедератiв i рiжуть хлопiв, палять їхнi села, а де запопадуть, то й наших грабують та вiшають… Такi страхiття розказують, мов тi кари єгипетськi, або як за Гамана… борони, боже! – торохтiла говiрка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. – А до нас нiхто й не заглядає… В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, iз скель!

Слова єврейки, "що в цiй ямi кiнець свiту", "що сюди нiхто й не загляне", били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом i з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до вiдкритої могили… нi, не до могили, – вона б у могилу пiшла з радiстю вiд своїх катiв, вiд їх нелюдських катувань, – а її ведуть у кам'яну в'язницю, звiдки нiхто не визволить її, звiдки не долинуть до дорогих людей нi зойки її, нi останнiй крик нерiвної боротьби.

– Вус? Я не про тi страхи, – заговорила нарештi Ривка. – Вiд хлопських страхiв пуриц мiй втiк, i, правду кажучи, кращого мiсця, бiльш прихованого немає на цiлому свiтi! А я ось про що: про цi урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в головi наморочиться, у вухах дзвенить i в очах зеленi кола. Я ось про цi провалля… Ну що, коли зiрватися тут, кiсток не позбираєш!

– Авжеж, не позбираєш! – кивнула головою жебрачка. – Цiєї весни зiрвався он з того мiсця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожнiй, – так до дна не долетiв: розiрвало його об гостре камiння на шматки, i знайшли на днi тiльки шапку та цiпок…

Сара здригнулась i на хвилину зупинилася.

"А що, коли?.. I за мить усе щезне, всi страхiття, муки!" – промайнула в неї думка. Урвище було за п'ять ступнiв.

– Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її… Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зiбравши останнi сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопiлих супутниць, кинулася до прiрви. Одчайдушний крик завмер на устах жiнок; жах прикував їх на мiсцi… Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед… Стара скрикнула й затулила очi руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:

– Вона зачепилась, бiжимо!

Коли Ривка вiдкрила очi, жебрачка вже була на краю прiрви й, напружуючи всi сили, щось тягла.

– Допоможiть! Вислизає! – гукала вона, задихаючись.

Ривка пiдбiгла до неї.

Жебрачка держала в руках край Сариної спiдницi й намагалася вхопити ноги дiвчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добiгти до краю урвища, – тiло її перевалилося, але падiння затримав гострий камiнь, за який зачепилася її спiдниця. А втiм, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висiла над прiрвою, ось-ось мала зiрватися вниз.

Багато довелось докласти обом жiнкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.

Але вона лежала непритомна, а пiд руками не було води. Жебрачка порадила вiдтягти Сару подалi вiд урвища, на вiтер.

У цей час до них пiдбiгла кучерява обiдрана дiвчинка з чорними виразистими очима.

– Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрiзь шукаю! – кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дiвчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очi її заiскрилися сльозою, й вона, припавши до матерi, зашепотiла: – Ой мамулю! Це вона її задушила, ця вiдьма? Ой як жаль! Тiкаймо, а що буде нам! Битимуть!

– Моє золоте ябко, – обняла дiвчинку мати. – Вона не зовсiм гешторбен, вона тiльки знепритомнiла. Побiжи, Естерко, принеси нам з криницi води, там пiд каменем i коряк.

Дiвчинка швиденько побiгла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещаснiй Сарi. А втiм, до зомлiлої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блiдiше й блiдiше, груди починали помiтнiше здiйматися.

– От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, – скаржилась, ламаючи в розпачi руки, Ривка. – I надало ж менi, бодай я не дiждалась маци, за мiзернi копiйки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дiвкою, та й годi! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсiм не було!.. I зла я на неї, i жаль менi дiвчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а її, мов ту вовчицю… на ланцюг та в мiшок або пiд перини. Коли б одразу, а то…

– Ой! Що ви, золота моя, – скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. – За що ж таке їй катування? Хто вона буде господаревi?

– Дочка рiдна, ось хто! – не вгавала роздратована Ривка. – А за що вiн її мучить, достеменно й не знаю, силує замiж за нелюба, а вiд того, кого вона любить, далеко везе… тiльки, видно, любить вона такого, що хазяїн мiй убив би її зразу, та когось боїться. При менi кричав їй: "Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв'язаний словом".

– Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рiдну доню!

– Кричати? Та вiн бив її батогом i вiжками… душив… Як вона ще досi не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мiй хазяїн уночi тiкати з Лисянки, то Сару зв'язав i вкинув у лантух, а на лантух поклав ще двi перини й погнав степом коней, бездорiжжям, щоб збити погоню… Коли ми од'їхали миль зо три, тiльки тодi вiн скинув з Сари перини й витяг її на вiтер… Така була бiла, як сорочка, а на синiх губах темнiла запечена кров… насилу ми одволали… Далi вiн побоявся класти перини на Сару й держав її тiльки в лантусi iз зв'язаними руками й ногами… А на четвертий день дозволив розв'язати їй руки й iнодi сидiти… а ноги я розв'язала їй оце тiльки зараз, – i Ривка на доказ своїх слiв вiдкрила опухлi Саринi ноги.

Жебрачка вжахнулася й завела жалiбним голосом:

– Ой вей, вей! Сирiточка, нiкому заступитися… Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливiша за неї, пишну… I хороша, i красуня, антик… А як долi немає, то й плач цiлий вiк… не дивно, що вона шукала собi смертi…

– Це уже вдруге, – пояснила Ривка. – Перший раз вона хотiла була кинутись пiд лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, i катував же вiн її, вей мiр! Я боюсь йому й сказати тепер – замордує…

– Навiщо ж виказувати нещасну, – проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи спiвчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про спiвчуття, бо гнiв Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.

У цей час повернулася дiвчинка з корячком свiжої води. Вiд кiлькох ковткiв її Сара вiдразу опритомнiла. Вона розплющила свої великi очi й обвела всiх безтямним поглядом. А потiм, пригадавши все, нараз затремтiла й почала благати рятiвникiв своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього свiту.

– Навiщо вам мої страждання? – ламала вона руки. – Навiщо? Ривко, пожалiй мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть!

– Ой вей, мамеле! – несподiвано й iстерично заридала на цi благання Естерка. – Пустiть її, не мучте! Вона така добра… очi в неї… ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так її жаль!

Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi гiркоту, що назбиралася в змученому Сариному серцi, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.

– Не плач, панно, не плач, адамант мiй! – втiшала Сару жебрачка, цiлуючи її холоднi руки. – Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть… на його терезах наше життя, i ми не смiємо переступити його волi… Вже яке гiрке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших не повстану.

Цi простi, теплi слова чужої стражденної людини пiдбадьорили Сару, а сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав їй груди. Вона поцiлувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навiть обняла Ривку й, прошепотiвши тихо: – Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпiти, – пiдвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: – Ведiть мене, не бiйтеся!

Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в глибокiй улоговинi лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно бiля корчми коло в'їзду до мiстечка.

– Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася? – накинувся був зразу Гершко на Ривку.

Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь:

– Де тинялася! Несла на руках разом' з цiєю жебрачкою рiдну дочку ребе Гершка… На ноги стати не може, погляньте якi! Нехай господар дасть лiхтаря – од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця… Ой вей, вей! Що робиться на свiтi!

– Ну, гершду, годi! – зупинив її Гершко, але не гнiвним, а лагiдним, нiби благальним голосом. – Слабка, хвора… Ну, ноги й теє… А ти, якщо втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом.

– Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили… та й Сару пiдкрiпити слiд було б.

– То налийте нам два ока пива, – наказав Гершко й дав жебрачцi ще трояка.

Стояла вже над Кам'янкою нiч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася бiля однiєї брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра. Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi вологiй прохолодi близькiсть води.

Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у дворi заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, i ворота розчинилися.