Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 45 страниц)

Коли серед жвавого гомону вже залунали веселi вигуки й голосний смiх, у дверях вiтальнi з'явився гайдук з якимсь вузликом у руцi, всi вiдразу замовкли в тривозi.

– Ясновельможний пане! – доповiв гайдук, подаючи губернаторовi вузлик. – Якийсь лицар пiд'їхав щойно до брами й засурмив у рiг. Воротар йому розтлумачив, що по заходi сонця до замку нiкого не впускають, тодi лицар вручив цей вузлик i звелiв його передати вашiй ясновельможностi, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, – живий, здоровий i славний на весь свiт лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тодi, коли розквитається iз старим боргом.

Панi Кшемуська рвучко кинулася до чоловiка й, вихопивши з його рук вузлик, розв'язала.

До її нiг упала шовкова дитяча сорочечка.

– Сорочечка! – скрикнула панi i втупилася в неї безтямними очима. – Ай! – зойкнула вона за мить нелюдським голосом. – Сорочечка Стася!.. Мiй Стась живий! – i, знепритомнiвши, впала на пiдлогу.

Усi кинулися приводити до пам'ятi нещасну матiр. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: "Стась, Стась! Коханий, незабутнiй!" А потiм, опам'ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетiли у всiх напрямках десятки гiнцiв, та невiдомий лицар щез, наче крiзь землю провалився.

XXIII

Був теплий лiтнiй вечiр; сонце вже заходило, кидаючи останнi променi на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря.

Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидiв на широкiй терасi, яка виходила в сад, i благодушно попивав мед у товариствi шановного прiора монастиря.

Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелiтiв; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, i цi благороднi напої переповнювали льохи й шлунки чесної братiї.

Сам прiор зовсiм не вiдповiдав тому аскетичному iдеалу, який вiн мусив наслiдувати: хоча на його босих, випещених i товстих ногах були тiльки простi шкiрянi сандалi, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум'яне обличчя, облямоване кружалом срiблястих кучерiв, свiдчили про те, що шановний прiор i не думав дотримуватися тих правил посту й помiрностi, якi передбачав суворий статут ордену. Прiора можна було б прийняти за благодушного дiдка, коли б не орлиний гачкуватий нiс i гострi, як у хижого птаха, очi, що кидали з-пiд сивих брiв швидкi, пронизливi погляди.

Спiвбесiдник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнiшнiстю старого рубаки, у всьому був повною протилежнiстю прiоровi.

Губернатор мовчки пив мед, а прiор, зрiдка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:

– Цiлком справедливо, нiчого кращого не можна й придумати… Замурованi вiкна й дверi згодом можна буде й вiдмурувати, а тим часом задушливе повiтря зробить своє i таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклiшого бунтiвника, який терзає паству, довiрену нам найсвятiшим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде вiдрубана голова проклятої хлопської гiдри, тодi тiльки в Польщi запанує християнський мир i вельможна шляхта спокiйно користуватиметься правами й привiлеями, наданими їй вiд самого бога.

– Так незабаром i буде! – вiдповiв губернатор. – Я одержав таємнi iнструкцiї якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтiвника.

– I треба вiддати належне ясному пановi: спосiб, придуманий його мосцю, – чудовий, швидкий, тихий, не залишить нiяких слiдiв, одно слово, все звершиться lege artis. – При тих словах прiор навiть потер вiд вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на дорiжцi, пiд чиїмись ногами заскрипiв пiсок, i вiн жваво додав: – Та ось я бачу, до нас iде пан дозорця, може, вже несе втiшну звiстку.

Губернатор оглянувся.

Справдi, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловiчок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами i в'язкою важких ключiв, якi висiли в нього на поясi.

– Го, пан дозорця! – привiтав його губернатор. – Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?

Пан д зорця пiднявся схiдцями тераси й зупинився на деякiй вiдстанi од губернатора.

– Вiкна й дверi, ясний пане, вже замуровано, лишився тiльки невеликий отвiр цеглини в двi.

– Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?

– Та от не знаю, чи варто?..

– Хiба в'язень?.. – жваво пiдхопив губернатор.

– Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! – вiдповiв дозорця. – Бардзо весь посинiв, майже не дише й очей розплющити не може.

– Хай же простить йому господь усi тяжкi його грiхи! – прошепотiв прiор, побожно зводячи очi до неба. – I хай звiльнить швидше душу вiд тiла!..

– Ну, то залиш так, не замуровуй до кiнця, щоб iще не спало комусь на думку вигадати байку, нiби ми задушили його…

– Ох, так, так! – пiдхопив прiор. – Язики людськi злi, а така байка, коли дiйде до хлопiв, може викликати бунт…

– Ага, там iще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспiшають приєднатися до вiйська, – провадив далi дозорця, – питають твою милость, чи не можна вiдпочити в замку, поки мiсяць зiйде?

– Впустити, впустити! Грудський замок нiколи не вiдмовляв у гостинностi польському шляхтичевi. А як звуть пана?

– Ян Заблоцький! З ним приїхали також купцi московськi, просять твою милость, чи не можна i їм глянути на те бидло…

– Московськi купцi? – здивувався губернатор. – Звiдки ж вони взялися в загонi пана?

– Їхали до Москви з Варшави, та в дорозi їх пограбували гайдамаки, уже й повiсити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан iз своїм загоном, ну, хлопи навтiкача, та, втiкаючи, забули й москалiв, – пан пiдiбрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далi, як бог дасть…

– Хе-хе! – зловтiшне засмiявся губернатор. – Виходить, гайдамаки добже поскубли їх… Тим лiпше, тепер i самi розкажуть у Москвi, за яку вiру клопочеться те нiкчемне бидло…

– Ого-го, розкажуть… У старшого вiд страху майже вiдiбрало мову… То дозволити їм подивитися на превелебного владику? – з глузливою усмiшкою спитав дозорця. – Пан теж хотiв би глянути на того ведмедя…

– А чого ж, пустiть… хай дивляться, нехай усi бачать, що нiякi хлопи з їхнiми бунтiвливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться пiднести, дiждеться такої ж долi, як цей проклятий пiп!..

– Amen! – зiтхнувши, озвався прiор на гнiвнi слова губернатора.

– Тiльки нi, стривай… – щось пригадав губернатор. – Ти кажеш, що й московськi купцi хочуть поглянути на попа?

– Вони найпаче!..

– Гм… – губернатор на мить замислився. – От що… – заговорив вiн жваво. – Коли пiп i так здихає, то звели вiдмурувати дверi, знiмiть з нього кайдани й викиньте його з темницi, покладiть коло порога чи що; але сторожi нi в якому разi не вiдсилай…

На обличчях прiора й дозорцi вiдбилося крайнє здивування.

– Сину мiй, – урочисто почав прiор, – не розумiю, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя – заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола – то є грiх, тяжкий грiх i неспокутний. Наша суворiсть наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття i полегшила б загробнi страждання його душi, а милосердя тiльки спонукає попа й далi триматися своїх помилок.

– Високошановний пане прiоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московськi купцi. Слiд пам'ятати, що цей запеклий бунтiвник – це пiп i пiдданець росiйської iєрархiї, i коли б московськi купцi пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворi росiйському, а, як вiдомо вашiй мосцi, Рiч Посполита нинi шукає допомоги проти гайдамакiв i хлопiв у росiйської iмператрицi…

– Sapienti sat, mi fili, – мовив прiор, схиляючи голову.

– Iди ж, пане, – сказав губернатор дозорцi, – впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завiтати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобi сказав, то можеш i попа їм показати.

Дозорця вклонився i, зiйшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор пiдвiвся з мiсця i разом з прiором пiшов зустрiчати вельможного гостя.

Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила пiдйомний мiст i в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в'їхав Найда; у розкiшному одязi й блискучих гусарських латах, вiн так змiнився, що всякий, угледiвши його, мiг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гiдний свого пана. Тiльки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирiзнявся серед усiх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.

Уся замкова челядь висипала у двiр, з цiкавiстю розглядаючи новоприбулих гостей i обмiнюючись ущипливими зауваженнями на адресу росiйського купця.

Найда скочив з коня i, спритно кинувши поводи челядниковi, що пiдбiг до нього, поквапився назустрiч господаревi. Привiтавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через пiвгодини отаман з п'ятьма своїми козаками вже сидiв у трапезнiй за розкiшно сервiрованим столом.

– Ясний пане, – звернувся губернатор до Найди, – що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, i їх запросити повечеряти з нами?

При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина:

– На бога, пане, хiба ж можна тих хамiв садовити за один стiл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота пiднести на вмiють! Литовський ведмiдь шляхетнiший за них!

– Ха-ха-ха! – зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним i гостi. – Пан правду мовить, тому московському ведмедевi тiльки заправити кiльце в губу – i показуй на ярмарку… Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! – i, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся смiхом.

– Одначе що ж з ними робити? – перепитав губернатор Найду.

– Викотити їм туди у двiр барило горiлки, та й годi; вони надудляться, як свинi, i то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нiзащо не взяв з собою те природжене бидло!

– Правда! – згодився губернатор i звелiв одному з челядникiв послати московитам горiлки й пива i ще там чого на заїжку. – Та нагодувати й пахолкiв панських!

Челядник пiшов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди:

– Я ще й досi не спитав пана, – звiдки пан, з яких мiсць? З Литви чи з Корони?

Отаман чекав цього запитання i в думцi вирiшив вибрати найглухiше, най-вiддаленiше мiстечко на Волинi; але вiн там не бував i тому назвав єдине вiдоме йому мiстечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полiсся.

– Нi, я з Волинi, – вiдповiв Найда невимушене. – Якщо чували, з мiстечка Гощi…

– Єзус-Марiя! – сплеснув губернатор. руками й пiдвiвся, схвильований, з крiсла. – 3 Гощi? З Гощi Волинської? Та як же менi не чувати про це мiстечко, як менi не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лiсах, плавав у душогубцi по озерах i плесах, полював i тинявся навколо нього, доки на верхнiй губi не вирiс пушок!..

Найда зблiд, слухаючи швидку мову господаря i в душi проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика.

– Ах, який я радии, який я щасливий, – провадив губернатор своєї, – що приймаю в себе любого сусiду… Пан менi розповiсть i про моїх рiдних, i про все, що дiється нового на моїй коханiй батькiвщинi… Адже, либонь, чверть вiку минуло, вiдколи я востаннє побував у рiдних мiсцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!..

Отаман зрадiв тим обiймам – адже вони давали можливiсть виграти трохи часу – i довго не випускав господаря з своїх рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощi понад двадцять рокiв, набагато полегшувало безвихiдне становище Найди, а розпач спонукав його до зухвальства – вiн вирiшив iти напролом. Блiдi щоки отамана спалахнули густим рум'янцем…

– Як бога кохам, я й не сподiвався на таку зустрiч, – знову заторохтiв балакучий господар, насилу звiльняючись iз залiзних обiймiв любого гостя. – Пан, напевно, син шановного мосцiпана Казимира Зборовського? Адже так?

– Пан губернатор вгадав, – рiшуче вiдповiв Найда й гордовито пiдкрутив вуса. – От уже не сподiвався… та людина з людиною не так, як гора з горою… Але зiзнаюсь, що я зовсiм не впiзнав пана!

– Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востаннє бачив пана, то вiн, так би мовити, ще пiд стiл пiшки ходив… Та й я б тебе, пане, не пiзнав нiколи: пригадую, малим ти був бiлоголовий, а нинi чорний як ворон. А втiм, природа з нами часто жартує: тодi в мене волосся було чорнiше за вугiль, а ось незабаром стане свiтлiше вiд льону… Ха-ха! – i губернатор вдоволено засмiявся.

У Найди потроху вiдлягло од серця: господар своїм базiканням давав йому можливiсть оговтатись i хоч сяк-так зiбратися з думками.

– Тiльки постривай, пане, постривай! – вигукнув, схаменувшись, губернатор. – Що ж воно виходить? Адже дозорця сказав менi, що до замку пiд'їхав Ян Заблоцький… Чи не так, панове? – спитав вiн офiцера, який сидiв поруч.

– Так, саме так! – вiдповiв офiцер i пiдозрiливе глянув на отамана.

– Переплутав, либонь, – зухвало вiдповiв Найда. – Зборовський, Заблоцький – недочув, певно…

– Ха-ха! Ну, та бiда невелика. Звичайно, коли б я не дiзнався зовсiм, що приймаю в себе сусiду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тодi б я шельмi повiк не простив такої помилки. Але, шановний пане, розкажи ж менi, що там дiється у нас на батькiвщинi? Як поживає твiй батечко й шановна панi? А Фелiця, Казя, Вiня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який вiн тепер? Ех, та й приємно ж, далебi, приємно згадати давнину, перенестися в далеке минуле.

Найда врештi почав вiдповiдати на запитання губернатора; кiлька разiв вiн замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар бiльше говорив сам, нiж розпитував. Раз у раз отаман поривався змiнити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхiседека.

– А, ти, ясновельможний пане, ще хотiв поглянути на того бунтiвника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспiшай, бо стара лисиця ось-ось здохне!

– Туди йому й дорога! – з презирливою усмiшкою вiдповiв Найда. – Але я думаю, що те схизматське бидло не заслуговує, щоб заради нього благородний шляхтич бив ноги! Бачив я на своєму вiку немало таких дурнiв i думаю, що сей горезвiсний Мельхiседек нiчим не цiкавiший за iнших бородатих попiв! От мої московити бажали поглянути на нього, то коли вельможний пан буде ласкавий…

– Я вже звелiв показати їм попа, хоча вiн i подихає…

– А скiльки часу минуло вiдтодi, як ця бестiя попалася?

– Та вже тижнiв зо три!

– Тижнiв зо три! – скрикнув Найда. – I досi його не посадили на палю?

Чого ж дожидалося шляхетство? Якби його ранiше посадили на палю, то не було б i тих бунтiв хлопських!..

А на замковому дворi тим часом вiдбувалося ось що.

Недалеко вiд кам'яної будiвлi, де було ув'язнено Мельхiседека, на розiсланих килимах розташувалося веселе товариство… Посерединi сидiли диякон i Дарина, навколо них iншi переодягненi гайдамаки, а далi щiльною стiною юрмилась замкова челядь. Тут же, на килимi, стояла й "розрада", презентована губернатором. Диякон розважав товариство якимись небилицями з московського побуту, i чим оповiдання було безглуздiше, тим бiльше захоплення воно викликало серед слухачiв; це захоплення пiдсилювалося ще добрячою пиятикою, в якiй особливо активну участь брала замкова челядь.

– Та що ви стоїте, хлопцi, сiдайте до гурту, то й веселiше, i привiльнiше буде! Чого тут манiжитися? Що купець, що стрiлець, коли добра людина – сiдай i пий! У нас на Москвi все попросту: гуляй душа нарозпашку! – i диякон молодецьким рухом розправив на грудях червону шовкову сорочку.

– Правду пан купець каже: коли гуляти – то гуляти! – вигукнув Петро, який удавав одного iз слуг вельможного пана. – Адже шляхетне панство бенкетуватиме до ранку, то чого ж нам постити? Сюди, панове! – вiн посунувся i рухом руки запропонував своїм товаришам дати мiсце тим, хто стояв. – Вистачить мiсця для всiх, та й горiлки ще на цiлу ватагу є!

– Що горiлка? – загаласував диякон, вдаряючи рукою об землю. – Коли вже бенкет, то бенкет на всю губу! Ану бiжи, Сенько, та пошукай там у поклажi, надiсь, зосталося в нас од тих проклятих гайдамакiв хоч барил зо два заморського трунку… Сiдайте, друзi, всiх запрошую!

Дарина схопилась i разом з Петром подалася до прив'язаних осторонь коней; а замкова челядь, пересмiюючись i пiдштовхуючи один одного, поспiшила зайняти мiсця довкола кумедного й гостинного московита; сподiвання на добру випивку ще бiльше пожвавило й згуртувало веселу компанiю; однi потирали руки, другi добродушно покректували, третi вже запанiбрата поплескували по плечу щедрого москаля.

– Гей! Розсуньтеся, хлопцi! – хвацько гукнула Дарина, пiдкочуючи з Петром двоє барил вина.

– Набiк, дорогу! – загомонiли всi, розсовуючись.

– Славному гостевi честь i мiсце! – виголосив диякон, вiдсовуючи набiк пиво й горiлку. – Сюди, сюди їх, голубчикiв! Вiдбивай, наливай i абiє наливай! – скомандував вiн. – Коряки сюди, келихи, черпаки! Давай всяк, хто що може!

Команду диякона зустрiли вибухом п'яного смiху.

Звiдусiль простяглися руки з коряками, келихами, склянками… Миттю барила були вiдбитi, й дорогоцiнна золотиста волога наповнила пожадливо пiдставлений посуд.

– За здравiє наших дорогих сусiдiв! – проголосив диякон, високо пiднiмаючи чару.

– За здоров'я всiх московитiв! – пiдхопили, розвеселившись, гостi.

– I на погибель пiдлим хлопам! – вигукнув Петро, люто потрясаючи кулаком.

– Вiват! – загримiло кругом.

У цей час до бенкетуючих наблизився кругленький пан дозорця.

– Гей, ви, чого розсiлися? – гукнув вiн, намагаючись перекричати п'янi голоси. – Московськi купцi, що прибули з загоном вельможного пана, тут чи нi?

Галаслива компанiя на крик дозорцi не звернула нiякiсiнької уваги, але Петро й диякон почули його вiдразу ж.

– Тут, тут! Ласкаво просимо, сiдай до нас, не погребуй, твоя милость, випити чару винця! – сказав диякон, пiдводячись назустрiч начальниковi варти. – Гей, ви, розступiться, швидше пропустiть шановного пана!

Тiльки тепер замковi челядники звернули увагу на новоприбулого i, пiзнавши в ньому пана дозорцю, трохи збентежились.

– Дякую, панє добродзєю, але я не належу до тих свиней, якi й на вартi здатнi нажлуктитись! – бундючно вiдповiв дозорця, зневажливо глянувши в бiк замкової челядi; та коли погляд начальника варти майнув по наповнених iскристим вином келихах, очi в нього мимоволi стали вологими й масними. – Його милость, пан губернатор, дозволив московським купцям подивитися на колишнього iгумена Мотронинського монастиря!

– Е, та ще встигнемо! Бiжи ти, Сенько, а зараз i ми пiдiйдемо. Тiльки ти, пане, попереду випий з моїх рук – без цього не вiдпущу! Не скривдь! – диякон наповнив коряк вином i пiдiйшов з ним до пана дозорцi. – Надiсь, московськi купцi не часто у вас бувають, та й вино дiлу не завадить, на те й прислiв'я є: "пий, та дiло розумiй!"

– Хе-хе! Добре прислiв'я, хай йому дiдько! – вiдповiв з люб'язною усмiшкою дозорця. – Тiльки кепсько, що начальство не бере його до уваги.

– А начальство що, хiба воду нинi дудлить? Ач, який гомiн, – либонь, не вiд води розгаласувалися так! – Диякон показав рукою в бiк освiтлених вiкон замку i, вклонившись до пояса шановному гостевi, сказав: – Зроби ласку, покуштуй вина заморського, не скривдь, а на людей плюнь: на всякого не догодиш.

– Хiба щоб не скривдити! – глибокодумно мовив дозорця i, взявши коряк з рук диякона, пiднiс його до уст. Ледве тiльки вiн зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмiшку, дозорця одхилив голову вбiк, нiби не довiряючи собi, зажмурив очi, зробив ще один ковток i, проказавши "ого-го", одним духом осушив коряк.

– Iз самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаяннi, пограбували! – Диякон наповнив коряк знову й пiднiс його дозорцi.

– А чи не забагато? – усмiхнувся той i нерiшуче одвiв коряк рукою.

– Ха-ха-ха! Та ти красна дiвиця чи що? Та мiй хлопчисько переп'є тебе!

– Оце вже нi! – дозорця хвальковито задер голову й пiдкрутив вуса. – Ще не народився той смiливець, який би мене перепив… Не раз пили ми – сто кiп чортiв – i за столом пана графа Потоцького, i князя Радзiвiлла, – вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський нiколи!

– Ха-ха-ха! – добродушно зареготав диякон. – Та хiба у вас умiють так пити, як у нас, на Москвi?

– На Москвi! Та я у Варшавi в самого круля випивав – i хiба ж таке вино, як це! – дозорця взяв коряк iз рук диякона й одним духом випив його. – Квасок… – сказав вiн з поблажливо-глузливою посмiшкою.

– Квасок? – перепитав диякон. – А от iду в заклад, що я переп'ю тебе, i не вип'єш ти цих трьох корякiв, як уже не встанеш з мiсця!

– Що ставиш? – запально вигукнув розчервонiлий дозорця.

– Двадцять червiнцiв! – i з тими словами диякон кинув на землю свою ставку.

Коли дозорця побачив золото, очi його заiскрилися.

– Згода! – крикнув вiн чванливо. – Подивимось, чи переважить москаль ляха!

– Перебивай руки! – звернувся диякон до найближчого сусiди. Один iз замкових челядникiв перебив руки, i всi з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цiкавим парi.

– А ви, хлопцi, себе не забувайте, наливайте повнiше! – звернувся диякон до челядникiв i, наповнивши два коряки, крикнув дозорцi:

– Ану, пане, починай!

Тим часом Дарина з Петром i ще з двома-трьома товаришами пiшли до кам'яної будiвлi, в якiй був ув'язнений Мельхiседек.

Бiля дверей темницi, заздрiсне поглядаючи на веселе товариство, сидiло п'ять сторожiв.

– А що, панове, схизматський пiп тут? – звернувся Петро до сторожi по-польськи. – Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!

– То йдiть дивiться! – вiдповiв один iз сторожi, не пiдводячись з мiсця. – Цiлий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетнi панове. I чого панькаються з цим ворогом, прикiнчили б, та й годi! А то їм забавка, а добрiй людинi нiколи й чарку горiлки випити!

– Що правда, то правда! – пробурчали iншi, трохи вiдiйшовши вбiк i пропускаючи Дарину й Петра в темницю.

Решта козакiв зосталася бiля входу погомонiти з невдоволеними сторожами; дверi темницi були вiдчиненi, кругом валялися купи щебеню й цегли.

Завмираючи вiд жалю та хвилювання, Дарина переступила високий порiг i ввiйшла до вузького й тiсного кам'яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.

Затхле й смердюче повiтря вiдразу вдарило в обличчя, Дарина аж вiдсахнулася.

– Крiпись! – шепнув їй Петро.

Вони ступили крок уперед, напружуючи зiр, щоб побачити владику. Через те, що вiкно було замуроване, у склепi панувала темрява, й тiльки бiля вхiдних дверей, коли їх ширше вiдчинили, стало трохи свiтлiше.

– Ось вiн! – шепнув Даринi Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дiвчина широко вiдкрила очi й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний i нiмий на напiвзогнилiй соломi, прикритий якоюсь драною ксьондзiвською хламидою.

– Помер! – придушеним голосом скрикнула Дарина.

– Тихше! – Петро стис паннi руку i, швидко озирнувшись на дверi, прошепотiв ледве чутно: – Подивимось!

Вiд дверей долетiв голосний регiт сторожiв.

Петро з полегкiстю зiтхнув i, ступивши два кроки до Мельхiседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.

– Живий, живий! – прошепотiв парубок, задихаючись од радостi. – Панно, давай сюди вино!

З допомогою Дарини Петро трохи пiдняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кiлька секунд ледь помiтна судорога пробiгла по тiлу нещасного, i з вуст його почувся слабкий стогiн.

– Святий отче, владико, чи ти чуєш нас? – гарячкове зашепотiла Дарина, нахиляючись до вуха страдника. Мельхiседек ледь поворухнувся.

– То слухай же, слухай мене, святий отче, – провадила далi дiвчина, – це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою… Збери всi свої сили, сьогоднi вночi ми врятуємо тебе!

– Годi! – шепнув Петро. – Воронь боже – помiтять… – i, смикнувши дiвчину за руку, швидко пiдвiвся й разом з нею пiшов до виходу.

– А пiп у вас вже сконав, панове! – розв'язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.

– Нарештi! – сердито пробурчав один iз сторожiв. – Справжнiй камiнь, iнший давно б уже сконав, а цей – двожильний, – двiчi труїли, i то не взяло!

– То на якого бiса стерегти трупа? – вигукнув один з козакiв, котрi прийшли з Петром. – Гайда з нами, – там московський купець розходився i таким вином частує, що, дiдько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!

– Та от, начальство велить! – похмуро вiдповiли сторожi.

– Охота їх слухати! – Петро зневажливо махнув рукою. – Свiй розум кращий вiд усякого начальства! Та й куди вiн тепер утече од вас, хiба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тiло, хоч би тут i тисячi людей стерегли, однак вони своє дiло справлять!

– Правда! – погодилися сторожi. – Проти нечистої сили нiчого не вдiєш!

– Ну, то ходiмо, вип'ємо чарку-другу, – адже це тут поруч, на очах! – запросив iще раз гостинний козак.

– Так-то воно так, – мовив, розтягаючи слова, старший сторож i з досадою сплюнув набiк, – але що скаже пан дозорця?

– Дозорця? Та вiн же там… без заднiх нiг уже… – Петро iз смiхом показав рукою в бiк гомiнкої компанiї. – Гуляє з московитом, а де начальство, там i сторожi належить бути!

– Сто дяблiв, справдi! – рiшуче вигукнув старший сторож. – На якого бiса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хiба не можна й доброму шляхтичевi промочити горло? Гайда, панове, вип'ємо по келиху, адже нiч довга, а вартувати до свiтанку!

– Слушно! – одностайно пiдтримала його решта сторожiв, i вся ватага з веселим смiхом подалася до бенкетуючих.

Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посерединi на килимку з буряковим спiтнiлим обличчям, з посоловiлими очима сидiв пан дозорця i белькотiв неслухняним язиком, похитуючись з боку на бiк:

– Не переп'єш, бiсiв москалю!.. Я i в Варшавi, i в Краковi, i з самим крулем… Ще один коряк, i дукати мої!..

Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався пiднести вино до рота: у тремтячiй руцi воно розхлюпувалося, обливаючи бороду i вбрання шляхтича.

Осторонь вiд компанiї, уткнувшись обличчям у землю, лежав "купець" i голосно хропiв; бiльшiсть гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тiльки три чи чотири жовнiри, котрi оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п'янi прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного.

– Ге-ге! Та тут уже мертве царство, – весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанiю.

– Та й московит уже звалився! – з досадою сказав старший сторож.

– А на дiдька нам московит? Було б тiльки його вино! Петро без усякої церемонiї переступив через розпростертi тiла, узяв барило i, пiднявши його вгору, переможно вигукнув:

– Ге-ге! Та тут iще пiвбарила – нам вистачить! Гей, панове, повiдтягайте вбiк цi колоди, – вiн показав на переодягнених гайдамакiв, що лежали долi. – Сюди їх кладiть i розбирайте келихи… Ось так!

З допомогою Дарини та її супутникiв сторожi вiдтягли вбiк, як їм здавалось, п'яних мов хлюща челядникiв прибулого пана й посiдали навколо Петра.

Вiн налив їм келихи, а сам високо пiдняв барило й весело крикнув:

– Ну! Нєх жиє ясне панство! – i почав нахильцi пити.

– Ого-го! Добре дудлить! – схвально загомонiла сторожа, осушуючи келихи. – Та, гляди, не все випивай, залиш i нам!

– Залишу, залишу! – i Петро знову наповнив їм келихи.

– А не… не… не переп'єш! Тисячу вiдьом з хвостами… сто тисяч дяблiв… – бурмотiв дозорця, безтямно витрiщаючи п'янi очi.

– Еге, та вiн, бiдолаха, до рота коряка нiяк не донесе, треба йому допомогти! I Петро, притуливши коряка до губ пана дозорцi, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий i звалився на одного з челядникiв, що лежали покотом. За чверть години всi були п'янi.

– Готово! – прошепотiв Петро, пiдводячись з мiсця. – Ну, панове, тепер до роботи!

Почувши це, диякон i гайдамаки, якi лежали осторонь, швидко посхоплювалися.

– Ну, друзi, напружте тепер i розум, i очi, i душу! – пошепки сказав диякон товаришам. – Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закiнчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє мiсце та розкинь ширше руки, – коли хто й гляне, то з п'яних очей не второпає; ви, – диякон вiддiлив частину гайдамакiв, – залишайтеся на сторожi, та на випадок, коли прокинеться хто, – приспiть його по-нашому, а ви – гайда за мною!

Диякон, Петро i ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темницi Мельхiседека.

– Хто тут? – ледве чутно прошепотiв владика.

– Ми, чесний отче, рятiвники твої! – вiдповiв диякон. – Треба поспiшати… Чи можеш ти встати, панотче?

– Немає сили… Ноги… – вiдповiв Мельхiседек кволим голосом.

– Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил… Хлопцi, пiдведiть владику й одягнiть у моє вбрання.

Диякон швидко зняв iз себе вбрання московського купця, пiд яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу пiдвели майже непритомного Мельхiседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовiльний крик жаху вихопився в Петра i його помiчникiв: ноги Мельхiседека страшенно розпухли, з потрiсканої шкiри сочилася сукровиця, а в мiсцях, ранiше стиснутих кайданами, тепер були суцiльнi рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхiседека; вiн кiлька разiв непритомнiв, та диякон ще двiчi дав йому випити мiцного вина, й воно знову пiдкрiпило владику.

– Тепер пiдеш з нами, превелебний отче, i слухай, що я тобi казатиму: ти московський купець, ти такий п'яний, що не можеш нi стояти, нi говорити, – ти чуєш мене?

Мельхiседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, вiн заточився й знов упав би на землю, якби Петро не пiдхопив його.

– Гм, кепськi справи! – диякон iз сумнiвом похитав головою. – Коли вiн на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хiба що всiм удавати п'яних? Так, так… ну, то що ж, пiднiмiть отця iгумена на руки й вiднесiть його якомога швидше на те мiсце, де лежав я, та покладiть долiлиць, а ми з Петром дещо тут зробимо i миттю до вас.

Козаки пiдняли на руки безвладне тiло Мельхiседека й понесли його до вказаного мiсця.

– Ну, Петре, тепер не барися, – скомандував диякон. – Я тут робитиму опудало, а ти збiгай i принеси менi вiдро води, та дивися, щоб хто не помiтив нас…

– Знаю! – парубок вискочив з темницi, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхiседеком ксьондзiвську хламиду, а на голову накинув ганчiрку. Закiнчивши свою роботу, диякон вiдiйшов убiк, глянув на опудало й задоволене пробурмотiв: