Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 45 страниц)

– Боже! – скрикнув, пiднiсши руки, плебан. – Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою, панею Ядвiгою?

– Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворяє, а роз'ятрює.

– Розумiю, вельможний жадав дiтей…

– Не говори, отче, про дiтей…

– Тобi, коханий мiй пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама i Сару… А може, провидiння, заради твого ж добробуту, вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повiдай, вельможний, духовному отцевi своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.

– Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?

– Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй своїй територiї католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi країни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма народами Польщi i яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! – урочисто показав плебан пальцем д'горi. – Рим звертається до Речi Посполитої, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне володiти зброєю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно вже вiдреклося вiд хлопської вiри й припало до лона нашої церкви, мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, – викорiненi, єретична iєрархiя i попи знищенi… i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися до хитрощiв, напiвзаходiв, – просто принизливо! Пора смiливо завдати рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю!

– Авжеж, либонь, пора! – збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.

– Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, – усе жвавiшав плебан, – схизматка Росiя починає втручатися в нашi справи i навiть насмiлюється пiдносити голос до наказiв i погроз!

– О Єзус-Марiя! – з жахом мовив Кшемуський.

– Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя має єдиний привiд для втручання – це турбота про своїх одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновiрцiв – i приводу б не iснувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскорiше i найрiшучiше позбавитися цих одновiрцiв. Усi попереднi заходи – хитрощi Шумлянських i Жабокрицьких – тепер уже не потрiбнi, – та, правду кажучи, вiд них i тодi була невелика користь: вiддали всi церковнi маєтностi i всю владу в руки унiатської iєрархiї, та самi унiати небажанi теж: це якийсь недозрiлий, шкiдливий плiд – перехiдний, кривий щабель, з якого легко й зiрватися… Вони ранiше, може, й були кориснi, щоб одвести очi вiд iстинної нашої мети, але далi їх Рим не потерпить… Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматiв, тепер здебiльшого темних, диких. Ми й далi будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всi заходи, до яких вдається благородне лицарство, щоб навернути їх до iстинної вiри, виявляються безсилими: цi тварюки впертi й черствi серцем, мов звiрi… А от через них iмператриця докучає й вимагає в короля всiляких декретiв i пiльг для цих недовiркiв. То пiднесiться ж духом, волелюбнi, гордi сини своєї славної вiтчизни, вiрнi дiти костьолу! Повстаньте i проти короля, i проти iноземних впливiв та iменем найсвятiшого папи оголосiть, що в Речi Посполитiй може бути тiльки одна вiра – католицька!

– Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для кого з шляхти їхнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда: вигнати бидло легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук?

– Пустий страх! По-перше, якщо пiд загрозою смертi наказати всiм перейти в католицтво або хоч в унiю i негайно взятися виконувати цю погрозу… принаймнi поки що нiхто не стане на завадi – то повiр, сину, хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а залiзо й вогонь – переконливi… Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п'яниць, таких, що й на палю сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам.

– Але ж минуле дає iншi приклади. Ми бачили, що нiчим не можна було спокусити прокляте бидло.

– Минуле – не закон: тодi бидло мало пiдтримку в козацтвi i в Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не вживали належних… А римська курiя радить скористатися слушним моментом i одразу знищити схизму.

Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокостi, а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот:

– Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян повибивати, не пускаючи нiкого за креси… Людей дасть i Волощина… там голодних – не злiчити… Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а все iнше само прийде… Господь тодi воздвигне об'єднану духом Польщу й возвеличить її понад усi держави, а поборникiв об'єднання церкви вознесе в оселi горнiї!..

– Так, це велика думка, навiяна небом, – запалився й Кшемуський, – треба, щоб вона заполонила всiх.

– Amen! – розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi вiд непосильних трудiв гостi.

Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни Теклi. Младанович ще був не старий, хоч i дуже пом'ятий надмiрностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани, черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi вже нiчого не було старопольського, а скорiше помiчалося намагання здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна: товстий, кирпатий, з широкими нiздрями нiс у темно-червоних полисках, банькатi, олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.

Цiлковитою протилежнiстю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбраннi – рожевому атласному жупанi й срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.

Младанович ледве волiк ноги й тер рукою спiтнiлий, розгарячiлий лоб, похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд хмелю головою. Доплентавшись до першої гранiтної лави, що стояла бiля грота, вiн важко на неї опустився.

– Ху, важко, Фелiксе, – вiддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. – Вже не приймає стiльки утроба, як колись… C'est la viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину – без кiнця-краю… i як з гуски вода! А тепер от… задихаюся!

Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:

– А добре годує колега… добре, донесхочу… Але, але, mon cher2, кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й тонша… А втiм, в усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в кожнiй сюрприз на пам'ять… Такий тесть, та foi3, згодиться, i ти менi повинен дякувати.

– Спасибi, дядечку, – Голембицький поцiлував у плече Младановича. – Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не радує: адже всi оцi маєтностi не його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше було б величезнi прибутки вiд них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць, то завтра пiсля нього зостанеться дуля!

– Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.

– Вiн i менi про це натякав.

– Отже, нема чого тобi й турбуватися… А тут гарно, краєвид чарiвний, i ця в'юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря запахуще, – чуєш дух сiна? А добру збудував вiн фортецю – не гiрша за мою уманську: дивись, який глибокий рiв за мурами, а далi землянi окопи й на них дубовий подвiйний частокiл… Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.

– Зайвi витрати, – знизав плечима Голембицький, – Умань i без того неприступна…

– Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi… Нехай план спише мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було…

– Та, мабуть, запросили в офiцiни… де замкова команда…

– Однак це прикро: вiн у мене – права рука… Я привiз його… Нарештi, вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького…

– А все ж таки схизмат… iз хлопiв…

– Гонта – не слуга, не простий хлоп, – загарячкував Младанович, – вiн тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований… це голова!..

– Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потiм…

– Ну, облишмо, – обiрвав Младанович i, помiтивши в гротi мармурову статую, почав до неї придивлятися. – Ось дивися, який мармур у гротi… Здається, втiкаюча дрiада, – заговорив вiн грайливо. – Тьху ти! Яка краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п'єдесталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?

– Але, коханий дядечку…

– Ревнуєш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви… замiсть холодного мармуру – рожеве, ароматне тiло… A, sacrebleux! Грiм i блискавка! Але я тобi раджу, mon cher, бути в подружньому життi лiберальним i вiльнолюбним… Шлюб нам потрiбен тiльки для зв'язкiв, для збiльшення маєтностей, а для радощiв життя – вiн отрута: це хробак, який пiдточує всi нашi втiхи… а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тiльки зовнiшнiх конвенансiв i поза пристойним родинним вогнищем треба завести свiй вiльний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вiльного простору й величi…

– Я, власне, не старовiр, – посмiхнувся Голембицький, – i визнаю, що шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання – заради iнтересiв серця i що їх сполучати нелегко… Але я здивувався, що високошановний пан, маючи…

– Дiтей, – перебив Младанович, – i додам ще: прекрасних дiтей… особливо дочку… i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай поб'є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах… саме в насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумiє рiзноманiтити їх, витончувати: все для цього i все в цьому.

– Вiддаватися насолодам можна тiльки тодi, коли людина перебуває в цiлковитiй безпецi i коли над її головою не висить бiда…

– А що ж висить над моєю головою?

– Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити гроза. По-перше, щось затiвають бестiї хлопи: мовчать, але дивляться вовками… По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки…

– Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, – вiшати, на палю садовити, топити, шкварити… Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годi!

– Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, – серйозно зауважив хорунжий, – погань то погань, але цю погань пiдтримує й наставляє київська схизматська iєрархiя, а Москва… вона, можливо, про людське око й стримує запорожцiв, але таємно… ого-го! Адже вона, наш ворог, не тiльки заступається за своїх нiбито одновiрцiв, але й велить Понятовському потурати їм… Ну, звичайно, вiн "падам до нiг"!

– Грiм i блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! – ударив себе кiлька разiв по потилицi Младанович.

– Та й у всiх! Це ж ганьба! Ми, вiльна, гонорова шляхта, i в якiйсь пiдлеглостi, когось повиннi слухатися!

– Oui, oui!' Обурливо!

– От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерацiї, щоб протидiяти московському шпигуновi, зрадниковi! I протидiяти не тiльки йому, а й усьому впливу схизматської Росiї.

– Браво! Браво! Це менi подобається… Це менi нагадує стару Польщу… Я сам ладен прилучитися до конфедератiв.

– Пречудове!.. Головне – конфедерацiя вiд нас недалеко, в Барi. Я член її… Ясновельможний пан буде щонайповажнiшим…

– Радий, радий i клопотатимусь за Пулавського…

У цей час до спiврозмовникiв пiдiйшло кiлька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесiду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсiм розходився з думкою бiльшостi: його слова й викликали гарячi заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.

– Задушили, задушили поспiльство цiлком! – кричало кiлька голосiв.

– Нi, панове, не задушили ви поспiльство, воно тiльки затаїло злiсть, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душi.

– Ха, – обiзвався один шляхтич зневажливо, – а пановi дуже потрiбна любов того бидла? Пан, може, хоче обнiматися й цiлуватися з тими схизматами?

Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився вiд цього брутального глузування, а дивився на всiх ясно, спокiйно, навiть з поблажливою усмiшкою, що грала на його великих, м'яко окреслених губах. Хоч вiн був i негарний, худорлявий i непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом i розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження i свiдчила, що ця людина сповнена внутрiшньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторi поблизу Лисянки.

– Не святкуйте, панове, перемоги i не дивiться так легко на тривожний, близький до кризи час, – провадив вiн серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, пiдiгрiтий алкоголем настрiй своїх слухачiв. – Ненависть люду, який стогне пiд несправедливим гнiтом ваших економiв, отаманiв i рiзних жондцiв, може за першої-лiпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутнiсть i вжахне свiт…

– Вiтаю пана Левандовського! – зухвало кинув у вiчi шляхтичевi один з його опонентiв. – Якщо пан боїться цiєї поганi, то йому слiд усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!

– А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? – зауважив другий.

– Можливо, – пiдхопив третiй, – звiдси й пророкування.

– Протестуюсь! – крикнув Левандовський.

Усi загаласували.

– Та нам тепер не страшнi, – кричав перший опонент, – не тiльки хлопи, а й круль, i сейм, i сам диявол!

– Ми самi тепер крулi! – крикнуло кiлька шляхтичiв, дзенькнувши острогами й брязнувши шаблями.

– По-перше, панове, ви не крулi, – перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, – а тiльки служите в командах у крулiв, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речi Посполитої, що олiгархiя захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладцi розбили славну й сильну колись Польщу на кiлька ворожих помiж собою таборiв i взяли собi на розум, що їхнi дрiбнi особистi iнтересики та свавiлля й становлять усю суть Речi Посполитої.

– Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентiв пан? – з погрозою обступила Левандовського група опонентiв.

– Панове лицарство! – палко мовив, пiднiсши руки, Младанович i пiдiйшов з своїм хорунжим до товариства. – Я бував у Францiї, в Парижi i всiлякi диспути чував, там вони скрiзь провадяться безборонне. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченостi… Це, так би мовити, лицарський турнiр слова… а на турнiрах, шановне панство, переможця прикрашають вiнком.

– Але, ясновельможний, – вже стриманiше загомонiли деякi голоси, – цей пан ображає нас i Рiч Посполиту своїми словами…

– Нiкого я, панове, не маю намiру ображати, – пiднiс голос Левандовський. – Я кажу щиро i кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжнiй, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном i зустрiчався з видатними особами сусiднiх держав: усi цi моцарства – й Австрiя, й Пруссiя, й Московiя – дивляться на Польщу, як на вмираючу вiд внутрiшнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московiя заступається за єретикiв, своїх одновiрцiв, та нiмцi, повiрте, ще бiльшi нашi вороги: вони до часу не втручатимуться в нашi чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданiсть нашого вельможного панства…

– Ого! Одначе! – почулося кiлька роздратованих голосiв.

– Занадто смiливо, – зауважив i Младанович.

– Я ще раз кажу – розгнузданiсть, – пiдкреслив Левандовський, – бо всi багатства й прибутки країни вiдiбранi в Речi Посполитої i перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулiвськi бенкети, на безумнi забаганки та на дикi забави; держава ж позбавлена прав i знесилена. Хiба при такому станi речей може Рiч Посполита дати вiдсiч зовнiшньому вороговi?

Пiд час цiєї останньої тиради непомiтно пiдiйшов до гурту суперечникiв господар замку i став з подивом прислухатися до мови свого пiдвладного шляхтича.

– Що вона має для самозахисту? – тим часом провадив далi Левандовський. – Нi влади, нi грошей, нi вiйська!

– Помиляєшся, пане! – рiзко перервав його хорунжий Младановича. – Є у Речi Посполитої оборонцi, тi оборонцi – ми, благородне лицарство, найкраще в свiтi вiйсько: нiхто ще з нас не розучився орудувати списом i шаблею, нiхто з нас не дозволяв ще нiкому наступити собi на ногу… i ось ми утворюємо конфедерацiї проти Москви за шляхетську вольнiсть!

– Бравої Вiват! От справжнiй патрiотизм! Єще Польска нє згiнела! – вибухнули захопленi вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.

– Спасибi, мiй майбутнiй зятю, – несподiвано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, пiдiйшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. – Старопольське серце в пана, а душею, видно, вiн справжнiй католик. Але менi сподобалась i смiлива мова пана, – кинув вiн крижаний погляд на знiяковiлого Левандовського. – Як бога кохам – це смiливо й оригiнальне; звичайно, пан iз-за кордону вивiз свої переконання, але це цiкаво… А я, здається, знаю пана, – придивлявся до нього, хижо примруживши очi, Кшемуський. – Ми часто зустрiчалися…

– Так, я мав честь кiлька разiв бути присутнiм на його мосцi полюваннях, i вельможний пан звернув увагу на мiй хутiр, милувався ним…

– А, пам'ятаю, пам'ятаю… пречудовий куточок, сад, долина, став, млини… Так, так… Хотiв був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.

– Цiлковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матiр'ю, i тому я позбавлений був утiхи й честi…

– Ми пана винагородимо i завтра ж у нього будемо… Менi хочеться ближче з паном зiйтися, але я не пригадую, де цей хутiр, то пан сам нас проведе…

– Я попрошу в такому разi дозволу поїхати ранiше й попередити дружину.

– Не вiдпущу, – зловтiшне посмiхнувся Кшемуський, – ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все вiзьмемо з собою…

Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський пiдiйшов до Младановича, i гостi шанобливо вiдiйшли, щоб дати можливiсть губернаторам поговорити наодинцi.

Левандовський кинув гамiрливий гурт i заглибився в одну з темних алей; серце його щемiло вiд образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне вiдчуття рабства, що в грудях його билося тiльки одне бажання: пiти звiдси, нiкого не бачити й нiколи сюди не повертатися.

На перехрестi вiн здибав незнайомого у багатому козачому вбраннi, з золотою китицею на правому плечi, що свiдчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, i вiд усiєї постатi його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, вiн не був позбавлений грацiї i плавностi рухiв.

Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi, не забуваються вже нiколи.

Довгастий овал його обличчя був гарний, але до пiдборiддя надто звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений, немов мармуровий, вiн здавався вiд пiдголеної чуприни ще бiльшим, засмаглi, вкритi густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки вони були дуже великi, то ця вада лишалася непомiтною, чому сприяли ще брови, темнi, тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло перенiсся. З-пiд цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з горбиком нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а втiм, його пом'якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового вiдкритися для веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.

З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергiєю, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом'якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна було побачити таку одверту доброзичливiсть, що перше враження змiнювалося довiрливою, сердечною прихильнiстю.

Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.

– Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, – заговорив козак по-польськи звучним i дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидвi руки. – Шановний пане, – пiдкреслив вiн, – присягаюся богом, що я вперше в життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не кинувся пановi на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.

– Я дуже радий… – Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки i весь почервонiв вiд задоволення. – За весь час мого перебування тут це перше спiвзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсiм отруїли єзуїти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…

– Прости, вельможний пане, за пораду, – сказав спiврозмовник Левандовського, – ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помiтив, як у тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував… Раджу пановi остерiгатися…

– В мене одна думка – втекти… хоч i шкода рiдного гнiзда, та що зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства – тяжко.

– I пiдло! – додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. – Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, – пiдкреслив сотник.

– О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.

– Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

– Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…

– Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, – палко промовив схвильований спiврозмовник. – Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав – i все знаю… А сам я – сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… – I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.

Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на нiжнiшi тони. М'якi сутiнки серпанком лягали на сад. З замку виходили новi групи пишних лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули в темних просiках алей.

Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, iшла пiд руку з дочкою Младановича Веронiкою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цiєю парою, йшла якась, видно, багата й манiрна панна.

– Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста канiвський, на нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене поглядом… А про нього ж розповiдають жахливi речi…

– То кажуть про простих дiвчат, – обiзвалася Текля, – i хоч вiн i староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою – це неймовiрно!..

– Одначе цей Миколай Потоцький, – зауважила Веронiка, – справдi безчинствує й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Вiн нiкого не милує, якщо треба – вiнчається живосилом, а на другий день зашиває жiнку в мiшок i кидає її з кручi просто в Днiпро…

– Ах! – завищала панна. – Я туди не пiду, – i вiдсахнулась, коли панни ввiйшли до темної алеї.

– Чого панна боїться? – засмiялася Текля. – Потоцький же в замку, а не за кущами.

– Але там може бути в засiдцi його посiпака… а то i який-небудь гайдамака!

– Гайдамака? У нас гайдамака? – сплеснула руками Текля. – Та їх скрiзь уже перевiшали, а в нас, у мого батька, й поготiв, їх i за грошi тут не знайдеш!

– Не кажи так, люба, – мовила поважно Веронiка, – у нас, в Уманi, одержано недобрi вiстi – народ починає хвилюватися i про щось усе змовляється по лiсах та ярах, i з Києва засилають бунтiвникiв, звiдти обiцяють їм пiдтримку…

– Ну, то байка! – махнула рукою Текля. – Це бидло, ця голота нещадима й писнути тепер не посмiє!

– Коли б воно так було! – вiдповiла на це манiрна панна, сполохано озираючись кругом i поспiшаючи назад до майданчика, де починали спалахувати рiзноколiрнi лiхтарi. – От у нас, на Брацлавщинi, уже з'явилися знову гайдамаки, спалили два фiльварки, настрахали всiх навкруги звiрствами i втекли вiд команд. Там у нас без охорони небезпечно їздити навiть i вдень, хоч i близько.

– А я не боюсь на човнi кататися сама з хлопом… У нас тут є вiдважний такий, Петро…

До панн пiдiйшов гурт молодих елегантних гусарiв та уланiв на чолi з нареченим Теклi хорунжим.

– А, нарештi-таки, – вигукнув вiн з пафосом, – фортуна зглянулась i показала менi нитку Арiадни, яка й привела мене знову до мого щастя.

– Але лицаря, – кокетливо вiдповiла Текля, – мабуть, та нитка водила й до iнших утiх: ми були в небезпецi, а наш оборонець усе по якомусь лабiринтi блукав…

– Що таке, панно? – сполохався хорунжий.

– Яка небезпека? Де? – забрязкали шаблями його товаришi.

– Там гайдамаки! – показала на темну алею Текля й розреготалася.

– Це жарт, – заспокоїла молодь юна Младанович, – але ось панна каже, – i це правда, – що на Подiллi з'явилися гайдамаки i що серед поспiльства помiтний неспокiй…

– А ось ми цей неспокiй вгамуємо скоро! – запально вигукнув Голембицький. – Це буде перше дiло конфедератiв: повиривати останнє пiр'я з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тiнi своєї боялося.

– Добра думка, – пiдтримали його товаришi.

Тим часом весь сад уже був освiтлений i очам вiдкрилося чарiвне видовище: на всiх деревах уздовж алей були порозвiшуванi рiзноколiрнi лiхтарики, й здавалося, що зоряне небо впало й розсипалося по саду зiрочками; та особливо чарiвним був став, залитий кривавим вiдблиском запалених на березi смоляних бочок: наче розтоплений чавун, вiн свiтився й вихоплював з темряви блiдо-рожевi обриси мiстечка, розкинутого на протилежному боцi.

– Чудово! – милувався цiєю картиною Потоцький, стоячи з господарем замку край майданчика, звiдки вже починався крутий спуск гори. – Хвалю… У пана добродiя багато смаку… Сюди б iще нiмф: пiд зоряним небом i при такому освiтленнi вони були б пречарiвнi…

– Будуть, ваша ясновельможнiсть, – з догiдливою усмiшкою шанобливо схилив голову губернатор. – Його мосць староста – улюбленець Кiприди, то вона повинна потiшити його душу прекрасним.

– О? Коли так, то гостиннiсть панська мене полонить цiлком, – примружив очi Потоцький, – i я, чого доброго, покину свiй Канiв i оселюся в пана…

– Був би невимовне щасливий, – схрестив на грудях руки Кшемуський.

– Хе-хе! Я набридну… Але панська привiтнiсть i гостиннiсть безмежнi… i я неодмiнно напишу моєму приятелевi князевi Олександровi про надзвичайну гречнiсть пана и попрошу в нього дозволу переселитися… – Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: – Нi, без жартiв, i замок, i сад, i природа тут чарiвнi… В мене, правда, ширше… i грандiознiше… Днiпро, звичайно, посперечається з цiєю калюжею, одначе й тут принадно. Ось i мiстечко гарно вирiзьблюється з темряви; шкода тiльки, що не дуже виразно – якби з тилу сильний вогонь, – вiн ефектно б осяяв i костьол, i магiстрат, i всi високi будiвлi.

– А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.

– Що пан надумав? Мiстечко палити?

– Воронь боже! У мене там по той бiк хлопського селища складенi величезнi ожереди соломи, то я ними й освiтлю мiстечко.

– Але вiд ожередiв можуть зайнятися й хати.

– Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потiм уже i їхнi хлiви.

– Ну, коли так, то й прекрасно…

Кшемуський поспiшив вiддати потрiбнi розпорядження. Пан пiдчаший, найближча в iнтимних справах особа, доповiв мiж iншим губернатору, що дiвчини, попової вихованки, першої, на його думку, красунi в мiстечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справдi кудись вiдлучилася, але що вiн неодмiнно її розшукає.

– Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклi абощо.

– Слухаю, ясновельможний пане!

– Неодмiнно, – додав губернатор i почав щось таємниче шепотiти своєму довiреному.

А той тiльки все вклонявся та казав:

– Слухаю, все буде зроблено.

Тим часом дами, ждучи процесiї, посiдали на терасi, а чоловiки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похiд, вихоплений, як висловлювався господар, iз садiв Магомета.

В альтанцi, що була в центрi широкого майданчика, розмiстився оркестр; тiльки-но господиня махнула рукою, вiн гримнув урочистий полонез, – ту ж мить спалахнули потiшнi вогнi, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами i кущi, i дерева, i гостей, якi вп'яли пожадливi погляди в широку просiку, що вела до альтанки.

Але процесiя не з'являлася: ждали господаря. Панi Ядвiга була роздратована його вiдсутнiстю, нетерпiння гостей зростало.

Нарештi Кшемуська, довiдавшись, що чоловiк її в якихось справах подався на дворище замку, обурилась i поспiшила туди.

Губернатор, вiддавши останнi розпорядження, пiшов був назад до гостей, але тут його перестрiла дружина.

– Ти збожеволiв чи що? – накинулась вона одразу на чоловiка. – Залишив вельможного гостя… затримуєш процесiю…

– Давав розпорядження, моя сувора панi, вiдносно цiєї самої процесiї, а тепер ходiмо: все буде гаразд…