Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 45 страниц)

– Ось воно що, а менi й невтямки… Авжеж, якщо є дочка, то чому ж i синовi не бути?.. Тiльки… як же ясний панич сам утiк, а сестру там залишив на муки? – стривожився раптом Петро; парубок змiркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отамановi, а вiн, його посланець, навiть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кiньми.

– Заспокойся, козаче, – мовила Дарина, вгадавши Петровi думки. – Я сестру випустив ранiше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала.

– Гей, паничу, ти щось плутаєш… Нiкого ми не пропустили, нiкого, i, крiм тебе, по греблi жодна душа не пройшла…

– Твоя правда, – спаленiла збентежена панна, – сестру я не пустив через греблю… боявся, вона пройшла пiд стiною – праворуч є стежка… понад озером… а сам я вже пiзнiше… подався навпростець… i попався…

– Ага! – задовольнився вiдповiддю Петро й замовк.

– Ми з сестрою хотiли пробратися в Мотронинський монастир… То я за нею мусив пильнувати…

Дарина теж змовкла, помiтивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка пiсля втечi, мабуть, заблудила в лiсi, де, крiм звiрiв, гасали озвiрiлi вiд злоби люди, нагадало йому iншу дiвчину, котрiй вiн оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невiдомо де подiли недолюдки. "Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? – гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. – Ех, коли б швидше до батька Найди, в мiстечка й мiста, де ховаються євреї… може, серед них я знайду мою голубку… знайду, неодмiнно знайду…" – рвався з глибини його iстоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дiвчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мрiями, а з палким самовiдданим коханням.

Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помiтила, як з високостi в їхнiй яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом i покручене корiння напiв-вивернутих дубiв, i смарагдове склепiння прозорого листя, i хвилястi пасма її свiтлого, пiдiбраного пiд конфедератку волосся. Серед тишi, що панувала довкола, iнколи чувся то брязкiт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорцiв… Та ось нараз почувся з боку монастиря тупiт… Конi, що паслися в яру, шарахнули вбiк i тривожно заiржали… Петро, наче спросоння, схопився на ноги й вiдразу не мiг второпати, що воно за гамiр.

На схилi, помiж деревами, з'явилися вершники й почали спускатися в яр. Всi вони були одягненi в розкiшнi польськi кунтушi, а на багатьох iз них виблискували ще й срiбнi лати.

– Ляхи! – скрикнула Дарина. Та на цей крик був вiдповiддю дружний регiт.

– Нi, чадо моє, – заговорив, пiд'їжджаючи на вороному чистокровному конi, отець диякон. – Ляхи вже спочивають сном, тiльки не праведних, а грiшних: з ними й мороки майже не було, – багатьох i без нас хтось прикiнчив, а решту ми упокоїли тихо й благолiпно… Та вони, клятi, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самi собi смерть заподiяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспiшати назад, а то б… Тепер ось що, панове, – звернувся ватажок до всiх, – так залишити монастир на самих жiнок не можна, – та й тих половина вцiлiла… а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десяткiв зо два братiї пiд орудою старого Грача… А ми всi вертаймося швидше до нашого орла-бiлозорця… хай порядкує, а отець Єлпiдифор пришле сюди нового попа, освятить церкви i все монастирище.

Почали питати, хто бажає зостатися, й пiсля короткої суперечки вирiшили цю справу добровiльно; ватажок запевнив тих, котрi лишалися, твердим словом, що здобич дiлитимуть на всiх порiвну, не минаючи їх.

– А паничевi випадає побути тут… поки хтось не їхатиме в Печери, – сказав диякон.

– На бога, пане отамане! – почала благати злякана Дарина. – Менi залишатися не можна… моя сестра десь сама… в лiсi… та я повинен ще й передати вiд батька… од московського уряду превелебному отцевi Мельхiседеку важливi вiстi…

– Гм… аще так… – зам'явся диякон.

– У панича справдi сестра… – втрутився в розмову й Петро. – Батько Найда казав, щоб берегли її…

– Ну, то гайда з нами! Хлопцi, на коней! Зайвих вiзьмiть на повiд! З богом!

I загiн, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, якi зосталися при монастирi.

Загiн посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лiсу; їхали мовчки, та в очах гайдамакiв свiтилася горда свiдомiсть виконаного обов'язку. Петро уважно поглядав на всi боки, вiд'їжджаючи то праворуч, то лiворуч вiд стежки в глибiнь лiсу, й вигукував: "Го-го! Панно! Тут!" Дарина зовнi мусила подiляти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цiєї халепи; але свiдомiсть того, що вона на волi й з кожним кроком наближається до свого друга, славного борця за зневажену Україну, сповнювала її такою радiстю, що навiть Петро почав поглядати на цього "братика" з пiдозрою.

Пробираючись дуже повiльно гористою мiсцевiстю, через лiсовi нетрi й глибокi яруги, загiн тiльки надвечiр виїхав на узлiсся. Тут гайдамаки злiзли з коней, спутали їх i по-богатирському розляглися спочивати.

Отець диякон теж лiг на м'якiй травi. Вiн поглядав на призахiдне сонце i розмiрковував, чи рушати зараз далi, чи дати вiдпочинок коням.

До нього пiдiйшов Петро.

– А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всi зiбралися…

– Та от саме про це i я думаю, – вiдповiв диякон. – Пiдночувати – не пiдночувати, а все ж лiпше дiждатися мiсяця – козацького сонця.

– Авжеж! – погодився й Петро. – А то я йду ген отам понад узлiссям i бачу, що за дальнiм горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лiсу… чи не лиходiї якiсь?

– А в якiй одежi – не розiбрав?

– Далеко було, а вже смеркає… Тiльки нi, здається, в простих свитках.

– Ха, ха! – розсмiявся диякон. – Подорожнi! Побачили стiльки ляхiв, ну й утекли вiд страху.

– I то правда… – почухав потилицю Петро. – А ще не гаразд ось що – цей панич: спершу все хотiв кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї… Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її… батько Найда просив поберегти, вiд обозного з Києва була тривога, а братик тiльки посмiхається та пiдганяє мене; навiть уже з лiсу почали виїжджати, а йому й байдуже… Щось воно не теє… а чортзна-шо… як же менi тепер батьку Найд; на сiлi показатися?

– А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! Петро квапливо пiшов i довго не повертався. Вже з лiсу поповзли у видолинки нiчнi тiнi, вже вечiрня заграва перетворилась на блiдо-золотисту смужку й блиснули в небеснiй глибинi двi-три зiрочки, коли нарештi з'явився Петро, мiцно тримаючи за руку Дарину.

– Тiкати був надумав, насилу догнав, – захекавшись вiд утоми, доповiв парубок.

– Е, то це штучка! – протяг диякон, пiдводячись на лiктi й спрямовуючи на дiвчину грiзний погляд.

– Авжеж! – пiдтримав його Петро. – Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А вiн оглянувся, i на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б – шукай вiтра в полi! Я кричу – лови його, лиходiя, а вiн як пiрнув у бiлу млу, та й щез… нашi – хто сюди, хто туди… а конi стриноженi… Ну, догадався я нарештi, свиснув… кiнь i почув, заiржав здаля, я ще… I хоч як пришпорював панич буланка. а вiрний кiнь не послухався його й принiс шпигуна до господаря.

Дарина стояла нi жива, нi мертва, розумiючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, – спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблi. Залишався один порятунок – признатися… Але як тепер подивляться на це признання? Перевiрятимуть? Її огорнуя жах… Дiвчина мовчала, геть розгубившись.

– Ну, – пiдступив до неї iз стиснутими кулаками диякон, – хто ж. ти єси? Га? Братик тiєї панни, доньки обозного? Га? Братик?

– Нi! – нарештi вiдповiла з одчайдушною рiшучiстю панна.

– Виходить, ти все брехав? – заскреготiв зубами ватажок.

– Мимоволi… а тепер по чистiй совiстi… як перед богом.

– Скажеш правду? Ха-ха! – люто зареготав диякон. – Хто ж тобi повiрить. Ах ти, негiдник: Брехнею свiт пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку – не повiрю! А поки що, перед тим, як допитувати, вiзьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з пiвсотнi…

– На бога! Постривайте! – розпачливо вигукнула Дарина. – Я не дамся на ганьбу… – I вона схопилась за шаблю.

Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо пiймав дiвчину за руку й далеко вiдкинув її шаблю та пiстолi. Нiхто вже не слухав нi слiз, нi протестiв, н' зойкiв Дарини. Нiхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно вiдбивалася. З неї вже здерли кунтуша… Слабкими руками дiвчина ще чiплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподiване, незвичайне, що одразу всiх пiдняло на ноги.

З лiсу нараз пролунали пострiли й слiдом за тим на козакiв, якi безпечно лежали в травi, ринули десятки вершникiв з вигуками:

– Смерть ляхам! Бий собак!

Не розiбравши тих вигукiв i не бачачи нападникiв в обличчя, ошелешенi гайдамаки вступили було в бiй, та вiдразу ж порозбiгалися i кинулися до коней, а iншi – до поставлених у козли списiв i мушкетiв.

Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечi кунтуш i схопити свою зброю.

Ватажок загону нападникiв, мов буря, летiв попереду вигукуючи: "Палiть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втiк!

Диякон закам'янiв, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потiм вiн кинувся в самiсiньку гущу бою i загорлав несамовито: "Схаменiться, дурнi! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!"

Цi вигуки, пiдхопленi десятками голосiв, викликали замiшання в обох загонах, а незабаром у загальному лементi почулись i регiт, i добiрна лайка.

Крик диякона ошелешив, як обухом по лобi, й лицаря, що мчав попереду нападникiв, та вiн не мiг на всьому скаку зупинити коня i. налетiвши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:

– Хто ти?

Дiвчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицаревi й, пiзнавши його, скрикнула:

– Найда! Рятiвник наш!

– Боже! Дарина? – вигукнув у свою чергу отаман i упустив шаблю додолу… Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зiбрався натовп "полякiв" i їхнiх "ворогiв". Отець диякон теж поспiшив до батька-отамана.

– Чи багато ми бiди накоїли? – тривожно звернувся до всiх Найда.

– Поранили чоловiк iз п'ять, – вiдповiв, чухаючи потилицю, диякон, – та кулями з десяток коней покалiчили… Троє не встануть… Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а вашi стрiляли по конях, а то б було "житейське море воздвизаєме…"

– Що ж це ти, отче, такий необачний. – кинуа Найд ватажковi гiркий докiр, – не розставив дозорцiв навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось iз них схопили i одразу довiдались би, якi це ляхи та й вiн би нас впiзнав – не ворогiв а братiв своїх.

– Та ми хотiли зараз рушати.

– А в похiд хiба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лiбединського лiсу. дiставши звiстку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхiв: от i поспiшив до вас на виручку, а тут замiсть конфедератiв… ах ти, господи! Треби зараз же знахарiв до поранених..

– Не турбуйся, батьку, вже два дiди там. – повiдомив Петро.

– Ну от, – заспокоївся Найда. – А як же вашi справи? – спитар вiн збентеженого диякона.

– Та справи, – зiтхнув той, – аки подобає: ляшкiв-панкiв усiх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили… я для пiдмоги черницям лишив десяткiв зо два людей, при добрих гарматах, – не вгризе тепер черниць нiякий бiс… От тiльки тут нещастя…

– Ну, спасибi, друже, – обняв засмученого диякона отаман. – I вам, хлопцi, за лицарську розправу… слава й честь! А в нещастi ми всi виннi.

Вiдповiддю на слова отамана був добродушний смiх. Загальний настрiй знову став бадьорий i радiсний; довкола почувся стриманий, але веселий гомiн.

Дарина пiд час цiєї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей.

– А що, братця, в тутешнiх пущах ляхiв не зустрiчали? – спитав вiн уже спокiйним голосом. – Язика в дорозi не здобули?

– Ага, – спохватився диякон, – та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що… Ми тiльки були взялися за допит, а тут твоя милость – "бий ляхiв"! Ну й мусили припинить…

– Де шпигун? Який шпигун? – здивувався отаман.

– Та ось цей отрок, – показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. – Хоч, видно, з православних, а лукавий… Iстинно глаголю, лукавий; попервах вiн назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини…

– Тiєї, що ясновельможний отаман велiв берегти як зiницю ока, – докинув Петро.

– Так, так, – усмiхнувся Найда, – у Лебединському монастирi справдi гостювала дочка росiйського магната, нашого заступника… а, опрiч того, й пiдданця великої царицi, що простягла нам свою державну руку… То наш обов'язок – не дати навiть порошинцi впасти на голову ясновельможної панни!..

– Ну от, i ми всi так думали…

– I добре думали, спасибi вам! – гаряче мовив отаман.

– Ге-ге! – осмiхнувся диякон. – А оцей панич, що стоїть перед твоєю ми-лостю, усе змiркував, i коли привели… Петро його спiймав за брамою…

– Еге ж, я з дiдом! – озвався парубок. – Ми пiдповзли до брами, щоб розвiдати, чи є там ляхи й скiльки їх… Коли дивимося, аж якийсь ляшок бiжить греблею… Ми його й злапали… Повели до пана диякона!..

– Так i було, – кивнув головою диякон. – На допитi панич почув про нашу панну й видав себе за її брата… Спершу про ляхiв, про черниць i про себе, що православний, – сказав правду, а от про сестру… про те, що вiн брат панни, почав вигадувати, а потiм, коли прискiпались, то зiзнався в брехнi… а брехня єсть од диявола, бо вiн батько її… То i сей хлопчина, виходить, дияволiв син, а тому й розпитати його слiд добренько, по-нашому…

– Ха-ха-ха! – зайшовся веселим реготом Найда. – То це шпигун? Та серед нас немає нiкого вiрнiшого й вiдданiшого нашiй Українi, нiж цей панич! Почувши такi слова, диякон остовпiв.

– Ой, не заслуговую я на це! – знiяковiло прошепотiла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радiсного зворушення. – Грiх i рiвняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-бiлозорця!

– Можна! – захоплено вiдповiв отаман. – Можна до найкращих лицарiв i дiтей України прирiвняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського!

– Панна? Дочка? – загомонiли спантеличенi козаки.

– Та що ж це таке? – не мiг отямитися вiд здивування диякон. – Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хiба ж можуть бути такi ланити в хлопця? А очеса? Здурiв на старiсть, та й годi!

– Даруйте, шановнi лицарi, – в свою чергу заговорила збентежена й радiсна панна, вклоняючись гайдамакам. – Не сердьтеся за те, що я мимоволi ввела вас в оману… я боялась вiдкритись, не знаючи, куди потрапила…

– I мало не постраждала, вельможна панно, – буркнув знiчений диякон… – Во й мiж нашою братiєю трапляється всяка скверна… Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою… Хоча, реку, кожного взяв би сумнiв: то журився, що сестра в лiсi загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на конi та радiє, аж очi сяють.

При цих словах диякона Дарина густо почервонiла, а Найда не мiг стримати бурхливої радостi й, щоб приховати збентеження дiвчини, перебив оповiдача веселим смiхом:

– Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дiвчина, та й годi. дякувати боговi, що так обiйшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте паннi добру вечерю!..

– Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! – вiдповiли гайдамаки й розбрелися в рiзнi боки.

Найда й Дарина на якийсь час лишились самi. Нiчна темрява охопила їх нiжною прохолодою; спалахували одна за одною зорi, засiваючи небо блискучими золотими цятками… Здаля долинав гомiн гайдамацького табору… Але закоханим здавалося, що життя i всi люди вiдiйшли кудись далеко-далеко i що вони тепер на цiлому свiтi самi… Близько одно вiд одного… I що в цiй близькостi – весь свiт, все життя, всi радощi, якi судилися людинi… Вони стояли непорушне, сп'янiлi й приголомшенi своїм щастям…

Душа Дарини була сповнена екстазом – дiвчинi хотiлося i говорити, i плакати, i смiятися, та Найда мовчав, i це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пiтьму й уловити вираз обличчя коханого, але нiч була темна, й до панни долiтало лише глибоке, схвильоване дихання могутнiх грудей…

Раптом вона вiдчула, як дужа рука мiцно стисла її руку… Серце Дарини завмерло вiд солодкого болю…

– Чи ти любиш мене, життя моє, зоре моя, свiте мiй? – прошепотiв Найда, стискаючи дужче дiвочу руку.

Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в поривi кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотiла:

– Люблю, люблю! Над усе в свiтi, бiльше за життя, бiльше, нiж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст i занiмiв у блаженному сп'янiннi.

Та за мить козак знову оволодiв собою i, вiдiрвавшись од дiвчини, спитав її з боязкою тривогою:

– Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе?

– Нi, нi! – уривчасто прошепотiла Дарина. – Це вiд радостi, од щастя!.. Кохала тебе все життя… i ось мрiї… господи! Не пережити такого раю… Серце не витримає…

– То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобi до нiг, а вiльна Україна сплете нам щастя вiнець!..

– У тобi єдиному все – i життя, i радiсть, i щастя! – скрикнула дiвчина й обвила шию Найди руками.

Вiн притис її до своїх могутнiх грудей i палко прошепотiв:

– Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навiки!

У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити вiд Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду.

То був Петро – вiн принiс килим i двоє козацьких сiдел замiсть стiльцiв.

– Отець диякон питає, – звернувся парубок до отамана, – куди звелиш їхати й коли?

– Скажеш панотцевi, щоб прийшов вечеряти, тут i домовимось, а вирушати треба, як мiсяць зiйде, i їхати швидше до Днiпра, провести ясновельможну панну до Києва.

Як тiльки Петро вiдiйшов, Дарина схвильовано запитала.

– Ги це так навмисно сказав їм, Iване, чи справдi вирiшив одiслати мене назад?

Найда на мить сторопiв:

– Як? Хiба ти думаєш залишатися?

– Авжеж, думаю лишитися з тобоюi – твердо сказала Дарина. – I нiхто мене звiдси не вирве, хiба що ти сам накажеш силомiць одвезти мене!

– Люба моя! Кохана моя! – Найда нiжно поцiлував її. – Моя вiдчайдушна голiвко! Але хiба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..

– А хiба на тебе не чигає те саме? Та й що менi всi небезпеки в свiтi, коли ти будеш разом зi мною? В надiйному, безпечному мiсцi я змучусь душею за тебе бiльше, нiж тут, у самому пеклi бою… Нi, я не залишу тебе нiколи!

– Щастя моє, як менi дякувати тобi за таке кохання! – захоплено промовив Найда, стискаючи руки дiвчини. – Але, але… бачиш… – вiн розгублено за-тнувся. – Усi знають…

– Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! – скрикнула Дарина й рiзким рухом вирвала свої руки з Найдиних…

– Я не хочу?! Та якби менi господь дав померти край твоїх нiжок – я б кращої долi не бажав собi. Тiльки… ось що… зрозумiй мене, моя кохана, моя люба, – усi знають, що ти дiвчина, а при вiйську держати жiнок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на словi, возиться з бабою. А коли така розкiш дозволена отамановi, то чому ж її не дозволити й усiм? Нiхто навiть не повiрить, що ти дочка росiйського генерального обозного, скажуть – брехня, пiдуть чвари, розбрат, а разом з ними…

– Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; – з гiрким докором мовила панна.

– Я не люблю? Бiйся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати нiхто! Люблю тебе над усе в свiтi, бiльше, нiж спасiння своєї душi, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславi!

– Як? Там, у Переяславi? – здивовано спитала Дарина. – Чому ж ти не вiдкрився менi?..

– Тому, що батько твiй, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що нiколи не вiддасть своєї дочки за гультяя-запорожця i що взагалi просить цих добродiїв обминати його двiр. Ой Дарино, коли б не тi слова, то, може, на козацькiй головi нiколи б не було чернечого клобука…

– Любий мiй! – i Дарина сбвилд руками шию козака – О, якби ж я тодi знала!

– Що ж би ти моглда вдiяти, голубо?

– Нiяка батькiвська воля не зв`язала б мене: Пiшла б за тобою на край свiту… Бо ж i я тебе покохала вiдразу й навiки!

– Орлице моя! – Найда пристрастно обняв дiвчину.

Поблизу почулось шарудiння.

Козак швидко випустив панночку з могутнiх обiймiв i шанобливо вiдсторонився. Дарина оглянулась – не було нiкого; у темрявi бовванiв лише силует коня.

– Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нiкого на свiтi дорожчого, нiж я, то не вiдштовхуй мене од себе! – через якусь мить благальне заговорила дiвчина. – Якщо ти боїшся злих язикiв, я навiть не розмовлятиму з тобою, не пiдходитиму до тебе – менi тiльки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..

– Ох, Дарино, – з жалем перебив її Найда, – ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою роздiляла височенна гора – злi язики згладили б її в долину, коли б рiка пролягла мiж нами – вони перекинули б через неї мiст…

– Та люди ж не звiрi, врештi! – мовила панна i в голосi її забринiли сльози. – Вони побачать, повiрять… Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки… Нi, нi, йди. лети вперед, у саме пекло, тiльки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя – разом i смерть!

Дарина стиснула руку Найди i, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнiлих од хвилювання очей.

– З тобою життя, з тобою i смерть!.. Ех, i доля ж щаслива! – прошепотiв, мов у нестямi, козак, обхопивши руками голову.

Запала мовчанка, сповнена поривiв бурхливої пристрастi.

Кругом панувала глибока нiч. Вогкий туман повiльно виповзав з байракiв i вже коливався вдалинi край лiсу… Стомленi тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлiгшись на травi, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю… Навколо було тихо, тiльки десь далеко кричав пугач – то перекликалася сторожа,

Першим опам'ятався Найда.

– Нi, нi… – прошепотiв вiн схвильовано, – не тумань менi голови, кохана, не спокушай мого серця! Нi на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю свiтлою голiвкою – адже всi цi чвари похитнуть, а може, й зовсiм зруйнують ту владу, котру я маю нинi над вiйськом. Усi мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вiтчизни, змiнив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив вiру людей, їхню повагу до мене i щоб загинула наша свята справа?

Обличчя Дарини смертельно зблiдло, але вона випросталась i скрикнула:

– Нi, не хочу я того… твоя правда!.. Тiльки… тiльки… я помру, я зiв'яну в розлуцi з тобою! – додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.

– Нi! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумiєш знести розлуку й дочекатися тiєї хвилини, коли я вiддам тобi все моє життя!

Дарина мовчала, тiльки її зблiдле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.

– Та й час той пролетить швидко, непомiтно, я передаватиму вiстi про себе… – Переконував Найда дiвчину, голублячи її руки. – Не сумуй же, моє серце. Розкажи менi краще, як ти опинилася в Лебединському монастирi, як ти вирвалася звiдти?

– Коли ти прислав на хутiр гiнця з чотками, я зрозумiла, що ждеш мене!..

– Що я жду тебе сюди, у це пекло? – здивовано перепитав отаман. – Я тiльки просив тебе чимось допомогти монастиревi, а чотки послав, щоб на всякий випадок – адже пiд час вiйни все буває – вони охороняли тебе… Але щоб сюди!.. Хай бог боронить…

– А я зрозумiла, що ти ждеш мене тут, – палко вiдказала Дарина, – бо мiй лицар не мiг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батькiвському гнiздi, тодi як орел з вiдкритими грудьми летить назустрiч ворогам!

Найда нiжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповiдати про всi страхiття, що пережила в Лебединському монастирi.

Спочатку дiвчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось iнше, та з кожним словом її дедалi бiльше хвилювали воскреслi в пам'ятi подiї. Кiлька разiв Дарина мимоволi здригалася, пригадуючи пережитий жах.

Отаман мовчки слухав розповiдь панни, стискаючи її руку, i тiльки очi його, що похмуро блищали, свiдчили про гнiв, який кипiв у козацькiй душi; коли ж Дарина розповiла про те, як вона вбила ненависного ляха, – в очах Найди спалахнуло захоплення.

– Королево моя! Орлице моя! – прошепотiв вiн жагуче. – Корона мусить прикрашати твою голову, i, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля – ти матимеш її!

Дарина щасливо усмiхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурнiла:

– Так, ти маєш рацiю! – промовила вона уривчастим голосом. – Менi не можна тут залишатися… Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тiльки не в Київ, не до батька…

– Чому не до батька?

– Там на мене чекає ще гiрша небезпека! Батько хоче мене силомiць вiддати за росiйського полковника… вiдвезуть у Москву!

– Тебе… силомiць? – обличчя Найди потемнiло. – О нi, в такому разi я не вiдпущу тебе! Я тепер не вiддам тебе нiкому! Але ж куди, куди?..

– У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрi боротьби й не сидiтиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немiчних, там уже нiхто нiчого не подумає – i все ж я буду ближче до тебе!

– Чудово! Тобi там нiщо не загрожуватиме, монастир добре укрiплений, залишено вiйсько… я присилатиму туди вiстi, а коли дозволить час – сам прилiтатиму до коханої. Отець Мельхiседек дуже любить тебе i вся братiя теж!

Захопленi своєю розмовою, Дарина й Найда не помiтили, як пiдiйшов Петро.

– Батьку отамане! – промовив той голосно. – Пiймали двох лядських шпигунiв, що накажеш робити з ними?

Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його вiдразу стало суворим:

– Вчинили їм допит?

– Хотiли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навiть плачуть. Дивне щось… а втiм, розмовляють по-нашому.

– Ведiть! – коротко звелiв отаман.

За кiлька хвилин до того мiсця, де сидiли Найда й Дарина, пiдiйшли диякон i Неживий, а за ними, оточенi козаками, серед котрих був i Петро, якiсь два невiдомi в мундирах польських жовнiрiв.

Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг.

– На бога, пане отамане, зглянься! – зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.

– А, свої, запроданцi лядськi! – з презирством кинув отаман. – Якому патовi продали душу?

– Служимо в коменданта Грудського замку.

– Куди прямували?

– У Київ, з паперами вiд коменданта..

– Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви, негiдники, запроданцi пiдлi! – гнiвно вигукнув отаман. – Як тiльки земля вас держить на лонi своєму?

– Спалити їхнi папери й самих на шибеницю! – порадив Неживий.

– Смерть їм! – гукнули козаки.

– На бога! – закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. – Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням своєї душi доставити її туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною?

У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть зацiкавився його словами.

– Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? – уже м'якше спитав вiн.

– Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека.

– Од превелебного владики? – скрикнули всi, враженi цими словами.

– Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? – У головi Найди нараз ворухнулася пiдозра. – Ану стривай, давай лишень її сюди! – звелiв вiн жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi.

Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс головешку.

Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi.

На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери, Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека.

– "Владико святий! – прочитав вiн уголос. – Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… вiддаю боговi дух свiй!.." Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпi.

– Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? – вигукнули разом Найда i Дарина, а за ними й решта.

– О господи праведний, як сталося, – те я сам бачив… Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита унiатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без слiз! На простому возi, на соломi, без шапки, босонiж; двi куцi ксьондзiвськi одежини покривали його тiло, а на ногах i на руках залiзнi кайдани, такi тiснi й важкi, що руки й ноги сердешного владики посинiли, розпухли i вкрилися ранами, груди його теж були всi в ранах, вiд отрути повипадали зуби.

– Вiд отрути?! – вжахнулися Найда, й Дарина. – Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповiдай!

– Отр ту ляхи давали – i не раз, та господь усе ще берiг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!

– Та де ж вiн, хто схопив його? – перепитав отаман.

– Тепер вiн у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита унiатського. Схопили на днiпровськiй переправi, пограбували до останньої нитки, одягли в ксьондзiвську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.

Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами, змушуючи пристати на унiю, не давали їсти й пити, двiчi пiдносили отруту, та господь врятував владику… Тодi вони перевезли його в Радомишль, а звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вiрний, кудись подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi їсти й пити, та оце мене послали в Київ, i вiн зостався тепер сам… А губернатор та iншi ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати дверi темницi!

Полонений голосно заридав. Усi стояли мовчки, занiмiвши вiд жаху та обурення…

– Скiльки верстов до Грудок? – перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно блiде, очi горiли, як двi розпеченi жарини, голос дрижав од лютi.