Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 61 страниц)

41

На одній із зустрічей Ельза сказала Вайсові:

– Центр повідомив, що Ольга, дочка репресованого полковника, зараз у Свердловську, вчиться в інституті. Після арешту батька її взяв у свою сім'ю старший батальйонний комісар Олександров, у котрого дочка Ніна – однолітка Ольги. Ніна, яка служила санінструктором, пропала безвісти на Західному фронті, під Вязьмою.

– Так, – сказав Вайс. – Цікаво.

Ельза попередила:

– Остерігайтесь, Бєлов. Мені здається, що через цю дівчину німці хочуть нам влаштувати пастку.

– Гаразд. Що з Зубовим?

Ельза сказала гидливо:

– Спутався з німкенею. Вона потрібна нам.

– Хто вона?

– Вдова полковника СС.

– Непогано!

– Противна баба!

– Поважна особа?

– Яке це має значення?.. Молоденька.

– Ну, це – інша справа.

– Причепилася до нього, як блудлива кішка.

– А він?

– Спершу тікав од неї.

– А тепер?

– Бреше, ніби вона хороша.

– Чому ж бреше? Може, й справді так?

Ельзине обличчя враз стало нещасне, але вона опанувала себе і настійливо повторила:

– Остерігайтесь, Бєлов. Ми за вас дуже боїмось.

– Хто це «ми»?

– Ну, я і Зубов.

– А про себе він не турбується?

– Через цю німкеню він зробився зовсім одчайдушний.

– Тобто?

– Вона познайомила його з приятелями свого чоловіка. Нахабно збрехала всім, що він її кузен. Зубов їздив з нею в Краків, на прийом у резиденцію Ганса Франка. Під час концерту пішов з офіцерами у спортивний зал і там встряв у якесь спортивне змагання.

– Ну і як?

– Хвалився мені, що оберштурмфюрер СС Отто Скорцені, дуже досвідчений диверсант і вбивця, улюбленець фюрера, – він був у каральній команді есесівської дивізії «Дас рейх», а тут проїздом, їде лікуватися після Східного фронту, – публічно потис йому руку. Ну, мені вже час іти. Так прошу вас… – втретє нагадала Ельза.

– Гаразд, – погодився Вайс і попросив: – Все-таки не хвилюйтеся, Ельзо. Олексій – хороший хлопець, чистий, до нього погане не прилипне.

Ельза сумно всміхнулася і, не відповівши, пішла. До Брігітти Вейптлінг, вдови есесівського полковника, яка останнім часом почала вчащати у вар'єте, Зубов в самого початку ставився поблажливо, як до прихильниці його атлетичного таланту.

Вона замовляла собі завжди одне й те ж місце в першому ряду і приходила тільки на вихід «Два-Ніколь-два», а потім негайно зникала.

Але якось, соромлива і схвильована, вона прийшла в артистичну. З виразу Ельзиного обличчя Зубов зрозумів, що мусить бути більше ніж уважний з цією дамою. Він так і поводив себе з нею.

Через тиждень, доповідаючи Ельзі про виконане завдання, він так докладно змалював усі подробиці, що вона вигукнула обурено:

– Ти забуваєш, що я все-таки дівчина!

Зубов збентежено стиснув плечима:

– Я ж тобі як старшому товаришеві.

Тоненька, мініатюрна Брігітта Вейнтлінг, відтоді як призналася йому, що дуже сумувала після смерті чоловіка, і, піддаючись якомусь чисто містичному захопленню, перший раз у житті пішла у вар'єте, здавалася Зубову просто смішним і цікавим створінням.

Її покійний чоловік, полковник, обер-фюрер СС, був чиновником расового політичного управління партії. Уже вдівцем він вирішив одружитися з Брігіттою, навіть не знаючи її особисто, але одержавши від співробітника управління довідку про її расову бездоганність. Батьки наполягали на одруженні дочки. На жаль, поважний вік і підірване здоров'я не дали полковникові можливості з доблестю сприяти продовженню такого расово чистого роду.

Брігітта сказала Зубову, що знайомство з ним – перший в її житті ризикований крок.

Тримала вона себе з ним до смішного сором'язливо, але всім знайомим сміливо оголосила, що це її далекий родич, безтурботливий, дивакуватий юнак (посварившись із сім'єю, став акробатом), якому вона має намір всіляко сприяти.

В її товаристві на обличчі Зубова завжди блукала усмішка, що була викликана, як здавалося Брігітті, радістю зустрічі з нею.

А Зубов ніяк не міг позбутися відчуття, ніби йому раптом дали роль у п'єсі іноземного автора. Але він справлявся з цією роллю, справлявся тому, що, залишаючись самим собою, із спокійною гідністю поводився із знайомими фрау Вейнтлінг. А його щиру зацікавленість до всього навколишнього вони сприймали як провінціалізм, як свідчення деякої інтелектуальної обмеженості, властивої спортсменам.

Отто Скорцені, з яким Зубов зустрівся на прийомі, гігант, здоровило, з обличчям, порізаним шрамами, теж вважав себе спортсменом. Він славився у Третій імперії, як великий майстер таємних убивств, і завжди діяв власноручно.

Але у серпні, ще під Єльнею, есесівська дивізія «Дас рейх» втратила майже половину особового складу. А після поразки під Москвою Скорцені в паніці записав у своєму щоденнику: «Оскільки поховати своїх убитих у наскрізь промерзлій землі було неможливо, ми склали трупи в церкві. Просто страшно було дивитись. Мороз скував їхні руки й ноги, що в агонії набули найнеймовірніших положень. Щоб надати мерцям так часто описуваного стану умиротворення й спокою, нібито властивого їм, довелося виламувати суглоби. Очі мерців оскліло втупились у сіре небо. Зірвавши заряд толу, ми поклали в утворену яму трупи загиблих за останні день-два».

Розсудливо вигадавши собі хворобу жовчного пухиря, цей «гігант рейху» поїхав у тил на лікування.

Ганс Франк влаштував прийом на честь гітлерівського улюбленця, який повертався з фронту.

Після випивки, забувши, що він небезпечно хворий, Скорцені вирішив здивувати запобігливих перед ним тиловиків своєю могутньою мускулатурою. І в спортивному залі став демонструвати свої таланти. Але щоразу його погляд натрапляв на поблажливу і ліниво усміхнену фізіономію Зубова.

Скорцені високо підкидав обома руками важку порожньотілу мідну кулю і потім ловив її. І раптом кинув кулю над головою Зубова, крикнувши:

– Ви! Стережіться!

Зубов, не виймаючи рук з кишені, трохи нахилився і, присідаючи, м'яко прийняв удар на шию. Опустивши кулю на руку, підкинув її і недбало сказав:

– Дитячий м'ячик.

Скорцені злісно запитав:

– Ви хто?

Зубов спокійно відповів:

– Як бачите, ваш шанувальник. – І схилив голову так, ніби знову готувався прийняти кулю.

Скорцені якусь мить мучила нерішучість. Потім, зрадівши, оголосив:

– Ось з отакими безстрашними, міцними хлопцями ми підхопимо на свої плечі всю планету!

Брігітту надзвичайно тішило те, що її «кузен» справив таке чудове враження на знаменитого Отто Скорцені. І Скорцені був у захопленні від улесливих для нього слів Зубова, коли на запитання, чому він не на фронті, той відповів, мило всміхаючись:

– Як тільки ви мене запросите, я з радістю складу вам компанію.

Скорцені подарував Зубову свою фотографію з автографом, наголосивши, що вона йому стане в пригоді, в чому той не сумнівався.

Повернувшись з Кракова у Варшаву, Брігітта почала ділову переписку з впливовими родичами покійного чоловіка, що проживали в Берліні. Мова йшла про спадщину. Вона мала тепер намір піти на деякі поступки, якщо натомість буде виявлено високо протегування її гаданому чоловікові.

Брігітта викликала у Зубова почуття якогось жалісливого здивування. Він ніколи не думав, що в цьому середовищі можуть бути такі нещасні люди, знесилені від постійного відчуття страху перед чимось невідомим. Вона була забобонна до смішного, недовірлива. Не могла заснути без снотворного. Часто без причин плакала. Згадувати любила лише своє дитинство.

Зубова дратували її нав'язливість і те, що вона потай користувалася наркотиками, до яких звикла після важкої операції. В неї було гарне обличчя з суворими і тонкими рисами, але коли вона говорила не про себе і про своїх знайомих, а на якісь абстрактні теми, то верзла таку неприємну нісенітницю, що обличчя її здавалося йому дурненьким, як у красуні на обгортці мила. Вона гнітила його, він скаржився на неї Ельзі. Але та, хоч і зневажливо всміхаючись, наказувала йому не втрачати зв'язок з Брігіттою, бо це давало можливість бувати серед есесівців.

Зубов, зітхаючи, корився, з жалем помічаючи, що Ельза з кожним днем тримається з ним усе офіційніше, як з підлеглим, і очі її, коли вона дивиться на нього, вже не теплішають, не світяться радістю, а лишаються холодними.

Повідомлення Центру про Ольгу, переказане Ельзою, збентежило Йоганна. Думка про те, що гестапівці вимучили з цієї дівчини згоду, тепер відпадала так само, як і версія помсти за батька. І він схильний був до того, що Ольга або авантюристка, що ловко набиває собі ціну у гітлерівців, або агентка, що виконує по відношенню до нього нову перевірку. Її міг влаштувати навіть Дітріх, якого гнітила його таємна залежність від Вайса.

Йоганн вирішив разом з Ольгою відвідати баронесу в її маєтку. Коли ця дівчина – авантюристка, то знайомство з баронесою буде приємне для неї, і це якось виявиться.

Вайс уявляв собі, що його абверівський мундир дозволяє йому сподіватися на прихильність баронеси. Він вважав, що вона хоч і навіжена, але стара з розумом і звикла про все мати свою незалежну думку.

Йоганн, коли вони приїхали в маєток, попросив Ольгу побути в машині і сам увійшов у будинок.

Як він і сподівався, його мундир справив на баронесу належне враження. Забувши про те, що вона, власне, нічого не зробила для Вайсової службової кар'єри, баронеса вже вважала, що його візит – це ознака подяки за якусь нібито допомогу йому; і поставилась до гостя дуже люб'язно.

Йоганн, ніяково всміхаючись, повідомив, що приїхав не. сам, а з військовополоненою – дочкою російського полковника. Він уклінно просив баронесу прийняти її і поговорити з нею. Згодом дівчина ця може стати дуже корисною для рейху…

– Ну ще б пак! – сказала в'їдливо баронеса. – Тепер, коли росіяни стукнули вас під Москвою, ви завбачливо починаєте упадати коло полковникових дочок.

Вайс у відповідь лише розвів руками, даючи зрозуміти, що він тільки виконує волю старших начальників.

– Кличте! – наказала баронеса.

Вона ревно взялася виконувати роль гостинної господині.

Високопоставлена полонена справила на неї найкраще враження своєю неприязною, похмурою суворістю, яку баронеса вважала виявом гордості.

Баронеса шепнула Ользі:

– Нехай ваш солдафон забирається звідси, коли ви, звичайно, не заперечуєте. А ми з вами придумаємо що-небудь таке, не дуже сумне. – Обернувшись до Вайса, сказала: – У вас, мабуть, є справи в місті? Вважайте, що ви на деякий час вільний.

Йоганн вирішив скористатися часом, який випав йому, щоб побувати в «штабі Валі». По дорозі він заїхав на базовий склад трофейних кінофільмів і тут довідався, що, коли його не було, майор Штейнгліц відібрав кілька коробок хронікальних фільмів, зроблених у різний час на Челябінському тракторному заводі. Нині він випускає танки. Тепер стало зрозуміло, на який об'єкт націлювалася нова, особливо засекречена група.

Доповівши ротмістру Герду, що він заїхав до штабу тільки взяти особисті речі, необхідні на час подорожі з агенткою, Вайс почув од нього, що Гвіздок, виконавши завдання, щасливо повернувся і перевіркою встановлено, що він діяв бездоганно. І тепер його готують до нового, важливішого завдання.

Вайс обережно натякнув, навмання, що для такого завдання краще відібрати тих, хто знайомий з тракторним виробництвом. Одна справа – підривати ешелони, мости, а друга – найбільше в світі машинобудівне підприємство.

Герд твердо запевнив наприкінці розмови:

– Нічого, навчимо.

За ті дві-три години, які мав Вайс, він навряд чи міг добути якусь додаткову інформацію. Адже ж необхідно було ще зустрітися з Гвіздком. І діяти треба дуже обережно.

Сподіваючись на те, що зараз перерва на обід і в цейхгаузі нікого немає, Йоганн вирішив викликати туди Гвіздка. Свою машину він поставив поруч з цейхгаузом. Увійшов у порожню канцелярію і надрукував на аркуші паперу: «Курсанту Гвіздку негайно з'явитися у речовий склад».

Старшина табору обідав окремо, за перегородкою, і звичайно приходив до їдальні останній. Вайс поклав біля його тарілки аркуш з викликом, узяв ключ у прохідній і пішов до цейхгауза.

Майже вслід за ним увійшов Гвіздок, зупинився. Після денного світла він погано бачив у тьмяних сутінках приміщення.

Вайс покликав його в тісний прохід між штабелями обмундирування.

– Здорово! – Гвіздок простягнув руку.

– Ну? – запитав Вайс. – Доповідай! Завдання виконав?

– З абсолютною точністю. – Доповідав Гвіздок скупо: – Ну, належало плигати першим. Ну, підійшов до люка, шпурнув акуратно у хвостовий відсік гранату і викинувся. Під час вибуху літака ударною хвилею зім'яло купол парашута. Став падати каменем. Думав, на смерть. Обійшлося. Майже біля самої землі парашут роздуло – приземлився, ніби на пружині. Як передбачали за планом, так і вийшло. Приземлився в визначеній точці. Ну, ваші чекісти, яким ви про мене повідомили, мене й узяли.

– Тобто як це «узяли»?

– Ну. в машину, в газик. Відвезли спочатку в їдальню, потім побачили, що я ногу вивихнув, – у медпункт. Я ж наче божевільний був, нічого не відчував. Засоромився перед своїми, мало не втратив свідомості. Ну, потім що? Інструктували. Почав я в ефір виходити в належний час, а передавав те, що мені давали. Потім спеціально заради мене диверсію організували, підірвали на запасній колії порожняк. Все це я «штабові Валі» доповів як свій власний подвиг. Отак і працював. Наостанок повідомив: групу накрили. Одержав вказівку виходити. Ну, переправився через лінію фронту. Тепер знову тут. – Замислився, додав: – Вам сердечний привіт від товариша Баришева. – Повеселів: – Три шпали в петлиці, а такий не гордий. «Ми, – каже, – не можемо наказувати, щоб ви назад до німців повернулися…» – «Тобто як це не можете? – Я навіть розхвилювався: – Виходить, я не солдат, так? Особа без прав і без звання?» Пояснив мені. Ну, я зрозумів. Треба з мого боку добровільну згоду, нібито я активний громадський діяч, чи як. Тепер з Баришевим домовився, що, на випадок чого, честь по честі: похоронну сім'ї вишлють як про загиблого воїна.

– Чому через тайник не сповістив про прибуття?

– Не встиг. Сидів у кутузці прифронтової абвергрупи, поки вони з штабом мою особу перевіряли. Як тільки прийшло підтвердження, одразу перевели в санчастину: коли фронт переходив, попав під обстріл, ногу під час вибуху снаряда землею вдарило. Із санчастини привезли сюди. А я все ще трохи кульгаю. Капітан Дітріх довідався, дуже тепло поставився. Каже, слід би до хірурга звернутися. Але мене чомусь бере сумнів. Навіщо до нас у школу двох одноногих зарахували? Потім одного списали: значить, не захотів. А другий – вже так його Дітріх опікав – по іншій лінії виявився непідхожим: припадочний після контузії. Раптом хтозна-чого упав, і почало його крутити. Дуже капітан Дітріх розхвилювався. От я зараз і думаю: чому він мене вмовляє здоров'я берегти, ногу лікувати?

Вайс сказав, що Дітріху потрібний інвалід для організації диверсії.

Гвіздок, поміркувавши, сказав:

– Кажуть, німці – мастаки різати. І якщо під новокаїном, як зуби рвуть, нічого, витримаємо заради справи, коли їм конче інвалід потрібний.

– Ти про що?

– Нічого, – сказав Гвіздок. – Просто міркую. – Потер долонею коліно. – Болить забите місце, однаково нога погано згинається.

– Я не можу тобі таке дозволити.

Гвіздок підвів обличчя, подивився уважно, допитливо:

– А мені товариш Баришев прямо сказав: «Бажаєш добровільно – будь ласка. А наказувати так не можна». Так от без вашого наказу. На основі власної ініціативи. – Додав глузливо: – І капітанові Дітріху буде дуже приємно. Чого ж його кривдити, коли він за таку люб'язність мене в особливу групу як головного всуне?

Йоганн попросив схвильовано:

– Ти мені вибач, будь ласка, Тихоне Лукичу, що я тебе так байдуже зустрів.

– А що? – здивувався Гвіздок. – Правильно! В тайник не сповістив. Припустився порушення. Все точно. – Підморгнув: – Я відразу зрозумів, як ти мені велів доповідати, яка серйозна буде розмова. Дисципліна в нашому ділі – перша річ. – Сказав заспокійливо: – А відносно ноги моєї ви не турбуйтеся. Може, ще збережемо на пам'ять про дитинство. Коли, звичайно, вона мене не мучитиме, а то ніби голобля стирчить, у коліні не згинається. Така штука теж ніби ні до чого.

– Поки я не повернуся, – суворо наказав Вайс., – ніяких госпіталів.

– Якщо ви тут головний начальник, будь ласка, – ухильно сказав Гвіздок. – Запитав лукаво: – То, може, тепер все-таки привітаємося?

Йоганн обійняв Гвіздка, прошепотів:

– Знаєш, я такий радий тебе бачити!

– Ну ще б пак, – сказав Гвіздок. – Все сам і сам, а тепер нас тут уже двоє радянських, отже, сила. – І почав розповідати про Москву.

42

Білий, чистий сніг. Світле, ясне, глибоке, наче літнього дня, небо. Сосни з рожевуватими стовбурами і ніжно-зеленою хвоєю на кінцях лапчастого гілля. Холодне, мов джерельна вода, повітря, і на сніговому насті сонячні барвисті іскри.

Йоганн вів машину на великій швидкості тільки тому, що мав поспішати в маєток баронеси до своєї підопічної, – стрімкий рух імпонував його душевному станові. Зустріч з Гвіздком глибоко схвилювала його. Тихон Лукич, після того як Вітчизна повернула його собі, став зовсім інший. Змінився вираз обличчя, спокійну упевненість випромінювала його плечиста постать, з'явився живий блиск у мертвотно-тьмяних колись очах. І ці зміни Гвіздкові були такі відчутні, що навіть тривожили Йоганна: чи не викличе це підозри в німців?

Йоганн бачив перед собою обличчя Тихона Лукича, очі осяяні внутрішнім світлом щастя, і душа його теж повнилася щастям: він виконав свій чекістський обов'язок – повернув до життя втрачену було людину.

Він ладен був усміхатися до снігових шапок, що лежали на соснових гілках, пронизані гострою хвоєю і тому схожі на білих їжаків, що вилізли на дерева. І йому хотілося доторкнутися до них долонею, погладити їх.

Йому хотілось усміхатися до дерев – це ж родичі тих, що росли а нього дома, помацати їхню пошерхлу кору, древесну суху шкіру, що чисто і терпко пахла смолою.

Все навкруги радувало Йоганна. Він опустив бокове скло машини, вдихав морозне повітря. І разом з цим чудовим повітрям зринули спогади…

Він згадав першу радянську дрейфуючу станцію «Північний полюс», ті дні, коли папанінці опинилися на уламку крижини самі в океані і їхнє життя було в смертельній небезпеці. Сашко Бєлов невідривно сидів тоді біля своєї саморобної аматорської рації і, блукаючи в ефірі, слухав схвильовані запити майже на всіх мовах світу про відважних радянських полярників. Весь світ охопила тривога за долю чотирьох радянських людей, що безстрашно вели роботу на ламкій крижині, яка щогодини зменшувалась.

І в цій тривозі людей планети була така прекрасна загальнолюдська одностайність, що здавалося неможливим, щоб вони коли-небудь дозволили втягти себе у побоїще війни. Здавалося, що віднині всі стануть кращі, цінуватимуть життя кожної людини.

В той час відомство Геббельса заборонило не лише повідомляти у пресі про радянську полярну експедицію, але навіть згадувати про Північний полюс. І тому тривога німецьких радіоаматорів, їх незчисленні запити про те, чи встигли зняти папанінців з уламків крижини, були особливо зворушливі і хвилюючі: адже таємна поліція могла розправитися з кожним із них.

Згадав Йоганн і фашистське судилище, де на весь світ гордо прозвучав викривальний голос комуніста – голос Георгія Димитрова. Мільйони радянської молоді готові були так само, як Димитров, стати на боротьбу з фашизмом і, якщо треба, віддати своє життя, щоб врятувати людство від коричневої чуми.

І Сашко Бєлов тоді бачив себе у мріях одним з таких бійців за звільнення німецького народу від тиранії фашизму.

Стати розвідником… Діяльність розвідника здавалася йому суцільним подвигом. Він і уявити не міг, що це головним чином неймовірно терпелива, обережна робота, успіхи якої залежать від безлічі повсякденних дрібниць. 1 що ці дрібниці можуть спричинитися до його загибелі. Адже ворог міг звернути увагу і на манеру зав'язувати шнурки на черевиках, і на звичку машинально подавати оточуючим безкорисливі послуги. Ніколи розвідник не повинен забувати, що користолюбство, жадоба власної наживи найкраще й найнадійніше свідчать про належність до того суспільства, де кожний – за себе і ніхто – за всіх.

Найнезначніше відхилення загрожує розвідникові загибеллю. Щоб діяти у ворожому таборі, легенда розвідника мусить мати бездоганну життєвість, природну достеменність кожної найдрібнішої деталі. Вияв найменшої підробки карається тут на смерть.

Ось чому Вайс не дозволив собі довго віддаватися радості та зберігати на долоні тепло руки Тихона Лукича.

Треба було думати про Ольгу. Хто вона, чому видає себе за іншу, що замислила, яка небезпека криється в ній?

Йоганн правильно вгадав, що, гостинно приймаючи за проханням абверівця російську військовополонену, баронеса думала не так про послуги для німецької розвідки, як про власні вигоди, про те, що дочка радянського полковника може стати в пригоді їй самій. Хто знає, як усе ще обернеться. Баронесу дуже налякала поразка під Москвою.

З цих самих міркувань вона покровительствувала нащадкам стародавнього княжого роду – двом старим полькам, яких покинули родичі, виїхавши до Англії.

Але, крім політичного спокою на майбутнє, баронеса ретельно і по-діловому турбувалася і про своє матеріальне забезпечення в даний момент. І в цьому їй максимально допомагав, хоча й не безкорисливо, імперський радник доктор Йоахім фон Клюге.

Уже на схилі віку граф фон Клюге одружився із знаменитою дівчиною-пілотом, спокусившись не так славою «повітряної валькірії рейху», як могутніми рельєфами її постаті. Дівчина ця, ставши дружиною імперського радника, швидко, з допомогою своїх націстських залицяльників, сфабрикувала проти чоловіка судове звинувачення в аморальності і, розлучившись на цій основі, загарбала більшу частину його майна. Але, відчуваючи деяку жалість до колишнього свого чоловіка, розореного нею, вона з допомогою тих самих націстських друзів улаштувала його на посаду партійного чиновника. Оплачували цю посаду не дуже добре, зате відкривалася перспектива для збагачення вельми своєрідними способами. У радника стало розуму скористатися ними, хоча великого розуму для цього і не вимагалося.

Радник так викладав баронесі суть своєї «роботи»:

– Наше завдання – забезпечити продовольством населення окупованих територій в такому обсязі, щоб не втратити почуття реальності. Людством керують шлунки, а не голови. Правильно організувати недостачу продовольства – це більше, це цінніше, аніж виграний бій. Цілі армії поліцейських не зможуть придушити опір так успішно, як це робить голод, що виснажує фізичну й моральну силу людську до опору. Армія-переможниця здатна грубими, примітивними способами забрати лише національні скарби переможених держав. Адже в руках населення залишаються величезні цінності, доступ до яких воєнним способом виключається. І тут може стати вирішальним лише економічний та фінансовий геній нації-переможниці. Щоб правильно, рівномірно і справедливо розподілити обмежені запаси продовольства між усіма верствами населення окупованих країн, існує карткова система. Керує нею влада, висунута з членів даної національності. Але оскільки друкарні, які друкують продуктові картки, перебувають у нашому розпорядженні, ми маємо можливість на основі закону одержувати по таких картках значну кількість виділеного даній країні продовольства і повертати його населенню вже через так званий чорний ринок. Таким чином ми збираємо приховані людьми цінності без застосування насильницьких засобів, на основі цілковитої добровільності. Так, наприклад, у деяких промислових районах Франції смертність дітей збільшилась у чотири рази порівняно з довоєнним рівнем. Такі ж явища спостерігаємо і в Бельгії. Діти помирають від недостатнього харчування. Тому ціни на продукти на чорному ринку неймовірні. Однак коли нещастям свого народу користуються місцеві спекулянти, ми їх нещадно розстрілюємо, щоб завоювати симпатії голодного населення. Звичайно, репресіям підлягають лише місцеві жителі, – знову повторив радник. І це була правда.

Баронесі, наприклад, радник за певні проценти допомагав збувати на чорному ринку все, що давав її маєток, і одночасно домігся для неї значного зменшення обов'язкових поставок на армію. Він також допомагав їй скуповувати різні художні цінності, жартома називаючи їх «приданим». Ці його слова могли свідчити про те, що, коли розміри приданого будуть солідні, радник вважатиме для себе за честь просити руки підстаркуватої нареченої.

Баронеса познайомила Вайса із своїм можливим женихом.

У коротконогого, гладкого, лисого, хворого на астму радника були такі округлі щоки, що здавалось, ніби він безперестану дме на гаряче. Це був весельчак, життєлюб, любитель фривольних розмов.

Коли баронеса залишила чоловіків удвох, радник спробував обережно з'ясувати, в яких стосунках перебувають Вайс із своєю підопічною, цією російського дівчиною, до якої баронеса так уважно ставиться.

Вайс коротко відповів, що він виконує особливе, делікатне завдання вищого командування і успіхи цього завдання залежать значною мірою від баронеси.

Радник, відчувши стриману холодність у словах Вайса, перевів розмову на іншу тему.

Посмоктуючи велику чорну сигару, яка заміняла ліки – він хворів на астму, граф став багатослівно розпатякувати на загальні теми:

– Завоювати країну – це тільки початок підкорення. Для другої, вирішальної стадії необхідна не хоробрість, а доблесть державно мислячого розуму. Так, керуючись генієм наших ділових кіл, ми, імперські чиновники, перетворили французькі, чеські, бельгійські, голландські заводи не тільки на постачальників озброєння для вермахту. Ми так реконструювали їхню виробничу могутність, що тепер кожний завод випускає тільки певні деталі, які відсилають потім для складання до Німеччини. Ми не лишили на місці устаткування, що застосовувалося раніше для вироблення готової продукції, а розкидали його по всій Європі, спеціалізуючи підприємства для виготовлення лише якоїсь однієї деталі, однієї частини механізму. І коли ці підприємства виявляться одрізаними від Німеччини, їх спіткає економічна катастрофа. Таке розчленування економічних комплексів рівнозначне тому, що, коли б розібрати механізм ось цього мого чудового швейцарського годинника, – він постукав нігтем по циферблату, – розкласти деталі в окремі коробочки, подарувати коробочки своїм знайомим, а потім запитувати в них, котра зараз година. Подібні економічні витівки колись ми, юні кадети, виробляли з дівчатами легкої поведінки. Розривали банкнот на частини, і, щоб зібрати його, дівчина мусила приділяти увагу не одному, а всім, у кого опинились клаптики банкнота. Такий спосіб ми і застосували для європейської економіки. – Усміхнувшись, радник додав зневажливо: – Я навів цей приклад, щоб ви зрозуміли суть наших зусиль. І, запевняю вас, все це дужче тримає в полоні економіку Європи, ніж присутність там наших окупаційних частин.

Вайс сказав обережно:

– Пане граф, мені здається, незважаючи на всю вашу далекоглядність, у ваших словах відчувається деяка невпевненність.

Радник відразу кинувся в наступ:

– А ви гадаєте, ми, старше покоління німців, не зважаємо на сумний для нас досвід першої світової війни? Помиляєтесь, дорогесенький. Ви, молодь, дуже самовпевнена і не сприймаєте досвід історії. Для вас, наприклад, концтабори – лише засіб знищення нижчих рас, а понад мільйон іноземних робітників – тільки раби для виробництва зброї. А для нас, старшого покоління, це дещо вагоміше.

– А що саме? – запитав Вайс.

Граф, прикриваючи тугими повіками опуклі очі, відкинувся на м'яку спинку крісла і повільно вимовив сонним, байдужим тоном:

– Для нас, політиків, це гарантійний людино-фонд, який ми завжди можемо пустити в оборот.

– Яким чином?

– В розсудливих умовах розсудливі німці стримають нерозсудливих від знищення заложників. Та й годі.

– А чому, наважуюсь я запитати, особисто вас ця проблема так цікавить?

Радник відповів, самовдоволено усміхаючись:

– А тому, що я довірена особа деяких високопоставлених осіб імперії і, перебуваючи на території генерал-губернаторства за дорученням згори, цікавлюсь, хто із в'язнів концтабору являє собою цінність, за яку можна одержати від зацікавленої сторони певні матеріальні цінності. І думаю, що ви, як співробітник абверу, могли б зробити мені деякі послуги в цьому напрямку. Адже ви займаєтесь чимсь подібним, але у вузьких межах своїх можливостей. Капітан фон Дітріх, до якого я дозволив собі звернутися, атестував мені вас з кращого боку.

Вайс схилив голову і виявив своє бажання допомогти раднику всім, чим зможе. Радник поскаржився:

– Мені важко приходиться з адміністрацією табору. Я мушу виступати, як представник Червоного Хреста, щоб привернути до себе деяких в'язнів, викликати в них щире ставлення. Тим із них, хто являє особливу цінність, я намагаюсь забезпечити раціон, який продовжив би їхнє існування. Але представники служби гестапо, що дотримуються наших догм занадто ретельно і догматично, безцеремонно умертвляють контингент, що мені довірився. Мені здасться, що такий поспіх пояснюється просто зацікавленістю в тих скромних посилках, які я, як щедрий ангел, вручаю деяким в'язням. – Суворо сказав Вайсу: – Для вас, молодих людей, погроми і знищення євреїв у Німеччині були лише природним виявленням расових інстинктів. А ми, економісти, підходили до цього фактора з позицій не почуття, а розуму. Рейх одержав мільярди золотих марок, що належали неарійцям, це переважило позики, які давали нам США і Великобританія. – Ляснувши себе по товстому коліні, радник заявив: – Ось, мій дорогий, що таке чистий розум в його абсолютному виявленні! – Сказав ущипливо: – Ви, молодь, у концентраційних таборах зміцнюєте свою нервову систему, навчаючись стріляти по напівтрупах, а ми, серйозні німці, змушені копирсатися в цих напівтрупах: треба ж здобувати рейхові золото й валюту.

Вайс, щоб розпекти радника, сказав:

– Пане граф, ви маєте на увазі золоті зуби, мости і коронки мерців? То, запевняю вас, для цього поставлено спеціальних людей з кліщами.

Радник не образився чи не вважав за потрібне образитись. Його зовсім не зачепили Вайсові слова. Він пояснив свою думку:

– Я маю на увазі самих в'язнів, точніше деяких із них. Тих, чиї родичі встигли не лише емігрувати на Захід, але й захопити з собою чималі кошти або вже мали значні вклади в банках США, Англії, Швейцарії. Моя ідея, про яку я доповів рейхсфюреру Гіммлеру, полягає в тому, щоб стати над расовими забобонами і запропонувати тим, хто зараз живе розкішно, користуючись гостинністю західних держав, потурбуватися про своїх нещасних родичів і перевести відповідні суми на рахунок наших контрагентів.

Вайс запитав по-діловому:

– Отже, ви пропонуєте торгувати в'язнями?

Радник зневажливо скривився: