Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 61 страниц)

26

Штейнгліц співчутливо поставився до мотивів, якими Вайс пояснив своє спізнення.

– Мати постійну коханку гігієнічніше, аніж бігати кожного разу до нової дівки.

– Та я по-справжньому закоханий, пане майор.

– Сентиментальність – наша національна ахіллесова п'ята.

Лансдорф лишився задоволений покупками, але причину запізнення визнав неповажною:

– Жінку чоловіки вигадали для того, щоб виправдувати свою дурість.

Лансдорф промовив повчально:

– Нам потрібні люди мовчазні й рішучі, які вміють у самотині задовольнятися непомітною діяльністю і бути постійними.

Йоганн жваво погодився:

– О, ці прекрасні думки Фрідріха Ніцше, як ніщо інше, відповідають і моєму ідеалові.

А сам подумав: «Оце вдало вийшло! Молодець я, запам'ятав. Не вірив, що згодиться, а от, виявляється, згодилося».

Кістяне обличчя Лансдорфа, здавалося, стало ще твердішим. Він підійшов до Вайса, оглянув його так, нібито збирався приміряти на нього щось.

– Ви його любите?

– Він додав перцю в нашу кров!

– Як? Повторіть! – Лансдорф підняв сухий палець. – Чудово! Безмірна здатність до властолюбства і така ж безмірна здатність до підкорення і послуху – в цьому могутність німецької нації.

Вайс клацнув каблуками, задер підборіддя й запитав догадливо:

– Які будуть накази далі, пане Лансдорф?

Дітріхові доповісти про спізнення не вдалося з тієї причини, що капітан за цей час посварився із своїм шофером – гарненьким хлопцем із капризним, безвольним ротом, а тепер помирився з ним, і йому було не до Вайса. Курт, Дітріхів шофер, збирав капітанові речі, і капітан метушливо допомагав йому, видко, дуже задоволений, що помирився. Вайсові він сказав, щоб той приготувався до поїздки, з ними поїде й Курт: він, Дітріх, не може терпіти самотності…

Йшов дощ із снігом. Ледь торкнувшись землі, сніг танув. І все було брудне. І небо в брудних низьких хмарах, і земля в брудних калюжах, і розкисле від грязюки шосе, і кольору землі вода в річках, і стекла машини, заляпані грязюкою.

Дітріх сів поруч шофера, і Вайс вільно вмостився на задньому сидінні. Світло ледве проникало в машину крізь забризкані грязюкою стекла. Похмуро, клонить на сон. І Вайс куняв і думав про свою зв'язкову, яку він навіть у думці змушений був називати Ельзою: цього вимагають правила конспірації.

… Машина догнала танкову частину. Танки йшли один за одним з рівномірними інтервалами. Баштові люки відкриті, з них стирчать голови командирів машин. Йоганн припав до вікна. Ще думаючи про дівчину, ще в думках чуючи її приглушений шепіт, він машинально запам'ятовував номери машин, емблеми на броні, кількість білих кілець на стволах гармат, що означали підбиті цілі.

До корми танків прив'язані колоди. Виходить, ці танки братимуть участь у операції на заболоченій місцевості.

У колоні німецьких танків йшли два наших «КВ». Вони були свіжопофарбовані – значить, після ремонту. У відкритих люках «КВ» видно голови в наших ребристих шкіряних шоломах – значить, радянські танки призначалися для провокаційно-диверсійної операції. Йоганн фіксував це майже машинально, а сам, мов за інерцією, все ще думав про дівчину.

Вона між іншим розповіла йому, що вдома займалася в гуртку художньої гімнастики і це їй згодилося тут. Коли вона прийшла найматись у німецьке вар'єте, хазяїн сказав:

– Давайте.

– Але я не взяла костюма.

– Ет, – сказав він гидливо, – мене можете не соромитися. Я вже давно не боєздатний – майже як євнух.

Постукуючи монетою по столу, він заспівав дитячу пісеньку про кролика й кізочку, і вона під цей акомпанемент виконала вправи, з якими виступала на змаганнях, але від хвилювання взяла надто високий темп.

– Добре, – сказав хазяїн. – Я вас беру. Але ви занадто серйозно працюєте. Менше спорту, більше сексу. Пам'ятайте, зараз на вулицях дуже багато самотніх жінок. І якщо чоловіки платять гроші, щоб побачити на естраді жінку, то вона не повинна викликати в них згадок про гімназичні спортивні свята.

Ельза пожалілася Вайсу:

– У мене по два виходи на день, фізичне навантаження чимале, й тому весь час хочеться їсти. Мені навіть вночі сниться їжа – хліб, або картопля, або молоко, а інколи все разом. По карточках так мало дають… Та я ще ділюся з однією німкенею. Вона вважається поза законом: її сина розстріляли за дезертирство. Така нещасна жінка…

Йоганн вдивлявся у танкістів, які виглядали з круглих баштових люків. Обличчя їхні мокро вилискували від дощу й здавалися неправдоподібно маленькими під величезними шоломами. Ось промайнула остання марсіанська голова в танку. Машина обігнала цю гуркотливу сталеву стіну, од якої аж двигтіла земля, вирвалась на безлюдне шосе й повільно переїхала мостом через похмуру брудну річку з низькими заплавними берегами, порослими очеретом і вербами. І коли переїжджали цей металевий міст, Йоганн прикинув, під який просій найефективніше закласти вибухівку, коли, скажімо, прийти сюди під виглядом колійного робітника, якого прислали відремонтувати дерев'яний настил для пішоходів.

І хоча річка вузенька, метрів одинадцять, ні, може, навіть десять, і неглибока: якщо судити по обмілині – метра півтора-два, не більш, – але дно в неї грузьке, мулисте, а заплави величезні, болотисті. І коли висадити в повітря міст, то відбудувати переправу менш як за два тижні не вдасться, отож діло варте уваги.

Йоганн опустив скло й викинув на міст зім'яту газету. Вартовий бачив це, але не зупинив машину із штабним номером, навіть одвернувся, щоб показати, нібито нічого не помітив. Вартовому років сорок. Комунікації скрізь охороняють солдати старшого віку з напівінвалідних команд. Йоганн знав: є цілі батальйони з людей, хворих на шлунок, сформовані чистини із солдатів з слабким зором, з пониженим слухом. Треба було б з'ясувати їхні номери. А взагалі що ж, у дуже погану погоду можна на великій швидкості проїхати через міст І кинути пакет з вибухівкою. І не десь там кинути, а біля тієї он протипожежної бочки з піском. За бочкою пакета не буде видно, тільки треба, щоб він ліг під металеву балку, – тоді вона обвалиться від динамічного навантаження. Щоправда, прогін залишиться цілий, але вже ні поїзди, ні танки по мосту не зможуть проходити, а можливо, й прогін упаде, коли на нього обваляться верхні ферми…

Закінчився асфальт, вони виїхали на путівець, машину почало кидати в різні боки, кілька разів вона загрузала в баюрах. Йоганн запропонував Куртові змінити його за кермом, і коли Курт перебрався на заднє сидіння, разом з ним туди перейшов і Дітріх.

Низький густий туман лежав у долині. Йоганн ввімкнув світло, але фари обліпила парка піна туману, і ніщо на могло пробити її. Йоганн вів машину немовби помацки, довелося відчинити дверцята, дивитися вперед і, тримаючись однією рукою за дверцята, другою крутити баранку. Потім дорога пішла вгору, почалися ліси, чорні, мокрі, із запахом льоху. Під деревами, наче біла пліснява, тонким шаром лежав сніг.

Йоганн згадав, як одного разу в таку саму погоду він із своїм курсом їздив на суботник у радгосп. Це тільки так називалося – «суботник»; тривав він два тижні. Студенти копали картоплю на полях у річній заплаві, яку заболотила руда, дощова й холодна осінь.

Мокрі й брудні, вони йшли після роботи в їдальню, де їм давали цю саму картоплю: на перше – густий картопляний суп, на друге – картопля, смажена на маргарині, який вони привезли з Москви. А ночували всі разом на сіннику над корівником.

І староста групи Петя Макаров кожного разу патетично вигукував:

– Товариші! Юнаки і дівчата!

– Чому «юнаки», а не просто «хлопці»?

– Ну добре, – згоджувався Петя, – нехай – хлопці. Однаково ви повинні високо тримати прапор радянської моралі й поводитися пристойно. І вдосконалювати свою особистість.

Аліса Босоногова, найвродливіша дівчина в інституті, що через те безбоязно натягла на себе стьобану кацавейку і батькові штани, одного разу сказала капризним голосом:

– А я не хочу удосконалювати свою особистість. Я волію шаленого кохання при місяці. І хоча місяця не видно, якщо напружити уяву, обличчя Павки Мохова мені його цілком замінить. Іди до мене, Мохов, зігрій мене.

Рудий як вогонь, веснянкуватий Мохов, сором'язливо всміхаючись, переліз через хлопців, що покотом лежали на сіні, сів поруч Аліси.

Вона діловито поцікавилась:

– Конспекти при тобі? – І пояснила: – Опір матеріалів – найкраще снотворне. Ти, Павле, читай, а я умліватиму біля тебе й мріятиму про п'ятірку.

Сіно було сухе, і пахло не сіном, а тільки пилом, однак усе перебивав гострий і терпкий запах корівника. Сашко Бєлов слухав, як лопотить дощ, слухав монотонне бубоніння Мохова й Алісині зітхання, що зрідка переривалися вигуками-стогонами:

– Я нічого не розумію! Повтори популярно і, будь ласка, своїми словами…

Хтось із дівчат спитав з надією в голосі:

– Як ви думаєте, хлопці, нам цей суботник зарахують при заліках? Фізмату, кажуть, зарахували…

Ніхто не відповів, а Гриша Медведєв, – його батько тоді боровся в Іспанії, – замислено промовив:

– Гвадалахара. Мені здається, вона чорна. І ще червона, гаряча, як розрив снаряду.

– А ти звідкіля знаєш, як снаряд рветься?

– Мені весь час батько сниться. Там, на фронті. Ми фашистів і не бачили, хіба тільки на карикатурах, які Борис Єфімов малює. А вони там, в Іспанії, людей убивають. Комуністи борються з ними, людство від фашизму захищають – це справжнє життя. А ми тут лежимо собі в теплі під дахом з ситим черевом і в киви морги граємося, віджартовуємося від життя.

– Ну, сказав Сашко, – у нас своє завдання є: мені зараз найголовніше – диплом захистити. Це зараз моє головне завдання на землі.

Та диплома він так і не захистив. Не встиг.

В управлінні Держбезпеки він склав інструкторам екзамени з багатьох дисциплін, але жодна з них, окрім німецької мови, не входила до курсу інститутського навчання.

Майор, викладач німецької мови, сказав Бєлову:

– Одна помилка у вимові – і в кінці речення поставлять свинцеву крапку. Тому незаслужено одержати в мене п'ятірку так само недостойно, як благати собі життя у ворога…

А Сашко й не збирався нічого одержувати незаслужено.

Де вони зараз, його однокурсники? Може, воюють десь поряд? Цікаво, де Аліса? Коли в інституті дізналися, що він раптом на кілька років поїхав на Північ, як поставилася до цього Аліса? Вона завжди твердила, що смуток їй шкодить. Заплакала вона? Мабуть, ні. А що в неї на душі, ніхто ніколи не знав. Вона вміла мило базікати, говорити про різні дрібниці, аби не згадувати про головне для неї, про її таємницю.

А в неї була таємниця. Одного разу після зустрічі Нового року вона в дверях зіткнулася з Сашком. Аліса завжди співала на інститутських вечорах: у неї було приємне контральто, і багато хто навіть радив їй вступити до консерваторії.

І несподівано вона сказала в своєму звичайному жартівливому топі:

– Ану, ледарю, проведи чарівну дівчину додому, зроби собі таку приємність.

І цілу дорогу вона жартувала й розігрувала Сашка. А коли підійшли до її парадного, злякано оглянулась, підвела обличчя й попросила:

– Поцілуй мене, Сашо. – І додала жалібно: – Можна в губи.

І Сашко невміло торкнувся її невмілих губів. А потім вона зняла з його шиї свої руки, винувато опустила їх, зітхнула:

– Знаєш, більше не будемо.

– Ніколи? – спитав Сашко.

Аліса ясно й твердо подивилася на нього, але голос її затремтів, коли вона сказала:

– Взагалі, коли хочеш, я можу вийти за тебе заміж. – Підвела очі, щось вираховуючи. – Другого вересня сорок другого року. – І пояснила: – Це день мого народження – раз…

– А що два?

– Мені ж потрібен час, щоб переконатися в твоєму коханні.

– Добре, я напишу число, щоб не забути, – пожартував Сашко, удаючи, що до Алісиних слів він ставиться як до жарту. Він не міг вчинити інакше, хоч і зрозумів, відчув, як це все серйозно для неї. Та, правду кажучи, йому й самому було не до жартів. Але він тоді вже був зарахований у спецшколу і вчився там, не залишаючи поки що інституту й не знаючи, яка йому випаде доля.

Аліса дістала з сумки блокнот, звеліла:

– Запиши!

З її голосу Сашко зрозумів, що вона ніколи не подарує йому цього жарту. І хоч йому було дуже гірко, він, продовжуючи гру, з веселим виглядом поставив у блокноті дату й підписався під нею.

Аліса видерла цей аркушик, розірвала його, кинула клапті в калюжу.

– Все! – сказала вона гордо і гнівно. – Все! – І пішла. І більше вони отак от, удвох, ніколи вже не бачились.

А потім він для неї, як і для інших, поїхав на Північ.

27

Дорога до експериментального табору «О-Х-247» йшла через сосновий бір. Тут було селище табірного персоналу – казарми охорони і будиночки начальницького складу. Сам табір містився внизу, в безлісому котловані; раніше там був піщаний кар'єр.

Низина заболочена: очевидно, із схилів стікають струмочки; на дні її – сивий туман, пропахлий гниллю. Селище табірного персоналу подібне до дачного: тенісний корт під маскувальною сіткою, піщані доріжки обкладені керамічними плитками, куртини троянд дбайливо вкриті солом'яними матами. Є і дитячий майданчик: дерев'яний загінчик з гіркою піску, гойдалки, веселі, строкаті грибки від сонця, плавальний басейн – тепер тут влаштовано ковзанку.

Черговий ротенфюрер з есесівської внутрішньої охорони провів Дітріха і Вайса в будинок для приїжджих, люб'язно пояснив, де розміщені туалетні кімнати, відкрив шафу – там лежали піжами і повстяні капці.

Високі ліжка з двома перинами. На тумбочках біблії в чорних дерматинових оправах, в кожній тумбочці фаянсова нічна посудина і машинка для скидання чобіт. Біля ліжок пухнасті килимки. Підлога, натерта воском, блищить, трохи липне до підошов. На вікнах голубенькі занавіски і важкі штори з крученими шнурами.

В туалетній кімнаті глечики з холодною і гарячою водою, фаянсові тази, мохнаті рушники. Мило в нерозпечатаній обгортці, тюбики із зубною пастою, одеколон, туалетний оцет. В аптекарській шафці медикаменти, на кожному латинська етикетка й, крім того, точно визначено по-німецьки, в яких випадках слід їх вживати.

Як тільки приїжджі опорядили себе, з'явився вістовий і доповів, що їх запрошує оберштурмбанфюрер Франц Клейн.

Не одягаючи плащів, вони пройшли піщаною доріжкою до оштукатуреного будиночка, повитого бурим декоративним плющем. Над його парадними дверима були прибиті величезні оленячі роги з білою лобовою кісткою, які за формою нагадували щит.

У прихожій з дубовими панелями, освітленій масивними мідними канделябрами, їх зустрів сам оберштурмбанфюрер. Він був у бриджах, чоботах і картатій домашній куртці. Очевидно, Клейн мав подвійну мету: хотів настроїти гостей на дружню невимушеність і водночас показати їм, що не вважає за потрібне одягати мундир на честь людей з такими незначними званнями. Проводячи Дітріха і Вайса в кабінет, заставлений масивними старовинними меблями, весь у важких величезних килимах – вони лежали на підлозі, висіли на стінах, – він познайомив приїжджих з двома офіцерами: зондерфюрером Флінком – лисим, огрядним, із солідним черевцем, і унтерштурмфюрером Рейсом – соромливо усміхненим юнаком, з косими бачками, а також з професором психології Штрумпфелем – літнім чоловіком, який жував велику чорну сигару, у візитці й смугастих штанях, з бридливим набряклим обличчям.

Сам оберштурмбанфюрер Клейн відзначався витонченістю і невимушеністю манер. Обличчя в нього було червоне, ніс з горбочком, сиве хвилясте волосся всупереч армійській моді не пострижене коротко, а спадає кучерями на шию, недбало пов'язану шарфом з яскравого кашеміру. Він курив сигарету в довгому мундштуку з слонової кістки.

У високій, аж до стелі, шафі з вузькими відділеннями зберігалися пластинки. На підставці з червоного дерева стояв патефон з відкинутою кришкою – очевидно, до приходу гостей тут слухали музику.

Скляний столик на коліщатах був заставлений пляшками і бокалами, тарілками з солоним мигдалем і сухариками. Та, очевидно, алкоголем тут не захоплювались: відкорковано було тільки вузьку пляшку рейнського і мінеральну воду.

Перервана розмова відновилася.

Клейн твердив, що Гете – найвидатніший поет усіх часів і народів не тільки тому, що його поезія пройнята глибокою загальнолюдською філософією, але й тому, що вона милозвучна, музикальна, і він завжди чує в ній могутню чарівну симфонію.

Професор зазначив, що достоїнство справжньої поезії не в її милозвучності: насамперед вона повинна підноситись до найвищих вершин думки. І коли б Гете був навіть недорікою, але створив образ Фауста, його велич була б так само безсмертна. І побідкався, що молоді німці, хоч вони й полум'яні націоналісти, недостатньо знають своїх великих класиків. Звернувшись до Рейса, він сказав:

– Пане унтерштурмфюрер, я був би щасливий, коли б ви мені заперечили, нагадавши хоча б кілька рядків з нашого великого поета.

Рейс на мить розгубився, та зразу ж весело і добродушно заявив:

– «Хорст Вессель», будь ласка.

– Ой, яка недосконала ваша освіта! – поблажливо докорив йому Клейн. Він спинив погляд на Вайсі й, певне, щоб ще енергійніше висміяти абверівського єфрейтора, спитав: – Ну, а ви, юначе? Ви, мабуть, теж запропонуєте заспівати «Хорст Вессель»? Це простіше. Навіщо тривожити старого Гете?

Йоганн знизав плечима й відповів з гідністю:

– Якщо дозволите… – і продекламував:

 
Лиш гідний той життя й свободи,
Хто кожен день за них іде на бій!
 

– Браво, – мляво сказав Клейн. – Браво. – І, ніби аплодуючи, склав перед собою долоні.

Флінк похмуро докинув:

– Адмірал Канаріс добирає собі кадри, як римський папа: за принципом ученості і спритності.

Дітріх додав:

– І особистої хоробрості. – Виразно скосив очі на власні груди, прикрашені орденом, кивнув на Вайсову медаль, пояснив: – Єфрейторові Вайсу різнобічні знання не завадили вчинити подвиг на фронті.

– Абверівці на фронті – це новина, – здивувався Флінк.

– Панове! – вигукнув Клейн. – Ми ж зараз відпочиваємо. – Підняв бокал з мінеральною водою. – За моїх дорогих гостей!

До кабінету зайшла фрау Клейн. Золотисте волосся її було хитромудро зачесане, а на обличчі, певне, навічно застигла тріумфуюча усмішка вродливої жінки. Вона подала всім руку, білу, теплу, запашну, в перснях.

І майже ту ж мить вістовий вніс до кабінету немовля в мереживному, із шовковими бантами конверті. Усі почали висловлювати своє захоплення.

Фрау Клейн сказала:

– Це наш подарунок фюрерові. Ми назвали його Адольфом.

Гості вихваляли, сюсюкали, робили пальцями «козу». А коли вістовий одніс немовля, Клейн широко відчинив двостулкові двері в їдальню:

– Без церемонії, будь ласка, в нас тут по-домашньому. Прошу наперед вибачити за скромний обід.

За столом Йоганн сидів поруч Рейса. Унтерштурмфюрер, як виявилося, був простацьким хлопцем. Він по-дружньому підкладав Вайсові на тарілку побільше різних смачних страв і коньяк наливав не в маленьку вузеньку чарочку, а у великий синій бокал, призначений для білого вина. Сам він їв досить енергійно, та дещо встиг-таки розповісти Вайсові. Що служба тут неважка і, хоч Клейн надзвичайно суворий і вимогливий начальник, ладнати з ним можна, треба тільки вміти коритися. Що Флінк такий похмурий не через важку вдачу, а через виразку шлунка, і, коли його не мучать приступи, він дуже добродушний чоловік, великий любитель крокета. Що ж до професора Штрумпфеля, то це визначний учений, і навіть сам пан Гейдріх просив максимально сприяти його роботі. Та хоч він і професор, однак, очевидно, гав не ловить, бо приїхав сюди з молоденькою асистенткою і кімнату їй виділили поряд із спальнею Штрумпфеля.

За столом більше говорили господарі. Фрау Клейн розповіла, як важко було тут, на піщаному грунті, розбивати квітники. А штурмбанфюрер хвалив місце в сосновому бору: клімат тут дуже здоровий, навкруги гарні краєвиди, люди зібралися приємні, спокійні, й тому навіть білки стали зовсім ручні. На зиму він наказав спорудити кілька десятків кормушок для птахів і впевнений, що навесні тут можна буде досхочу втішатися музикою і пташиним щебетом.

Після обіду чоловіки повернулися до кабінету. Пили каву, курили. Слухали музику. Рейс одну за одною ставив пластинки із записами «Тангейзера». Клейн заявив, що Вагнер – найвидатніший композитор. І всі мовчки з ним погодилися. І в цій обстановці ситої, розімлілої напівдрімоти Клейн підсів до гостей на диван і, по дружньому поплескуючи Дітріха по гострому коліну, туго обтягнутому бриджами, сказав, що готовий всіляко сприяти його місії.

Картотека в'язнів у цілковитому розпорядженні Дітріха. Зондерфюрер Флінк проконсультує по першому-ліпшому об'єкту. І, посмоктуючи сигарету в довгому кістяному мундштуку, Клейн коротко розповів, що вже з тридцять третього року – відколи при кожному полку СС були створені концентраційні табори – він спеціалізується в цій галузі.

Попервах концтабори були вкрай примітивні. Матеріал становили комуністи, ліберали, профспілчани – взагалі червоні, відсів не був організований, відбувався головним чином природним шляхом: внаслідок епідемій, виснаження, ну і в зв'язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку.

Пропускна спроможність таборів значно збільшилася, коли почалося масове поповнення євреями й запровадили спеціальну техніку умертвіння. Тут своє слово сказали великі фірми, які постачали устаткування і хімікати.

І досягнення в цій галузі були такі значні, що дали змогу голові данцігського сенату Раушпінгу звернутися до фюpepa із запитанням, чи немає в нього наміру винищити одразу всіх євреїв. Але Гітлер відповів: «Ні. Тоді б ми змушені були знову когось шукати. Істотно важливо завжди мати перед собою відчутного противника, а не голу абстракцію».

Тепер, у сучасних історичних умовах, це, звичайно, вже не має значення, бо з'явився новий матеріал. І створено великі, чудово обладнані концентраційні табори з колосальною пропускною спроможністю і майже необмеженими можливостями, такі, як Дахау, Бухенвальд, Равенсбрук, Заксенхаузен, Флоссенбург, Нейєпгамм. Їхні функції – каральні і залякувальні, бо ж вони знищують небажаний матеріал, який надходить з найрізноманітніших нових територій.

Раніш експериментальні табори мали суто навчальний характер: вони призначалися для тренувань, вироблення нових ефективних засобів придушення, а також для навчання методів керівництва. Таким, наприклад, був табір Флоссенбург, де багато співробітників СС набули початкового досвіду.

Експериментальний табір «О-Х-247», яким має честь командувати Клейн, трохи відрізняється від своїх попередників, а також від інших подібних до нього концентраційних таборів. Разом з розв'язанням спільних завдань в обов'язки адміністрації входить виявлення, обробка й підготовка окремих екземплярів для використання їх з певною метою службами СД, гестапо і, звісно, абверу.

На закінчення Клейн сповістив, що професор Штрумпфель вніс багато цінних пропозицій, які стосуються психічної перевірки осіб, пропонованих спеціальним службам.

Дітріх подякував Клейнові, однак зазначив чванством, що він достатньо обізнаний з табірною системою. Все, про що тут так люб'язно розповів пан оберштурмбанфюрер, відомо кожному есесману. А його цікавить кількість кандидатур, які пан оберштурмбанфюрер може запропонувати абверу.

– О, – жваво вигукнув Клейн, – я не запропоную вам жодного екземпляра, даруйте вже! Це на вашу відповідальність. – І докинув єхидно: – Я великий бюрократ. Картотека у вашому розпорядженні. Але попереджаю: все на вашу відповідальність. Тут я умиваю руки. – І стріпнув своїми пещеними руками, немов струшуючи з них бризки води.