Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 53 (всего у книги 61 страниц)

– Дисциплінка! – усміхнувся Зубов.

– Ні, – сказав Вайс. – Не тільки. Це метод їхньої секретної служби: не обтяжувати себе людьми, що допустили огріх. Є й інші, швидкісніші способи: співробітникові не роблять зауважень, якщо він припустився помилки. Його посилають до лікаря. Той робить щеплення – і все.

– Зрозуміло. – Зубов погладив руку Йоганна. – Ти вже там у них старайся, як тільки можеш. – Додав сумно: – І не треба нам з тобою більше бачитись. Я людина не зовсім акуратна, іноді працюю грубо.

– Ну, а Брігітта як?

На обличчі Зубова з'явився вираз ніжності.

– Нічого, живемо, – промовив зніяковіло щасливим, шепотом. – Дитина у нас буде. Добре було б підгадати, щоб до приходу нашої армії: я б його тоді зареєстрував як радянського громадянина, за всіма правилами закону.

– А Брігітта погодиться?

– Ублагаємо, – впевнено сказав Зубов. – Адже будуть усі умови для повної аргументації. Вже тоді я перед нею всю картину нашого життя розгорну. Не встоїть. На хороше вона чуйна.

Вайс підвівся, простягнув йому руку.

– Ну що ж, прощавай, – сумно зітхнув Зубов. – Нервовий я став. Раніше не боявся вмерти, а тепер дуже небажано. Що ближче наша армія підходить, то важче стає чекати її.

Густав зайшов відвідати Вайса в його котеджі і ніби між іншим запитав, яке враження на нього справили учасники змови, з якими він був в ув'язненні.

Вайс сказав зневажливо:

– Зовсім нікчемне.

Густав, не дивлячись на Вайса, промовив:

– Штауфенберг, щоб урятувати від страти своїх арештованих друзів, з власної ініціативи намагався вчинити замах на фюрера ще одинадцятого червня.

– Скажіть, яке рицарство! – усміхнувся Вайс.

– Виявляється, один генерал, учасник змови, весь час інформував про нього рейхсфюрера.

– Ну що ж, слід було б залічити цього генерала до штату гестапо.

– А він і не кидав своєї секретної служби там. Між іншим, Ганс Шпейдель, начальник штабу фельдмаршала Роммеля, також доніс на свого начальника.

– Але Роммель, здасться, загинув в автомобільній катастрофі?

– Атож, – погодився Густав, – і, очевидно, для того, щоб він не страждав від поранень, одержаних у цій катастрофі, хтось із співробітників запропонував йому прийняти отруту, він це й зробив.

– Герой Африки – і такий безславний кінець!

– Колись він був улюбленцем фюрера… – нагадав Густав.

Вайс, допитливо дивлячись йому у вічі, спитав:

– Очевидно, ви хотіли почути мою думку не про Роммеля?

– Звісно, не про Роммеля, а про тих, – кивнув головою Густав.

– По суті, – твердо сказав Вайс, – наскільки я зрозумів з їхньої розмови, керівники змови вирішили капітулювати перед Заходом, щоб потім почати наступ на Східному фронті. Це був суто воєнно-політичний маневр – і тільки. І хоч вони робили замах на життя фюрера, дух його вони згодом хотіли воскресити у всій величі.

– У чиїй особі?

– Я гадаю, в особі нового фюрера. Але, – іронічно зауважив Вайс, – Геббельс точно визначив цю змову як «телефонну».

Густав помовчав, потім рекомендував дружньо:

– Якщо до вас звернеться з таким запитанням ваш шеф, я гадаю, ваша відповідь у цьому дусі задовольнить його. Вона смілива, недурна і свідчить про вашу проникливість.

– Дякую, – кивнув Вайс.

Густав усміхнувся:

– Дозвольте вручити вам секретний пакет. Розпишіться на конверті і не забудьте, крім дати, точно зазначити час.

Коли Густав пішов і Йоганн розкрив пакет, він побачив той самий документ, який колись, під час першої їхньої зустрічі, показав йому Вальтер Шелленберг. Тільки тепер на посвідченні була приклеєна його фотографія.

62

Незабаром Вайс знову виїхав до Швейцарії. Але цього разу йому підпорядкована була група з трьох чоловік.

Його обов'язки полягали в тому, щоб зустрічати й оселювати людей, які прибувають у Швейцарію, і встановлювати, чи не ведеться за ними стеження. Крім того, він повинен був приймати кур'єрів з Берліна і відправляти їх назад, а також оглядати запломбовані портфелі-сейфи із сталевої сітки, перш ніж вручити їх кур'єрам або одержати від кур'єрів.

Якщо документи були надзвичайно важливі, в ці портфелі-сейфи вміщувалася плоска портативна міна з годинниковим механізмом. У тому випадку, якби кур'єр затримався в дорозі, міна, вибухнувши, знищила б і документи, і кур'єра.

Одержавши такий портфель, Вайс повинен був розкрити таємну кишеньку на сталевій сітці, в якій зберігалась міна, і ключем певної конфігурації зупинити годинниковий механізм. Після того він передавав портфель кому слід. А коли він відправляв кур'єра, то заводив годинниковий механізм міни, але вже іншим ключем.

Досить швидко Йоганн розробив методику, яка дозволяла йому виймати з портфеля документи і фотографувати їх. Однак він змушений був на цей час не зупиняти годинникового механізму, хоча кур'єри, які доставляли портфелі, часто запізнювались і міна могла вибухнути, поки він робив своє. Зупиняти годинниковий механізм, перш ніж почати роботу, було рисковано: під час контрольного огляду циферблата могло виявитись, що міну знешкодили до того, як вручити портфель тому, кому він був призначений.

Щоб мати можливість опрацьовувати портфелі-сейфи без особливих перешкод, Ване запропонував своєму начальству по СД вкладати в певне місце портфеля крихітний кусочок фотоплівки. Якби портфель розкривали, це можна було б легко виявити, бо плівка була б засвічена. Він вигадав також пастку-доказ: із пульверизатора опилював сітку спеціальним невидимим порошком. І якби хто-небудь доторкнувся до сітки, на ній залишилися б відбитки пальців.

У Швейцарії Вайс вів життя суворого, вимогливого до себе і до людей педанта. Він був надзвичайно, старанний і такий відданий роботі, такий захоплений своїм ділом, що співробітники не полюбляли його за нелюдяність, пуританізм і невблаганну вимогливість.

Дні, схожі один на один, тяглися томливо-повільно. Але всі ці дні гітлерівці вели з англійцями та американцями переговори про підписання угоди. Даллес потай від СРСР віроломно домовлявся з німцями про сепаратний мир. І майже в кожний із цих днів Вайс одсилав у Центр через зв'язкового фотоплівки.

Того дня, коли за дорученням Радянського уряду Народний комісаріат закордонних справ СРСР указав в обуреному листі послові США, що «протягом двох тижнів за спиною Радянського Союзу, який несе на собі основну вагу війни проти Німеччини, провадяться переговори між представниками німецького військового командування, з одного боку, і представниками англійського та американського командування – з другого», – того дня Вайс уже знову був у Берліні. Він не знав про цю ноту, як не знав і про зміст тих документів, фотокопії яких майже регулярно відсилав у Центр. І перебування у Швейцарії він згадував потім, як один із найбільш нудних і сірих періодів свого життя.

У Берліні Йоганн несподівано зустрівся з Хакке – колишнім радистом «штабу Валі». Хакке був у гестапівській формі. Він розповів Йоганнові, що вночі на 23 листопада 1943 року, коли розбомбили будинок гестапо в Берліні, на Принц-Альбрехтштрасе, 8, він опинився там на третьому поверсі, де був розташований особистий штаб Гіммлера, і тільки чудом лишився цілий.

На знак особливої прихильності до Вайса, бо той свого часу виручив його, Хакке сказав довірче:

– Під час бомбування всі дбали тільки про те, як врятувати свою шкуру. Горіли дуже важливі документи, але про них ніхто й не подумав.

– А ви? – спитав Вайс.

Хакке хитро підморгнув:

– Після того як мене тоді всі зрадили, я пішов на службу безпеки. І тієї страшної ночі дещо зробив, щоб забезпечити надалі свою особисту долю. – Сказав злісно: – Тепер багато хто от де в мене! – І показав стиснутий кулак.

Вайс, удаючи, ніби не розуміє натяку Хакке, промовив схвально:

– Звичайно, тепер, коли ви працюєте в гестапо, ніхто і ніщо не може вам загрожувати.

– Ясно, – погодився Хакке і зразу ж запросив Вайса зайти до нього додому.

З усього видно було: тут, у Берліні, Хакке зумів про себе подбати. В його кімнаті було повно дорогих речей. Біля дивана, накритого пухнастим килимом, Йоганн помітив вогнетривку шафу. Вона чогось не стояла, а лежала на підлозі, вниз дверцятами, прикрита килимом, що спускався з дивана.

Виходячи, Вайс записав адресу й номер телефону Хакке. Про себе він сказав, що приїхав у Берлін на короткий час у відрядження.

Увечері Йоганн через тайник сповістив Зубова про адресу Хакке й рекомендував йому поцікавитися змістом вогнетривкої шафи, якщо будинок, де той живе, зазнає бомбардування і така можливість з'явиться.

За кілька днів Йоганн подзвонив Хакке по телефону.

Той аж загорлав від захоплення, що Вайс знову згадав про нього. І наполіг на тому, щоб Йоганн зразу ж приїхав до нього.

– Купа розкішних новин! – кричав Хакке в трубку. – Прошу вас, приїздіть негайно! – Було чути, як, стоячи біля телефону, він тупав ногою від нетерпіння.

Радянська Армія вела потужний наступ на території рейху. І в такий час раптом тріумфуючий націст – на це унікальне видовище варто було подивитись.

Хакке зустрів Йоганна в ситцевому фартусі, вдягненому поверх гестапівського мундира.

Він наготував вечерю, виявивши неабиякі кулінарні здібності. На столі стояло кілька пляшок дорогого вина, щойно відкоркованих, – на знак поваги до високого гостя.

Хакке взяв в обидві руки Вайсів кашкет і дбайливо, мов щось дорогоцінне, поклав його на сервант.

Сказав, хитрувато мружачись:

– Недавно ви були обер-лейтенантом, а тепер уже капітан – гауптшарфюрер. А Хакке, він хто? – Показав витягнений мізинець, усміхнувся. – Але знаєте, мій дорогий, що вищий пост має людина, то менше вона знає і бачить. А ми, дрібнота, скрізь і, зустрічаючись, вусиками поворушимо, як мурашня, – і готово, всебічний обмін інформацією. – Промовив поважно – Я знаю подробиці всіх ваших злигоднів і горджусь вашою стійкістю. Наш шеф пан Мюллер сказав, що таких людей, як ви, треба ховати в мармуровому мавзолеї.

– Але чого ж ховати?

– А як же? – здивувався Хакке. – Мюллер мріяв повісити вас, щоб нашкодити Шелленбергові: він його не любить. Та й за що любити? Подумаєш, магістр юридичних наук! Годували його ці науки! З 1934 року – шпик СД у рейнських університетах.

– Непогана практика роботи з інтелігенцією, – сказав Вайс.

– Знаю, – сплеснув руками Хакке. – Знаю! Ви ладні життя віддати за свого шефа. Але, запевняю вас, служба в гестапо має свої особливі переваги.

– Які ж саме? – спитав Вайс.

– У політичній закордонній розвідці багато університетської публіки. А от у гестапо освічена людина – фігура. Вона зуміє не тільки, як ми всі, вибити кулаком мозок, але і вкласти замість мозку підслідчому таке, що той був би радий, коли б його скоріше повісили.

– Не розумію, як саме?

– Ну як же! От, наприклад, штурмфюрер Клейн. Був професором Боннського університету. Освічена людина. Опрацьовували ми одного журналіста. Шкіра клаптями, але нічого, мовчить. Клейн наказав його випустити. Показався той журналіст своїм знайомим у Берліні, всі дізналися, що він на волі, а потім ми тихесенько знову взяли його. І штурмфюрер власноручно написав кілька статей і опублікував за його підписом. Але тільки в нашому дусі. Дізнався журналіст – сам у камері повісився. Оце міна! Але щоб таку міну підкласти, потрібна культура. Тож ви подумайте, – значливо сказав Хакке. Помовчав, додав поважно: – От доктор Лангебен був таємним емісаром Гіммлера у секретних переговорах з Даллесом. А ми, гестапівці, раз – і арештували його, коли він повернувся із Швейцарії в Німеччину. І що ж? Рейхсфюрер не схотів через нього розкривати свої таємні секрети. Повісили. – Зітхнув. – У політичній закордонній розвідці служити – однаково що бліх у вовка вичісувати. А в гестапо зараз колосальні перспективи. – Нахилився, повідомив значущим тоном: – Маю точні відомості: безліч керівних діячів СС залічено тепер у списки учасників змови проти фюрера. А ще більше заведено слідчих справ на найвидатніших функціонерів партії. І їхні імена навіть стали відомі англійцям та американцям. Сам по радіо чув: вихваляли їх союзники за боротьбу з Гітлером.

– І що ж, їх усіх уже арештовано?

– Ні.

– Зникли?

Хакке зіщулився:

– Ні.

– Дивно, – був вражений Вайс. – Політичні злочинці – і на волі?

Обличчя Хакке раптом стало похмуре, заклопотане. Він сказав невпевнено:

– Правильно. Тут щось не те. – Признався озлоблено: – А я радів, пускав бульбашки, сподівався: візьмуть їх – і відкриється перспектива одержати вищу посаду. – Стукнув себе кулаком по товстому коліну і, морщачись від болю, вигукнув: – А я ж бо, я ж бо думав: піду тепер угору по сходах! А вони що ж? Виходить, начальники собі притулок підготовляють. Учасники Опору! А мене, старого націста, під ноги кинуть!

Обличчя Хакке зробилося багрове, спітніле, люте, очі, здавалось, вилізли з орбіт. Він втратив усяку владу над собою і, схилившись до Вайса, несамовито, нестримно говорив, захлинаючись словами, як у гарячковому маренні:

– Все, картина ясна! Лейнера знаєте? Ховали недавно з надзвичайною пишнотою: вінки від партії, від СД та СС, від імперського керівництва. Промови. З дружиною та дітьми істерика. Того ж вечора я до них на віллу прийшов з візитом – висловити співчуття. Сидять, вечеряють. На обличчях такий спокій, ніби нічого й не сталось. В їдальні сигарою пахне, недокурок у попільничці димує. А у них в сім'ї, крім самого Лейнера, ніхто й не курив.

– Запевняю вас, це вам здалося.

– Ні! – ще більше розпалюючись від недовір'я Вайса до його слів, заперечив Хакке. – Ні, не здалось! За один оцей тиждень вісім отаких раптових смертей! І всі покійники напередодні своєї раптової смерті чогось акуратно здали ключі від службових сейфів тим, хто їх потім замінив. Це звідки ж така передбачливість?

– Ви стали хворобливо недовірливі, Хакке, – насмішкувато докорив його Вайс.

Насмішка обпекла Хакке.

– Ні, – сказав він. – Я завжди холоднокровний. Тільки зараз я в нестямі. От, слухайте: в расово-політичному управлінні партії було заведено картотеку на самих найчистіших арійців, еліту нації. Професори не раз виміряли їх циркулями і весь їхній родовід розписали. А тепер картки змінили. І знаєте, ким вони вважаються? Вони записані, як євреї. Га?! Це ж навіщо? Із концентраційного табору в Блехамері привезли в партійну канцелярію документи, одяг з червоними хрестами на спинах і жовтими смугами. І стільки комплектів привезли в брезентових мішках, скільки в картотеці замість кращих наці стало вважатися євреїв.

– Ну, знаєте, – сказав Вайс, – це ж боягузи: вони на все йдуть, щоб врятувати свою шкуру.

– Атож, – погодився Хакке, – на все. Тепер засудили і прирекли до страти з десяток найнадійніших з тих, кого я знаю. Прийшов я на службу, став їх ганьбити – ну, як зрадників. А мій начальник наказав мені замовкнути. Потім я двох із цих «покійничків» у госпіталі есесівському зустрів у Ванзее: гуляють по парку в піжамах. Одні тільки бороди відрощують, а в інших усю пику забинтовано після пластичної операції.

Вайс, закинувши ногу на ногу, сказав зневажливо:

– Ви наївні, Хакке. І, по суті, не тільки не досить обізнані, але, на жаль, ваша палкість підтверджує, що на службі вам не довіряють. От і все.

– І ви про це все знаєте? – здивувався Хакке.

– Звичайно, – ствердно кивнув головою Вайс. – І це все робиться в інтересах майбутнього імперії.

Хакке налив собі вина, випив одним духом, витер губи тильним боком долоні. Очі його дивились тривожно.

– Я, здається, наговорив зайвого?

– Зовсім ні, – сказав Вайс. – Я слухав вас з великим інтересом. І здобув користь для себе, а значить, і для моєї служби. – Потягнувся, заклав руки на потилицю, пояснив: – Адже нам теж, можливо, доведеться застосовувати заходи для маскування. І дечим з вашої інформації ми, звичайно, скористаємось. Ви не заперечуєте?

– Тільки не згадуйте джерела! – злякано почав благати Хакке. – Ради бога!

– Добре, – погодився Вайс, – це я можу вам обіцяти. Але послуга за послугу: ви мені поможете скласти записку з цього питання, і я порядком власної ініціативи представлю її своєму керівництву. Бо, я гадаю, гер Мюллер, – він усміхнувся, – перенісши свою неприязнь до мого шефа на службові відносини, не повно ознайомить його з досвідом гестапо в цьому напрямі. І якщо ви подасте мені істотну допомогу, то, зрозуміло, і я зможу бути вам корисним. Пам'ятайте: у нас, закордонної служби, є деякі контакти з західними розвідками.

– Я знаю, – понуро відповів Хакке.

– Ну, то й добре. Отже, якщо ми відповідно атестуємо вас перед ними, вам не доведеться відрощувати бороду.

– Мені здасться, – невпевнено сказав Хакке, – в гестапо мене все-таки цінять. З наказу начальства я тепер щодня читаю в канцелярії різну марксистську літературу, вивчаю листівки, випущені підпільниками…

– Вас хочуть сунути до них?

– Можливо, – відповів Хакке. – Але мені не хотілось би.

– Чому?

– Хоч би як я крякав цитатами, комуністи одразу збагнуть, що я підсадна качка. Хоч кого ми совали в камери, всі, як один, прогорали вже в перші дні. – В його голосі почулася заздрість: – Я чув, у Швейцарії недавно закупили багато ліжок у туберкульозних санаторіях і декого з наших відвозять туди в санітарних вагонах, а потім на ношах вносять у будинок. Але щастить, звісно, тим, хто займав велику посаду. – Зітхнув: – У крайньому разі, я пішов би у псевдопартизанський загін, ми їх тепер формуємо на території Голландії, Бельгії, Данії. А потім, як учасник Опору, лишився б там до кращих часів.

– Ви фантазер, – перервав його Вайс. – А на які кошти ви житимете?

Хакке усміхнувся:

– У цих країнах є досить заможних людей, які підтримували націстів. Зрідка я нагадуватиму їм про це. Дуже делікатно, в межах суми, потрібної для зовсім скромного способу життя.

– Ну що ж, це розумно, – сказав Вайс. – Однак, я бачу, ви досить серйозно підготовляєте своє майбутнє.

– Як і всі, – погодився Хакке.

– Але звідки ви одержуєте такі різнобічні відомості?

– Я ж сказав: маленькі люди працюють на великих людей. Телефоністи у службі підслухування, шифрувальники, канцеляристи, дорученці, ад'ютанти, рядові співробітники – всі ми ділимося тим, що знаємо про своїх хазяїв. Вони ніколи ні про що не говорять з нами, але часто розмовляють один з одним у нашій присутності. Адже для них усі ми йолопи, і тільки. На нас можна не звертати уваги. Та не всі з нас йолопи. – Хакке подумав трохи. – От Карл Лангебен. Він працював на Гіммлера, на Канаріса і на американську розвідку. І всі йому добро платили.

– Але його повісили, – нагадав Вайс.

– Повісили його зовсім не за це, – похмуро заперечив Хакке.

– А за що ж?

– Лангебен знав про зв'язки Канаріса з англійською розвідкою, і, коли його арештувало гестапо, Гіммлер не хотів, щоб він десь ляпнув про це. А Лангебен був найкращим агентом Гіммлера в його таємних переговорах з американцями. Але якби він ляпнув про Канаріса, англійці перестали б ставитися до Гіммлера з колишньою доброзичливістю. Подейкують, вони тільки тому допомогли чехословацьким партизанам убити Гейдріха, що він мав викрити Канаріса як англійського агента.

– А хіба Канаріс був англійським агентом?

– Він підтримував найдружніші взаємини з англійською розвідкою. Ділився з нею добутою через своїх агентів інформацією про Радянську Армію, бо завжди прагнув, щоб англійці зробилися нашими союзниками у війні проти Росії.

– То чого ж арештували Канаріса: за зв'язки з англійською розвідкою чи за те, що він був причетний до змови проти Гітлера?

– Рейхсфюрер ще раніше знав усе про Канаріса.

– Так. Але чого ж його тепер не присудили до страти?

– Та йому ж відомо, що рейхсфюрер все знав про нього, – напевне, тому. І доти, поки він мовчатиме, він може користуватися всіма вигодами, що їх дають привілейованим в'язням. Взагалі, – сказав Хакке, – останнім часом старий став уже зовсім безкорисний. Хеттль казав, що прагнення Канаріса весь час бути на ногах та в дії з часом перетворилось на якусь одержимість. Канаріс не міг всидіти на місці, і, в міру того як він старів, пристрасть до мандрів, оволодівала ним дедалі більше. Він думав тільки про мандрування і зовсім перестав цікавитися людськими стосунками. Але двадцятого липня, коли відбувся замах на Гітлера, він був дома. Весь той день він просидів на своїй віллі під Берліном і не покинув її навіть для того, щоб відвідати штаб змови на Бендлерштрасе.

– Забезпечував собі алібі?

– Атож, щоб викрутитись, як він завжди вмів викручуватись. Але не цього разу. Тепер рейхсфюрер досяг того, чого так неухильно прагнув: усі служби абверу влилися в СД. І якби Канаріс свого часу не розголосив скрізь, що Гіммлер був колись дяком, можливо, той його помилував би і навіть залишив би на службі як консультанта по англійській розвідці.

– Однак ви висловлюєте досить-таки різкі судження, – усміхнувся Вайс.

– Ми, старі наці, дуже занепокоєні тим, що деякі лідери імперії, провадячи переговори з англійцями та американцями, погодились розпустити націонал-соціалістську партію. Тільки фюрер, який через князя Гогенлое також запропонував західним державам свої умови сепаратного миру, не йде на це. Тому ми до останнього залишимось вірні фюрерові. Партія житиме, поки існує імперія! – урочисто заявив Хакке.

– Але ж Гіммлер уже давно казав про можливість воєнної поразки…

– Так, я знаю про це. Але, якщо вдасться зберегти нас, старих наці, ми зробимо все, щоб імперія знову відродилася з попелу. Адже навіть сам Даллес наполягав, щоб у новому складі німецького уряду пост імперського комісара на правах міністра по боротьбі з хаосом і безладдям одержав його агент Гізевіус, бо він має досвід роботи в гестапо.

– Виходить, ще не всі надії втрачено?

– Ні, – сказав Хакке. – Але тільки мені дуже прикро, що десятки тисяч наших переходять на нелегальне становище у сприятливіших умовах, ніж я. Мене хочуть тикнути до комуністів. І знаєте навіщо? Щоб згодом я, як учасник Опору, міг дезорієнтувати окупаційну владу, спровокувати її на арешти тих, хто справді брав участь у русі Опору. А мені вже за п'ятдесят. Я не хлопчак. Не та голова. Не та уява.

– Послухайте, – спитав Вайс, – чому ви спочатку удавали, начебто вам невідомі шляхи, якими ми переходимо на особливе становище?

– Чому? – буркнув Хакке. – Та тому, що я все-таки сподіваюсь зайняти посаду одного з тих, хто зараз іде в підпілля. Хочу, щоб остання моя посада в гестапо була вища за ту, яка в мене зараз. Думаю, що на це у мене вистачить часу, перш ніж і мене кинуті, у підпілля. І цікаво було перевірити на вас, скільки мені ще слід продержатися на поверхні. Я дуже поважаю вас і ціную паш розум, капітане Вайс.

– Однак ви облудник, – покартав Вайс.

– Ви також. – І Хакке посварився на Йоганна пальцем. – Ставили всякі навідні запитання, хоч обізнані далеко краще за мене.

– Звичка, – не розгубився Вайс.

– Мабуть, так. – Хакке заклопотано наморщив лоба. – Ви знаєте, на нашій службі людина може раптом зникнути. Особливо в тому випадку, коли вона знає що-небудь зайве.

Вайс кивнув.

– Але в мене є гарантії. Вони тут, – Хакке одгорнув килим і постукав кісточками пальців по металевому днищу вогнетривкої шафи. Помовчав, звів очі на Вайса. – Ви єдина людина, якій я можу довірити своє життя. Завтра мене має прийняти Мюллер. Я знаю, на що йду, але все ж рискну. Потім пізно буде. Якщо він дасть мені те, що я хочу, – а я буду вимагати звання штурмбанфюрера, – тоді все гаразд. А якщо ні, вважайте: старого Хакке більше немає. Ось вам ключ. Не раніше ніж за два дні заберете все з цієї шафи і передасте Шелленбергу. – Нахилився, прошепотів – Тут папери Гейдріха, і серед них копії досьє на самого фюрера, а також на ряд інших високопоставлених людей імперії. ІІІелленберг доповість про все фюрерові, ну, і полетять голови, зокрема і Мюллерова голова.

– Ви поцупили ці папери в гестапо під час бомбування?

– Я тільки зберігав їх, – гордо поправив Хакке, – зберігав, щоб вони не потрапили до рук якому-небудь пройдисвітові.

– І, крім цих досьє, у шафі нічого немає?

– Звичайно, є, – сказав Хакке. – Тут спресовано всі нечистоти. Ви розумієте, як з їхньою допомогою можна держати за горло керівників імперії?

Вайс відсторонив од себе руку Хакке, що стискала ключ.

– Даремно ви тривожитесь. Я впевнений: завтра ви одержите звання штурмбанфюрера.

І хоч як Хакке благав, Вайс не погодився взяти в нього ключа. І на прощання Хакке змушений був визнати:

– А ви, Вайсе, справді кришталево чиста людина. Тільки не розумію: на якого біса вам це потрібно?

Коли на другий вечір Йоганн подзвонив йому по. телефону, він почув владний голос:

– Штурмбанфюрер Хакке слухає!

Новоспечений штурмбанфюрер упросив Вайса знову прийти до нього: хотів показатись йому у щойно одержаному мундирі. І, бажаючи продемонструвати перед Вайсом, які перспективи безмежної влади відкрились перед ним, привіз його до своєї канцелярії і там вислухував при ньому доповіді підлеглих. Це дало Йоганнові можливість одержати чіткіше уявлення про велетенський розмах підготовки визначних гестапівців до переходу в підпілля.

А за кілька днів у всіх берлінських газетах було опубліковано некролог з приводу передчасної смерті штурмбанфюрера Хакке. На похорони прибули видатні чини секретних служб імперії. І старі націсти, серед яких було чимало нагороджених золотими партійними значками, на своїх плечах винесли труну, і поставили її на катафалк, і накрили прапором із свастикою.

Можливо, труна була набита землею, а в цей час сам Хакке, змінивши мундир на цивільний одяг, вже тільки як рядовий пасажир «Люфтганзи» перекочовував у нейтральну країну. А можливо, у труні справді лежало тіло Хакке. Все-таки не в правилах Мюллера було прощати підлеглим такі вихватки, яку дозволив собі Хакке, так настійливо вимагаючи підвищення по службі.

А що ж до тих досьє, які зберігались у Хакке, то вони тепер ні для кого не були цікаві. Жоден з керівників імперії не міг використати цей концентрат підлоти й мерзенності на шкоду іншим: було вже пізно. Залишались лічені секунди історичного часу до тієї пори, коли радянські артилерійські гармати повинні були пробити останню, дванадцяту годину існування фашистського рейху.