Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 61 страниц)

Він навіть визначив кількість слів: по десять на чоловіка. Бо довге послання або кілька послань наглядачеві важко буде сховати і потай винести з тюрми. Чорнила Вайс наготовив, знаючи хімічний склад одержаних медикаментів. Перо зробив, розплющивши знайдену на мундирі одного з офіцерів обламану застібку від медалі за зимову кампанію 1941–1942 років у Росії.

Протягом першого тижня майже третину в'язнів було відведено на страту зразу ж після допиту.

Вайс щосили старався полегшити перебування в камері ув'язнених офіцерів, хоч і не всі вони викликали симпатію і далеко не всі заслуговували співчуття. Наприклад, полковник, високо оцінюючи боєздатність дивізій СС, нарікав на те, що фюрер не виявив бажання сформувати такі ж привілейовані частини із складу армії вермахту. Вони могли б з не меншим успіхом виконувати функції СС, а також функції зондеркоманд гестапо, які енергійно очищають окуповані території від надмірного населення і від тих, що опираються законам переможців.

Полковник збирав зморшки на низькому, впертому лобі і вирікав гнівно:

– Гадаю, що заслужую розстрілу як офіцер, але не шибениці як державний злочинець, бо я залишаюсь вірний тим цілям, які переслідував фюрер. Керівники путчу наводили докази, які свідчать про те, що рейхсфюрер Гіммлер сповіщений про наше невдоволення Гітлером і ставиться до нас співчутливо. І до нового складу уряду військової диктатури ввійдуть найбільш досвідчені генерали, здатні придушити всяке невдоволення мас з не меншою рішучістю, ніж СД, СС і гестапо.

– Значить, учасники путчу перебували під опікуванням Гіммлера? – спитав Вайс.

– На жаль, це можна назвати не більш як поблажливим потуранням, – сумно зітхнув полковник. – Але мені здається, – перейшов він на ледве чутний шепіт, – що рейхсфюрер був розлючений не стільки тим, що скоївся замах на життя фюрера, скільки тим, що він був безрезультатний. І не випадково він дав змогу й час одним керівникам змови заподіяти собі смерть, а інших звелів без допиту розстрілювати на місці.

– Ви пояснюєте це тільки тим, що він хотів знищити свідків свого, як ви висловлюєтесь, «поблажливого потурання»?

– Ні, – похитав головою полковник. – Не тільки цим. Гіммлер, безперечно, розумний і далекозорий чоловік. Він був інформований про хід підготовки путчу і, очевидно, передбачав усю небезпеку його.

Вайсове обличчя виявило подив.

– Я маю на увазі ту величезну небезпеку, яка загрожувала рейхові, якби замах мав успіх. Це розв'язало б дії широких, опозиційних фашизмові верств населення нашої країни, і червоні, вийшовши з підпілля, зуміли б очолити їх. Таким чином, ми могли зробитися мимовільними винуватцями революційного повстання. І за це нас треба було вже не повісити, а розтерзати, утопити в нечистотах, а наші імена віддати на вічне прокляття. – Полковник заявив палко: – І коли я до кінця усвідомив це, я переконався, що заслужив страту і готовий на неї!

– Ну що ж, – усміхнувся Вайс. – Ви мужня людина, якщо з такою твердістю готові зустріти смерть.

– Але ми, виявилося, роззяви, – сумовито вигукнув полковник, – тому що дали прилучитися до своєї змови молодшому офіцерству, а воно ж мислить інакше, ніж ми, старше покоління! Особливо небезпечний, виходить, Штауфенберг – найактивніша особа в організації путчу. На жаль, ми занадто пізно дізнались, наскільки ця постать зловредна. Штауфенберг почав настоювати на блоку не тільки з різними опозиційними групами, але навіть з лівими соціалістами і, уявіть собі його зухвалість, з комуністичним підпіллям. Мало того, він пропонував вступити в переговори з Росією! Але він завоював таке довір'я та авторитет серед молодих офіцерів, що нам важко було з ним боротися. Крім того, він людина приголомшливої відваги й твердості духу і, виявилось, єдиний з усіх нас здатний на терористичний акт – іншого такого не було.

– Значить, ви змушені були йому де в чому поступатися?

– Звичайно! Наприклад, четвертого липня Штауфенберг мав зустрітися з лідерами комуністичного підпілля. І ми навіть не могли заперечувати його таке страшне рішення.

– І зустріч відбулася?

– Ні, – сказав полковник. – Здається, хтось із наших розважливо повідомив Гіммлера про наявність всередині нашої змови небезпечної течії, представленої лівими соціал-демократами, готовими укласти блок з комуністами, і також про день гаданої зустрічі Штауфенберга з лідерами комуністичного підпілля. Не знаю чому, в призначений день Штауфенберг не зміг прийти на цю зустріч, коли гестапо зробило наліт, і комуністів схопили. Я після того розмовляв із Штауфенбергом. Він, з ще більш осатанілою рішучістю переінакшуючи нашу мету, висловлював намір довести змову до ступеня широкого демократичного руху. І вже зробив у цьому напрямі чимало. Так, – задумливо повторив полковник, – Штауфенберг – це зловісна постать, і що більше я про нього думаю, то більше каюсь у своїй помилці.

Але зразу ж полковник твердо заявив:

– Безперечно, якби Штауфенберг успішно провів акцію, ми, старі офіцери, вжили б усіх заходів, щоб навіяти масам величезну скорботу й жаль з приводу лиходійського вбивства фюрера. І, як наступники його величі, в ім'я рейху віддали б на ганебну страту його вбивцю. Народ повинен знати, що всякий, хто підніс руку на главу імперії або його наступників, – страшний злочинець.

– Ловко! – сказав Вайс. – Виходить, Штауфенбергові загрожувала смерть не тільки в процесі замаху на Гітлера, але і від руки тих, хто очолював змову?

Полковник кивнув на знак згоди.

– Інакше ми всі перед лицем історії були б залічені до тих лиходіїв, які в різні часи робили замах на життя монархів.

– Ви монархіст?

– Ні. Ця форма управління старомодна. Тільки уряд військової диктатури має право на всю повноту необмеженої влади. У сучасному світі це єдина влада, здатна тримати народ у покорі і розв'язувати всі проблеми засобами військового насильства як всередині країни, так і поза нею.

– Ваша концепція струнка, – промовив Вайс. – І як ви могли піти проти фюрера, по суті, поділяючи його прагнення?

– Фюрер повинен був би сам пожертвувати своїм життям, – похмуро промовив полковник, – заради того, щоб ми могли вільніше здійснити свої ідеали. Він занадто сфокусував на своїй особі ці ідеали. Щоб добитись їх здійснення, нам треба було пожертвувати фюрером. Принісши його в жертву, ми змогли б з новими силами, об'єднавшись, боротися за свої ідеали в контакті із західними державами. Свої думки я виклав на папері – це щось подібне до політичного заповіту. І, гадаю, замість сентиментального послання до близьких ви мусите зробити все можливе для того, щоб мій заповіт попав до рук тим, кому він призначений. Ви розумієте всю вагу такого документа? По суті, це навіть не просьба, а наказ.

Вайс заперечив:

– Тільки в тому випадку, якщо більшість погодиться відмовитись від листа рідним і замінить його вашим, так би мовити, заповітом.

– Та вони ж не погодяться! – сердито вигукнув полковник. – Тут занадто строкате товариство, серед них є й такі, що додержуються поглядів Штауфенберга.

– А ви спробуйте ознайомити їх з вашим документом, – порадив Вайс. – Ці люди – теж частина Німеччини, про долю якої ви так піклуєтесь.

– Мабуть, я це зроблю, – з деяким ваганням у голосі промовив полковник. Але потім, після тривалої паузи, заявив: – Ні, тут занадто багато небажаних осіб. – Вийняв з-під матраца складені в зошита аркуші паперу, попросив: – Візьміть, може, ви все-таки знайдете спосіб зберегти цей документ і передати його кому-небудь.

– Я не можу гарантувати вам, – сказав Вайс, – що він потрапить до рук тим адресатам, на яких ви сподіваєтесь.

– Ну що ж, – погодився полковник, – хай це буде хтось перший-ліпший. – Іронізуючи над самим собою, заявив: – Очевидно, я погоджуюсь на це тільки з бундючності. Але хай буде так.

Полковника добре-таки вишпетили на першому ж допиті. Його притягли у камеру і кинули на підлогу напівтрупом.

Вайс, маючи вже чималий досвід, подав йому посильну допомогу.

Опритомнівши, полковник сказав Вайсові:

– Я виклав їм усе, що казав вам, і ось бачите… – Він хотів піднести руку до обличчя, але йому не вистачило сил.

– Вони вам не повірили? – спитав Вайс.

– Мабуть, повірили, – сказав полковник. – Але поставили вимогу, щоб я дав відомості про генералів, учасників змови. Я відмовився: це суперечить моїм поняттям про честь.

– А про молодших офіцерів ви теж нічого не сказали? – спитав Вайс.

– Як старший офіцер, я маю право оцінювати їх всебічно, – туманно відповів полковник.

На другий день полковника повели на страту. Він мужньо відмовився від належної порції шнапсу, так само як і від таблеток опіуму, якими торгували наглядачі. Перш ніж вийти, він обійшов усіх офіцерів, кожному потиснув руку і побажав зустріти смерть з такою самою присутністю духу, як і він.

Від прощання з цивільними ув'язненими полковник ухилився. Він пішов, твердо ступаючи, і навіть не озирнувся у дверях.

Гуго Лемберг сказав Вайсові, що центральна група змови до кінця 1943 року була проти вбивства Гітлера – з побоювання, що це розв'яже антифашистську боротьбу широких мас. Змовники прагнули одного – добитися відставки фюрера, щоб надати переворотові характеру законної зміни глави рейху. До того ж Даллес рекомендував зв'язаним з ним представникам змовників не розпочинати ніяких дій, аж поки армія союзників висадиться в Європі.

Замах на Гітлера мав збігатися з висадкою союзників. Новий німецький уряд зніме війська з Західного фронту. Армія союзників, окупувавши Німеччину, сама втихомирить можливість революційного антифашистського повстання. Таким чином, війська вермахту будуть звільнені для контрудару по наступові Радянської Армії. Всі сили будуть кинуті на це.

– Але полковник, наприклад, – з усмішкою сказав Гуго, – був противником капітуляції Німеччини перед США та Англією. На його думку, її могли сприйняти як загальну воєнну поразку Німеччини, Він був і проти окупації країни англо-американськими військами: придушити антифашистські сили повинна, на його думку, сама німецька армія, навіявши таким способом народним масам належну повагу до нового уряду. Наївність солдафона! – насмішкувато закінчив Гуго.

– Хіба? – не повірив Вайс.

– Безумовно. Справа в тому, що нам, військовим, з самого початку слід було спертися на найвпливовіші сили Німеччини, тоді наш путч мав би всі потрібні гарантії.

– Що ж це за сили?

– Промислові кола рейху, – сказав Гуго. – Але, на жаль, багато хто з цього оточення був проти зміни Гітлера. Вони добре пам'ятали, як рішуче він свого часу розправився з комуністичним рухом. І з якою сміливістю та послідовністю підкорив цілком сили нації економічним інтересам магнатів промисловості. Крім того, – понизив голос Гуго, – мені здається, до відома Гіммлера дійшло, що деякі наші генерали вагались, чи визнати його новим фюрером рейху, чи не визнати. А вони ж знали, що ця кандидатура мала рішучу підтримку у правлячих кіл США та Англії. І я гадаю, що, коли б замах на Гітлера пройшов успішно, Гіммлер одразу ж звалив би на більшість учасників змови всю могутність каральних сил СО і гестапо.

– Значить, змова безнадійна?

– Ні, чого ж? – понуро заперечив Гуго. – Коли б, як пропонував Штауфенберг, ми об'єдналися з широким демократичним фронтом, можливо, все було б інакше. Але я не за таку Німеччину – я противник такої Німеччини.

– А німецький народ яку волів би Німеччину?

Гуго знизав плечима.

– Народ тільки тоді надійний фундамент для будівлі держави, коли він міцно утрамбований сильною владою, – широко обвівши рукою ліжка, на яких лежали в'язні, Гуго з лихою насмішкою заявив: – Якби тут зараз опинився росіянин-комуніст, уявляю собі, як би він зловтішався.

– Чому ж? – спитав Вайс.

– Тому, – відповів Гуго, – що росіянам потрібен Гітлер як ненависний символ самої Німеччини, як мішень. А ми не змогли позбавити їх цієї мішені…

– Наївно! – сказав Вайс. – Ви хотіли змінити фюрера Гітлера на фюрера Гіммлера. А мішень Радянської Армії – німецький фашизм. Ви самі це добре знаєте з перехоплених заяв Радянського уряду.

– Так, може, – понуро погодився Гуго. – Справді, найбільше ми боялись не того, що вірні Гітлерові частини СС можуть знищити нас, а того, що вбивство Гітлера буде сприйняте як сигнал до антифашистського повстання. Ми боялись і того, що радянські війська завдадуть остаточної поразки нашій армії раніше, ніж американські та англійські частини почнуть просуватися по нашій території. – І враз, неначе осяяний раптово виниклою думкою, Гуго спитав жваво: – А чому ви осуджуєте деякі мої висловлювання?

– Мені не байдуже, за що вас мають тут стратити! – сказав Вайс.

– А мені, знаєте, тепер уже наплювати, чи стратять мене як однодумця Штауфенберга, чи як противника його помилок. Важливе одне – смерть все і всіх зрівнює. – Гуго додав з усмішкою: – Кожен живий думає по-своєму, але всі мертві смердять однаково. Шкода, що тут я не можу запропонувати вам перевірити це на практиці: адже вас, видно, теж незабаром повісять.

– Атож, – сказав Вайс і поторкався своєї шиї. – Дужо люб'язно, що ви нагадали мені про це.

– Пробачте мою маленьку помсту, але мені видалося, начебто ви применшуєте значення нашої змови…

Двоє молодих офіцерів, Юргенс та Брекер, повернувшись після короткого, поверхового допиту, наприкінці якого їм сказали, що їх засудять до страти, були в стані глибокого відчаю. Не близькість страти – до звістки про неї вони поставилися з гідною мужністю – жахала їх. Вони зрозуміли з ходу допиту, що серед генералів, які очолювали змову, виявилися донощики. Ці зрадники назвали гестапо прізвища учасників і повідомили ряд деталей змови. А інші генерали в день 20 липня, коли було призначено вбивство Гітлера, виявили боягузтво, нерішучість. Вони нічого не робили, звалили все на Штауфенберга. Дізнавшись, що Гітлер після вибуху бомби залишився живий, ці генерали лиш покірно чекали відплати і не робили нічого, щоб дати змогу врятуватися своїм молодшим співробітникам.

Всю ніч Вайс провів з цими молодими офіцерами.

Юргенс розлючено говорив, що тепер він зрозумів: багато хто з генералів, яких Гітлер зняв з постів за поразку на Східному фронті, стали учасниками змови тільки з почуття помсти, щоб потім обвинуватити Гітлера у своїх воєнних невдачах.

Брекер розповідав, що Штауфенберг, як і ті, хто поділяв його погляди, вважав, що насамперед треба добитися капітуляції армій вермахту на Східному фронті. Але тепер, у відчаї повторював молодий офіцер, тепер, коли змова провалилася, найжахливіше не те, що багато учасників її страчено, а інших ще буде страчено. Що важить їхня смерть порівняно з тим, що не вдалося відвернути загибель сотень тисяч німецьких солдатів на Східному фронті? На всі оці нарікання Юргенс гірко відповідав:

– Але ж ми з тобою знали, що керівники змови одностайно сходилися на капітуляції перед США та Англією з тим, щоб продовжити війну з Росією.

– Так, але ми були за Штауфенберга, – заперечив Брокер, – а з ним вважали можливим вступити в переговори навіть комуністи.

Через два дні Вайса раптом викликали в контору тюрми і повідомили, що він вільний.

Біля тюремних воріт його чекав у машині Густав. Поплескавши Вайса по плечу, він сказав схвально:

– Однак ви, як виявилось, витривалий.

Не заїжджаючи на Бісмаркштрасе, Густав відвіз його до штаб-квартири Шелленберга.

Той, що більш схудлий і пожовклий, зустрів Вайса без усмішки. Потиснув руку, сказав:

– Я докладно поінформований про вашу поведінку. – Хворобливо зморщився, потер лівий бік, спитав: – Ви маєте якісь просьби?

– Я ладен продовжувати службу… І можете не мати сумнівів… – почав було Вайс.

– Я не це мав на увазі, – нетерпляче перебив Шелленберг.

– Тоді прошу вас, накажіть звільнити ув'язнених офіцерів вермахту Брекера та Юргенса.

– Ви маєте докази їхньої невинуватості?

– Вони не виказали нікого з учасників змови: це – найкращий доказ того, що вони можуть стати в пригоді.

– Для якої мети?

– Я гадаю, ви оціните їхню готовність тримати язик за зубами навіть під загрозою страти.

– Я вже оцінив у вас цю здібність, – усміхнувся однією щокою Шелленберг.

– Дякую вам, – сказав Вайс. – Значить, я можу сподіватися?

Шелленберг знову перебив його:

– Я мав звернутися до рейхсфюрера з просьбою нагородити вас залізним хрестом першого класу. Ви хочете, щоб я потурбував його з іншого приводу?

– Дозвольте мені знову повторити мою просьбу.

– Добре. – Шелленберг узяв зі стола якийсь папір, повільно розірвав його, кинув у кошик. – Можете йти. – Але на порозі він зупинив: – Ви гадаєте, вони придатні для секретної служби?

– Ні, – сказав Вайс.

– Тоді для чого ж?

– Коли рейхсфюрер їх помилує, пан Мюллер намагатиметься з'ясувати, чи не були вони агентами рейхсфюрера. – Вайс усміхнувся. – Мюллер зазнає неприємної для себе поразки. Про розпочате ним слідство стане відомо, і це буде новим доказом його недружнього ставлення до Гіммлера.

Шелленберг мовчки, допитливо дивився на Вайса і раптом усміхнувся.

– Це, мабуть, дотепно. Тепер я зрозумів. Ви готуєте маленьку помсту Мюллерові за перебування в ув'язненні?

– Ви проникливі, мій бригаденфюрер, – сказав Вайс. – Значить, я можу бути впевнений?

– Так само і в тому, – підхопив Шелленберг, – що я накажу надрукувати новий наказ рейхсфюрерові про ваше нагородження.

По дорозі до Бісмаркштрасе Густав встиг розповісти Вайсові, що всю махінацію з ним нелегко викрили криміналісти, які працюють при Шелленбергу. Смерть невідомої людини сталася не під час автомобільної катастрофи, а в результаті отруєння, задовго до катастрофи.

Потім через агентів удалося встановити, що Вайс перебуває у в'язниці. Проте Вальтер Шелленберг наказав не вживати ніяких термінових заходів для визволення Вайса: адже його перебування там було найсерйознішим випробуванням, – кращої перевірної комбінації і не вигадаєш. А потім, заклопотаний безліччю справ, бригаденфюрер, очевидно, забув про Вайса, а нагадати про нього ніхто не наважився. І тільки тоді, коли Шелленберг випадково побачив у списку присуджених до страти, підписаному Гіммлером, ім'я Вайса, він ужив потрібних заходів.

– Але, можливо, – додав Густав, – ні Гіммлер, ні Шелленберг не хотіли в цей час сваритися з Мюллером. А після того, як Гіммлер розправився з учасниками змови і, головне, з тими із них, хто був вхожий до нього, відкрилась можливість відібрати вас у Мюллера.

– Але мене могли б повісити в перший-ліпший день після змови, – промовив Йоганн.

– Не виключено, – погодився Густав. – Можливо, вас реабілітували б посмертно. Але, знаєте, ховати вас двічі – це було б уже занадто. – Порадив: – До речі, не забудьте з'їздити на кладовище – побачите чудовий надгробок: «Незабутньому Йоганнові Вайсу». Нового вже, в кожному разі, замовляти не довелося б.

Коли Йоганн увійшов до себе в кімнату і глянув у дзеркало, він мимоволі озирнувся. На нього дивилась кістлява, жорстка фізіономія з глибоко запалими скронями, щоками, очима; волосся потьмяніло і сріблилось. Шия тонка, губи, здавалось, присохли до зубів.

– Ну-ну, – зневажливо промовив він, – типовий дистрофік. – І, посварившись на дзеркало, заявив: – Це ж наклеп на людину, га?

Спав він мало не добу.

Берлін потрясали безупинні бомбування.

61

На другий день, дочекавшись відбою повітряної тривоги, Вайс відвідав салон масажу професора Штутгофа. Штутгоф зустрів його жартом, але не усміхнувся:

– А, привіт покійникові! – Сів, поклав витягнені руки на стіл. – Ну, розповідайте!

Вайс повідомив ті подробиці змови, які стали йому відомі. Звикнувши в тюрмі до знеможених, скорботних облич, він не звернув уваги на те, що й професорове обличчя зараз виявляє приховане страждання.

Вислухавши Вайсову розповідь, професор помовчав, потім ніби знехотя промовив:

– Власне, відстрочення страти ми вам виклопотали.

– Яким способом?

– Знайшли людину, яка повідомила князеві Гогенлое, що офіцера, приставленого до нього для доручень, взяв Мюллер, щоб одержати інформацію про князеву діяльність. Той до фюрера з протестом. Поки з'ясувалося, що це все – непорозуміння, ім'я Йоганна Вайса потрапило в папери імперської канцелярії. Ну, і Мюллер сполохався, не наважився вас повісити. – Спитав: – Генріха бачили? Ініціативний і водночас обачний товариш. Він дуже болісно переживав вашу загибель, дуже. Зустріньтеся з ним сьогодні ж.

І аж тепер Вайс помітив, що професорове обличчя втратило здібність усміхатися.

– Пробачте, мені здається, ви чимось засмучені? – співчутливо промовив Вайс.

– Та ні, – хворобливо поморщився професор, – який у мене може бути смуток! Просто звичайне горе. – І якимось дерев'яним тоном сказав: – Ну, треба було ознайомитися з комплектом секретних рисунків. Дружина правильно розрахувала: бомбування, пожежа – найсприятливіший для цього час, але чогось загаялась: спочатку обвалився сходовий проліт, а потім упала стіна. Тепер бомблять, знаєте, щодня, тож, будь ласка, зважайте. – Підвівся, подав руку. – Ага, мало не забув. Ваш Зубов у Берліні.

– А як же ви тепер?

– Учусь, – відповів лікар. – Учусь переборювати своє горе. – Подивився на стелю, мабуть, не бажаючи зустрітись очима з Вайсом, сказав: – Зубов командує військовополоненими, яких присилають з таборів, щоб розбирати руїни після бомбувань, але вони працюють також і під час бомбувань: рятують німців, похованих у бомбосховищах, – Потім, ледь посвітлівши обличчям, вів далі: – Оцей індивідуум зовсім не придатний для операцій, до потрібний витончений розум. Типовий бойовик. Він, знаєте, під час повстання пробрався до варшавського гетто, кажуть, сполучив у своїй особі і Давида, і Голіафа. Тягав на спині станковий кулемет, змінюючи вогневу позицію на дахах, і прошивав фашистів, немов мішені на полігоні. Двоє з бойової групи притягли його додому ледве живого. І, уявіть собі, оця його Брігітта через свої зв'язки добилася для нього призначення на роботу в Берлін. Дивна особа, мене представили їй випадково в будинку, де я масирую одного видатного імперського сановника. І зразу ж вона вчепилася в мене, благаючи лікувати її чоловіка. Ледве відбився.

– Але чому ж? – здивувався Вайс. – Зубов – чудовий хлопець.

– Можливо, – сердито сказав лікар. – Однак від таких активістів я волію триматися далі: любителі висіти на волосинці – найважче виховувана публіка. – Насмішкувато промовив: – Ви, здається, теж колись мали нахил до цього заняття? – І раптом обличчя його побіліло, професор схопився за серце. – Ідіть, ідіть, – махнув він рукою, – у мене це швидко минає… – І сердито гримнув, бо Вайс не рушив з місця: – Я вам сказав: геть!

Генріх зустрів Йоганна захоплено.

– Я весь час думав про тебе. А ти згадував мене? – Стиснув Вайсову руку. – Це таке щастя, що ти живий!

Йоганн зніяковіло усміхнувся, пробурмотів:

– Атож, справді непогано. – І, бажаючи бути абсолютно правдивим, признався: – Звісно, я згадував про тебе, Генріху, турбувався головним чином про те, щоб ти не зробив якого-небудь огріху. Кляв себе за те, що не проекзаменував тебе по всій нашій техніці. Це був мій недогляд.

– Схоже, – сказав Генріх.

– На кого?

– На тебе.

– Пробач, – зніяковів Вайс, – але це правда, ця думка мучила мене.

– То, може, зразу, вже з перших слів, почати доповідь? – іронічно спитав Генріх.

Йоганн зробив зусилля над собою і пробурмотів:

– Ні, навіщо ж? Встигнемо…

– Ти зовсім не вмієш удавати, – усміхнувся Генріх, – не вмієш приховувати свої почуття.

– А навіщо, власне, я маю їх ховати від тебе? – здвигнув плечима Вайс. – Мені справді не терпиться дізнатися, що було з тобою.

– Ну от! – радісно вигукнув Генріх. – У цьому твоєму запитанні я почув те, що хотів. Ну, як, задоволений мною Штутгоф?

Вайс кивнув.

– А чи знаєш ти, що його дружина, по суті, працювала на англійців?

Обличчя Вайсове витяглось.

– І дуже ефективно, – вів далі Генріх. – Справа в тому, що радіонавігаційні прилади, які виготовляв секретний цех, де вона працювала, призначались для «Фау». Щось у цьому цеху було не гаразд: більшість снарядів чогось не досягала цілі, падала в море. Справа в тому, що в особливих маслах для змащування механізмів виявились малесенькі частки ефірної речовини: вона випаровувалась особливо інтенсивно в період польоту снаряда, змащування твердло, і траєкторія польоту змінювалась.

– А хто це визначив?

– Я визначив, – гордовито заявив Генріх. – Дядько включив мене як людину з інженерною освітою до технічної групи гестапо, якій було доручено зробити слідство в цій справі.

– Ну і що ж?

– Нічого, – сказав Генріх. – Після того як я виявив це дотепне псування змащувальних масел, я схилив комісію гестапо до того, що дефект снарядів полягає в деяких помилках у рахунках, зв'язаних з недообліком сили притягання водної поверхні. Мені довелося чимало попрацювати над проблемами балістики. Моя аргументація мала досить переконливий вигляд. Через професора я порадив його дружині змащувати навігаційні механізми тільки після здачі їх технічним представникам ВНС. Тільки і всього.

Вайс сказав:

– Ти знаєш, дружина Штутгофа загинула.

Генріх зітхнув:

– Знаю. Це жахливо. Бачити, створено було нову конструкцію летючого снаряда. Вона, видно, хотіла дізнатися, в чому полягала його різниця від попереднього…

– У чому ж? – спитав Вайс.

Генріх сказав:

– На жаль, коли авторитетніша комісія ознайомилася з моїм висновком, вона вирішила, що він наївний і безпорадний. І я відбувся порівняно легко: втратив право брати участь у таких технічних експертизах. Головним чином, допомагаю дядькові. На нього покладено обов'язки керуючого справами СС. Суто фінансова й господарська діяльність. – Пожалівся: – Коли я був впевнений, що тебе вбили, ти думаєш, мені легко було сидіти з ним ночами в його кабінеті над цією клятою канцелярщиною? А він, як на те, пройнявся до мене особливо ніжними родинними почуттями: то обійме мене, то покладе руку на плече, дбайливо питаючи: «Може, дорогий, тобі налити ще кави?» Почуваючи на своєму плечі руку батькового вбивці, я здригався від ненависті й огиди. Мені неймовірно важко було поводитися спокійно: так хотілося вліпити йому кулю в лоб!

– Що ж тебе стримувало?.

– Професор. Я не знав про його існування, просто відносив у тайник те, що, мені здавалось, являло інтерес. А потім став думати: коли ти був зі мною, ти мені вірив. А коли ти загинув, немає нікого з твоїх, хто б схотів мені вірити. Я вирішив, що мене просто використовують – використовують, не довіряючи мені. Ці сумніви були дуже болісні. Тоді я поклав у тайник листа, невідомо кому адресованого; в листі я виклав свої почуття й сумніви. І доктор призначив мені зустріч. Він сказав, що, діючи так, він порушує правила конспірації, але по-людському розуміє мене і тому не міг не відгукнутися на мій лист. – Генріх замислено усміхнувся. – А взагалі дивно і навіть якось смішно: коли я думав, що ти загинув і я став самотній, я відчув себе нещасним, якимось покинутим, але зовсім не вільним. Тебе немає, а я однаково повинен виконати свій обов'язок перед тобою.

– Не переді мною, а перед самим собою, – в цьому вся справа. Адже, по суті, саме тепер ти зовсім вільний, внутрішньо вільний від влади тих, кого ти сам вважаєш ганьбою Німеччини. Хіба це не є справжня воля?

– Так, ти маєш рацію, але це нелегко. Я німець – і проти німців…

– Слухай, – сказав Вайс. – Мій батько був солдатом: в першу світову війну, мав георгіївські хрести всіх ступенів, ну, скажімо, як от ваші залізні, а його судив воєнно-польовий суд за те, що він закликав солдатів повернути зброю проти царя. Ти не зрадник, ні. Ти ворог ворогів Німеччини, фашистської кліки. Послухай, я тобі розкажу… Там, у тюрмі, я познайомився з кількома учасниками змови проти фюрера. Один з них хотів убити Гітлера тільки для того, щоб ліквідувати одіозну істоту, яка стала символом фашизму. Замінити його іншою, не такою скомпрометованою перед світовою громадськістю особою, якій уже в блоку із США та Англією вдалося б продовжити те, що не вдалося зробити Гітлерові… А інші, – сказав схвильовано Вайс, – сподівалися на те, що вбивство Гітлера стане сигналом до повстання антифашистських сил, на те, що Радянська Армія не дасть придушити це повстання і німецький народ дістане змогу обрати народний уряд. – Промовив сумно: – Мені якось довелося зустрітися з полковником Штауфенбергом – тим самим, що згодом зробив замах на Гітлера. Так от, коли він розмовляв зі мною, він усе старався вивідати в мене як в абверівця які-небудь відомості про підпільні організації німців і військовополонених. Мабуть, він шукав зв'язку з ними і, можливо, з радянським командуванням. – Розвів руками, додав: – Згодом, коли я дізнався в тюрмі, яка це була людина сильної волі і високих патріотичних поривань, мені було гірко думати, що я нічим не допоміг йому.

– Ну, розповідай про себе, – попросив Генріх. – Поділись враженнями в'язня. Коли тебе присудили до смерті, про що ти думав?

– Найважче було змусити себе не думати про смерть, вірніше, про безглуздя такої смерті. Уявляєш собі, впасти жертвою ворожнечі між двома фашистськими службами, і тільки… Перед стратою людина, якщо вона справжня людина, бореться з собою, скупчує всі свої сили, щоб умерти гідно, вона вся заклопотана цією думкою, її дух вільний від інших переживань. А що міг я? Навіщо було мені демонструвати гестапівцям, яким стійким може бути німецький фашистський офіцер перед стратою? Та на чорта це мені потрібно? І тому смерть здавалась мені особливо підлою, жахливою, і я не просто лякався, а достоту всю душу вивертало.

– Але як же ти зміг витримати ці тортури?

– Сам не знаю як. – І Вайс сказав невпевнено: – Може, витримав тому, що дуже хотів жити і жив у тюрмі, як справдешній в'язень. А що мені ще лишалось?

– Думки про самогубство не приходили до тебе?

– Ну що ти! – обурився Вайс. – Коли захворів там, страшенно боявся, що помру.

– Та це ж краще, ніж петля?

– У розумінні больових та психічних відчуттів – можливо, – погодився Йоганн. – Але, розумієш, якщо ти тримаєшся, то до останньої миті не перестаєш вірити, що будеш жити. – Досадливо поморщився: – І взагалі, знаєш, годі. Давай говорити про щось інше.

– Пробач, – замислено сказав Генріх, – мені це потрібно було знати на той випадок, якщо й зі мною щось таке станеться.

У цю мить у двері постукали, і на порозі з'явився Віллі Шварцкопф. На його обличчі відбився такий фальшивий подив, коли він побачив воскреслого Вайса, що той зрозумів: Віллі з самого початку добре знав усе, що його спіткало. І не випадково старший Шварцкопф вважав за потрібне сказати Вайсові, що про його відданість Вальтерові Шелленбергу ходять легенди.

– Ви своїм подвигом, гер Вайс, накоїли чорт знає чого. Тепер рейхсфюрер схоче кожного з нас випробовувати у відданості йому – до шибениці включно! – Зареготав і оголосив: – Ви штрейкбрехер, Йоганн, от ви хто! Зуміли вислужитись і піднестися над усіма нами. Недобре. Нескромно. Тепер далеко підете, якщо не спіткнетесь. – Попередив дружньо-довірчо: – Затямте, вашому успіхові заздрять, – і багато є людей, які не так схочуть простягти вам руку, як підставити ногу. – І закінчив: – Але я завжди відчував до вас особливу прихильність. Сподіваюсь, ви це пам'ятаєте?