Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 61 страниц)

Вадим Кожевников
ЩИТ І МЕЧ
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської}

_{Переклали: В. БІЛОВА, Р. КАРУЦЯК, А. ЯЩЕНКО}

_{Перекладено за виданням: Вадим Кожевников. Щит и меч. Роман. М., «Художественная литература», Роман-газета, 1965, № 20–23.}

1

Влітку 1940 року в Ризі було вбито радянського громадянина, за національністю німця.

Співробітники латвійського карного розшуку встановили: вбито з вогнестрільної зброї особливого виду, зарядженої ампулами ціаністого калію; від розриву їх виникає концентрована пара, яка миттю і безшумно вбиває жертву.

Хоча в загиблого вкрадено різні цінності: обручку, годинника, гаманець, – проте деякі з цих речей вдалося знайти в пакунку, кинутому в каналізаційний колодязь, і це спростувало версію про вбивство з метою пограбування.

Скоріш можна було припустити організовану терористичну акцію.

Вбито було крупного спеціаліста в галузі радіотехніки – інженера Рудольфа Шварцкопфа.

Його син Генріх Шварцкопф, студент Ризького політехнічного інституту, приголомшений смертю батька, не зміг дати ніяких показань.

До карного розшуку викликали Йоганна Вайса, слюсаря-механіка з авторемонтної майстерні Фрідріха Кунца.

За наявними відомостями, Йоганн Вайс у день вбивства довгий час був у квартирі Шварцкопфа, де монтував якісь прилади, замовлені інженером. Крім того, Вайс приятелював із сином Шварцкопфа, котрий захоплювався мотоциклетними перегонами, і Вайс, добрий механік, трохи вдосконалив Генріхів мотоцикл фірми «Цундап» і цим самим нещодавно допоміг Генріхові виграти змагання на кубок. Було відомо, що Йоганн Вайс акуратно відвідує збори Німецько-балтійського народного об'єднання й безплатно відремонтував автомашину крейслейтера[1]1
  Районного керівника (нім.).


[Закрыть] цього об'єднання адвоката Себастьяна Функа, в якого він у вільний од майстерні час підробляв шофером.

На допиті Йоганн Вайс поводився дуже стримано, відповідав на запитання ухильно. А коли молодий співробітник латвійського карного розшуку роздратовано дорікнув Вайсові, ніби той не хоче допомогти слідству, хоча вбито його співвітчизника, Йоганн Вайс відповів, що не бачить нічого дивного в тому, що вбито саме його співвітчизника. Адже латиші ставляться зараз до німців украй недружелюбно.

Слідчий обурився. Він став докоряти Вайсові: і як, мовляв, йому, молодому робітникові, не соромно говорити таке? Хіба Вайс не розуміє, що саме тепер, як ніколи, почуття пролетарської солідарності повинне об'єднувати всіх робітників незалежно від їхньої національності?

Вайс слухав серйозно, уважно, але з його холодного, спокійного обличчя не можна було зрозуміти, як він сприймає слина слідчого – теж молодого робітника, який тільки-но став співробітником карного розшуку. Сюди його послала партійна організація скляного заводу, хоча до нової професії він не мав ні покликання, ні здібностей. Про це співробітник зопалу теж сказав Вайсові, але ніякого співчуття у Йоганна не викликав.

З карного розшуку Вайс пішов до кафе, замовив пиво, сосиски й неквапно поснідав. І так само неквапно попрямував до зупинки, пропустив один трамвай, сів тільки в другий і цілу дорогу меланхолійно дивився у вікно, але, не доїжджаючи зупинки до будинку, де жив крейслейтер Німецько-балтійського народного об'єднання адвокат Себастьян Функ, вийшов і поспіхом, мало не бігцем кинувся вперед.

Себастьян Функ, товстий, широкоплечий, майже квадратний чоловік з тугим животом і важко обвислими щоками, нетерпляче тупцяв біля під'їзду свого будинку. Коли Вайс подав до парадного старомодний «Адлер», Функ ледве вліз на передне сидіння й сердито спитав:

– Чому це я мушу чекати машину, а не машина мене?

Вайс покірно відповів:

– Вибачте, пане Функ, але в мене великі неприємності.

– Які там у тебе можуть бути неприємності? – бридливо буркнув Функ і пообіцяв: – Це я тобі сьогодні зроблю неприємність. – Однак, змилосердившись, спитав: – Ну, що там у тебе таке?..

В міру того як Вайс докладно розповідав, про що його допитували в карному розшуку, Функове обличчя набирало дедалі благодушнішого виразу. Він поплескав шофера по плечу.

– Це нічого, коли тебе посадять. Їм потрібен злочинець-німець. Ти німець.

– Але, пане Функ, ви ж мене знаєте. І я дуже просив би вас при потребі бути моїм адвокатом.

– Ніякої потреби не буде, – недбало кинув Функ. – Ти робітник, а робітника вони не підозріватимуть.

– Та який я робітник? – палко заперечив Вайс. – Ви ж знаєте, що я збирався стати фермером. Я не знав, що ферма вже не належить моїй тітоньці.

– Авжеж, ти цього не знав і тому кілька місяців так зворушливо доглядав свою хвору тітоньку, що всі говорили про тебе, як про винятково порядного юнака. Не дивуйся. Як крейслейтер, я вважаю за свій обов'язок знати про тебе все, чого навіть ти про себе не знаєш.

– Але ж я любив свою тітоньку, хоч, звісно, дуже засмутився, не одержавши спадщини.

Функ похитав головою.

– Я гадаю, на кладовищі ти плакав водночас і за тітонькою, і за спадщиною… – Спитав сухо: – Ти все ще вагаєшся – їхати тобі на батьківщину чи лишатися з більшовиками?

– Пане Функ, – промовив Вайс, – тепер я вирішив: їхати, і якомога швидше.

– Чому тепер, а не раніше?

– Сьогодні в карному розшуку я зрозумів, як погано тут ставляться до німців. Пан Кунц обіцяв залишити мені свою майстерню, щоб я став її фіктивним власником. Я думав, що матиму тут більше перспектив, ніж на батьківщині. Але я тепер зрозумів: майстерню конфіскують. І я змушений буду піти на завод простим робітником. А я волію краще бути солдатом на батьківщині, ніж робітником тут.

– Отепер я чую голос німецької крові! – схвально закивав головою Функ.

Увечері, коли Вайс, помивши машину, протирав скло замшевим клаптем, в гаражі несподівано з'явився Функ (раніше він ніколи туди не приходив) і спитав:

– Ти підеш сьогодні до сина Шварцкопфа, щоб висловити йому співчуття?

– Його батько завжди добре до мене ставився.

– Це я знаю, – сердито мовив Функ, – хоч не можу зрозуміти чому.

– Я завжди акуратно виконував його замовлення.

– І ще?

– Я допомагав йому, коли мав час, адже він був винахідником.

– А над чим він працював?

– На жаль, я недостатньо освічений, щоб розуміти, над чим він працював.

– Авжеж, дурна в тебе голова, – промовив Функ. Стишивши голос, сказав твердо й переконливо: – А тепер слухай. Якщо ти вирішив їхати на батьківщину, то це зовсім не означає, що ти поїдеш туди, бо ми цього ще не вирішили. Але ми вирішимо, щоб ти поїхав, коли поїде Генріх Шварцкопф. А щоб він поїхав, йому треба знати, що так само мав зробити його батько.

– А хіба він цього не знає?

– До останнього дня не знав. Він не знав, що недавно Рудольф надіслав мені листа… Ти скажеш Генріхові, що в мене є такий лист.

– А може, краще просто показати листа Генріхові, бо він завжди робив те, чого хотів його батько.

Функ скривився, але одразу ж, полагіднівши, сказав:

– Я тобі довіряю, Йоганне, довіряю, як своєму синові. Цей лист у мене десь зник. Я думаю, що його викрали агенти НКВС. І це вони вбили Рудольфа Шварцкопфа. Він був потрібен їм визначний інженер, що добре розумівся на техніці військового зв'язку. І коли вони дізналися, що Шварцкопф збирається виїхати, вбили його. – І промовив піднесено: – Тепер наш обов'язок – повернути батьківщині сина Шварцкопфа. Його дядько тепер велика людина в Німеччині. Він мріяв пригорнути до серця брата і племінника, і я обіцяв йому, що після повернення до Німеччини Шварцкопфи будуть на винятково привілейованому становищі в порівнянні з усіма нами. – Спитав: – Ти все зрозумів?

– Так, я скажу Генріхові, що буду найвідданішою йому людиною, коли він погодиться найближчими днями виїхати.

– Це добре, але я для тебе теж дещо зробив, – нагадав Функ. – Без моєї згоди ти звідси не виберешся.

Навіть найкращий спеціаліст не зміг надати спокійного виразу спотвореному жахом обличчю Рудольфа Шварцкопфа, – в труні його прикрили крепом.

Німці, котрі жили її Ризі, не полюбляли Шварцкопфа за те, що він з погордою ставився до впливових співвітчизників і надто демонстративно поважав професора Гольдблата.

Приятелювати з євреєм, нехай він хоч геній, – це ж виклик товариству!

Ходили чутки, нібито Шварцкопф вимагав, щоб син одружився з дочкою професора Гольдблата. Щоправда, подейкували також, що коли поєднати роботу Гольдблата – вченого-тсоретика – з енергійною діяльністю Шварцкопфа в галузі техніки, то це дасть такі патенти, якими можуть зацікавитися навіть великі держави.

Високий, ставний, із суворим обличчям і гордовитими манерами, Рудольф Шварцкопф зумів створити собі репутацію вольової, рішучої натури, хоч, власне, був людиною вкрай неурівноваженою, підозріливою і хворобливо самолюбною.

Небажання Шварцкопфа переселятися до Німеччини пояснювалося, головне, тим, що в нього там був менший брат, якого він небезпідставно вважав нездарою, тупим пруссаком. Прижитий батьком від покоївки ще за життя дружини й пізніш усиновлений, він тепер став значною фігурою в гітлерівському рейху. І він, безперечно, скористається своїм становищем, щоб по-своєму помститися старшому братові за його гидливо-пихате ставлення до себе: виявлятиме йому поблажливе покровительство, вимагаючи замість цього шанобливості до своєї матері, колишньої покоївки Анні, а тепер вдови пані фон Шварцкопф.

Рудольф Шварцкопф знав майже все, що стосувалось радіотехніки, і майже нічого з інших галузей людської думки.

До фашизму він ставився терпимо, вважаючи, що фашизм відбиває сліпий відчай нації, приниженої воєнною поразкою. І перемоги, які здобула тепер Німеччина в Європі, він пояснював тим, що народи переможених держав мають нормальне людське мислення, якому чужі ідеї несамовитої жертовності заради світового панування чи любові до вітчизни.

Рудольфів брат, штурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, не раз писав крейслейтерові Функу, що тепер, коли Латвія стала соціалістичною, подальше перебування там Рудольфа може зашкодити партійній кар'єрі його, Віллі, і вимагав від крейслейтера вжити рішучих заходів.

Незадовго до вбивства Рудольфа Шварцкопфа голова Раднаркому Латвії відвідав інженера й спитав, як той поставиться до висунення його кандидатури на пост директора науково-дослідного інституту.

Шварцкопф сказав, що подумає.

Того ж дня до нього без попередження прийшов крейслейтер Функ і з обуренням заявив, що німецькі кола в Ризі вважають поведінку Шварцкопфа зрадницькою по відношенню до національних інтересів рейху.

Генріх не надав особливого значення тому, що батько був дуже схвильований після цього візиту. Роздратоване самолюбство інженера особливо страждало, коли йому нагадували про брата – штурмбанфюрера, неабияк обізнаного у всіх його справах і поведінці.

Заспокоївся Шварцкопф тільки тоді, коли Йоганн Вайс приніс замовлені йому прилади, виконані не тільки з особливою старанністю, але й з додатковими технічними вдосконаленнями, не передбаченими в кресленнях.

Йоганн Вайс поводився у Шварцкопфа невимушено, але з тим особливим тактом, що мимоволі імпонував інженерові: той терпіти не міг будь-якої фамільярності.

Вайс відзначався стриманістю, готовністю прислужитися, однак на запобігливість у нього не було й натяку. Відчувалося, що він схиляється перед знаннями свого патрона. Проте його цікавість у галузі техніки не йшла далі замовлення, яке він виконував. І коли Шварцкопф захоплено починав розповідати про задумані праці, Вайс чемно нагадував, що він не досить освічений і, на жаль, йому важко зрозуміти технічні ідеї, які розкривав перед ним Рудольф Шварцкопф.

З Генріхом Шварцкопфом Вайс був дуже приязний, але і з батьком, і з сином він тримався із скромною гідністю людини, яка добре знає, що вони нерівня.

Незважаючи на це, Генріх не раз запевняв, що Йоганн – справжній друг, і навіть ввів його в дім професора Гольдблата, дочка якого Берта в неділі збирала в себе молодь, переважно музикальну. Берта вчилася в консерваторії, але вже давала концерти, і не тільки в Латвії: два роки тому вона виступала в Стокгольмі і Копенгагені. На музичних вечорах Йоганн Вайс скромно сидів десь у куточку. А перед вечерею ішов на кухню й допомагав куховарці нарізувати тоненько шинку для сандвічів, відкорковував пляшки, колов лід для коктейлів.

Коли Генріх запитував Йоганна, якої він думки про Берту, Вайс казав:

– Вродлива!

– Ну, а ще?

– Талановита…

– Ну-ну, далі, – нетерпляче вимагав Генріх.

– Вона буде знаменитою.

Генріх хмурнів і казав, нервово пересмикуючи плечем:

– От-от. І їй потрібен чоловік, який тягатиме за нею чемодан, обклеєний етикетками всіх готелів світу. І батько вимагає, щоб я одружився з цією гордячкою єврейкою заради його мети: він хоче зробити професора співробітником своєї фірми «Рудольф Шварцкопф».

– Та чому ти вважаєш її гордячкою?

– А тому, що вона із своїм фортепіано мріє про свою владу над натовпом так само, як ми, німці, про світове панування!

– Ну, це не те саме…

Генріх промовив роздратовано:

– Батько, мабуть, не дуже симпатизує фашизмові. Він сам хоче прибрати до рук Гольдблата, перетворити його задуми на патенти і стати одноосібним володарем фірми, що торгує технічними ідеями. І таким способом диктувати свою волю найбільшим світовим концернам.

– Він технократ і фантазер.

– Але він дуже талановита людина. А я?

Вайс завагався:

– Ти надто розкидаєшся. І, по-моєму, надміру захоплюєшся спортом.

– Це допомагає ні про що не думати.

– По-моєму, це неможливо – не думати.

– А я й прагну неможливого, – різко закінчив розмову Генріх.

Йоганн Вайс останні місяці завжди супроводив Генріха на мотодром і на узмор'я, де Генріх тренувався на мотоботі.

Місяців зо три тому, коли вони одного разу вийшли в море в негоду, знявся шторм. Крутою хвилею мотобот перекинуло. Вайс врятував Генріха. Та, коли Генріх урочисто заявив, що вся Рига дізнається про Йоганнів подвиг, Вайс попросив Генріха нікому про це не казати; якщо з'явиться замітка в газеті, власник автомайстерні Фрідріх Кунц звільнить його з роботи, бо власники майстерень, які обслуговують моторні судна, звинуватять Кунца в тому, що він порушує комерційні правила, посилаючи свого робітника обслужувати спортивні катери.

Йоганнове прохання Генріх виконав. Стриманість Вайса він вважав за обмеженість його натури, позбавленої пристрастей, захопленості чимось високим, а його розважливість вважав за суто національний практицизм, навіяний старонімецькою добропорядністю, не більш.

Про своє дитинство Вайс розповідав неохоче, посилаючись на те, що рано осиротів. Працював він на фермі, яка належала емігрантам з Росії. Родинне тепло відчув, тільки оселившись у тітки, а вона взяла його до себе, коли стала самотньою і її охопив страх смерті. Ця тітка допомогла йому відчути себе знову німцем. У неї була хороша бібліотека. І тільки з книг він почерпнув дещо про свою батьківщину, яку він, звісно, любить, та, на жаль, недостатньо знає. Зате лекції в клубі об'єднання допомогли йому глибше познайомитися з тим, що він знав лише поверхово.

У мотоклубі Вайс бував тільки як особистий Генріхів механік і ніколи не переступав межі, що відділяла технічного робітника від справжнього спортсмена. Він не відмовлявся підготувати машину до пробігу, зробити на місці дрібний ремонт, але, закінчивши роботу, кожного разу писав на блокноті рахунок, відриваючи аркушик, давав його власникові машини і був невдоволений, коли зволікали з розрахунком.

Одержуючи більше, ніж належить, він стримано дякував, але ніколи при цьому не усміхався.

Із спортсменами поводився з сухою чемністю. І хоч він подобався деяким дівчатам у шкіряних костюмах, що визивно обтягували їхні фігури, однак жодну з них він не погоджувався супроводити в далекі поїздки за місто. І коли Генріх, сміючись, спитав, чи не боїться він часом втратити невинність, Йоганн серйозно відповів, що найбільше боїться втратити клієнтуру майстерні: він тільки виконує ті правила поведінки, які йому прищепив пан Фрідріх Кунц.

Генріх назвав це виявом рабської психології.

Йоганн відповів, що дуже дорожить своєю службою і заради цього ладен відмовитися від багатьох втіх.

Генріх усміхнувся:

– На твоєму місці я хоча б з почуття класового протесту позбиткувався над буржуазією. Тим паче, зовнішні дані для цього в тебе цілком підходять.

Йоганн знизав плечима й одказав, що хоч тепер він справді робітник, однак це зовсім не означає, що він залишиться ним назавжди.

– Авжеж, – усміхнувся Генріх, – ти сподіваєшся, що перед тобою відкриються блискучі перспективи, як тільки переселишся в рейх!

– Ні, – сказав Йоганн, – на особливо блискучі перспективи я не сподіваюсь. Я знаю, що в Німеччині мене одразу візьмуть у солдати.

– І все-таки хочеш їхати.

– Сумніви у мене лишилися, – засмучено признався Йоганн, – але я німець, і обов'язок для мене над усе, хоч я і розумію, що бути солдатом – не таке вже велике щастя.

– Не журися, друже! – Генріх поблажливо поплескав його по плечу. – В дядька Віллі заочно родинні почуття до мене. Він велика людина, і навіть коли ми з батьком не поїдемо до Німеччини, ми дамо, або, вірніше, я дам тобі листа до дядька, і він приткне тебе в яке-небудь тепленьке місце. Можеш бути повний.

– Я буду за це дуже вдячний, – чемно сказав Вайс, – тобі, твоєму батькові і панові Віллі Шварцкопфу.

– Ну, батько його не полюбляє, вважає плебеєм, ревнує до фамільної честі нашого роду. А дядько весь час кличе, писав, що вже замовив спеціально для мене перегонову машину в Празі – він там близький до гаулейтера. Зараз дядько знову в Берліні, але писав, що зустріне нас з батьком на новому кордоні нової Німеччини і що ми навіть гадки не маємо, як близько від нас той кордон.

– А якого класу машина? – зацікавився Йоганн.

– У листі дядько докладно розписав її технічні якості.

– Мені було б цікаво познайомитись.

– Будь ласка, – сказав Генріх і простягнув Йоганнові листа.

Вайс запитав:

– Але ти не заперечуєш?

– Ну що ти!

Вайс пробіг очима листа, вигукнув захоплено:

– Вітаю! Це ж чудова машина. – І раптом заспішив, згадавши, що обіцяв хазяїнові допомогти в одній невідкладній справі.

2

Йоганн Вайс пішов до Шварцкопфів, надівши чорний галстук. Домоуправителька приймала співчуваючих візитерів у вітальні. Люстру було затягнуто чорним крепом.

Генріх Шварцкопф не виходив з батькового кабінету. Але Вайсові домоуправителька сказала, що молодий хазяїн чекає на нього. Вайс думав, що Генріх у відчаї, і трохи здивувався, помітивши, як той діловито розбирає батькові папери і складає їх у два великих шкіряних чемодани. Не подаючи Йоганнові руки, він сказав:

– Я їду. Дядько сповістив телеграмою, що виїде зустрічати. – Він був блідий, але не засмучений, а скоріш якийсь озлоблений. Спитав мимохідь: – Ти мене супроводитимеш?

Вайс кивнув. Потім додав:

– Якщо крейслейтер пан Функ оформить мій виїзд.

– Функ зробить усе, що я йому накажу, – владно заявив Генріх і злісно додав: – Дядько писав, що за цього типа гестапо ще візьметься. Функ мав би знати, що агенти НКВС готують замах на батька, аби перешкодити його виїздові з Латвії. І не вжив заходів, щоб врятувати його. Я певний, Функ – радянський агент. Він сам визнав, що почуває себе побічним винуватцем батькової смерті. Червоним треба було налякати німців, які вирішили покинути Радянську країну. Функ запевняє, нібито не знав, кого вони обрали жертвами.

– І давно Функ це запідозрив?

– Яке мені діло, давно чи недавно! Важливо те, що він сам мені а цьому признався. І має спокутувати це.

До кімнати зайшла Берта Гольдблат. Генріх, глянувши на неї, сказав:

– О! Тобі личить чорне!

Дівчина, удаючи, ніби не надає значення цим словам, чи й справді нехтуючи ними, обережно й ніжно торкнувшись довгими, тонкими пальцями Генріхового плеча, сказала:

– У тата серцевий приступ. Він пробачається, що не міг провідати тебе. – І, скидаючи чорні рукавички, додала: – Мені запропонували виступити в Москві з концертною програмою, але я підмовилась. – Вона опустила очі, немовби пояснюючи, чому підмовилась: – У тебе таке горе, Генріх!..

Генріх пересмикнув плечем.

– Євреї – в Москву! Німці – в Берлін! – Оглянувся на Вайса, вказавши очима на Берту, спитав: – Милуєшся, правда ж? Їй личить чорне! Але в Берліні ти не побачиш єврейки у жалобі по німцеві.

Борта гордо підвела голову.

– У Берліні ви також не побачите німку в жалобі по євреях, яких там убивають…

– Фашисти, – додав Вайс.

– Давайте краще вип'ємо, – примирливо запропонував Генріх і, налипаючи вино в келихи, заклопотано сказав – Я дуже засмучений хворобою твого батька, Берто. Проте в мене до нього величезне прохання, і він, як чесна людина, неодмінно його викопав би. Тому я звертаюсь з тим самим проханням до тебе. У вас у домі є деякі папери, що стосуються праць мого батька. Я прошу, щоб мені їх повернули, хотілося б одержати їх сьогодні ж.

– Але твій батько працював разом з моїм. Як я можу без татової допомоги визначити, які саме папери належать твоєму батькові?

– Це тобі порадив… Функ? – спитав Генріха Вайс.

Генріх зам'явся. Він ніколи не брехав. Промовив ухильно:

– Хіба я не можу наполягати, щоб усе батькове повернули мені, як спадкоємцеві?

– А мені здається, на цьому наполягає Функ, – сказав Вайс.

Генріх гнівно кинув оком на Йоганна, але той, анітрохи не збентежившись, пояснив:

– Пан крейслейтер мусить якоюсь мірою цікавитися всіма справами тутешніх німців – це природно. – І запропонував: – Якщо хочеш, я допоможу фрейлейн Берті розібратися в паперах. Я добре знаю почерк твого батька, крім того, він доручав мені незначні креслярські роботи.

– Будь ласка, прошу, – погодився Генріх.

Берта полегшено зітхнула:

– Буде найкраще, коли Йоганн мені допоможе.

Пролунав телефонний дзвінок. Вайс зняв трубку, подаючи її Генріхові, сказав:

– Професор Гольдблат.

– Так, – сказав Генріх, – я слухаю вас. Так, я дозволив крейслейтерові ознайомитись з усіма справами по спадщині. Але послухайте… Та вислухайте мене!.. – Він розгублено обернувся до гостей…

Берта, сполотнівши, підвелася з крісла. Вайс, з надмірною увагою розглядаючи свої новенькі черевики, пробурмотів:

– А мені здавалося, що покійний пан Шварцкопф ніколи не виявляв ані дружніх почуттів, ані особливого довір'я до Функа і дуже здивувався б, дізнавшись, що той так турбується про його праці.

Берта сказала тремтячим, зривистим голосом:

– Я дуже шкодую, Генріху. Дуже. Я мушу йти. – Холодно кивнула і вийшла з кімнати.

– Проведи, – попросив Генріх.

Вайс вийшов услід за Бертою. Вона йшла мовчки, швидко.

– Що з ним? – спитала вона, не обертаючись до Вайса.

Той знизав плечима:

– Його оточують зараз ті, кого не дуже полюбляв Рудольф Шварцкопф.

– Але ж неможливо так одразу стати зовсім іншим.

– Ви його любите?

– Так, мені подобається Генріх. Однак я ніколи не була в нього закохана.

– А він?

– Ви знаєте його краще, ніж я. Вибачте, але я візьму таксі. Я впевнена, в батька обшук. Там якісь люди з Німецького об'єднання. Це може вбити його.

– А чому б вам негайно не звернутися до властей? Ну, хоча б для того, щоб були свідки?

– Та ось ви й будете свідком.

– Я не можу, – квапливо сказав Вайс, – пан крейслейтер може перешкодите моєму від'їздові, і…

– Ви теж стаєте коричневим, Вайс. Ви мені неприємні. Я прошу вас залишити мене. – І Берта перейшла на другий бік вулиці.

Вайс повернувся до Шварцкопфа. Генріх спитав:

– Ну?

– Вона не чекала од тебе такого.

– Я питаю, не що вона, а що ти про мене думаєш.

Вайс сів зручніше а кріслі, закурив.

– Ти зробив непрактично. Якщо папери твого батька являють цінність, тобі слід було самому взяти їх у професора. Одвези їх у Німеччину й там запропонуєш якійсь фірмі.

– О! Ти, я бачу, став раціонально мислити. І не хочеш помічати, що я поводився, як негідник.

– Я вже казав, що ти робив так, як тебе навчив Функ, а твій батько його не поважав. От і все. Крім того, я ще не пройнявся свідомістю своєї арійської вищості, щоб говорити так, як ти з Бертою.

– Ти любиш євреїв?

– Закоханий у Берту не я, а ти.

– Мені набридло слухати, що вона талановита, знаменитість! А я…

– Що ти?

– Звичайна посередність.

– Ну, дурниці. Якщо ти підеш дорогою батька, ти займеш належне місце в житті. І в цьому тобі міг би допомогти професор Гольдблат.

– Як саме?

– Тобі нічого не радив з цього приводу дядько Віллі?

– Так, він писав… що, коли Гольдблат згодиться виїхати до Німеччини, йому там дадуть звання цінного єврея і він зможе в цілковитій безпеці продовжувати свою роботу. Але під батьковим керівництвом.

– Виходить, твій дядько буде засмучений, коли дізнається, що ти посварився з професоровою донькою.

– Та що йому до того?

– Ну як же! Ти міг би сприяти приїздові до Німеччини цінного єврея, спокусивши його доньку. І дядько Віллі був би в захваті од свого племінника.

– Ти й справді вважаєш мене негідником?

– Ні, чому ж? Якщо рейху потрібен цінний єврей, треба робити те, що потрібно рейху.

– Ти якось дивно змінився, Йоганне. Чому?

– Ти також. І, можливо, тому, що ми обидва починаємо думати так, як належить думати наці.

– Але це огидно – те, що ти мені допіру казав.

Вайс знизав плечима.

Генріх замислився. Потім спитав:

– Отже, ти радиш мені не виїздити звідси й стати коли не зятем, то хоча б учнем Гольдблата?

– А що тобі казав Функ?

– Він вимагає, щоб я не зволікав з від'їздом.

– Тоді що ж, тоді до тебе єдине прохання: скажи Функу, що береш мене з собою.

– Я й не мислю інакше. Які можуть бути перешкоди?

– Але ти так йому скажеш?

– Без тебе я не поїду, – твердо промовив Генріх, – ти тепер єдина близька мені людина. – Всміхнувшись, він додав: – Я навіть не можу зрозуміти: адже ми знайомі всього лише кілька місяців, а в мене таке відчуття, ніби ти мій найкращий друг.

– Дякую тобі, Генріху, – сказав Йоганн.

Генріх потиснув простягнуту руку і, якусь мить повагавшись, обняв Вайса…

Вранці, як завжди точно, хвилина в хвилину, Йоганн Вайс подав машину до під'їзду. Функ наказав їхати в гавань.

Останні переселенці мали вирушити залізницею… Незважаючи на це, Функ, користуючись раніше виданою йому перепусткою, щодня відвідував Ризький порт, обходив причали й просив Вайса фотографувати його на фоні портових споруд.

Розвалившись на сидінні, Функ схвально сказав:

– Акуратність і точність – характерна риса німця. Ти був учора ввечері у Генріха Шварцкопфа?

– Так, пане крейслейтер.

– Хто ще там був?

– Професорова донька.

– Як пройшов вечір?

– Берта і Генріх посварилися.

– Причина?

– Генріх дав їй відчути свою расову вищість.

– Хлопчик стає мужчиною. При тобі дзвонив професор?

– Так, пане крейслейтер.

– У Генріха зіпсувався настрій після розмови з професором?

– Ні, пане крейслейтер, я цього не помітив. Але він був схвильований.

– Чим?

– Дозвольте висловити припущення?

Функ кивнув.

– Рудольф Шварцкопф працював під керівництвом професора. І синові Шварцкопфа, мабуть, хотілося б, щоб деякі найважливіші праці його батька, виконані разом з професором, рейх не втратив.

– Генріх росте на очах, – похвалив Функ. – Не тільки його, а й нас це теж турбує. Але донька Гольдблата привела в дім латишів, які представляють Радянську владу, і вони не дозволили взяти папери – описали їх і опечатали. Ми звернулися з протестом до свого консула.

– Консул, безперечно, зажадає, щоб усі папери Шварцкопфа повернули спадкоємцеві.

– Авжеж, так і буде. Але ми хотіли повернути Генріхові й те, що не повністю належало його батькові.

– І тепер нічого не можна зробити?

– Ми думаємо, – зітхнувши, промовив Функ, – що втратили цю можливість. – Він глянув на свого шофера. – Ти мені розповідатимеш про Генріха все, як зараз?

– Я це роблю охоче, пане крейслейтер.

– І робитимеш і надалі, навіть якщо тобі не захочеться. – Він помовчав. – Ти виїдеш до Німеччини разом з Генріхом. Так ми вирішили. Ти задоволений?

– Авжеж, пане крейслейтер. Я сподіваюсь, що Генріхів дядько допоможе мені потрапити в тилову частину. Не дуже хотілося б одразу на фронт.

Функ посміхнувся:

– Ти зі мною одвертий. Це добре! А то я не міг зрозуміти, чому ти так безкорисливо дружиш з Генріхом. Це підозріло.

У гавані Функ вітався із службовцями порту, підносячи стиснутий кулак і вимовляючи при цьому:

– Рот фронт!

Та ніхто не відповідав йому тим самим. Ризькі портовики добре знали, хто такий Функ.

Кілька десятків тисяч німців, що жили в Латвії, мали своє самоврядування: Дейчбалтіше фольксгемейншафт – Німецько-балтійське народне об'єднання, яке розчленовувалося на відділи: статистичний, шкільний, спортивний, сільськогосподарській та інші.

Статистичний відділ вів реєстрацію всіх німців за місцем проживання. Для цього країну було поділено на райони – дейчбалтіше нахбаршафтен.

У провінції, де жило порівняно мало німців, головним чином фермери, одна нахбаршафт відповідала області, а в містах Ризі, Лібаві та інших – району. Начальник району називався нахбарнфюрер. П'ять-шість районів становили зону – крейс, на чолі якої стояв крейслейтер. Кожен, хто належав до організації, сплачував членські внески. Коли у вересні 1939 року почалося переселення бажаючих повернутися на батьківщину німців, Німецько-балтійське народне об'єднання очолило всю роботу з переселенцями. Було складено план. Визначено для кожної зони день і годину виїзду.

За кілька днів до від'їзду переселенцям посилали теслярів, а також пакувальні матеріали. Все майно, навіть меблі, вкладали в ящики й на машинах вивозили в гавань.

Пароплави були німецькі. Пасажирські судна дала німецька туристська кампанія товариства «Крафт дурх Фрейде» – «Сила через радість».

У призначену годину переселенці на автобусах прибували в гавань і сідали на пароплави, які йшли до Данціга, Штеттіна, Гамбурга.

На літо 1940 року переселення в основному закінчилося – в Латвії лишилась тільки невелика група німців. Це були люди, які не захотіли їхати, головне через мішані шлюби, й ті, хто не хотів жити в Німеччині з політичних мотивів. Проте знайшлися латиші, які теж з політичних причин прагнули виїхати до Німеччини, і їм вдалося за досить великі гроші оформитися членами Німецько-балтійського народного об'єднання.

Вивчаючи діяльність об'єднання, працівники радянських слідчих органів установили: деякі активісти – таємні члени націонал-соціалістської партії – чомусь не репатріювалися з першими групами. І щоб їхнє подальше перебування в Латвії не дуже впадало в око, вони штучно затримували від'їзд багатьох лояльно настроєних німців.

Та коли кількох активістів було викрито в шпигунстві, з Берліна прийшло розпорядження крейслейтерам товариства негайно завершити репатріацію. Очевидно, Берлін зважив, що доцільніше забрати свою явну агентуру, аніж викликати потім і так досить законне недовір'я уряду соціалістичної Латвії.

Проте за цей час невелика, щоправда, група лояльно настроєних німців – до них належав й інженер Рудольф Шварцкопф – вирішила залишитися в Латвії. Слід гадати, що корінники товариства після провалу своїх агентів розуміли, що в рейху їх за це не похвалять, а тут ще кілька німців не захотіли повертатися на батьківщину!