Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 61 страниц)

Йоганн купив у дресирувальника собак вибракуване щеня й подарував його глухонімій. Спершу вона вагалася, чи брати його, благально, розгублено оглядалася на чоловіка. Він кивнув. Жінка жадібно схопила щеня, пригорнула до себе. Чоловік витяг гаманець, запитливо й суворо дивлячись на Вайса.

– Мені було б приємно, коли б ви прийняли мій подарунок.

Глухонімий подумав, сховав гаманець, простягнув сигарети. Закурили. Вайс сказав:

– Я працюю в майора Штейнгліца. Теж абвер.

Глухонімий кивнув. Вайс пояснив:

– Я змушений був допомогти унтер-офіцерові – вам могли загрожувати неприємності.

Глухонімий зневажливо випнув губи.

Жінка, тримаючи в одній руці щеня, другу простягла Вайсові й потисла його руку. Її обличчя було ніжне й невимовно сумне.

Вона зробила округлий жест над животом, похитала головою. В очах стояли сльози.

Чоловік міцно стулив губи, його обличчя стало суворим. Він постукав кулаком по голові, заплющив очі, потім скрушно розвів руками.

Вайс сказав:

– Я розумію ваше горе. Але жити треба.

Жінка показала пальцем на себе, на чоловіка, потім на щеня, похитала головою.

– Так, це правда, сказав Вайс, – людина не тварина. – Він помовчав, потім продекламував: – «Людина – це лише вкритий топким шаром лаку, приручений дикий звір».

Жінка гидливо від нього відсахнулася. Вайс пояснив:

– Так твердить Еріх Ротакер – наш великий історик.

Глухонімий торкнувся свого лоба пальцем, потім заперечливо помахав ним.

– Я теж так не думаю, – сказав Вайс. – Однак є багато людей, які не тільки так думають, але й роблять так.

Глухонімий кивнув головою, згоджуючись.

Кожен вечір подружжя виводило щеня на прогулянку на пустельному плацу. Забачивши Вайса, щеня дружелюбно підбігало до Йоганна, і Вайс начебто мимоволі ставав супутником цієї дивної пари під час таких прогулянок.

Останнім часом подружжя почало брати з собою маленькі грифельні дощечки, на яких вони швидко писали, стираючи написане вологою губкою. Це полегшувало спілкування.

Кинуті своїм нещастям у безмовність, ці двоє людей знайшли одне одного ще дітьми. Він шахтар і син шахтаря, вона дочка пастора, втекли з дому, коли батьки постали проти її дружби з глухонімим юнаком, робітником.

В одному з підрозділів абверу він став випробувачем парашутів. Добре заробляв. Здійснював тренувальні стрибки в найскладніших умовах, в яких можуть опинитися при перекиданні агенти. Від неї приховував не службу в абвері, а те, якій небезпеці він піддає себе щоденно. Під час невдалого стрибка тяжко покалічився. Зрозумів, що, коли загине, вона вкоротить собі віку. Потім пощастило. Їм обом дали в абвері іншу, кращу роботу. Вайс знав, яка ця «краща» робота. Бували в багатьох країнах. Завжди мріяли про дитину. Боялися лише одного: щоб не народилася теж глухонімою.

Вайс спитав:

– А коли б ви не погодилися вернутися додому до народження дитини?

Глухонімий швидко написав на грифельній дошці: «Невиконання», – і провів у себе по горлу ребром долоні, закотивши очі.

Коли Вайс написав, що він з Прибалтики, жінка красномовно перезирнулася з чоловіком і швидко накидала на дошці:

– «Догадувались, що ви не з рейху».

– Чому?

– «Деякі слова ви вимовляєте інакше».

– І багато таких слів?

– «Ні, зовсім небагато. І, можливо, вимовляєте ви їх вірно, але артикуляція губів інша, не завжди нам зрозуміла».

Якось у неділю глухоніма поскаржилася Вайсові на те, що її чоловік не хоче молитися.

Глухонімий знизав плечима, торкнувся ушей, губів і насварився на небо кулаком.

Жінка й собі підняла до неба руку з відкритою долонею, потім показала на чоловіка й торкнулася своїх грудей і, ніжно всміхаючись, схилила голову.

Вайс зрозумів її.

Проходячи повз уже відомих Вайсові диверсантів, що грілися на осонні, глухонімі гидливо одвернулися.

Коли зайшли за флігель, Вайс зобразив, піднявши руки й присідаючи, парашутиста, що приземляється. Глухонімий кивнув, показав, нібито виймає пістолет, і спрямував руку з витягнутим пальцем, наче стволом пістолета, на дружину, на себе.

Вайс показав на свій погон.

Глухонімий, протестуючи, захитав головою і знову показав на дружину, на себе.

Вайс зрозумів. Глухонімий пояснював, що диверсанти покликані вбивати не військових, а цивільних людей.

Між бруківкою на плацу ріс сякий-такий бур'янець, але глухоніма умудрялася знаходити серед цієї чахлої травиці рослинки з малюсінькими твердими квіточками, трохи більшими за головку шпильки, складала з них мініатюрний букетик, вдихала нечутний запах, блаженно заплющуючи очі. Лице в чоловіка при цьому ставало засмучено-винуватим.

Вайс написав на грифельній дошці: «Але ж ви зможете потім купити собі ферму?» Глухонімий іронічно всміхнувся. Написав: «Дресирувальник собак заробляє більше за нас». Знову витягнув палець, зображуючи ствол пістолета, примружився, цілячись, дописав: «Ось за це добре платять».

Жінка, прочитавши, звела очі до неба, потім перевела погляд на чоловіка й похитала головою. І, суворо дивлячись Вайсові у вічі, насварилася на нього пальцем.

Виходить, подружжя вирішило, що він, як абверівець, людина одної з ними професії, але вони не схвалювали тих, хто вбиває. Через тиждень Вайс побачив, як глухонімий у супроводі офіцера сідав у машину. Його обличчя було темне, понуре, очі хворобливо блищали.

А ще через кілька днів вивезли й глухоніму. Вайс ледве впізнав її, коли вона йшла до машини з маленьким чемоданчиком у руці. Вона насилу тягла ноги, голова понурена, плечі опустилися, на лоба звисало пасмо, нижня губа закушена, а лице було, як у мертвої, – сіро-землисте, очі – нерухомі. І коли в поле зору її впав Вайс, вона, як здалося Йоганнові, не зрозуміла, хто це, – її погляд був тьмяний, невидющий.

Виходить, подружжя розлучили.

Тепер вони, певне, мали працювати кожне окремо. Як живі запам'ятовувальні апарати для візуального підслухування.

Повітря було сире, тьмяне, вологе, з гаража гостро тягло бензином, що добувався шляхом переробки кам'яного вугілля. Високоякісний румунський бензин ішов тільки на потреби авіації.

14

Вайс невтомно шукав можливості вирватися з ув'язнення. Раз на тиждень він посилав фрау Дітмар шанобливі ніжні листи. Відповіді не було. Очевидно, номер польової пошти, який йому тут дали, належав якійсь частині, що була далеко звідси. Нарешті йому пощастило довідатися, що кур'єр їздить до пошту тільки раз на місяць. І ось настав день, коли Йоганн одержав одразу цілу купу листів од фрау Дітмар. В останньому вона мимохідь згадала, що до неї заходив обер-єфрейтор Бруно, запитував про Вайса.

Невже Бруно?! В Йоганна від хвилювання аж перехопило подих, але, відповідаючи фрау Дітмар, він тільки ніби між іншим попросив дати обер-єфрейторові, якщо, звичайно, той зайде ще раз, номер своєї польової пошти.

Тут майже неможливо було сховатися від стороннього ока. Довелося скористатися єдиним зручним для цього місцем. І там, накинувши гачок на дощані двері з вирізом у вигляді сердечка, Йогани побовтав у заздалегідь припасеній банці ріжок тієї самої носової хусточки, просякнутої хімічною речовиною, і написав розчином симпатичного чорнила між рядків записки свої гадані координати, накреслив схему доріг, що вели до розташування, і вказав можливе місце для тайника.

Наступною дня він здав листа в незаклеєному конверті у віконце охоронної комендатури.

Обов'язки двірника виконував тут літній понурий солдат, призначений на цю посаду завдяки клопотанню дочки, яка невідлучно знаходилася в штабному флігелі.

Солдат був глухуватий і тому похмурий. Хоча йому і лестило, що його дочка – старша в жіночому допоміжному підрозділі, але йому не подобалося, що вона надто дисципліновано виконувала перше-ліпше бажання офіцерів. І коли одного разу він обізвав її шлюхою, дочка відправила його на п'ять діб на гауптвахту, хоч могла б віддати під воєнно-полковий суд: адже татусь був всього на всього рядовим, а вони єфрейтором.

Якось раз ця атлетичного складу дівка-єфрейтор, після того як Вайс відремонтував на кухні електром'ясорубку, доручила йому поміняти спіралі на спеціальній жаровні. На жаровні спалювали напери, які підлягали знищенню після ознайомлення з ними.

Вайс лагодив жаровню увечері в канцелярії під наглядом єфрейторки.

Вона спитала:

– Хочеш випити?

– Ні.

– Жонатий?

– Заручений. – Цю версію Йоганн висунув із суто оборонних міркувань, єфрейторка сиділа на стільці, поклавши ногу на йогу так, що видно було, де кінчалися в неї панчохи.

Закинувши обидві руки собі на шию, випнувши повні груди, вона спитала насмішкувато:

– І ти їй так само вірний, як і рейхові?

– Так само.

Єфрейторка іронічно знизала плечима:

– Якщо вона не в допоміжних частинах, то однаково, як і всі жінки, призвана і відбуває зараз десь трудову повинність. А коли жінка працює дванадцять годин, а потім іде не додому, а в казарму, в гуртожиток, де інші пускають до себе вночі під ковдру своїх начальників-тиловиків, рано чи пізно вона все одно пустить-таки когось під свою ковдру, як і всі інші.

– Вона не така.

– Я теж була не така.

– Ви з села?

– Авжеж.

– У вас своя ферма?

– Ні. Ми працювали з батьком у пана рейхсфюрера Гіммлера, у нього під Мюнхеном величезна птахоферма. Він великий знавець і любитель чистопородних індичок. На різдво ми їх забивали й цілими грузовиками відправляли не тільки п Мюнхен, а й у інші міста.

– У нього великі прибутки від цієї птахоферми?

– Ха! Він тепер один з найбагатших в імперії, ферма – це так, задля розваги.

– Ви його знали, бачили?

– Так, і досить часто.

– І який він?

– Знаєте, такий турботливий. Захворів індик з Голландії, то він наказав звідти прислати йому спеціального ветеринара-орнітолога. І той вилікував.

– Вам добре платили на фермі?

Єфрейторка сказала замислено:

– Батько під різдво взяв на фермі кілька жмень горіхів, якими відгодовували індичок. Він хотів їх загорнути в срібний папір і почепити на ялинку.

– То й що?

– Ми зустрічали різдво без батька. Його побив управитель і замкнув у сараї на всі різдвяні дні. – Мовила з надією: – Сподіваюсь, у генерал-губернаторстві мені дадуть землю, і тоді ми з батьком заведемо свою птахоферму.

– Ви на це сподіваєтесь?

– А то як же! Я член націонал-соціалістської партії, вступила ще до того, як ми стали хазяями в Європі. Кожен з нас одержить свій шмат. – Позіхнула, ліниво спитала: – То як, почастувати шнапсом? – Вайс нічого не відповів. – Якщо ви соромитесь, можна піти до мене. – Похвалила: – Ви хороший, майстер. – І враз додала: – Та зараз це не має значення. Німеччина має в своєму розпорядженні таку кількість робочих рук з усіх своїх нових територій, що треба вміти тільки ними командувати – і все.

– Так, – сказав Йоганн, – ми, німці, – нація панів. Ваш батько чомусь забув про це, коли брав горіхи, призначені на корм для індичок.

Єфрейторка заперечила простодушно:

– Але скоро він зможе сам так покарати наймита, коли в нас буде своя птахоферма.

– А якщо почнеться війна в Росією?

Єфрейторка замислилась, потім сказала:

– Все-таки я хотіла б одержати свій клапоть землі не там, а тут, у генерал-губернаторстві.

– Чому?

– В Росії суворі зими і треба добряче втеплювати пташні, це зайві витрати. – Витягнувши ноги в блискучих панчохах і дивлячись на них заклопотано, спитала: – Вам не здається, що вони в мене гарні й повні, як у справжньої дами? Так мені багато хто каже. – Мовила замислено: – А коли я працювала на фермі, були, як патики, сухі, різні знизу догори.

– Так, – згодився Поганії, – тут непогано годують.

Попрощався він з єфрейторкою майже по дружньому.

На прощання вона сказала йому співчутливо:

– Я знала тут ще таких хлопців, як ти. Вони не можуть. Кажуть, це від великих нервових переживань після особливих завдань.

– Ні, – всміхнувся Йоганн, – щодо мене, то я не нервовий, не помічав за собою нічого такого.

– Це тому, – сказала єфрейторка, – що тобі не доводилося бути агентом.

– Так, – згодився Йоганн, – не доводилося. Не всім же бути винятково хоробрими. Тільки ось шкода, що вони дещо втрачають після цього й не можуть потім завести нащадків.

Тема розмови, видко, дуже цікавила єфрейторку. Вона помітно пожвавилась:

– Мені один есесівський офіцер по секрету розповідав, що Герда Борман, дружина рейхслейтера Мартіна Бормана, збирається звернутися до всіх жінок Німеччини із закликом дозволити своїм чоловікам багатоженство і навіть сама написала проект закону. І вручила чоловікові особисту довіреність, яка дозволяє йому мати трьох жінок із зобов'язанням відвідувати кожну родину раз на тиждень.

– Ну, це так, вигадка, – засумнівався Вайс.

– Слово честі, це правда, – поклялася єфрейторка й додала серйозно: – І це було б дуже патріотично з боку німецьких жінок. Адже ми повинні допомогти фюрерові заселити нові території німцями. І нас повинно бути на землі більше, ніж усіх інших народів. Це ж ясно.

– Ну, гаразд, нехай так, – згодився Вайс, складаючи інструмент у брезентову сумку. Клацнув вимикачем. Спіралі в жаровні, розжарюючись, пашіли сухим жаром, що відгонив гарячим металом.

Іноді вечорами Йоганн допомагав акумуляторщикові Паулю Рейсу перебирати, мити, відчищати свинцеві пластини від осадків окису, і тоді вони бесідували.

Пауль бум родом з Баварії, його батько – власник невеличкої бондарної майстерні, де робили не тільки бочки, але й різьблені дерев'яні розмальовані кубки на пиво.

Пауль огрядний, веселий, добродушний. Він показав Вайсові значки, які одержав, виграючи не раз першість на пивних турнірах. Пояснив:

– Хоч це й шкодило здоров'ю, зате кращої реклами для бондарної майстерні не придумаєш.

У 1938 році, 9-10 листопада, по всій Третій імперії прокотилася криваво-чорна хвиля єврейських погромів. Пауль у ті дні дав притулок у своїй майстерні родині лікаря Зальцмана, котрий колись врятував йому життя, зробивши сміливу й, головне, безплатну операцію, коли Пауль помирав від завороту кишок. Хтось доніс на Пауля.

Він був членом націонал-соціалістської партії. Віддали на суд честі. Виключили, заслали в трудові табори.

Пауль казав, ображено відкопилюючи пухкі губи:

– На суді честі я доводив, що зробив це лише з ділових мотивів. Я вважав: мій борг Зальцману марок п'ятсот. Це велика сума. Відмовити Зальцману в притулку означало б, що я вирішив таким чином спекатися кредитора… Це могло підірвати довір'я до батькової фірми.

– Справді?

– Авжеж. Дехто спекався своїх кредиторів тим, що доніс щось про них у гестапо.

– Доносили тільки на євреїв?

– Де там! На всіх, кому не хотіли повертати борги. – Пауль сказав з гордістю: – В нашому роді Рейсів усі були бондарі, а троє з наших предків – цехові прапороносці. І ніхто з Рейсів ніколи не робив комерційно нечесних вчинків.

– Виходить, якби ви не були винні лікареві гроші, то й не подумали б його ховати?

Пауль сказав ухильно:

– Нас двоє братів – я і Густав. Густав старший. Він учитель. Коли батько зрозумів, в який бік дме вітер, він наказав одному з нас стати наці. Я менший, нежонатий. Довелось підкоритися.

– Це наче так, як ото в старі часи віддавали в рекрути?

– Не зовсім так, – одказав Пауль, – Серед нашої молоді я мав спортивну славу.

– Ти спортсмен?

Пауль нагадав:

– Я ж тобі показував значки. Наше спортивне об'єднання утримувалося коштом багатющих пивоварів. Вони з самого початку підтримали фюрера, коли він ще не був фюрером. А ти що думав, тільки Круппи відкривали йому кредит?

– Ну, а до чого тут ти?

– Як це «до чого»? Я ж відомий спортсмен. Маю деякий вплив. І якщо я наці, значить, виграють наці.

– На пивних турнірах?

– Вони в нас набули після цього характеру політичних мітингів.

– Он як!

– А ти що думав? Фюророні потрібні віддані люди. Але ж не в робітничих пивних їх слід було шукати, я так гадаю.

– Ти хочеш сказати, що робітники не підтримують фюрера?

– Я так не казав, – занепокоївся Пауль. – Ти сам розумієш, Німеччина – це фюрер. – Помовчав, додав, хитро примружившись: – У нас в майстерні до приходу фюрера до влади працювали по дев'ять годин, а потім стали працювати по дванадцять за ті самі гроші. – Закінчив повчально: – Народ повинен нести жертви в ім'я історичних цілей рейху.

– А твій батько?

Пауль сказав сумно:

– Теж. Імперський уряд подає підтримку тільки великим промисловим об'єднанням. За ці роки багато дрібних власників розорилося. Маленькі пішли вниз, великі – вгору. – Промовив із заздрісною гордістю: – Ось пан Герінг почав з монопольної фабрикації «почесних кортиків» для СА і СС, а тепер у нього концерн: більш як сто заводів, десятки, гірничопромислових і металургійних підприємств, а торговельних компаній, транспортних і будівельних фірм теж вистачає.

– Ти це про маршала Германа Герінга?

– Він більше, ніж маршал. Він магнат. І Мартін Борман – теж, а з чого почав свою політичну кар'єру? Вступив у 1920 році в «Союз проти піднесення єврейства», й тут запримітили його здібності.

– А ти, виходить, промахнувся?

Пауль знизав повними плечима, згодився:

– Так, не вийшло а мене «бритого звіра».

– А що це означає?

– Ну, так ми навивали себе в партії.

– А твій брат, він як, заради фірми так і не вступив у наці?

– Він загинув під час нашого прориву в Арденнах.

– Виходить, тобі все-таки поталанило, – промовив Вайс.

– Авжеж, – згодився Пауль, – поталанило, але цей талан мені недарма дався. Я зобов'язався женитися.

– На кому?

– На нашій єфрейторці з допоміжного жіночого підрозділу. Це вона взяла мене сюди з маршової роти. Я їй багато чим завдячую.

– О, я з нею познайомився.

– А я не з ревнивців, – поспішив запевнити Пауль. – Вона жінка з головою і характером – це головне для сімейного життя.

Розмови з Паулем переконали Йоганна в тому, що товариськість, вміння за всіх обставин бути в доброму настрої, привітні манери – усе це часом швидше викличе безтурботну одвертість у співрозмовника, аніж хитромудрі викрутаси, які можуть викликати бажання змагатися в розумі та бажання приховати справжні свої думки, щоб вивідати таємні думки співрозмовника.

Йоганн умів заводити знайомства з найрізноманітнішими людьми, це допомагало йому пізнати середовище, в якому він змушений був діяти. Вивчення топографії душ давало йому змогу впевненіше пересуватися від однієї людини до другої. Він не прикидався, не вдавався до такої собі своєрідної мімікрії, до якогось захисного кольору, щоб злитися з особливостями особи співрозмовника; лишаючись до певної міри самим собою, він щиро цікавився життям кожного нового знайомого, і ця щирість приваблювала більше й була міцніша, проникливіша, результативніша, ніж брехливе прикидання і запевнення в однодумстві. Вдаватися до цього останнього засобу варто тільки в двох випадках: як до засобу вимушеної самооборони або нею завдати удару співрозмовникові і звинуватити в недостатній відданості рейхові.

Йоганн прийшов до висновку, що для одержання ширших відомостей корисніше удавати людину, яку ще треба переконувати. Наївний опір розпалює співрозмовника більше, аніж заохочувальне підтакування йому. Крім того, не можна втрачати суто людського інтересу до співрозмовника. Кожен, хто б він не був, інстинктивно прагне подобатись іншим. І коли інший має в його очах якісь позитивні якості, тим більше він намагається завоювати його прихильність до себе.

Отже, за всіх обставин треба вміти показувати товар лицем. Нехай то будуть професіональні знання чи обізнаність, яка стосується різних галузей знань, моральна сила переконання чи прихильність до твердих устоїв, доброзичливість, якщо вона не лицемірна, вміння гнучко користуватись обмеженим правом лишатися самим собою, зберігати порядність в умовах, коли для цього майже немає ніяких умов. Усе це немовби становило духовне озброєння в таборі противника. І чим краще Йоганн володів такою зброєю, тим надійніше захищеним він себе почував.

Уникати спілкування з низькими, підлими людьми – це тут для нього було недозволенними розкошами, і чим виразніше проступали в людях ці риси, тим енергійніше він мусив зближуватися з їх носіями, щоб вивчити не тільки безліч варіантів різноманітних підлот, але й простежити джерела, які їх живлять.

В поле зору потрапляли не тільки політичні концентрати націзму, але й розчини його; в крові тих, хто навіть не називав себе наці. З такими напівотруєними людьми треба було поводитись особливо вдумливо і обережно, бо вони могли стати водночас корисними і небезпечними.

Вайс розумів, що кожна людина дивиться немовби в дзеркало власних уявлень про саму себе.

Та для його діяльності було вкрай потрібно постійно відчувати, як сприймають його особу інші, і відповідно до цього уявлення виробляти в собі риси, які збігалися б з образом, що вже існував у свідомості інших. Замість того щоб підніматися вгору сходинками, займати дедалі вигідніше становище, просуватися вперед, треба дати відчути всім навколо себе і свою перевагу, але в такій мірі, щоб вона не викликала ревнивих заздрощів, а здавалася б такою, начебто він не вміє виявити свої здібності без поблажливої підтримки. Завжди знайдуться охочі підтримати людину з головою, ощасливити її такою підтримкою. А якщо не знайдуться самі, то можна їх знайти.

Йоганн відчував, що і Пауль, і єфрейторка з допоміжного жіночого підрозділу, хоч він і не прикидався їхнім однодумцем, а зберіг у стосунках з ними самостійні позиції, пройнялися до нього повагою. А тим часом обоє вони за своїм складом не звикли відчувати повагу до тих, хто не стояв над ними.

І в цьому немовби тренувальному своєму успіхові Вайс вбачав щось обнадійливе. Період його затяжного, тривалого фундаментального уживання протікає вдало, і це відчуття спокою ще більше розпалювало його тугу за активними діями, тоді як він усе ще продовжував здійснювати свій подвиг бездіяльності.

Одного разу літній солдат – батько нареченої Пауля Рейса – не звернув уваги на грузовик, що саме розвертався на подвір'ї, й попав під колеса. Солдата поклали в санітарну частину, яка була тут-таки, в господарському містечку.

Єфрейторка попросила Вайса тимчасово, як особисту для неї люб'язність, допомогти їй зберегти за батьком його посаду, поки він лежить у госпіталі. Вона сказала:

– Пауль лінивий і неохайний. Йому не можна довіряти.

Спочатку Вайс тільки замітав подвір'я, посипав піском доріжки, білив вапном тумбочки на узбіччях. У комбінезоні, надітому на мундир, і короткому клейончатому фартусі, які він узяв із шафки з спецодягом, що лишилась од старого, з мітлою і совком у руках Вайс поступово почав прибирати із сумною, ображеною міною не тільки у дворі, а й у внутрішніх приміщеннях комендатур, що охороняли проходи між окремими секторами розташування.

І скоро охорона звикла до Вайса. А коли фрейлейн-єфрейтор, з галіфеподібними стегнами і дрібними кучериками на голові, вручила Вайсові перепустку для того, щоб він міг привозити пісок з кар'єру, далеко за розташуванням, Вайс дістав змогу ходити не тільки між секторами, але й бувати в різних приміщеннях.

Заходячи у флігель, де жили люди в різномастих мундирах, він знайшов підтвердження своєї здогадки, що цих людей готують для закидання в Радянський Союз. Він встановив це з клаптиків чернеток, записів лекцій, що стосувалися топографії. З тих пам'ятних виписок, якими, перш ніж завчити напам'ять, вони користувалися; йому навіть вдалося визначити райони їхніх гаданих дій.

Йоганн ночував себе людиною, до рук якої несподівано потрапив скарб.

Поїхавши по пісок вантажною машиною, Вайс вибрав зручне місце для тайника і, повертаючись назад, біля телеграфного стовпа з номерним знаком 74/0012 закопав у консервній банці загорнуту в клапоть протиіпритної водонепроникної накидки, що додавалася до кожного протигаза, першу свою за час перебування тут шифровку й кілька портретів диверсантів.

Стовп із цим номером був указаний потім тайнописом у записці для Бруно, яку він вклав у листа до фрау Дітмар.

Так він налагодив зв'язок. Це було щастя. Тепер кінець самотності, гнітючому, безвихідному дожиданню. Адже хоч би що робив Вайс, всі його зусилля пропадали марно без надійного зв'язку із своїми. Та тішитися щастям Йоганн не міг, не кажучи вже про те, що оце розслабляюче волю відчуття щастя було тепер йому протипоказано.

І все-таки він трохи промахнувся.

Намальовані ним портрети інших терористів-диверсантів Вайс ховав всередині віддушини цегляного фундаменту гаража, попередньо обгорнувши клаптиком тієї ж самої протиіпритної накидки. Увечері він переглянув їх востаннє, збираючись завтра покласти в тайник біля телеграфного стовпа, і побачив, що портрет людини, яку диверсанти називали Хрящем, дуже потерся на згинах. Йоганн вирішив відновити зіпсований подекуди малюнок. Ввімкнувши світло в плафоні на стелі машини, сів у неї і взявся за діло. Дверцята машини він лишив відчиненими, щоб почути, коли хтось увійде в гараж. І… попався.

Чоловік з начальницькими манерами увійшов у гараж в супроводі свого шофера і охоронника й одразу ж побачив солдата в освітленій машині. Він видер у солдата папір, в якому той щось писав.

Вайс вискочив з машини, виструнчився, завмираючи.

Чоловік у цивільному здивовано розглядав малюнок.

– Хто?

Йоганн доповів:

– Йоганн Вайс, шофер пана майора Акселя Штейнгліца.

– Це хто?

Йоганн подивився на малюнок.

– Не можу знати.

Чоловік похмуро, підозріливо втупився у Вайса.

– Хто? – повторив він.

І раптом Йоганн осміхнувся й, набираючи вільної, несолдатської пози, сказав зневажливо:

– Це, смію вам доповісти, жалюгідна мазанина. – Попросив з надією в голосі:– Я був би дуже щасливий показати вам мої малюнки.

Чоловік у цивільному ще раз уважно глянув на малюнок, повагався, однак повернув-таки його Вайсові, мовчки сів у свою машину й поїхав.

Вайс знав і машину, і її шофера. Вона обслуговувала тільки одного – оцього в цивільному. Кожного разу після виїзду на машині міняли номер, за короткий час двічі перефарбовували. Він розумів: у цього чоловіка професіональна пам'ять, і буде не так легко викрутитись під його уважним поглядом, що наче обшукує душу.

І коли Вайс лишився сам, він знав, що і машина, і її хазяїн повернуться.

Можна втекти від небезпеки, а можна й одважно кинутися їй назустріч. Вайс обрав останнє.

Дістав цупкого обгорткового паперу, поставив поперед себе книжку солдатського календаря з портретами фюрера, фюрерів, фельдмаршалів, генералів, прусських полководців і завзято кинувся малювати, тепер уже не криючись, не ховаючись ні від кого.

Йоганн дуже побоювався за долю своєї справи і власну долю, прагнув спокутувати непростиму помилку – ось які музи надихали його на творчість.

Він був досить обізнаний з напрямком, властивим мистецтву гітлерівської Німеччини.

Насамперед парадна помпезність. Портретист міг суперничати в майстерності лише з гримером із моргу, що шанобливо розмальовує обличчя мерців під живі, надаючи їм виразу величі – неодмінної ознаки кожного чиновного трупа.

Блиск базарних олеографій мерхнув перед крикливими громіздкими полотнами в масивних бронзових рамах. І всі художники старалися якомога фотографічно точно відтворити мундири: талант кравця був для цього необхідний так само, як і талант живописця.

Але був і другий напрямок у портретному живопису. Послідовники першого – чиновницького, догідливого, бюрократично педантичного – віддавали на портретах усі зовнішні атрибути величі, вважаючи за найвище досягнення вміння відтворити оболонку. Прихильники другого прагнули відобразити ідею особи. Їм здавалося, що чим несамовитіша, історичніша мазанини, чим більше на ній якихось таємничих, тільки їм зрозумілих містичних натяків, тим краще передає вона емоції на обличчях тих, кого вони силкувалися зобразити, бо вони створювали не портрети, а ідеї портретів, міфи. І якщо для представників першого напрямку потрібне було хоч і ремісницьке, але усе-таки вміння, то для прихильників другого будь-яке вміння було протипоказане, і чим зухваліше зневажалися прийоми, які навіть у малярів були за основу основ, тим більшої значимості досягав символічний ефект полотна.

Брак часу, надзвичайна схвильованість і разом з тим полика відраза до об'єкта – натури зображення – штовхнули Вайса на цей другий шлях.

В майорі умовній, зухвалій він перемалював зі солдатського календаря портрети імперських вищих діячів і, щоб не гаяти часу на мундири і регалії, задрапірував торси в римські тоги, пам'ятаючи про прагнення рейхсканцлера та його наближених наслідувати манери стародавніх імператорів.

Закінчивши перший комплект малюнків, Вайс одніс їх у гуртожиток і засунув під матрац на своєму ліжку. Другий комплект він виконав уже в іншому стилі, що скидався на той, де були намальовані всі зовнішні риси суб'єкта із кличкою Хрящ – ці риси вже самі по собі були доказами.

Накидав голови дресирувальника собак, повара, майора Штейнгліца, дівки-єфрейтора і все це теж поклав під матрац, спершу припорошивши кожен аркуш пилом.

До самого вечора Вайс не повертався в гуртожиток. А коли перед сном витяг з-під матраца свої малюнки, він з радістю переконався, що його завбачливість на цьому етапі цілком виправдана. На аркушах не було й слідів пилу. Значить, хтось цікавився ними. Значить, його догадка про те, що пан у цивільному не залишить поза увагою зустріч з «художником», підтвердилася. А оскільки тим, хто займається розвідувальною діяльністю, художній хист досить корисний і навіть необхідний для замальовування оборонних об'єктів і топографічних зйомок, то в пана у цивільному, безперечно професіонала, нічна Вайсова робота викликала природну підозру, і як наслідок – цей обшук.

Але портрети вищих імперських осіб, виконані у вільній манері, далекій від тих вимог, які ставляться до майстрів розвідки, могли захистити Вайса від підозр у тому, що він здатний точно виконувати розвідувальні завдання топографічної зйомки.

А зарисовки, зроблені в іншій манері, погано передавали портретну схожість і тому свідчили, що захоплення, якому солдат віддавав свій вільний час, цілком безпечне для вермахту.

Усе це Вайс встиг прикинути й оцінити. Та хоч як логічно Йоганн міркував, вночі він не міг заснути. Наступного дня він встиг сховати портрети терористів-диверсантів у тайнику на дорозі, однак тривога не покидала його.

Того ж дня Вайса викликали в штабний флігель, і там серед людей у цивільному він вперше за багато днів побачив свого хазяїна – майора Штейнгліца. Вайсові звеліли принести малюнки.

Він приніс аркуші й акуратно порозкладав на столі. Обличчя, зображені на них аркушах, вимагали пошани. І тому присутні шанобливо розглядали Йоганнові малюнки, не робили ніяких зауважень. Зате портрети дресирувальника, повара, дівки-єфрейтора вони зневажливо висміяли.

Йоганн сам вважав портрети за халтурні, однак дещо все-таки в них було. І, на мить забувшись, він щиро засмутився через таку зневагу до свого хисту. Його щирість була чудовим свідченням безкорисливого захоплення солдата малюванням і зміцнила до нього довір'я, що було похитнулося. А коли майор Штейнгліц згадав, як майстерно Вайс зумів знайти картину Ліотара на складі «Пакет-аукціону», підозра остаточно розвіялася. І всі присутні одностайно вирішили, що Вайс мусить зробити портрет генерала фон Браухіча.