Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 61 страниц)

І ось тепер Зубов мусить зняти з операції Ярослава Чижевського – безстрашного і безмежно сміливого. І в той момент, коли його товариші битимуться з конвоєм, Ярослав мав зайнятися зовсім мирною справою. Він повинен розшукати когось із членів тієї польської патріотичної групи, до якої проліз провокатор Душкевич, і передати їм добуті Вайсом документи. А коли вони познайомляться з цими документами, що викривають зрадника, слід переконати їх, що напад на Генріха Шварцкопфа спровоковано німецькою контррозвідкою, якій необхідно мати привід для проведення нових масових репресій.

Йоганн не вважав за потрібне попередити Зубова, що буде весь час біля Генріха Шварцкопфа. І якщо Чижевський не зуміє виконати завдання і замах все-таки відбудеться, Йоганн що б там не було спробує врятувати Генріха.

Не попередив тому, що, хоча Зубов і зрозумів, що Йоганн не має права брати участь у бойових операціях, все-таки переможна усмішка майнула на його обличчі, коли він, вислухавши вказівки про завдання Чижевському, сказав:

– Ну ясно: ти ніби вищою математикою займаєшся, а наша справа – проста, як двічі по два.

Не попередив і тому, що безглуздо було обтяжувати Зубова зайвими турботами, коли група, й так ослаблена відсутністю Чижевського, була заклопотана бойовою операцією.

Існувала й ще одна причина. Таке попередження дещо виправдувало б Йоганна. Мовляв, хоч він і не бере участі в операції, але однаково на нього чатує небезпека, і нітрохи не менша, ніж на Зубова. Адже він неспроможний передбачити, коли і звідки станеться замах на Генріха.

Звичайно, можна було б викликати охоронників у цивільному і прикрити ними себе і Генріха, але тоді польські патріоти опиняться в засаді.

Йоганн сушив собі голову, розмірковуючи, як би викрутитися із надзвичайно складного становища, в яке він попав. А що, коли спробувати переконати Генріха, щоб він не. виходив із свого номера в готелі? Ні, Генріх зараз дуже збуджений і не захоче задовольнятися товариством одного Вайса. Він скоріше віддасть перевагу компанії, з якою прибув сюди для ревізії «штабу Валі». Разом із своїми берлінськими колегами буде, як завжди, розважатися в барах і ресторанах, де на нього найлегше вчинити замах.

Настрахати Дітріха і примусити його скасувати замах теж не можна: це означало б видати на розправу контррозвідці спровокованих Душкевичем поляків.

Вайсова і Генріхова доля залежала зараз від того, наскільки успішно Чижевський виконає завдання. Але Йоганн не вважав за необхідне казати йому про це. Цілком досить, коли Чижевський усвідомлюватиме, що зрив завдання ставить під загрозу життя багатьох поляків.

Йоганн прийшов до Генріха набагато раніше, ніж обіцяв. Той зустрів його з підкресленою непривітністю, яка могла б видатись образливою, але Йоганн з перших же слів обеззброїв Генріха своєю неприхованою простодушністю.

– Що тобі треба? – буркнув Генріх.

– Тебе, Генріху, – усміхаючись, відповів Вайс і додав з милою усмішкою: – Розумієш, скучив. – І, кинувши погляд на столик з закусками, на полковника Йоахіма фон Зальца, що закам'яніло сидів у позі неприступної величі, на Ангеліку Бюхер, що напівлежала трохи оддалік у качалці з келихом червоного вина і гріла його в долонях, запитав: – Можна, я поїм у тебе? – І поскаржився: – Цілий день бігаю, страшенно голодний.

Йоганн миттю зрозумів, який він тут зараз не бажаний для всіх трьох. І, зрозумівши це, висунув незаперечний привід для візиту. Ну хіба можна відмовити в гостинності голодній людині. Це було б занадто непристойно.

Люб'язно привітавшись з Генріховими гостями, Вайс, ніби не бачачи кам'яного обличчя полковника і гнівної фізіономії Ангеліки, мовчки сів за стіл і так зосереджено заходився їсти, що через деякий час його навіть перестали помічати.

Можливо, така неуважність межувала з презирством до його особи. Але це Вайсові було, власне, байдуже. Він домігся, чого хотів. Переміг у цьому мініатюрному турнірі на витримку, волю і самовладання.

Йоахім фон Зальц чадів сигарою, продовжуючи незакінчену розмову. Вилітаючи з його рота, сухі слова, здавалося, потріскували:

– Так, ми, німці, – романтики-ідеалісти. І, як ніяка інша нація, ми обдаровані фанатичною здібністю бути відданими ідеалові, закладеному в наше серце і розум ще від предків. Спочатку Європа, а потім і весь світ – ось він, наш ідеал. Ми мусимо володіти світом в ім'я національного самоусвідомлення. Наша історична місія – панувати над народами. Насилля – це і виявлення свободи нашого духу, і метод досягнення мети, – верещав своїм скрипучим голосом Зальц. – Вічний страх перед насиллям над особою, над цілими народами ми перетворили на універсальне знаряддя. Доблесна готовність німецького солдата іти на смерть складається з двох моментів. Його свідомість абсолютно скоряється думці, що ухилення від цієї готовності загрожує йому смертю. І страх перед карою звільняє його психіку від страху смерті. Так страх перед насиллям породжує здатність до насилля. Якою б гидкою не була для нашої природи жорстокість, її диктує гуманна необхідність: страх перед жорстокістю зменшить кількість людей, які можуть стати жертвою жорстокої помсти;.. Хоч якоюсь мірою поблажливо ставлення, – вів він далі, майже сховавшись за хмарою сигарного диму, – до засуджених військових злочинців свідчило б про нашу неспроможність рішуче анулювати все чуже нашому духові, уражене соціальною інфекцією марксизму. Щоб закінчити нашу розмову, скажу вам, шановний пане Шварцкопф, що я рішуче не погоджуюся з вами…

Але тут Вайс перебив його. Витер губи серветкою, акуратно склав її та запитав, не підводячи очей:

– Пробачте, шановний полковнику, наскільки я зрозумів, з ваших міркувань випливає, що найхоробріший німецький солдат одночасно і найбільший боягуз? І ми повинні бути жорстокі зо страху, щоб нас самих не повісили за недостатню жорстокість? – Не чекаючи відповіді, Вайс розсівся в кріслі і, колупаючи в зубах сірником, звернувся до Генріха: – Дотримуючись програми пана Йоахіма фон Зальца, ти повинен зробити висновок: необхідно взяти участь у страті військовослужбовців. Адже таким чином ти ствердиш правильність його міркувань – безстрашно розправишся з приреченими на смерть тільки зо страху бути звинуваченим у слабодухості? – Твердо глянувши в білясті очі полковника, Вайс сказав: – Так виходить, коли дотримуватися вашої логіки. – Усміхнувся: – У всякому разі, мене така логіка не надихнула б, хоча її висловлено такими урочистими словами, що вони могли б стати гімном боягузтва.

– Гер обер-лейтенант, ви дещо забуваєте! – майже заверещав Зальц.

Вайс схопився з місця:

– Шановний полковнику, за родом моєї служби я зобов'язаний не забувати нічого, що ображає доблесний вермахт. А ви зараз звинуватили його в боягузтві.

Збліднувши, фон Зальц звернувся до Генріха:

– Гер Шварцкопф, він викривлює мою думку! Прошу вас зараз же підтвердити це.

– Облиш, Йоганне, – сказав Генріх. – Ти ж прекрасно розумієш, що полковник висловлював націстські ідеї, щоправда, дещо в оголеному вигляді.

– Я вважаю, – Вайс уперто стояв на своєму, – що гер полковник дозволив собі зайве.

Втрутилася Ангеліка:

– Слухайте, Йоганне, не треба бути таким недовірливим. – Простягнула руку. – Адже ми з вами старі друзі?

– Заради вас, фрейлейн, – галантно сказав Вайс, – я ладен визнати, що погарячкував.

– От бачите, який ви милий! – Ангеліка запитливо глянула на полковника, нагадала: – Ви, здається, хотіли відпочити?

Коли двері за Ангелікою і фон Зальцом зачинилися, Генріх запитав жваво:

– Ти навмисне все це затіяв?

– Можливо, – невпевнено відповів Вайс і запитав у свою чергу: – Тебе справді занудило від його речей чи це мені тільки здалося?

– Ні, не здалося. Він сперечався зі мною. Я сказав, що рішуче відмовляюся бути присутнім під час страти.

– Чому ж ти зустрів мене так непривітно? Ти мусиш дякувати мені за дружню послугу: адже я допоміг їм забратися звідси.

Генріх сказав замислено:

– Але не він один так міркує.

Після паузи Вайс мовив:

– Як ти думаєш, коли для виконання вироку викликати катів-добровольців з табору військовополонених, перший-ліпший росіянин з задоволенням погодився б?

– Безумовно.

– А якщо знайдуться такі, що відмовляться?

– Чому? Покарати німця – це було б для них надзвичайно приємно.

– А раптом замість того, щоб скарати засуджених німців, вони спробували б їх урятувати?

– Це неймовірно!

– Але ж відмовилися четверо німців брати участь у страті російських військовополонених!

– Мені дуже хотілося б знати, що керувало ними.

– А коли б ти узнав?

– Ну що ж… – сумно мовив Генріх. – Очевидно, їхні слова в чомусь переконали б і мене.

– І тоді?

– Тоді я, можливо, повірив би, що в Німеччині є й інші німці.

– І ти теж став би іншим німцем?

– Котрого ти, як офіцер абверу, вважав би за свій обов'язок прилучити до тих чотирьох…

– В цьому випадку я забув би про те, що належу до служби абверу, – сміливо промовив Вайс.

– Заради приятеля ти ладен вчинити злочин перед рейхом?

– А чому б і ні? – бадьоро відповів Вайс. – Зрештою – справжня дружба полягає в тому, щоб не жаліти своєї шкури заради друга.

– Навіть коли він зрадив?

– Кому? Адже він приєднався до німців.

– Але ці німці порушили військовий обов'язок.

– Обов'язок бути катами?

– Порушення військової дисципліни сприяє перемозі росіян.

– А коли б росіяни врятували цих чотирьох німців від страти, вони що, допомагали б перемозі Німеччини над Радянським Союзом? – запитав Вайс.

– Щоб росіяни врятували їх?! Це було б настільки фантастично, що після такого повідомлення треба застрелитися або…

– Що «або»?

– Та нехай тобі біс! Патякаєш казна-що…

– Я повторюю, – пильно дивлячись в очі Генріхові, сказав Вайс. – Якщо це станеться, і росіяни врятують засуджених до страти німців, і в тебе буде можливість побачитися з ними і вислухати їх, тоді що?

– Це неймовірно!

– Я прошу тебе, скажи, що б ти зробив?

– Я б зустрівся з ними…

– Ти присягаєшся?

– Ти так наполягаєш, що я починаю думати, чи не доручили тобі перевірити мене.

– Хто?

– Гестапо.

– Ну що ж, – в задумі спроквола сказав Йоганн. – Ти маєш, рацію. Так от, щоб у тебе було підтвердження цього. – Він глянув на годинник. – Через годину ти подзвониш у тюрму і довідаєшся, що засуджені до страти втекли.

– Ще чого! Ти, виявляється, вельми обізнаний абверівець. Але навіщо відкладати? Я подзвоню зараз, і мені повідомлять про їхню втечу.

– Ні, – сказав Вайс. – Що рано.

– А якщо я зараз подзвоню?

– Тоді їх не пощастить урятувати.

– Виходить, якщо я не подзвоню, то стану ніби співучасником їхньої втечі.

– Так само, як і я, – сказав Вайс.

– Ну навіщо ти мене дуриш?! – прикро зморщився Генріх.

– Я попереджаю: якщо ти не подзвониш протягом тридцяти хвилин, – холодно сказав Вайс, – ти станеш співучасником їхньої втечі.

– Давай забудемо про цю розмову! – попрохав Генріх. – Справді, не треба нам так один одного випробовувати. Все це нісенітниця.

– Ні, все це правда!

Генріх простягнув руку до пляшки з коньяком. Вайс затримав його руку:

– Ні, прошу тебе.

– Правильно, – погодився Генріх. – Набратися зараз було б боягузтвом.

Він пройшовся по кімнаті, затримався біля столика, де стояв телефонний апарат. Не зводячи очей з Йоганна, зняв трубку.

Рука Йоганна лягла на кобуру. Генріх, продовжуючи стежити за ним очима, повернув диск. Вайс уже стискував пістолет, і відповідно до того, як Генріх набирав номер, рука його з пістолетом здіймалася все вище.

– Ангеліко, – сказав у трубку Генріх, – прошу вас, попросіть до телефону полковника. – І за хвилину продовжував чемно: – Я вважаю за свій обов'язок вибачитись перед вами, гер полковник. Мій приятель непристойно поводився. Він був просто п'яний. Так, звичайно, шкодує. Ні, йому було дуже соромно, і він одразу ж пішов. Прекрасно, я так і думав: очевидно, він звик до більш спрощених форм викладу ідей фюрера. Так, звичайно. Прийміть мої запевнення…

Поклавши трубку, Генріх переможно і глузливо всміхнувся. Йоганнове обличчя було бліде, на скронях виступили краплі поту.

– От тепер я тобі повірив, – сказав Генріх. Напитав украдливо: – Що, Йоганне, не так легко уколошкати старого друга? Але ти ж міг? Так?

– Налий мені, будь ласка. – Вайс кивнув на пляшку коньяку.

– Значить, тобі можна, а мені не можна, – це несправедливо!

– Знаєш, Генріху, я зараз такий щасливий.

– Ну ще б пак, не пролив крові друга. В наш час так щастить дуже рідко. – Генріх підійшов до Йоганна, сів поруч. – Помовчимо. Я сам хочу розібратися в усьому, що зараз діється. – Він закурив, витягнув ноги, поклав їх на другий стілець і заплющив очі.

Так, мовчки, непорушно сиділи вони, поки не пролунав телефонний дзвінок.

Генріх розплющив очі і запитально глянув на Вайса. Той подивився на годинник:

– Підійди.

– І ти знову цілитимешся в мене з пістолета?

– Тепер ні.

Генріх узяв трубку, і, відповідно до того, як він слухав чийсь тривожно-буркотливий голос, обличчя його ставало суворим і разом з тим якимсь печально-спокійним. Поклавши трубку, він оголосив Вайсові:

– Все! Твоя правда.

– Ти хочеш запитати мене іще про щось? – поцікавився Вайс.

– А можна?

Вайс кивнув.

– Значить, ти з тими німцями, які вважають, що врятувати Німеччину від Гітлера може лише Червона Армія?

– З тими німцями, – додав Вайс, – яким ти повинен стати.

– Ти думаєш, я зможу?

– Так.

– Поки що, – сказав сумно Генріх, – ти вже врятував мене. Я мав намір раз і назавжди покінчити зі всім оцим болотом. Я був дуже самотній, Йоганне, – до нестямного відчаю. Відчував себе в'язнем у власній шкірі, і щоб звільнитися…

– Добре, – перебив його Вайс, – тепер ти теж не вільний, поки Німеччина не вільна.

– А це може бути, щоб ми стали вільні?

– Ти тільки що не вірив у можливість звільнити чотирьох німців. І ось вони вже на волі. І звільнили їх ті, хто бореться за вільну Німеччину.

– Але ж це росіяни створили організацію з військовополонених, вона називається «Вільна Німеччина».

– Не росіяни створили організацію «Вільна Німеччина», – заперечив Вайс, – а німці, визволені з-під влади гітлерівців, створили її за допомогою росіян.

– Щоб, використавши цю організацію, завоювати Німеччину?

– Хіба я схожий на завойовника? – усміхнувся Пане.

– Але ж ти не росіянин.

– Комуністи, Генріху, завжди, в усі часи боролися за свободу і незалежність Німеччини.

– Ти став комуністом?

– Коли б у Німеччині при владі стояли комуністи, Радянська країна була б найбільшим другом Німеччини.

– Так, мабуть… – згодився Генріх.

– Російські більшовики лишилися тими самими більшовиками, які перші уклали з Німеччиною Рапалльську угоду і цим звільнили її від блокади країн-переможниць, – нагадав Вайс. – Отже, росіяни, як і раніше, хочуть, щоб Німеччина була вільна, незалежна і, звичайно, соціалістична.

– Тільки, знаєш, – сердито сказав Генріх, – не нав'язуй мені, будь ласка, ніяких вірувань. – Я хочу залишатися вільним.

– Сам?

– Там побачимо, – ухильно відповів Генріх. – В усякому разі, тепер я не з тими, з ким був. Цього тобі досить?

Вайс промовчав. Він думав про одержану через зв'язкового ще до цих ризикованих розмов з Генріхом шифровку від Баришева.

Баришев передбачливо казав про основне:

«Все сам. Адже і там люди. Знайди, переконай. Шварцкопф Генріх? Відмежуй од Віллі. Рудольф не захотів бути з ними. Його вбили. Якщо син піде далі за батька, він зробить там набагато більше, ніж можеш ти. Це буде найкраще, що ти зробиш».

Значить, Вайс повинен домогтися, щоб Генріх став його соратником.

54

Як завжди після вдало проведеної операції, Зубов з особливим запалом узявся за службові справи. На цей раз йому доручили керувати будівництвом складів для зберігання металолому.

Власне, складів можна було не будувати, а обмежитися прилеглими до залізниці платформами, укріпивши їхній фундамент. Але Зубов підтримав проект архітектора Рудольфа Зальцмана, представника круппівської фірми і племінника одного з її директорів. Зальцманові надзвичайно хотілося побудувати монументальні, з гробоподібним дахом і строго суворі, в стилі Третьої імперії, споруди. Так і було вирішено, а це вимагало багато часу, додаткової робочої сили і цінних будівельних матеріалів.

Канцелярія Зубова містилася в критій дрезині, і він легко подорожував по будівельних об'єктах, розпікаючи підлеглих за найменший промах. Демонструючи нетерпиму вимогливість, він примушував підлеглих переробляти вже наполовину зроблену роботу, твердячи, що йдеться про німецький технічний престиж. Зубов був такий зайнятий, що Йоганнові лише на другий вечір після операції вдалося побачитися з ним.

Як уже не раз бувало після вдалих вилазок, Зубов доповів Вайсові про цю чудово виконану операцію надзвичайно лаконічно. Дуже вже йому хотілося, щоб Йоганн сам детально розпитав його.

Але Йоганн, ніби з помсти за це неприховане торжество Зубова, вислухав його надто стисле повідомлення, як щось цілком закономірне, і ні про що не розпитував. Він лише поцікавився, чи не можна влаштувати побачення Шварцкопфа із звільненими німцями і чи може ця зустріч вплинути на Генріха в потрібному напрямку. Зубов образився:

– Виходить, тобі ці німці потрібні були лише як співрозмовники для твого есесівця?

Йоганн відповів стримано:

– Якщо Генріх Шварцкопф буде з нами, вважай це за найкраще з усього, що ми тут зробили.

Зубов недовірливо всміхнувся. Поміркувавши, він все-таки обіцяв усе влаштувати, але просив кілька днів на підготовку. Основні труднощі, як він пояснив, полягали не в тому, щоб організувати зустріч, а в тому, що треба було ще з'ясувати, чи ці німці придатні для розмови з Шварцкопфом, чи ні.

А ось про те, як виконав своє завдання Ярослав Чижевський, Вайс розпитав Зубова з особливою ретельністю. І виявилося, що зовсім не все тут гаразд.

Чижевський з'єднався з групою польських патріотів, передав їм матеріали, які незаперечно свідчили, що пан Душкевич – давній провокатор. І вся група розосередилася. Люди пішли в глибоке підпілля. Але замах на Шварцкопфа не анульований, лише термін пересунувся. Отже, життя Генріха, як і раніше, в небезпеці. І винен у цьому Йоганн, бо не вважав за потрібно вчасно розповісти про все Зубову.

Тепер Зубов пообіцяв Йоганнові зробити все, щоб відвести небезпеку від Генріха. Він бачив, як турбується Йоганн за життя Шварцкопфа, і мимоволі його охопили ревнощі. Ніколи ще, навіть у хвилини смертельної небезпеки, Зубов не помічав, щоб Йоганн так хвилювався. І за кого хвилювався? За цього німця, хоч який би він там був потрібний і важливий для справи. Отже, Йоганна єднає з Генріхом, крім усього іншого, ще й дружба. А Зубов вважав себе тут єдиним справжнім другом Йоганна. Що ж це виходить? Виходить, він тепер тільки підлеглий, що виконує доручення. А Йоганн весь вільний час віддаватиме цьому німцю, і, можливо, цей німець важитиме для нього більше і навіть робитиме більше, ніж робив Зубов.

З виразу печалі, гіркоти, що відбилися на обличчі Зубова, Йоганн чутливо збагнув, що ця розмова вразила товариша. Було щось наївне в його образі. Але одночасно і по-справжньому чисте. Люди, безстрашні перед лицем смерті, часто розгублюються, коли життя стикає їх з холодною розсудливістю, байдужою ощадливістю.

– Ти зрозумів мене правильно, – лагідно звернувся він до Зубова. – Генріх ще дуже не стійка людина, він ніби в тумані блукає: може до нас прийти, а може і на нас піти. І я з ним, ну, як з хворим, чи що.

– Добре, – сумно погодився Зубов. – Лікуй…

Йоганн подумав, що міг би нагадати Зубову про Брігітту, але стримався, боячись уразити друга: адже для нього теж все це було до болю тяжко. Прощаючись, Зубов порадив Вайсові відвезти кудись Шварцкопфа на кілька днів, поки Чижевський знову налагодить зв'язок з польською групою.

Це цілком влаштовувало Йоганна, тим більше, що він мусив виконати давнє доручення доктора фон Клюге. Крім того, не можна було не зважати на документи відрядженого, що давали суттєві привілеї. Відрядження давало також можливість розкрити перед Генріхом ще один бік підлої работоргівлі, від якої не тільки керівництво СС, але й німецькі промисловці та імперські чиновники мали великі прибутки.

Генріх відразу ж, навіть не поцікавившись метою службового відрядження Вайса, погодився супроводжувати його. Йоганн вирішив поки що мовчати про цю мету, тим паче, що Віллі Шварцкопф доручив Генріхові перевірити, чи успішно виконує адміністрація табору секретний наказ про розробку проекту методологічної інструкції для тих есесівців, які, коли виникне така потреба, мали уподібнитися до в'язнів і загубитися серед них. Коли Вайс запитав Генріха, навіщо це керівництву СС, той відповів зневажливо:

– А дідько їх знає! Але не думаю, щоб есесівці пішли на такі злигодні тільки з бажання доносити на в'язнів.

– А все ж таки навіщо?

– А пам'ятаєш, з якою насолодою фон Зальц філософствував про соціальну силу страху? – нагадав Генріх. – Я думаю, все через цей всеохоплюючий страх.

– Не розумію тебе.

– Ну як же! Ті, кого переслідує страх, намагаються позбутися його, сховатися де завгодно, навіть у концтаборі під виглядом в'язнів. Це і є порятунок від розплати. – Додав з усмішкою: – Недавно дядько показав мені ампулу з ядом – він тепер завжди носить її з собою в запальничці. І завжди з тривогою обмацує верхню кишеню кітеля – перевіряє, чи не забув цю запальничку. А як намацає, віриш, обличчя його стає нахабним, глузливим: ось, мовляв, що б там не було, я можу від усього відразу врятуватися; я-то вже викручусь!

– Він серйозно думає про самогубство?

– Ну, що ти! Він такий палкий життєлюб. Нізащо не наважиться. Але свідомість того, що він має таку можливість, підбадьорює його.

– Виходить, твій дядько думає, що війну вже програно?

– Та ні, що ти! Просто він боїться, що хтось за якийсь вчинок зрадить його і фюрер накаже вбити його. На випадок воєнної поразки у дядька, як і в багатьох таких, як він, що посідають вищі посади, є інші сприятливі можливості.

– Які?

– Ох і провінціал ти, Йоганне! – розсердився Шварцкопф. – Невже ти не розумієш, що спонукало більшість з тих, хто стоїть ближче до фюрера, умовити його не захоплювати, наприклад, Швейцарії?

Вайс заперечно похитав головою.

– Господи! – вигукнув Генріх. – Адже ж у цій нейтральній країні могутні банки і кожна більш або менш визначна в імперії людина тримає там секретні вклади – гарантію на всі випадки в житті. Зрозумів? Ні, – повторив він, – все-таки ти провінціал.

– Так, звичайно. Хотів би я побувати в Берліні. Берлін – місто моєї мрії.

– Добре, – пообіцяв Генріх, – я тобі при нагоді покажу Берлін.

– Коли закінчиться війна?

– А ти що, дуже поспішаєш?

– У всякому разі, я не хотів би знову розлучатися з тобою, – щиро запевнив Вайс.

– Я теж, – стримано сказав Генріх.

І знову почалися поїздки по концентраційних таборах. Це були спеціальні дитячі табори або такі, де разом з дорослими ув'язнювали й дітей.

Вайс безпощадно ввів Генріха у курс свого відрядження, змусив стати свідком дивовижної, страшної процедури, пов'язаної з перевіркою, і відбором для експорту за кордон сотень виснажених дітей, що нагадували скелети. Їх викупляли родичі.

Обезкровлені вбивчим донорством, мляві, байдужі до всього, діти байдуже питали, коли бачили панів офіцерів: «Що, нас уже в газокамеру, так?» Коли вони запитували про це, їхні обличчя були нерухомі й безстрашні: адже ніщо в світі вже не могло налякати їх; вони пережили всі земні жахи і звикли до них, звикли до трупів, які вранці самі витягали з бараків.

Все це так вплинуло на Генріха, що Вайс став боятися, як би він, доведений до розпачу, не наклав на себе руки або раптом не почав в упор стріляти з пістолета у представників охорони і адміністрації, що їх супроводжували.

Вихід був один: вирушаючи в черговий концтабір, Вайс тепер змушував Генріха залишатися в готелі, де той на самоті звичайно напивався до нестями.

Але що міг Вайс зробити? Треба було закінчити все, пов'язане з відрядженням, тим більше, що, крім дітей, яких належало продати родичам, він, користуючись своїми особливими повноваженнями, заніс до списків евакуйованих з табору багатьох із тих, кого ще можна було врятувати.

Вайс уже повідомив Зубову, щоб той, об'єднавши своїх людей з польськими партизанами, готувався до нападу на охорону ешелону, в якому повезуть дітей, що не мають родичів. Цих дітей Вайс включив до окремої найчисленнішої групи. Передбачалося, що, коли дітей буде звільнено, їх візьмуть у свої сім'ї ті, хто захоче стати їм за батьків.

Тільки після того, як Вайс шифровкою повідомив Зубову, де стоятиме залізничний состав і коли почнеться посадка в нього дітей, він зміг вважати своє завдання завершеним. Тим більше, що під виглядом конспірації всього комерційного підприємства СС йому вдалося домогтися, щоб дітей не супроводжувала спеціальна озброєна охорона; турбуватися про них було доручено дружинам керівників табору, хоч слід сказати, що багато хто з цих дам були не менше, ніж їхні чоловіки, жорстокі та уміли користуватися канчуком і пістолетом.

Перед від'їздом Вайс зайшов за Генріхом у готель і побачив його у стані нестямного відчаю. Він сказав: або Вайс допоможе перестріляти всю цю сволоту, що знущається з дітей, або він зробить це сам. Якщо Йоганн спробує заважати йому, він застрелить його.

– Добре, – сказав Вайс, – я допоможу тобі. Але спершу допоможи врятувати дітей.

– Як?! – закричав Генріх. – Як?

– Ти маєш ще кілька днів. Тільки не гарячкуй. У мене є відомості про польських підпільників. Зв'яжися з ними. Я навчу тебе, як це зробити.

– А ти?

– Я в таких небезпечних авантюрах не беру участі. Звільни мене від цього, будь ласка, – сухо сказав Вайс. – Не хочу, щоб мене повісили в гестапо.

– Боягуз!

– Так, – підтвердив Вайс. – І не приховую цього від тебе.

– А що ти раніше казав мені? В чому переконував?

– Бачиш, – роздумливо мовив Йоганн, – одна справа – критично ставитися до того, що відбувається навколо, а інша – зважитися на відкриту боротьбу, тобто стати на бік тих, проти кого ми воюємо.

– Виходить, ось ти який!

Вайс стенув плечима. Він не мав зараз сили на іншу розмову. Його змучила, знесилила нездоланна, засліплююча зненависть. Він настільки знемігся за ці дні поїздок по таборах, що, здавалося, самовладання ось-ось покине його.

Маленькі в'язні – підлітки й діти – втратили у таборах уявлення про інший світ, не схожий на той, в якому вони існували. Вони звикли до своєї приреченості. Вони знали, кого з них і коли поведуть або повезуть на тачці в «санітарний блок» – так називали тут газову камеру з глухими стінами без вікон і пологою підлогою, оббитою жерстю.

Раніше, коли не було газової камори і крематорію, в'язнів розстрілювали по середах і п'ятницях. У ці дні діти намагалися ховатися, і дорослі допомагали їм сховатися. А тепер, коли муфельні печі крематорію працюють без перерви, вдень і вночі, сховатися від них неможливо. І діти не ховаються.

Раз на тиждень для відправки в «санітарний блок» відбирають не менше двадцяти дітей – спочатку хворих, потім дуже виснажених, а коли хворих і виснажених для комплекту не вистачає, ті, в кого на грудях пришито жовтий клапоть, знають, що прийшла їхня черга. Знають задовго до цього дня. Старші пояснюють меншим, що це триває недовго і не так уже й боляче – скажімо, менше болить, ніж коли беруть кров. Трохи потерпіти – і потім уже не страшно, бо нічого не буде – ні табору, ні голоду, ні сплетеного з телефонного проводу батога. Нічого.

У таборі діти розмовляли одне з одним на дивній суміші мов, і ніхто їх не розумів, окрім них самих.

– Пане офіцер, – попросив Вайса метровий скелетик з виснаженим обличчям дорослого і величезними, по-дитячому ясними очима, – не відсилайте мене сьогодні в газовку. – І пообіцяв – Я можу дати ще кров, – Пояснив по-діловому: – Минулого разу кров не пішла. А звідки в мене може бути кров, коли мій пайок з'їли пацюки?

Був це хлопчик чи дівчинка – Йоганн не зміг визначити. Єдиною ознакою, за якою можна було відрізняти дітей від інших в'язнів, був їхній маленький зріст, а обличчя у всіх тут однакові: старечі, висхлі, нерухомі, ніби гіпсові маски, зняті з мерців.

Шарфюрер СС забезпечив Вайса цукерками, щоб йому легше було вивідувати в дітей про їхнє минуле. Але щоразу, коли Йоганн пригощав дітей, вони злякано відсахувалися і обличчя їхні ставали блідо-сірими, а ті, хто не міг стриматися, бачачи яскраву обгортку, все ж не наважувалися покласти цукерку в рот. Йоганн подумав, що вони не знають або забули, що таке цукерка. І коли він став наполягати, щоб хтось із дітей зараз же з'їв свою цукерку, хтось із них, на зріст вищий за інших, покірно скорився і чомусь ліг на землю. Через кілька секунд Вайс почув розпачливий зойк: підліток кричав, що йому дали погану отруту, вона діє повільно і, значить, довго доведеться мучитись.

Вайс вихопив цілу жменю цукерок із свого пакунка, гарячково розгорнув і почав несамовито жувати, намагаючись переконати, що вони не отруєні. Але підліток не вірив йому і все кричав, що йому дали погану отруту.

Інші діти мовчки, непорушно стояли поруч, і ніхто з них не тільки з обуренням, але навіть запитливо не глянув на Вайса. І коли підліток нарешті підвівся з землі, в його очах не було нічого, крім здивування, що він живий і не відчуває мук.

Неможливо розповісти про Вайсові відчуття, коли він, намагаючись врятувати хоча б кого-небудь з в'язнів, відвідував так звані «молодіжні» табори. Здавалося, його намертво зсудомило, відібрало всі почуття, крім нездоланної жадоби помститися.

Залізна захисна Вайсова зброя пекла його. Душевні сили зовсім залишили його, він зараз майже не міг розмовляти з Генріхом, якого опанувала прострація після першого ж відвідання дитячих таборів і тепер, у стані тупого сп'яніння, він белькотів лише, що це дивовижно, що людина – нікчема у своїй суті і всіх людей на землі після такого треба знищити, як паскудну комашню.

Вайс забрав у Генріха пістолет, щоб він не заподіяв собі смерть або не застрелив першого ж есесівця, який захоче відвідати його із ввічливості. І коли виходив, замикав його у номері, наодинці зі шнапсом.

Йоганн нічого не міг із собою зробити, і йому інколи здавалося, що він божеволіє. Він ловив себе на тому, що ніби здалеку уважно, допитливо і презирливо спостерігав за Вайсом, чує його голос, коли той обговорює з адміністрацією концтабору всі деталі відправки дітей. Чує, як Вайс каже недбало й цинічно:

– Панове, не треба бути ідіотами. Половина здохне в дорозі. Отож, виходячи з цього розрахунку, слід комплектувати подвійну кількість. Начхати мені на картотеки! Я здаю певну кількість голів. Що?

І знову він чує гнівний, верескливий Вайсів голос:

– Ви гадаєте, гер шарфюрер, що ці виродки про щось пам'ятають? У такому разі, мушу вас запевнити, вам більше личить фронтовий підрозділ СС, ніж ваша посада тут: І я доповім про це. Що? Ну, тоді прекрасно! – доброзичливо вимовляє Вайс. – Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, який у вас товар? – І вже по-дружньому радить: – Але я вам скажу відверто: ставитеся ви до них поблажливо. Рекомендую притамувати свої почуття. Вчора вас могли покарати за м'якість, а сьогодні й завтра, можливо, повісять за те, що ви позбавляєте імперію нових джерел прибутку. – 1 Вайс глузує: – Ах, ви не знали? А вам і тепер належить, знати тільки те, що ви нічого не повинні знати.