Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 61 страниц)

Втеча і «зрада» курсанта Фази плямою лягли на Центральну показову школу розвідників при «штабі Валі» і викликали посилений нагляд всіма доступними засобами не тільки за курсантами, але й за викладацько-інструкторським складом.

Дітріх разом з підлеглими йому співробітниками контррозвідувального відділу розробив цілу систему відповідних заходів, і перевірним випробуванням мали бути піддані навіть досить поважні співробітники абверу.

Виконуючи Вайсові вказівки, Гвіздок став помітно виділятись успішністю серед інших курсантів. Ревне читання антирадянської пропагандистської літератури дало йому змогу досить розсудливо схвалювати політику Гітлера. До того ж він тепер являв собою приклад бадьорості й життєрадісності, і це справляло найприємніше враження. Усе це було підставою, щоб призначити Гвіздка старшим групи, виділеної для виконання особливо секретного завдання.

Цю групу перевели в окреме приміщення. Тут офіцер абверу ознайомив курсантів з двома найновішими німецькими снарядами для диверсійних дій і терпляче вчив, як треба з ними поводитись.

Перший снаряд призначався для підриву залізничного полотна. Це була металева конусоподібна трубка, начинена в основі клеєподібною масою, що склеює будь-який предмет. На верхівці трубки – ковпачок, що одгвинчується, до якого прикріплена шворка од висадника.

Снаряд слід приліпити до рейки, а потім, одгвинтивши ковпачок, смикнути шворку й чимдуж тікати в укриття, бо вибухав снаряд майже тієї ж миті.

Другий снаряд – для зруйнування телеграфних стовпів і щогл електропередачі – скидався на ковбасу. Тістоподібна речовина загорнута в непромокальний папір. Перед вибухом у «ковбасу» втикається капсуль, насаджений на кінець бікфордового шнура.

Крім того, офіцер продемонстрував курсантам набір запалювальних засобів, виготовляють їх німці, як відомо, з великою майстерністю.

З усього цього видно було, що група виконуватиме диверсійні завдання.

Прочитали завершувальні лекції: роз'яснили, як уникати стеження, як поводитися в разі затримання і на допитах.

Як слід поводитися в місцях заслання, учив солідний лектор, надмірно товстий і тому хворий на ядуху. Він так яскраво і мальовничо, з таким чудовим знанням справи розповідав про тюремні звичаї і способи пристосування до них, так вихваляв свою власну спритність і хитрість, що мимоволі виникала думка, нібито перебування в тюрмах – найкращі сторінки життя цього типа.

Але в його відповідях на запитання було тяжке протиріччя. З одного боку, він мусив вселити курсантам бадьорість і надію й тому не міг залякувати їх суворістю тюремного режиму. А з другого боку, він мусив погасити усі їхні надії і так залякати ув'язненням і жахами тюрми, щоб вони вибрали самоліквідацію, аніж добровільну явку з повинною. Тому, ухиляючись від прямих відповідей, він головним чином посилено рекламував пілюлі з отрутами як шедевр німецької хімічної промисловості, що діє вмить і, отже, майже безболісно.

Інструктаж про порядок користування фальшивими документами проводив охлялий плішивий чоловік із зниділим вузьким обличчям. Своїх зубів у нього не було, їх заміняли вставні, і коли він говорив, щелепи клацали, немов паща капкана. Німці звільнили його з тюрми, де він відбував черговий строк за спекуляцію валютою. Це була його спадкова спеціальність, і, схильний до неї, він добре вивчив діловодство радянських адміністративних органів.

Дивлячись безнадійно на свій обвислий живіт, він мимрив:

– У командировочному розпорядженні ви самі проставите дату, на добу раніше за день вильоту. Строк командировки, згідно діючого закону, – п'ятнадцять діб. Тож, після того, як пройде цей строк, акуратно заповніть нове командировочне розпорядження. Не зберігайте цивільні і військові документи в одному місці. В разі чого, в першу чергу знищуйте військові. Якщо виявлять, що ваші цивільні документи фальшиві, можете відговоритися тим, щ купили їх, аби уникнути служби в армії. Найбільше – пошлють на фронт. А якщо виявлять обидва комплекти документів – і цивільні, і військові, – то буде важко доводити, що вас не підіслано. Коли прибудете в призначений пункт, відмітьтесь у коменданта міста. Але не поспішайте. Якщо помітите, що черговий прискіпливий, зачекайте до наступного дня. Оселяйтесь у приватних будинках, а не в готелях, найкраще у вдів. Звільнення від військової повинності дається повторним оглядом. Статті доберіть самі. Бажано, щоб у вас на них були хоч маленькі ознаки. Якщо немає, беріть психічні хвороби. Як треба симулювати, вас проконсультують додатково. – Сказав, випнувши в посмішці синюваті зуби: – Особисто в мене переконливо виходила манія переслідування. А також хвороба рака, через що не раз у місцях заслання добивався дієтичного харчування. – Заявив шанобливо: – Німецька поліграфія на такій недосяжній висоті, що краще за німців лип ніхто не робить. – Додав обережно: – Але якщо вдасться на місці обрости справжніми документами, скажу: береженого бог береже. Особисто від себе раджу: на хабарі не покладатися. Візьмуть, але й тебе за шкірку теж. Маю на такі випадки з особистої практики сумні прецеденти.

Майстерня по виготовленню фальшивих документів знаходилася в приміщенні без вікон, за оббитими залізом дверима. Старий гравер, колишній працівник артілі «Годинники, печатки, оптика», на прізвище Бабашкін, був тут в ув'язненні. Спить він на розкладушці, а вдень прибирає її. На ньому вся техніка заповнення документів і погодження необхідних даних. Він-таки підписує документи різними перами, різним чорнилом, неоднаковим почерком.

Кожного курсанта тричі сфотографували: один раз у військовому обмундируванні і два в різному цивільному одязі – для паспорта й посвідчення. Знімки були хімічно оброблені, щоб вони не мали на документах вигляду новеньких.

Йоганнові вдалося роздобути зразки «почерку» друкарської машинки, на якій друкували текст посвідчень, і виявити, що на фальшивих партквитках обкладинка трохи яскравіша, і якщо глянути вздовж неї, то ясно видно іскристий відблиск. Він помітив також, що, коли Бабашкін відрізував від розрахункових книжок комскладу талони на одержання грошей, маленькі ножиці, якими він користувався, лишали на корінці книжок зигзагоподібний слід.

Усі ці відомості, а також зразки клею, яким тут приклеювали фотографії до документів, він переправив через тайник у Центр.

Перед тим як видати курсантам документи, ротмістр Герд зібрав групу для останніх настанов.

Він сказав суворо, що чекає чіткої роботи. Вигадувати розвіддані марна річ: усі відомості будуть ще раз перевірятися. Будь-яка спроба звернутися до НКВС призведе тільки до загибелі самого розвідника, а німецькому командуванню завдасть лише незначної матеріальної шкоди.

Потім він підвівся і, приязно всміхаючись, запропонував:

– Хто вагається чи боїться, нехай заявить про це зараз. Вам дається остання можливість вирішити: працювати з нами чи ні. Якщо хтось відмовиться, йому нічого лихого не зроблять. Відправлять назад у табір або в інше місце, де робота буде йому під силу.

Герд почекав. Наївних простаків – охочих на такі визнання – не знайшлося.

Про всю цю процедуру Вайс попередив Гвіздка, а той ще двох найвірніших людей із своєї групи.

За кілька днів до від'їзду тих, що засилалися, почали обмундировувати. Вони одержали теплу білизну. Кальсони білі бумазейні й оранжеві трикотажні. Сорочки голубі. Джемпери сірі, із зеленою каймою на комірі і рукавах. Радянські онучі теплі, фланелеві – їх розрізали навпіл, і вони стали квадратні. Штани на складі лишилися тільки червоноармійські – діагоналеві, а шинелей комскладу РСЧА й зовсім не було. Чоботи переважно кирзові.

Цивільний одяг іноземного крою: на штанах дві задніх кишені, піджаки однобортні з дуже заокругленими фалдами. Сорочки верхні, як правило, без комірців. Іноді їх пришивають у майстерні, викроюючи з пелени, і це зразу помітно, а коли сорочка смугаста, то смужки на комірі виходять не горизонтальні, а вертикальні.

Майже всім видали сірі брезентові полуботинки з чорними головками.

Одержаний одяг і взуття носити в таборі не дозволяється: зразу ж після примірки все має бути упаковане. Якщо група чомусь затримується, обмундирування здається на склад з ярличками, на яких позначено, що кому належить.

Усі оці дрібні й, здавалося б, зовсім незначні деталі, що їх точно підмітив Вайс, мали істотне значення: вони будуть доказами для розпізнання злочинців. Навіть те, що німці не дають своїм агентам можливості обносити одяг, може стати прикметою для пильної спостережливості радянських людей. Необношений одяг в роки війни й злигоднів – мундир щонайменше шахрая або дезертира.

Штейнгліц скептично спостерігав процедуру примірки обмундирування.

До нападу на Радянський Союз, в ході війни з європейськими державами, Гітлер надав побічним воєнним діям широкого розмаху, вкладаючи в них особливий зміст. Він сподівався на вільних і невільних агентів із правлячих класів цих держав, на їхню своєкорисливу честолюбність, авторитарні нахили. Найбільші фінансисти, промисловці успішно співробітничали із своїми німецькими партнерами по міжнародних концернах, багатіючи за рахунок незалежності своїх країн.

Досі німецьке командування основну увагу приділяло не стільки прямим воєнним діям, скільки нападові на противника з тилу в тій чи іншій формі.

Штейнгліц знав: раніше Гітлер починав війну з деморалізації і дезорганізації противника. Отруїти, зламати волю противника до опору – ось найвища мета таємної війни.

А хто ці так звані «агенти»? Покидьки. Падло, поставлене на ноги, щоб, як скотину, гнати на укріплення противника, на його мінні поля. Їхня загибель мала сприяти виявленню таємної небезпеки у ворожому таборі, розставлених там пасток.

Він згадав досвідчених, солідних агентів, завербованих у процвітаючих європейських країнах. І хоча ці люди й були чужі йому, з ними він завжди знаходив спільну мову, добивався взаєморозуміння. Адже й вони, і він мали спільну життєву мету. Вони, як і він, вбачали свій добробут у сумі, записаній на їхньому рахунку в одному з іноземних банків, ї якщо вони зраджували, то не свої власні інтереси, а свій уряд. В разі воєнної поразки змінився б тільки уряд, але не сутність і мета життя кожного, хто хоче і вміє робити гроші байдуже якими способами.

А ці?

Ну, вб'ють, підірвуть, передадуть агентурні матеріали. Та хіба вони здатні отруїти, послабити волю противника по боротьби, викликати в якихось радянських колах співчуття, підтримку? Вивчаючи радянських військовополонених, Штейнгліц давно почав підозрівати, що політична стратегія війни проти Росії була побудована на хибній думні, міфі про існування в Радянському Союзі реальної опозиції ладу і режиму.

Адже коли б це відповідало дійсності, абверівцям досить було б виявляти серед військовополонених відповідно настроєних людей. Та, на жаль, усе було зовсім інакше.

Головний контингент завербованих становили легкодухі, ті, хто, зламані табірним режимом, обрали шлях зради, а не шлях до крематорію.

Ще на початку своєї кар'єри, працюючи в кримінальній поліції, Штейнгліц переконався, що найкращі поліцейські. центи – це колишні карні злочинці. Але їм не потрібне було перевиховання так само, як і політичним агентам абверу, завербованим в інших капіталістичних країнах. І в цьому запорука їхньої надійності.

А ці?

Він зневажав їх так само, як відомий професіонал-криміналіст зневажає тих, хто краде тільки із страху перед голодною смертю.

Штейнгліц мовчки, насмішкувато спостерігав, як агенти приміряють обмундирування. І навіть оцей дешевенький їхній одяг, без якогось європейського лоску і шику, викликав у нього огиду.

Очевидно, те саме відчував і Лансдорф. Він був знайомий з Беніто Муссоліні ще в роки першої світової війни, коли той подвизався як рядовий агент «Другого бюро»: працював на французьку розвідку, не відмовляючи в послугах і Лансдорфу, багатому німецькому аристократові-розвіднику, прийнятому в найкращих родинах Парижа, Рима, Лондона. Сам Уїнстон Черчілль почав свою політичну кар'єру розвідником, і, хто зна, коли б Лансдорф, бувши знайомий з ним у ті роки, вгадав його майбутнє, багато чого було б інакше… А Гітлер? Не випадково при ньому німецька розвідка досягла такого процвітання. Гесс свою дисертацію написав, піддавши роки вивченню японської системи тотального шпигунства, і цю систему потім з колосальним розмахом перенесли на грунт рейху.

Випадок з курсантом Фазою справив на Лансдорфа тяжке враження. Він не зумів розгадати цю сильну особу.

Бесіда з ним вселила йому надію, що цей енергійний освічений юнак, лікарів син, повіривши у фашистські догми, зможе виконати ускладнене, з далеким прицілом завдання. Ї як же він промахнувся! І тепер, керуючись інстинктом суто службової безпеки, він самоусунувся від нових спроб знайти серед курсантів такого блискучого агента, яких йому вдавалося вербувати в багатьох європейських країнах.

Тепер Лансдорф обмежувався доповідями ротмістра Герда, вимагаючи од нього не усної, а тільки письмової інформації, щоб у разі чого пред'явити спеціально підібрані документи й знищити ті, які можуть свідчити не на його користь.

І тільки Дітріх, розлючений випадком з курсантом Фазою, з незвичайною і, мабуть, не властивою йому енергією прискіпливо стежив за всіма етапами підготовки спеціальної групи. Так, він помітив, що один з курсантів недбало приміряє взуття, а коли комірник звернув увагу цього курсанта на те, що підметка на одному черевику начебто відривається, той сказав легковажно: «Ет, дарма, хай уже…» І цього було досить, щоб Дітріх ту ж мить зняв курсанта з особливої групи.

Вайс зробив з усього цього висновок, що напружена увага Дітріха стає зараз особливо небезпечною і для нього самого.

Він тримався з Дітріхом з підкресленою старанністю і уникав розмов, що безпосередньо не стосувалися служби.

Спроби Дітріха вивідати, яке враження справила на нього смерть курсанта Фази, Йоганн обірвав недбалими репліками:

– Істеричне хлопчисько. Боявся агентурної роботи, тому й утік.

– Але ж він відстрілювався до останнього патрона!

– Від страху перед покаранням за втечу. – І додав з усмішкою: – З відчаю. Боявся пороття, та й годі.

Старшиною шкільного табору був військовополонений з кличкою Синиця – обважнілий, брезклий, надзвичайно владний і нещадно вимогливий до курсантів.

В роки першої світової війни він попав у полон до німців. У тридцятому році, перебуваючи в складі радянської торговельної делегації (він мав доручення купити барвники для текстильного виробництва), лишився в Німеччині. Одержував допомогу від білогвардійського центру, доносив у гестапо на прорадянськи настроєних емігрантів. Закинутий агентом у Радянський Союз, злякався. Гроші розтринькав по ресторанах, гульбиськах. Відкликаний назад, був посаджений у концентраційний табір, де доносив на ув'язнених німецьких комуністів, викликавши їхнє довір'я тим, що видавав себе за радянського громадянина, схопленого гестапо. Провалився. З табору його забрали в абвер як спеціаліста по Росії. Виявив необізнаність. Став перекладачем. Одружився з вуличною дівкою. Відрахували з абверу за таке непристойне одруження. Жив на заробіток дружини. Коли дружина опинилася в спеціальній лікарні, працював швейцаром у нічному готелі. Прийшов у радянське посольство. Якимсь чином зумів обдурити. Його пожаліли й дозволили повернутися. Призваний до Червоної Армії в липні 1941 року, перебіг до німців. Синиця казав курсантам:

– Росіяни – це нація мужиків і солдатів, а генералами у нас завжди були тільки німці. У німців, певне, душі немає. Душа – це в нас, у слов'ян. Від неї фантазія і глупота. Німець що любить? Порядок, чистоту, акуратність. Те, чого в нас немає. Додержуй – і будеш цілий.

Грубий, тупий солдафон, він намагався ще більше підкреслювати ці свої якості, щоб домогтися довір'я начальників.

Ротмістр Герд вважав Синицю зразковим екземпляром слов'янина.

Ставши помисловим, Дітріх вбачав у Синиці таємного прибічника російських монархістів, прихильників єдиної, неділимої великої Росії, тих, хто наївно гадав, ніби, як тільки Росія буде звільнена від більшовиків, її престол займе російський цар, а німці добровільно поступляться. Дітріх вважав, що такий спосіб думок породжує не тільки нікчемні, але й шкідливі ілюзії. Росія, Україна, Кавказ – безкомпромісні колонії великої Німецької імперії. І ніякі інші форми управління цими територіями неприйнятні. Інакомислячий викликає підозру, Дітріх встановив нагляд за Синицею.

Не викликав у Дітріха довір'я і радист штабної радіостанції, колишній штурмовик Хакке, якого він підозрівав у співчутті Рему, страченому фюрером разом з іншими ватажками штурмовиків 30 липня 1934 року на догоду вимогам німецького генералітету. Член націонал-соціалістської партії з 1930 року, Хакке був таким самим відданим наці, як і обер-лейтенант Герлах, але трохи розумніший за нього. Вірніше, йому не забракло розуму збагнути, що після того, як штурмовики виконали найчорнішу, катівську роботу – тероризували німецький народ, а Гітлер завоював визнання німецьких магнатів і дістав од них команду готувати під опікою генштабу війну, – націстським низам за всі їхні брудно-криваві подвиги відводиться всього-на-всього роль бездумних, шалених фанатиків, допоміжних ударних, каральних сил вермахту. І тому Хакке, як і Герлах, відчував темну неприязнь до Дітріха, вбачаючи в ньому одного з представників споконвіку правлячого класу – прусської. аристократичної вояччини.

Так само він ставився й до Герда, розуміючи, що для Герда співробітництво з наці – це тільки форма взаємодії капіталістичних монополій з націстською верхівкою. Але не більш.

Він почував себе обманутим у своїх надіях. Бувши ветераном націстського руху, він сподівався на видніше місце, ніж йому відвели, зарахувавши в кадри таємної агентури націстської партії, щоб стежити за політичною благонадійністю кожного наці, незалежно від посади й звання. Його спроби промацати Вайса той відбивав з допомогою хитромудрого прийому. Достатньо обізнаний з історією Стародавнього Риму, Йоганн захоплено розповідав Хакке, які ритуали й символи запозичили наці у римлян і що вони означали в своєму первородному вигляді. Це давало змогу Йоганнові ухилятись од відповідей на каверзні запитання й одночасно демонструвати свої глибокі знання в деталях фашистського катехізису.

Проте Вайсове життя тут полягало не тільки в тому, щоб уловлювати всілякі відтінки ставлення до нього всіх навколо і, грунтуючись на них, продумувати тактику поведінки з кожним. Не міг він зосередити всі свої сили й на тому тільки, що в сукупності становило його роботу розвідника: збирати, обробляти, організовувати матеріали й транспортувати їх, а також вивчати тих, хто був у полі його зору.

Для того щоб мати змогу здійснювати своє безпосереднє завдання, він мусив насамперед вважатися справним службовцем абверу. І оскільки він не був особою командною, а лише виконавцем команди, підлеглим багатьох інших, то, природно, йому доводилося виконувати не тільки свою роботу, але й частину роботи тих, кому він був підлеглий. І не просто виконувати, а викопувати з блиском, з тією педантичною точністю, яка – так гадали абверівці – в крові в істинних німців.

Вайс знав: досить припуститися найменшої помилки по службі, хоч кому-небудь здатися несправним – і його безповоротно жде відчислення на фронт. І йому весь час доводилося проявляти подвійну пильність: з одного боку – службову, ні на секунду не забуваючи, що він абверівець, а з другого – пильність радянського розвідника, успіх роботи якого безпосередньо залежить від успішності його служби в абвері.

І природно, що Вайс не міг у зв'язку із своїм перевантаженням по одній лінії послабити роботу по другій. Навпаки, як тільки він одержував завдання в одному напрямку, зразу ж гармонійно, як у човниковому русі, виникала потреба посилити діяльність у напрямку протилежному.

Джерелом, з якого Олександр Бєлов черпав запаси сили, була холодна, обачлива розважливість.

Він привчив себе спати без сновидінь, щоб його мозок міг хоч і короткочасно, але цілковито відпочивати. Він привчився – звичайно, в тих випадках, коли була змога, – немовби виключати свою свідомість, «робитися дурником», гасити на якийсь час нервове збудження. Надівши на себе личину напруженої уваги, він удавав, ніби шанобливо слухає нудні настанови начальства підлеглим, а сам в цей час блаженно розслаблювався й ні про що не думав, не згадував, щоб відпочила голова.

Такі виключення допомагали Йоганнові блискуче, з неухильною точністю справлятися з двоїстістю свого становища, що вимагала всіх його сил.

Хоч які короткочасні були поїздки у Варшаву, Йоганн намагався використати їх з максимальною користю. Так, одного разу йому вдалося познайомитися з дрібним імперським чиновником із групи, що інспектує заготівлю шерсті в генерал-губернаторстві.

Йоганн зробив чиновникові незначну послугу, влаштувавши його машину на ремонт в армійський гараж.

За це чиновник, певне й собі прагнучи піднестися у Вайсових очах, похвалився, що доручене йому завдання має особливо важливе значення. Донедавна планувалася заготівля зимового обмундирування тільки для окупаційних частин. Проте зараз одержано наказ забезпечити теплими речами всі армії Східного фронту.

Це свідчило про те, що, незважаючи на обіцянку Гітлера та його генералітету покінчити з Росією до кінця 1941 року, генштаб помалу готується до затяжної війни.

Особливу увагу Йоганн виявляв механікові – спеціалістові по лічильних машинах, присланому з Берліна для налагодження криптографа – шифрувального апарата, встановленого у приміщенні радіостанції.

Криптографи випускала шведська фірма, але кілька років тому гітлерівцям вдалося купити контрольний пакет акцій і стати її фактичними господарями. Фірма постачала свої вироби спеціальним службам багатьох країн світу. І от несподівано вона відмовилася замінити швидко зношувані запасні частини криптографів, установлених у тих європейських країнах, на які гітлерівці готували напад. Апарати виходили з ладу саме в той час, коли від спеціальних служб цих країн вимагалась особливо інтенсивна діяльність.

Механік тримався з професорською поважністю. Йоганн зустрів його на варшавському вокзалі, привіз у розташування «штабу Валі» й навіть віддав йому свою кімнату, діставши за це право вечорами бесідувати з ним.

Деяке уявлення про конструкції подібних машин Йоганн мав. Академік Линьов вважав, що з часом їх можна буде використати як казкову інформаційну комору пам'яті, і твердив, що в таких машин велике майбутнє.

Вайс, розмовляючи з механіком, іронічно й ущипливо піддавав сумніву можливість чіткої і бездоганної комбінаційної роботи механізмів, подібних до криптографа, чим невимовно дратував співрозмовника. Але свій консерватизм Вайс підкріплював технічною обізнаністю. І, для того щоб заперечити Вайсові, механік не тільки грунтовно й докладно ознайомив його із схемою будови криптографа, але й пояснив у запалі суперечки, накресливши на папері, як він налагоджує систему кодування, як забезпечується самоконтроль шифрувальних знаків і які саме деталі своєю нечіткою роботою можуть порушити правильність шифровки і дешифровки. І, роз'яснюючи, вказував на зразках браку, де, в якому місці бували несправності.

Йоганн передав усі ці розрізнені відомості в Центр, і там було знайдено ключ до розшифрування коду.

Як відомо, цю таємницю тримають у сейфі, що відмикається одночасно двома ключами, які зберігаються в різних осіб, крім того, існує шифр-набір для особливого, третього замка, що міняється майже щотижня.

Для викрадення подібних таємниць в інших іноземних служб абвер розробляв операції із застосуванням підкупів, убивств, вибухівки, і участь у них брали цілі групи найбільш досвідчених розвідників. Йоганнові допомогли не тільки його вигадливість і кмітливість, але головним чином неабиякі математичні здібності, які він віддав у жертву своєму новому, трудному полю діяльності.

І хоч код періодично мінявся, на якийсь час, поки він діяв, Центр мав змогу розшифровувати кореспонденцію радіостанції «штабу Валі».

Усе це входило в повсякденну працю розвідника Олександра Бєлова, невідривну від праці єфрейтора Йоганна Вайса. Адже, крім щоденної перекладацької роботи в школі, він був завантажений складанням канцелярських звітів і конспектів з різними відомостями про радянські райони, куди мали закинути диверсійні групи. Чимало часу забирали також всілякі доручення командного складу, починаючи від відправлення посилок родинам і кінчаючи фінансовими звітами, які Вайс писав за помічника начальника школи по матеріально-господарській частині.

До того ж треба було невтомно спостерігати тих курсантів, яких Йоганн намітив для своєї мети. І Гвіздок обережно вивідував їхні потаємні думки, досить швидко навчившись коротко доповідати про них Вайсові під час зустрічей на ходу – від плацу до барака.

Незважаючи на надмірне навантаження, справи Йоганнові йшли добре. Тим більш несподіваним для нього був раптовий наказ ротмістра Герда сісти з ним у машину, щоб супроводити особливу групу до прифронтового аеродрому.

Ротмістр дозволив відлучитися тільки на хвилину: замість черевиків узути чоботи й захопити з собою пару теплої білизни.

Йоганн помітив, що поряд з шофером грузовика фургона, в якому розмістилися агенти, сидів з понурим лицем радист Хакке. А серед агентів чомусь опинився і старшина табору Синиця, котрого не готували для закидання в тил.

Ротмістр супроводив групи на аеродроми дуже рідко. Звичайно це доручалося комусь із офіцерів.

Він майже всю дорогу милостиво розмовляв з Вайсом і навіть поділився з ним міркуваннями на тему про те, яка корисна служба в розвідувальній школі. Йому особисто, наприклад, вона багато чого дає, бо тут він набуває цінного досвіду, який, безперечно, застосує в своїй подальшій комерційній діяльності. Вайс, очевидно, знає про існування Бюро «Н-В-7» – економічної розвідки «ІГ Фарбеніндустрі», що дає цьому величезному концерну змогу діставати інформацію з перших рук. І досвід агентурної роботи «штабу Валі», безперечно, збагатить прийоми комерційної розвідки, без якої жодна солідна фірма не може успішно розвиватися.

І він доброзичливо порадив Вайсові спеціалізуватися в галузі економічної розвідки, бо й тоді навіть, коли Німеччина заволодіє світовим простором і не буде конкуруючих держав, залишиться конкуренція між світовими німецькими концернами і їм потрібні будуть послуги досвідчених агентів розвідки.

Йоганн неуважно слухав ротмістра, прикидаючи, які справи лишилися незавершеними через несподіваний від'їзд і чим викликана така несподіванка. Роздумував він також про те, що несподіванка ця не випадковість, а прийом, спрямування якого він не міг виявити, хоч як намагався перевести розмову на те, що так тривожило його.

Тільки-но Вайс зачіпав цю тему, як Герд зразу ж починав заклопотано супитися і замовкав. Поведінка Герда змушувала Йоганна дедалі більше впевнюватися в своїй догадці, що несподіваність його від'їзду заздалегідь хтось передбачив. Але хто?

Все навкруги завалив чистий, сухий од холоду сніг.

На ротмістрі був авіаційний комбінезон з електропідігрівом, шнур від нього він ввімкнув у запасні акумулятори, спеціально для цього поставлені долі в кабіні.

Крім того, в держалках стояли два великі термоси з гарячою кавою. Але ротмістр, наливаючи собі а термоса, кожного разу забував запропонувати кави Вайсові, так само як не поділився з ним і сніданком, покладеним акуратно в дорожний несесер з прикріпленими до кришки пластмасовими тарілками, складаними наборами ложок, виделок, ножів і навіть соковижималкою.

Закружляла метелиця. Крізь білий рухливий присмерк Вайс бачив, як населення навколишніх сіл і містечок згортає під наглядом солдатів сніг з дороги, і не в усіх у руках лопати – горнуть і дошками.

Ротмістр спав. Уві сні його обличчя обм'якло, губи одвисли, і здавалося, що це не живе людське обличчя, а маска.

Біла, сипка, снігова імла шурхотіла об стекла машини. Розмірений, подібний до метронома, скрипучий рух «двірників», що протирали вітрове скло. Сонне погойдування їх було схоже на коливання маятника, що невідомо кому відлічував повільний, тягучий час.

Аж тепер, у цьому стані неробства, Йоганн відчув – мав нарешті час відчути, – як незмірно він стомився, вимотався. Позначився майже миттєвий перехід до спокою від неймовірного напруження, від необхідності постійного гострого комбінаційного мислення, розв'язання рівнянь з багатьма невідомими, безнастанного жорстокого самоспостереження і чуйно збуджуваної, настороженої уваги до всіх інших. Усе це скидалося на невтомний поєдинок одного з усіма, що нескінченно тривав щодня, щохвилини.