355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 3)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 61 страниц)

Витягши з кишені колоду карт, він почав показувати фокуси, і хоч фокуси були зовсім нехитромудрі й робив їх Бруно не дуже й спритно, він вимагав, щоб присутні чесно заплющували очі перед тим, як загадати карту, і з таким щирим відчаєм бентежився, коли загадану карту не вдавалося назвати, що дуже сподобався всім. А потім, недбало підхопивши фібровий чемодан, пішов, заявивши, що знайде собі затишне місце.

Після того як Бруно пішов, Вайс поліз на свою горішню лавку й ліг, поклавши під голову руки, і заплющив очі, ніби заснув.

Було вже під обід, коли знову з'явився Бруно з чемоданом. Знову, весь час вибачаючись, закинув його на Вайсову лавку, витяг з кишені бутерброд, акуратно загорнутий у промащений папір, і сказав, що зараз розкошуватиме обідом.

Та коли літній німець простягнув Бруно курячу ніжку, той ввічливо відмовився, мовляв, він не хоче повнішати, оскільки твердо вірить, що знадобиться батьківщині, як солдат. Цим Бруно викликав до себе ще більшу симпатію. І щоб не заважати пасажирам обідати, поліз на горішню лавку, вмостився поруч із своїм кошиком і обняв його. Проте одразу з властивою йому природною жвавістю спустився додолу і з кошиком у руках вийшов, сказавши на прощання, що спробує знайти собі місце поруч з якою-небудь дамою не старшою за сто і не молодшою за тринадцять років. Погладив свою лисину й похвалився:

– Якщо я, як мужчина, втратив красу власної зачіски, то тільки тому, що завжди схилявся перед жіночою красою.

Пасажири вагона провели жартівника поблажливими поглядами. Вайс теж усміхнувся, а коли він поліз на лавку, то боляче вдарився коліном об чемодан Папке, що знову стояв на своєму місці. Вайс поклав голову на його тверде ребро з такою насолодою, немовби це був не чемодан, а пухова подушка.

Тривога минула, і він нарешті заспокоївся – очевидно, у чемодані Папке нічого небезпечного для нього, Вайса, не було. Тільки зараз Йоганн зрозумів, як неймовірно тяжко йому носити ту личину, яку він на себе надів. Лише кілька хвилин без неї – і він зразу відчув, нібито помацки повзе в темряві несходженою гірською стежкою над прірвою. Стежка обривається, здається, попереду загибель – і раптом під ногою опора, він переступив через провалля і знову опинився на стежці.

За останні місяці в Йоганна виробилася майже автоматична здатність до холодного, чіткого самоспостереження. У нього з'явилася звичка хвалити чи засуджувати себе, як стороннього, подобатись собі чи не подобатись, зневажати себе чи захоплюватися собою. Він відділяв від себе свою нову личину і з уважною, прискіпливою цікавістю досліджував її життєздатність. Вайс відчував щось схоже на насолоду, коли мав цілковиту владу над цією личиною.

Він розумів, що в хвилину небезпеки привласнену ним личину можуть здерти з нього з його вини; він повністю залежав від того, наскільки вона міцна, бо тільки вона єдина могла врятувати його такого, який він є насправді.

Ця залежність від того себе, до якого він не міг перебороти почуття ворожості і зневаги, інколи так виснажувала духовні сили, що для відновлення їх потрібна була, хоч на найкоротший час, цілюща самотність.

Та коли він нарешті міг лишитися наодинці з собою, приходила нічим не зборима туга від утрати світу, що становив сутність його «я». І той світ був живий, прекрасний, справжній, а його теперішній світ здавався вигаданим, туманним, важким, як маячний сон.

Ніколи він не думав, що найважчим, найнестерпнішим у тій місії, яку він обрав, буде оце небезпечне роздвоєння свідомості.

Напочатку його навіть захоплювала гра: влізти в шкуру іншої людини, вгадувати її думки й радіти, коли вони точно збігалися з тим уявленням, яке має виникати про цю людину в інших людей.

Але згодом він зрозумів, що чим успішніше він зливається зі своєю новою личиною, тим пекучіша потім у хвилини короткої самотності його туга за втратою того світу, який все далі й далі відходив од нього, за втратою себе такого, яким він був і вже не міг бути, не мав права бути.

У хвилини втоми його охоплювало болісне відчуття, ніби він увесь складений із протезів, що ні на мить не скидаються, і ніколи не відчує себе справжньою, живою людиною, ніколи вже не зможе повно сприймати життя й людей такими, які вони є, і себе таким, яким він був.

Один з наставників казав йому, що момент тяжкої кризи обов'язково настане і подолати її болісно, нелегко. Так, тепер він розумів, як нелегко. Розумів, що переїзд через радянський кордон означатиме не тільки виконання частини завдання. Переїзд означає необоротний відтин од того життя, за межами якого його личина ще більше пануватиме над ним, над його справжньою сутністю, і чим покірніше він служитиме цій личині, тим повніше й успішніше він виконає свій обов'язок.

Він неохоче розлучався з коротким перепочинком після тієї небезпеки, з якої його виручив Бруно.

У Белостоку Вайс не вийшов на вокзал, куди кинулись всі пасажири скуповувати курей, яйця, здобні булки, ковбаси.

У спорожнілому вагоні він грав у шахи з Бруно. Замислено погладжуючи свою лисину, Бруно бубонів:

– Добра штука оцей твій Папке: півчемодана банок з чорним кав'яром, хутра і контрабандний мотлох. Хазяйський чолов'яга! Чемодан віддаси йому, як тільки перетнете кордон, твої речі не перевірятимуть. Мені доведеться затримались на кордоні. В усьому іншому все лишається так, як домовились. Головне – не проявляй особливої ініціативи. Нам потрібен Йоганн Вайс. І не потрібен і ще довго не буде потрібен Олександр Бєлов. Зрозуміло?

У вагоні з'явився пасажир, насилу підтримуючи підборіддям гору пакунків. Бруно урочисто промовив, посуваючи фігуру на шаховій дошці:

– Ось вам вічний шах. – І, потираючи руки, докинув єхидно: – Це моя люб'язність, я не зробив мата вашому королю тільки виключно з міркувань такту. – Поблажливо дивлячись на Йоганна, порадив: – Учіться, молодий чоловіче, вигравати, не ранячи самолюбства противника, тоді ви не втратите прихильності партнера. – Скоса глянув на пасажира з пакунками: – Ви, добродію, дбаєте про свій живіт так ревно, що забуваєте про престиж рейху. Невже ви не розумієте, що попрацювали зараз на червоних, вселяючи їм думку про те, нібито в Німеччині народ у скруті? Негарно! – Він підвівся і, зневажливо піднявши плечі, попрямував у свій вагон.

Пасажир став розгублено переконувати Вайса, що він дуже хороший німець, справжній німець і член націонал-соціалістської партії, що він ладен прийняти всі зауваження і чим завгодно спокутувати свою провину, навіть викинути куплене, це тільки помилка, та й годі… Він так хвилювався, так болісно переживав звинувачення, кинуте йому, що Йоганн, змилосердившись, порадив товстунові не надавати великого значення зауваженню: адже він не виняток, усі пасажири робили те саме, а якщо він потім зверне увагу німецьких властей на негідну поведінку репатріантів, це зніме обвинувачення з нього самого.

Товстун палко подякував Вайсові за цінну пораду. І потім усю дорогу поглядав на нього віддано, з вдячністю.

На прикордонній станції пасажирам запропонували пройти в митний зал для виконання необхідних формальностей. Митники оглядали речі нашвидку, інколи тільки запитували, що лежить у чемоданах. І все-таки пасажири нервували, це видно було з надмірної запобігливості, непотрібної готовності показати все, що вони везуть, і навіть у жалюгідних спробах пояснити, що виїздять вони до Німеччини не з політичних мотивів, а з бажання провідати родичів, з котрими давно не бачилися.

Папке, незважаючи на заперечення митників, вивернув на оббиту лінолеумом стойку всі речі з Вайсового саквояжа й заявив, що везе тільки найнеобхідніше, бо не впевнений у тому, що Німеччина стане його батьківщиною: адже справжня його батьківщина – Латвія, де в нього багато друзів – латишів і євреїв, дорогих його серцю.

Митник, не переглядаючи речей і дивлячись поверх голови Папке, попросив скласти все назад у саквояж. Папке підібгав губи, нібито його образили, але обличчя його видовжилося, коли митник попросив відкрити шкіряний чемодан.

Поруч Папке стояв Бруно. Його кошик теж вивернули на стойку, і митник старанно переглядав кожну річ, відкладаючи вбік папери і фотоплівку, вміщену в аптекарські фарфорові баночки.

Бруно, побачивши в руках прикордонника книжку, на оправі якої значилося «Підручник історії», хоч насправді під оправою було дещо зовсім інше, сказав голосно, з викликом:

– Якби я намагався привезти книжку фюрера, але ж я її вивожу, вивожу туди, де слова фюрера живуть у серці кожного. – І, обернувшись до Папке, спитав його, сподіваючись на підтримку: – Це ж безглуздо гадати, що така література може вважатися забороненою!

Папке відступив од Бруно, сказав неприязно:

– Дайте мені спокій з вашим фюрером. – І порадив митникові: – Подивіться, що у нього в кишенях. Ця публіка любить зброю. Мене не здивує, якщо в нього на поясі висить кинджал з девізом на лезі: «Кров і честь». Таких молодчиків не слід пускати до Німеччини.

– Он як! – розлючено скрикнув Бруно. – Це вас не слід пускати до Німеччини! А коли пускати, то тільки для того, щоб посадити там за грати.

– Громадяни! – суворо промовив митник. – Прошу додержувати тиші й не заважати роботі.

Йоганн поставив чемодан на стойку, вийняв сигарету й, підійшовши до Папке, чемно попросив:

– Дозвольте…

Папке простягнув свою цигарку. Нахиляючись, щоб прикурити, Вайс прошепотів:

– Ключ од вашого чемодана?

Папке відсахнувся, обличчя його на мить потемніло. Та враз привітно прояснилося. Він голосно промовив:

– Молодий чоловіче, я вам зроблю маленький подарунок, не можна ж курцеві подорожувати без сірників. – Поліз у кишеню ж поклав Вайсові в руку в’язку ключів у замшевій торбинці.

– Дякую, – сказав Йоганн. – Ви дуже люб'язні.

Відкривши чемодан, Йоганн опустив очі, дивлячись, як руки митника недбало перебирають там речі.

Митник спитав, чи не везе він чогось недозволеного.

Вайс заперечливо похитав головою. Митник перейшов до іншого пасажира, сказав Вайсові:

– Можете взяти ваш чемодан.

Після митного огляду репатріанти перейшли на інший перон, де на них чекав поїзд з німецьких вагонів. Прикордонники роздавали пасажирам їхні документи після перевірки. Вручаючи документи, офіцер-прикордонник механічно ввічливо бажав кожному по-німецьки:

– Приємної подорожі! – І брав під козирок.

Офіцер-прикордонник був ровесник Йоганна і навіть трохи схожий на нього – сіроокий, з прямим носом, чистим високим лобом і строгою лінією рота, ставний, підібраний, з невеликими кистями рук. Кинувши на Йоганна байдужий погляд і звіривши таким чином з оригіналом фотографію на документі рейху, прикордонник, акуратно склавши, простягнув Вайсові документ, козирнув, побажав йому, як і іншим приємної подорожі й перейшов до другого пасажира. На його обличчі був той самий вираз службової люб'язності, за якою, однак, відчувалося, які вони чужі йому, молодому радянському хлопцеві у військовій формі, усі ці люди, і разом з тим було видно: він знає про них таке, що тільки йому належить знати.

В м'якому купейному вагоні цей офіцер-прикордонник підійшов до Папке й, старанно і чітко вимовляючи німецькі слова, вибачився за турботу, але він змушений просити Папке пройти разом з ним у приміщення вокзалу для з'ясування деяких формальностей, яких, певне через канцелярську помилку, не було повністю дотримано в документах Папке.

І Папке підвівся й покірно пішов попереду прикордонника на перон.

З другого вагона вийшов Бруно, так само, як і Папке, в супроводі військових. Він збуджено сперечався і намагався забрати з рук прикордонника свій кошик.

Коли Бруно порівнявся з Папке, він шанобливо вклонився, піднявши свого тірольського капелюха з грайливою пір'їнкою, і вигукнув патетично:

– Це ж насильство над людиною! Я буду протестувати!.. – Звернувся до офіцера-прикордонника, киваючи в бік Папке: – Шановний громадський діяч, відома особа! І раптом… – Він у відчаї розвів руками.

– Не треба зчиняти галасу, – серйозно попередив прикордонник.

– А я буду галасувати, буду! – не вгавав Бруно. Всміхаючись Папке, попросив: – Я гадаю, ви не відмовите підтвердити тутешнім властям, що я людина лояльна, і якщо в моїх речах знайшли предмети, не рекомендовані для вивезення за кордон, то тільки через непорозуміння. Не знав, що можна вивозити, а чого не можна.

Через якийсь час Папке із знервованим обличчям повернувся у вагон, в руці він тримав шкіряний чемодан.

Ешелон з репатріантами увійшов до прикордонної зони і зупинився. Обабіч залізничного полотна тяглася, зникаючи за обрієм, чорна смуга зораної землі. Ця темна безмежна риска немов розділяла два світи.

Прикордонники з електричними ліхтарями, пристебнутими шкіряними петельками до бортових ґудзиків шинелей, старанно робили зовнішній огляд поїзда, спускалися навіть у колійну канаву, щоб звідти обстежити нижню частину вагонів.

Здається, було б природно, якби кожен пасажир у ці останні хвилини перед виїздом за кордон відчував хвилювання. Проте нічого подібного не було помітно, майже ніхто з них нічим не виявляв своїх почуттів. Усе це підказувало Йоганнові, що більшість переселяється в Німеччину не під тиском обставин, скоряючись наказу, а керуючись своїми особливими, далекосяжними цілями Очевидно, в багатьох є серйозні підстави приховувати до певного часу свою справжню мету й надії.

І чим більше байдужості, покидаючи Латвію, виявляв той чи інший пасажир, тим глибше проймався Йоганн тривожним відчуттям небезпеки, яка криється тут для нього у кожному з цих людей, що вміють керувати своїми почуттями, маскувати їх.

У цій останній партії репатріантів тільки незначна кількість родин неохоче покидала Латвію, скоряючись зловісній волі Німецько-балтійського народного об'єднання. Небагато з них журилося за своїми обжитими гніздами, за людьми, з якими їх зв'язували довгі роки праці й життя.

Переважали тут ті, що до останніх днів у Латвії вели подвійне життя, збираючи все, що могло бути зараховане їм у Німеччині як особливі заслуги перед рейхом. І тільки надто показова байдужість й удаваний вираз нудьги на обличчі виказували тих, хто нічім не хотів виявити себе перед вирішальними хвилинами, коли переїде кордон.

Вайс у думці підмічав шаблонний спосіб маскування, миттю взятий, мов за наказом, нечутно відданим кимось, хто невидимо командував тут усім. І він і для себе взяв до виконання цей безмовний наказ. І теж із смутком: зрідка поглядав у вагонне вікно, чекав так само байдуже, як майже всі пасажири.

Поїзд повільно рушив. І колеса почали вистукувати на стиках рейок з ритмічністю годинникового механізму.

Та як не стримувався Йоганн, цей сталевий ритмічний відстук грізного часу, невблаганного і необоротного, сповнював його таким відчуттям, нібито він падає кудись у невідому глибину. І щоб вирватися із стану болісної скорботної втрати всього дорогого для нього й швидше кинутися навстріч тому невідомому, що невимовним болем проймало всю його істоту, Йоганн струснув головою, примружився і бадьоро оголосив пасажирам:

– Панове, насмілюсь привітати вас, здається, вже на землі рейху. – Він встав, виструнчився. Обличчя його стало якимсь благоговійно захопленим.

Всі шанобливо замовкли, а Вайс витяг з кишені загорнутий у папірець значок із свастикою і приколов до лацкана піджака. Це було неначе сигналом: усі заходилися розпаковувати чемодани, переодягатися, чепуритися.

За півгодини пасажири мали такий вигляд, ніби всі вони збиралися йти в гості або чекали на гостей. Кожен заздалегідь старанно продумав, як одягнеться, щоб зовнішній вигляд свідчив про солідність, респектабельність. А деяка підкреслена старомодність одягу мала свідчити про відданість їхніх власників старонімецькому консерватизму, незмінності смаків і переконань. На столиках з'явилися викладені з чемоданів біблії, чорні, не зовсім свіжі котелки, рукавички. Запахло парфумами.

Несподівано поїзд судорожно брязнув гальмами і, немов спіткнувшись, зупинився. По проходу протупали німецькі солдати в касках, на грудях у кожного висів чорний автомат. Обличчя солдатів були грубі, непорушні, рухи різкі, механічні. Увійшов офіцер – сірий, сухий, бундючний, із зневажливо примруженими очима.

Пасажири, мов за командою, посхоплювалися з місць.

Офіцер підняв палець, промовив неголосно, ледь розтуляючи вузькі губи:

– Тиша, порядок, документи.

Гидливо брав напери затягнутою в рукавичку рукою і, не обираючись, подавав через плече єфрейторові. Єфрейтор, в свою чергу, передавав документ чоловікові в цивільному, а той точним і пронизливо уважним поглядом звіряв фотографію на документі з особою його власника. І не в одного пасажира виникало відчуття, що цей погляд пронизує його наскрізь і на стіні вагона, мов на екрані, в цю мить виникає коли не його силует, то трепетний абрис його думок.

Забравши документи в останнього пасажира, офіцер тими ж важкими, свинцевими словами оголосив:

– Порядок, спокій, непорушність.

І вийшов.

Солдати лишилися біля дверей. Вони дивилися на пасажирів, начебто не бачачи їх. Стояли в низько спущених на брови сталевих касках, широко розставивши ноги, стиснувши щелепи.

Дивне почуття охопило Вайса. Йому здалося, що він десь уже бачив цього офіцера. І цих солдатів бачив такими, якими вони є насправді, такими, якими вони хотіли здаватися. І від збігу уявлюваного з тим, що Вайс бачив зараз сам, він відчув полегкість. Дружелюбно й шанобливо, навіть заздрісно поглядав він на солдатів – так, як, на його думку, і мав би дивитися на них цивільний юнак-німець.

Коли офіцер повернувся у вагон в супроводі сержанта і чоловіка в цивільному й почав роздавати пасажирам документи, Вайс устав, виструнчився, витягнув руки по швах, захопливо й весело дивлячись офіцерові у вічі.

Той поблажливо всміхнувся.

– Сядьте.

Та Вайс, ніби не чуючи, стояв у тій самій позі.

– Ви ще не солдат. Сядьте, – повторив офіцер.

Вайс підняв підборіддя, промовив твердо:

– Батьківщина не відмовить мені в честі і прийме до славних рядів вермахту.

Офіцер доброзичливо поплескав його рукавичкою по плечу. Чоловік у цивільному зробив у себе в книжці якусь помітку. І коли офіцер пішов у інший вагон, Йоганнові попутники голосно поздоровили його: безперечно, він справив з першого ж свого кроку на землі рейху найкраще враження на представника німецького окупаційного командування.

Поїзд котився по землі Польщі, яка тепер стала територією Третьої імперії, її воєнною здобиччю.

Пасажири невідривно дивилися у вікна вагонів, безцеремонно, наче господарі, обмінювалися різними думками про нові німецькі землі, хизуючись одне перед одним діловитістю і зневагою до слов'янщини. У вікнах вагонів мелькали зруйновані бомбардуванням селища.

Під конвоєм німецьких солдатів полонені поляки ремонтували мости. На станціях скрізь було поприбивано новенькі акуратні таблиці з німецькими назвами або написами німецькою мовою.

І чим більше траплялося на шляху слідів недавньої битви, тим вільніше й бундючніше трималися пасажири. Вайс так само, як і всі, невідривно дивився у вікно й так само, як і всі. захоплювався вголос могутністю блискавичного німецького удару, і його очі збуджено блищали. Збудження охоплювало його все більше, але причини цього збудження були іншого порядку: він уже давно чітко й точно вкарбовував у своїй пам'яті ті пейзажі, де споруджували величезні сховища для пального, склади, розширювали шляхи, укріплювали мости, де на лісових галявинах повзали важкі котки, утрамбовуючи землю для майбутніх аеродромів.

І все, що бачив і запам'ятовував, вія майже автоматично розміщував на незримій, але чіткій у думці карті. Так видатні шахісти напам'ять грають складну партію без шахової дошки.

У цій напруженій роботі пам'яті виявлялося тренування, доведене до ступеня механічної реакції, – та ба, ділової необхідності в усьому цьому не було… Вайс добре знав, що мине чимало часу, поки він зможе передати їх своїм, але тоді ці відомості вже застаріють, хоч він пам'ятатиме їх так само чітко.

Вголос захоплюючись купою металу, що лежав під деревом із відчахнутою від удару верхівкою, – усім, що лишилося від розбитого польського літака, пасажири жартома під'юджували Вайса, радячи йому вступити в повітряні сили рейху, щоб стати знаменитим асом. І Вайс, ніяково всміхаючись, казав, що він вважає за найбільшу честь для себе закріпляти на землі перемоги славних асів, але не сміє навіть і мріяти про крила, яких гідні лише найкращі сини рейху. І, розмовляючи отак з пасажирами, він водночас гарячково вирішував, як бути. Так, усе, що він побачив і запам'ятав, лежить у забороненій від нього зоні, але він зробив відкриття, яке приголомшило його, і це відкриття зараз найважливіше в світі. Накладаючи на незриму карту окремі будови, які споруджувалися німцями в Польщі й мимо яких вони їхали, він раптом виразно зрозумів їхню грізну націленість на країну, від якої все більше й більше віддалявся. Усе в ньому кричало про страшну небезпеку, що нависла над його батьківщиною. Неспокій охопив його.

І коли всі можливі обставини, за яких людина може втратити владу над собою, включаючи тортури й загрозу страти, були обмірковані з наставниками, а старанне самоспостереження дало йому тверду впевненість, що будь-яку небезпеку він гідно зустріне, не втративши волі, самоконтролю і рішучості, то це випробування здалося йому майже непосильним.

А поїзд усе йшов і йшов, і колеса так само ритмічно постукували по шпалах. Ось він збавив хід, зупинився. Невеличка станція. До перону під'їхав грузовик з солдатами. З нього скинули на землю два якихось важких мокрих мішки, але ту ж мить Йоганн з жахом побачив, що це не мішки, а люди. Два скривавлених чоловіки із скрученими на спині руками повільно підвелись і тепер стояли, спираючись один на одного, щоб не впасти, дивилися запухлими очима на пасажирів. На шиї в них на білих чистеньких шнурках висіли однакові таблички: «Польський шпигун». Написи були зроблені майстерно: каліграфічним староготичним німецьким шрифтом по-німецьки і чіткими, розбірливими буквами по-польськи.

– Но! Но! – гримнув обер-лейтенант. – Вперед! – Конвойний штовхнув одного арештованого прикладом.

Той, хитаючись на скривавлених ступнях, повільно рушив уздовж платформи, його товариш – слідом за ним.

– Швидше! – знову вигукнув обор-лейтенант. – Швидше!~ І, обернувшись до пасажирів, які злякано спостерігали це, наказав роздратовано:

– По вагонах, по місцях, живо!

І всі пасажири кинулися до вагонів, штовхаючись у проходах так, нібито кожна згаяна хвилина загрожувала їм смертю.

Натовп підхопив Вайса, вніс у вагон, і він зрозумів, що попутники злі на нього за повільність, з якою він виконував команду офіцера.

Клацнули дверцята тюремного вагона. Поїзд відійшов без сигналу, покотився далі, на захід. І знову відстукували своє колеса…

І враз Йоганн згадав, що коли він читав у якомусь романі, як герой його чує щось особливе, таємниче в перестуку коліс, це здавалося йому смішною вигадкою. А зараз він мимоволі піймав себе на тому, що розмірений, ритмічний, такий заспокійливий, здавалося раніше, стукіт викликає тривогу.

І, вдивляючись у пасажирів, які марно намагалися зберегти вираз спокою і впевненості, він на обличчях багатьох із них помітив тривогу. Очевидно, репатріанти із свого безтурботного далека трохи в іншому світлі уявляли собі «новий порядок», який встановлюють їхні співвітчизники, і гадали, що повернення на батьківщину буде святковим. І хоч який вражений був Йоганн усім тим, що побачив, хоч як співчував він польським героям, він з радістю і заспокоєнням зрозумів, що націленість Німеччини на кордони його вітчизни не може лишатися таємницею і польські патріоти будь-якою ціною – навіть ціною власного життя – повідомлять про це командування радянських військ. Ця думка повернула Йоганнові спокійну витримку, яку він був утратив.

Трохи заспокоївшись, Йоганн вирішив провідати Генріха, що їхав у м'якому вагоні, нагадати йому про себе, адже вони перед від'їздом трохи не поладнали.

Було дещо таке, чого Вайс не знав.

Коли Генріх Шварцкопф разом з Папке приїхав на вокзал, тут на нього чекав Гольдблат.

Професор мав поганий вигляд. Обличчя запухле, в набряках, він важко спирався на палицю з чорним гумовим наконечником.

Генріх збентежився, побачивши Гольдблата. Але професор витлумачив його збентеження по-своєму, вигідно для Генріха. Він сказав:

– Я розумію тебе, Генріху. Але Берта запальна. Я впевнений, що вона в ці хвилини гірко переживає розлуку з тобою. – Професор мав рацію: Берта справді гірко переживала, але не тому, що Генріх їхав, – з ним, вона вважала, уже все покінчено, їй було боляче за батька, який всупереч усьому, що сталося, зважився, на знак дружби із старим Шварцкопфом, на нічим не виправданий вчинок.

Професор прийшов на вокзал з товстою папкою. У ній були роботи Гольдблата, які Функ намагався нещодавно забрати з квартири професора. (Цю темну справу Функу не вдалося довести до кінця: вчасно втрутився карний розшук). І ось професор вирішив кілька своїх особливо цінних праць подарувати синові покійного друга.

Простягаючи Генріху перетягнуту ременем папку з кресленнями, професор сказав:

– Візьми, Генріху. Ти можеш продати мої креслення якій-небудь фірмі. Якщо тобі там буде важко й ти захочеш повернутися додому…

Генріх зблід і сказав:

– Я у вас нічого не візьму.

– Даремно, – сказав професор і, уважно глянувши Генріхові у вічі, додав: – Адже ти хотів мати їх. Але чомусь іншим способом, обминувши мене.

Папке ступив до Гольдблата.

– Дозвольте, професоре. – І, кивнувши на Генріха, промовив, немовби вибачаючись за нього: – Він просто не розуміє, який ви йому робите неоціненний подарунок.

– Ні, – сказав професор. – Вам я цього не даю. – І притис папку до грудей.

– Ходімо, – наказав Генріх і штовхнув Папке так, що той ледве встояв на місці.

– Бідолашний Генріх, – сказав професор. І повторив: – Бідолашний хлопчик.

Берта застала тільки кінець цієї сцени – не витримавши, вона приїхала слідом за батьком на вокзал.

Не глянувши на Генріха, вона взяла в батька папку й, підтримуючи його під руку, вивела на вокзальну площу.

У таксі професорові ще погіршало. Йому не слід було після серцевого приступу одразу виходити з дому. Та він кріпився, казав доньці, втішаючи її:

– Повір мені, Берто. Якби Генріх узяв мою папку, я б з легким серцем викреслив цю людину зі своєї пам'яті й домігся б, щоб і ти зробила так само. Та він не взяв її. Виходить, у ньому лишилася краплина совісті. І тепер мені жаль цього хлопчика.

– Тату, – засмучено мовила Берта. – В Берліні він надіне на рукав пов’язку зі свастикою і більше пишатиметься своїм дядьком штурмбанфюрером Шварцкопфом, аніж своїм батьком – інженером Рудольфом Шварцкопфом, який називав тебе своїм другом.

Професор уперто одказав:

– Ні, Берто, ні. Все-таки він не наважився взяти в мене папку.

Всього цього Вайс не знав.

Пройшовши через весь поїзд, Вайс обережно постукав у двері купе м'якого вагона.

Генріх стримано всміхнувся Вайсові, недбало відрекомендував його літній жінці з жовтим обличчям, що аж запливло жиром, запропонував кави з термоса, потім спитав:

– Ну, як подорожуєш? – і, не вислухавши відповіді, шанобливо звернувся до своєї попутниці: – Якщо вам, баронесо, потрібен будо пристойний шофер… – повів очима на Вайса, – мій батько був ним задоволений.

Хоч у Шварцкопфів не було своєї машини й, отже, Вайс не міг служити в них шофером, вія устав і схилив голову перед жінкою, показуючи свою готовність до послуг. Вона зітхнула й сказала, звертаючись до Генріха:

– На жаль, він молодий, і йому доведеться йти в солдати. А в мене не досить зв'язків серед наці, щоб звільнити потрібну людину від армії.

– А фельдмаршал? – нагадав Генріх.

Баронеса відповіла з гідністю:

– У мене є родичі серед знатних сімей Німеччини, однак я не знаю, в яких вони стосунках з цим нашим фюрером. – Усміхнулась: – Кайзер не відзначався великим розумом, та все-таки в нього вистачало глузду високо цінити аристократію.

– Запевняю вас, – жваво сказав Генріх, – фюрер завжди спирається на підтримку знатних сімей Німеччини.

– Так, я про це читала, – згодилася баронеса. – Але особливо прихильно ставиться він до промисловців.

– Так само, як і ті до нього, – зауважив Генріх.

– Але навіщо ж тоді він називав свою партію націонал-соціалістською? Хіба не розумніше обмежитися формулою національної єдності? Соціалістська – це звучить тривожно.

Вайс дозволив собі делікатно втрутитися:

– Смію запевнити вас, пані баронесо, що наш фюрер повівся з комуністами рішучіше, аніж кайзер.

Баронеса недовірливо глянула на Йоганна, сказала суворо:

– Якби я взяла вас до себе в шофери, то тільки за тієї умови, щоб ви не сміли розводитись про політику. Навіть з покоївками, – додала вона, звівши густі темні брови.

– Даруйте йому, баронесо, – заступився за Йоганна Генріх. – Але він хотів сказати вам лише приємне. – І, даючи зрозуміти, що присутність Вайса тут не обов'язкова, пообіцяв йому: – Ми ще побачимося.

Уклонившись баронесі, Йоганн вийшов у коридор, відшукав купе Папке й, не постукавши, відчинив двері. Папке лежав на дивані, він був сам у купе.

Вайс спитав:

– Принести ваш чемодан?

– Так, звичайно. – Звівшись на лікті, Папке спитав: – Нічого не забрали?

– Усе ціле.

– А мене добряче випотрошили, – поскаржився Папке.

– Щось цінне?

– А ти як думав! – Раптом розсердився й аж простогнав: – Мабуть, у них на тайники особливий нюх. – Заявив з тріумфом: – Однак я їх усе-таки обкрутив. Оцей, у тірольському капелюсі, виявився справжнім другом. Перед тим, як мене почали детально оглядати, я попросив його потримати мій кишеньковий молитовник. Сказав, що не хочу, аби святої книги торкалися руки атеїстів.

– Ну що за манірність.

Папке хитро примружився й заявив:

– Оця книжечка для мене дорожча за будь-яке святе письмо. – І, витягши маленьку чорну книжку в чорній шкіряній оправі, ніжно погладив її.

– Тоді, – осудливо мовив Вайс, – ви зробили необачно, залишаючи її незнайомій особі.

– Це правда, – погодився Папке. – Що ж, коли не було іншого виходу. Та моя версія була надзвичайно переконлива, і цей, у тірольському капелюсі, миттю зрозумів мої почуття.

«Ще б пак! – подумав Вайс. – Бруно давно тебе зрозумів. І будь певен, твій молитовник він не залишив поза увагою».

– Дякую тобі за послугу, – сказав Папке.

– Я зараз принесу чемодан.

– Візьми свій саквояж.

– Сподіваюсь, усе гаразд? – спитав Вайс.

– А в тебе у ньому щось таке?

– Можливо, – сказав Вайс і, всміхнувшись, пояснив: – Деякі сувеніри для майбутніх друзів.

Видно було, Папке непокоїло це питання, і Вайс зрозумів, що той не перевіряв його саквояжа, отже, Вайс не викликає в нього жодних підозр. І це було, мабуть, найприємніше зараз для Йоганна.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю