Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 61 страниц)

28

Унтерштурмфюрер Рейс, очевидно, пройнявся симпатією до Йоганна; можливо, виникла вона тому, що вони були ровесники, а його тут оточували люди тільки старшого віку. Навіть солдати охорони всі були літні. З молочно-рожевим обличчям, з волоссям, що стирчало йоржиком, і чудернацькими широкими бачками на вузьких щоках, Рейс був особливо зворушливий, коли, забувши, що він старший за Йоганна званням, турботливо допомагав йому надіти чорну клейончасту пелерину, просочену якимось смердючим дезинфікуючим розчином.

Клейн наказав Рейсові супроводити абверівців по табору, але Дітріх, побоюючись підхопити якусь інфекцію, пішов у канцелярію вивчати картотеку в'язнів.

Був холодний, свіжий ранок. Сосни з оранжевими стовбурами, вкриті тонкою плівкою інею, блищать голками хвої. Трава теж посріблена інеєм, і пісок на доріжках рипить під йогами, як сніг у мороз. Пахне смолою, льодом і гіркувато-жухлою травою. Небо прозоре, сонячне, прохолодне, як вода з льодом.

І тільки в низині, де розташовано табір, лежав вогкий, схожий за кольором на більмо, непроглядний туман.

Рейс заїхав по Йоганна на мотоциклі. Йонанн сів у коляску, простягнув ноги, накрився клейончастим фартухом. Рейс мовив привітно:

– Я залюбки одвіз би тебе в місто. І ми б повеселилися. Тут така нудьга, як у школі святого апостола Павла.

– Ти що, вчився там?

– Батько хотів, щоб я став пастором.

Йоганн скоса глянув на Рейсів есесівський кашкет з оксамитовою чорною околичкою і бляшаною емблемою черепа із схрещеними кістками, сказав:

– Ця штука щось не дуже схожа на розп'яття.

Рейс усміхнувся:

– Мій батько до першої світової війни був місіонером в Африці. Влучав із манліхера в підкинутий ґудзик.

– А що, він стріляв тільки в ґудзики?

– Коли негри поводилися пристойно, тільки в ґудзики.

– Зрозуміло, – сказав Йоганн. І спитав: – Ти давно тут?

– Зразу після Тремблінки. Це теж експериментальний табір, але призначення його завжди було тільки ліквідаційне, знищували головним чином євреїв. – Пожалівся: – Дуже небезпечна була служба. Розумієш, там вперше почали застосовувати пару, а потім у трикамерному відсіку – газ. У мене майже завжди боліла голова: чадний газ, змішаний з парою, довго не розсіювався. Одного разу навіть був приступ астми.

– І тому тебе перевели сюди?

– Через якийсь час. Річ у тім, що до нас приїхав із своєї резиденції в Кракові генерал-губернатор Ганс Франк і лишився дуже невдоволений адміністрацією табору. Він констатував, що неприпустимо занижено пропускну спроможність. Перед від'їздом він зібрав усіх офіцерів і спитав: «Що нам робити з євреями? Ви думаєте, що ми оселимо їх в Остланді? Навіщо вся ця балаканина? Коротше кажучи, ліквідуйте їх власними засобами. Генерал губернаторство повинно бути так само вільне від євреїв, як і рейх».

– А до чого тут ти?

– Ну як же, керівництво гітлерюгенду послало мене в школу Адольфа Гітлера. Я закінчив спеціальне відділення: вивчав роботу контррозвідок серед населення. А в Тремблінці, після того як табір відвідав Франк, у мене вже не було умов для такої роботи.

– Чому?

– Та як ти не розумієш? Блокшрайбери тільки встигали скласти список прибулих у черговій партії, як їх одразу ж доводилося ставити в список вибулих. І я поскаржився штурмбанфюреру, що мене використовують не за призначенням.

– А хіба ж тебе змушували бриги участь у стратах?

– Та що ти! Там у нас в'язнів засуджували до страти надзвичайно рідко.

– Ну, а як же…

– Та це ж були не страти, – перебив Рейс, – якщо ти маєш на увазі ліквідації. Страта – це офіційно обставлена каральна акція. А це…

– Що це?

– Ну, це просто усунення неповноцінної частини населення звільнюваних територій. – Додав квапливо: – У нас була навіть спеціальна інструкція, в якій зазначалося, що вся процедура ліквідації має робитися так, щоб об'єкти не сприймали її як кару. Тому, коли їх посилали в газові камери, вони думали, що йдуть у гігієнічні душові або в госпітальні блоки. Там навіть вивішували прапор з червоним хрестом. Частину в'язнів ліквідували під виглядом вимірювання їхнього зросту. Постріл робили в проріз вимірювальної планки, якраз над потилицею, і об'єкт навіть не встигав зрозуміти, що з ним робиться, не відчував болю.

– А ти звідки знаєш?

– Наші лікарі казали, що куля, влучаючи в мозочок, викликає таке саме больове відчуття, як виривання зуба без анестезії, тільки що коротше. А отруйна дія газу відчувається протягом п'яти хвилин, потім свідомість притупляється, і об'єкт тільки механічним скороченням м'язів реагує на дальше умертвіння.

– Та ти, я бачу, в своєму ділі професор.

– Ми всі це мусимо знати: адже коли не знаєш, таки впливає на психіку, якщо день у день те саме…

– А коли знаєш, на психіку не впливає?

– Тих, хто розкисав, списували на фронт або забирало гестапо.

– А ти ні разу не розкисав?

– Я багато молився, навіть ночами.

– І допомагало?

– Я намагався думати, що це просто бойня, а вони всі не люди, а тварини.

– Ти молодець, здорово придумав…

– Звичайно! І я, знаєш, навчився не запам'ятовувати їхні обличчя. Це дуже важко – навчитися нічого не пам'ятати.

– А коли раптом згадаєш?

– Це ж навіщо?

– А якщо тобі колись нагадають?

– Хто? Хто нагадає? – неприязно спитав Рейс й аж загальмував мотоцикл. – Тих ніколи більше не буде. А ми навіть зараз про це не говоримо, начебто нічого такого нема й не було.

– Ти вважаєш, війна вже кінчилася?

– Що ти? – збентежено спитав Рейс. – Що ти?

– Нічого, – миролюбно сказав Йоганн. – Просто я вважаю, що війна ще не закінчилася. І коли-небудь вона закінчиться.

– Ну, аякже, – згодився, заспокоюючись, Рейс. – Візьмемо Москву – і все людство ляже до наших ніг.

– І до твоїх?

– І до моїх теж.

– Ноги в тебе путящі. Просто чудові ноги. З такими ногами бігати добре.

Йоганн говорив крізь зуби й не забував всміхатися.

І треба ж було завести таку розмову, коли всього його аж судомило. Не роз'ятрювати себе він повинен, а зібратися в залізний кулак, підготуватися до зустрічі з радянськими людьми, щоб стійко, з байдужим виглядом пройти повз них так, наче їх немає.

Низина лежала в холодній імлі туману.

Під колесами мотоцикла рипів пісок, тріщала щебінка. Стрімкі стінки кар'єру з випаленим по схилах чагарником були чорні. Силуети дерев'яних вишок, сітчасте дротяне загородження в кілька рядів. На сірих стовпах біліють великі ізолятори – отже, через дріт пропущено струм високої напруги.

Забовваніли кам'яні низькі будівлі а високими цегляними димарями.

– Крематорій?

– Ні, це печі для випалювання керамічних плит, – охоче пояснив Рейс. Помовчав. – Але їх теж використовують… Іноді…

Проминули одні, потім другі ворота, густо обплетені колючим дротом, по краях бетонні ковпаки з кулеметними амбразурами. Мотоцикл залишили біля входу до комендатури – барачного типу одноповерхової дерев'яної будівлі, без фундаменту поставленої на колоди.

Цегляним тротуаром вийшли на безлюдний апельплац. Піщаний грунт тут був твердо втоптаний, а піт і кров з розбитих ніг стали в'яжучим матеріалом для піску, перетворили його неначе в асфальт.

Вся інша табірна площа була поділена дротом на клітки загонів, в кожному з них стояло по два низьких бараки, до їхнього даху середня на зріст людина могла дістати рукою. Ці бараки тут називали блоками.

За кілька метрів від дротяних загороджень тяглися білі вапнякові смуги. В'язня, що ступив на цю межу, карали так само, як і за втечу.

Ані кущика, ані засохлої травини – рівний чорний простір, що добре проглядався з будь-якої підвищеної точки.

Вікна в бараках, хоч і вузькі, тяглися майже на всю довжину стін, а дерев'яні витяжні труби – майже через кожні десять метрів, але поставлені вони чогось не вертикально, як мають стояти труби, а стирчать із стін куцими ящиками.

Рейс пояснив:

– Це для прослухування. – Потім сказав з гордістю: – Гер Клейн впровадив багато удосконалень. Він, наприклад, уникає прилюдних страт. Але кожен карцер обладнано такими засобами, що винний може сам розправитися з собою, якщо, звичайно, пан оберштурмбанфюрер вважає його ліквідацію доцільною.

– Виходить, організується самогубство?

– Ну, чого ж самогубство? Просто свобода вибору.

Побачивши смугасту колону в'язнів, що йшла назустріч, Рейс порадив Йоганнові звернути на них увагу:

– Принцип знеосіблення – теж ідея гера Клейна. Починається з того, що кожен в'язень має тільки свій номер – більш нічого свого. Жодної речі не дозволено їм мати, тільки номер. З цією метою кожен в'язень міняє щоденно барак, місце на нарах і групу, в якій перебував. Ми їх тасуємо, як колоду карт. Особливо в радянських в'язнів розвинутий інстинкт організованості. А таким способом ми перебиваємо цей інстинкт. Ну й легше підсилати слухачів.

– Донощиків?

– Слухачів. Це паш термін, він точніший.

– І багато їх?

Рейс відповів загадково:

– Це особисті кадри оберштурмбанфюрера.

– Отакі хлопці нам і потрібні! – з ентузіазмом вигукнув Вайс. – Сподіваюсь, ви нам деким поступитесь?

– Як накаже оберштурмбанфюрер.

Йоганн поклав руку Рейсові на спину й, по-дружньому напівобнімаючи його, попросив:

– Ану, по-приятельськи. Парочку міцненьких. А то, я бачу, вони всі тут охлялі.

– Ну не всі, є один кролик надзвичайно живучий.

Вайс сказав сухо:

– Ті, на яких провадяться медичні експерименти, нам не потрібні.

– Та ні, цей зовсім з іншої породи, – засміявся Рейс, – з гончаків. Ну, розумієш, кролик-гончак. Ми вказуємо йому місце проходу в загородженні, він підбиває групу до втечі. Ну й, звичайно, таким простим способом ми виявляємо ще не знеосіблені об'єкти й позбавляємось од них.

– Здорово, – похвалив Йоганн.

– Шаблонний прийом, – скромно сказав Рейс, – тягнемо його ще з Тремблінки.

Йоганн обвів очима колону в'язнів, попросив:

– Ану, покажи мені цього хлопця.

– Та ось він, навпроти – 730012.

Розуміючи, що йдеться про нагрудний номер на куртці в'язня, Йоганн досить швидко знайшов його.

Такий самий, як і всі тут. Нічим особливо не вирізняється. Обличчя сизе, набрякле, вуха круглі, широкі, сутулуватий, з одвислим задом. От хіба що права брова від рубця лиса.

– Не годиться для нас, застарий, – сухо мовив Йоганн.

– Та йому й тридцяти немає. Вони всі тут схожі на старих.

Йоганн, відчуваючи неймовірне напруження душевних сил, дивився на обличчя в'язнів, дивився їм у вічі. Та його погляд зустрічав тільки скляне, мертве мигтіння очей, які, здавалося, не бачать його і не хочуть бачити. Він не існував для цих людей – ось що означали їхні погляди. Не існував, та й годі. Він був для них ніщо. Ніщо в сірому мундирі. Ніщо, голосові якого вони скорятимуться так само, як голосові репродуктора.

Рейс ворухнув пальцем і промовив:

– Сімдесят чотири два нулі чотирнадцять.

Блокфюрер вигукнув:

– 740014, до пана унтерштурмфюрера!

Чітко карбуючи крок, з рядів вийшов скелетоподібний чоловік, зняв з голови смугасту матер'яну шапку, притупнув, виструнчився.

– Поговори, коли хочеш, – дозволив Рейс Йоганнові. Йоганн, пильно дивлячись в обличчя цієї людини, голосно і виразно спитав по-російськи:

– Ви бажаєте пропонувати свої послуги як зрадник Батьківщини? В ім'я перемоги великої Німеччини і слави фюрера?

– Не розумію, – глухо сказав № 740014.

– Я погано пояснив по-російськи? – спитав Вайс.

– Я не розумію.

– Що ви не розумієте?

– Не розумію, та й годі.

– Не хочете розуміти?

В'язень мовчав.

Рейс занепокоєно спитав:

– Що він тобі відповів?

– Він хоче подумати, – сказав Вайс.

Рейс попросив:

– Скажи йому, що я вже починаю думати, чи не слід його полікувати в енецблоці. У нього поганий вигляд.

Йоганн переклав.

Обличчя в'язня ще більше посіріло. Він усміхнувся однією щокою, сказав хрипло:

– Ясно!

– Що вам ясно? – спитав Йоганн.

– Все, – сказав № 740014. І додав: – Значить, злазь, приїхали.

– Марш! – наказав Рейс і недбало наказав блокфюреру, що підскочив до нього: – Цього – на фініш.

– Момент, – сказав Йоганн. І з усмішкою попросив Рейса: – Дозволь мені самому його трусонути.

– Відставити! – наказав Рейс блокфюреру.

Гупаючи по плацу дерев'яними підошвами, в'язні розійшлися в бараки.

На плацу запала в'язка мертва тиша. І зразу став відчутний кислий сморід туману, чадний запах людського поту і мокрого лахміття, гострий запах дезинфекції.

Біля дротяного загородження сірими тінями металися вівчарки. Вони ніколи не гавкали, їх привчили без звуку кидатися на людей.

Рейс, обережно ступаючи, щоб не стати в калюжу, казав:

– Наш табір відбірний. Матеріал приходить до нас після значного відсіву, однак трапляються і комуністи. Це дуже небезпечно.

– І зараз є підозрілі?

– Авжеж, та ще й кілька.

– Ти мені потім скажеш їхні номери, щоб я не марнував часу?

– Звичайно, – погодився Рейс. – Це завжди дуже хитрі типи. Вони вміють берегти таємницю, і тільки коли йдуть на страту, то виказують себе.

– Чим саме?

– Безглуздою демонстрацією хоробрості.

Йоганн ішов чорним плацом і думав про те, що в таборі вбивають спочатку тих, хто не хоче продовжувати своє життя і вважає за краще зразу вмерти, аніж повільно вмирати в муках. Є тут і міцні люди, яких тільки смерть здатна зломити. А є інші, теж міцні, та вони гнуться додолу, гнуться, щоб раптом якоїсь миті розпрямитись і, розпрямившись, стати знову людьми собі на погибель. І треба знайти таких людей. Це потрібно для справи, якій служить Йоганн, і такі люди для нього неоціненні. Та як знайти їх?

Ось цей № 740014. Хто він? Що він? Номер у картотеці?

А, коли б Йоганн опинився в полоні, хіба він казав би правду? Звісно, ні, він брехав би.

Але цього, № 740014, Рейс уже прирік до смерті. Може, тепер він скаже про себе правду? А навіщо? Якщо він раніше не відкупився зрадою, чому він зробить це зараз? Чи збреше, щоб вижити? Але ж він пройшов багато перевірок, отже, через щось він опинився у відбірному таборі.

Треба поговорити сам на сам.

Може, він просто боявся інших в'язнів. Навіть цей удосконалений метод тасовки не позбавляє слухачів від помсти: їх часто знаходять у відхідниках мертвими. Виходить, хтось тут карає зрадників. Адже одному це не під силу, потрібні організовані дії.

Нема такого променя, з допомогою якого можна було б побачити людину наскрізь. Нема й не буде. Але Йонанн мусить знайти спосіб. Мусить…

Туман став мокрий, майже непроглядний. Рейс увімкнув на мотоциклі фару. Білий диск стирчав у туманній задушливій імлі. Вони виїхали з низини. В бору було сухо, чисто. Пісок рипів під шинами, у вікнах будиночків табірного персоналу затишно світилися шовкові різноколірні абажури…

Дітріх сказав Вайсові, щоб він взявся за картотеку. Хитро підморгуючи, запропонував:

– Я переглянув особові справи і склав список. Ти теж склади такий список. Якщо номери збіжаться, це буде добре: дві голови завжди непогано. – Потім побідкався: – Пан Клейн – великий шахрай: не захотів розшифрувати грифи на особових справах. Есесівці звикли працювати тільки на себе.

І ось усі вечори й навіть ночі Йоганн став просиджувати в канцелярії. Службове старання його було викликане не тільки вказівками Лансдорфа, хоч ними теж не слід було нехтувати. В Йоганна були свої, далекосяжні міркування: він вирішив насамперед виявити слухачів-донощиків. По суті, Рейс, розкривши «кролика», дав Йоганнові в руки кінчик ниточки, тримаючись за неї, він і почав свої мандри по канцелярському лабіринту.

Йоганн не торкався картотек у полірованих шухлядах, не цікавили його поки що й папки з особовими справами в'язнів.

Відомості продуктового постачання, записи комірника – ось що насамперед було йому потрібно.

Всі військовополонені приречені тут на повільну смерть від виснаження. І карають есесівці голодом: тим, хто попадає в штрафний блок, зовсім нічого не дають.

Продовжити життя в таборі може тільки їжа. От есесівці й заохочують потрібних їм людей їжею. Додатковий пайок одержують старости блоків – капо, як їх тут називають. Зрадникам теж належить додатковий пайок, а найвища нагорода для них – тютюн і шнапс.

Йоганн старанно вивчав хитромудрі позначки на продуктових відомостях, аналізував підшиті до них розписки блокфюрерів. Номер «кролика» був для нього ключем де розшифровки цієї складної бухгалтерії. І невдовзі Йоганн переконався, що обрав правильний шлях.

У списках людей, відісланих у спецблок, де на даху майорів білий прапор з червоним хрестом, він помітив кілька разів номер «кролика». Але ж із спецблока ніхто не повертався живим. І дати перебування «кролика» в спецблоку збігалися з датами розписок блокфюрера про одержання додаткового пайка, тютюну і шнапсу.

Таку саму закономірність Йоганн виявив і в списках штрафного блоку: дата «покарання» «кролика» завжди збігалася з датою одержання додаткового пайка блокфюрером штрафного блоку.

Після багатьох ночей у канцелярії Йоганн встановив, що не тільки «кролик» щасливо повертався з камер смерті. В списках було ще кілька номерів, які не раз потрапляли в спецблок і штрафний блок, і їхнє перебування там кожного разу пов'язане було з тими самими розписками блокфюрерів.

Так Йоганн виявив зрадників. Картотека згодилася йому лиш для того, щоб замінити номери іменами. Зашифрувавши імена, він сховав список під устілкою чобота, а номери записав у блокнот.

Продуктові відомості більше не цікавили Йоганна. Тепер він взявся за особові справи в'язнів. На деяких з них гестапівець Флінк зробив позначки. Розібравшись у них, Йоганн зрозумів, що в'язні, на особових справах яких були позначки Флінка, приречені на смерть. Але не через надмірне фізичне виснаження, а тому, що всупереч йому вони тримаються бадьоро і тим самим шкідливо впливають на інших. Йоганн виписав імена і номери таких в'язнів. Серед них виявився й № 740014 – той в'язень, якому він так недвозначно й одверто запропонував стати зрадником Батьківщини. Йоганн назвав речі своїми іменами, хоч навіть найнахабніші фашисти такі пропозиції висловлювали в більш обтічній і невизначеній формі.

Нервове напруження безсонних ночей давалося взнаки, проте Йоганн був задоволений. Він відкрив методику розшукування, виявив тих, кого слід виявити, розкрив імена в'язнів, які доблесно пройшли через усі муки і зустріли смерть з гідністю, яку Рейс, знизуючи плечима, назвав безглуздою, їхні імена Йоганн теж зашифрував: він хотів виконати свій обов'язок перед страченими, хотів, щоб на Батьківщині дізналися про їхній подвиг, щоб навічно збереглася про них пам'ять.

Вийшовши на світанку з канцелярії, Йоганн попрямував до кар'єру, до працювали в'язні, і годинами пильно стежив за номерами, які його цікавили. Він помітив, що донощики не дуже обтяжували себе, але охорона не чіпала їх. А тих, кого Флінк намітив на знищення, вони змушували працювати в неймовірному темпі, нещадно били. І, одначе, ці приречені знаходили ще в собі сили й допомагали ослаблому товаришеві зрушити тачку з важким, мокрим піском, підняти кам'яну брилу. Всі ці спостереження збігалися з канцелярськими висновками Йоганна, підтверджували правильність його висновків.

Невдовзі Йоганн міг уже скласти список, якого ждав од нього Дітріх. Одібрав він тих зрадників, хто і за фізичними, і за інтелектуальними даними найменше підходив до ролі парашутистів-диверсантів. Йоганн розмовляв з ними не раз і побачив, що ці тупаки не здатні розв'язати навіть простої арифметичної задачки або запам'ятати три двозначні цифри. А про те, щоб накидати на папері маршрут від барака з керамічними печами до апельплацу, годі й казати. Ото вже й терористи-розвідники вийдуть з них! Могутнє підкріплення дістане фашистський вермахт!

Та запідозрити Вайса ніхто не міг. Підставою для правильності його вибору були особові справи тих, кого він вважав за потрібне включити в свій список. А в їхніх особових справах чорним по білому було зафіксовано все, що охоче вибовкували фашистським слідчим ці боягузливі й підлі люди.

Неначе змовившись, вони всі твердили, що постраждали від Радянської влади, були її жертвами. Звідси напрошувався висновок, що вони ладні відомстити за пережиті в Радянській країні страждання. Можливо, звичайно, деякі в'язні просто брехали, аби врятувати власну шкуру. Хоч як там було, такі показання були безсумнівним документальним свідченням, що Вайс добрав кандидатури за політичним принципом, а це не міг не схвалити Лансдорф.

Через кілька днів, хоч погода була й погана, Дітріх запросив Вайса прогулятися лісом. Очевидно, він гадав, що всі стіни тут мають вуха, а йому хотілося поговорити без свідків.

Тільки-но вони заглибилися в ліс, як Дітріх почав роздратовано ремствувати на Клейна. Він зовсім не впевнений, що Клейн добросовісно допомагає йому добирати потрібних людей. Очевидно, гестапо не збирається віддавати найбільш підхожих в'язнів.

Йоганн шанобливо вислухав нарікання Дітріха, кивком голови згодився з ним: так, завдання випало важке, – почекав, поки капітан одведе собі душу, і, вибравши момент, запропонував йому посидіти на пеньку. Поки Дітріх вмощувався, Йоганн витяг з планшета свій список кандидатур і виписки з особових справ для його обгрунтування. Урочисто вручивши папери, Йоганн, нібито тільки через скромність і особливу симпатію до Дітріха, попросив його вважати виконану ним роботу своєю. Дітріх дуже уважно ознайомився з паперами й, очевидно, лишився задоволений.

Прикинувши в думці, він вирішив подати Вайсів список як результат своєї особливої пронизливості, сподіваючись, що це значно підніме його престиж, та й взагалі престиж абверівців в очах Клейна.

І ось, виявляється, досить цієї дрібниці, щоб Дітріхів настрій враз і дуже помітно покращав. Обличчя стало самовдоволеним, нібито й справді він сам так вдало добрав кандидатури і вся заслуга тут належить саме йому й нікому іншому. Він уже не звертався до Вайса, не помічав його. Він навіть не відчував до нього вдячності. Подумаєш, велике діло! Його підлеглий єфрейтор, майже солдат, добув для нього деякі корисні матеріали. Але ж це його підлеглий, старався ж він для нього, на нього працював. Виходить, йому, капітанові Дітріху, як щось само собою зрозуміле, й належить право користатися плодами цієї роботи, вважати її за свою. Тут нема про що й говорити.

І, насвистуючи, Дітріх рушив по мокрому снігу лісової стежини. Він був такий задоволений, так поспішав до Клейна, що всупереч своїй звичці навіть не боявся замочити ноги – ступав у тонких чоботях куди попало.

Як і гадав Йоганн, ознайомившись із списком в'язнів, що їх одібрав Дітріх, Клейн і Флінк не дуже зраділи.

Флінк пробурчав сердито:

– Пане капітан, ви нещадні. Ви хочете забрати в нас очі й вуха в таборі. Я протестую.

Дітріх застережливо підвів брову.

– Наскільки я вас зрозумів, ви протестуєте проти рішення генералітету вести війну всіма доступними нам засобами?

Клейн не дав сварці спалахнути, втрутився, сказав примирливо:

– Я схиляюсь перед вашим, пане Дітріх, блискучим талантом першокласного розвідника. – З широкою усмішкою налив вино, простягаючи бокал, попросив – Сподіваюсь, ви поділитесь з нами, розповісте, яким загадковим чином вам пощастило виявити весь контингент інформаторів і обеззброїти нас.

Хоч Клейн говорив усе це начебто засмучено, його очі тріумфуюче поблискували. Він змовчав про те, що найцінніші, на його думку, інформатори не попали в список Дітріха й, крім того, в списку опинилася парочка безперечних комуністів, кандидатів на знищення.

Від Йоганна це не сховалося, а Дітріх нічого не помітив. Постукавши себе по лобі, він заявив глибокодумно:

– На жаль, ключі від цього сейфа тільки в адмірала Канаріса.

– О, я так і думав! – шанобливо вигукнув Клейн. – Абвер – це чудовий інструмент для розкриття чужих секретів, але водночас і непроникна скеля, коли йдеться про зберігання професіональних таємниць. Я розумію. – І його очі знову лукаво блиснули.

Другого дня Йоганн поскаржився Рейсові, що марно він тут старався, не спав ночей: капітан Дітріх виявився таким досвідченим контррозвідником, що впорався й без нього. І навряд чи начальство розцінить цю Вайсову командировку позитивно.

Рейс поспівчував Йоганнові, та, як розраду, міг запропонувати тільки те, що одвезе його своїм мотоциклом у місто, у той будинок з дівками, до якого прикріплений начальницький склад табору.

Всі ці дні Йоганна не покидала думка про в'язня № 740014. Знову й знову гортав він його особову справу і поступово прийшов до деяких цікавих для себе висновків.

Так, в анкеті місцем постійного проживання було названо Горлівку, а в графі про професію значилося «селянин-одноосібник». А який може бути одноосібник в самому серці промислового Донбасу? До того ж в анкеті № 740014 стояло російське прізвище, хоч тут-таки значилося, що за національністю він українець.

Йоганн прикинув, як звучатиме це прізвище, якщо переробити його на український лад, і раптом збагнув, що це прізвище відомого всій країні шахтаря. Ім'я в анкеті, видимо, було вказано справжнє, і воно теж збігалося.

Увечері Йоганн прийшов у спецблок, викликав блокфюрера й безапеляційним тоном заявив, що з відома пана оберштурмбанфюрера Клейна капітан абверу Дітріх уповноважив його допитати двох в'язнів. Так само категорично він наказав привести на допит № 740014, а рівно через годину після цього – «кролика» з лисиною на брові.

Добре вишколений, і, очевидно, звиклий беззаперечно коритися, блокфюрер провів Вайса у відсік, спеціально одведений для допиту в'язнів, і залишив його тут самого.

Йоганн оглядівся. Його увагу насамперед привернула висока, до самої стелі шафа з нещільно причиненими дверцями. Йоганн відчинив дверці й сахнувся.

Шафа призначалась для підвішування, розтягування в'язнів під час допитів. Це була навіть не шафа, а футляр, що приховував змонтоване в ньому особливе хитромудре обладнання. Зі стелі звисали на блоках ручні кандали, а внизу лежали каидали для ніг. Йоганн спробував підняти їх і не зміг: такий важкий був прикріплений до них бетонний вантаж. Видимо, честь винаходу цього страхітливого розп'яття належала Флінку. Він якось кинув мимохідь, що з дитинства не може бачити крові. І завтра, а можливо, ще й сьогодні Йоганн зустрінеться з цим Флінком, і потисне йому руку, і всміхнеться йому, і поцікавиться його самопочуттям, і говоритимуть вони про якісь там незначні дрібниці: про погоду, про нові пластинки…

Йоганн причинив шафу, сів за стіл і щосили стиснув гумову палицю з нанизаними на неї металевими гайками. І враз його пальці розтулилися. Він зрозумів, що перед ним цього разу Рейсів винахід, яким той не раз чванився, жартома називаючи це знаряддя «жезлом з обручками».

Постукали. Блокфюрер завів в'язня № 740014, виструнчився біля дверей, чекаючи наказу. Йоганн знову взяв у руки гумову палицю, підійшов, наказав блокфюрерові вийти з камери. Розмахуючи палицею перед лицем в'язня, спитав по-російськи:

– Ну, що скажеш? – І нібито випробовуючи знаряддя допиту, щосили вдарив по одвірку. Потім відчинив двері, визирнув. Коридор був порожній.

Йоганн підійшов до столу, сказав:

– Сідайте.

В'язень глибоко зітхнув, як перед стрибком у воду, і сів на вгвинчену у підлогу масивну табуретку.

Пильно дивлячись йому у вічі, Йоганн назвав його справжнє ім'я. Додав:

– Стахановець. Шахтар. Комуніст. Так?

В'язень, не підводячи очей, похмуро розглядав свої руки. Обличчя в нього лишалося незворушним, мертвим. Йоганн закричав:

– Кажи, тварюко, кажи! – І вдарив палицею по столу. – Кажи!

Шахтар повернувся до нього спиною, звично обхопив голову руками.

Вайс сів, запропонував:

– Покуримо…

В'язень вражено втупився в нього.

– Правильно, – схвалив Йоганн. – Все правильно. Молодець.

– А ти сволота, – дуже спокійно, з гідністю промовив шахтар. – Пес у вовчій шкурі.

– Зрозуміло, – сказав Йоганн, – точне формулювання. – Порадив: – А ви все-таки візьміть усю пачку, ну як трофейну, чи що.

Шахтар недовірливо потягнув до себе сигарети, швидко запхнув за пазуху. Спитав:

– Купити думаєш?

– Ну, коли б ви були продажний!

– Такий, як ти?..

– Ну ось що, – попросив Вайс, – досить. – Нахилився. – А коли я тобі вірю?

– Купуєш, – уперто повторив шахтар.

Йоганн простягнув до нього руку й мало не звалив зі столу велику жерстянку з розведеним гіпсом. Спитав машинально:

– На якого біса це тут?

– Розігруєш? – так само спокійно спитав шахтар. – Прикидаєшся новачком? Мало ти нам роти гіпсував, щоб під час мордувань не кричали?

– Так, цікаво. – Йоганн злегка вмокнув пальця в холодну рідину в банці. Він подивився на годинник, звелів:

– Підійди до мене.

Той покірно наблизився. Йоганн відчинив шафу.

– Ставай.

Шахтар звично простягнув руки до кандалів.

– Не треба. Поворушись, порухайся.

Шахтар виконав і це.

– Тепер стань, зіпрись об стінку й щоб ані звуку, ані шереху. Зрозумів? – І, востаннє суворо глянувши в розгублене, здивовано обличчя шахтаря, зачинив шафу і вийшов.

У коридорі нікого не було. Перед спецблоком – теж ані душі. Табір, оповитий промозглим туманом, що аж смердів гнилим баговинням, здавалось, вимер. Різке, якесь мертвотне світло прожекторів клубочилося разом з туманом. І відчуття нереальності всього навколишнього на мить охопило Йоганна. Та тільки на мить. З напівзабуття його вивів блокфюрер. «Кролик», який прийшов з ним, виразно підморгнув, указуючи на шафу.

Блокфюрер сказав з повагою:

– А я думав, пане єфрейтор, вам асистент потрібен, а ви самі впоралися.

Втрьох вони зайшли до камери. Йоганн сів за стіл. «Кролик», що тримався з догідливою розв'язністю, теж сів, не чекаючи запрошений.

– Встати! – крикнув Йоганн і, схопивши гумову палицю, з розмаху вдарив нею по голові.

«Кролик» схлипнув, затулив обличчя руками.

– Мовчати! – наказав Йоганн і махнув рукою блокфюреру. Коли той вийшов, Йоганн ледь прочинив дверці шафи, пильно подивився на «кролика». – Ти!.. – І назвав номери ще трьох інформаторів, причому вимовив це голосно, чітко. Потім розвалився на стільці й, похитуючи головою, вів далі: – Усі ви четверо, – він знову виразно повторив номери, – своєю роботою на гестапо заслужили підвищення.

– Дякую, пане обер-єфрейтор!

– Мовчати! Я не закінчив. Служба абверу бере вас у свою систему. А ти… – Вайс подав «кроликові» аркуш паперу й олівець, – пиши, хто тут за твоїми даними підлягає негайній ліквідації.

«Кролик» схопив папір, почав квапливо писати. Від старання його лоб заросився потом. Коли він простягав списаний папір Вайсові, од попередньої його розв'язності не лишилося й сліду.

Йоганн переглянув список.

– Усі? А тепер геть звідси. І запам'ятай: ми, абверівці, повісимо тебе, якщо патякатимеш. – Визирнув у коридор, наказав блокфюреру, що чекав там: – Одвести його, та не забудь дати кілька разів по пиці, щоб він мав такий вигляд, як і належить мати після виклику в спецблок. – І провів їх до дверей.

Повернувшись, почекав трошки, знову визирнув у коридор, потім відчинив шафу.

– Виходь. – Спитав: – Усе чув?

Шахтар кивнув головою.