Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 61 страниц)

Це останнє танкістове прохання було виконано, але зовсім не тому, що йому повірили: просто не лишилося часу змінити вогневі позиції.

Німці почали артпідготовку, і система їхнього вогню у перші ж хвилини багато чого відкрила начальникові особливого відділу: вперто обминаючи наші вогневі позиції, німці били по тих ділянках, де не стояло жодної батареї. Слідом за артпідготовкою почалася танкова атака, і танки пішли просто на мінне поле.

І особіст зрозумів, що засудив на смерть невинну людину, героя. І німець, про якого той казав, певне, зовсім не німець, а такий самий чекіст, як і він, і, виконуючи свій обов'язок, довірився танкістові заради того, щоб ввести в оману ворога і врятувати гарнізон.

Коли фашисти вдерлися в розташування гарнізону, начальник особливого відділу, лежачи біля кулемета, відстрілювався короткими, скупими чергами. Потім бив з пістолета. Останній патрон, який міг врятувати його від мук, він, аккуратно цілячись, послав у ворога.

Коли начальника особливого відділу, що не стояв на ногах од незліченних ран, притягли в контррозвідку, він думав лише про те, щоб не втратити свідомості на допиті й до пуття зробити те, що він вирішив зробити: відвести небезпеку від героя-розвідника.

Капітан Дітріх допитував особіста, застосовуючи ті методи, які вважав за найефективніші. Спочатку особіст розважливо мовчав: адже інакше його слова здалися б не досить правдоподібними. Признання повинні в нього вимучити, ось тоді йому повірять. І в нього довго й старанно вимучували признання. Нарешті, коли особіст відчув, що його страждання стають нестерпними і він може померти, так і не сказавши того, що хотів сказати, заради чого пішов на цю подвійну муку, він зробив признання, якого від нього добивалися. Сказав, що послав танк у ворожий тил з метою дезінформації: вручив командирові карту з фальшивими позначками вогневих позицій і мінного поля, щоб той підкинув цю карту противникові. Та коли танк підбили, командир загинув. А планшет його, в якому була карта, надів один а танкістів. Якийсь сміливий німецький солдат заліз у танк, та в боротьбі з екіпажем був убитий. Єдиний неушкоджений танкіст звалив на себе пораненого товариша, в якого був планшет з картою, і поповз назад, до своїх. Та вогонь був дуже сильний, танкіст злякався й покинув пораненого. Не знаючи завдання й того, що карта фальшива, він повинен був узяти планшет. Але не зробив цього і був розстріляний.

На цей допит Дітріх запросив і Штейнгліца. І Штейнгліц діловито допомагав добиватися в особіста признання. Потім послали солдата перевірити зізнання, і солдат доповів, що в указаному місці справді закопано труп розстріляного танкіста.

І обидва офіцери переконалися, що полонений сказав їм правду.

Поки перевіряли його показання, особіст встиг трохи передихнути. А коли знову почали допит, він накинувся на Дітріха і вп'явся зубами йому в щоку, ще раніше зміркувавши, що цей жіночний, вилощений контррозвідник мас тремтіти за свою зовнішність. І Дітріх, люто захищаючись, вихопив пістолет і впритул застрелив особіста, чого той і домагався, на що надіявся, уважно стежачи за цими двома фашистськими офіцерами й вірно розгадавши дошкульне місце одного з них.

Штейнгліцу було не до сварок з Дітріхом, хоч той і знищив необачно такого цінного полоненого. Зараз вони мусили триматися один одного. Адже вони обидва повірили дезінформації противника і обидва в однаковій мірі відповідають за це. Які вже тут сварки, треба швидше виплутуватися. І, мабуть, навіть краще, що полонений мертвий. Нема ніякої потреби записувати його показання. Не змовляючись, вони написали зовсім інше: після того, як карта попала німцям у руки, противник змінив розташування вогневих позицій і перемінував поле. Ось які «показання» дав полонений. І оці його «показання» обидва абверівці скріпили своїми підписами, що одночасно надовго скріпило їхню тепер уже вимушену дружбу.

Що ж до Вайса, то з ним усе було ясно: за свій безперечний подвиг солдат заслуговує медалі і звання єфрейтора. А із загальновійськовим командиром, котрий керував знищенням оточеного ворожого гарнізону, домовитись неважко, з ним можна поладнати.

Німецькій розвідці було відомо з радіоперехоплень, що радянська ставка наказувала своїм офіцерам і генералам будь-що утримувати зайняті ними рубежі навіть в умовах глибоких флангових обходів і охватів. Мала німецька розвідка й директиву наркома оборони від 22 червня, в якій він вимагав від радянських військ тільки активних наступальних дій, але водночас, наказував «і далі до особливого розпорядження наземним військам кордон не переходити». А фашистські армії уже вторглися на територію Радянської країни і з кожним днем просувалися все далі й далі.

Якби армійський генерал доповів, що абверівці Штейнгліц і Дітріх повірили дезінформації противника, не відкинули його задуму, то, щоб відомстити генералові, вони могли позбавити його лаврів переможця, сповістивши куди слід, що розгром ворожого гарнізону треба приписати не оперативному досвідові генерала, а відсутності такого досвіду в противника. І якщо генерал має й далі просуватися по ворожій території отакими методами, тобто бити по тих ділянках, де не було жодної батареї, то йому слід керувати не військовою частиною, а похоронною командою.

Справедливо оцінивши «корисну» роботу Штейнгліца і Дітріха й вислухавши у відповідь оцю їхню контраргументацію, генерал вирішив за найрозумніше представити обох абверівців до нагороди. І Штейнгліц, користуючись нагодою, розхвалив генералові подвиг свого шофера. Бо тільки той подвиг і був безперечний в усій оцій сумнівній історії, і заохочення шофера немовби осяяло ореолом вірогідності нагороду Штейнгліца.

Після того як Фішер зачитав наказ про нагородження Вайса медаллю і присвоєння йому звання єфрейтора, Барч почав ставитись до Йоганна з більшою довірою.

Фішер, збираючи потрібні відомості, раз у раз переміщував Барча з ліжка на ліжко, з палати в палату, щоб він завжди знав про настрій того чи іншого пораненого.

Та Барч отупів від довгого лежання, і йому важко було складати письмові звіти. І коли з'ясувалося, що єфрейтор абверу Вайс не тільки має чудовий почерк, а й доладно пише, Барч вирішив використати його як свого помічника в письмових звітах.

Вночі санітари перекладали Вайса і Барча на лікарняні ноші й привозили в порожню палату, спеціально відведену для того, щоб там можна було поговорити без свідків. Вставши з ноші і з насолодою розминаючись, Барч казан Вайсові, про що слід писати у знітах, причому кожного разу підкреслював, що фрази повинні бути не тільки красивими, але й енергійними. Він навіть замовив спеціальну дощечку, щоб Вайсові зручніше було писати лежачи. І ось Йоганн лежав на своїх ношах і писав за Барча рапорти, поклавши папір на цю дощечку. Поступово їхні ролі стали мінятися. Вайс казав, що йому потрібні матеріали більш різнобічного характеру, ніж ті, які повідомляв йому Барч, інакше він не зуміє добре скласти звіти про плодотворну роботу політичної адміністрації госпіталю. Можливо, ці матеріали й не цікавили начальство Фішера, проте вони потрібні були Олександрові Бєлову.

Ще корисніші відомості почерпнув Йоганн, розмовляючи з пораненими. В госпіталі лежали солдати найрізноманітніших родів військ. Йоганновими сусідами по палаті були солдати метеорологічної служби і бортмеханік з бомбардувальника. І ось із розмов з метеорологами Йоганн зрозумів, що німці педантично пов'язують із станом погоди дії не тільки авіації, але й мотомеханізованих частин. З того, звідки негайно вимагали прогноз погоди на тій чи іншій території, можна було точно встановити напрямок гаданих наступальних операцій. Німці закидають метеорологів-розвідників у наші тили – особливо багато в ті райони, на які націлені удари. Дізнався про все це Вайс, розізливши солдатів своїми насмішками. Казав, що ні до чого метеорологам бойова зброя. Замість автоматів їх треба озброїти парасольками. Слід би також позабирати в них пістолети, а кобуру залишити – нехай буде для термометрів, і каски треба відібрати – їх з успіхом замінять на головах відра водомірів. І взагалі навіщо потрібна ця метеослужба? Хіба що для того, щоб офіцери і генерали знали, коли їм слід брати плащі, виходячи з дому, а коли не слід.

Слухати все це пораненим було прикро, і вони дуже серйозно захищали свою професіональну воїнську честь, грунтовно доводили Вайсові, як він помиляється, недооцінюючи роль метеорологічної служби в перемогах вермахту, І чим переконливіше вони заперечували Вайсові, тим краще уявляв він німецьку систему метеослужби.

Не лишав Вайс поза увагою і свого найближчого сусіда по ліжку, бортмеханіка. Постійною турботою, послужливістю він так привернув до себе цього понурого й замкнутого чоловіка, від якого раніше ніхто й слова не чув, що той потроху розговорився. Вайс був уважний, терплячий та співчутливий співрозмовник і зміг багато чого вивідати в бортмеханіка.

Бомбардувальник «Ю-88», на якому літав бортмеханік, повертаючись після операції, розбився за лінією своїх військ, тому що в баках не вистачило пального.

Довідкові дані німецьких військово-повітряних сил про дальність польотів бомбардувальників не відповідають справжнім можливостям літаків.

Та ніхто не наважується внести виправлення в довідники, бо шеф авіації Герінг – друга особа в імперії. Бойові вильоти плануються за довідниками, затвердженими Герінгом, і екіпажі змушені брати менше бомбове навантаження, ніж треба, або ж скидають бомби, не долетівши до цілі. Тільки окремі, найдосвідченіші екіпажі, віртуозно економлячи пальне, можуть виконувати завдання з належним бомбовим навантаженням. Усі про це знають, і тепер вирішено збудувати аеродроми ближче до лінії фронту, щоб мати змогу скидати бомби в глибоких тилах. Прицільне бомбометання з пікіруючих бомбардувальників добре забезпечує успішні дії наземних військ, але підготовка штурманів і пілотів для пікірувальників забирає багато часу. До того ж для стратегічного знищення великих площ нема потреби в прицільному бомбометанні. От генштаб і вирішує зараз, що робити: випускати більше важких бомбардувальників чи створити бомби величезної руйнівної сили. Очевидно, схиляються до того, що необхідно створити пекельну бомбу, яка замінить тисячі звичайних.

Усе це Вайс вивідав не зразу, а поступово, день у день обережно граючи на самолюбстві бортмеханіка.

Спочатку він співчутливо сказав, що розуміє стан бортмеханіка: адже це ганьба – гепнутися на своїй території, та ще після того, як бомбардувальник цілий вирвався і з-під зенітного вогню, і від радянських винищувачів. І бортмеханік, захищаючи власну честь, дуже докладно пояснив Вайсові, чому його літак зазнав аварії.

Про те, де базуються аеродроми бомбардувальників, Вайс дізнався ось як. Одного разу в палаті зайшла розмова про переваги тиловиків. І Вайс голосно позаздрив бортмеханікові. Як добре, безпечно служити в бомбардувальній авіації, адже вона базується в глибокому тилу, та ще поблизу населених пунктів, не то що винищувачі: ті завжди ближче до лінії фронту. І бортмеханік одразу ж і дуже обгрунтовано відкинув Вайсові слова.

Іншим разом Вайс, виявивши глибоку обізнаність з воєнною історією мало не з стародавніх часів, захоплююче розповів про велику боротьбу між снарядом і бронею. Бортмеханік, щоб не лишатися в боргу, продемонстрував не менш глибокі знання в галузі авіації. Розвиваючи думку про закономірність протиріч між способами повітряного транспортування і засобами руйнування, він розповів про два напрямки в сучасній авіаційній стратегії і пояснив переваги й недоліки кожного з них. Сам він вважав перспективнішою бомбу – бомбу гігантської руйнівної сили. Якщо ж її не вдасться створити, переможуть прихильники бомбардувальника, здатного нести більшу кількість звичайних бомб.

Одне слово, Вайс трудився, і досить успішно, всіма способами наводячи співрозмовника на певні висловлювання так само, як штурман наводить літак на певну ціль.

Та цим його діяльність не обмежувалася. Вайс постарався, щоб Фішер узнав, хто складає за Барча звіти таким чудовим стилем і переписує їх не менш чудовим почерком, і скоро одержав доручення, якого й домагався. Тепер він допомагав Фішерові складати звіти про витрачені медикаменти й вимоги на перев'язочні матеріали та медикаменти для польових госпіталів відповідно до масштабів намічених командуванням бойових операцій.

Ніщо не додає людині стільки душевних та фізичних сил, як думка, що вона живе, працює недаремно. Поступово Вайс перейшов у розряд одужуючих, став навіть потрошку підводитися з ліжка, а потім і ходити.

Тут, у госпіталі, поки він лежав на своїй чистій постелі, Йоганн дістав цікаві відомості. І дістав їх без особливих зусиль, перебуваючи в умовах майже комфортабельних. А його так зване «прикриття» було таким міцним і переконливим, що він почував себе немовби захищеним непроникною бронею. Не раз він згадував про своїх прозорливих наставників, які твердили, що результати роботи розвідника видно не зразу. Та яке потрібне феноменальне, ні на мить не слабнуче напруження волі, всіх духовних, людських якостей, щоб талановито відповідати всяким, навіть найтоншим особливостям обстановки, в якій живе, діє, бореться розвідник!

Хоч би які мудрі були наставники, настає момент, коли виконувати їхні поради стає дуже важко, і тоді виникає найбільша з усіх небезпек, з якими стикається розвідник.

Ця небезпека – нетерпіння.

Зібрано дорогоцінні відомості, і необхідно якомога швидше передати їх своїм. Несила більше берегти їх, адже вони такі важливі для перемоги, адже вони потрібні людям сьогодні, зараз!

Оце нетерпіння стало вогнем пекти Йоганна, й чим. більше збиралося в нього матеріалів, чим значніші вони: були, тим дужче спалювало його душу нетерпіння.

І знову він немов почув застуджений і такий рідний голос Бруно, його останні слова, його запоміг: «Що б там не було – вживатися».

Вживатися… І знову приходила нескінченна безсонна ніч, і Йоганн, щоб позбутися спокуси, знову повторював те, чого вчили його наставники.

Розвідник – насамперед дослідник, він повинен бачити взаємозв'язок часткового і загального, вміти узагальнювати окремі явища, щоб передбачити можливість виникнення подій, що випливають з них. Кожна випадковість зв'язана з необхідністю, випадковість – форма виявлення необхідності. Тому так важливо бачити зв'язок і взаємодію явищ. Без окремого, одиничного нема й не може бути загального. Загально існує лиш завдяки одиничному, через одиничне. Але й одиничне, окреме – лише частина загального й немислиме поза загальним. Ефектна загибель – не завжди подвиг для розвідника. Подвиг у тому, щоб ужитися в життя на ворожому боці. Розвідник – чутлива, мисляча сигнальна точка, часточка загальної сигнальної системи народу, він покликаний попереджати про таємну небезпеку, про підступний задум ворога, запобігати ударам у спину. Центр – колективний орган дослідження, – узагальнюючи й аналізуючи окремі відомості, що надходять від розвідників, встановлює головну небезпеку і виробляє тактику її відвернення.

Метод шукання скарбів не підходить для розвідника.

Адже за випадкову знахідку часто доводиться розплачуватися життям, а загибель розвідника – це не тільки втрата одного людського життя, це загроза багатьом іншим людям, життя яких не захищене від небезпеки, можливо, і їхня загибель.

І коли вибуває один, тільки один розвідник, та ділянка, на якій він працював, стає невідомою Центру, отже, не можна одвернути небезпеку, що криється на цій ділянці. Йоганн не має права самостійно розпоряджатися своїм життям, хоч би що керувало ним. Адже те, в чому він вбачає головне, в затильному масштабі, можливо, лише частковість, та й до того ж далеко по вирішальна.

Так думав Йоганн, змучений безсонням, але не знаходив спокою. І його палило нетерпіння. А тут іще він одержав відповідь на свої дві листівки, які послав з госпіталю фрау Дітмар. В її листі, повному ойків та зойків з приводу всього, що з ним сталося, не було й натяку на те, що хто-небудь запитував у неї про Вайса.

Невже після загибелі Бруно зв'язок із своїми обірвався?

Ніколи Йоганн не думав, що добуті розвідником відомості можуть завдавати йому таких страждань. І як нестерпно тяжко марно берегти їх. І як треба володіти собою, щоб неквапно, повільно, обачно шукати способу передачі цих відомостей. І знайти цей спосіб часом важче, ніж добути дорогоцінні відомості.

Він почував себе, як підривник, що успішно заклав міну під ворожі укріплений, але в останні секунди раптом побачив, що шнур десь обірвано і для того, щоб зробити вибух, лишається тільки підпалити шнур безпосередньо коло самої міни, отже, й загинути. А на це Йоганн не мав права.

21

У палаті, де лежав Йоганн, з'явився нещодавно єфрейтор Алоїс Хаген.

Казали, що кульове поранення він дістав не на фронті, а в Варшаві. Разом з есесівськими хлопцями він переслідував партизанів у місті. Одному з червоних все-таки пощастило зникнути. А Хагену він продірявив ногу, коли той його вже майже наздогнав. Йоганн чув, як есесівці, що привезли єфрейтора в госпіталь, вихваляли Хагенову хоробрість, яку виявив той, переслідуючи партизана.

Цей Хаген був ідеальним зразком нордичного типу арійця. Атлетичної будови, довговидий, із світлими, холодними очима. Тримався він визивно зухвало. Закоханий у себе, як Нарцис, він без кіпця видивлявся в дзеркальце, вередливо вимагав, щоб його особливо старанно лікували, домігся підвищеного раціону й не дозволяв зачиняти кватирку, щоб у палаті завжди був приплив свіжого повітря.

Часто біля ліжка Хагена лунав жіночий сміх. Він залицявся до сестер, сиділок, лаборанток – всіх жінок, незалежно від віку, називав сильфідами. Вважав це «прусським компліментом».

Коли Фішер, широко всміхаючись, почав опитувати Хагена, щоб з'ясувати деякі моменти його біографії, невиразно викладені в анкеті, яку той недбало заповнив, Хаген, не відповідаючи, мовчки втупився у Фішера, уважно розглядаючи його. Потім так само мовчки розсунув циркулем вказівний і середній пальці й, неначе виміряючи, торкнувся його носа, лоба, підборіддя.

Фішер спитав вражено:

– У вас температура?

Хаген кинув зневажливо:

– У тебе не кров, а коктейль. – Примружившись, поцікавився: – Як це тобі з такими вухами й носом вдалося проскочити расовий відділ? – Він поблажливо поплескав Фішера по коліну й заспокоїв: – Та нехай уже, живи. – Наказав, нібито перед ним сидів підлеглий: – Щоб завжди був одеколон, я не можу терпіти, коли смердить сортиром. – І одвернувся до стіни.

Від ліжка Хагена Фішер одійшов навшпиньках.

Куций, з короткими руками, одвислим черевом і приплюснутою головою, що росла, здавалося, просто із жирних плечей, з темним, як у фюрера, пасмом, начесаним на астматично випукле, тютюнового кольору око, Фішер знав, що йому не пройти навіть найпоблажливішої експертизи в расовій комісії. А до п'ятого ж коліна, відомого родині Фішерів, всі вони були чистокровні німці. І за що тільки природа так злісно покарала його, не наділивши основними біологічними ознаками арійця? І на зріст він не вдався, і волосся в нього не біляве, і очі не голубі. А вже про форму носа, вух, черепа годі й казати. Щоправда, коли б він менше жер, то міг би схуднути, й тоді, мабуть, у нього з'явилася б якась схожість з фюрером. Так, із самим фюрером! Ну, а коли Хаген справді заявить у расову комісію, що тоді? Подивляться на нього й скажуть: «Фішер не арієць». От і починай доводити. Доведеш. А пляма однаково залишиться: підозра ж таки була!

І Фішер мудро вирішив не дратувати цього Хагена, терпіти його зухвальство: адже фюрер теж колись був єфрейтором. Хаген – зразок арійця. Він може кого завгодно звинуватити в расовій неповноцінності. А це не менш небезпечно, ніж звинувачення у зраді рейху. Та коли відкинути біологічні фактори, Фішер ночував себе справжнім арійцем, арійський дух був у ньому сильний, він його проявляв у ставленні до поранених. Якщо солдат не міг відповідати на запитання стоячи, то Фішер примушував його відповідати сидячи.

Особливо часто Хаген робив «прусські компліменти» обер-медсестрі фрейлейн Ельфріді, яка гордо, наче шолом, носила копицю свого рудого волосся. Халат в обтяжку так вигідно підкреслював усі жіночі принади обер-медсестри, що в деяких солдатів аж носи блідли, коли вони кидали на неї погляд.

Хаген голосно заявив фрейлейн Ельфріді, що, скоряючись волі фюрера, він готовий виконати свій обов'язок: умножити з її допомогою число справжніх арійців. Примружившись, оглянув її і суворо сказав:

– Так, мабуть, нам варто попрацювати для фатерланду. – І наказав: – Ви мені нагадаєте про це, коли я буду вже на ногах.

Він так владно поводився з Ельфрідою, що та на його вимогу всупереч правилам принесла йому в палату мундир і все спорядження.

Хаген повісив кітель на спинку стільця. Чоботи поставив під ліжко, бриджі акуратно поклав під матрац, а парабелум, недбало оглянувши, засунув під подушку. Пояснив не так Ельфріді, як своєму сусідові по ліжку, хворому на коліт співробітникові роти пропаганди, котрий не раз докоряв Хагенові, що той зовсім не читає.

– Як тільки я чую слово «інтелект», – Хаген цитував Ганса Йоста, керівника фашистської палати в справах літератури, – моя рука тягнеться до спускового гачка пістолета. – І, не одводячи мертвенно-прозорих очей від худого обличчя фашистського пропагандиста, поляпав по подушці, під яку засунув парабелум.

Йоганн аж тремтів од ненависті до цього нахабного прусського красеня. Він намагався якомога менше бувати в палаті, хоч йому й важко було надовго покидати постіль. Він виходив у коридор і годинами лишався там, аби не бачити огидно вродливого обличчя Хагена, не чути його голосу, його чванливого варнякання.

Очевидно, Йоганн теж не сподобався Хагену. Щоправда, коли якийсь генерал у супроводі почту відвідав госпіталь, і йому відрекомендували Хагена, й генерал милувався Хагеном, як породистим конем, і Хаген, як коняка, хвалькувато демонстрував себе, бо все в ньому було за арійським екстер'єром, за пропорціями відповідної таблиці, Хаген доповів, що єфрейтор Вайс – теж чудовий екземпляр арійця, хоч і трохи дрібніший. І Вайс теж удостоївся прихильного генералового кивка.

Йоганн помітив, що Хаген нишком стежить за ним і, зав'язавши розмову, не стільки вдумується в слова, сказані Вайсом, скільки уважно вслухається в те, як він ці слова вимовляє.

Вайс і собі крадькома теж пильно стежив за Хагеном. Пруссакове обличчя завжди лишалося непорушним, мармурово холодним, а от зіниці… Стежачи за виразом Хагенових очей, Вайс помітив, що його зіниці то розширюються, то звужуються, хоч освітлення палати не мінялося. Отже, пуста балакаина з Вайсом чимось збуджує, хвилює Хагена. Чим же?

Вайс, тримався вкрай насторожено. І скоро переконався, що й Хаген теж насторожено ставиться до нього. Хаген зовсім одужав, ходив по палаті і коридорах. Очевидно, його не виписували з госпіталю тому, що обер-медсестра вжила заходів, щоб довше затримати тут цього красеня з фігурою Аполлона і хвилястим білявим чубом, який він інколи милостиво дозволяв їй причісувати. Можливо, він виконав свою обіцянку: Ельфріда тепер, умліваючи од щастя, з рабською покорою робила все, що пошепки наказував їй цей пройдисвіт.

Йоганн уже давно міг ходити, але був дуже кволий і, щоб швидше зміцніти, став потай робити зарядку ранком, коли всі ще спали. І піймався.

Одного разу, як завжди, в досвітніх сутінках робив він на своєму ліжку гімнастичні вправи, і раптом його пройняло сковуюче відчуття якоїсь невідомої небезпеки. Йоганн завмер і ту ж мить зустрівся поглядом з Хагеном: той теж не спав, лежав, спершись на лікоть, і уважно стежив за Йоганном. Обличчя його було суворе, але не зневажливе, ні, скоріш, мабуть, приязне…

Йоганн, відчуваючи незрозуміле збентеження, одвернувся до стіни, заплющив очі…

Цілий день Хаген не звертав на Йоганна уваги. А ввечері, коли курив біля відчиненої кватирки, раптом сказав йому з якоюсь багатозначною інтонацією:

– Вайс, закури-но офіцерську сигарету. Я хочу підвищити тебе у званні. – І простягнув сигарети.

Йоганн підійшов, нахилився, щоб витягти сигарету з пачки, але Хаген в цю мить чомусь різко підніс руку, в якій тримав сигарети, притис до плеча. Вайс вражено втупився в Хагена, і у відповідь той виразно й сердито прошепотів по-російськи:

– Зарядка не та. Система вправ у німців, можливо, інша… – Поплескав Вайса по плечу, спитав голосно: – Ну що? Скоро будемо ласувати в Москві слов'янками?.. – Зареготав: – У них, кажуть, взуття сплетено з кори. Уявляю собі їхні ножиська.

В палату ввійшла обер-медсестра. Хаген ступнув до неї, недбало підставив поголену щоку. Ельфріда благоговійно припала до неї губами, засяяла всім своїм ситим, молочно-білим обличчям.

Після цього випадку Хаген уникав не тільки говорити з Вайсом, але й стрічатися з ним поглядом.

Хто ж він, цей Хаген? Провокатор, якому доручено викрити Вайса й передати гестапо? Значить, Хаген або досвідчений шпигун, або…

І хоч скільки думав Йоганн, хоч як стежив за Хагеном, встановити він нічого не міг і жив тепер у постійному тривожному чеканні.

Хаген йшов звечора, вертався в палату на світанку й спав до обіду. І Ельфріда, відкинувши будь-який сором, вимагала, щоб усі додержували цілковитої тиші, коли спить єфрейтор Хаген.

Так минув тиждень. І тоді Хаген раптом сказав Йоганнові, що його Ельфріда добула коньяк і запрошує їх обох повечеряти.

Увечері він без стуку відчинив двері в кімнату Ельфріди, вона з нетерпінням ждала за накритим столом. Посідали. Ельфріда з молитовним благоговінням дивилася на свого володаря, котрий командував тут так, як єфрейтор командує солдатами на плацу. Та, випивши, Хаген полагіднішав і, поклавши руку Ельфріді на коліно, з млосною ніжністю дозволив їй перебирати його пальці. А сам поринув у спогади, розчулено згадував шкільні роки. Він розповідав про свого учителя Клауса, висміював його звички, манеру розмовляти, повчати, повторював його улюблені вирази. І голосно реготав, але при цьому серйозно поглядав на Вайса, немовби чекаючи од нього чогось, немовби Йоганн мусив щось зрозуміти.

І раптом Йоганн зрозумів. Зовсім не про якогось там Клауса говорить Хаген, а про начальника відділу Баритова. Авжеж, про нього! Адже це його манери і звички. Він завжди ріже сигарету навпіл, щоб менше курити. У нього колись була прострелена легеня. І це ж його афоризм: «Вічними бувають тільки автоматичні ручки, але й ті псуються, коли треба розписатися в одержанні вироку». Він завжди казав: «Поняття обов'язку – це і сума, яку ти позичив і маєш повернути, і те, що ти мусиш зробити, щоб бути людиною, а не просто фігурою з погонами». А оце його найулюбленіше: «Посієш вчинок – пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер…»

Йоганн схвильовано, радісно навіть перебив Хагена й кінчив:

– «Посієш характер – пожнеш долю»..

Та Хагенові не сподобалася надмірна Йоганнова догадливість. Глянувши спідлоба, він запропонував:

– Давай пити. – І дорікнув Ельфріді: – Могла б запросити якусь, хоча б фольксдойч. А то сидить єфрейтор, дивлячись на тебе, облизується.

Ельфріда квапливо схопилася. Хаген стримав:

– Нехай уже, іншим разом…

Через якийсь час, відчувши, що він зайвий, Йоганн підвівся з-за столу. Хаген сказав:

– Підожди, вернемося в палату разом.

Потім вони удвох ходили по госпітальному двору: солдат внутрішньої охорони, якому Хаген віддав недопитий коньяк, дозволив їм погуляти.

Олексій Зубов належав до тих щасливих натур, чиє душевне здоров'я вже саме по собі забарвлює життя в райдужні тони.

Впевнений у тому, що життя є щастя, цікавий і допитливий, він поміняв чимало професій..

Тільки-но оголошувалася мобілізація на яку-небудь будову, він перший зголошувався їхати туди, на найважчу її ділянку, захоплений жагою побачити нові місця, перевірити самого себе на міцність.

Та як тільки будова втрачала характер героїчного штурму й період знегод і труднощів лишався позаду, він починав знемагати, нудитися й перебирався на інший об'єкт, де обстановка первозданності вимагала від кожного готовності до подвигу.

Товариський від природи і щиро доброзичливий, привітний, він вмів легко переживати знегоди й труднощі, самовіддано ставитись до товаришів і був зовсім байдужий до турбот про власні блага. Усім цим Зубов швидко завойовував повагу людей, якою дорожив над усе в світі.

Він був правдивий до нетактовності і в цьому розумінні нещадний до себе й інших. І якщо коли й втрачав владу над собою, то лиш зіткнувшись із грубого брехнею; тоді лють охоплювала його, нестямна, гнівна, відчайдушна.

Він палко схилявся перед тими, чиє життя здавалося йому високим зразком служіння обов'язкові.

При всьому тому він був поблажливий до людських слабостей і завжди вмів бачити їх смішний бік.

Як і багато його ровесників, він думав, що життя, яким він живе, з усіма вигодами і благами, уготоване йому революційним подвигом старшого покоління, перед яким він за це в боргу.

Близько двох років Зубов працював на тракторному заводі, де в одному з цехів випускали танки. Тут він працював під керівництвом бригадира німця-політемігранта, який вдосконалив його шкільні знання німецької мови. Він зумів передати своєму здібному учневі усі найтонші відтінки берлінської вимови. І потім сам тішився, слухаючи його бездоганну німецьку мову.

Своє прагнення вивчити німецьку мову Зубов пояснював тим, що Німеччина – одна в найрозвиненіших технічно країн, отож у неї сильний робітничий клас, а якщо робітничий клас сильний, виходить, Німеччина стоїть на порозі революції, і тому треба якомога швидше вивчити мову своїх братів по боротьбі за соціалізм. В цьому переконанні Зубова всіляко підтримував його бригадир німець-політемігрант, пророкуючи в якнайближчий час революційний вибух у Німеччині. В можливість такого вибуху вірили багато людей, що пояснювало й моду радянської молоді тих років – юнгштурмівку, і захоплення піснями Ернста Буша, і поширеність привітання піднятим вгору стиснутим кулаком – Рот фронт! – і тверду надію на те, що Тельман переможе.

Батьки Зубова – батько – завгосп лікарні, який під час громадянської війни дев'ятнадцятилітнім хлопцем уже командував полком, і його мати – фельдшериця, яка в ті самі роки й того самого віку уже займала пост голови губвиконкому, – вважали Олексія мало не за недоростка.

Призваний у Червону Армію, Зубов поступив курсантом у школу прикордонників. Потім служив у званні лейтенанта на тому прикордонному пункті, через який проходили ешелони з німецькими репатріантами з Латвії. В останньому з ешелонів був і Йоганн Вайс.

Начальник прикордонного пункту і присутній при цьому Бруно дали зрозуміти Зубову, що це «особливий німець», і ще тоді на прикордонному посту, лиш мимохідь глянувши, Зубов запам'ятав його обличчя. Він пізнав Вайса в госпіталі, але довго не показував йому цього, виявивши тим самим велику силу волі і витримку…