Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 61 страниц)

39

«Найбільша розкіш – це чистота». Кажучи так курсанткам, капітан РВА Клара Ауфбаум без якихось там ілюзій мала на увазі тільки чистоту приміщень і одягу.

Представник «штабу Валі» Ернст Гаген, який інспектував одного разу школу, повчав її:

– Жіночність для агентки має дві сторони: позитивну і негативну. Перша: принада. Друга: застосовуючи цю принаду, агентка може так захопитися, що перетворить її в самоціль, забуде, заради чого вона використовує свою зовнішність як принаду.

В цивілізованих державах – я виключаю з їх числа Росію, – крім продажних жінок відомої професії, є чоловіки, які присвятили себе ось такій самій діяльності. Ми їх використовуємо тільки в західних напрямках. Що ж до цих наших східних агенток, то ми не кидаємо вам докору за надто завищений процент самогубств серед них. Серед чоловічого контингенту теж бувають такі інциденти. Причому способи, які застосовуються для цієї мети, завжди старомодні. – Пояснюючи, Гаген розчепірив пальці і торкнувся ними своєї старечої, зморшкуватої шиї. – І тут ми майже безсилі позбавити їх найпримітивніших побутових засобів, які вони використовують для того, щоб вкоротити собі віку. Так от, повторюю, з цього боку у нас до вас немає особливих, претензій, але є момент у підготовці агенток, який ставить перед дилемою.

Діючи у ворожому гилу, йдучи на зближення з особами, що цікавлять нас, вони, природно, зобов'язані енергійно користуватися тими дарами, якими їх наділила природа.

У цивілізованих націй, особливо це торкається освічених кіл, виробилися зовсім здорові судження, далекі від рабських понять так званої моралі, які вивільняють від якихось там моральних зобов'язань при розв'язанні фізіологічних проблем.

У східних рас усе ще панують первісні уявлення. Вони надмірно перебільшують інтимний бік життя, їх ще мучить совість, вони тремтять від містичного страху перед відплатою, і все це з таких приводів, які для культурних людей давно вже не становлять ніяких проблем.

– Отже, – Гаген все-таки опустив очі, – вільне спілкування ваших курсанток з нашими військовими входить у завдання підготовки агенток так само, як і обов'язкова програма їхнього навчання. Слід, звичайно, найсуворіше стежити, щоб при спілкуванні не виникала ніяких обопільних симпатій. Цього можна домогтися, рішуче не допускаючи повторних зустрічей.

Таким чином ми уникнемо небезпеки з боку агенток і будемо впевнені, що при виконанні ними своїх обов'язків у них не виникне ліричних почуттів, які могли б привести їх до зайвої одвертості під час виконання завдань у тилу противника.

– Пане Гаген, – поважно заявила Ауфбаум, – ви забуваєте про святе письмо.

– Я християнин, фрау капітан, – сухо сказав Гаген. – І мені не треба нагадувати про це.

– Але згадайте Марію Магдалину, вона все-таки розкаялась. І я не певна, що ваша пропозиція може стати радикальною гарантією.

– Марія Магдалина – виняток, – суворо зазначив Гаген. – І цілком бажано, у ваших же інтересах, щоб подібних феноменів серед ваших агенток не виявилося.

Скоряючись інструктажу Гагена як представника керівного «штабу Валі», капітан Клара Ауфбаум дала службовцям інколи відповідні вказівки.

І не тільки офіцери квартируючих поблизу частин, а навіть молодші чини були допущені в школу.

Дві спроби самогубства – одна з них кінчилася смертю курсантки – не засмутили командування школи, яке твердо виконувало вказівки згори.

Але те, що одна з курсанток поранила унтершарфюрера СС, плямою лягало на школу.

Цю курсантку, що відкрила потім собі вени склянкою, повернули до життя з тим, щоб урочисто розстріляти в дворі школи в науку всім іншим.

Але несподівано прийшов наказ звільнити заарештовану із ув'язнення. А для розслідування пригоди мав прибути повноважний представник «штабу Валі».

Цим особоуповноваженим представником виявився Йоганн Вайс.

Йому дали інструкцію, за якою належало суворо покарати винуватців, а потерпілій дозволити десятиденну подорож за яким завгодно обраним нею маршрутом. Мета – відпочинок і розваги.

Причому Вайс, виявляючи дівчині всіляку шанобливу увагу, мав супроводити її в цій подорожі.

Вайс приїхав до школи, і того ж дня прибув туди полковник РВА Сорокін, який дістав наказ виконувати на місці всі розпорядження представника абверу.

Викликаючи по черзі курсанток для допиту, Вайс переконався, до чого довів цих жінок метод, порекомендований Гагеном, – ніякого натяку на людську гідність.

Одні з них, отупілі й байдужі до всього, не здатні були зрозуміти запитання, які їм ставилися. Весь час злякано дивилися Вайсу на руки і, знітившись, заплющували очі, коли він мимоволі робив різкий порух.

Обличчя в них були одутлуваті, а очі тьмяні, з нерухомими зіницями.

Вони через силу вимовляли «так», «ні», «не можу знати». І кожного разу при цьому вставали, витягнувши руки по швах і різко піднявши підборіддя.

Інші, істерично збуджені, майже до нестями, напружені, реготали, плакали, лаялися, нахабно вимагали сигарет, горілки, обіцяючи за це все, що завгодно. Говорили без упину, але в гарячковому потоці слів Вайс не міг вловити будь-якого змісту, не міг добитися од них відповіді на свої запитання. У багатьох з них був нервовий тик: у них сіпалися підборіддя, нижні повіки, весь час тремтіли пальці. Це були психічно скалічені люди. Напівбожевільні.

Та найгнітючіше враження справляли ті, хто не втратив ще тут цілком психічного і фізичного здоров'я. Більшість їх озлобилася і стала жорстокими настільки, що їм було байдуже, хто буде потім жертвою їхніх злочинів. Найчастіше це були здорові бабеги, тупі, з кримінальним минулим. У таборах вони були блоковими наглядачками, вибравши зраду і катівство, щоб продовжити свої; життя, добути ситість, придбати владу звіра над людьми.

Одна така, з брезклим і м'ясистим лицем і вищипаними в ниточку бровами, заявила ображено Вайсу:

– І ніякого приниження я в цьому не бачу. Все цілком нормально. Тут їм не гурток самодіяльності.

– А вам?..

– А я – не вони. Я ідейна. Своя крупорушка у батька була. А чоловік – кушнір, до останнього вдома майстерню держав. Як могли, од властей своє заможне життя рятували. – Сказала зневажливо: – Тут дівки більш які? З котрими німецькі офіцери побалувалися. В казино водили, ввічливо, як наречених. А після здали в СС, ну, а ті сюди, на пансіон. Тільки які з них шпигунки? Сама назва. Ночами спати не дають. Плачуть. А за чим? За Радянською владою. Ось вона їм тепер, Радянська влада! – І показала дулю. Порекомендувала поважно: – Я б, пане офіцер, на вашому місці сюди з кого кадри добирала? Винятково з літніх, вони знають, як обернутися в житті, про них точно відомо, що вони Радянською владою скривджені. Мені, наприклад, ні медалі, ні ордена за моє геройство не треба. Мені б патент на торгівлю хутряними товарами. Тут я в люди вийду, будьте певні.

– І багато тут таких, як ви?

– Раз, два – та й усе. А ось в РВА є публіка нічого, собі. Унтер-офіцер Полканов про баню мріє. Його предки банниками були, на цьому ділі й капітал зібрали. – Спитала з надією: – Більшовиків проженуть, тоді поворот на повну котушку для вільної комерції?

Вайс примружився, сказав суворо:

– Та не для вас.

– А це ж чому?

– Як вам відомо з матеріалів РВА, Росія стане нашою колонією, а такі навчені люди, як ви, будуть і надалі виконувати каральні функції по відношенню до місцевого населення.

– Ну що ж, значить, візьмуть до фельдполіції. Я так вас зрозуміла? – Зітхнула, – Ну що ж. Теж посада.

Сорокін, полковник РВА, гладкий, хвацький, з віночком фарбованого в яскраво-чорний колір волосся навкруг білої лисини, хворів на астму й тому говорив, задихаючись.

Віддано дивлячись Вайсу у вічі, запевняв:

– У нас в РВА модерну не визнають, всяких там сучасних фокусів. По-старосвітському, як діди і прадіди. Шкваримо. Є такі мастаки – унікуми! В гестапо подібних немає. Там по-європейськи, із застосуванням всякої техніки. А в нас у РВА із звичайним сиром'ятним ремінцем віртуози!

Вайс сказав полковникові, щоб той додатково допитав лейтенанта Нюрку та її підсобницю про справу унтершарфюрера СС. А капітани Ауфбаум він допитає сам. Потім у супроводі капітана Ауфбаум обійшов гуртожиток курсанток. Це був такий самий барак, як і в «штабі Валі».

Задушно смерділо дезинфекцією. До цього смороду домішувався нудотний запах крему, одеколону, пудри – всієї тієї косметики, яку видавали курсанткам у ті дні, коли приїздило начальство.

Ауфбаум уважно оглядала напружені напудрені обличчя жінок, які стояли по команді «струнко». Одні з них намалювалися старанно, акуратно, інші зумисне недбало, немовби збиткуючись над собою. Таким вона робила суворі, зауваження. Пояснила Вайсу, що в курсанток є також партикулярний одяг. Але зберігається він у коморі ї видається в міру потреби, в окремих випадках.

– Наприклад? – спитав Вайс.

Ауфбаум зам'ялась.

– Ну… коли хто-небудь з приїжджих має бажання побесідувати…

– Зрозуміло, – сказав Вайс.

– Білизну їм ми видаємо солдатську. Але дозволяємо підрізати кальсони. А з обрізків вони шиють собі ліфчики.

– Дисциплінарні стягнення?

– Це місія мого заступника, лейтенанта, – ухильно пояснила Ауфбаум.

– Є скарги, претензії?

Ніхто з жінок не відповів.

Вайс спитав дівчину із спотвореним опіками обличчям:

– Що це у вас?

Ауфбаум квапливо сказала:

– Це вона сама, праскою.

– Дивно. Обличчя ж начебто не прасують.

Товста, яскраво розмальована дівчина, що стояла трохи збоку, мстиво пояснила:

– Це вона навмисне пику зіпсувала, щоб її до офіцерів рідше викликали. Щоб інші за неї віддувалися.

– Он як, цікаво, – сказав Вайс. Спитав дівчину з обпеченим обличчям: – Ваше прізвище?

– Нема в мене ні імені, ні прізвища.

– Кличка?

– Штир, – сказала Ауфбаум і поскаржилася: – Я гадала, оскільки в мене жіночий склад, давати клички за назвами квітів, але командування не схвалило.

Курсантку з кличкою Спиця, заради якої він прибув сюди, Вайс вирішив відвідати сам, без супроводжуючих.

Йому показали кімнату, де її тримали замкнутою.

На тапчані сиділа тоненька дівчина в довгій, надто широкій для неї, розшитій блискітками сукні.

Маленьке, бліде личко, темне, хвилясте коротке волосся, яке ще не відросло після табору. Опухлий великий рот, запалі очі, висока, тонка шия. Руки на зап'ястях забинтовані.

Вона була така худенька, тоненька і легка, що матрац, покладений на тапчан, не підминався під нею.

Йоганн ввічливо відрекомендувався й пояснив мету свого візиту. Вона мовчки вислухала, сказала:

– Брешете.

– Ви зможете самі переконатися: винуватці будуть якнайсуворіше покарані.

– Побачимо.

– Дозвольте сісти? – І Вайс опустився на тапчан.

Дівчина схопилася, кинулась до дверей, штовхнула їх. Двері розчахнулися.

– Може, нам краще бесідувати не тут? – Вайс теж встав.

– А я не бажаю з вами бесідувати!

– Тоді назвемо це інакше. Ви дасте мені деякі показання, необхідні як формальність, хоч мені уже все ясно.

Вона спитала, озлоблено всміхаючись:

– А якщо все ясно, навіщо я вам?

– Можна взнати ваше ім'я?

– У мене є кличка – Спиця.

– Будь ласка, ваше ім'я.

– Припустімо, Інга.

– Ви Інга, а я Йоганн – приємна співзвучність.

– В такому разі я Ольга.

– Це правда?

– Ви вже починаєте допитувати?

– Знаєте що, – подружньому сказав Йоганн, – мені не подобається ваша сукня, надто вже вона така…

– Яка ж це «така»?

– Ну, самі знаєте… Я попрошу, щоб вам дали іншу.

– Шовк, блискітки…

– От-от. І тому вона вам не личить.

Дівчина уважно глянула Вайсові в вічі.

– Даремно прикидаєтесь. Ви, гестапівці, спочатку завжди так…

– А потім?

– Ви самі знаєте, що потім. Адже я дала підписку… Мені можна тепер наказувати все, що завгодно.

Очі в дівчини потьмяніли, згасли. Вайс сказав різко:

– Фрейлейн, у мене є підстави курсантку з кличкою Штир, – нагадав, – ну оту, котра обпекла собі обличчя праскою, – підозрівати в приховуванні своїх справжніх переконань, її слід відправити назад у штрафний блок Равенсбруку.

– Та що ви! – сполохалася Ольга. – Вона… Вона справжня контрреволюціонерка і прихильниця фюрера. – На обличчі в дівчини відбилися відчай і тринога.

– Ви переконані в цьому?

– Так-так, цілком! – палко запевнила Ольга.

– Ваше свідчення для нас настільки авторитетне, що в такому разі я відміню наказ капітана Ауфбаум.

Бачачи, як прояснилося Ольжине обличчя, він зразу ж спитав:

– А оця, з вищипаними бровами, хутряниця?

– Сволота!

– Пробачте, я не розумію цього слова.

Виблискуючи очима, кривлячи губи, з якоюсь підступною усмішкою Ольга промовила:

– Ця особа не може внушати вам довір'я.

– Дякую вам. – Вайс встав, клацнув каблуками, схилив у поклоні голову. Спідлоба дивлячись, швидко спитав: – Ваш батько полковник? Начальник штабу армії, репресований Радами?

Дівчина, задихаючись, кивнула. У неї на шиї здулися вени.

Йоганн сказав:

– Дуже прошу вас, будьте уважні до мене так само ж, як і я до вас. – Усміхнувся: – Адже в мене така складна місія. А російська дівчина – це загадкова слов'янська душа.

Ольга нерішуче спитала:

– Але ви з гестапо?

– На жаль, – сказав Вайс, – не маю честі. Як доповів вам, а унтер-офіцер абверу. – Помовчав. – Але це щось споріднене.

– Навіщо ви про це сказали?

– Щоб була ясність.

Вайс пішов розшукувати Ауфбаум, щоб дати їй наказ про одяг для Ольги. Але Ауфбаум, виявляється, сама розшукувала його, і не сама, а в супроводі полковника Сорокіна й двох солдатів РВА. Вона кинулася до Вайса, благаючи врятувати, виявити до неї милосердя…

Полковник, відсторонивши капітана Ауфбаум, доповів Вайсу, мало не задихаючись, що вже піддав екзекуції розжалуваного лейтенанта Нюрку і курсантку, яка сприяла їй в історії з унтершарфюрером СС.

А зараз прибув посланець з наказом РВА розжалувати капітана Ауфбаум у рядові.

Ауфбаум спитала скорботно, благально дивлячись на Вайса:

– Що ж ви мені порадите?

Вайс сказав холодно:

– Я хотів би про дещо спитати вас.

– О, будь ласка. Я вся до ваших послуг, – жалібно всміхнулася Ауфбаум. Губи в неї тремтіли.

Лишившись з капітаном РВА на самоті, Вайс спитав:

– Наскільки я з'ясував, ви діяли за прямими вказівками співробітника «штабу Валі» пана Гагена?

Ауфбаум тільки закивала у відповідь. Схвильована і приголомшена, вона ще ніяк не могла прийти до тями.

– Якщо це так і ви можете підтвердити все письмово, ваша провина полегшується.

– Я ладна написати цю ж мить усе, що ви мені скажете.

– Я вам нічого не кажу. Я вас тільки запитую: так це чи ні? Якщо так, будьте ласкаві логічно викласти все на папері.

– О, я так хвилююсь!

Але, незважаючи на свій стан, Ауфбаум дуже змістовно і мстиво написала донос на Гагена.

Ховаючи папір у кишеню кітеля, Вайс попередив капітана Ауфбаум:

– Вам готували найсуворіший вирок. Але ви справили на мене таке приємне враження, що я вирішив обмежитися суто попереджувальними заходами. При умові чи, вірніш, гарантії… Спитав: – Які я можу мати з вашого боку гарантії?

– О, я ж сказала: які вам завгодно! – Ауфбаум, віддано всміхаючись, підняла руки, щоб поправити волосся.

– Ну, це ви киньте! – обірвав її Вайс. Нахилився: – Ви мені дасте зараз письмове підтвердження того… – Йоганн на якусь мить задумався. – Припустімо, полковник Сорокін пропонував вам працювати на радянську розвідку…

– Цей кат на все здатний, на все! – палко запевнила Ауфбаум.

– Ну от і пишіть. Можете зовсім коротко.

І тільки коли Вайс. сховав другий папірець вслід за першим, Ауфбаум спитала:

– Але для чого це вам?

– Для того, – поважно заявив Вайс, – що, коли ви надалі надумаєтеся відмовити в якомусь моєму незначному проханні, це буде мені гарантією. – Звелів: – А тепер накажіть курсантці з попеченим обличчям зайти після вечері до мене в кімнату.

– Ну й смак у вас! – Підбадьорившись, Ауфбаум знову стала приязною господинею. – У нас є просто красунечки.

– Я не звик повторювати.

Понад годину Йоганн Вайс бесідував з дівчиною на кличку Штир. Під кінець вони вже розмовляли так: спершу вона шепотіла на вухо Вайсу, потім він їй.

Вайс не впізнав її через попечене обличчя, Але вона зразу впізнала його.

Це була Люся Єгорова із 48-ї ніколи. Колись піонервожата. Олександр Бєлов був у них у школі на вечорі й навіть танцював з нею.

Люся попала в полон, важко контужена під Смоленськом.

Вайс, розмовляючи з нею, бачив, що вона вся тремтить.

– Ну, заспокойтесь!

– Я спокійна, дуже спокійна. Просто я зраділа, що ви не негідник.

Про Ольгу вона нічого не могла повідомити й дуже здивувалася, Почувши, од Вайса, що Ольга старалася вигородити її, назвавши справжньою контрреволюціонеркою.

– Дивно, – протягом, здригаючись, сказала Люся. – Я з нею зовсім не розмовляла. Дуже дивно.

Перед тим як піти, спитала:

– Я жахлива потвора, правда ж?

Вайс сказав щиро:

– Ви по-справжньому красива людина.

– Не хочете образити. Ну й не треба! А мені свого обличчя не жаль. Хоч воно було й нічого собі. Часто мені казали, щоб я обов'язково знімалася в кіно. Ну, прощавайте…

Йоганн нахилився й, зворушений, поцілував її спотворену щоку.

Полковник РВА Сорокін пив чай у кімнаті Клари Ауфбаум. Побачивши Вайса, він встав і, кивнувши на Ауфбаум, мовив поблажливо:

– Ось, жалію Клару Федорівну за її переживання.

– Ну, досить! – перебив Вайс. Заявив офіційним тоном: – Розслідування по справі капітана Ауфбаум припиняю. Без наслідків. А ви, полковнику, підпишіть-но зараз наказ про призначення курсантки Штир заступником капітана Ауфбаум по школі і про присвоєння їй звання лейтенанта РВА. Виконання – не пізніш як за три дні.

– А що накажете з тими, екзекуційними?

– У табір!

Полковник клацнув каблуками, схилив голову з пофарбованим волоссям і вийшов з кімнати. Ауфбаум сказала манірно:

– Ви врятували мені життя. – І, не стримавшись, додала іронічно: – Одначе ви щедрі з дівками: чин, посада. За один візит!

– Ось що, капітане Ауфбаум! – сказав Вайс, дивлячись їй в перенісся. – Хочете продовжити своє існування? Навчіться мовчки виконувати мої накази, хто б їх вам не передав.

Розірвав марку. Віддав половину, другу сховав у верхню кишеню кітеля.

– Розумію, – сказала Ауфбаум.

– От, давно пора. І попереджую: контррозвідка абверу нічим не поступається гестапо в застосуванні енергійних засобів впливу.

– Виходить, я можу вважати себе…

– Так, будь ласка. Вважайте себе ким завгодно. Та коли третя особа дізнається, ким ви себе вважаєте, – і РВА, і гестапо, і абвер зроблять з вами так, як ви будете того заслуговувати.

Дальші розпорядження Вайса торкалися тільки канцелярських паперів.

Він зажадав, щоб його ознайомили з особовими справами курсанток, з наказами по школі, а також із звітами про дії агенток, засланих у радянський тил. Над цими матеріалами він просидів у канцелярії цілу ніч.

40

Публічні шахові турніри одноразової гри на багатьох дошках, що успішно проводять титуловані гросмейстери і екс-чемпіони світу, змагаючись з нетитулованими майстрами, які мріють про почесне звання в шаховій ієрархії, – предмет загального захоплення. Та й як не захоплюватися віртуозними здібностями людського розуму демонструвати на цих змаганнях силу пам'яті, блискавичні комбінаційні рішення і таку ж миттєву розгадку манери мислення противника, його психологічних особливостей!

І якщо на такому турнірі чемпіон і програє комусь, то це розцінюють як поступку партнерові, дарунок і заохочення, майже як акт королівської ласки.

Звичайно, високе звання чемпіона діє на противників гіпнотично, пригнічує їхню волю до перемоги і дає змогу чемпіонові запровадити певну тактику, певну систему ходів, варіанти яких він заздалегідь підготував і склав у багаж своєї пам'яті.

А Йоганну Вайсу доводилося щодня і щогодини вести небезпечний турнір з великою кількістю противників, і досить було програти лише одному з них, щоб розплатитися за програш життям. Цей поєдинок одного з усіма тривав уже багато місяців. Незчисленну кількість разів мінялася арена, противники, комбінації, способи і прийоми боротьби. І що довше тривав цей поєдинок, то більше виникало нових, несподіваних ситуацій. Вайс мусив розв'язувати їх негайно і часто в умовах непередбачених і зовсім різних, не схожих між собою, як не схожі між собою люди.

Дресирувальник, що виступає на арені цирку з комбінованою групою хижаків, повинен знати не лише хижі звички кожного звіра, не лише тримати найнебезпечніших з них на відповідній дистанції. Входячи у клітку, він мусить завжди пам'ятати, що, крім люті до людини, хижак ладен розірвати звіра іншої породи. І опинитися серед хижаків, розлючених цим, іноді небезпечніше, ніж залишитися сам на сам з будь-яким із них. Щось схоже на це відчував Вайс, коли йому доводилося бути свідком невщухаючої боротьби між різними німецькими розвідувальними службами за владу.

Великий контрнаступ радянського народу у битві під Москвою повідав усьому світові про силу першої в світі соціалістичної держави, зрозуміти якої не в змозі була найхитромудріша служби німецькою шпіонажу.

Поразка армій вермахту під Москвою була й нищівним ударом по престижу абверу, і тріумфом СД, тріумфом Гіммлера і Гейдріха, які зловтішалися з приниження Канаріса, що не зумів викрасти у більшовиків найдорогоціннішу таємницю їхньої могутності.

Органи абверу, бажаючи реабілітувати себе в очах фюрера, намагалися створити тепер міцний розвідувально-диверсійний пояс безпосередньо у прифронтовій зоні, перекрити розвідувальними резидентурами всі основні вузли комунікацій, що з'єднували фронт з промисловими центрами, щоб організувати постійний нагляд за перекиданням на фронт військ, бойової техніки, боєприпасів, спорядження.

Але виконання всіх цих крупномасштабних заходів вимагало багато часу, ретельної роботи. Тут не було надій на негайний, блискавичний і галасливий успіх. Канаріс це добре розумів.

Керівна верхівка Німеччини, використовуючи засоби таємної дипломатії, злякавшись поразки під Москвою, почала з новою силою шукати можливості для зближення з імперіалістичними колами Англії та США. А заходами секретних служб вона розробляла провокації, які могли б стати причиною негайного втручання і Японії, і Турції у війну проти СРСР.

Те, що Лансдорф став глибоко цікавитися японською Квантунською армією, Йоганн помітив не тільки з книжок і довідників, географічних атласів і карт, які почали витісняти в його книжковій шафі романи минулого століття.

Дітріх, знову здійснюючи вербувальні поїздки по таборах, шукав підхожі кандидатури, щоб заслати їх у радянський тил на довгий час. І коли відібрані ним люди прибували в розвідувально-диверсійну школу, допитував їх сам Лансдорф, хоч раніше він цього ніколи не робив.

Доручення, що зобов'язувало Вайса відновлювати душевну рівновагу дочки репресованою полковника, мало безпосередній зв'язок з усім цим.

Живучи в чужій країні, Йоганн Вайс мусив знати правила поведінки, що диктували законопокірним громадянам, і неухильно виконувати ці правила. А завдання, що постало перед поміркованими громадянами рейху, полягало в тому, щоб неухильно керуватися правилами, які рекомендують вищі нижчим. Засвоїти цю істину і вивчити звички виконавця цієї істини Вайсові вдалося бездоганно точно.

Але він ставив собі іншу мету. Він хотів пробратися до такого кола німців, життєве правило яких полягало в тому, щоб не зважати ні на які правила, норми, звичаї, морально-етичні уподобання. 1 що зухваліше представники цих кіл нехтували законами, то вище було їхнє становище в суспільстві. Ці люди і становили панівну еліту.

Що ж до політичної програми самого Гітлера, то кожний німецький буржуа досить добре знав, як чекала Німеччина свого фюрера з того самого дня, коли було підписано Версальську угоду. Це ясно навіть з німецьких шкільних підручників.

І для тих, хто страждав манією національної величі, вже не мало такого великого значення, як називатиметься цей фюрер – Шікльгрубер чи інакше. Для них видавалося важливим лише одне: щоб він був покірливо, фанатично відданий традиційній політиці здирства і грабунку і водночас достатньо підготовлений для артистичного виконання в заміському круппівському маєтку ролі самозваного імператора, який ні за яких обставин не забуває про те, кому саме завдячує він своєю стрімкою кар'єрою.

Коли б психологічна майстерність розвідника Йоганна Вайса полягала лише в умінні, прикидаючись щирим, розповідати про себе небилиці і так само сумлінно виконувати обов'язки абверівця в межах статутних правил, може, він і просувався б поступово по службі, але ніколи не зумів би домогтися того особливого довір'я керівних осіб, яке має значно важливіше значення, ніж високе військове звання і нагороди.

Якось Вайс був присутній при вельми відвертій розмові між Лансдорфом і Гердом. Ротмістр Герд буркотливо і пихато висловлював представникові СД своє невдоволення з приводу невдач на Східному фронті.

– Ми, німецькі промисловці, – казав роздратовано Герд, – секретно субсидуємо майже всіх наших полководців. Під Москвою вони не виправдали не стільки надії фюрера, скільки ті суми, які ми переводимо на їхні особисті рахунки. Час піти на деякі поступки, розсудливо домовитися з США і Англією та разом з ними рішуче покінчити з Росією.

– Я гадаю, – ухильно відповів Лансдорф, – ці проблеми стосуються лише фюрера і партії.

– До чого тут партія? – сердито заперечив Герд. – Я і мій тесть не члени націонал-соціалістичної партії, але наша фірма такими великими грішми кредитувала рух коричневих на самому його початку, що ми маємо всі підстави вважати себе акціонерами з правом ухвального голосу. Я прибічник поміркованості: кордон – до Уралу, – солідно вів далі Герд. – І дуже важливо, що фюрер прислухався до мудрих голосів наших промисловців і виявив чудові здібності в галузі економічного мислення, почавши наступ на Кавказ. А Кавказ – це нафта. І коли генералітет не спроможеться поновити втрати в живій силі, яких ми зазнали в недавніх боях, то, наказавши військам вермахту наступати в напрямку Кавказу, фюрер зможе поновити наші економічні витрати. Таким чином він знову зміцнить свій престиж і викличе довір'я тих осіб, котрі, забезпечивши його матеріально, допомогли стати тим, ким він зараз є.

– Ви хочете сказати… – почав було Лансдорф.

– Але повернемось до нафти, – перебив його Герд. – Ми, німецькі промисловці, відкидаємо критику, якій піддали фюрера деякі представники генералітету за те, що він не зосередив усіх зусиль на взятті Москви, а поспішив придбати кавказькі нафтові ресурси.

Лансдорф на цей раз промовчав, і Герд вів своєї після паузи:

– Я нагадав би деяким нашим генералам, що прихід Гітлера до влади був вигідний для офіцерів рейхсверу з точки зору їхніх професіональних перспектив. А нам, промисловцям, зацікавленим у сировині, Гітлер забезпечував економічні перспективи. Генералітет мусив докласти тут максимум зусиль.

– Німецький генералітет не залежить від партій, – зауважив Лансдорф. – Він керується тільки чисто воєнною метою.

– Ще б пак! – зареготав Герд. – Але ж за таємним проханням досить впливових представників генералітету, що заздрять генералам Бломбергу і Фрічу, яких фюрер занадто наблизив до себе, Гіммлер зумів скомпрометувати обох. І цих генералів ганебно зняли з посад і замінили менш здібними, але й менш небезпечними полководцями. Адже так? Виходить, генералітет звертається за допомогою до націстської партії, коли йдеться про шматки від жирнішого пирога.

– Ви вважаєте, було допущено помилку?

– Я вважаю, що фюреру потрібні воєнні виконавці, а не радники, якими намагалися бути Бломберг і Фріч. І Гіммлер приструнив їх, та й годі. Інтереси німецьких промисловців і генералів завжди були спільні. Ми взяли курс на фюрера.

– На Адольфа Гітлера, коли він ще не був фюрером?

– Я повторюю: на фюрера, – переконливо сказав Герд. – На диктатуру особистої влади. Що ж до самої особистості, то це як на чий смак. Крупп, наприклад, вважає, що в Гітлера виявилося більше політичних здібностей, ніж ми собі уявляли. Але їх могло виявитися й менше.