355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 4)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 61 страниц)

Повернувшись у свій вагон, Вайс заліз на горішню лавку, вмостився зручніше й заплющив очі, ніби заснув. Він думав про Бруно. Оце-то Бруно! Який жаль, що він супроводив Йоганна тільки до кордону. З таким чоловіком завжди можна почувати себе впевнено, бути спокійним, коли він поряд, навіть там, у фашистській Німеччині. Вайс не міг знати, що колись Бруно чимало років прожив у цій країні. І деякі видні діячі Третьої імперії добре знали знаменитого тренера Бруно-Мотце, який навчив чимало поважних осіб вправної верхової їзди. Вони тільки не знали, що цієї вправності він досягнув ще в роки громадянської війни в Першій Кінній армії. Мотце був також маклером по продажу скакових коней і завдяки цьому мав змогу спілкуватися з офіцерами німецького генерального штабу, слухати їхні розмови. Виїхав він з Німеччини саме на початку тридцять п'ятого року зовсім не тому, що йому загрожував провал. Просто донесення Бруно значно розходилися з уявленнями його безпосередніх начальників про німецькі збройні сили. Завзятий любитель коней, Бруно-Мотце – як йому пояснили мого начальники – надто перебільшував роль танків у майбутній війні. Переконати його в порядку службової дисципліни не вдалося, тому звання в нього лишилося те саме, яке він мав у роки громадянської війни, командуючи ескадроном. Всього цього Йоганн Вайс, звісно, не знав. Бруно зробив те, що вмів і міг зробити: забезпечив своєму молодому соратникові так звану «міцність», коли той робив свої перші кроки в невідоме.

І Вайс знову відчув, що він тут не сам. І оце усвідомлення себе як часточки цілого – сильного, мудрого, пильного – принесло заспокоєння, звільнило від повсякчасного напруження кожної нервової клітинки, що подає сигнали небезпеки, які треба вмить гасити новим перенапруженням волі, щоб твою реакцію на ці сигнали жодна людина не помітила.

І ще було приємно в ці хвилини душевного відпочинку похвалитися собі, що ти вже звикаєш до себе теперішнього, до Йоганна Вайса, і поступово зникає необхідність придумувати, як у тому чи іншому випадку мав би зробити Йоганн Вайс. Він – Вайс, створений тобою, – керує кожний твоїм рухом, кожним помислом, і ти довірився йому, як випробуваному духовному наставникові.

Але ту ж мить Йоганн згадав свого наставника – інструктора, його улюблений вислів, який раніше здавався нудною догмою: «Найнебезпечніше – звикнути до небезпеки».

Інструктор-наставник жирно підкреслював синім олівцем в інформаційних бюлетенях опис випадків, коли вельми досвідчені розвідники провалювалися через те, що в якісь моменти, здавалося, цілковитої своєї безпеки, стомившись від постійного напруження, дозволяли собі короткий перепочинок. Він терпеливо й докладно спинявся на кожній помилці, але успішні, талановиті операції, які б визначні вони не були, коментував дивно.

– Це вже спрацьована пара, – казав наставник з жалем. – Увійшло в аннали… Дійове лише неповторне. У нашій справі вигадливість така сама обов'язкова, як і необхідна. Близнюки – помилка природи. Повторювати пройдене – означає робити помилку. Уява необхідна, але не зловживайте нею. Правда – сама лише дійсність, звіряйте з нею кожен свій помисел, вчинок. Найнадійніший ваш союзник – правда природності. Вона вища школа. Вищий наставник. Вона дає головні керівні вказівки. Ухилятися від них – означає зійти з правильного шляху, наблизитися до провалу.

Згадуючи уроки інструктора, Вайс у душі вдячно усміхнувся цьому вже літньому чоловікові, котрий віддав своє життя професії, про яку не пишуть в анкетах. Таким, як він, не присвоюють професорських звань. Їхні праці розмножують в якомусь десятку примірників і зберігають не на бібліотечних полицях, а в сталевій неприступності сейфів.

Пам'ять інструктора берегла імена всіх його учнів. Не називаючи їх, інструктор навчав своїх нових учнів на прикладі подвигів тих, хто, не сподіваючись ні на пам'ятники, ні на лаври, піднявся на вершини людського духу заради Вітчизни.

Терпіння, витримка, організованість, дисципліна, послідовність, неухильність у здійсненні мети – ці девізи, не раз повторені, раніше здавалися Йоганнові педагогічними догмами. А як важко керуватися ними, коли перед тобою несподівано виникає дилема і ти повинен вирішити, чи справді те, що стоїть на твоєму шляху, найголовніше, чи це щось побічне, другорядне, яке треба обминути не зупиняючись.

Що таке Папке на його шляху – побічне чи головне?

Якщо постаратися бути надалі корисним Папке, заслужити його прихильність, може, відкриється лазівка в гестапо? Стати співробітником гестапо – хіба цього мало?

Виявити ініціативу, ризикнути. Ним? Собою? Але тим самим він ризикує завданням, кінцева мета якого йому невідома. Спитати? Але в нього немає дозволу на це й довго ще не буде. Виходить, треба ждати, вживатися в те життя, яке стане його життям, бути тільки Йоганном Вайсом, практичним і обачним, який мріє про те, щоб мати скромну, добре оплачувану роботу за спеціальністю, уподібнитися панові Фрідріху Кунцу, його колишньому хазяїнові в Ризі, стати власником своєї авторемонтної майстерні.

Небо було похмуре, холодне, тьмяне. Йшов сірий дощ, часом із снігом. Незорані поля скидалися на безкрайні болота. Здавалося, поїзд ішов пустелею. Пізніше Йоганн дізнався, що населенню заборонялося з'являтись у зоні залізниці. Патрулі з дрезин на ходу розстрілювали порушників окупаційних правил.

До Варшави прибули вночі, місто було чорне, безлюдне. Пасажирам не дозволили вийти з вагонів. По перону і коліях металися вогні ручних ліхтарів. Чути було уривчасті слова команди, тупіт солдатських чобіт, раптом пролунав вибух гранати, тріск автоматних черг. Потім усе стихло.

Через якийсь час пероном, гупаючи кованими чобітьми, пройшов конвой. В середині конвою згорблено ступав солдат, затиснувши під пахвами ноги людини, яку він волік за собою по асфальту. Людяна була мертва, широко розкинуті її руки метлялися по боках. Потім з'явилися поліцейські з ношами – вони несли трупи солдатів, прикриті паперовими мішками.

Пасажири сумирно сиділи у вагонах, з виразом терплячого спокою. Здавалося, все побачене не справило на них ніякого враження.

Та за недбалою байдужістю, з якою вони перемовлялися про сторонні речі, прозирав судорожний острах прохопитися ненароком таким словом, яке потім могло зашкодити їм. Було ясно: ці люди бояться зараз одне одного більше, ніж навіть можливого нападу на поїзд польських партизанів.

Йоганн, уважно спостерігаючи своїх супутників, зробив для себе важливий висновок: потаємність, пересторога, лицемірство, здатність до мімікрії і постійне відчуття несподіваної небезпеки – ось загальний дух рейху. І Йоганнові супутники, які заочно пройнялися цим духом, здавалося, давали йому, Вайсові, наочний урок пильності і лицемірства, як основних рис, типових для благонадійних громадян Третьої імперії.

Йоганн зробив ще й інше цінне психологічне відкриття.

Коли поліцейські несли трупи німецьких солдатів, убитих польським диверсантом-одинаком, худий молодик – Йоганнів сусіда – підхопився, підняв руку й крикнув несамовито:

– Слава нашим доблесним героям, які не пошкодували життя в ім'я фюрера!

Хоч безглуздість цього вигуку була очевидна: один убитий польський партизан і троє німецьких солдатів, загиблих від його гранати, не привід для тріумфу, – пасажири із захватом підхопили цей вигук і почали голосно й збуджено вихваляти вермахт.

Здавалося, в серцях репатріантів враз спалахнуло полум'я фанатичного патріотизму, і потім довго ніхто не наважувався першим погасити в собі бурю захоплених переживань, хоч уже вичерпалися емоції, були сказані всі потрібні як на такий випадок слова і мускули обличчя стомилися від судорожного виразу захоплення і благоговіння.

Винуватець цього високого переживання уже й забув про свій патріотичний порив. Він лежав на лавці і, ялозячи по губах гармошкою, видував грайливу пісеньку.

А коли гнівна рука видерла у нього з рук гармошку і літній пасажир розлючено закричав: «Встати, негіднику! Як ти смієш турликати в такі високі хвилини!» – молодик, пополотнівши, схопився й тремтячими губами винувато, злякано почав просити в усіх пробачення і клявся, що це він ненароком.

І всі пасажири, забувши, що саме цей худий хлопець викликав у них вибух патріотичних почуттів, кидали на нього підозріливі, обурені погляди. І коли літній пасажир заявив, що за таку образу патріотичних почуттів треба притягти молодика до відповідальності й що він сповістить про все нахбарнфюрера, пасажири підтримали його.

Мовчки стежачи за своїми супутниками, Вайс зробив відкриття, що існує якась психологічна вибухівка і коли її своєчасно підкинути, то можна знайти вихід навіть з дуже складної ситуації, коли сила розуму вже не діє. Поєднання дисциплінованої добропристойності і шалено виявлених емоцій – ось сучасне духовне обличчя прусського обивателя, і це теж слід узяти на озброєння. За духовною модою треба стежити так само старанно, як за кроєм одягу, що має відбивати не смаки його власника, а вказувати на його місце в суспільстві.

І ще Йоганн підмітив, що в його супутників крізь оболонку страху, пригнічення, підозріливості дедалі дужче проступають риси фюреризму – жаги будь-що утвердити своє напування над іншими, скористатися миттю розгубленості, щоб піднестися над ними і потім кожного, хто спробує не скоритися цій самозваній владі, жорстоко й підступно звинуватити в політичній неблагонадійності. Та коли переможений покірно й безперечно скориться, обіцяти йому за це покровительство надалі й деякі переваги перед іншими.

Так сталося з худим хлопцем. Літній пасажир, що несподівано став головною персоною у вагоні, милостиво прийняв несміливе запобігання невдахи музиканта, поблажливо простив його. І потім довго з поважним виглядом втовкмачував йому, що тепер кожен істинний німець повинен виховувати в собі риси, які поєднують послух з умінням наказувати. Бо кожен німець на нових землях – представник всевладної Німеччини, але перед фюрером кожен німець – піщинка. Одна з піщинок, які в цілому й становлять граніт нації.

Оці міркування викликали у Вайса гостре почуття азарту, жагуче бажання перевірити на практиці своє нове відкриття. Не втримавшись, він звісився з лавки й недбало кинув:

– А ви, виявляється, соціаліст!

Літній пасажир побагровів і важко задихав. Вайс уперто повторив:

– Не націонал-соціаліст, а саме соціаліст!

Літній стривожено підвівся і, обережно торкаючись Вайсового плеча, сказав несміливо:

– Ви помилились…

Вайс сухо промовив:

– Мені жаль вас, – й одвернувся до стіни.

У вагоні запала тиша, літній пасажир, нервово покашлюючи, шукав поглядом співчуття, він поривався швидше пояснити всю безглуздість звинувачення, але всі од нього одверталися. А худий молодик, метляючи головою, завзято і грайливо турликав на губній гармошці.


5

На світанку приїхали в Лодзь.

Стародавні польські землі, колиску Польської держави – Познанське воєводство, Сілезію, Кучвію і частину Мазовії – гітлерівці включили до складу Третьої імперії. Лодзь фашисти зарахували до міст Німеччини.

На всіх інших землях Польщі було створено тимчасову резервацію для поляків, так зване генерал-губернаторство, яке мало постачати Німеччині сільськогосподарські продукти і робочу силу.

Лодзь – Ліцманштадт – фатерланд.

Це мусив зрозуміти кожен німецький репатріант.

Це рейх.

І все слов'янське засуджене тут до вигнання, до знищення, до страти.

У вогкому, сивому тумані, мов тіні, снували силуети людей. На пероні вишикувалися носильники. За кожним стояла людина в цивільному. Репатріантів супроводили в гуртожиток поблизу вокзальної площі й наказали не виходити. На другий день їх по черзі почали викликати до Центрального пункту переселення німців – Айнвандерерцентральштелле. Ця організація, крім політичної перевірки й оформлення нової документації репатрійованих, розподіляла також репатріантів на роботу по заявках відомств. Тому для проходження всіх стадій обліку й перевірки приїжджі мали перебувати в спеціально відведених приміщеннях – наче в карантині. Для багатьох німців це була водночас і біржа праці.

Від чиновників Центрального пункту переселення залежала доля репатріантів: кого на ферми, кого на заводи в промислові райони Німеччини. Тут-таки представники таємних фашистських служб зустрічали своїх давніх агентів, як-от Папке, і вербували нових – тих, хто міг би підійти для такої служби.

Старанно одягаючись перед візитом до Центрального пункту, Вайс майже механічно відтворював у пам'яті:

«Чиршський Карл, оберштурмбанфюрер СС, колишній співробітник дрезденського СД, заступник начальника переселенського відділу Головного управління імперської безпеки. В Лодзі очолює переселення німців з прибалтійських та інших держав. Прикмети: тридцять шість років, високий на зріст, худорлявий.

Зандбергер, тридцять вісім років, штандартенфюрер СС, начальник переселенського відділу Головного управління імперської безпеки, постійно проживає в Берліні, в Лодзі буває наїздами.

Редер Рольф, тридцять п'ять років, оберштурмбанфюрер СС, середній на зріст, блондин, нормальної статури, кругловидий, співробітник СД по перевірці німців, які переселяються до Німеччини з інших країн…»

Навряд чи була зараз практична потреба в цій подорожі в думці по досьє, але така гімнастика пам'яті дорівнювала ранковій розумовій зарядці, що звільняла голову від різних побічних думок, не тільки стомлюючих, але й марних у теперішній обстановці.

Передбачаючи, що допит може перетворитися на небезпечний поєдинок, Йоганн змусив себе, поки дозволяв час, дати повний відпочинок своєму розумові.

І він знову з усмішкою згадав свого наставника, який учив, що навіть коли вранці чистиш зуби, то й ці хвилини слід використовувати плодотворно – для роздумів. Наставник старанно уникав службового лексикону. Слова «подвиг», «героїзм» він не вживав, заміняючи їх іншими: «робота», «кмітливість». Найвищою похвалою в його устах звучало слово «розумно».

Доктор Редер Рольф сидів, розвалившись у кріслі. Чорний есесівський кітель розстебнутий. Біла крохмальна сорочка туго обтягує випукле черевце. Розглядаючи свої відполіровані маніккіршею нігті, не дивлячись на Вайса, Редер ліниво махнув рукою. Йоганн сів.

– Ну, що скажете?

– Я прибув, щоб віддати життя справі мого фюрера.

Редер знехотя підняв руку.

– Хайль! – Підсунувши стосик анкет, наказав: – Пройдіть до тієї кімнати й заповніть.

Вайс узяв анкети, встав і, коли повернувся, несподівано відчув спиною, потилицею прицільний, гострий погляд Редера. Нестерпно хотілось обернутися, щоб зустріти цей пронизливий погляд. І соратники Гітлера, переймаючи фюрерову манеру, теж вважали, що володіють гіпнотичною силою. Йоганнові хотілося випробувати, чи зможе він своїм незворушно спокійним поглядом притлумити упертий намір Редера читати чужі думки. Проте він зразу ж подолав у собі це непотрібне бажання, потихеньку вийшов і обережно причинив за собою двері.

В анкетах стояли запитання, на які він уже безліч разів відповідав на заняттях: чим підтверджується німецьке походження, мотиви, що спонукали до від'їзду в Німеччину, – все це було давно, чітко розроблено.

І зараз він тільки намагався заповнити анкету саме за той час, який потрібен людині, не підготовленій до запитань, на обдумування відповідей. Здавши анкету чиновникові, Вайс чекав у приймальні, гадаючи, що тепер Редер візьметься до нього серйозніше. Чекати довелося довго. І коли нарешті його викликали, Йоганн був здивований запитанням Редера:

– А, ви ще тут?

– Пане штурмбанфюрер, – твердо сказав Вайс, – я був би щасливий, коли б ви приділили мені кілька хвилин.

Редер спохмурнів, його обличчя стало підозріливим.

– Я хотів би просити у вас поради, – коротко пояснив Вайс. – Про ваше високе становище в рейху мені казав пан крейслейтер Функ. Я в нього працював шофером.

Велике Редерове обличчя розпливлося у самовдоволеній посмішці.

Йоганн вів далі, скромно опустивши очі:

– Як вам відомо з моєї анкети…

– Так, там усе гаразд, – недбало кинув Редер.

– Пан Функ був задоволений моєю роботою. Але я не жонатий. І пан Функ казав, що це несолідно – бути нежонатим у моєму віці. Це не завадить мені знайти тут хороше місце?

Редер, відкинувшись у кріслі, реготав. Його тугий живіт так і підскакував.

– Який же ти простак! – аж захлинаючись од сміху, казав Редер. – Йому, бачте, потрібне благословення штурмбанфюрера.

Увійшов чиновник. Редер кивнув на Вайса:

– Він просить мене знайти йому дівку, щоб почати негайно плодити солдатів для фюрера, а самому ухилитися од військової служби. Ну й шельма! – І махнув рукою в бік дверей.

Вайс з винуватим і розгубленим поглядом уклонився й вийшов.

За кілька хвилин чиновник, посміхаючись, видав йому документи, поважно зазначивши при цьому:

– Ти не з розумників, та це не біда, коли ти вмієш водити машину. Досить хорошої рекомендації – і, можливо, для тебе знайдеться місце в нашому гаражі. Моє прізвище Шульц.

– Слухаюсь, пане Шульц! Дуже вам вдячний.

Повернувшись до гуртожитку, Вайс з радістю дізнався, що посланець приніс йому записку од Генріха. Після перевірки репатріантам дозволили виходити в місто. Вайс пішов за адресою, вказаною в записці.

Генріх займав апартаменти в одному з найкращих готелів. Він був не сам: оберштурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, як і обіцяв, зустрів племінника і того ж дня збирався виїхати з ним на машині в Берлін.

Генріх відрекомендував Вайса своєму дядькові. Той, не подавши Йоганнові руки, недбало кивнув головою з чорним, зачесаним на брову, як у Гітлера, пасмом. Над його товстою губою стирчали гітлерівські ж вуса. Був він гладкий, обличчя якесь висмоктане, під очима мішки, одна щока нервово сіпалася.

На круглому столику, крім звичайного готельного телефону, стояли в шкіряних ящиках два армійських телефонних апарати, їхні товсті проводи в'юнилися по підлозі.

Генріх сказав Вайсові, що виїздить у Берлін і, можливо, більше вони не побачаться. Потім сказав поблажливо:

– Пам'ятаючи твої послуги моєму батькові… Коли тобі буде щось потрібно… – І запитливо глянув на дядька.

– Авжеж, – сказав оберштурмбанфюрер, витягаючи якісь папери з портфеля, на замку якого висів ланцюжок із сталевим браслетом, – можна дати йому грошей.

Йоганна боляче вколов милостиво-зневажливий Генріхів тон, та легкість, з якою його недавній друг прощається з ним. Він зрозумів, що непоправно гинуть надії, які він покладав на дружбу з Генріхом, на можливість використати Віллі Шварцкопфа, а він сподівався на це, і не тільки він…

Вайс прояснів і сказав із щирим зворушенням:

– Я дуже вдячний вам, пане Шварцкопф, і вам, пане оберштурмбанфюрер. Та коли ви вже такі ласкаві, в мене маленьке прохання, – клацнув каблуками й схилив голову перед Віллі Шварцкопфом. Прохально всміхнувся. – У мене є можливість одержати місце в гаражі Айнвандерерцентральштелле. Ваше доброзичливе слово могло б мати вирішальне для моєї кар'єри значення.

Віллі Шварцкопф звів брови, тупувато спитав:

– Ти хочеш служити там шофером?

Вайс ще раз шанобливо схилив голову.

Віллі Шварцкопф узяв телефонну трубну, назвав номер, сказав:

– Говорить оберштурмбанфюрер Шварцкопф. – Запитливо глянув на племінника: – Як його звуть? – Повторив у трубку: – Йоганн Вайс. Він працюватиме у вас шофером. Так. Ні. Тільки шофером. – Кинув трубну, поглянув на годинника.

Вайс зрозумів, подякував і дядькові, і племінникові. Біля дверей Генріх всунув йому в кишеню конверт з грішми, мляво потиснув руку, побажав успіху. Двері зачинилися.

Ось і кінець знайомству з Генріхом, і все виявилося марно, все, на що витрачено стільки душевних сил, з чим пов'язувалося стільки далекосяжних планів. Чи винний тут сам Вайс? І в чому? Не розгадав Генріхову душевну черствість, був не досить напористий, не досить наполегливий, щоб стати йому близьким повіреним? Не дооцінив впливу Функа, потім Віллі Шварцкопфа? Гадав, що пробуджені симпатії до фашизму не так швидко погасять юнацький запал Генріха, його, здавалося б, щиру прихильність до товариша?

Вайс розумів, що припустився не тільки службової помилки, яка може відбитись на всій операції, але по-людськи помилився і ця помилка залишить слід у його душі. І як би там не було, а Генріх йому подобався своєю щирістю, довірливістю до людей, хоч ця довірливість легко корилася будь-якій грубій волі ззовні. Піднесення почуттів легко змінювалося в нього пригніченням, несміливість переходила в зухвальство, він каявся, мучився, щиро зневажав себе за погані вчинки, метався в пошуках мети життя. Оця поривчастість, бентежність, невдоволення собою і здавалися Йоганнові по-людськи цінними в Генріху, і він радів, коли бачив, що його обережний вплив іноді позначався на Генріхових вчинках і думках. Це зближувало Йоганна з молодим Шварцкопфом, і з об'єкта, на якого Вайс робив ставку, Генріх якось поступово перетворився на його супутника. Якщо йому й не можна було звірити найпотаємніші думки, то принаймні не так гостро відчувалася власна самотність.

І ось усе, що повільно, терпеливо готував Йоганн, що становило головне в розробці його задуму, обірвалося.

Другого ранку Йоганн знову пішов на Центральний переселенський пункт.

Шульц зустрів його схвальним смішком.

– А ти не такий уже і йолоп, як про тебе подумав пан оберштурмбанфюрер, – сказав він, поплескуючи Йоганна по плечу. – Виявляється, ти знайомий з оберштурмбанфюрером Шварцкопфом?

– Та що ви, – здивувався Вайс, – хіба я можу бути знайомий з такою особою! Але я працював у його брата, Рудольфа Шварцкопфа, і син пана Шварцкопфа рекомендував мене панові оберштурмбанфюреру.

– Гаразд, – приязно сказав Шульц. – Я накажу взяти тебе в наш гараж. Але хто це для тебе зробив? Сподіваюсь, завжди пам'ятатимеш?

– Весь до ваших послуг. – Вайс схопився, клацнув каблуками, витягнувши руки по швах.

Цього дня Вайс пройшов процедуру оформлення на службу в Айнвандерерцентральштелле.

Кімнату Йоганн найняв у квартирі фрау Дітмар і, недорого. Певне, хазяйку підкупила покірливість, з якою він прийняв її беззастережне правило:

– Ніяких жінок!

Йоганн опустив очі й так цнотливо зніяковів, що хазяйка, фрау Дітмар, змилостивившись, пояснила:

– Принаймні не в моєму домі.

Йоганн пробелькотів збентежено:

– Я молодий, мадам, і не збираюсь женитися.

– Прибирати свою кімнату ви мусите самі!

– Пані Дітмар, моя покійна тітка доручала мені всякі домашні справи, і далебі… Ви переконаєтесь…

– Чому тітка?

– Я сирота, мадам.

– О! – вигукнула милостиво фрау Дітмар. – Бідолашний хлопчик! – І, розчулившись, запропонувала Йоганнові кави в малесенькій кухні, що сяяла такою чистотою, яка буває тільки в операційній.

Невисока, повна, кругловида, з побляклими голубими опуклими очима й скорботними зморщечками в куточках рота, фрау Дітмар зберегла, незважаючи на свій вік, риси колишньої миловидності. Але з її одягу, з манер, з виразу обличчя можна було зрозуміти, що вона давно змирилася з тим, що її жіночий вік кінчився.

За кавою в пориві несподіваної симпатії, властивої самотнім людям, що стомилися від своєї самотності, вона залюбки щиро розповіла йому про себе.

Фрау Аннель Дітмар належала до старовинного німецького роду, нащадки якого з часом розорилися і змушені були шукати щастя на чужині. Її покійні батьки прожили все життя в Польщі. В шістнадцять років Аннель вийшла заміж за інженера Йоахіма Дітмара, старшого за неї на п'ятнадцять років. Інженер був людиною не дуже спритною і везучою. Ці риси поглиблювалися надмірно делікатною чесністю, за яку його не раз звинувачували власники фірми в нечесності. Помер він од серцевого приступу після чергової образи, якої завдав йому інспектор фірми, – він обізвав його тупицею і дурнем.

Інженер Дітмар, згідно з технологією, дав вказівку взяти високолеговану сталь для виготовлення деталей верстатів, що експортуються за кордон. Та це не відповідало політичним цілям Німеччини й економічним інтересам фірми.

Хіба ж пан Дітмар знав, наприклад, що з благословення Герінга начальник абверу Канаріс через треті країни налагодив таємний продаж зброї іспанським республіканцям, щоб послабити їхню боєздатність? Для цього в Чехословаччині, в балканських та інших державах було закуплено старі гвинтівки, карабіни, боєприпаси, гранати. Усе це звозили до Німеччини. Есесівські зброярі відпилювали ударники, псували патрони, зменшували порохові заряди в гранатах або ж вставляли в них висадники миттєвої дії. Після переробки негодящу зброю посилали до Польщі, Фінляндії, Чехословаччини, Голландії та перепродували за золото іспанському республіканському урядові.

Щось схоже на це вирішили зробити з власної ініціативи хазяї фірми, де служив Дітмар: вони почали виробляти окремі деталі верстатів, призначених на експорт, не з високолегованої, як того вимагала технологія, а з низькопробної сталі.

Одне слово, фрау Дітмар стала вдовою. Її син, Фрідріх, вступив до Берлінського університету, де виявилися його блискучі здібності до математики.

Та коли батько цурався політики, то син пристрасно захоплювався нею. Він схилявся перед Гітлером, вступив у гітлерюгенд, став функціонером організації.

Фрау Дітмар, давно засудивши свого чоловіка-невдаху, мріяла, що її Фрідріх підтримає честь родини, посяде гідне місце в суспільстві й віддано оберігатиме материну старість. Вона відмовляла собі в усьому, щоб дати йому змогу здобути освіту. І ось… За цілий рік Фрідріх надіслав їй лише дві поздоровчих листівки: одну на Великдень, другу на різдво.

Майже все це фрау Дітмар розповіла Йоганнові першого ж вечора, відчувши прихильність до самотнього й скромного юнака, що чимось нагадував їй сина, коли той був ще хлопчиком, ходив до школи й так ніжно любив свою матір, що коли вона бувала вдома, то навіть компанія ровесників не могла виманити його на вулицю.

Йоганн зрозумів: фрау Дітмар потай прагне грати при ньому роль матері й таким чином якоюсь мірою потамувати тугу за сином. Вона сказала, що була б щаслива, якби Йоганн згодився супроводити її в неділю до кірхи на ранкові відправи, як це колись робив її Фрідріх. За своєю вдачею це була добра, лагідна, чуйна жінка.

Коли б навіть такий видатний і досвідчений спеціаліст, як Бруно, заздалегідь готував для Вайса якесь зручне житло, навряд чи зміг би він знайти щось краще, ніж оселя фрау Дітмар.

Отож Йоганн в особі фрау Дітмар знайшов квартирну хазяйку, яку важко передбачити в найбільш далекоглядних планах. Її душевна прихильність до нього – захист від самотності, а її життєвий досвід та обізнаність з життям міста допоможуть уникнути поверхового судження про людей навколо нього.

У гаражі, куди наступного дня прийшов Йоганн за півгодини до початку роботи, його зустріли з явною неприязню. Скоро він догадався чому.

Нахбарнфюрер Папке викопав свою обіцянку. В есесівському мундирі він з'явився до начальника гаража єфрейтора Келера, і, хоч той уже дістав од Шульца розпорядження зарахувати Вайса в штат, Папке, з свого боку, віддав такий самий наказ.

Шофери, механіки, слюсарі, мийники машин цуралися Йоганна, однак поводилися при цьому дещо насторожено – так, як, на їхню думку, слід поводитись із протеже співробітника гестапо, котрий тут, у гаражі, безсумнівно, виконуватиме функції таємного донощика.

Вайс вирішив, що помилка шоферів гаража йому на руку: принаймні він уникне зайвих розпитувань і нав'язливої дружби – навряд чи хто захоче знатися з таким сумнівним типом, яким вони уявляли собі Вайса.

Були переваги і в незалежності його становища. Коли він напочатку скаже щось не так або чогось не знатиме, це сприйметься природним для агента гестапо, і він може сміливо цікавитись тим, про що німецькому шоферові-професіоналу питати було б небезпечно.

Ну й, звичайно, при потребі можна зразу спробувати домогтися деяких переваг. Келер, цей літній і норовистий чоловік, сповнений почуття власної гідності, незважаючи на іронічні посмішки шоферів, перший простягнув Йоганнові руку й так палко потиснув, начебто зустрів довгожданого друга.

Вайс одержав новеньку високоосну чехословацьку «Татру» з мотором повітряного охолодження – машину, пристосовану до армійських потреб, із спеціальними кріпленнями у передній і задній частині корпусу для встановлення кулемета.

Хоч на машині вже не було заводської змазки, Вайс заново почистив деталі. Колись він пройшов курс навчання на всіх марках машин, які випускає Німеччина, але ніхто тоді не думав, що Німеччина загарбає Чехословаччину і йому доведеться працювати на чехословацьких машинах; тому Йоганнові довелося напружити всю свою технічну кмітливість, щоб після пробного виїзду з честю оволодіти «Татрою». І, звичайно, спочатку він не все зробив як слід.

В гаражі існували свої неписані закони.

Ніхто з німецьких шоферів не сідав за кермо у тій самій спецівці, в якій готував машину до виїзду.

Ніхто, будучи в гаражі, не користувався своїми інструментами – брали гаражні, хоч вони були значно гірші. В туалетній кімнаті висів на дерев'яних роликах рушник. Усі ним втиралися протягом робочого дня, але, збираючись додому, кожен виймав із шафки свого власного рушника.

Якщо попросиш когось порадити в чомусь чи допомогти, треба одразу ж пригостити сигаретою, а якщо забрав більше часу – віддати всю пачку.

Дехто з шоферів не вважав для себе за сором красти бензин, що був неймовірно дорогий, і торгувати ним на чорному ринку, та коли хтось забував у гаражі запальничку чи щось інше, другого дня загублене лежало на прилавку прохідної.

Першим треба здоровкатися тільки з єфрейтором Келером та механіком гаража, з шоферами – на вибір, але слюсарі і мийники машин мусили першими вітати шоферів, особливо тих, хто возять начальників.

Вільгельм Брудер – шофер штурмбанфюрера Редера – був фігурою значнішою, ніж Келер, і з ним шанобливо розкланювалися абсолютно всі, а він не завжди вважав за потрібне відповідати.

Йоганн, хоч усе це що більше поглибило неприязнь до нього в гаражі, встигав раніше за всіх клацнути своєю запальничкою, коли Брудер ще тільки виймав з кишені сигарети.

Йоганн не був особистим шофером якогось начальника, отже, не мав покровителя, але тінь Папке була йому прикриттям від можливих зіткнень у гаражі.

Їздив Вайс поки що тільки в межах міста і возив головним чином незначних службовців Центрального пункту переселення німців, очевидно, сповіщених Келером, що при цьому шофері базікати зайве не слід. Йоганн і перед цими людьми старався зарекомендувати себе з кращого боку: шанобливо відчиняв дверці, підносив чемодани, питав, з якою швидкістю бажає їхати пасажир. Та коли якийсь балакучий пасажир пробував побесідувати з ним, навіть на патріотичні теми, Йоганн від розмов ухилявся, ввічливо пославшись на правила статуту. Одержавши перше жалування, він запросив у ресторан Брудера, Келера і водія напіввантажної броньованої машини Карла Ціммермана, що був у гаражі на особливому становищі, бо ніхто не знав, у якому відомстві він служить.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю