Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 61 страниц)

12

Бідолашна фрау Дітмар! Як заметушилася, як розпачливо заметалася вона, коли дізналася, що Вайс їде. Здавалось, ця звістка засмутила її не менше, аніж розлука з Фрідріхом. Очі її були мокрі од сліз.

Йоганн мимоволі згадав, як метушилася, металась, виряджаючи сина, мати Сашка Бєлова, вкладала в чемодан теплу білизну, вовняні шкарпетки, умовляла взяти мало не дві дюжини носових хусточок, тикала сітку з продуктами. І син не міг сказати їй, що мусить усі свої речі залишити в спеціальній кімнаті на аеродромі, де має переодягтися і взяти на дорогу зовсім інший чемодан.

Йоганн згадав, як тримався, прощаючись зі своєю матір'ю, котру не можна було хвилювати. Вона й так була вкрай стривожена таємничою розлукою. І він бадьорився, жартував, запевняв, що тепер працюватиме на засекреченому підприємстві. Та мати знала, що він вигадує, хоч і удавала, ніби вірить кожному синовому слову.

Батько не міг утаїти од неї, яку горду дорогу обрав їхній Сашко. І вона поклялася мовчати, у неї вистачило сили прикидатися перед сином у годину розлуки. І він знав, що вона навіть обдурюватиме, запевнятиме всіх, що її Шуркові живеться добре, розповідатиме, як він там працює, на своєму засекреченому оборонному заводі, придумуватиме листи од нього. І що вона плакатиме крадькома від чоловіка, у котрий раз розглядаючи синові фотографії…

А батько? Здавалося, того вечора назавжди залягли в нього на обличчі глибокі зморшки. І хоч він бадьориться, бурмоче про те, як воював у громадянську війну, про те, що він парубком теж маху не давав, очі в нього тужливі, і зразу ясно: не вміє старий лицемірити, прикидатися – до для нього найстрашніше. І він не вірить, що його Сашко, його хлопчик, такий чистий, правдивий, безмежно щирий, зможе обманювати, прикидатися…

Вдень Йоганн устиг заскочити в контору «Пакет-аукціон» і, пам'ятаючи майорові слова про маргарин, які ще тоді вплинули на Герберта гнітюче, розв'язно заявив, що він приїхав не по маргаринові вироби, а по гарну дамську плетену кофту. Але зразу ж, заспокоюючи Герберта, показав гаманець.

Чи можна, звітуючи, піднести цю суму в рубрику «спеціальні витрати», Вайс твердо не знав. Та він одважився на це, гадаючи, що в крайньому разі, ну що ж, бухгалтер вирахує із заробітної плати в десятикратному розмірі за невиправдану перевитрату іноземної валюти.

Але не подякувати фрау Дітмар за всі її турботи він не міг. Вона була щиро уважна до нього. Крім того, знайомство з нею дало йому чимало користі, і хто зна, що знадобиться ще од неї згодом.

І коли фрау Дітмар примірювала теплу плетену кофту й казала, що не наважується прийняти такий цінний подарунок, з рум'янця на щоках і червоних плям на шиї видно було, яка вона щаслива.

Та хоч які зворушливі були ці хвилини прощання, Йоганн не забув попросити у фрау Дітмар дозволу написати Фрідріхові листа й подякувати йому за гостинність. І фрау Дітмар дала Йоганнові номер синової польової пошти, попередивши, що Фрідріх не дуже полюбляє сам писати листи. І пообіцяла, що вона знову напише Фрідріхові, яка хороша людина жила в його кімнаті…

У точно визначений час Вайс під'їхав до готелю. Виніс майорові чемодани, поклав у багажник.

– Варшава, – процідив Штейнгліц, відкинувся на спинку сидіння, простягнув ноги, заплющив очі й наказав собі заснути. Він пишався тим, що може примусити себе спати: адже на це здатна лише вольова надособа, за яку самовпевнено і вважав себе майор.

Падав мокрий сніг, земля оголилася на проталинах, в долинах стояв туман. Холодно, зимно, похмуро. Безмежно тяглася дорога, геть зрита вирвами од авіабомб. Лунко гули під колесами настили недавно відбудованих мостів. Напередодні розбійницького нападу на Польщу 1 вересня 1939 року німецькі диверсійні групи висадили більшість мостів в повітря. Пробігали чорні руїни будівель у повітових містечках. Через певні проміжки часу машину зупиняли біля контрольних пунктів. Штейнгліц прокидався, недбало показував свої документи, а частіше металевий жетон на ланцюжку, який справляв на начальників патрулів неабияке враження.

Часом написи вказували, що треба їхати в об'їзд, бо дорога закрита для всіх видів транспорту. Вайс, начебто не помічаючи цих покажчиків, небавом доганяв моторизовану колону або проїздив повз армійське розташування, аеродром, будівництва, складські споруди. І хоч по всьому шосе були дорожні знаки, що вказували шлях на Варшаву, Вайс чомусь знаходив привід часто звірятися з картою, особливо коли траплялися об'єкти, що привертали його увагу.

Та кожного разу, перш ніж дістати карту, він поглядав у дзеркало над вітровим склом, в якому відбивалася фізіономія сонного Штейнгліца. Ніяких позначок на карті Вайс не робив, покладаючись на свого пам'ять.

Коли під'їхали до лісистої місцевості, патруль затримав машину. Майор показав свої документи, витяг жетона – не допомогло. Унтер-офіцер шанобливо доповів, що проїзд одиночним машинам заборонено, бо в лісі переховуються польські терористи.

– Ганьба! – пробурчав Штейнгліц. Вийшов з машини на узбіччя і потім, застібаючись, сказав унтер-офіцерові:

– Їх треба вішати на деревах, як собак. Скільки в них дерев, стільки їх і вішати.

– Ви маєте рацію, пане майор. Треба вішати.

– То чого ж ви стоїте? Ідіть у ліс і вішайте! – Цієї миті він помітив, що заляпав чобіт, і наказав патрульному солдатові: – Витерти! – А коли той нахилився, сказав гидливо: – Боягуз! У тебе навіть руки тремтять – так ти боїшся цих лісових свиней.

Проте сам Штейнгліц тільки тоді дозволив патрульному офіцерові відкрити шлагбаум, коли зібралося понад десяток армійських машин. І свою машину наказав Вайсові вести в середині колони, позад бронетранспортера, й поклав собі на коліна пістолет. І вилаяв Вайса за те, що той не одразу вийняв з брезентової сумки гранату.

Чорні дерева впритул підступили до дороги. Пахло вогкістю, глицею, і ліс здавався Йоганнові рідним. Такі ж ліси були в нього на Батьківщині, а в цьому причаїлися польські партизани, що не побоялися стати до мужнього двобою із залізними лавинами гітлерівських полчищ.

Як хотів Вайс почути зараз постріли, розриви гранат, тріскотняву ручних кулеметів – він ждав їх, як голосу друзів. Та ліс мовчав. Непроникний, темний і такий густий, ніби дерева зрослися гіллям. І коли машина знову виїхала на голу рівнину, Йоганнові здалося, що тут темніше, ніж у лісі. Напевне, тому, що задні колеса транспортери набризкали грязюкою вітрове скло. Він хотів зупинитися, щоб витерти грязь, але майор не дозволив: боявся одірватися від бронетранспортера.

Глибокої ночі, коли до Варшави лишалося не більш як тридцять кілометрів, Штейнгліц наказав Йоганнові звернути з шосе. Під'їхали до якихось будівель – очевидно, раніше це був маєток, – обгороджених високим парканом і подвійним рядом колючого дроту. Прожектори на сторожових вишках, поставлених по кутках паркана, заливали все навкруги сліпучим мертвотним світлом. Біля воріт їх затримали. Охорона дуже старанно перевірила майорові документи й пропустила машину тільки після того, як караульний офіцер по телефону дістав на це дозвіл. У дворі Штейнгліца зустріли люди в цивільному. Він шанобливо відкозиряв, і вони всі разом пішли. Йоганнові дали ліжко в гуртожитку неподалік од гаража, де стояло дуже багато нових машин найкращих німецьких марок.

Це розташування, загадкове, відлюдне, що зовні нагадувало і тюрму, і табір, не було ні тюрмою, ні концтабором. Але тут були сконцентровані найдосконаліші технічні засоби охорони: струм високої напруги, включений в огорожу з колючого дроту, трубчасті спіралі Бруно, система металевих щогл і прожекторами, які могли будь-якої миті залити нещадним світлом усю колишню поміщицьку садибу або освітити кожен її закуток, і незримі променеві бар'єри із спалахами сигнальних ламп, в які попадав кожен, хто входив у приміщення чи виходив з нього, і всі зібрані тут досягнення людської думки точно і злагоджено служили одній меті – намертво відрізати цей клапоть землі від зовнішнього світу.

Тільки солдати охоронного підрозділу носили військову форму. Ті, кому вони підлягали, хто володарював тут, були в цивільному, і тільки за ступенем шанобливості, що її виявляли до цих цивільних, можна було визначити їхню високу посаду. Жоден з них не приховував своєї військової виправки і права командувати іншими, такими самими цивільними, що відрізнялися лише більш вишуканою виправкою. Підлеглі цивільні нагадували в'язнів, які добровільно посадили себе в кам'яні флігелі. Вони працювали майже цілий день і лише після обіду, а декотрі тільки після вечері прогулювалися по кам'яних плитах внутрішнього дворика, що відокремлював ці флігелі від господарських будівель.

А тих цивільних, хто мав право спілкуватися із зовнішнім світом, при виїздах перевіряли кілька патрульних постів. Ці пости обслуговував спеціальний підрозділ СС, якому, певне, й було доручено зовнішню охорону.

Очевидно, есесівці не підкорялися властям розташування, бо безцеремонно освітлювали ліхтарями пасажирів кожної машини, що виїздила чи в'їздила; забирали документи, односили в комендатуру для перевірки й не поспішали їх повернути. А коли повертали, навіть якщо перевірений, виявлялося, досить високопоставлена особа, козиряли недбало й незалежно.

Вільне пересування Вайса по території було вкрай обмежене: господарські будівлі, плац, вимощений бруківкою, – і все. Він не мав права переступати за межі цієї риски. Незримі кордони стерегла внутрішня охорона; у кожного пістолет, граната в брезентовій торбинці, автомат.

Для чого все це, Йоганн поки що з'ясувати не міг.

Усі тут трималися відлюдно. Йоганнові здавалося, що його оточують глухонімі Навіть спілкуючись між собою, ці люди, привчені до мовчання, охочіше користувалися мімікою і жестикуляцією, аніж простими людськими словами.

В гаражі лежала ціла купа залізних номерних знаків – після кожного тривалого виїзду номер на машині міняли. Кілька разів Йоганн бачив, як перефарбовували майже нові машини. У трьох легкових стекла були напівнепроникні, у двох – такі, крізь які не побачиш, що там у кузові, окрім, звичайно, вітрового скла.

Харчувався Йоганн у їдальні разом з тими, хто, як і він, не мав права виходити за межі незримого кордону. Система харчування побудована була на самообслуговуванні. Їли довго й багато, мовчки, зовсім не цікавлячись один одним. Кілька дівок з чоловічими манерами з підрозділу допоміжної служби, вимуштруваних, як і всі тут, із ситими, байдужими обличчями не оживляли загальної похмурої картини. Коли якусь із них обіймали за столом, дівка, не міняючись на обличчі, спокійно, як кобила в стійлі, не переставала їсти. А коли це заважало поглинати їжу, вона так само мовчки, щосили відштовхувала зальотника.

На вечерю давали шнапс, іноді ниво, і можна було зіграти в кості на свою порцію. І коли хто-небудь пропонував свою випивку дівці і та приймала її, навкруги починали хихикати й поздоровляти щедрого з весільними втіхами.

Та й цієї розваги вистачало на хвилину, не більш, а потім усі знову змовкали й не звертали вже ніякої уваги на пару, яку допіру грубо висміювали.

Минуло багато днів, а майор Штейнгліц не давав про себе знати. Життя в цьому дивному ув'язненні виснажувало Йоганна своєю тупою, безглуздою одноманітністю. Він навіть не міг з'ясувати, яке це з'єднання, хто його обслуговує, що тут люди роблять.

Якось у кухні зіпсувався електромотор, що крутив м'ясорубку. Йоганн запропонував полагодити його й полагодив. Повар кивнув головою – і все. Жодного слова ні від кого не почув Йоганн, хоч працював на кухні понад три години, а людей тут було вдосталь. І коли він допомагав механікові гаража, той охоче приймав його послуги, але дякував тим самим мовчазним кивком.

Самотність, бездіяльність, безглуздість перебування тут робили його життя дедалі нестерпнішим.

А Штейнгліц чи то забув про існування Вайса, чи то навічно здав його в цю частину – ні в кого не можна було нічого вивідати.

Кожного ранку у відгороджений колючим дротом загін приходив дресирувальник собак із своїм підручним.

Товстий, коротконогий, з м'ясистими плечима дресирувальник у одній руці тримав канчук, а в другій палицю зі шкіряним зашморгом на кінці. Одягнений він був у білий светр, шкіряну коричневу жилетку, замшеві залиснілі шорти, товсті вовняні шкарпетки, бутси на шипах і тірольський капелюх з безліччю значків, Обличчя випещене, професорське, завжди чисто поголене.

А що за людина підручний, зрозуміти важко. Справжнє живе опудало. Стьобаний брезентовий комбінезон з дротяною маскою фехтувальника на обличчі. Шия, немов ковбасними кільцями, обмотана брезентовим шлангом, набитим тирсою. Низ живота захищений фартухом, викроєним з автомобільного балона, поверх фартуха – брезентовий мішок.

Дресирування було немудре. Поки підручний ішов по рівній лінії, собаки покірно сиділи коло ніг дресирувальника. Досить було підручному зробити різкий рух убік, як собаки кидалися на це живе опудало й починали рвати кільця шланга, набиті тирсою, і брезентовий мішок, що висів на фартусі, захищаючи низ живота.

Якщо собаки збивали підручного з ніг і, не звертаючи уваги на команду, продовжували рвати, дресирувальник розгонив їх ударами канчука, а найлютішому псові накидав на голову шкіряний зашморг, прикріплений до палиці, і відтягував убік.

Дресирувальник та його підручний ніколи не розмовляли. Команди подавали собакам не словами, свистком.

Одного разу, коли підручний заверещав од болю, дресирувальник не зразу, як завжди, розігнав, озвірілих псів, а виждав якийсь час і, після того як вони розбіглись, ударив, старанно примірившись, повалену на землю скривавлену людину тупим носком бутси.

Помітивши, що Вайс спостерігає за ним, дресирувальник почав ввічливо здоровкатися й завжди перший казав: «Доброго ранку» чи «Доброго дня».

Якось він підійшов до дротяної огорожі, спитав:

– Гарно? – Похвалився – Ці тварини слухняні, як діти. Треба тільки мати талант, волю до влади. – Поскаржився: – Зараз стало важко діставати потрібні екземпляри. В усіх відомствах у справах військовополонених при ОКВ і штабах округів завели тепер власні розплідники. І це похвально. Хороший пес може так само нести службу, як хороший солдат.

Вайс вказав очима на собак:

– В таких шубах їм російський мороз не страшний! Як ви думаєте?

– Звичайно, – згодився дресирувальник. Поцікавився: – Ви не любите холоду? – Втішив – Фюрер обіцяв блискавично покінчити з Росією. Слід гадати, різдво там святкуватимуть тільки наші гарнізони…

– О так, безумовно, – підтакнув Вайс.

Ось іще одне підтвердження небезпеки, навислої над його країною. Що ж, можна було б інформувати Центр і про те, що військове міністерство Німеччини навіть собак уже мобілізувало для Східного фронту.

Інструктор-наставник якось сказав Олександрові Бєлову:

– Ну що ж, коли почнеться війна, – обов'язок чекіста рятувати армію, народ від підлих ударів у сипну. А для того, щоб відвернути такі удари, потрійна всевидюща проникливість наших людей, що працюють по той бік. Ось тобі вся твоя довгочасно діюча директива. Проста і ясна, мов день. А додаток до неї – розумна ініціатива, кмітливість і тверда свідомість того, що за кожну краплину крові, проліну радянськими людьми, ми несемо особливу відповідальність – кожен з нас особисто, хоч би де був…

13

До господарських будівель прилягав двоповерховий цегляний флігель, надійно схований високим парканом із звисаючим карнизом, обплетеним колючим дротом. Тричі на день відчинялися ворота в цьому паркані, щоб пропустити термоси з гарячою їжею, яку возили з кухні. В суботу до термосів додавався ящик із плитками пива та горілки. І тільки один-єдиний раз на день – о шостій годині ранку, коли ще не зовсім розвиднілося, – з цих воріт виходили строєм вісім чоловік у трусах і за будь-якої погоди проробляли на плацу гімнастичні вправи. Потім знову строїлися й зникали за ворітьми.

І так шість днів. А на сьомий, у неділю, вони приходили після обіду на брудний, мощений бруківкою плац і сідали на кинутих біля гаража старих автомобільних покришках з таким виглядом, немов виповзли сюди відпочити після важкої роботи. Вони були в трофейних мундирах розгромлених гітлерівцями європейських армій – хто у французькому, хто в датському, хто в норвезькому. У декого одяг був мішаний: скажімо, штани від французької форми, а кітель англійський.

Хто ці люди? За наказом вони не повинні були нічого знати один про одного, не мали права знати, а за спробу дізнатись їм загрожувала жорстока кара.

Люди без батьківщини. Немає в них імен – тільки клички. Немає минулого. І не буде майбутнього. Вони знали: народ, ім'я якого було записане в їхніх анкетах, що оберігалися спеціальною службою, не простить їм злочинів проти його честі і свободи. Попереду одне: до репутації негідників додасться ще слава катів.

Їх добре знали берлінська, мюнхенська, гамбурзька криміналки. Деяким з них потрібне було б ще одне життя, щоб відбути покарання за всі їхні чорні діла.

Не було закону, який оберігав би їхні права, і не було країни, де вони не порушили б закону.

І щоб опинитися неподалік від цих людей і зрозуміти, хто вони, Вайс придумав собі на неділю роботу в гаражі.

Він залишив ворота відчиненими. І почув російську мову, російські слова, ще не бачачи, хто їх вимовляє.

Приглушений баритон, ковтаючи літеру «р», ліниво мимрив:

– По суті, є чотири захисних механізми, що маскують страх смерті: секс, наркотики, крайній раціоналізм і агресія.

– Фрейд, – кинув хтось недбало.

– Можливо. І оскільки концепція «кожна людина – мій ворог» – головний фокус мислення, вбивство ближнього і далекого не тільки сучасне, але й необхідне для збереження суспільства.

– Навчився хреститися обома руками. Ти б краще про молодиць, – порадив хтось хрипатим голосом.

– Прошу, – згодився баритон. – Тут я бачив літню фею з розвинутими до непристойності, ну просто як галіфе, стегнами. Уявіть собі, відмовила через мою расову неповноцінність.

– Ти б за свої діла попросив звання арійця.

– Я нагадав шефові про свої заслуги, але він у вкрай нелюб'язних виразах обіцяв мене повісити, коли я ще хоч раз спробую – натякнути про це.

– Тільки правда вбиває надії, – високопарно зауважив баритон. – Залиште Зубові його помилкові думки про самого себе. Нехай живе на благо Німеччини – нашого великого союзника. Щодо мене, то я ніколи не відчував потреби у високоморальних вчинках і, сподіваюсь, не відчую.

– А суд божий?

– Я гадаю, що всевишній поділяє мою концепцію.

– Ти б не ножем, а пером заробляв. Чому кинув?

– Не кинув, а вигнали. Необачно здійснив блискавичний спосіб збагачення. Надто гучний процес вийшов. Можливо, коли б відправив у небуття співвітчизницю, а не німку, все й минулося б.

– Скільки тобі дали?

– Пом'якшили. Я запевняв на суді, що любив стару безкорисливо. А вбив у стані афекту, викликаного ревнощами.

– І довго ти з нею водився?

– Познайомився в цирку, коли виступав у трупі наїзників під верховодством Шкуро, а роззнайомився через рік-півтора.

– Побатрачив…

– Що ж; спіткала доля Германа з «Пікової дами»: ні грошей, ні старенької.

Хрипатий промовив замислено:

– А все таки є в цьому якийсь містичний збіг… Миколу заслали в Тобольськ, за кілька верст од нього село Покровське – батьківщина Гришки Распутіна. – Зітхнув: – Ех, Росія!

– Я попрошу! – верескливо втрутився тенор. – Про государя імператора…

– Облиш, – спокійно кинув хрипатий. – Та не махай кулачищами. Вчищу по пиці так, що потім, як після пластичної операції, жоден мужик не впізнає свого колишнього пана.

– Пізнають! – зловісно пообіцяв тенор. – Пізнають…

– Так тобі німці й віддадуть садибу, наставляй кишеню!

– Панове! – Баритон звучав вельможно. – Ви надто далеко зайшли, ви не маєте права обговорювати плани Німеччини щодо колишньої території Росії.

– А хто накапає?

– Та хоч би й я, – відповів баритон. – Я. Якщо, звичайно, ти не доповіси раніше.

– Сволота!

– Іменно…

Хтось розказав:

– Коли я відбував строк у Бремені, нас ганяли на роботи в збройні майстерні, а потім, перш ніж пропустити назад у камери, просвічували кожен раз рентгеном: перевіряли, чи не поцупив хто-небудь інструмент з цеху. А кажуть, нібито опромінення негативно відбивається на здатностях.

– А на дідька тобі ці здатності?

– Ну, все-таки…

– А я, панове, перше, що зроблю, – замовлю щі і розтягай. Отакий, знаєте…

– Ти краще жери менше. Не набирай зайвої ваги. Кидатимуть з парашута – ноги попереламуєш. Зі мною був такий один тип – зразу ногу собі викрутив. Довелося зцілити – з пістолета.

– Ну й дурень!

– А що? На собі тягти в радянську лікарню?

– А ти б як хірург – ножичком!

– Ех ти, різник!

– Будь певен, коли попаду тобі в напарники, допоможу безшумно.

– Якщо я тебе раніше на стропі не повішу.

– Ну навіщо знову грубощі? – умиротворно промовив баритон. – Весна, скоро великодні свята.

– А де ти їх справлятимеш?

– Де ж іще, як не в російських Рязанях?

– Ось і потягнуть тебе в чека. Буде тобі там великдень.

– НКВС, – суворо поправив тенорок. – Не треба бути такими відсталими.

– Визубрив…

– А чого ж, з двадцятого року дома не був.

– Нічого, не плач. Скоро знову кинуть.

Вайс вийшов з гаража з надутим балоном у руках, сів неподалік од цих людей і уважно оглянув балон, нібито шукав на ньому проколу. Потім приклав балон до вуха й почав зосереджено слухати, чи виходить повітря, чи ні.

Високий, худий, з хрящуватим носом, не обертаючись, спитав по-російськи:

– Ей, солдате, закурити є?

Вайс зосереджено крутив у руках балон.

– Хочеш, я сам дам тобі сигарету? – знову спитав шепелявим баритоном цибатий.

Вайс мовчки робив своє.

– Та не бійся, ні чорта він по-російськи не розуміє, – сказав кремезний. І спитав по-німецьки: – Ей, солдате, котра година?

Вайс відповів:

– Немає годинника. – І обвів твердим запам'ятовуючим поглядом обличчя цих людей.

Всміхаючись Йоганнові, плішивий блондин промекав тенорком по-російськи:

– А в самого на руці годинник. Німецька свиня, теж чваниться! – Люб'язно простягнув сигарету й сказав уже по-німецьки: – Прошу, візьміть, зробіть мені таку ласку.

Вайс похитав головою і витягнув свій портсигар. Блондин засунув собі за вухо знехтувану Вайсом сигарету, зітхнув, побідкався по-російськи:

– От і проливай кров за них. – Обернувся до Вайса, сказав по-німецьки: – Молодець солдат! Знаєш службу. – Підняв руку – Хайль Гітлер!

Вайс пішов у гараж, поставив там балон і, вернувшись назад, поклав собі на коліна дощечку, а на неї аркуш поштового паперу.

Схилившись над папером, Вайс глибокодумно водив по ньому олівцем. Зрідка і зовні байдужно поглядав він на одягнених у різномасті іноземні мундири людей, які володіли німецькою мовою, а можливо й іншими мовами, так само, як і російською. Вони давно втратили свій природний вигляд, свої індивідуальні риси. І хоч прикмети в них були різні, на їхніх обличчях відбився однаковий вираз жорстокості, байдужості, нудьги.

Що довше Йоганн вдивлявся в ні обличчя, то виразніше розумів, що неможливо втримати їх у пам'яті.

Наступної неділі він знову зайняв позицію біля гаража і, шаркаючи терпугом, поклав латку на автомобільну камеру. Закінчивши з нею, неквапливо розібрав, промив і знову зібрав карбюратор. Витер руки клоччям і, як і того разу, взявся писати листа.

А ці люди, очевидно, звикнувши до мовчазного дисциплінованого німецького солдата, вільно патякали між собою.

Вайс байдужим поглядом обводив їхні обличчя, потім переводив очі на якийсь там сторонній предмет і знову писав, нібито згадавши потрібні йому для листа слова.

Солдат, котрий пише листа додому, – таке звичне видовище, що ніхто з цих людей вже більш не звертав на нього уваги, не помічав його. Тим паче, що переконалися: по-російськи він не тямить анібельмеса.

Верховодив у них, видко, той, сухорлявий, бритоголовий, з правильними рисами обличчя, із сірими холодними очима й витягнутими в ниточку бровами на сильно скошеному лобі. Коли він кидав короткі репліки, всі змовкали, навіть той, з гаркавим по-панськи баритоном, любитель афоризмів: «Для того щоб убити, не обов'язково знати анатомію», «Серед негідників я міг би бути новатором», «Найдорожче доводиться платити за безкорисливу любов».

Якось він сказав млосно:

– Здасться, я колись був жонатий на худенькій жінці з великими очима.

Бритоголовий посміхнувся:

– І загнав її в Бейруті ліванському євреєві.

– Ну, навіщо ображати – арабові, і навіть, можливо, шейху.

Бритоголовий звів погрозливо брови, процідив крізь зуби:

– Що це ти мені тут белькочеш?

Власник баритона вмить зів'яв:

– Ну гаразд, Хрящ, твоя правда, твоя.

Сухенький, жилавий дідок з маленьким, зморшкуватим горбоносим лицем спитав з кавказьким акцентом:

– Шейх? Що таке шейх? Я сам шейх. Почім продав, не пам'ятаєш?

Чоловік з обвислим лицем і миршавим волоссям, зализаним на лисину, тільки знизав плечима. Бритоголовий сказав:

– Нам, панове, слід би й тут навести порядок.

– У німців?

– Я маю на увазі російську еміграцію. Одних Гітлер надихнув, вселив надії, а інші – з оцих, спролетарених, – почали тривожитися про долю вітчизни.

– Різати треба, – порадив старий.

– Не виключено, – згодився бритоголовий. – Я декого назвав шефові, запропонував наші послуги – усунути власноручно. Це було б показово, ми публічно продемонстрували б нашу готовність карати відступників. Та ба, шеф відмовив. Пообіцяв, що за це візьметься гестапо. А жаль, – сумно закінчив бритоголовий.

Чоловік з обвислим лицем мовив замріяно:

– А в Росії зараз теж весна-а!

– Стрибатимеш, не забудь узути калоші, щоб ноги не замочити.

– Я гадаю, вже підсохне…

– Польщу вони за три тижні на обидві лопатки.

– Ну, Росія – не Польща.

– Це ж яка тобі Росія? Більшовицька?

– Ну, все-таки…

– І цей теж! Заскиглив, як пес.

– У кожного з нас є щось од тварини…

– Ти пам'ятай номер на своєму нашийнику, а все інше забудь…

Сухе, пропахле пилом сонячне проміння падало на цю заковану в бруківку землю, на заґратовані вікна будівель, на цю погань, на зрадників, що доношували трофейні мундири переможених європейських армій. Від високого паркана з навислим дощаним карнизом, обплетеним колючим дротом, падали широкі темні тіні, і здавалося, нібито двір оперезують чорні рови. Гупали по настилах сторожових вишок важкі чоботи вартових. Згорбившись, сидів Йоганн, тримаючи на колінах дощечку з аркушем паперу, і щось старанно виводив на ньому олівцем. Він теж був тут в'язнем, в'язнем, підкореним розміреному і суворо, як у тюрмі, регламентованому життю.

І все-таки він був тут єдиною вільною і навіть щасливою людиною. І з кожним днем у цьому страшному світі все більше переконувався, що він тут єдиний, хто має щастя. Щастя бути людиною, яка використовує кожну хвилину свого життя для справи, для блага свого народу.

Ось і зараз, сидячи на осонні, Йоганн терпеливо й старанно працював. Так, працював. Малював на тонких аркушах паперу добре підструганим олівцем портрети цих людей. Кожного він хотів зобразити двічі: в фас і в профіль. Він малював із старанністю мініатюриста.

Ніколи раніше Сашко Бєлов не відчував такого трепетного хвилювання, такої жаги утвердити свій талант художника, як у ці години.

І якщо в мистецтві йому був зовсім не властивий холодний ремісницький об'єктивізм, то зараз тільки цей метод зображення міг замінній йому фотооб'єктив. Він мусив відтворити на папері ці обличчя з такою точністю, немовби це не малюнки, а зроблені з фотографій копії.

Малюючи, він повинен був зберігати на обличчі сонний, замислений вираз людини, яка важко добирає слова для листа. А тим часом від успіху теперішньої його роботи, можливо, залежатиме доля і життя багатьох радянських людей.

До їдальні приходило подружній глухонімих. Він повний, плечистий, чорнявий, з крупними рисами непорушного обличчя. Очі насторожено уважні, з відлюдно ворожим некліпаючим поглядом.

Вона пухнаста блондинка, тонка, висока, нервова, чутлива до найменшого прояву до неї уваги чи, навпаки, неуваги. На її обличчі мимоволі вмить відбивалося те, що її зараз схвилювало. Це була якась незвичайно виразна міміка оголеної чутливості, що підбивала найменший відтінок переживання.

Ця пара не належала до обслуговуючого персоналу. Вони були тут на особливому становищі, коли судити з того, що глухонімий поводився так, начебто не помічав нікого а тих, що сиділи за столом, а ті не наважувалися в його присутності, користуючись глухотою цих двох людей, говорити про них щось образливо.

Одного разу в їдальні обідав приїжджий унтер-офіцер – здоровенний вгодований баварець. Кинувши крадькома погляд на глухоніму, він сказав сусідові:

– Нічогенька жіночка, я б не проти ближче познайомитися з нею.

Глухонімий устав, повільно підійшов до унтер-офіцера, коротко вдарив по шиї ребром долоні. Підняв, тримаючи під пахви. Знову посадив на стілець і вернувся до дружний. Ніхто з присутніх навіть не ворухнувся. Обідали собі, наче нічого й не сталося.

Йоганн знав цей спосіб бити, він викликав короткий параліч від больового шоку.

Унтер-офіцер з білим, мокрим од поту лицем розкритим ротом хапав повітря. Йому було зле, він сповзав із стільця.

Йоганн вивів його на двір, потім завів до себе в кімнату, поклав на ліжко. Відчувши, що йому краще, унтер-офіцер встав і заявив зловісно, що глухонімому це коштуватиме веселенького знайомства з гестапо. І пішов у штаб розташування. Та скоро повернувся назад збентежений, пригнічений.

Поступово сатаніючи, він розказав Вайсові, чому рапорт начальству з приводу завданої йому образи був рішуче відхилений. Йоганн і сам почав догадуватись, що являє собою це дивне подружжя.

Канаріс вважав себе за новатора, залучаючи глухонімих до агентурної роботи. Він використовував їх для того, щоб у різних умовах мати можливість знати, про що розмовляють особи, які цікавлять його.

На відстані від об'єктів вистежування ці глухонімі агенти, спостерігаючи за артикуляцією губів співрозмовників, могли точно встановити, про що вони говорять. Якщо відстань була значна, застосовували бінокль або спеціальні окуляри з особливими скельцями, розрахованими на людей з добрим зором.

Але ця пара агентів виявилася штрафниками.

Вони приховали від свого шефа, що ждуть дитини. І, перебуваючи за межами Німеччини, сподівалися, що жінці пощастить народити.

Та їм довелося повернутися до родів.

Жінку на останньому місяці вагітності схопили на вулиці і, хоч вона була агентом абверу, привезли в госпіталь, де зробили їй кесарів розтин.

Жінці сказали: дитина мертва. А за життя матері боролися найкращі лікарі. Абвер не простив би їм втрати потрібної людини.

І тепер подружжя вислали сюди, як зловтішно сказав унтер-офіцер, «для карантину». Напочатку глухонімі «психували» й навіть пробували отруїтися газом. Та абвер поставив коло них наглядачів. І всі їхні подальші спроби вдатися до інших способів самогубства кінчалися нічим, і вони їх припинили, коли остаточно переконалися, що від служби абверу не можна потай піти навіть із життя.