Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 61 страниц)

47

Зустрічаючись з Ельзою в місцях заздалегідь призначених явок, Йоганн з сумом переконувався, що здоров'я її що не день погіршувалося. Ельзині щоки запали. Великі очі хворобливо блищали, і в куточках у них з'явилися тонкі зморшки. На схудлих руках набрякли вени.

Він привозив Ельзі велику частину свого продуктового пайка, але, мабуть, хвороба зайшла так далеко, що навіть посилене харчування вже не могло допомогти.

І якось Йоганн зважився:

– Вам треба кинути к бісу це вар'єте!

– Ще чого! – обурилась Ельза.

– Я повідомлю в Центр. Ви хворі. Вас треба замінити.

– Яким чином?

– Замінити?

– Ні, яким чином ви повідомите про мене в Центр? Я не пропущу шифровку на особисту тему.

– Хіба це тема особиста?

– Вона стосується тільки мене.

– А якщо зляжете?

– Можете не турбуватися! Ваші матеріали завжди буде доставлено вчасно.

– Послухайте, – сказав Йоганн, – ви просто закохані в Зубова. В'янете з кохання. І це шкодить справі. Тому моя телеграма про вас не буде особистого характеру. Я повідомлю, що ваш стан не сприяє нормальній роботі.

Він говорив так різко тому, що відчував: сили дівчини на волоску.

І раптом Ельза заплакала.

Йоганн невміло обійняв її тремтячі плечі. Вона уткнулася головою йому в груди, щоб сховати заплакане обличчя, затамувати ридання. Він розгубився, прошепотів:

– Ти ж чекістка, розвідниця. Хіба можна?..

– Можна… – схлипуючи, пробелькотіла Ельза. – Можна… – Підняла на нього обличчя, що враз стало сердитим. – А що, я не людина? Думати, як він там цілими днями упадає біля цієї гарненької фашистки!

– Вона не фашистка, – непевно заперечив Вайс.

– Однаково. Та ще й стара.

– Вона на рік молодша за нього.

– Однаково гидко. Я бачила, як він їй по-особливому усміхається. – Ельза закусила губу.

Йоганн здивовано стенув плечима. Запропонував:

– Ти старша. Можеш наказати – і завтра ж він її кине. Він хлопець дисциплінований.

Ельза злісно примружилась:

– Ну, звичайно, втратити таку явку і «дах»! Ще чого бракувало!

– То чого ж ти хочеш?

– Не знаю, – сказала Ельза. – Для Зубова його німкеня – об'єкт надзвичайно перспективний. Але, розумієш, від хвороби, чи що, я зовсім розрюмалась, – у мене бажання, ну, хоч би раз пройти з ним вулицею. Не для справи, а так… Просто щоб він ішов поруч і нічого не говорив…

Йоганн, помовчавши, пообіцяв:

– Ну що ж, мабуть, це можна буде організувати. Якщо знайдеться вільний час.

– Вільний час! – вигукнула Ельза. – У нас вільний час? Його немає. І не буде. Не буде у нас вільного часу. І немає ні особистих справ, ні особистих переживань. – Сказала твердо: – А Зубову передай, що ставлю йому на вид: в останній інформації він неточно передав транскрипцію технічної термінології. Це брак. Довелося вимагати додатковий час на зв'язок. А ти знаєш, що означає кожна зайва секунда роботи рації: чим більше вона працює, тим швидше її засічуть пеленгатори. – Повторила: – Так і передай: більше я не терпітиму неточностей. Це розпуста. І я можу вибачити все, крім нехлюйства.

Олександр Бєлов так звик до Йоганна Вайса, так перевтілився в нього, що нинішнє його становище вже здавалося йому цілком природним «виробничим» становищем розвідника. І якщо він у думці і звертався до самого себе, до Олександра Бєлова, то лише в тих випадках, коли виникала необхідність одержати наступні вказівки від людини, якій він, як кажуть, строго підзвітний. Зовнішність абверівця майже не сковувала його. У нього ні разу не виникало потреби подумати, як у тому чи іншому випадку має поводитись, мислити або діяти абверівець Йоганн Вайс.

Але він трохи розгубився, коли остаточно переконався в тому, що Ельза кохає Зубова.

З міркувань суто ділової необхідності Ельза рішуче примусила Зубова налагодити взаємини з Брігіттою, і ці взаємини незабаром набрали характеру любовних, тобто корисних для справи, але болісних для Ельзи. Це було для неї однаково, що самій відмовитися від коханої людини, відмовитися від надії на можливе щастя. То була одна з багатьох безповоротних втрат, які доводиться переживати розвідникові.

Ввечері Ельза, кокетлива, з грайливою усмішкою на губах, в чорному трико, що щільно облягало її останнім часом нібито безплотну постать, мусила розважати у вар'єте воїнів вермахту. Після виступу приймати залицяльників за своєю дерев'яною, ніби стійло, перегородкою в артистичній і всіляко хитрувати, щоб збити армійську настирливість фронтовиків, які переносять стратегію бліцкрігу на взаємини з жінкою.

Вдень вона мусила репетирувати свій номер, обходити тайники, зустрічатися на місцях явок з товаришами, передавати радистові матеріали, приймати і розшифровувати шифровки, виконувати доручення Центру.

Крім усього цього, у себе дома, серед сусідок і сусідів, треба було наполегливо і послідовно поводити себе так, щоб зберегти репутацію напівпорядної дівки, яка твердо вирішила зібрати собі посаг і вийти заміж за поважну літню людину, не дуже вимогливу, яка не буде копирсатися в її минулому. І, готуючи собі в загальній кухні обід, вона мусила, як справжня німкеня, виявляти максимальну бережливість, а співчуваючи багатодітній удові, чоловік якої загинув на Східному фронті, приховувати від усіх, що ділиться з нею своїм мізерним пайком. Це розцінили б не інакше як те, що вона, Ельза, – розпутна дівка, їй перепадає дещо від фронтовиків, а тому вона бездумна і щедра.

Якось Ельза, сміючись, розповідала Йоганнові, що їй запропонував одружитися літній удівець, лейтенант із роти пропаганди. І коли вона дістане документи, що підтверджували б її арійське походження, він готовий негайно оформити шлюб і навіть хоче ще до того, як вони стануть подружжям, влаштувати так, щоб вона відпочила в одному з високогірних санаторіїв у Австрійських Альпах.

Йоганн, не звертаючи уваги на іронічний тон Ельзи, сказав поспіхом:

– От і добре. Нехай поки що Зубов тебе замінить. А ти відпочинеш. А потім пошлеш цього вдівця кудись подалі.

– Зубов? – перепитала Ельза. – Ну, знаєш, ти зовсім не розбираєшся в людях. Ця людина абсолютно не годиться для серйозної організаційної роботи.

– Стривай, – обурився Йоганн, – адже у нього вже ціла група. І діє вона успішно. Зовсім недавно вони перебили близько десяти курсантів розвідувально-диверсійної школи, а п'ятьох покалічили по дорозі до аеродрому, звідки їх мусили закинути до нас у тил.

– Ні-ні, – непохитно сказала Ельза, – проти Зубова я категорично заперечую. – Додала сумно: – Мабуть, після війни я в Бакуріані поїду, відпочину. – Стенула презирливо плечем: – І коли Зубов працюватиме там інструктором лижного спорту, – це для нього найбільше підхоже. Нехай їде туди разом зі своєю славетною мускулатурою.

У Варшаву приїхав Гуго Горфельд, старий друг Лансдорфа. Він був одним з директорів заводу «Оппель», що входив у концерн «Дженерал моторс».

Горфельд зупинився у Варшаві проїздом після тривалої ділової поїздки по Донбасу, де він вів переговори з командуванням СС про найскорішу відбудову кількох металургійних підприємств: останнім часом фірмі помітно не вистачало спеціальних сортів сталі, необхідних для виробництва танків пової конструкції.

Але в Донбасі його чекали невдачі, Старий радянський інженер, засуджений у тридцятих роках за участь в антирадянській організації, після того, як відбув покарання, посідав рядову посаду постачальника на одному з заводів, що цікавив Горфельда. Німецьке командування врахувало «поважні» обставини біографії старого чоловіка. Йому виявили особливе довір'я, призначили головним інженером заводу, і навіть німецькі службовці мусили йому підкорятись. Горфельд покладав великі надії на цього чоловіка.

І той справді надзвичайно вимогливо і навіть жорстоко ставився до радянських робітників, яких під загрозою розстрілу приневолили працювати тут. Він ще до революції; служив у колишніх власників цього заводу і зумів примусити своїх підлеглих працювати з таким нелюдським напруженням, що вони, і не раз навіть, намірялися вбити його.

Гестапо приставило до нього охоронців. Він одержав дуже велику зарплату і навіть побував у Німеччині, де познайомився з деякими технічними нововведеннями.

Отже, ця людина була справжньою знахідкою.

Але через кілька місяців виявилося, що деталі машин, виготовлені з металу, який постачав цей завод, дають тріщини і спрацьовуються завчасно, а танкова броня лускає від радянських болванок, як вітрове скло автомобіля, коли в нього пошпуриш каменем.

Тривалими і складними аналізами було встановлено, що псують метал присадки, які при зварюванні сталі давав головний інженер.

Його привезли до Берліна, і найкваліфікованіші слідчі почали провадити дізнання. І цей кволий старий, що пережив на допитах усі способи фізичного впливу, мовчав, очевидно, маючи намір понести в могилу таємницю свого методу псування металу. Подолати його впертість пощастило лише наркотичними способами. Очамрілий, він, сміючись, проговорився про рецептуру присадок, що утворюють у металі волосовики, які неможливо виявити на шліфах навіть найдосконалішими оптичними пристроями. І похвалився, що сам, без нічиєї допомоги, кидав у киплячу сталь паперові пакети з цими присадками.

Старого засудили до смертної кари, але обіцяли помилувати, коли він згодиться знову працювати з німцями.

– Уяви, – з огидою закінчив свою розповідь Горфельд, – цей нахаба навіть дозволив собі заявити, що саме тепер він особливо жалкує з приводу своїх колишніх сумнівів і про те, що не з першого дня революції віддав свої знання радянському народові. Тому народові, який тепер, коли радянські танки прийдуть у Берлін, дасть Німеччині останній і найповчальніший історичний урок. І одразу Горфельд заклопотано спитав у Лаисдорфа, – Як ти оцінюєш таку версію?

– З цим старим?

– Ні, з методом псування металу.

– Техніка – твоя галузь, – ухилився від прямої відповіді Лансдорф. І в свою чергу запитав: – Якими тобі здаються росіяни?

– Вони все ще воюють.

– Ні, ті, які залишились на окупованій землі?

– Пробач, але психологія ворога – це вже, у всякому разі, твоя галузь, – усміхнувся Горфельд.

Лансдорф замислено пожував сухими губами.

– Ми зробили велику стратегічну помилку.

– О, ти вже критикуєш генералітет!

– Ні, – сумно сказав Лансдорф. – Генералітет планує битви, і, можливо, в них – вершина нашої воєнно-наукової думки. Абвер дав генералітету всі відомості про озброєння ворога, його дислокації тощо. Справа зовсім в іншому.

– У чому ж?

Лансдорф насупився.

– Вивчаючи росіян, я прийшов до цікавого відкриття. Певна кількість їх має – як би точніше висловитись – загальнолюдські вади, пов'язані з біологічними факторами: вони бояться смерті, страждань тощо. Але таких меншість У значної ж більшості повністю відсутня природна психологічна якість добровільно приймати в певних умовах деякі форми рабського підкорення, щоб продовжити своє життя.

Спочатку я шукав пояснення цього в їхніх атеїстичних переконаннях. Але поступово – і зрозумій, я ще не зовсім впевнений у своїх висновках, бо визнати таке – значить втратити багато що з того, в чому ми були непохитно переконані, – поступово я почав думати, що в цього народу свідомість свободи рівнозначна відчуттю власного існування.

– І який же висновок ти зробив після таких тонких спостережень? – поцікавився Горфельд.

Лансдорф не надав значення іронії, що звучала в його голосі.

– Висновок єдиний. Якщо ми знищимо радянський народ, епідемія розповсюдиться по всьому світу, і навіть люди Заходу стануть схожі на твого російського інженера, який боровся проти ненависної йому Радянської влади, я потім віддав життя за її перемогу над нами. Тому нам слід відмовитися від расових забобонів. Ми повинні будь-якою ціною зберегти сталу структуру взаємин між заможними і незаможними. В сучасних умовах німецький націзм не може не відштовхувати можливих союзників.

Горфельд розуміюче всміхнувся:

– У всякому разі, фірма «Оппель» вчинила далекосяжно й розумно: на її комерційних бланках немає зображення свастики. Танки «Дженерал моторс» і фірми «Оппель» воюють зараз в Африці, і водять ці танки і німецькі танкісти, і наші вороги. Якість нашої продукції і продукції наших компаньйонів рівнозначна, як це й зазначалося в угоді між фірмами. І мені здається, що саме тут складаються основи майбутньої співдружності націй, незалежно від того, хто переможе в цій війні. Ми вже мали досвід першої світової війни. Згадай, у скільки міліардів доларів і фунтів обійшлося США і Великобританії те, що після поразки наша промисловість зробилася ще могутнішою, ніж тоді, коли ми почали війну. Все стає на своє місце: – І Горфельд закінчив єлейним тоном: – Ми християни і повинні в серці своєму зберігати священні і великі біблейські заповіти.

Йоганн, сидячи за рулем – Лансдорф хотів показати своєму другові околиці Варшави і попросив Йоганна допомогти в цьому, – намагався не пропустити жодного слова з цієї бесіди.

Він узяв од неї багато корисного для себе. Так, він довідався, крім дечого іншого, що німецька фірма «Оппель» «передала фірмі «Дженерал моторс» нові фільтри для танкових моторів – старі часто під час маршів засмічувались пісками африканської пустелі. Натомість Роммель, що воював з англійцями в Африці, одержав од фірми «Шелл» нову рецептуру мастила, надзвичайно стійкого до високих температур, що було дуже важливо для танків і машин, які рухаються під палючим сонячним промінням.

Така комерційна взаємодопомога фірм воюючих держав лише простакові могла видатися зрадою. На мові бізнесу це називалося інакше: точне виконання взятих на себе домовленими сторонами зобов'язань, які порушити неможливо навіть тоді, коли уряди цих країн опиняться у стані війни між собою.

Скептичну оцінку використання військовополонених як агентуру, за висловом Лансдорфа, Йоганн приписав не стільки його проникливості, скільки до певної міри перестраховці. Було відомо, що через підступність Гіммлера фюрер знов учинив рознос Канарісові. Той дав Гітлерові добуті агентурою креслення нових радянських танків. Але танк, побудований за цими кресленнями з відповідних сортів броньової сталі, німецькі протитанкові гармати розтрощили на танкодромі вщент.

Цей успіх німецької протитанкової артилерії Йоганн міг повністю приписати своїм заслугам, бо особливо ретельно підготував групу для цієї операції і через його старання розвідник-ходок дістав креслення танка і рецептуру сталі.

А при звільненні нашими військами Ростова німецькі танкісти в дуельній битві з радянськими танками мали серйозні втрати.

Лансдорф давно шукав можливості перейти із «штабу Валі» в Берлін, бо вважав, що там знайде ефективніше і безпечніше застосування своїх здібностей. Тому приїзд Горфельда був йому вигідний: через нього він вирішив нагадати про себе Гіммлерові, сподіваючись, що той, можливо, вважатиме своєчасним повернути його туди, де зараз робиться політика.

Йоганн виконував покладені на нього обов'язки з неухильною точністю, яка відповідала чіткому стилю роботи всього абверівського апарату. За цей час обстановка на фронтах стала такою несприятливою для вермахту, що недавні відчутні втрати в Росії не можна було вже надолужити. Наростало незадоволення серед союзників Німеччини. Від бомбардування руйнувалося все більше німецьких міст. Однак Йоганн здивовано спостерігав, що, незважаючи на все це, співробітники «штабу Валі» поводять себе так, ніби сам плин часу і дух його не підвладні ніяким зовнішнім впливам.

Які б не відбувалися бурі на безмежному океані фронту, острівець «штабу Валі», гарнізон його жив по раз і назавжди всталеному розпорядку, і люди мислили так само, як і рік тому. Тут вважалося за доблесть, якимсь особливим шиком ігнорувати все, що стосувалося прямих службових обов'язків.

І коли слідчі з третього відділу «штабу Валі» в перші дні війни, вербуючи в концтаборах в'язнів, з механічною точністю доводили їм, чому Німеччина стане володаркою світу, а Радянський Союз розпадеться під ударами доблесних сил вермахту, то й тепер вони з тією самою механічною точністю повторювали стару аргументацію, не намагаючись ні на йоту пристосувати її до зміненої обстановки.

Спочатку Йоганн мало не помилився, вважаючи цю механічну аргументацію витвором пропагандистської догматики, приписуючи її чиновницькому безініціативному педантизму. Але потім він зрозумів, що справа тут набагато складніша і коріння слід шукати в тому грунті, який живив стиль і дух імперії.

Поразка на Східному фронті викликала ще більшу активність всіх карних і розшукних служб рейху, скерованих проти самих німців.

Тому навіть співробітники абверу – довірені люди імперії – не намагалися «опрацьовувати» агентуру відповідно до змін в обстановці. Адже самий факт констатації співробітником абверу змін обстановки на Східному фронті міг обернутися свідченням невіри в перемогу. А за цей злочин, як і за найменші сумніви в непогрішимості фюрера жорстоко карали.

І коли дещо й змінилося в поведінці рядових співробітників «штабу Валі», то помітно це було лише в тому, що тепер вони публічно, з показною пристрастю змагалися між собою у виявленні відданості фюророві і передбаченні перемоги в якнайскоріший строк. Але коли ці люди, що давно пристосувались один до одного, розробляли план операції для чергової групи, яку засилали в радянський тил, вони працювали надзвичайно старанно, намагаючись все передбачити. І Вайс розумів, як тепер важко, точніше, майже неможливо. було б розгадати такі операції, коли б він вчасно не розставив у багатьох ланках штабної роботи «Валі» своїх людей.

Навіть у шевській майстерні у Вайса була своя людина. І підківку на каблук до трофейного радянського кирзового чобота він прибивав під певним кутом, щоб слід цього чобота був для радянського слідопита-контррозвідника доказом того, що тут проходив злочинець.

З допомогою невдахи курсанта – в'язня № 740014 – Вайсові вдалося знайти вірних людей серед тих, що прокладали траншеї для телефонного кабеля до однієї з ставок на Східному фронті. Вони зробили підкоп під цей кабель, спорудили щось схоже на бліндаж, де, як у могилі, обкладеній дерном, довгий час переховувався наш зв'язковий, закинений сюди для того, щоб підключати свій апарат до кабеля, що з'єднує ставку на фронті з рейхсканцелярією в Берліні.

Але кожний свій крок, слово, вчинок Йоганн тепер, як ніколи раніше, мусив особливо ретельно контролювати в складній атмосфері стеження й недовіри, яка так відчутно нависла над головами всіх німців без винятку. Навіть тих, хто мав особливі заслуги перед рейхом і раніше не раз виявляв сміливість, коли доводилося власноручно застосовувати найвигадливіші способи швидкої ліквідації людей. Тепер навіть такі «майстри» своєї справи втрачали самовладання і не могли приховати, як тремтять у них руки, коли хтось із їхніх-таки співробітників уїдливо запитував:

– То ви, здається, висловили бажання ввійти у спеціальну групу німецьких військовослужбовців, що здалися добровільно, щоб взяти участь у диверсійній операції звільнення від радянського полону старших німецьких офіцерів?

Щось подібне зробили недавно троє чекістів. Вони пробралися в один з німецьких концтаборів разом з партією військовополонених, звільнили велику групу в'язнів, і потім утрьох під прикриттям дорожнього котка дві години вели бій на шосе, не даючи есесівському моторизованому підрозділові переслідувати втікачів. Всю цю операцію розробив Вайс.

Після тривалих допитів і вивчення слідчого матеріалу контррозвідка абверу і відповідний відділ гестапо констатували: всі деталі операції і сукупність пов'язаних з нею заходів свідчать про те, що нею керував видатний майстер.

І описання цієї операції було розіслано абвергрупам не тільки як інформацію для здійснення заходів, щоб надалі відвертати подібні ексцеси, але й як рекомендацію агентам. Тим, хто, маючи високу мужність, спробує повторити подібну операцію в радянському тилу для звільнення німецьких військовополонених.

Та в цій інформації замовчувалося про те, що три радянських чекісти, використавши дорожній коток як бронековпак циліндричної форми, тягнули його трактором по шосе і вели бій під його захистом. А коли в'їхали на залізничний віадук, останній живий чекіст заклав у каток таку кількість вибухівки, що під час вибуху його осколки з силою бронебійних снарядів зрізали устої ферм і пробили баки нафтоцистерн так, ніби вони були не з металу, а з картону. Навіть залишків тіл чекістів неможливо було виявити на обпаленому грунті, вкритому обгорілим і пожолобленим металом. Вони ніби випарувалися, щезли.

Послідовників такої методики великої визвольної операції серед співробітників абверу щось не виявлялося. Хоча за завданням Канаріса сотні чиновників підбирали в архівах розвідок всі схеми втеч, що будь-коли здійснювали військовополонені з таборів, щоб рекомендувати найбільш вдалі з них своїм групам. А до всього цього тепер перед абвером виникло завдання звільнити ряд офіцерів вермахту з радянського полону, що досі не було передбачено ні у функціях абверу, ні в плані «Барбаросса».

Дітріх послав на фронт спеціальну групу німців, співробітників абверу. Вони одержали завдання добровільно здатися ворогові, щоб у радянських таборах для військовополонених вчинити розправу над німцями, які, потрапивши у полон, дозволяють собі сумніватися в непереможній величі Третьої імперії.

І від Вайса вимагалося немало спритності, прозорливості та й часу, щоб виявити мету цього завдання, ознайомитися із списками відібраних Дітріхом співробітників, скласти картотеку їхніх прикмет і негайно переслати всі ці матеріали в Центр.

Якщо виключити із сфери діяльності Йоганна Вайса обов'язки, покладені на нього як на співробітника «штабу Валі», а взяти лише складні завдання, що доводилось виконувати йому як радянському розвідникові, то й цього було носить, щоб зрозуміти, що людина працює з величезним перенапруженням всіх нервових, фізичних і розумових сил.

Одна лише операція з Гвіздком вимагала колосальної і копіткої щоденної роботи.

Гвіздок, ставши «резидентом», розгорнув на Уралі під керівництвом Баришева активну роботу. І від нього весь час надходили заявки на додаткове засилання нових груп, засобів зв'язку, озброєння, найновіших підривних матеріалів. І, нарешті, просто значних грошових сум для «підкупу» все нових відповідальних радянських працівників.

Сам Гвіздок, як він повідомив, пробрався на металургійний комбінат як співробітник відділу кадрів, що давало йому майже необмежені можливості для влаштування німецької агентури в різних цехах і установах, якими керує комбінат.

Зі всього цього Вайс зрозумів, що радянські контррозвідники організували величезну пастку оптового масштабу і викачують з «штабу Валі» все більше і більше людей і засобів у цей резервуар, очевидно, дуже великий за розміром. Група Гвіздка вже перейшла в розряд «розвідцентру», повідомлення про діяльність якого, обминаючи «штаб Валі», потрапляли тепер безпосередньо самому адміралові Канарісу. І Лансдорф відчував деяке невдоволення: самолюбство його було зачеплене тим, що найбільший розвідцентр абверу вийшов з-під його безпосереднього керівництва.

А Дітріх просто лютував. Заслуги цього найбільшого розвідувального центру він приписував собі цілком. І ампутацію Гвіздкової ноги вважав не так досягненням медицини, як частиною блискуче розробленої ним розвідувальної операції. Ще б пак! Підготовлено агента так само невловимого, як людина, що має чарівну шапку-невидимку.

Тим часом деякі абверівські розвідувальні групи, заслані в радянський тил, тільки-но приземлившись, уже мусили вести бій з радянськими оперативниками. Найрозсудливіші учасники цих груп стали працювати під контролем радянських чекістів, завантажуючи відділи штабів абверу різноманітною інформацією, яку тут зовсім не вважали брехливою, через те що вона була правдоподібна. І саме через цю свою правдоподібність вона нищівніше впливала на діяльність штабів вермахту, ніж навіть сміливі нальоти підрозділів радянських парашутистів на ці штаби.

Так, наприклад, Гіммлеру було доставлено папку з добре підробленими доповідними і щоденником великої радянської геологічної експедиції, яку очолював визначний учений. В них містився аналіз покладів рідкісних металів у відповідних районах країни. Всі матеріали безперечно свідчили: поклади ці виявились такими мізерними, що експлуатувати їх було б нерозумно, нікчемно. На обкладинці папки майстерною рукою графолога була накреслена люта резолюція наркома.

А насправді нарком не так давно з великою радістю підписав подання до вищих урядових нагород майже всіх учасників цієї експедиції, що відкривала для країни і, зрозуміло, для потреб оборонної промисловості нечувані поклади рідкісних металів.