355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 60)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 60 (всего у книги 61 страниц)

69

У той день, коли почалась операція по визволенню в'язнів з підземного концтабору, Генріх і Віллі Шварцкопфи у парадних мундирах пробиралися серед руїн рейхсканцелярії: вони йшли поздоровити фюрера з днем народження. Прийом для найближчих до Гітлера осіб було призначено в підземному бункері.

Привести з собою племінника Віллі Шварцкопфові запропонував Кальтенбруннер, сподіваючись, що фюрерові, можливо, буде приємно згадати, як одного разу силою свого гіпнотичного погляду йому пощастило «приспати» цього молодика.

Перед виходом з будинку Віллі підійшов до дзеркала і старанно оглядів себе, а потім немов приміряв кілька усмішок, добираючи, яку зобразити на обличчі, коли він вітатиме фюрера. Чекаючи дядька, Генріх недбало переглядав папери, що лежали в нього на столі. На одному з них він прочитав:

«Головному адміністративному управлінню СС Берлін – Ліхтенфельде – Вест

Доповідаю про те, що будівництво крематорію III закінчено. Таким чином, всі крематорії, відносно яких було видано наказ, побудовані.

Продуктивність наявних тепер крематоріїв за добу роботи:

1) Старий крематорій І. 3х2 муфельних печей – 340 трупів.

2) Новий крематорій у таборі для військовополонених II. 5х3 муфельних печей – 1440 трупів.

3) Новий крематорій ІІІ. 5x3 муфельних печей – 1440 трупів.

4) Новий крематорій IV– 708 трупів.

5) Новий крематорій V – 768 трупів.

Разом: 4756 трупів на добу».

До доповідної був підколотий рахунок фірми «І-А. Топф і сини» (Ерфурт): «Кошторис витрат:

Ціна печі – 25 148 рейхсмарок, вага – 4637 кг. Ціну вказано франко-вагони, відвантажувані зі станції.

За дорученням «І. – А. Топф і сини»: Зендер, Ердман. 50 001/0211».

Генріх простягнув Віллі ці бухгалтерські документи госпуправління СС, сказав:

– Ну що ж, незабаром нам усім доведеться розплачуватися по цих рахунках!

Віллі невдоволено буркнув:

– Це старі папери, я приготував їх, щоб знищити.

– Як докази? – спитав Генріх.

Віллі сказав похмуро:

– Я тут не винен. Мені наказували, і я замовляв, наглядав за будівництвом, платив гроші. – Додав: – Я чесна людина, і ніхто не посміє докорити мені, що я брав комісійні з тих фірм, з якими мав справу, хоч у комерційному світі це заведено.

– То чого ж ви вирішили знищити ці документи?

– Я ще подумаю, чи варто. Мабуть, вони можуть згодитись, як характеристика моєї добропорядності.

– А кому буде потрібна така характеристика?

– Знаєш, – сердито сказав Віллі, – хоч би там що, фірми й концерни, з якими я мав справу, ні в якому разі не припинять свого існування. Так було і минулої світової війни, сподіваюсь, те саме буде й тепер. Отже, Віллі Шварцкопф може сподіватися на посаду управителя в одній з тих фірм, з якими він мав ділові контакти і при цьому зарекомендував себе з найкращого боку.

– Ви вірите у своє майбутнє, дядю?

– Атож, звичайно, поки західний світ залишається таким, яким він був і до фюрера і яким буде після нього. Коли закінчиться ця колотнеча з перемогою над нами, західним державам доведеться розщедритись, щоб поновити нашу міць і знову націлити її проти Радянського Союзу.

– Однак ви оптиміст, і нерви у вас залізні.

– Звичайно, – самовдоволено погодився Віллі. Мугикнув презирливо: – Я не Лансдорф. Це він застрелився, як істеричка, коли хтось із підлеглих доповів йому, що один з його улюбленців нібито радянський розвідник.

– На кого ж упала підозра? – спитав Генріх.

– Невідомо: Лансдорф спалив усі папери. Занадто вже він пишався своєю недосяжною, як йому здавалося, для звичайних смертних майстерністю читати в чужих душах. Готував мемуари, де зобразив себе як зорю першої величини в німецькій розвідувальній службі. І, напевне, не захотів, щоб його мемуари були трохи пошкоджені. От і застрелився з авторської пихи і старечої хворобливої підозріливості.

– Значить, ніякого радянського розвідника не було?

– Звісно. Звичайнісінький наклеп невдахи-співробітника, який ревнує до іншого, спритнішого.

Пробираючись через руїни рейхсканцелярії у підземну казарму есесівської охорони, Шварцкопфи таки добре замастили свої парадні мундири вапном та битою цеглою. У вузькому коридорі вони скинули рукавиці і обтрусили з себе пил, потім пройшли кам'яними сходами через гараж і стали в чергу вищих чинів рейху, які прибули привітати фюрера. Черга повільно просувалася.

У довгій, як вагон, приймальні з низькою стелею і голими бетонними стінами, під портретом Фрідріха Великого, вставленим у золочену раму, сидів у кріслі Гітлер.

Ноги його в широких брюках були розставлені, наче він сповзав з крісла і хотів утриматися в ньому. Картопляного кольору брезкле обличчя його обвисло, відтягуючи нижні повіки. Волосся вогке й акуратно розчесане, як на покійникові.

Величезний, горилоподібний Кальтенбруннер стояв ліворуч від фюрера. Поруч нього – низький на зріст Борман. Його безгуба, з вузькою щілиною рота фізіономія зберігала колишній зарозумілий вираз.

Старший ад'ютант Гітлера, заклопотано схилившись, стояв праворуч і після кожного потиску руки непомітна протирав фюрерову долоню ваткою, змоченою дезинфікуючою рідиною.

Хоч у бункері стояла тиша, в цьому затхлому й душному підземеллі було важко почути, що відповідає Гітлер на привітання. Він з помітним зусиллям, булькотливо бурмотів якісь нечутні слова, і його, здавалось, безкістне, кволе тіло дедалі нижче спускалося з крісла. Тільки великий, грубої форми ніс на сірому й вогкому обличчі стирчав твердо, гордовито й самостійно. Ліва рука, що лежала на підлокітнику, весь час конвульсивно сіпалась. І ніхто не смів дивитися на цю самотню руку, що енергійно сіпалась у той час, як її власник знесилено й мляво сповзав з крісла.

Та коли до Гітлера підійшов Гіммлер і, солодко усміхаючись, почав захоплено вітати його, сталося те, чого Генріх Шварцкопф найменше сподівався від цього напівтрупа і про що розповідали тільки в плітках-легендах. Фюрер схопився – шалений, напружений, несамовитий. Верескливо волаючи, він намагався своїми скарлюченими пальцями зірвати ордени з Гіммлерового мундира.

З недоладних вигуків насилу можна було розібрати, чим викликана ця лють: англо-американські війська виявили в концтаборі Берген-Бельзен, а також в інших таборах неумертвлених в'язнів. Есесівці, застосовуючи фауст-патрони, встигли вбити тільки частину в'язнів, але обпечені трупи не були спалені.

Гітлер звинувачував Гіммлера в тому, що той зробив це навмисне, намагаючись перешкодити завершенню переговорів з англійцями та американцями про спільні дії проти Радянської Армії.

Гіммлер мовчки й терпляче дочекався, поки цей приступ шаленої енергії закінчився й сили Гітлерові вичерпались. Скориставшись миттю, він почав діловито доповідати: він віддав наказ відіслати всіх в'язнів з концентраційних таборів Заксенхаузену, Равенсбруку та Нейєнгамму похідними колонами в Любек. Там їх мали повантажити на судна, вивезти у відкрите море і втопити. Наказ цей уже виконується.

– І не залишиться ніяких слідів? – стомлено спитав Гітлер.

– Абсолютно, – твердо запевнив Гіммлер. Потім сказав: – Мій фюрер, ви ж знаєте: у концентраційних таборах, розташованих і в самій Німеччині, і на окупованій території, було в цілому близько вісімнадцяти мільйонів чоловік. Одинадцять мільйонів з них за ці роки було піддано обробленню на умертвління. – Промовив з гідністю: – Мої заслуги і старання в цьому напрямі вам відомі. – Поскаржився: – Але, на жаль, у ряді таборів мій наказ, що виходив з вашого веління, не був виконаний. Винні в тому фатальні обставини, які не піддаються розслідуванню: тут і катастрофа з літаком, в якому летіли уповноважені СС, і багато чого іншого…

Доповідаючи рівним голосом, Гіммлер завмирав від жаху: боявся, що фюрерові стали відомі його таємні підступи і от зараз, у цю хвилину, дано буде наказ арештувати його.

Шелленберг усіляко намагався навіяти Гіммлерові бадьорість і віру в майбутнє. Він викликав з Гамбурга астролога Вульфа, і той склав для Гіммлера гороскоп, в якому була визначена наперед його доля; він буде фюрером. Шелленберг підмовив Фелікса Керстена, особистого масажиста Гіммлера, щоб той переконував розкислого рейхсфюрера, наче йому призначено бути наступником Гітлера.

Підбадьорений всіма цими напученнями, Гіммлер навіть наважився просити свого старого шкільного товариша Штумпфеггера, щоб той зробив Гітлерові смертельний укол, замінивши наркотичну речовину у шприці отрутою.

Але зараз, схилившись перед фюрером, що знесилено, з нерухомими зіницями валявся у кріслі, Гіммлер здригався від жаху…

Ідучи до Гітлера, щоб поздоровити його з днем народження, Гіммлер засунув собі за щоку ампулу з отрутою. І, доповідаючи, весь час відчував її біля десни. Якщо фюрер віддасть наказ арештувати його, він ледь ворухне язиком – і ампула опиниться на зубах. Зімкнути шелепи, ампула хрусне – і все. І він обдурить Кальтенбруннера й Бормана, позбавить їх змоги катувати його, застосовуючи тих самих способів, які за довгі роки практики у катівнях навчився застосовувати він сам…

Фюрер стомлено махнув рукою. Гіммлер перевів дух і навшпиньках рушив до виходу. Обличчя його, шия та під пахвами були мокрі від смердючого, як сеча, поту.

На цьому прийом було закінчено. Фюрер стомився, заявив ад'ютант, але обіцяв, що про всіх, хто прийшов поздоровити, буде потім докладено.

У підземному гаражі юрмилися не прийняті Гітлером високопоставлені візитери – головним чином, найближче його оточення, його почет.

Серед них Генріх побачив зухвалого і самовдоволеного генерала Фегелейна, чоловіка сестри Єви Браун. Від Віллі він знав, що Фегелейн – сподвижник Гіммлера й веде з ним якісь таємні переговори. Але зараз генерал злісно лаяв голосно Гіммлера за бездарність, за невміння знищити в'язнів у концтаборах. І Гіммлер покірно вислухував образи, ні слова не відповідаючи на них.

Фегелейн змовк тільки тоді, коли з'явилась у супроводі своїх дітей Магда Геббельс: у присутності особи жіночої статі були неприпустимі ті висловлювання, які він уживав, лаючи Гіммлера.

Обоє вони – і Фегелейн, і Гіммлер – поштивим уклоном привітали фрау Геббельс. Потім, наче це не він щойно ображав Гіммлера, Фегелейн, ніби нічого й не було, звернувся до рейхсфюрера:

– Я гадаю, він, – кивок на двері, – до кінця не покине бункер.

– Ви думаєте? – із сумнівом у голосі промовив Гіммлер і, подивившись уважно на вогкі бетонні зведення, промовив: – Спорудження не дуже надійне.

– А що тепер надійне і хто надійний? – спитав Фегелейн.

– Кого ви маєте на увазі?

– Однак ви смілива людина: наважилися поздоровити фюрера. А от Геріиг не наважився – засів на півдні, чекає, поки його проголосять наступником.

– Ну, це ми ще подивимось.

– Саме так, – погодився Фегелейн і ще раз багатонадійно усміхнувся Гіммлерові.

Де було Фегелейнові знати, що, поки він донесе фюрерові на Гіммлера, Борман і Кальтенбруннер донесуть на нього самого і не мине й кількох днів, як він буде розстріляний тут-таки, у закиданому уламками дворі рейхсканцелярії. І Єва Браун на втіху і не без заздрості скаже своїй овдовілій сестрі:

– Ну от, тепер ти можеш перед західними державами видавати себе за жертву Гітлера. І навіть одержиш від них пенсію, цілком достатню для того, щоб відкрито утримувати твого Скорцені.

– Спочатку він був твоїм коханцем, – нагадає вдова.

– Але душею і серцем я завжди була з Адольфом, – гордо скаже Єва, – навіть тоді, коли Отто бував зі мною милий.

Через своє хирляве здоров'я і крайню неврастенічність Гітлер ніколи не міг дозволити собі зробити приємне – власноручно вбити кого-небудь. Але він любив тих, кому це було під силу. Любив і заздрив їм. Він прихильно ставився до Отто Скорпені. Його тілесна сила, його «великість» захоплювали фюрера. Цей тупий, з крихітним, зачатковим мозком велетень, коли був буршем, навіть на першому курсі не міг освоїти найелементарніших предметів. А от спробували б не дати йому диплом інженера! Та він проламав би голову першому-ліпшому професорові з-за рогу кастетом.

Скорцені мав постать борця, він обріс густим важким м'ясом, але на студентських спортивних змаганнях ніколи і ні в чому не міг добитися першості. Звір за натурою, він був позбавлений деяких рис, властивих тваринам. Йому бракувало сліпої відваги. Але для того, щоб убивати безкарно, не зустрічаючи опору, потрібна тільки кмітливість. І він убивав професійно, як м'ясник, знаючи, що йому ніщо не загрожує. Його професія вбивці приваблювала до нього фюрера, і фюрер поблажливо прощав сестрам Браун їхній потяг до цієї тварини.

Магда Геббельс ішла крізь натовп, що зібрався в гаражі, презирливо піднявши і без того високі по тодішній моді плечі. Вона знала, що кожен тут не раз із скорботним обличчям випитував Мюрсльє, особистого Гітлерового лікаря, про стан здоров'я обожнюваного фюрера, сподіваючись, що воно безнадійне.

Та Мюрельє так нашпиговував Гітлера ін'єкціями наркотиків, що той з напівтрупа знову перетворювався в осатанілого володаря, що прагне помститися всім і кожному.

Магда Геббельс знала: всі тут прагнуть смерті Гітлера. Але кожен хоче почути про неї раніше за інших, щоб негайно почати плазувати перед тим, хто, примудрившись, зуміє зробитися наступником фюрера.

А для декого смерть Гітлера була б тільки сигналом до втечі на Захід або куди-небудь. Тікати без цього сигналу вони боялись, знаючи, що Гіммлер, Кальтенбруннер, Борман знайдуть втікача і з насолодою вб'ють. І вб'ють не як дезертира, а як можливого претендента на участь у таємному поділі велетенських скарбів, що зберігаються в банках нейтральних держав. Це був резервний фонд на той випадок, якщо для націстів відкриється можливість знову прийти до влади.

Магда Геббельс злобно глянула на м'ясисту постать Кальтенбруннера: вона знала, що Кальтенбруннер і його друг Скорцені все підготували для втечі в Австрійські Альпи, де в тайниках була схована величезна кількість різного роду цінностей. Обоє вони брехали фюрерові, що в гоpax споруджено неприступні бастіони, де засядуть добірні есесівці, щоб продовжувати боротьбу.

Магда не вірила, що ці улюбленці фюрерові воюватимуть, коли його не стане. Вона знала: вони просто хочуть викрасти приховані в горах скарби.

Але чи могла вона знати, що станеться далі? Що Скорцені, супроводячи знесиленого Кальтенбруннера гірською стежкою, віддасть його американцям, сподіваючись здобути собі їхню вдячність і позбутися партнера під час поділу добре захованих багатств. Скорцені здійснив свій намір, та ще ж у нього була тверда гарантія в тому, що англо-американці поставляться до нього поштиво. Коли після капітуляції Італії Скорцені вкрав Муссоліні з ув'язнення, він зумів украсти в нього не тільки частину щоденників, але – і це найголовніше – таємне листування з прем'єр-міністром Англії Уїнстоном Черчіллем.

У цих листах містились такі компрометуючі Черчілля матеріали, що його політична репутація могла на схилі років бути непоправно заплямована без надії на очищення. Скорцені пред'явив англо-американцям ці листи Черчілля як ультиматум, вимагаючи натомість поштивості, комфорту і повної свободи.

… Геббельс стояв, оточений генералами, опираючись на крило завантаженої чемоданами машини з непробивними сизими шибками. Відкинувши голову із скошеним лобом, постукуючи ногою з нарощеним, як копито, підбором, він казав:

– Ми твердо віримо, що в нинішній героїчній боротьбі нашого народу, якщо заглядати далеко вперед, виникає найвеличніша імперія, яку коли-небудь знала історія. Але це залежить тільки від нас самих…

Магда знала, що в цій машині вони повинні виїхати з Берліна, але не зараз, а потім, коли Гітлер підпише свій заповіт. Чоловік сподівається, що його вірність фюрер оцінить по заслузі. А поки що він тільки старається використати залишки часу, переказує плітки Гітлерові на Гіммлера, Кальтенбруннера й Бормана як на можливих претендентів на роль фюрера. Він зумів разом з Кальтенбруннером і Борманом настроїти Гітлера проти Гіммлера.

Кейтель крутив ручку патефона, як завжди, коли до нього звертались із запитаннями, а він не хотів на них відповідати. З тупим виразом обличчя слухав музику, чекаючи, коли вичерпається терпіння людини, що звернулась до нього з невідкладним питанням.

Кейтелъ знав: фюрер не залишає бункер під рейхсканцелярією не тому, що прагне керувати звідси військами, які безнадійно б'ються проти радянських дивізій, що штурмують Берлін. Тільки-но Гітлер покине бункер, як ті, хто опиниться поруч з ним, в ім'я свого порятунку передадуть його противникові як викуп за себе. І будуть клятвами й документами запевняти, що оцей напівпаралітик у стані прострації, який втратив мову, вір і слух, і є той самий Гітлер, фюрер, колишній диктатор колишньої Третьої імперії.

А тим часом усі, що зібрались у приміщенні рейхсканцелярії, відзначали день народження Гітлера. Зараз у гаражі вони розмовляли, палили цигарки, пили, ставлячи пляшки з вином на приступки машин. Все було пристойно.

Хтось жартівливо повідомив, що Крупп сказав про Герінга: «Цю тушу слід було приволокти в Рур, щоб накрити нею ті мої заводи, на які падають бомби. Це єдине, на що він зараз придатний».

Про марні спроби Герінга від свого імені укласти сепаратний мир із союзниками було відомо всім. Але також було відомо й інше: придушити демократичний рух у Німеччині міг тільки Гіммлер – пін зосередив у своїх руках всі поліцейські та есесівські сили рейху.

Гіммлер тепер – єдина фігура, гідна стати наступником Гітлера. Але, на жаль, йому не вдалося знищити найнебезпечніші докази: в'язні багатьох концтаборів визволені Радянською Армією, а також військами союзників.

Фюрерові гості намагалися з'ясувати, що перешкодило Гіммлерові й Кальтенбруннерові начисто змести всі концтабори з землі. Говорили про це роздратовано, не знали, що й думати.

Не розуміли вони також, чому з німецької території, зайнятої радянськими військами, не надходять відомості про підпільні терористичні загони «Вервольфу», – адже вони добре постачені всім потрібним для найактивніших дій.

Чув ці розмови Генріх Шварцкопф і з гордістю думав про Йоганна Вайса. І собою він тепер теж пишався. Затягнутий у чорний мундир есесівця, він поводився тут бундючно. Було відомо, що фюрер прихильно ставиться до нього. Він вважався спритним молодиком, і навіть Генерали про всякий випадок люб'язно усміхались, підносячи келих, щоб випити разом з ним.

Люди, що прибули поздоровити фюрера, не поспішали розходитись, але зовсім не тому, що їм приємно було зустрітись один з одним. Почалося чергове бомбування, і, не бажаючи показатися боягузами, вони не переставали жваво розмовляти. Додержуючи пристойності, балакали аби про що, терпляче дожидаючи, коли нарешті можна буде втекти з цього ненадійного підземелля.

У тих з них, хто належав до свити, охорони та обслужуючого персоналу Гітлера, обличчя були світло-сірі, хворобливого кольору. Через постійне перебування у підземеллі шкіра знебарвилась, і, щоб по дужо скидатися на покійниць, довго пролежалих у моргу, жінки-зв'язківки так яскраво розмалювалися, наче мали вийти на сцену. Це був склеп, де ходили мерці, і кожен з них намагався здаватися живою людиною.

Віллі Шварцкопф ні на хвилину не залишався один: його раз у раз відводили вбік, то той, то інший щось заклопотано шепотіли йому на вухо. Адміністративно-господарське управління СС було тепер головною ланкою рейху: воно відало фінансовим забезпеченням усіх цих діячів імперії на той час, коли імперія перестане існувати.

І Віллі Шварцкопф роздавав направо й наліво щедрі й утішні обіцянки. Йому теж обіцяли золоті гори у винагороду за послугу. У відповідь він недовірливо хитав головою, чудово розуміючи, що його обдурять так само, як і він мав намір обдурити багатьох із своїх підопічних. Він сам керував фінансовими операціями, оформляв переводи валюти й золота в іноземні банки на поточні рахунки з підставними іменами. Документи на ці підставні імена чудово виготовив технічний відділ зарубіжної розвідки, і частину з них Віллі встиг привласнити. Він не збирався тікати на захід з важезними, громіздкими чемоданами: щоб акуратно укласти ці документи, досить буде пошарпаного ручного саквояжа з подвійним дном. А одержати по них у банках він встигне. Спочатку треба освоїтись і вирішити, в яке підприємство найнадійніше й найвигідніше вкласти свої кошти. Усвідомлення того, що він уже став власником мільйонів, допомагало Віллі зберігати скромний вигляд і послужливо обіцяти кожному все, що тому хотілось.

Так, він терпляче вислухав Кейтеля; той, перш ніж обговорити з ним деякі свої фінансові справи, сказав довірчо:

– Фюрер не втратив надії, ні. Князь Гогенлое ще може від його імені домовитися з англо-американцями; особливі надії він покладає на США. Якби ви бачили фюрера, коли він одержав звістку про смерть Рузвельта! Він радів од усього серця, мов дитина. Ви знаєте, він пуританин, не п'є ні краплі спиртного, а тут наказав подати шампанського. Чому тільки це сталося так пізно? Якби на рік раніше! Трумен занадто пізно став президентом. – Сказав роздратовано: – Ми давно знали про його симпатії до нас і могли б йому допомогти свого часу – підкинути здібних агентів, щоб усунути Рузвельта. Гейдріх умів робити такі справи з бездоганною вишуканістю. Не те що Гіммлер. Що таке Гіммлер? Тупиця! Фюрер не пробачить йому помилки з концтаборами. Борман розцінює переговори Гіммлера з агентами англійців та американців як зраду і ставить питання про виключення його з націстських лав. Та головне – концтабори. І він ще посмів поставити тільки собі в заслугу знищення одинадцяти мільйонів! І не зміг справитися з іншими. В яких умовах? Найсприятливіших! Та за це повісити мало!

Віллі поштиво доповів Кейтелеві, яких заходів ужило адміністративно-господарське управління СС, щоб оформити поточні рахунки в банках нейтральних країн на підставних осіб. Їхні імена вписуються в документи, виготовлені технічним відділом СД, і вручаються тим, для кого і зроблені ці вклади.

– Чудово, – сказав Кейтель. – Я ще подумаю над тим, який спосіб для мене буде найприйнятніший.

Юрмлячись у гаражі в парадних мундирах, усі ці керівні діячі імперії гомоніли один з одним пошепки, зберігаючи на обличчях скорботний, урочистий вираз, який буває на похоронах. Всі вони відчували те, що охоплює людей, коли вмирає одноліток: кожний боязко і з тривогою думає, чи немає у нього самого симптомів хвороби, від якої помер покійний.

І так само, як на похоронах, люблять говорити про світила медицини, які могли б своїм втручанням врятувати покійного, так само з особливою надією присутні питали один в одного, чи мають намір Трумен і Черчілль «врятувати» Німецьку імперію для нової війни проти Росії.

Генріх, переходячи від групи до групи, уважно слухав ці розмови. І, слухаючи, про що гомонять проміж себе приречені, він думав про Йоганна Вайса – друга свого, який, рискуючи життям, витяг його з цієї безодні і зробив борцем за нову Німеччину.

Генріх не повернувся до будинку, де він жив і де Віллі Шварцкопф влаштував свою особисту канцелярію.

Ще напередодні він вийняв з сейфів Віллі безліч документів, які свідчили про злочини націстів.

Генріх виконав доручення Йоганна Вайса: в руках у нього опинились невідпорні докази, – їх потім можна буд пред'явити від імені нової Німеччини на суді над гітлерівськими воєнними злочинцями, над фашизмом. Частина цих документів і була передана згодом Міжнародному трибуналові в Нюрнбергу.

Усі ці папери він сховав у тайник, вказаний йому професором Штутгофом. Професор дав Генріхові явку в одну з німецьких підпільних організацій у робітничому районі Веддінга. Тут Генріх, переодягнений у простий одяг, і переховувався якийсь час у квартирі багатодітного робітника, комуніста Отто Шульца.

Генріх розказав Шульцові, що його дядько Віллі Шварцкопф підстроїв вбивство свого брата і він, Генріх, хотів застрелити вбивцю свого батька, але один російський товариш заборонив йому це.

Отто з глибоким співчуттям слухав Генріха.

– Цей росіянин, безперечно, ваш найбільший друг, – сказав Шульц. – Він хотів, щоб ви стали борцем з фашизмом не тільки тому, що один з фашистів убив вашого батька.

– Атож, – відповів Генріх, – він такий, мій Йоганн…

– Він німець?

– Ні, – сказав Генріх, – справжній росіянин. Але він комуніст, як і ви. – Додав гордо: – І він за німців – таких, як ви та ваші товариші. – Помовчав і тихо закінчив: – Але, здається, Йоганн загинув…

– Не знаєте, за яких обставин?

– Він рятував в'язнів у концтаборах. Там були люди всіх національностей – з країн, поневолених фашистами, десятки тисяч людей. Він любив казати, що людина тільки тоді щаслива, коли служить людям…

– Ви не знаєте його справжнього імені?

– Ні, – відповів Генріх. – Але він врятував мене, врятував від чогось страшнішого, ніж смерть…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю