Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 61 страниц)

18

На другий день підрозділ майора Штейнгліца приступив нарешті до своїх прямих обов'язків.

У великій, госпітального типу палатці за розкладним столом чотири солдати, серед них і Вайс, сортували документи. Часто траплялися зіпсовані, залиті кров'ю. Такі документи кидали в сміттєві кошики з різноколірного дроту.

Нумерували печатки і штампи після того, як з них було зроблено відбиток на аркуші паперу, і складали у велику скриню.

Карти, коли на них не було ніяких позначок, викидали, а коли були позначки або написано щось рукою, – передавали єфрейторові Вольфу. Той старанно вивчав кожну таку карту і деякі з них, обережно склавши, ховав у портфель, у звичайний цивільний портфель з ременями і двома пласкими замками.

Солдати-канцеляристи працювали з чиновницькою заповзятливістю, і розмови вони вели мирні: про своє здоров'я, про листи з дому, про ціни на продукти, одяг, взуття. І, сортуючи, переглядаючи папери, вони періодично витирали пальці гумовими губками, змоченими дезинфікуючою рідиною, щоб не підхопити інфекції. І якби не це, не їхні мундири та жовте світло в целулоїдових віконцях палатки, все схоже було б на звичайну канцелярську контору й ні на що інше.

Вольф, виявивши заплямовані кров'ю папери, казав усім:

– Панове, нагадую: будьте уважні й викидайте неохайні папери, які не мають цінності.

За ці кілька діб табір на болоті перетворився на акуратне військове містечко: скрізь прокладено доріжки з колод, стоять стовпи з покажчиками, штабні палатки обкопані траншеями, насоси день і ніч відкачують з траншей воду. Навіть комарів стало менше після того, як у повітрі розпилили якусь їдку рідину, пристосувавши для цього ранцеві вогнемети.

І не тільки офіцери, а й солдати. мали підкреслено охайний вигляд, начебто й не було в них під ногами зміючої, грязької безодні, непролазного багна, трясовини.

Містки з перилами з білих березових стовбурів, такі видимі вночі, настили для транспорту, лінії дротів зв'язку, акуратно укладені на торфові бруски або підняті на бамбукових жердинах, – усе це й багато чого іншого свідчило про досвідченість, майстерність, армійське вміння, дисципліну штабних команд, про їхнє чудове матеріальне оснащення. І тільки одне було безглузде – ці тилові служби розмістилися в болоті, а не на сухому пагорку за кілька кілометрів від пункту, призначеного для дислокації.

Мотомеханізовані з'єднання німецької армії стрімко й глибоко кліщами вгризалися в тіло країни, безбоязно залишаючи у себе в тилу оточені, ізольовані і покремсані в нерівних боях острівці радянських гарнізонів: їх залишали на розтерзання спеціальним частинам, щедро спорядженим всіма найновішими засобами знищення.

За даними німецької розвідки, в населеному пункті Кулички спочатку зайняли оборону кілька танків і близько півроти прикордонників, але поступово кількість радянських солдатів збільшувалася. Кожної ночі до Куличок із відчайдушними боями проривалися все нові бійці, хоч кожного разу при прориві до гарнізону Куличок майже половина їх гинула.

Німецьке командування вважало таке винищення ворога економічним. Для знищення гарнізону підійшла артилерійська частина, і все було підготовлено. Старанно розрахували, скільки треба боєприпасів на відповідну площу, із кількох стволів вони повинні бути випущені, і гармати вже стояли в належному порядку навколо плацдарму. Та однак, незважаючи навіть на те, що своїм вогнем радянський гарнізон не давав німецьким частинам просуватися по шосе, німці не поспішали із штурмом, чекаючи на підхід танків.

Штейнгліц і Дітріх не сиділи склавши руки. Вони часто виїздили на вогневі позиції, щоб спостерігати поведінку противника, але оскільки спеціальності в них були різні, то й цікавили їх різні сторони цієї поведінки.

Вайсові довелося перепинити роботу в канцелярській палатці, щоб супроводити Штейнгліца в його поїздках.

Було відомо, що радянські танкісти в Куличках, коли в них скінчилося пальне, закопали свої машини в землю. І ніхто не побоювався раптового прориву танків з боку оточення гарнізону.

Та однієї ночі, коли Штейнгліц і Дітріх, як завжди, проглядали в стереотруби із спостережного пункту спеціально залишене дефіле, до. якого запекло й відчайдушно пробивалися крізь кулеметний вогонь розрізнені групки радянських солдат, рантом у бік шосе, стріляючи з гармати й кулемета, рвонувся самотній радянський танк.

Ту ж мить пролунали залпи, і точно пристріляні по секторах батареї підбили танк.

Штейнгліц і Дітріх наказали солдатам взяти в загиблих танкістів документи. Вони правильно розміркували, що для цієї машини, очевидно, було зібрано останні залишки пального і екіпаж дістав завдання пробитися до більшого радянського з'єднання не стільки по допомогу, скільки по те, щоб одержати наказ, як діяти гарнізонові далі: відступити чи захищати цей плацдарм до кінця.

Такі накази і запити про них уже не раз попадали до рук офіцерів абверу. До того ж німецькі радисти багато разів перехоплювали в ефірі звертання оточеного гарнізону до вищих штабів.

Солдати, послані до розбитого радянського танка, не змогли виконати наказ: обложений гарнізон відкрив такий вогонь, що троє німців були зразу ж убиті, а двоє, поранені, ледве приповзли назад.

З наступних п'яти солдатів не повернувся жоден.

Якщо обложений гарнізон охороняє підбитий танк, не шкодуючи дорогоцінних боєприпасів, значить, він має документи, які ні в якому разі не повніші попасти ворогові до рук.

Нову п'ятірку солдатів примусили повзти до танка тільки під погрозою розстрілу. І знову троє були одразу вбиті. Двоє проповзли не більш як десяток метрів і зарилися в болото, лежали, не наважуючись підвести голови.

Небо, ясне, зоряне, заболочена рівнина в скалках бакаїв, сріблиться верболіз, тиша. А там, під пагорком, височіє темне груддя двобаштового радянського танка в сталевому рваному дранті пробоїн від німецьких снарядів.

На спостережному пункті, в чистенькому, чепурному дзоті, обшитому світлим тесом, сидять на складаних стільчиках німецькі офіцери. Яскраво горить електрична лампа, на столику судки термоси з гарячою вечерею, на колінах в офіцерів паперові серветки, вони їдять і розмовляють про їжу.

Армійський офіцер шанобливо слухає Штейнгліца. Майор розповідає про особливості іспанської, англійської, французької, італійської кухонь. Розповідає він докладно, з цілковитим знанням усіх кулінарних тонкощів. Він добре знає ці країни, був там резидентом.

Дітріх зрідка ліниво докидає свої зауваження. Він теж знавець європейських кухонь, навіть більш обізнаний, ніж Штейнгліц: він багато подорожував і зупинявся в найкращих готелях. Штейнгліц не міг собі цього дозволити. Адже він бував за кордоном не задля розваги – виконував агентурні завдання, працював. І завжди, навіть здійснюючи найвідповідальніші операції, намагався зекономити на свою користь якомога більшу суму з коштів, відпущених йому на проведення тієї чи іншої операції. І коли готувався до неї, досконально продумуючи всі її деталі, він не менш старанно прикидав, як вигадати більше для себе, хоч заздалегідь був відомий розмір належної грошової винагороди і він завжди одержував її від начальника другого відділу «Ц» або готівкою, або у вигляді чека.

Армійський офіцер сказав, що викликав танк, години через дві він підійде і тоді можна буде наблизитись до підбитої радянської машини, щоб забрати в мертвих танкістів документи. А поки що лишається терпляче ждати.

Вайс, як це стало тепер звичаєм, мовчки прислуговував офіцерам. Міняв тарілки, розкладав м'ясо, наливав вино в похідні пластмасові стопочки, краяв хліб; підігрівав на електричній плитці галети з тмином і консервовану, залиту смальцем ковбасу в пласких банках. І, спритно роблячи все це, міркував, як йому слід зараз діяти. Півтора десятка німецьких солдатів не досягли мети, і мало шансів досягти її. Риск дуже великий. Чи має він право рискувати?

Йому казали вдома: твоє життя тенор тобі не належатиме. Це не твоє життя, коли од нього може залежати життя інших. І якщо ти необачно, непродумано підеш назустріч загибелі, то загинеш не тільки ти, а можливо, й ще багато радянських людей: вони стануть жертвами фашистських диверсій, підступних задумів, які ти міг би відвернути. Життя хорошого розвідника часом дорівнює іксові, помноженому на велике число, а за ним – людські і матеріальні цінності. Та коли цей розвідник тільки те й робить, що грається власним життям, чваниться своєю особистою хоробрістю, він нічого, окрім шкоди, не дасть. Адже сам по собі він нічого не важить, хоч би як пиндючився, хоч би якою ефектною, героїчною здавалась йому власна загибель. Розвідником має керувати глибоко і далекоглядно виправданий розрахунок. І розумна бездіяльність за певних обставин незмірно цінніша за якусь там поквапну і непродуману дію, нехай хоч яку відважну на перший погляд, але спрямовану на розв'язання лише найближчого, часткового завдання, і, непродумано зважившись на цю дію, забувши про головне, він перестає бути для противника небезпечним. Він стає мертвим радянським розвідником, а якщо попаде в руки ворога живим, його катуватимуть, аби дізнатися про все, пов'язане з його попередніми ділами.

Як же повинен у даній ситуації діяти Йоганн? Звичайно, він може загинути, взявшись добратися до радянського танка. Але ж не обов'язково він загине. А коли доповзе, то влізе в танк і знищить пакет, який, безперечно, передали одному з танкістів. Якщо гарнізон зібрав усе пальне, аби тільки танк прорвався, якщо до нього, рискуючи залишитись без боєприпасів, не дають підійти, значить, пакет дуже важливий, від нього залежить життя багатьох, певно, не менш як тисячі радянських солдатів і офіцерів. Отже, пропорції зараз такі: один до тисячі.

І хоч Йоганнові заборонено рискувати собою, при такому співвідношенні він, мабуть, має право на риск. Є ще одна обставина, на яку він не може не зважати. Довготерпіння його не безмежне. Скільки ж можна споглядати з непричетним виглядом скривавлену, обпалену землю Батьківщини, дивитись, як убивають радянських людей, і догідливо прислуговувати вбивцям так, нібито нічого іншого в нього й на думці нема! Він повинен дати собі перепочинок, хоч на кілька хвилин вирватися з цього нестерпно бездіяльного, повільного існування. Лише кілька хвилин дії – і він знову знайде в собі силу волі, спокій, здатність прикидатися. Кілька хвилин – це так небагато, і потім він знов, як і раніше, буде вичікувати, вичікувати без кінця й краю. Ну, може він собі це дозволити? І нічого з ним не скоїться, він буде дуже обережний і зуміє доповзти до танка. І не про себе одного він думає: він хоче знищити пакет, щоб врятувати людей. Ну, що тут поганого? Він знищить пакет і зразу ж повернеться, і знову все піде так, як і досі. Ні, навіть не так: він стане ще гнучкішим, ще хитрішим, ще обережнішим і терплячішим.

Йоганн розклав на тарілки акуратні шматочки гарячої шинкової ковбаси і паруючу картоплю, налив у пластмасові стопочки залишки коричневого рому, зняв фартух, поправив пілотку.

– Пане майор, якщо я зараз більш не потрібен, дозвольте мені взяти документи з підбитого радянського танка. – Усе це він сказав таким тоном, яким запитував: «Ви дозволите підлити вам соусу?»

Штейнгліц, з відомих тільки йому міркувань, не захотів показати, яке важливе для нього це прохання. Що ж, солдат хоче вчинити подвиг – це природно і навіть обов'язково для німецького солдата. І майор, не підводячи очей від тарілки, мовчки кивнув головою.

Йоганн зняв із стіни брезентову сумку, з якої стирчали довгі дерев'яні ручки гранат, каску і автомат армійського офіцера, надів усе це на себе й, козирнувши, вийшов з бліндажа.

19

Небо похмурніло, затяглося обрідними хмарками, та блекле світло його, як і раніше, чітко освітлювало кожен горбочок. Було тихо, сонно, сіро, понуро. Трава застигла в прохолодній росі.

Йоганн уважно оглянув болото. До танка найбезпечніше добиратися не по прямій, а зигзагами: від падини до падини, від купини до купини, від горбочка до горбочка. Прикинув і запам'ятав орієнтири, щоб не збочити з потрібного напрямку.

Він поповз, як тільки проминув окоп бойової охорони, і, здавалося, не до танка, а вбік од нього. Змушував себе часто відпочивати, повзти повільно, звиваючись, як плазун, вдавлюватися у землю, тертись обличчям об траву. Наказував собі боятися найменшого тріску гілочки, ледь чутного брязкоту заліза, кожного шереху, бездиханно завмирати, як не завмирає навіть найпослідущий боягуз, коли він просто божеволіє зо страху. Та саме розум наказував Йоганнові поводитись так, як поводиться людина, що нестямно боїться смерті. Йоганн теж боявся, але боявся не смерті: він боявся втратити життя, яке йому не належало. У нього було таке відчуття, нібито він піддає смертельній небезпеці не себе, а найдорожчу йому людину, життя якої незрівнянно значніше, важливіше, ніж його власне. Вони її довірили Йоганнові Вайсу, а він не виправдав цього високого довір'я. І він тремтів за цілість цієї людини і робив усе, щоб врятувати її, вберегти від величезної небезпеки, якій піддав її Йоганн Вайс.

Він повз дуже повільно, безсоромно боягузливо, Старанно, боязко вибираючи найменше прикриття. І, напевне, офіцерам набридло стежити за ним в стереотрубу, а Штейнгліц відчув навіть щось схоже на конфуз: який же боягуз його хвалений шофер! Та звичайно, їм набридло стежити в стереотрубу за Вайсом, який повз, наче сіра мокриця, за цим боягузом, що ганьбить мундир німецького солдата. І добре, якось легше, коли за тобою не стежать.

Йоганн глянув на світні стрілки годинника. Виявляється, він тільки трохи більше двох годин безупинно й повільно тягне себе по болоту, раз у раз зупиняється й знову повзе в тиші, у вогкості, в багнюці. І в цю мить пролунав постріл, перший постріл, і всім тілом відчув Йоганн, як ударилася об землю куля радянського снайпера. А потім почалося полювання на Вайса. Поки стріляв один снайпер, німці мовчали, та коли пролунали короткі кулеметні черги, на них, немовби знехотя, відповіли безприцільними довгими чергами, а потім рішуче стукнув міномет – один, другий.

Йоганн, уже збираючи останні сили, зигзагоподібними кидками чимраз ближче й ближче підбирався до танка, і чим коротшою ставала до нього відстань, тим довшими ставали черги радянського кулемета. Йоганн побачив, як біля самого його обличчя немовби пробігли ланцюжком польові миші – це черга лягла біля його голови. Він завмер, потім почав перекочуватися, потім знову повз: кидок вправо, кидок вліво, два кидки вліво, один вперед. Якщо й поранять, то хоч не в голову, не в серце. Тоді він все-таки доповзе і встигне зробити те, що він мусить зробити.

І ось Йоганн лежить прикритий танком.

Пахне металом. В кількох місцях зяють рвані пробоїни, і з них кисло й гостро відгонить пороховим гаром.

Передній люк відчинений, з нього звісилося нерухоме тіло. Йоганн прожогом перекинувся в люк, кулеметна черга безпечно вдарила по броні, начебто жбурнули жменю гальки, та не встиг він цього подумати, як біль обпік його: куля пробили ногу.

Йоганн не схотів гаяти часу він і потім встигне скинути чобота, перев'язати рану. Втягнув мертвого танкіста в люк, швидко оглянув його кишені. Пакета немає. Біля важеля скорчився ще один танкіст – мертвий, залитий кров'ю. Присвічуючи собі в темряві запальничкою, Йоганн оглянув і його кишені. Нічого, ніяких паперів. Може, в халяві? Йоганн нахилився, і раптом залізо сковзнуло по його голові й ударило по плечу.

Йоганн діяв так, як його вчили діяти в подібних випадках. Він не схопився, хоч інстинкт підказує людині зустрічати небезпеку стоячи, а вміло звалився на спину, зігнув ноги, притис їх, щоб захистити живіт і груди, і, раптом розпрямився, з величезною силою вдарив обома ногами.

Біль у ключиці і перебитій нозі на мить кинула його немов у чорну яму. Отямився він від нового болю: танкіст, який лишився живим, бив його головою об сталеву підлогу, пробував душити слизькими від крові руками. Йоганн відірвав од себе його руку, затис під пахвою і різко перевернувся, стараючись вивернути руку з суглоба. Тепер він лежав на танкісті, але задихався, не міг вимовити й слова і відпочивав, щоб зітхнути, щоб хоч що-небудь сказати. Потім настійливо, владно заговорив:

– Зрозумій! Я свій. – Зітхнувши, Йоганн сказав: – А тепер слухай! – І почав виразно, немов диктуючи, твердити: – За двадцять кілометрів від Куличок на північний захід Висілки, база пального. – Звелів: – Повтори! Ну, повтори, тобі кажуть… І запам'ятай. Тепер де пакет? Адже є пакет?

Танкіст потягнувся за пістолетом. Йоганн сказав квапливо:

– Не треба… Прийде фашистський танк. Зрозумів? Танк. Треба знищити пакет.

Танкіст опустив пістолет.

– Ти хто?

Йоганн подав запальничку.

– Пали.

Танкіст відповз від Йоганна й, не опускаючи пістолета, вийняв пакет, чиркнув запальничкою, підніс полум'я до пакета, спитав:

– А хто про базу сповістить?

– Ти!

– Виходить, мені назад, до своїх?

Йоганн кивнув.

– Можеш не добратись, уб'ють, і пакет залишиться при тобі. Зрозуміло?

Танкіст, повагавшись, промовив:

– У мене ще карта з нашими вогневими позиціями і мінним полем. Палити?

– Давай її сюди.

Танкіст навів пістолет. Йоганн спитав:

– А що карта є?

– Яка?

– Така сама, тільки чиста.

– Припустімо…

Йоганн, чи то кривлячись од болю, чи то всміхаючись, Спитав:

– Не втямиш? Намітимо фальшиві поля і вогневі позиції там, де їх немає, і підкинемо карту.

– Та ти хто?

– Давай карти, – знову звелів Йоганн. – У тебе ж пістолет!

Танкіст подав планшет. Йоганн витер руки, наказав:

– Світи!

Розстеливши обидві карти, став робиш позначки на чистій.

Танкіст, опустивши пістолет, стежив за його роботою. Похвалив:

– Здорово виходить! – І знову спитав: – Та хто ж ти?

Йоганн одну карту спалив, а другу поклав у планшет і сказав танкістові, вказуючи очима на труп:

– Повісь на нього планшет.

Танкіст виконав його наказ.

– А тепер, товаришу, – голос Йоганнів здригнувся, – прощавай…

Танкіст ступнув до люка. Йоганн спинив його:

– Візьмеш з собою ось його.

– Та він мертвий.

– Метрів сто протягнеш, потім залиш – німці підберуть. Так до них карта дійде певніше.

– А ти? – спитав танкіст.

– Що я?

– А ти ж як?

Йоганн трохи підвівся, обмацав себе.

– Нічого, якось поповзу.

– Тепер мене слухай, – сказав танкіст. – Я поповзу, ти – за мною, бий услід з автомата. Картинка вийде ясна. Може, зустрінемося. – І танкіст знову повторив – То не хочеш сказати, хто ти?

– Не не хочу, а не можу. Зрозумів?

– Ну що ж, товаришу, давай руку, чи як! – І танкіст простягнув свою.

Виліз із люка, витяг тіло загиблого товариша й поповз, поклавши його на спину.

Через кілька хвилин Йоганн виліз за ним. Старанно прицілився з автомата й почав бити трохи праворуч частими чергами, встиг навіть кинути вбік гранату. А потім німці відкрили вогонь – могутній, вступили мінометні батареї, поруч розірвалася міна, гаряче і якесь важке повітря підкинуло Йоганна, жбурнуло, і нестерпним болем насунула пекуча, липка темрява. Очевидно, вже непритомний, він все-таки приповз до танка, сховався під його захистом.

20

Йоганна Вайса доставили в госпіталь з биркою на руці. Коли б не було рук, то бирку прикріпили б до ноги. Коли б не було кінцівок, повісили б на шию.

Як і скрізь, у госпіталі був співробітник гестапо. Він наглядав, наскільки точно медики керуються настановою націстів: рейху не потрібні каліки, рейху потрібні солдати. Головне – не врятувати життя пораненому, а повернути солдата після поранення на фронт. Поранений може ослабнути від втрати крові, від страждань, кричати, плакати, стогнати. Та при всьому цьому він перш за все повинен, мусить зцілитися в ті строки, за які передбачено його одужання.

За медперсоналом наглядав унтершарфюрер Фішер. За пораненими – ротенфюрер Барч.

Барч був зовсім здоровий, однак лежав непорушно, як лежали всі тяжкопоранені. Прів у бинтах. Це була його робота. Його перекладали з палати в палату, з ліжка на ліжко, аби він міг чути, про що марить фронтовик. Або що він потім розповідає про бої.

Фішер відав сортуванням поранених. Розподіляв по палатах, беручи до уваги не стільки характер поранення, скільки інформацію Барча про солдата. В окремому флігелі, в палаті з ґратами на вікнах, лежали поранені, приречені Фішером до служби у штрафних частинах.

Фішер був бадьорий, товариський. Ситий, життєрадісний товстун з соковитими коричневими очима. Завжди з недокурком сигари в зубах.

Барч від довгого перебування у госпіталі, від зниділого життя без повітря, від постійного лежання, непорушності був блідий, дряблий, кволий, страждав від ядухи і постійного безсоння. На обличчі в нього застиг страдницький вираз, виразніший навіть, піж у вмираючих.

В офіцерській палаті турбота про поранених визначалася не пораненням, а званням, нагородами, родом служби, зв'язками, грішми. Там теж були свій Фішер, свій Барч.

Тимчасова втрата свідомості таїла смертельну небезпеку для Вайса. І, опритомнівши, він навіть не встиг зрадіти з того, що лишився живий: його охопила тривога, чи не втратив він часом контролю над собою, коли був непритомним, чи мовчав він? Та все начебто було гаразд.

Хірург оглянув Вайса в присутності Фішера, і той спитав механічним голосом, як бажає солдат, щоб його лікували:

– Тропіки більше болю, але швидке зцілення, раніше на фронт чи більше анестезії, але повільне одужання?

Вайсові було необхідно якомога швидше повернутися в свій спецпідрозділ, і він з привабливою щирістю заявив, що мріє швидше опинитися на фронті. І Фішер зробив першу відмітку в історії хвороби Вайса, діагностуючи його політичне здоров'я.

Звична Йоганнова спостережливість допомогла йому одразу ж визначити справжні функції і Фішера, і Барча.

І коли Барч почав страдницьки млосним голосом радити Вайсові, що слід проробляти, аби продовжити перебування в госпіталі, Вайс вихлюпнув йому в обличчя рештки кави. І покликав до себе Фішера. Та доповідати Фішерові не було потреби. Побачивши залите гущею кави Барчеве обличчя, Фішер і сам усе зрозумів. Сказав Вайсові суворо:

– Ти, солдате, не кип'ятися: Барч відданий фюрерові…

Тепер Йоганнові не потрібно було більш ніяких доказів: і з Фішером, і з Барчем усе було ясно.

Госпіталь чимось нагадував поле після бою і відрізнявся від нього тільки тим, що все тут було охайним, чистеньким. Спостерігаючи поранених, чуючи їхні стогони, бачачи, як страждають ці солдати з відрізаними кінцівками, покалічені, вмираючі, Йоганн переживав подвійне почуття.

Це були вороги. І чим більше їх потрапляло сюди, тим краще: значить, радянські війська успішно відбивають напад фашистів.

Та це були люди. Ослабнувши від страждань, відчувши дотик смерті, деякі з них немовби поверталися в свою природну людську оболонку: батьки родин, майстрові, селяни, робітники, студенти, недавні школярі.

Йоганн бачив, як мертво скляніли очі якого-небудь солдата, коли Фішер, бадьоро поплескуючи його по плечу, заявляв про зцілення. Значить, на фронт. І коли в декого вистачало сили волі, незважаючи на нестерпний біль, засинати, опинившись на госпітальному ліжку, то напередодні виписки всі страждали на безсоння. Не могли загасити в собі жагу життя, але думали тільки про себе. Ніхто не казав, що не хоче вбивати.

Йоганн одного разу вночі сказав допитливо:

– Не можу заснути: все про російського танкіста думаю. Літній уже. Дружина. Діти. Можливо, як і я, до армії шофером працював, а я вбив його.

Хтось пробурчав у темряві:

– Не ти його, то він би тебе.

– Але ж він і так був увесь зранений.

– Росіяни живучі.

– Але він просив не вбивати.

– Брешеш, вони не просять! – твердо сказав хтось хриплим голосом.

Барч голосно поцікавився:

– А коли який-небудь попросить?

– Та я кажу – вони не просять! – уперто повторив той самий голос. – Не просять – і край. – І додав злісно: – Ти, корово, мене на словах не лови, бачив я таких!

– Он ти як!.. – погрозливо почав Барч.

– Так, – обірвав його хриплий і змовк.

Другого дня, коли Вайс повернувся після перев'язки в палату, на ліжку, де лежав раніше солдат з хриплим голосом, був другий поранений і стогнав тоненько, жалібно.

Вайс спитав Бирча:

– А де той? – І кивнув на ліжко.

Барч багатозначно підморгнув:

– Німецький солдат повинен тільки зневажати ворогів. А ти як думаєш?

Вайс відповів переконано:

– Я своїх ворогів ненавиджу.

– Правильно, – схвалив Барч. – Правильно кажеш.

Вайс, дивлячись йому у вічі, промовив:

– Я знаю, кому я служу і кого я мушу ненавидіти. – І, відчувши, що не слід говорити таким тоном, спитав заклопотано: – Як ти себе почуваєш, Барч? Я хотів би зустрітися з тобою потім, десь на фронті.

Барч промовив засмучено:

– А чого ж, можливо, звичайно… – Потім сказав роздратовано: – Не розумію росіян. Чого вони хочуть? Армію розбито, а вони не кидають воювати. Інший цивілізований народ давно б уже капітулював і пристосувався до нових вимог, щоб продовжити своє існування…

– На скільки, – спитав Вайс, – продовжувати їм існування?

Барч відповів туманно:

– Поки що їх значно більше, ніж нам потрібно буде східних робітників…

– А тобі скільки їх треба?

– Я б узяв п'ять-шість.

– Чому не десять-двадцять?

Барч зітхнув:

– Коли б батько ще прикупив землі… А поки що, ми розрахували, п'ятьох-шістьох вистачить. Все-таки їх доведеться утримувати. У нас скотарська ферма в Баварії, і вигідніш годувати зайву худобу, аніж зайвих робітників. – Почванився: – Я закінчив у тридцять п'ятому році агроекономічну школу. Батько й тепер радиться зі мною, куди вигідніше вкладати гроші. В роки кризи батько їздив пожирувати до міста. – Показав на долоні: – Отакенький шматочок шпику – і, будь ласка, дівчина. Мати знала. Ключі від комори ховала. Батько зробив відмичку. Він і тепер ще бадьорий.

– Краде шпик для дівчат?

– Узяв двох із жіночого табору.

Вайс промовив мрійливо:

– Хотів би я все-таки з тобою на фронті зустрітися, дуже хотів би…

Барчу ці Вайсові слова не сподобалися, він змовк, одвернувся до стіни…

Під час операції і болючих перев'язок Йоганн поводився, мабуть, не дуже розумно. Він мовчав, зціпивши зуби, облипаючись потом від нестерпного болю. І ніколи не скаржився лікарям на слабість, нездужання, не випрошував додаткового, посиленого харчування і ліків, як це робили всі поранені солдати, щоб підіслати додому або продати на чорному ринку. Він надто відрізнявся від інших, і це могло викликати підозру.

Барч розповідав, що в Чехословаччині він міняв найпаршивіші медикаменти на годинники, брошки, обручки й навіть купував за них жінок, використовуючи безвихідне становище тих, у кого хворів хтось із близьких людей. Місця на медикаменти треба мало, а одержати за них можна дуже багато. Він сказав Вайсові по секрету, що відповідні служби вермахту мають наказ одразу ж вилучати всі медикаменти на захоплених територіях. І не тому, що в Німеччині не вистачає ліків, а для того, щоб сприяти скороченню чисельності населення на цих територіях. І Барч позаздрив своєму шефові Фішеру, під контролем в якого всі медикаменти, які надходять у госпіталь: Фішер чималу частину їх сплавляє на чорний ринок. На нього працюють кілька солдатів з підозрілими пораненнями – в кисть руки. Вони знають, що, коли приховають хоч пфеніг з його виручки, Фішер може в перший-ліпший момент передати їх військовій поліції.

Потім Барч сказав шанобливо, що ніхто так добре, як Фішер, не знає, коли й де готується наступ і яких втрат зазнає німецька армія.

– Звідки йому знати? – усумнився Вайс. – Брешеш ти все!

Барч навіть не образився.

– Ні, я не брешу. Фішер – неабиякий чоловік. Він відповідно до встановлених норм складає список медикаментів, необхідних для кожної військової операції, і потім відсилає звіт про витрачені медикаменти, кількість яких зростає відповідно до втрат. А також актує не повернене госпіталям обмундирування.

– Чому не повернене? – здивувався Вайс.

– Дурень, – сказав Барч. – Що ми, солдат голих ховаємо? У нас тут не концтабір.

Це одверте Барчове натякання аж наче зціляло Йоганна.

Його рани заживали не зовсім добро. Через сепсис близько трьох тижнів трималася висока температура, і він змушений був втрачати всі свої душевні і фізичні сили, щоб не загубити під час непритомності тієї часточки свідомості, яка допомагала йому і в маренні бути абверівським солдатом Вайсом, а не тим, ким він був насправді.

Під час болючих перев'язок поранені кричали, верещали, вили, а деякі навіть силкувалися вкусити лікаря, і це вважалося нормальним, й ніхто не вбачав у цьому чогось негожого.

Йоганн терпів під час обробки ран, ні разу не застогнав, не зойкнув, хоч біль був просто нестерпний. А на це теж потрібні були сили, яких у нього вже майже не лишилося. І все-таки він з нечуваною впертістю тримався й тут, у перев'язочній, коли в цьому не було аніякої потреби. Хто зна, можливо, ця безглузда боротьба із стражданнями була доцільна, бо інакше Йоганн по ночував би себе людиною.

І він став повільно повертатися до життя.

Він уже не втрачав свідомості, поступово падала температура, з кожним днем все далі й далі відходив біль, прибували сили, навіть апетит з'явився.

І разом з тим Йоганна охопило виснажливе пригнічення, туга. Війна. На смертний бій з ворогом повстали всі радянські люди, навіть старі й діти, ніхто не щадить себе, а він, молодий чоловік, комуніст, вилежується, не даючи ніякої користі, на німецькому ліжку, і німецькі лікарі повертають його до життя. Ніщо йому тут не загрожує, він лежить у теплій, чистій постелі, ситий, його турботливо доглядають, він навіть у пошані. Ще б пак! Німецький солдат-герой, що побував у рукопашному бою.

А тут ще Йоганн дізнався від поранених, що гарнізон, оточений у Куличках, був атакований після могутньої артпідготовки і повністю знищений.

Виходить, марно Йоганн смертельно ризикував.

Він вчинив неправильно, нікуди від цього не дінешся, нема й не буде йому виправдання. Та звідки Йоганн міг знати, що, коли танкіст, спливаючи кров'ю, доповз до своїх, йому не довелося доповісти начальникові гарнізону про те, що з ним трапилося!

Обеззброєний, без пояса, він стояв, хитаючись, перед начальником особливого відділу й мовчав. Той вимагав признатися у зраді Батьківщині: усе, що йому казав танкіст, здавалося неправдоподібним, вигаданим. Були факти, які танкіст не заперечував і не міг заперечувати. Так, він зустрівся з фашистом. Так, і фашист його не вбив, а він не вбив фашиста. Так, він дав фашистові карту. Байдуже яку, але дав. Де секретний пакет? Немає пакета. Самого цього досить. Не взяв секретного пакета! Все ясно.

І танкістові теж було все ясно – він добре усвідомлював безвихідність свого становища. І стійко прийняв вирок, тільки просив не переміщувати вогневі позиції і мінне поле. А коли зрозумів, що до його слів, як і досі, ставляться з підозрою, почав так принизливо просити про це, як легкодухі благають зберегти їм життя.