Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 61 страниц)

23

Майор жив в особняку, що колись належав знаменитому польському художникові. Старого художника розстріляли за те, що він повісив у костьолі ікону, на якій була зображена розп'ята на свастиці Польща…

Вартовий навіть не підпустив Вайса до воріт. Але Вайс вперто наполягав, заявивши, що має сповістити щось незвичайне і коли вже його не можуть пропустити, то нехай майор вийде до нього.

І коли Штейнгліц вийшов і, ледь кивнувши, байдуже втупився в нього, Вайс, простягаючи пляшку трофейного французького коньяку, який дала йому Ельфріда, клацнув каблуками, козирнув і доповів:

– Пане майор, ви посилали за цією маркою коньяку. Прошу пробачення, трохи затримався…

Штейнгліц усміхнувся.

Вайсові цього було досить, щоб незалежно пройти повз вартового.

Далі він діяв так безцеремонно, як і вирішив діяти. Удавши, ніби не помічає нового шофера Штейнгліца, оглянув машину, вичистив сидіння. А коли шофер спробував заперечити, Вайс нагримав на нього, кажучи, що за такий догляд машини розстріляти й то мало.

А вранці подав у постіль Штейнгліцові сніданок, приготовлений з продуктів, якими наділила його Ельфріда. Сказав весело:

– Пане майор, у вас чудовий вигляд. Я щасливий бачити вас!

Поснідавши, майор буркнув:

– Ти налякав мою хлопця.

– Жалкую, що не вбив! – вигукнув Вайс. – Гальма в такому стані, що я аж здригнувся, коли зрозумів, у якій небезпеці було ваше життя.

Вайс не міг церемонитися с шофером. Це як рукопашний бій. І той, хто його виграє, залишиться у Штейнгліца. Вайс мав його виграти. І виграв.

Він подав машину до під'їзду й чекав майора, тримаючи на колінах гайкового ключа. Шофер стояв трохи віддалік.

Вийшов Штейнгліц, сів поруч Вайса і, нібито не помічаючи другого шофера, нетерпляче ворухнув підборіддям. Цей рух Вайс уже знав.

Це означало, що майор поспішає.

І тільки-но машина рушила, як до неї приєднався транспортер з автоматниками. Так, справи в майора йдуть непогано, коли тепер його супроводить такий ескорт.

– Вітаю, пане майор! – І Йоганн кивнув на машину з охороною.

Штейнгліц не відповів, тільки спідня губа в нього ледь одвисла. Отже, він схвалив догадливість свого шофера, поздоровлення було приємне йому.

Не всі ще розуміли, що з нього знято опалу, а Дітріх просто зумисне удавав, нібито не знає, яке довір'я виявлено Штейнгліцу, яке важливе доручення йому дали, й не міняв свого поблажливо-покровительського тону. Але Штейнгліц мирився з цим. З контррозвідником, коли він навіть називає себе твоїм другом, найкраще триматися так, немов він виявляє тобі честь своєю дружбою.

Ось і зараз, коли їм слід було б удвох розшукувати об'єкт і разом вирішувати, що більше підійде, Дітріх хроне в постелі. І, потинявшись на околицях Варшави, майор Штейнгліц змушений буде доповісти капітанові Дітріху про наслідки своїх пошуків, а той, позіхаючи, можливо, скаже йому, як минулого разу:

– І все-таки, Аксель, ти йолоп. Мабуть, свого часу ти спритно працював пістолетом, А от головою – ні. Головою ти ніколи не вмів працювати. Порівняти її із задом – це значить образити зад.

Звичайно, Штейнгліц міг би таке відповісти Дітріхові!.. Але Штейнгліц – людина розумна. Він змовчав. Адже за подібний натяк Дітріх зуміє так хитро спровадити його в гестапо, що навіть сам адмірал Канаріс не виклопоче для нього заміни страти штрафною ротою.

Вайс, дивлячись на майора в дзеркало, сказав з гордістю:

– О пане майор! У вас нагорода?

– Це давно, – недбало кинув Штейнгліц.

– Тоді, пане майор, вважайте, що я поздоровив вас із наступною!

Штейнгліц не відповів. Однак ще раз оцінив Вайсову уважність. Як цей солдат, ні, вже єфрейтор, вміє одвернути від неприємних думок! Треба відправити назад у частину того, нового шофера. Тільки й знає, що дивиться відданими, собачими очима та тремтить, коли б не послали на фронт. А цей Вайс – хоробрий солдат. І разом з тим як він уміє відчувати настрій свого начальника!

Ось Вайс помітив, що Штейнгліц задивився на сільську дівчину, яка високо підняла спідницю, переходячи через калюжу, і – будь ласка – уповільнив хід машини. Ні, він надзвичайно чутливо розуміє свого хазяїна. Добре, що його не вбили. Треба зробити йому щось приємне. І Штейнгліц сказав:

– Тут для нижчих чинів уже є будинок з дівками. Ордер на відвідування – у відділі обслуговування.

– Дякую вам, пане майор! – широко всміхнувся Вайс. Коли б тільки майор знав, як зрадів Йоганн цій несподіваній ласці!

Виходить, коли настане потрібний момент, буде привід відлучитися, щоб обстежити нове розташування, таке саме таємниче, як і те, попереднє, де Вайс тик довго пробув на становищі в'язня.

Майор Штейнгліц невтомно гасав навколо Варшави, старанно обстежуючи поміщицькі садиби, замки, вілли, фольварки, і робив це так прискіпливо, з такою зацікавленістю, нібито наглядав маєток для себе.

Тепер у ці поїздки майор брав з собою колишнього ротмістра польської охранки Душкевича. Панові Душкевичу було вже далеко за п'ятдесят, але він дуже пильнував себе. Рідке волосся, розчесане на прямий проділ, пофарбоване, брови висмикані в стрілку, як у жінки, запалена від частого бриття шкіра припудрена.

Обрезкла синюшна фізіономія і великий живіт, що звисав між розкарякуватих ніг, не псували доспи, солідного вигляду у його добротному англійському пальті і чорному котелку. І тримався він з німецьким офіцером солідно, без запобігань. Він навіть сказав Штейнгліцу з докором:

– Гер майор, смію вас запевнити: до останнього часу ми не втрачали розумної надії, що разом з вами, разом з великою Німеччиною ми покінчимо з більшовиками, та, на жаль…

Штейнгліц, дивлячись у вікно, спитав:

– Як це називалося раніше?

– Варшавське воєводство, гер майор.

– Ні, вся оця країна?

Пан Душкевич побагровів.

Майор зазирнув прозорими, крижаними очима у випуклі, тютюнового кольору очі Душкевича, порадив:

– Я б не рекомендував вам обтяжувати пам'ять старовинними спогадами: це може шкідливо відбитися на здоров'ї.

– Багаторічний досвід боротьби з комуністами дає змогу думати, що саме тепер моєму здоров'ю нічого не загрожує, – з гідністю відповів пан Душкевич.

Штейнгліц змовчав.

Душкевич возив з собою карту околиць Варшави, тримав її на товстих колінах, і, коли треба було, чіпляв на носа пенсне із золотим ланцюжком на завушній дужці, і, як кожна далекозора людина, гордовито відхилившись, розглядав карту, і в ці хвилини скидався на заслуженого професора.

Одного разу він сказав глибокодумно:

– Я людина освічена, майже закінчив гімназію, працював з інтелігенцією і, як знавець, смію дещо запропонувати. Публічні страти, звичайно, ефективні, однак вони роблять польську інтелігенцію надміру популярною в народі. Смію рекомендувати власний досвід. Я брав групу політичних і випускав на волю найвиднішого з них. Через якийсь час підсаджував до тих, що лишилися, свого, і він сповіщав в'язнів, що той, звільнений, – зрадник. І не перешкоджав їм інформувати про це свою організацію. Спосіб цілком результативний.

– Старе як світ, а втім, зверніться до капітана фон Дітріха. Його це може зацікавити.

– Пане майор, ви, колего, розумієте, як це забезпечує свободу маневру?

– Та коли маневр не вдасться, ми вас, мабуть, повісимо.

– Ні, пане майор, – твердо сказав Душкевич. – Ви мене не повісите. Це буде нерозумно…

Управитель баронеси Корф не дозволив Штейнгліцу без її відома оглядати маєток. Не дозволила цього й сама баронеса. Вона вийшла на ганок у жакеті з чорнобурок і в простих брудних чоботях. Не випускаючи з рота сигарети, астматично задихаючись і кашляючи, баронеса дуже милостиво, як із давнім знайомим, поздоровкалася з Йоганном. На пана Душкевича вона й не глянула, а Штейнгліца спитала єхидно, на якому він грає інструменті. І коли Штейнгліц сердито відповів, що він не музикант, а офіцер абверу, баронеса обірвала його:

– Пан Канаріс у моєму салоні користувався успіхом, граючи на флейті, а пан Гейдріх грав на скрипці. І якщо ви не музикант, вам тут робити нічого. – Але одразу змилосердилася й наказала управителеві, щоб він запросив панів поснідати в нього у флігелі.

Під час сніданку управитель сказав Штейнгліцу, що баронеса просить його допомогти їй влаштувати невеличкий концтабір для тих військовополонених, які працюють у маєтку. Це дисциплінувало б їх, до того ж табірний раціон харчування економічніший.

Штейнгліц образився, відсунув тарілку, сказав, що це не входить у його обов'язки. Але так чи інакше баронеса могла б звернутися до нього сама, а не через посередника.

Управитель зауважив:

– Баронеса гадала, що серцю німецького солдата близькі три заповіді фюрера. – Загинаючи чистенькі старечі пальці, перелічив: – Онімечування, виселення, винищення. – Звів очі, мовив багатозначно: – Крім усього, за згаданий благоустрій баронеса згодна внести від сорока до п'ятдесяти п'яти марок з кожної голови!

– Дуже шкодую, – сказав Штейнгліц, – але не маю можливості допомогти баронесі. – І він підвівся з-за столу.

Управитель, не встаючи, попрощався з ним, недбало кивнувши головою.

Та він помилився в Штейнгліці. Майора не купиш так дешево. Йому доводилося, виконуючи завдання, вбивати і викрадати людей – це була його робота. Проте коли вбивство не маскувалося грабунком, він ніколи не забирав ніяких цінностей. І викрадена людина так само це могла його власкавити благанням про своїх дітей, як і спокусити грішми. Штейнгліц вважав, що його непідкупність коштує дорого, що колись він одержить за неї сповна, і не дозволяв собі розмінюватися на дрібниці. Ось і тепер він вирішив показати, як ображений тим, що йому запропонували хабар.

Дивлячись на управителя холодними, риб'ячими очима, Штейнгліц раптом наказав різко:

– Встати!

Управитель скорився. Майор підняв руку:

– Сісти! Встати!

Старечі коліна управителя тремтіли, але він старанно виконував накази, ловлячи, як риба, ротом повітря.

– Швидко. Ще швидше, – командував Штейнгліц. І коли управитель упав, знеможений, майор пішов до машини, сів і задоволено відкинувся на сидінні, витягнувши навскоси сухі довгі ноги в блискучих чоботях з високими задниками.

Пан Душкевич після цієї сцени вже не одважувався сидіти в котелку поруч майора. Він тримав котелок на колінах і надівав, тільки коли виходив з машини.

За характером вимог, які невідступно висував Штейнгліц, обстежуючи без кінця маєтки, замки, помістя, Йоганн встановив, що той шукає щось схоже на попереднє секретне розташування, і не одне, а кілька потрібних місць. Призначаються вони не для розміщення штабів і, очевидно, не для концтаборів, хоч люди в них не матимуть змоги вільно пересуватися чи спілкуватись із зовнішнім світом.

Безперечним було одне: головну базу Штейнгліц збирається розмістити десь тут, в околицях Варшави, і Вайс протягом тижня сповістив листівками адресатів у Ровно, Львові й навіть у Берліні про те, де він зараз перебуває. Серед його речей збереглася знайома нам носова хусточка, і, вмочивши її ріжок у чашку з чистою водою, Йоганн написав між рядків кожної листівки свої координати.

24

З Берліна прибув якийсь пан Лансдорф. Він був у цивільному, але Штейнгліц і Дітріх зустріли його в парадних мундирах.

Це був худорлявий сивий чоловік з запалим по-старечому ротом, маленькою головою, що гордовито стриміла на тонкій довгій шиї, з владними рухами й уважним, як у змії, поглядом вирячкуватих темних очей.

Штейнгліц наказав Вайсові приготувати ввечері ванну для пана Лансдорфа і зробити все, що він забажає.

Добре виконати це почесне доручення здалося спочатку досить важким, бо ні теоретично, ні практично Йоганн не був підготовлений до ролі лакея. Та що вдієш, і, старанно продумавши свою поведінку, Йоганн взявся виконувати доручення. На вулиці прохолодно, й зігріти на калориферах білизну, яку вдягне після ванни цей шановний стариган, – значить зробити йому приємне. Лансдорфу, коли він зайшов у свою кімнату, не дуже сподобалося, що його чемодан відкритий, але, побачивши приготування до ванни, він одразу ж заспокоївся.

Вайс так обережно і старанно допоміг йому роздягнутися, нібито це був поранений, щойно винесений з поля бою. Лігши у ванну, Лансдорф помітив, що температура води саме така, яку він любить, і, прикривши очі білими, як у курки, повіками, попросив Вайса взяти зі столу книжку й почитати йому вголос.

Це був французький роман, виданий у 1902 році німецькою мовою у Мюнхені. Називався він «Мистецтво втіхи». Та нічого фривольного в ньому не було. Автор грунтовно і докладно, день за днем, описував життя літнього холостяка, котрий прирік себе на добровільне ув'язнення у своїй кімнаті. Єдиною живою істотою, з якою він дозволяв собі спілкуватися, була канарейка. Бесідування з цією пташкою і являло суть розповіді.

Вайс читав книжку, сидячи на круглій табуретці на деякій відстані од ванни, і, коли зрідка підводив очі, бачив зморщене личко Лансдорфа, що стирчало з води, – на ньому блукала мрійлива усмішка.

Потім Вайс допоміг Лансдорфу вилізти з ванни, витер його насухо теплим рушником, загорнув у заздалегідь нагріте простирадло й одвів до постелі. Тут він надів на старого теплу довгу нічну сорочку, прикрив його периною і спитав, чи будуть ще якісь вказівки.

– Мені подобається, як ти читаєш, – сказав Лансдорф. – Читай далі!

Та тільки-но Вайс взявся за книжку, як у двері несміливо постукали, а потім так само несміливо до кімнати зайшли Штейнгліц і Дітріх.

Тим самим ріпним голосом, яким він похвалив Вайсову манеру читання, Лансдорф сказав офіцерам, що стояли, виструнчившись, біля ліжка:

– Панове! Зараз я вам прочитаю наказ фельдмаршала Кейтсля. В ньому говориться, – і почав читати документ, віддрукований на тонкому цигарковому папері: – «Пункт І. Радянські військовополонені підлягають клеймуванню особливим довгочасним знаком. Пункт II. Клеймо має форму гострого кута приблизно на 45 градусів, з довжиною сторони один сантиметр і ставиться на лівій ягодиці. Подряпини робляться розжареним ланцетом на поверхню напруженої шкіри і змочуються китайською тушшю». Таким чином, військовополонені, що прибувають у транзитні табори, де ми добираємо матеріал, придатний для зарахування в розвідувальні і диверсійні школи, будуть мічені. Звідси виходить, панове, що попередній відбір матеріалу слід провадити в збірних таборах. – Тут Лансдорф поцмокав губами.

Вайс догадливо підскочив, всунув йому в рота сигарету, підніс запаленого сірника.

– Панове! – сказав Лансдорф верескливо. – Я гадаю, цей єфрейтор вихований краще за деяких офіцерів. – І тим самим невдоволеним голосом вів далі: – Пункт третій цього наказу від дванадцятого травня нинішнього року роз'яснює, як треба поводитися із захопленими в полон радянськими військово-політичними працівниками. В ньому вказується: «Політичних керівників у військах не вважати полоненими й знищувати найпізніше в транзитних таборах. В тил їх не евакуювати».

Дітріх докинув нетерпляче:

– Ми одержали цей наказ.

Лансдорф насмішкувато глянув на нього й, нібито не розчувши, вів далі, як і раніше, рівним тоном:

– Цей пункт наказу викликав природне суперництво між службами СД, СС, гестапо і вашою службою.

Коли служба, що відає транзитним транспортом, повідомляє, що ліквідувала деяку частину новоприбулих військовополонених, це розглядається як недогляд тих служб, що відають збірними таборами. А коли служба тилових таборів ліквідовує в процентному відношенні більше військовополонених, ніж було ліквідовано в прифронтових, адміністрацію прифронтових таборів звинувачують у безтурботності.

Через це кожна служба на всіх ступенях табірної системи зацікавлена в тому, щоб знищувати максимальний процент військовополонених, оскільки будь-яке зниження відомостей про кількість знищених може бути приводом для розслідування і притягнення до відповідальності за невиконання наказу від дванадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року.

Лансдорф струсив попіл у послужливо подану Вайсом велику морську черепашку, іронічно глянув на офіцерів.

– Панове, я не запрошую вас сісти, бо ви могли б розцінити це як вияв невпевненості у вашій армійській витривалості. Але до діла. Усе вищевикладене буде вкрай ускладнювати ваше завдання. Ви мусите одібрати максимальну кількість табірного матеріалу для того, щоб після спеціального вивчення завербувати певне число осіб і навчити їх, підготувати до розвідувальної і диверсійної діяльності. – Помовчав. І закінчив після паузи: – На попередньому етапі рекомендую: коли згодом серед добраного вашою службою при консультації гестапо матеріалу виявляться окремі непридатні суб'єкти, не слід цілком звинувачувати в цьому недогляді гестапо. Адмірал Канаріс не хотів би загострювати взаємовідносини сторін, і тому ви самі повинні виправляти помилки гестапо й робити це без зайвих формальностей. І без офіційних церемоній публічних страт. Панове, ви вільні.

Не давши їм навіть розкрити рота, він одпустив їх кивком голови.

Вранці Лансдорф попросив помасирувати йому хвору ногу. І Вайс з дивовижною майстерністю впорався з цим. Щодо масажу в нього була солідна і теоретична, і практична підготовка. Вайс свого часу слухав лекції масажиста, та й після тренувань на стадіоні «Динамо» спортсмени часто масирували один одного. Отож у Йоганна був достатній досвід.

Лансдорф, дуже задоволений, заявив, що ще стародавні римляни застосовували масаж: полководці – напередодні битв, а патриції – перед найважливішими виступами в сенаті.

Вайс одважився додати, що навіть Тімур, бувши чудовим кавалеристом, не відкидав масажу.

Лансдорф, уважно глянувши на єфрейтора, спитав, за що він одержав медаль.

Вайс скромно відповів:

– На жаль, тільки за хоробрість!

– А що в тебе є ще?

– Голова, пане генерал!

– Я не генерал, – сухо поправив Лансдорф. Усміхнувшись, додав: – Та коли б нас не було, генерали воювали б, як сліпі. То що ж у тебе в голові?

– Я хотів би бути вам корисний.

– Чим?

– Я гадаю, ви знаєте про кожного більше, ніж він сам про себе знає…

– Так, звичайно!

– Мені здається, майор Штейнгліц і капітан Дітріх не зовсім точно зрозуміли вас.

– Кажи, я слухаю. – Лансдорф аж трохи підвівся на лікті.

Вайс розумів, чим він рискує, але в нього не було іншого способу привернути до себе увагу Лансдорфа.

– Ви дали їм зрозуміти, що чим більший буде відсів уже в самій школі, тим більше знайдеться згодом підстав дорікнути службі гестапо за недостатню обачність.

– А що з того виходить?

– Треба, щоб такий непридатний матеріал у певній кількості все ж таки потрапляв у школи, інакше, якщо його не виявити, вся подальша відповідальність лягатиме на службу абверу.

– О, та ти шахрай! Де ти цього навчився?

– Мій шеф, крейслейтер Функ, застосовував цей метод до членів Німецько-балтійського народного об'єднання. Він приймав туди всіх охочих. Але потім, саме перед репатріацією, склав величезний список тих, хто, на його думку, не заслуговує довір'я. І Берлін високо оцінив його заслуги і вказав на недостатню роботу агентів гестапо в Ризі.

– Звідки ти це знаєш?

– Я користувався винятковим довір'ям пана Функа.

– Чому?

– Тому що ви перша і остання людина, якій я вважав за можливо сказати про це. Функ цінував мою здатність забувати те, що слід пам'ятати.

– А ти, виявляється, марнославний, – схвально зазначив Лансдорф.

Вайс вигукнув з цілковитою щирістю:

– Я зрозумів, що ви велика людина, і просто хотів звернути на себе вашу увагу.

– І коли ти все це придумав?

– Оце допіру, – довірливо признався Вайс. – Відчув вашу прихильність і от наважився… – Прошепотів: – Я трошки знаю російську мову. – Додав квапливо: – Про це я написав в анкеті. Навчився, коли працював у російського емігранта в Латвії. – Пояснив: – Це не зовсім та російська мова, якою розмовляють радянські люди, але я все розумію.

Лансдорф лежав із заплющеними очима, обличчя його було непорушне, як у мумії. Вайс сказав жалібно:

– Пан майор цінить мене тільки як шофера. Та я був би щасливий, коли б хто-небудь звернув увагу й на інші мої здібності.

Лансдорф розплющив очі, вирячкуваті, наче в хижого птаха.

Вайс з тією самою соромливою, прохальною усмішкою витримав його обшукуючий погляд, що проникає в саме нутро.

Лансдорф сказав:

– Ти та людина, яку треба зовсім трошки підучити й послати в тил до росіян. – І, глянувши скоса на Вайсову медаль, додав іронічно: – Ти ж хоробрий.

Вайс похолов, у нього аж пальці на ногах зсудомило од відчуття провалу. Ось до чого привела ця ризикована розмова, яку він розпочав, маючи на меті зовсім інше. Виходить, він прогадав, не зумів оцінити цього старого сибарита. Не треба було набиватися йому. А як не набиватися, коли він стоїть значно ближче, ніж навіть Штейнгліц, до того джерела відомостей, куди так поривався Йоганн? І як дізнатися, чи справді Лансдорф вважає його підхожим для роботи в тилу противника, чи тільки хотів випробувати його?

Роздумувати не було коли, і скоріш машинально, аніж свідомо, Вайс сказав задоволеним голосом:

– Дякую вам, пане Лансдорф. Сподіваюсь, ви не пожалкуєте за своє рішення.

– А чого б це я жалкував? – примружившись, поцікавився Лансдорф.

– Річ у тім, – сказав Вайс, – що в мене така типова зовнішність, що в Ризі кожен латиш одразу впізнавав у мені німця, а росіяни – тим паче. – Квапливо додав: – Та це нічого не значить. Я, як справжній німець, ладен віддати життя за фюрера, і, повірте мені, якщо доведеться загинути, я загину там з честю, як німець.

Лансдорф довго, уважно розглядав Вайса. Потім сказав з жалем:

– Так, ти маєш рацію. Ти типовий німець. Тебе можна було б виставити в расовому відділі партії як живий зразок арійця. Але я подумаю про тебе, – сказав Лансдорф, рухом руки відсилаючи Йоганна.

Перед цією небезпечною розмовою Йоганн довго роздумував, як йому поводитися в новій обстановці, яка хоч і сприятливо складалася для нього, однак загрожувала ізоляцією. Він не хотів бути знову приречений на бездіяльність, як минулою разу, коли попав на секретний об'єкт абверу, де готували групу російських білоемігрантів для засилання в радянський тил.

З усіх даних, служба абверу почала створювати величезну сітку розвідувально-диверсійних шкіл.

Це свідчило і про те, що блискавичний наступ гітлерівців зірвався, і про те, що не справдились їхні надії знайти підтримку серед деякої частини населення Радянської Країни. І не п'ята колона, на яку вони сподівалися, чекала їх на радянській землі, а могутні удари партизанських з'єднань.

Тоді вирішили мобілізувати всі способи ведення таємної війни. Провести гігантські диверсії, масові терористичні акти на території Радянської країни. І це ставало вже не тактикою, а стратегією воєнних операцій. Німецький генеральний штаб і всі секретні служби Третьої імперії об'єдналися для виконання цього завдання.

І не випадково Лансдорф був видним працівником СД. З'ясувавши це, Вайс вирішив зіграти на суперництві між абвером і гестапо. Зіграти з таким розрахунком, щоб можна було повірити в його абверівський патріотизм і готовність піти на будь-яку підлість заради цього патріотизму. Інакша старий лис, Лансдорф не повірив би ні в який інший патріотизм, крім кар'єристської, службової запопадливості. Одважився на риск Йоганн не зразу, а тільки після того, як ознайомився з блокнотом Лансдорфа, вірніше, з одним записом у ньому, зробленим чітким, дещо старомодним почерком: «Радянські військовополонені, перебуваючи в таборах, автоматично зберігають характер і звичаї, властиві їхній політичній системі, і створюють таємні організації комуністів, які й управляють людьми.

Для виявлення таких «керівних» осіб служби гестапо мають серед в'язнів інформатора – найбільш цінний, перевірений матеріал для розвідувально-диверсійних шкіл.

Проте служби гестапо, щоб зберегти цей контингент тільки для своєї системи, всіляко приховують його, вставляють з метою маскування в списки неблагонадійних і навіть таких, що підлягають ліквідації.

Необхідно сміливо, інтуїтивно виявляти такий контингент у таборах всіх ступенів і, всупереч опорові гестапо, зараховувати в школи».

Цей запис Лансдорф, очевидно, вніс у блокнот, щоб інструктувати співробітників абверу, яких посилають у табори військовополонених для відбору курсантів.

Вайс зробив з нього відповідні висновки й одважився поговорити з Лансдорфом, сподіваючись, що це відкриє йому можливість брати участь у відборі «контингенту».

Він, як то кажуть, рискнув усім, щоб досягти всього. Розкрити сітку гестапівських інформаторів – хіба заради цього не варто важити життям? І він ризикнув, хоч і догадувався і про проникливість, і про невсипущу підозріливість Лансдорфа.

Але ж Вайсова поведінка була переконливою, цілком вірогідною. Хіба не природне наївне, нахабне прагнення молодого німця вислужитися? І хіба не природним був Йоганнів переляк? Що тут дивного? Спритний шофер, котрий прижився при своєму хазяїнові, – і раптом у саме пекло. Звичайно, він був зляканий. Інша річ, коли Йоганн злякався, зрозумівши, що його мають закинути на парашуті до своїх, тоді як зараз його місце тут, серед ворогів. Але Лансдорф, звичайно, приписав його переляк звичайному боягузтву.

Вайс міг викликати підозру й тим, що совав носа в таємні справи високих начальників. Але ж це так природно. Нахаба? Звичайно. Він і не приховував цього. Скромний був би задоволений і шоферською баранкою.

Чому сказав Лансдорфу, що знає російську мову? А хіба він ховав це? В анкеті все є, адже він відповів на сотні різних запитань. Майора Штейнгліца не цікавили його знання. Йоганн йому й не набивався, однак настав момент, коли треба про них нагадати. Небезпечно? Так, небезпечно. Але ж той, у кого він навчився російської мови, був не з тих росіян, з якими воюють німці. Модний художник, що втік від російської революції. Усе це є в анкеті.

І хвилювало зараз Йоганна інше. Чи зуміє він бути німцем, побачивши радянських людей, кинутих у фашистські концентраційні табори? Як він дивитиметься у вічі тим, хто й тут не втратив гордості, честі, відданості Вітчизні? Його багато чого навчили. І, здається, він виявився непоганим учнем. Важко бути німцем серед фашистів, це вимагає найвищого напруження всіх душевних сил. І все-таки він став німцем, для фашистів він свій. Але де взяти сили, щоб бути фашистом серед радянських людей? Як поводитись? До цього Вайса не готували, цьому не навчили. Він навіть не міг і подумати, що доведеться піти на таке самобичування. І піти не за наказом, а за своєю ініціативою, бо це зараз найбільш цілеспрямовано, потрібно, необхідно.

Зробити інакше він теж не міг. Його обов'язок – опинитися зараз там, де найнебезпечніше бути людиною. І треба глибоко сховати все людське, забути про те, що ти людина, радянська людина. Адже чим менше він виявлятиме нормальних людських почуттів, природних для кожного, тим природнішим здаватиметься радянським військовополоненим. Вони повинні бачити в ньому фашиста, тільки фашиста, ненависного ворога. І яка ж мука бути фашистом в очах цих людей, які лишаються справжніми людьми навіть там, до робиться все, щоб спочатку вбити в людині все людське, а вже потім фізично знищити її!

Усе це було страшно, і він навіть не зрадів, коли через кілька днів фон Дітріх сказав, ніби між іншим, що Вайс. одержав підвищення по службі й значитиметься тепер перекладачем при другому відділі «Ц», та, поки немає іншого шофера, треба підготуватися до тривалої поїздки. Ні, Йоганн не зрадів своєму успіхові в ризикованій операції з Лансдорформ. Чи не буде його перемога поразкою? Чи не переоцінив він себе, чи вистачить у нього металу в дуті, щоб витримати ті духовні інквізиторські муки, на які він себе прирік?..

Та все це було в Йоганновій душі, а єфрейтор Вайс у відповідь вклонився Дітріхові й, очевидно ошалівши від щастя, нечленороздільно промимрив, що готовий йому служити.

Дуже хотілося побути самому, але ту ж мить Вайс підказав собі, що слід зайти до Лансдорфа подякувати йому, не забуваючи при цьому щасливо всміхатися.

Лансдорф прийняв його холодно й діловито. Мовчки вислухавши захоплену подяку єфрейтора, кивком голови відпустив його. Та коли Вайс був уже біля самих дверей, раптом сказав багатозначно:

– У тебе трохи довгий язик. Через нього може постраждати шия.

– Пане Лансдорф, – з гідністю відповів Вайс, – гадаю, моя шия постраждає лише тоді, коли я не буду вам особисто про все доповідати.

– Саме це я й хотів сказати…