Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 61 страниц)

16

Була тепла, ясна червнева ніч. Глянсувата поверхня ставків відбивала і місяць, і зорі, і синяву неба. Гірко і млосно пахли тополі. А з засіяних полів, порослих суріпкою, повівало ніжним медовим запахом. Йоганн неквапно вів машину сірою, сухою дорогою зі слідами танків, глибоко впресованими в асфальт.

Проминули довгу панську алею, посмуговану тінями дерев. Потім знову пішли нерозорані простори полів. А далі почалися ліси, і стало темно, як у тунелі.

Йоганн ввімкнув повне світло, і в цю мить почулася розрізнена стрілянина, крики і глухий звук удару, за ним – брязкіт скла.

Фари освітили автомобіль, що ввіткнувся розбитим радіатором у стовбур каштана.

Два офіцери військ зв'язку – один з пістолетом, другий з автоматом у руках, – бліді, скривавлені, скочили на підніжку й зажадали, щоб Вайс швидше гнав машину.

Вайс кивком указав на Штейнгліца.

Майор наказав недбало:

– Сядьте. І ваші документи.

– Пане майор, кожна секунда…

– Поїхали, – сказав Штейнгліц Вайсові, повертаючи документи офіцерам. Спитав: – Ну?

Офіцери зв'язку, усе ще так само хвилюючись і перебиваючи один одного, пояснили, що трапилося.

Кілька годин тому якийсь солдат заліз у машину з полковою рацією, оглушив радиста і його помічника, викинув їх з кузова, а потім помчав машиною. Чергові станції незабаром виявили, що десь у цьому районі почала працювати нова радіостанція, що передавала відкритим текстом російською мовою: «Усім радіостанціям Радянського Союзу! Двадцять другого червня війська фашистської Німеччини нападуть на СРСР…»

Розшукувати станцію виїхали пеленгаційні установки, на одній з них були ці офіцери. Незабаром на шосе вони побачили вкрадений грузовик і стали переслідувати його, сповістивши про це в ефір, але на повороті їхня машина з лихої волі шофера, а може, через його недосвідченість врізалася в дерево.

Йоганн змушений був додати швидкості. Офіцер, який сів з ним поряд, поглядав то на спідометр, то на дорогу і, видко, невипадково вперся Йоганнові в бік дулом автомата.

Азарт захопив і Штейнгліца, і він теж тикав Йоганнові в спину стволом вальтера.

Через якийсь час попереду вони побачили машину-фургон, в яких завжди розміщувалися полкові радіоустановки, і хоч це було поки що безглуздо, зв'язківці і Штейнгліц виставили зброю за борт машини й почали завзято палити вслід фургону.

На підйомі фургон трохи зменшив швидкість. Вайсова машина почала невблаганно доганяти його.

І тоді Йоганн вирішив, що теж влаштує аварію і теж на повороті, але постарається зробити це майстерніше, ніж загиблий шофер: вріже машину не в дерево, а в кам'яні тесані стовпці загороди. Досить зім'яти крило – і вже треба буде зупинитися, щоб або зірвати його, або вирівняти вм'ятину над переднім колесом, а фургон за ці секунди подолає підйом.

Він уже намірився якомога вдаліше зробити задумане, коли раптом їх випередив бронетранспортер. Із скошеного сталевого щита над вітровим склом судорожно вихоплювалося синє кулеметне полум'я.

Аварія вже не допоможе. Йоганн помчав на шаленій швидкості, але транспортер не дав обігнати себе: кулеметні черги віялом прошивали дорогу, і Йоганн не наважився підставити свою машину під кулі. Кулеметна пальба зливалася з ревом мотора.

І ось заскреготіли об асфальт металеві диски коліс з пробитими шинами, пролунав гуркіт, і фургон упав під укіс. Все було кінчено.

Йоганн загальмував машину на тому місці, де фургон, втративши управління, розбив загороду з товстих кам'яних тумбочок і покотився з шосе в яр, порослий чагарником.

Тепер він лежав на дні яру догори колесами. Дверцята заклинило, і витягти шофера з кабіни не вдалося. Штейнгліц скористався рацією на транспортері, щоб повідомити капітана Дітріха про пригоду, що стосувалася того як контррозвідника.

Йоганн запропонував перевернути фургон з допомогою транспортера. Водій рішуче відмовився: сказав, що при такій крутизні спуску це неможливо і він не хоче стати самогубцем.

Вайс звернувся до Штейнгліца:

– Дозвольте?

Майор повільно опустив повіки.

Зрозумівши це як згоду, Вайс відсторонив водія, вліз у транспортер і зачинив за собою важкі сталеві дверцята. Чи то задля того, щоб позбавити страждань людину, сплющену в кабіні грузовика, чи то щоб опинитися самому в цій могутній, озброєній двома кулеметами машині з тісним, наче труна, кузовом, – він сам не знав навіщо…

Тільки-но він почав спускатись, як одразу відчув, що ця багатотонна машина не хоче слухатися. Весь її сталевий тягар немовби перелився на один борт, наче машину заповнювали тонни ртуті і тепер ця ртуть хлюпнула вбік, і нічим не втримати смертельного крену. І коли, ввімкнувши мотор, Йоганн рвонув машину назад, цей рідкий сталевий тягар теж перелився назад. Ще секунда – і машина почне перекидатися з торця на торець, як колода. А він повинен примусити її сповзти повільно і покірно, ледь ялозячи загальмованими колесами в напрямку, протилежному до спуску. Борячись з машиною, Йоганн проймався все більшою й більшою зневагою до себе. Навіщо він запропонував це? Щоб по-дурному загинути, так? Чи покалічитися? Він не мав на це права. Коли з ним щось скоїться, це буде найбездарніша розтрата сили, неначе він сам себе викрав із тієї справи, якій мав служити. І чим більша зневага до себе охоплювала його, тим з більшим завзяттям, осатанінням, відчаєм боровся він за своє життя.

Йоганн так знеміг у цій боротьбі, що, коли, здавалось, останнім зусиллям все ж таки змусив транспортер покірно сповзти на дно яруги, він ледве зміг попасти в тремтячі губи сигаретою.

Тим часом на місце події під'їхав Дітріх і два полковники в супроводі охорони. І санітарна машина.

Йоганн і тепер не звільнив місця водієві транспортера. І коли за фургон зачепили троси і могутній транспортер перевернув його, Йоганн під'їхав ближче й, не вилазячи на землю, став спостерігати все, що робилося.

Солдати, штовхаючи один одного, намагалися відчинити пом'яті дверцята. Йоганн вийшов з транспортера, скочив на підніжку фургона з другого боку, заліз на радіатор і з нього переповз у кабіну, бо лобове скло було розбите. Чоловік, що лежав тут, не ворушився. Солдати, впоравшись нарешті з дверцятами, допомогли відігнути рульову колонку й витягти шофера. Поламане, липке тіло поклали на траву. Клапоть здертої з лоба шкіри закривав обличчя шофера.

Штейнгліц підійшов, нахилився і акуратно підняв клапоть на лоба скаліченої людини. І в цю мить Йоганн побачив обличчя шофера. То було обличчя Бруно.

Водій транспортера спрямував засвічені фари на розпростерте тіло.

Санітари принесли ноші, підійшов лікар із сумкою медикаментів.

Але розпоряджалися тут не полковники, а представник контррозвідки капітан Дітріх. Дітріх наказав оглянути пораненого тут таки, на місці.

Лікар розрізав мундир на Бруно. З грудей стирчав уламок ребра, що пробив шкіру. Одна нога вивернута. Кисть руки роздушена, розплющена, схожа на червону рукавичку.

Лікар випростався й сказав, що ця людина вмирає. І не варто приводити її до пам'яті, тому що, крім мук, це їй нічого вже не дасть.

– Він мусить заговорити, – твердо мовив Дітріх. І, посміхнувшись до лікаря, додав: – Я вам дуже раджу, гер доктор, не втрачати часу, якщо, звичайно, ви не хочете втратити дещо важливіше.

Лікар почав квапливо відламувати шийки ампул, наповнював шприц і знову й знову колов Бруно.

Дітріх одразу ж підбирав кинуті, спорожнені ампули. Лікар оглянувся. Дітріх пояснив:

– Гер доктор, ви дозволите потім зібрати невеличкий консиліум, щоб встановити, наскільки сумлінно ви виконали моє прохання?

Лікар зблід, але руки його не здригнулися, коли він знову встромив голку в груди Бруно. Йоганнові здалося, що штрикав він у самісіньке серце.

Бруно з хрипом зітхнув, розплющив очі.

– Чудово, – похвалив лікаря Дітріх. Наказав Штейнгліцу: – Зайвих – геть… – Але лікаря попросив: – Лишіться. – Присів на землю, помацавши спершу її долонею, сказав невдоволено – Вогкувато.

Штейнгліц скинув із себе шинель, склав і підсунув під зад Дітріхові. Той подякував кивком і, нахилившись до Бруно, сказав з посмішкою:

– Чиє завдання і коротко зміст передач. – Погладив Бруно по вцілілій руці. – Потім лікар вам зробить укол, і ви абсолютно безболісно зникнете. Отже, прошу вас…

Вайс ступнув був до транспортера, але один з полковників, підкинувши на руці пістолет, наказав пошепки: «Марш!» – і навіть провів його до насипу. Вже звідти він гукнув охоронникам:

– Потримайте-но його в своїй компанії!

Самокатники в шкіряних комбінезонах спустилися за Вайсом, привели на шосе, посадили в мотоцикл і застебнули брезентовий фартух, щоб він не міг, чого доброго, вискочити з коляски.

У нічній тиші було добре чути роздратований голос Дітріха:

– Яку ногу ви крутите, лікарю?! Я ж вам казав – поламану! Тепер в іншому напрямку. Та віддеріть ви к бісу оцю ганчірку! Нехай бачить… Будь ласка, ще укол. Чудово. Краще коньяку. Ану, станьте йому на лапку. Та не соромтесь, лікарю! Це тонізує краще за всякі уколи.

Йоганн весь напружився, йому ввижалося, що все оте робиться не там, на дні яруги, а тут, нагорі… І здавалося, в самі вуха, ламаючи черепну коробку, лізе нестерпно гидкий голос Дітріха. І не було цьому кінця.

Раптом усе змовкло. Пітьму осяяло вогнище, запахло чимось жахливим.

Йоганн рвонувся, і ту ж мить йому в груди вперся автомат. Він схопився був за ствол, але його вдарили ззаду по голові.

Йоганн отямився, спитав:

– Та що це ви? – І пояснив, чому хоче вилізти з коляски.

Один з охоронників сказав:

– Якщо не можеш терпіти – клади в штани! – І зареготав. Та зразу, немовби вдавившись, змовк.

Через якийсь час на шосе вилізли полковники, Дітріх і Штейнгліц.

Дітріх попрощався:

– На добраніч, панове! – І попрямував до машини.

Самокатники випустили Вайса.

– Їдьмо! – наказав Штейнгліц.

Обидва офіцери мовчали. Дітріх поскаржився вередливо, ображено:

– Я ж його так логічно переконував…

Штейнгліц спитав:

– Будеш доповідати?

Дітріх заперечливо хитнув головою.

– А якщо ті це зроблять?

Дітріх засміявся.

– Ці армійські тупиці ладні були лизати мені чоботи, коли я запропонував свою версію. Що може бути простіше: п'яний солдат украв машину і зазнав аварії.

– Чого ж це так? – здивувався Штейнгліц.

– А того, – повчально пояснив Дітріх, – що полковники не уникнуть слідства, якби, припустімо, радянський розвідник зухвало вкрав польову рацію і передав своїм дату початку подій.

– Ну й біс з ними, нехай відповідають за те, що вловили ґаву. Ясно – це радянський розвідник.

– Так, – сухо промовив Дітріх. – Але в мене немає доказів. Та й навіщо вони, власне?

– Як це «навіщо»? – вражено спитав Штейнгліц. – Адже він усе передав!

– То й що! Нічого тепер від цього вже не зміниться. Армія готова для удару, і сам фюрер не захоче відкласти його ані на хвилину.

– Це так, – згодився Штейнгліц. – А якщо червоні зустрінуть ударом?

– Не зустрінуть. У нас є особлива директива Сталіна. Він наказав своїм військам в разі бойових дій на кордоні відтіснити противника за межі демаркаційної лінії і не йти далі.

– Ну, а якщо…

– Якщо кому-небудь стануть відомі ці твої ідіотські міркування, – суворо обірвав майора Дітріх, – знай, що в мене в сейфі зберігатиметься їхній запис.

– А якщо я донесу раніше, ніж ти?

– Нічого, друже мій, у тебе не вийде. – Голос Дітріха звучав ласкаво.

– Чому?

– Твоя інформація спізниться. І за її зловмисну затримку тебе розстріляють.

– Здорово! Але чому ти надаєш усьому цьому такого значення?

Дітріх відповів томно:

– Я дорожу честю третього відділу «Ц». У нас ніколи не було ніяких промахів у роботі, у нас і зараз немає ніяких промахів. І не буде.

Штейнгліц вигукнув палко, щиро:

– Оскаре, можеш бути спокійний: я тебе зрозумів!

– Як твердить Вінкельман, спокій – це якість, найбільш властива красі. А мені подобається бути завжди і за всіх обставин красивим… – І Дітріх поблажливо поплескав Штейнгліца по щоці.

Світало. Небо а того боку, де була Йоганнова Батьківщина, поступово все більше й більше яснішало – сходило сонце. Тепло повітря променилося блиском і чистотою. Крізь спущене сило в машину проникав ніжний, млосний запах трав.

Йоганн автоматично вів машину. Його охопило мертвотне заціпеніння. Всі душевні сили були вичерпані. Зараз він обернеться і застрелить своїх пасажирів. Потім приїде в підрозділ і знову буде стріляти, стріляти, тільки стріляти! Це – єдине, що він тепер спроможний зробити, єдине, що йому лишилося.

Рука Йоганна потяглася до автомата, і ту ж мить він немов почув голос Бруно, його останній заповіт: «Що б там не було – вживатися. Вживатися – в ім'я перемоги і життя людей, вживатися».

Та й чого Йоганн доб'ється своєю легкодухістю? Ні, це не легкодухість, навіть зрада. Бруно не простив би йому.

Коли б сталося чудо, і Бруно лишився живий, і його б попросили оцінити свій подвиг, найбільше, що він сказав би: «Хороша робота, хороша робота радянського розвідника, він виконав свої службові обов'язки відповідно до обстановки». Він би так сказав про себе, цей Бруно.

Але чому Бруно? Адже в цього чоловіка є ім'я, по батькові, прізвище. Сім'я в Москві – дружина, діти. Вони зараз сплять, та скоро прокинуться, діти збиратимуться до школи, мати приготує їм сніданок, загорне у вощений папір, проведе до дверей, потім і сама піде на роботу.

Хто її чоловік? Службовець. Часто виїздить у довготривалі відрядження. Усі знають: посада в нього невеличка, скромна. Сім'я займає дві кімнатки в комунальній квартирі. До меншого сина переходить одежа від старшого, а старшому перешивають батькові костюми і пальта.

І коли такі, як Бруно, гинуть так, як загинув він, родичам і знайомим сповіщають: раптово помер – серце підвело. І все. Навіть у «Вечерней Москве» не буде повідомлення про смерть.

Та на зміну цього часу має прийти інший час. Мине багато, дуже багато часу, перш ніж, діти чекіста зможуть сказати: «Батько наш…» І їхня розповідь прозвучить, як легенда, дивна, малоправдива, неймовірна легенда про час, коли це називалося просто: робота радянського розвідника у ворожому тилу.

Але не потім, а зараз, зразу ж вивчать соратники загиблого обставини його смерті. Для них його смерть – робочий урок, один з прикладів. І якщо все, до останнього подиху буде логічне, цілеспрямоване, запишуть: «Комуніст такий-то з честю виконав свій обов'язок перед партією і народом».

Людина ця, котру називали Бруно, – радянський громадянин. Але яке його ім'я, по батькові, прізвище?

Де вони, імена тих чекістів розвідників, які віддали життя, як віддав його Бруно, щоб попередити Батьківщину про небезпеку? До вони, їхні імена? А були ж люди, яким менш пощастило, ніж Бруно. Їхня смерть була повільною. Добре продумані тортури, які вони терпіли, тяглися безконечно довгі місяці. А коли гестапівцям випадало іншим разом і перестаратися і наближалася смерть-рятівниця, світила медичної науки знову повертали цих мучеників до життя, що було жахливіше за найлютішу смерть. І весь час, поки їхні тіла терзали досвідчені кати, удари завмираючого пульсу глибокодумно й зосереджено лічили гестапівські медики. Сотої частки цих смертельних мук не витримав би й звір, а вони витримували. Витримували й знали, що цей останній їхній подвиг залишиться невідомим, ніхто із своїх про нього не дізнається. Ніхто. Гестапо умертвляло повільно і таємно. Воно мстило мертвим і устами засланих зрадників оббріхувало їх. І гестапівці попереджували свої жертви про це – про найстрашнішу з усіх смертей, яка чекала на них після смерті. Не знаю, з якого металу чи каменя треба спорудити пам'ятники цим людям, бо немає на землі матеріалу, за твердістю рівного їхньому духові, їхній переконаності, їхній вірі в справу свого народу.

Бруно! Йоганн згадував, як він кепкував з своїх недугів, хворобливості, кволості. Так, він був кволий, легко застуджувався, ніс його завжди був червоний від нежитю.

В яких же чужоземних казематах була колись вистуджена кров цього стійкого чекіста? А постійний біль у вкритому виразками від тюремних голодувань шлунку?

Плішивий, худий, завжди застуджений, із сльозавими очима, з передчасними зморшками на обличчі і водночас жвавий і життєрадісний, насмішкуватий. Як усе це не збігається з уявленням про парадно-рицарський образ героя! А цукерочки, які він завжди смоктав, запевняючи, що солодке благотворно діє на нервову систему? Бруно! Але ж він не Бруно. Може, він Петро Іванович Пєтухов? І коли він ішов до себе на роботу вулицею Дзержинського, неможливо було відрізнити його від тисяч таких самих, як і він, перехожих.

І він, як інші співробітники, багатосімейні «закордонники», одержуючи завдання, сподівався на командировочні, щоб зібрати на зимове пальто дружині, і на додачу до відпустки вихідних днів, не використаних за час виконання завдання. Зарплата ж бо – як у військовослужбовця плюс за вислугу літ, як у шахтарів чи в тих, хто працює у шкідливих для здоров'я цехах.

Тільки ось у знатні люди країни, хоч би як там він у себе працював, хоч би які подвиги вчиняв, йому не попасти: не належить.

Оголосять у наказі подяку. Навіть носити нагороди не заведено. Не той рід служби, щоб афішувати свої доблесті, привертати до себе чиюсь увагу.

Повага товаришів – таких самих чекістів, усвідомлення, що ти виконав свій обов'язок перед партією, перед народом, – ось найвища нагорода розвідникові.

Йоганн знав, що, коли випаде нагода, він коротко повідомить у Центр: «Посилаючи радіограми про строки нападу на СРСР, загинув Бруно. Противник даних про нього не має». І все. Решта – белетристика, на яку розвідникові потім вказують, як на марнування відведеного на зв'язок часу.

Йоганн знову й знову аналізував усе, зв'язане з подвигом Бруно. Ні, невипадково Бруно опинився поблизу їхнього розташування. Він, певне, гадав, що Йоганн здатний на необачний вчинок і, дізнавшись про дату гітлерівського нападу, може себе провалити, якщо зробить так, як це зробив Бруно. Йоганн пробрався в само гніздо фашистської розвідки. Бруно це не вдалося, і тому він вирішив за краще виконати те, що було необхідно виконати, і загинути, а Йоганна зберегти. Бруно, напевне, гадав, що про викрадену рацію стане відоме Йоганнові і він зрозуміє, що інформацію передано.

Йоганн не знав, що Бруно хотів висадити машину в повітря, щоб не потрапити до рук фашистів, але не встиг: куля перебила хребет, паралізувала руки й ноги. Це не помилка – збіг обставин. І коли викручували його зламану ногу, топтали розчавлену кисть руки, палили тіло, він майже не відчував болю. Ніхто не знав цього. Знав тільки Бруно. Біль прийшов, коли зачепили його зламаний хребет, він усе ріс і ріс, і Бруно не міг зрозуміти, як він ще живе з цим болем, чому біль безсилий убити його, та ні на секунду не втрачав свідомості. Думка його працювала чітко, ясно, і він боровся з ворогом до самісінького останнього моменту. Помер він від паралічу серця. Свідомість Бруно все витримала, не витримало його стомлене, зношене серце.

Йоганн знову побачив обличчя Бруно з відкинутим клаптем шкіри, його уважне, мовби живе око беззвучно ніби доповідало Йоганнові: «Все гаразд. Роботу виконано». Саме «роботу». «Обов'язок» він не сказав би. Він не любив гучних сліп. «Робота» – ось найзначніше з усіх слів, які вживав Бруно.

– Ей ти! – Дітріх ткнув Вайса в спину. – Що скажеш про аварію?

Йоганн знизав плечима і відповів, не обертаючись:

– Хильнув шнапсу, ошалів. Буває… – І зразу ж, долаючи муку, повільно, виразно додав: – Пане капітан, а ви так старалися врятувати життя цьому п'яниці…

Так, саме ці слова вимовили Йоганнові губи. І це було найважче, що випало на його долю за все, нехай поки що недовге життя.

– Добре, – сказав Дітріх. І в дзеркальце Йоганн побачив, як він торкнув ліктем Штейнгліца. Потім Дітріх повторив ще раз: – Все добре. Чудово.

Штейнгліц мовив не без заздрощів:

– У тебе справді аналітичний розум, ти все врахував.

– Розум – добре, – сказав Дітріх. – А добрий апетит – ще краще. – Заявив: – Однак я зголоднів.

Вони під'їхали до хутора. Вайс зупинив машину біля вілли і за наказом Дітріха пішов розшукувати повара.

Настав день, світило сонце, службовці спецпідрозділу біля колодязя чистили зуби, вмивалися, брилися, посхилявшись над тазами. В спідній білизні, в трусах вони зовсім не схожі були на солдат. Деякі вийшли в домашніх теплих пантофлях з картатого сукна на повстяній підошві. Пахло туалетним милом, м'ятною зубною пастою, одеколоном. І треба було жити, всміхатися, розмовляти. Наче нічого й не сталося і не було цієї ночі, ніколи не було на світі Бруно…