Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 61 страниц)

– А ви цікавий суб'єкт.

– Мені б не хотілося, щоб у мені навіть що-небудь для вас було неясно.

– Мені теж, – погодився Густав. Поляскав Вайса по плечу: – У нас з вами попереду ще багато часу. – Порадив: – А чому б вам не провідати Генріха Шварцкопфа?

– Це для вас бажано?

– А для вас?

– Генріх – мій друг. Але його дядько Віллі Шварцкопф – визначний діяч гестапо.

– І що ж?

– Моїх здібностей вистачає лише на те, щоб служити там, де моя служба.

– Значить, ваш візит буде корисний тій службі, до якої ви належите. Якщо вам це ясно, то в мене по відношенню до вас не лишається нічого нез'ясованого.

Вайс схилив голову, клацнув підборами. Густав сказав поблажливо:

– Тут, у нас, таку форму висловлювати свою готовність не визнають. На відміну від абверу, ми відрізняємо співробітників не за званнями, а за їхніми здібностями розуміти більше, ніж їм сказано.

Після цієї багатозначної бесіди, ніби за помахом чарівної палички, зникла невидима перепона ввічливої, холодної відчуженості між мешканцями котеджів і Вайсом.

І хоча розмовляли з ним більше на абстрактні теми, Вайс відчув уже не байдужість, а допитливий інтерес до себе.

Віллі Шварцкопф жив на Фрідріхштрасе у будинку дивної архітектури – суміш модерну з цейхгаузом. Колись у нього тут була квартира з трьох кімнат, але після того, як будинок арієзували, він захопив для особистої канцелярії весь поверх. Племінникові він дав одну з кімнат у колишній своїй квартирі.

На поверсі, так само, як і в вітальні, чергували есесівці.

Сніданок був накритий у Віллі Шварцкопфа в кабінеті, обставленому з навмисною казарменою убогістю і суворою невибагливістю. Солдатське ліжко. В головах столик, заставлений армійськими телефонними апаратами. Посеред кімнати великий стіл без ящиків. Величезна карта, запнута полотном. У стіну вмуровані великі вогнетривкі шафи. Фарбовані металічні двері з малюсіньким круглим віконечком, прикритим сталевою засувкою.

Біля ліжка на килимі ліниво дрімала величезна вгодована вівчарка. Моду на цих сторожових псів увів фюрер.

Сервірування було тож казарменого типу: алюмінієві ложки і вилки, армійські ножі-напівтесаки. Але їжа дорога і, так само, як і вина, переважно іноземного походження.

Мундир на Віллі був досить поношений, лише чоботи блищали, мов лаковані.

Прийняв він Вайса приязно. Розвівши руками, признався, ніби вибачаючись:

– Коли німецький народ усе віддає фронту, ми, його вожді, наслідуєм дух спартанців.

Генріх тільки усміхнувся з цієї хвалькуватої брехні. В Шарлоттенбурзі, в одному з найаристократичніших кварталів Берліна, Віллі мав розкішний особняк, який він перетворив на склад найрізноманітніших цінностей, але про це знали тільки найближчі йому люди.

Обнімаючи племінника, Віллі сказав самовдоволено:

– Якби Генріх на початку своєї діяльності був таким, яким повернувся зараз з Варшави, чорт забирай, я не здивувався б, одержавши наказ з'явитися до нього в рейхсканцелярію з доповіддю. Коли б не було його, я зараз не впорався б і з половиною своїх справ. Хлопець переказився і взявся за розум.

Під час сніданку Віллі багато їв і пив. А Генріх майже не їв і пив тільки мінеральну воду.

– Ну, як вам сподобалися люди Вальтера? – запитав Віллі і, не дочекавшись відповіді, почав обурюватися: – Набрав особистий дипломатичний корпус із плюгавців. Салонні шалапути, випещені синки багатих батьків, що мають родинні зв'язки у всіх країнах Європи. Які вони, в біса, агенти! Адже будь-хто з них, як тільки попаде до рук найпаршивішого розвідника-хлопчака, накладе в штани і почне патякати, як на сповіді. А цей Густав! Добра штучка. В свій час на Альберхштрасе, вісім, він зумів примусити заговорити найупертіших, а тепер зробився гувернером у цих щенят на псарні Вальтера. Що ви скажете про Густава і взагалі про його пансіонат?

– Я б не виправдав рекомендацію гера Лансдорфа і вашу також, – глибокодумно всміхнувся Вайс, – коли б дозволив собі не лише висловлювати думки про моїх співробітників, але й розповідати коли б то не було про те, що стосується моєї нової роботи.

– Та облиште! – весело вигукнув Віллі. – Тут, за броньованими дверима, як у Христа за пазухою. – І додав поважно: – У нас один хазяїн – Генріх Гіммлер.

– Слуги, у яких дуже довгий язик, як правило, не затримуються в хорошому домі, – відповів Вайс.

– О, ви он який, виявляється, камінчик! – У голосі Віллі звучали ноти невдоволення. – Нічого, я все-таки сподіваюся, ми з вами подружимося.

– Я теж, – сказав Вайс. І вважав за потрібне додати: – Мушу вас запевнити, мої найкращі враження про вас залишаться так само недоторканними, – він кивнув на вогнетривкі шафи, – як папери, що там зберігаються.

– Однак ви людина твердих правил! – пробурчав Віллі.

– Ні, – сказав Вайс, – але я вмію твердо підкорятися тим правилам, які мені рекомендують старші.

– Ловко сказано! – розсміявся Віллі і звернувся до Генріха: – А цей твій приятель, виявляється, не такий простачок, як мені здалося тоді в Ліцманштадті. – І одразу докорив Вайсові: – Ви людина не дурна і повинні були зрозуміти, що коли вже старий Віллі робить послугу ближньому, то при цьому він завжди розраховує на взаємну люб'язність.

– Я ладен докласти всіх зусиль, щоб виконати будь-яке ваше доручення, – шанобливо схилив голову Вайс, – якщо, звичайно, воно не піде врозріз із зобов'язаннями, які я на себе взяв.

– Добре, добре, – грубувато-поблажливо поляскав його Віллі по плечу, – я сам ніколи не забуваю тих, кому зробив якусь послугу.

Мабуть, він чекав іншого від Вайса, але, прикинувши, що не часто трапляються в рейхові люди, що з такою впертістю відстоюють свою службову честь, заспокоївся і сказав:

– Освічені люди зараз рідкісне явище. Незначну частину їх ми зберігаємо в тюрмах. – Розреготався. – Недавно треба було зробити експертизу художніх цінностей, що прибули з окупованих областей. Якби ви бачили пики цих інтелігентів, коли ми привезли їх у підвали сховища! В деяких картин вони буквально злизували пилюгу й грязюку. Але коли я зажадав од них, щоб вони встановили вартість кожного предмета, негідники заявили, що це неможливо, бо національні реліквії, мовляв, не мають продажної ціни. Ну їм так всипали за саботаж, що нашим хлопцям довелося на руках тягти їх назад у тюремний фургон.

Генріх пояснив коротко:

– Дядькові доручено підготувати матеріальні фонди СС до евакуації. У банках нейтральних держав для цього абоновано спеціальні сейфи.

Віллі насупився, але відразу ж знайшов, що сказати:

– Ми просто хочемо врятувати національні реліквії переможених країн від бомбардувань, зберегти їх.

– Але ж сейфи абонували певні люди.

– Ну й що? – сердито запитав Віллі. – Імперія – це і є певні люди. Не було б їх, не було б і імперії!

– Ви надзвичайно точно висловились, – погодився Вайс.

Віллі помітив, що Генріх усміхнувся. Він збентежився, пробурчав:

– Народність німецького руху Третьої імперії – це не щось безплотне: вона втілена у фюрерові.

– Вважаю, що і в таких, як ви, – зауважив Вайс.

– Так, – самовдоволено згодився Віллі. – Я, дійсно, ветеран націонал-соціалістської революції.

Вайс повторив запитливо:

– Революції?

– У свій час фюрер скористався термінологією марксистів, і це дуже стало нам в пригоді. – І Віллі розгорнув свою думку: – Коли ми були слабкі, а червоні сильні, такий камуфляж допоміг нам щасливо розв'язати багато питань.

– Наприклад?

– Ми так голосно трясли цими брязкальцями перед стадом, яке ладне було йти за червоними, що оглушили його. І не встигло воно опам'ятатися, як опинилося в нашому загоні і ми примусили його іти в ногу під дроб наших барабанів.

Розмова на цю тему, мабуть, набридла Віллі. Обвівши очима кабінет, він сказав Вайсові:

– Як бачите, навіть удома я не належу собі – все підпорядковано роботі. – Підвівся і запросив Вайса йти за ним.

Вони пройшли цілу анфіладу кімнат, де за конторськими столами сиділи люди в цивільному. Коли заходив Віллі, всі вони миттю, як по команді, схоплювалися і витягали руки в партійному вітанні. Віллі не вважав за потрібне їм відповідати. Вайсові він пояснив:

– Я навіть своє, скромне житло перетворив на особисту канцелярію, і всі службовці перебувають тут на казарменому становищі. Ми працюємо й ночами. Але зате, коли рейхсфюрерові треба терміново одержати особливі довідкові матеріали, я негайно доповідаю йому про все, що його цікавить.

– Хіба в служби безпеки не вистачає апарату для цього?

Віллі усміхнувся загадково:

– Довідки для шефа ми готуємо в одному екземплярі. Ми даємо об'єктивний аналіз, тому шеф завжди має можливість бути в курсі справ дійсного становища в імперії.

– Я думав, що таке завдання стоїть перед службою безпеки в цілому.

– Безперечно. Але є Борман, є Кальтенбруннер, і кожний з них аж горить першим доставити фюрерові інформацію, не обтяжуючи себе її збиранням. Але основне не в цьому. Основне в тому, що це моя особиста канцелярія і я особисто доставляю рейхсфюрерові наші матеріали. І оскільки їх одержано не з офіційних джерел, він сам вирішує, доповідати про них чи не доповідати. Інколи вони можуть викликати лише роздратування у фюрера, а інколи – люте незадоволення тими, хто приховав од нього справжній стан речей.

Так, наприклад, промислові кола, з якими фюрер змушений таки рахуватися, наполягали, щоб генералітет вермахту, вносячи суттєві зміни в стратегічний план «Барбаросса», скерував військові дії насамперед на захоплення територій, багатих сировиною.

З допомогою агентури в свій час ми встановили, що нашій промисловості поки що вистачає сировини для забезпечення воєнного виробництва на термін, визначений для бліцкрігу. Але під тиском промислових кіл різні міністерства дали інші довідки. Оскільки принцип бліцкрігу був керівним, ніхто не зважився визнати, що війна на Сході набирає затяжного характеру. І рейхсфюрер, з одного боку, зміг довести фюрерові, що керівники окремих міністерств не вірять у швидку перемогу і тому неправильно ведуть економічне планування, вчиняючи злочин перед рейхом. А з другого боку, маючи точні дані про сировинні ресурси країни, він підтримав перед фюрером вимогу промислових кіл – насамперед захопити багатющі райони стратегічної сировини на Україні і Кавказі, що зрештою відповідало потребам рейху. – І Віллі похвалився: – Мені було доручено зібрати об'єктивні дані про запаси рідкісних металів.

– А іншим?

– Ви мудрий молодий чоловік, – заохочувально усміхнувся Віллі. – В рейхові достатня кількість подібних спеціалізованих дослідних філіалів. – І, потерши руки, глузливо промовив: – А ваш Канаріс виявився профаном. Ми виділили йому незчисленну кількість техніки і гігантські грошові суми на створення сотень розвідувальних шкіл. У його розпорядженні було все населення окупованих районів, табори військовополонених, прекрасні кадри, які набули багатющого досвіду в період першої світової війни і відшліфували його в рейхсвері. Але до цього часу ми не одержали від його агентури хоч якоюсь мірою значних даних про економічний потенціал Росії, хоча основне завдання абверу хаме в цьому й полягає. Що ж до союзників Росії, то тут ми й без абверу одержуємо досить повну і точну інформацію. Й не від якихось там агентів, а з перших рук – від представників іноземних фірм, які не поривають ділових зв'язків з нашими концернами. Тому я вам раджу не дуже афішувати, що в абвері ви займалися східним напрямком. У Берліні служба абверу викликає більше ніж незадоволення. До речі, – самовдоволено сказав Віллі, – ваш колишній начальник, ротмістр Герд, переконавшись у безперспективності діяльності Канаріса, визнав, що доцільніше запропонувати свої послуги нам. Герд непогано відгукувався про вас, оцінив вашу відданість і мужність. – І одразу Віллі сказав поблажливо: – Ви виявили відданість і мужність, відхиливши мою пропозицію. Але, мушу вас запевнити, від цих прекрасних якостей ви ще матимете неприємності.

«А він не дурний, – думав Вайс, слухаючи розпатякування Віллі, – хоча, мабуть, виконує в СД лише роль робочої коняки. Але працювати він уміє і, судячи з його особистої канцелярії, уміє примусити працювати й інших».

Потім, коли Віллі пішов од них, Генріх привів Вайса у свою кімнату і запитав:

– Ну?

– Ділова людина і дуже поінформована, – сказав Вайс, розуміючи, що Генріх чекає на його думку про Віллі.

– Тут ти помиляєшся, – заперечив Генріх. – Він вихвалявся перед тобою. Функції його обмежено вузьким завданням: знати стан справ у промисловості так, щоб планувати доставку робочої сили з концтаборів. Адже прибуток від неї надходить у СС. Та й годі.

– Коли б твій дядько навіть у цих межах ознайомив мене з матеріалами, що є в його розпорядженні, я б вважав це надто люб'язним.

– Зрозуміло, – сказав Генріх. – Тепер ти захочеш, щоб племінник виявив тобі цю люб'язність. Ну що ж, візьми мій подарунок! – І Генріх простигнув руку до однієї з книжок, що стояла на полиці.

Вайс суворо зупинив його:

– Оцього тобі робити не слід.

– Чому? Я вирішив. Безповоротно. Хіба ти ще сумніваєшся в цьому? Думаєш, так просто бути племінником убивці свого батька?

– Я розумію тебе. Але й ти мусиш дещо зрозуміти.

– Тобто?

– Треба не лише хотіти, але й уміти.

– Ти вважаєш, що я діяв необережно?

– Недисципліновано.

– Мабуть, забув запитати твоєї вказівки?! – розсердився Генріх. – Пробач, забув, що ти тепер нібито як мій начальник.

– Ну навіщо ти ображаєшся? – докірливо сказав Вайс. – Просто ми повинні спочатку розробити, підготувати все, що хочемо зробити, і тільки потім зробити все, що ми хочемо.

– Добре, гер професор. Я ладен у будь-який зручний для вас час прослухати курс наук.

– Я радий, що в тебе такий хороший настрій. Цікаво тільки, чим він викликаний?

– Побаченням з тобою, – щиросерде сказав Генріх. – Просто я радий, що знову бачу тебе. Хоча все ж ніяк не звикну до думки, що ти росіянин – отже, особа неповноцінна в расовому відношенні.

– Недолюдок, – підказав Вайс.

– Саме так, – погодився Генріх.

– Напівтварина, – нагадав Вайс.

– Ну, а ти якого біса веселий? – в свою чергу запитав Генріх.

– З тих самих причин, що й ти.

Коли Вайс уже виходив, Генріх знову спробував дати йому книгу, і знову Вайс відмовився взяти її.

– Боїшся? – докорив Генріх.

– Ні, – заперечив Вайс. – Просто не хочу бути співучасником непродуманих дій.

– А коли мені небезпечно зберігати цю книгу?

– Ну що ж, – сказав Вайс, – в такому випадку доведеться взяти, але ти штовхаєш мене на ризикований крок.

– Ні, – сказав Генріх. – Облиш. Я зрозумів. Твоя правда. Але мені так хотілося відразу ж почати працювати…

– Мені колись теж хотілося відразу ж все почати, – признався Вайс, – але виявилося, що терпіння вимагає мужності.

57

Вайс і далі діставав під Густава такі ж незначні доручення. Він зустрічав людей, пізнавав їх за випадковими прикметами, проводжав за вказаними адресами.

Один з тих людей, котрих він зустрів на аеродромі, був у небезпечному стані: видно, тяжко поранений, він втратив багато крові. І хоч цей чоловік благав відправити його до госпіталю, Вайс безжально привіз його на явочну квартиру. Тут поранений сказав, що обставини примусили його знищити шифровки, і просив Вайса вислухати. Він боявся, що помре раніше, ніж сюди з'явиться людина, якій він мусить передати інформацію.

Хоч як спокусливо було вислухати пораненого, Вайс категорично відмовився й залишив його. Коли Густав сам примчав на мотоциклі до залишеної на самоті конаючої людини, та вже померла.

Густав осатанів, вибухнув погрозами, назвав Вайса безтямним тупицею. Однак він швидко опанував себе, і хоч і не попросив вибачення, але змушений був визнати, що Вайс вчинив так, як належало за інструкцією.

На другий день, мабуть, після доповіді про поведінку Вайса комусь із вищих за рангом осіб, Густав сказав:

– Ви, Петере, заслужили довір'я своєю дисциплінованістю. І на цій підставі в певних виняткових випадках вам дозволяється приймати пакети або вислухувати усну інформацію. Але, повторюю, тільки в надзвичайних випадках, подібних до отакого сумного інциденту.

Виходячи з розташування, кожен мусив повідомляти Густава про те, як і з ким він провів час. Але письмового рапорту подавати не треба було. Інформація мала характер такої собі байдужої розмови рівного з рівним.

Після першого ж візиту до Шварцкопфів Вайс з гідністю, твердо й рішуче дав Густавові зрозуміти, що ні на які відомості про них нехай той і не сподівається.

– Напевне, ви дуже симпатизуєте Віллі Шварцкопфу? – іронічно промовив Густав.

– Не в тому річ, – серйозно відповів Вайс. – Коли Віллі поцікавився моїм способом життя, я відказав йому так само, як і вам.

– Ви дуже обачні!

– Так, – сказав Вайс. – Звичайно. Крім того, це моє дошкульне місце: я дуже шаную дружбу з Генріхом ІІІварцкопфом. Я йому багато чим завдячую.

– Ну що ж, – мовив повагом Густав. – Ви маєте рацію: це справді дошкульне місце. Але ця вада так мало поширена серед тих, хто у нас служить, що я ладен на неї зважати.

– Дякую, – сказав Вайс.

Не всі співробітники особливої групи офіцерів зв'язку при Вальтері Шелленбергу перебували весь час у котеджах, затулених кущами бузку. Дехто з них жив у себе дома, а сюди приїздив тільки, щоб дістати завдання. То були люди, добре відомі в берлінських колах. Всі вони належали до поважних родин і були матеріально забезпечені.

Один з них, Гуго Лемберг, син видатного берлінського адвоката, юрист за освітою і льотчик за військовою професією, привернув увагу Вайса. Цей молодик поводився дуже незалежно і висловлював різкі й рішучі думки. Одного разу він спитав Вайса:

– Ви працювали в абвері і досліджували російські справи. Скажіть, як ви гадаєте, чи допускають росіяни думку про можливість будь-яких сепаратних переговорів з Німеччиною?

– Ні, – сказав Вайс.

– А про те, що ми переможемо Росію?

– Ні, – повторив Вайс.

– Ну, а ті, хто працює з нами?

– Переважно це негідь.

– Отже, ви вважаєте, що підривна робота зсередини в Росії безперспективна?

– У нас були окремі успішні операції.

– Я зрозумів вас, – перебив Гуго. Запропонував Вайсові сигару, замислено промовив: – Звідси можна прийти до висновку: для того, щоб ми могли виграти війну на Сході, нам треба якнайскоріше та якнайуспішніше програти її на Заході. І дехто гадає, що краще піти на поступки нашим тільки воєнним противникам на Заході, ніж бути переможеними нашими воєнно-політичними ворогами на Сході.

– Я певний, що кінець кінцем переможе великий рейх, – сказав Вайс.

– Я також, – підтвердив і Гуго. – Але шляхи до перемоги бувають різні.

Якось Гуго запросив Вайса до себе. Будинок Лембергів стояв недалеко від Ванзее, в районі Далему. І тут Вайс несподівано зустрів ротмістра Герда. Однак той, побачивши Вайса, зовсім не здивувався: очевидно, він заздалегідь знав про цю зустріч.

Обідали на величезній заскленій терасі; підлога її була вистелена грубими кам'яними плитами. Розмова за обідом мала зовсім не пов'язаний з обставинами характер. Потім пішли в кабінет Гуго. Вайс побачив, що на бібліотечних полицях зібрано багато останніх видань радянської періодичної преси, і не став приховувати своє здивування.

Гуго пояснив:

– За дорученням деяких впливових осіб батько взявся зробити аналіз політико-психологічного стану радянського суспільства.

– Ваш батько володіє російською мовою? – спитав Вайс.

– Ні, але мій батько має помічників, що знають її досконало, – відповів Гуго.

– Пан Вайс теж володіє таким знанням, – нагадав Герд.

– Мені приємно переконатися не стільки в лінгвістичних знаннях мого гостя, – сказав Гуго, – скільки в його сміливих і правильних характеристиках політико-морального стану росіян. – Він обернувся до Вайса. – Це робить вам честь.

Запропонувавши Вайсові й Гердові сісти в крісла і сам сідаючи біля круглого курильного столика, Гуго спитав:

– Скажіть, як ви гадаєте, чи є різниця в мірі провинності між зрадою імперії і зрадою рейху?

– Я не юрист і, на жаль, не розуміюсь на таких тонкощах, – відповів Вайс.

– Ну гаразд, – погодився Гуго. – Ви ще матимете час обміркувати моє запитання. Але я поставив його з певною метою, щоб ви зрозуміли: рейх безсмертний, і кожен з нас, хто завдасть хоч будь-якої шкоди справі рейху, заслуговує смерті.

– Безсумнівно! – палко вигукнув Вайс.

– Чудово, – сказав Гуго. – Тепер попрошу вашої особливої уваги. Вам, можливо, доведеться зустрічати й супроводити іноземців – противників фюрера, але друзів Німеччини. Якщо вони у вашій присутності дозволять собі висловити критичні думки про фюрера, що ви робитимете?

Вайс відповів переконано:

– Якщо зустрічі з такими людьми становитимуть мій службовий обов'язок, я поводитимусь відповідно до даних мені вказівок…

Герд не витримав, перебив Вайса і з самозадоволеним тріумфуванням заявив Гуго:

– Тепер ви переконались? Я ж вам казав! У нього на диво розвинене почуття свого місця. – Обернувся до Вайса і сказав, ніби просив пробачення: – Сподіваюсь, ви не образились? Правда – наш найвищий повелитель!.. – Попросив Гуго: – Ви дозволите мені внести деякі роз'яснення? – Герд заплющив очі, склав руки на животі і почав мимрити: – Бачите, всі ми, безперечно, різною мірою обожнюємо фюрера. І велич його така безмежна й досконала, що осягнути її не дано навіть найвидатнішим представникам інших націй.

– Коротше! – нетерпляче сказав Гуго.

– Одне слово, я хочу сказати от що: безсмертя фюрера втілене в нашій великій Німецькій імперії, і турбота про її збереження є служінням фюрерові. Але Гітлер – це тільки ім'я. А фюрер – дух Німеччини. Тому, якщо особа, котру ви будете супроводити, розпитуватиме, чи зможе німецький народ в ім'я нашої великої імперії нібито й без Гітлера успішно виконати свою історичну місію, хотілось би, щоб ви навели на підтвердження цього досить переконливі докази.

– Якщо мені накажуть, – сказав Вайс.

– І не забудьте охарактеризувати більшовицьку одностайність росіян так само впевнено, як ви це зробили недавно у розмові зі мною, – додав Гуго.

– Я сподіваюсь, – сказав Вайс, – що про це все буде згадано під час інструктування.