Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 58 (всего у книги 61 страниц)

68

У штабі групи Вайсові сказали, що його бажання задоволене і він може сьогодні ж виїхати на авіаційну базу для перевірки, як особовий склад її і матеріальна частина підготовлені до виконання спеціальною завданий під кодовим позначенням «Вольке».

Він прийшов до професора, повернув йому документи, повідомив, що відбуває і що Зубов, виконуючи завдання, тепер не зможе скористуватися парашутом.

Професор прикрив рукою документи, повернені йому Вайсом, начебто боячись хоч би на хвилину втратити їх, і сказав:

– От до цієї хвилини, поки ви прийшли, я весь час думав, переживу я чи не переживу, якщо загине Надійка. І знаєте, зрозумів, що не переживу. От воно як. А тепер – Зубов. Тяжко, правда. У нашій справі, мабуть, найлегше, коли ти вирішуєш власну долю, а не долю іншого. – Подивився твердо у вічі Йоганнові. – Свою дочку як досвідчену радистку я включив до складу групи, яка буде вам додана. Ви повинні мати постійний оперативний зв'язок з Центром. – Розклав карту. – У районі, що перебуває в зоні авіаційного впливу бази, є кілька великих концентраційних таборів. Але от що нам з вами слід обміркувати. Ось тут, – Штутгоф вказав на карті, – підземний концентраційний табір, де виробляються «Фау-1» і «Фау-2». В'язні ніколи не виходять із штольні. Там працюють, там умирають, тільки їхні трупи вивозять і спалюють у наземних таборах. Обидві основні підземні шахти тягнуться майже на півтора кілометра під землею і з'єднують їх між собою сорок вісім тунелів. Стовбур входу й виходу один, решта закриті й забетоновані. Зрозуміло, що цей підземний табір, де перебувають понад двадцять тисяч в'язнів, не може бути знищений з повітря. Але за відомостями, одержаними вами від Генріха, табір знімається з постачання через шість днів, виключаючи сьогоднішній. Значить, треба гадати, що через шість днів він повинен бути знищений. Головне наше завдання – з'ясувати, яким способом гадають знищити табір, і запобігти його знищенню. – Сказав сумно: – Надана вам група не така численна, як хотілося б, але не в моїх силах збільшити її.

Вайс був прикро здивований тим, що у відрядження на авіаційну базу він їде не один, а з Дітріхом. Дітріх сказав, потираючи руки:

– Ви знаєте, я дуже енергійно наполягав, щоб це завдання було доручене й мені. – Пояснив, лукаво всміхаючись: – Операція цілком секретна, наказ підписали Гіммлер і Кальтенбруннер. Ми з вами не маємо нічого спільного з її безпосереднім виконанням, на нас покладено тільки функції контролю підготовки і таке інше. Але це знак особливого довір'я. І я впевнений, що потім ніхто не посмів совати мене в цю небезпечну мороку з організацією нашого підпілля. Я сподіваюсь, що мене відішлють негайно на Захід – куди-небудь у Швейцарію, наприклад, де я свято зберігатиму таємницю цієї операції, при відповідному забезпеченні всіх необхідних для мене життєвих вигод, звісно.

– Поспішаєте втекти? – спитав Вайс.

– Це ж необхідно в інтересах вищих осіб, що підписали наказ, бо він, як кажуть, не для преси. Хоч, мабуть, навпаки: Геббельс верещатиме з газетних сторінок про лиходійський наліт авіації союзників на концентраційні табори. Ми з вами, як свідки цього жахливого нальоту, зможемо підтвердити його слова.

– Значить, хочете жити? – спитав Вайс.

– Та ще й як, – усміхнувся Дітріх, – з комфортом!

Полковник Вальтер, командир особливої авіаційної частини, кавалер лицарського залізного хреста, льотчик ще часів першої світової війни, сухенький, сивий, низький на зріст, але з величним, пихатим обличчям, розкрив секретний пакет. Прочитавши наказ і прикладену до нього інструкцію, він глянув на Вайса та Дітріха так гидливо, наче в цих офіцерів СД були не застебнені ширіньки, і сказав, що просить дати йому годину на роздум, а після того він ладен буде знову прийняти панів офіцерів.

Дітріх поклався у всьому на Вайса, а сам подався снідати в компанії з молодими льотчиками.

Полковник, незважаючи на свою явну неприязнь, змушений був обговорювати з Вайсом подробиці операції.

– Пальне? – сказав полковник. – Більшовики наступають, за тиждень вони можуть бути тут. – Він тупнув маленькою ступнею, взутою в лакований старомодний гостроносий черевик. – У нас пального на сьогодні рівно стільки, щоб знятися звідси.

– Але до вас повинно надійти пальне!

– Завтра вночі, якщо бензовози щасливо прибудуть.

– А чому вони можуть не прибути?

– Росіяни розбомбили мости.

– Але є понтонні переправи.

– Так, якщо їх встигнуть навести.

– В якому пункті? – спитав Вайс.

Полковник показав на карті. Потім сказав:

– Я гадав, що мій обов'язок – вивезти на літаках усіх людей і тому літаки не завантажено бомбовим комплектом. Треба посилати машини на склад – для цього потрібний час.

– Природно, – погодився Вайс.

– І ще, – сердито сказав полковник, – крім усього – ось наказ Кальтенбруннера: на мене покладається обов'язок скинути на парашутах контейнери з отруйними речовинами для використання їх табірними підрозділами СС на той випадок, коли якась частина в'язнів вціліє після бомбардування.

– Дуже передбачливо, – зауважив Вайс.

– Слухайте, – гнівно сказав полковник. – Я ас першої світової війни. Моє ім'я відоме у Франції та Англії. На моєму рахунку двадцять вісім авіаційних поєдинків, які я провів з честю.

– Ну і що ж? – спитав Вайс.

– Я солдат, – сказав полковник. – Солдат. І я маю свої військові переконання й принципи. А ви гестапівець…

– Я офіцер СД.

– Не бачу особливої різниці.

– Коротше кажучи, ви хочете сказати, що вам не дуже подобається це бойове завдання?

– Воно не бойове, не військове.

– А яке ж?

– Ви самі добре знаєте яке.

– Ви просто боїтесь. Боїтесь, що згодом вас вважатимуть не за військовополоненого офіцера, а за воєнного злочинця.

– Так, – сказав полковник. – Я не боюсь загинути, не боюсь, що мене навіть розстріляють більшовики. Але не хочу бути повішеним, як…

– Як хто?

– Як вас, наприклад, можуть повісити.

– Ви хочете ухилитися від завдання?

– Я солдат і підкоряюсь наказові.

– Але наказів не обговорюють.

– З підлеглими – так. А ви не мій підлеглий.

Вайс подивився просто у вічі полковникові.

– Я вам вдячний за те, що ви так чесно і відверто висловили мені свою думку.

– І ви скористаєтесь цим відповідно до роду й духу своєї служби?

– Ні, – відповів Вайс. – Просто ви мене теж змусили про дещо замислитись.

Після цієї розмови Вайс ще побував у полковника, але розмовляв з ним аби про що, тільки не про хід підготовки до операції. Так само поводився й полковник.

Через зв'язкового Вайс повідомив групу про час, коли мають прийти цистерни з пальним, і вказав на карті, де лежить понтонний міст, і бомбовий склад, і дорога від складу до аеродрому.

Вайс оглянув два бліндажі, що правили тепер за сховище для отруйних речовин; крім балонів з газами, тут лежали ящики з отрутами в ампулах і в коробках. Під час одного огляду йому пощастило засунути між ящиків термітну шашку з хімічним запалом сповільненої дії, виготовлену у вигляді пластмасового портсигара.

Через день весь особовий склад у протигазах боровся з пожежею у бліндажі. Після того потрібна була ще доба для того, щоб люди могли повернутися в розташування аеродрому, не піддаючи себе небезпеці отруєння. Майже на два кілометри навколо листя на деревах пожовкло й пожухло.

А ще за день полковник викликав до себе Вайса і сказав йому, що понтонний міст висаджено в повітря і бомбовози не зможуть переправитись, поки не наведуть переправу; крім того, транспорт машин з бомбами, який ішов від складу до аеродрому, був обстріляний. Машини приведено до непридатності, частина їх висадилась у повітря разом з вантажем.

Розвівши руками, він сказав тоном фальшивого жалю:

– Таким чином, я безсилий виконати наказ в указані строки.

Дітріх просто осатанів. Він намагався налагодити зв'язок з Берліном.

Зв'язковий переказав Вайсові, щоб цієї ночі він покинув аеродром. Але Вайс не міг цього зробити: Дітріх ні на крок не відходив од нього. Він сказав Вайсові:

– Ви розробляли з полковником операцію і винні в тому, що вона зірвались. – Погрозив: – Я доповім про вас. Офіцери підтвердять, що ви усунули мене від підготовки до операції.

Вайсові дали окрему кімнату, але тепер до нього перебрався Дітріх. Лягаючи спати, він замикав двері на ключ і клав його в кишеню, кажучи, що боїться диверсантів, а пістолет засував під подушку.

Уночі радянські штурмовики та бомбардувальники зробили наліт на аеродром.

Вайс біг, пригнувшись, до обочини аеродрому, туди, далі, де він помітив земляні щілини, викопані солдатами охорони. Слідом за ним у щілину стрибнув і Дітріх.

Щілина була напівзасипана. Дітріх виштовхував Вайса з того місця, де щілина була глибша. Помітивши бліндаж, він вирішив добігти до надійнішого укриття, вискочив. Бомбовий розрив. Вайса майже засипало землею. Отямившись, він вибрався з-під землі. Дітріхові ноги стирчали з воронки. Вайс потягнув його за ноги і штовхнув у щілину. У Дітріха осколком розірвало живіт. Вайс почав бинтувати його, але бинтів не вистачило. У цей час Дітріх опритомнів. Він глянув на свою рану, гидливо зморщився, потім заплакав.

Вайс скинув кітель, розірвав сорочку; коли знову вибухнув бомбовий розрив, він майже машинально схилився над Дітріхом, прикриваючи його собою, щоб у рану не насипалась земля. Дітріх помітив це. Пробурмотів:

– Йоганне, ви, мабуть, хороша людина. Але я доніс на вас. – Простогнав осудливо: – Як ви, німець, могли стати зрадником?

– Що ж ви донесли? – спитав Вайс, заклопотано підкладаючи свій кітель під голову Дітріхові.

Дітріх сказав, ледве ворушачи губами, свистячим шепотом:

– Чоловік фрау Брігітти – російський диверсант. Ви весь час водилися з ним. Перед самим від'їздом про це доніс один російський військовополонений, спійманий на крадіжці цінностей під час рятівних робіт.

– Чого ж мене зразу не арештували?

Дітріх зітхнув:

– Лансдорф мені не повірив. Він сказав, що я хочу звести рахунки за те, що ви приховали, пам'ятаєте, деякі мої негарні вчинки.

– Пам'ятаю, – сказав Вайс.

– Ну от, бачите… Він мені не повірив… Наказав тільки вести нагляд. Йому загрожували б великі неприємності, коли б виявилося, що ви зрадник. Тому він усе звалив на мене, наказав стежити… – Дітріх замовк, видно, борючись з нестерпним болем. – І коли ми тут приймали душ, я вийшов, сказав, що мені недобре. І у вашому кітелі знайшов портсигар. – Знову замовк. Мовчав і Вайс. – Такі штучки мені знайомі, – пошепки прохрипів Дітріх. – А потім, коли загорівся бліндаж, у вас більше цього портсигара не було. І зараз його немає. Правда ж?

– Так, – підтвердив Вайс.

– От бачите, – похвалився Дітріх уже скляніючим язиком. – Адже я хороший контррозвідник, так?

– А навіщо ви мені це все розповіли? Щоб я вас убив?

– Так, звичайно… Я не хочу мучитися. Я зрозумів, що не зможу мучитись. Будь ласка, Йоганне, я не можу бачити свої нутрощі. Ну?

Вайс вийняв сигарету, закурив.

Штурмовики сталевим бриючим польотом мчали над аеродромом, і скісна світна злива їхніх крупнокаліберних кулеметів била по бетонній смузі, висікаючи довгі сині іскри.

Вайс сказав:

– Ні, я не буду вбивати вас, Дітріху. Навіть навпаки: я піду зараз і пошлю по вас санітарів з ношами. Такі, як ви, не повинні вмирати зразу. Вам треба понюхати як слід, що таке смерть. Ви вбивали інших, але самі вважали, що з вами цього не станеться. Якщо ви й помрете, то, у всякому разі, з комфортом, у ліжку. От я і подбаю про такі вигоди для вас. – Він встав, спитав: – Ви чуєте, Дітріху, я йду по санітарів.

Дітріх мовчав.

Вайс торкнувся його плеча. Голова Дітріхова хитнулась, але очі були нерухомі. Вайс узяв свій кітель, надів і пішов до палаючих служб аеродрому.

Наліт закінчився.

Полковник керував гасінням пожежі. Він був бадьорий, енергійний і люто командував людьми. Вайс сказав:

– Я змушений покинути вас, полковнику.

– Справді? – спитай полковник, дивлячись на нього так, наче вперше побачив його. – Ну що ж, ви мені не підкоряєтесь, а то я б і вас змусив попрацювати. – Він махнув рукою в тому напрямі, де горіли літаки і з тріском рвалися в них укладки кулеметних стрічок та снарядів.

Вайс розшукав свою машину і поїхав геть від аеродрому, потім зупинився, вийшов, зняв з неї номер. Повернувши з шосе, Вайс поїхав грунтовою дорогою лісом, повернув, відрахувавши шістнадцять просік, у сімнадцяту, завів машину в кущі і далі пішов пішки.

Як йому вказав зв'язковий, він вийшов на стежку. Спустився в балку, на дні якої бігло чисто джерельце, напився.

Сумно було в нього на душі. Засипався, думав він. Штутгоф казав: Зубов діє не завжди обачно. А він сам? Як він міг допустити таку помилку з портсигаром? Коли він дізнався, що Дітріх їде з ним, він повинен був придумати щось більш примітивне і, значить, більш невпійманне для збереження термітної шашки. Чому він це проґавив? Та тому, що весь час думав про Зубова і перестав думати про себе.

Але він не міг не думати про Зубова, який, чинячи свій подвиг, прирік себе на смерть…

З кущів вийшли двоє в есесівській формі з автоматами, що висіли на грудях. У петлиці в кожного, як було умовлено, соснова гілочка. Вайс назвав пароль, почув відповідь і пішов далі, ступаючи між цими двома німцями. Обличчя їхні були сірі, зморшкуваті. Вайс зрозумів: колишні в'язні-антифашисти, а може, й комуністи.

Показався мисливський будиночок, побудований у готичному стилі, з бляшаним півнем на шпилі стрімчастої дерев'яної башти. Вайса провели у простору, увішану оленячими рогами кімнату з каміном, складеним з цегли. За столом, схилившись над картою, сидів радянський офіцер в акуратній, немов щойно випрасуваній чистенькій формі.

Він подав руку, представився:

– Майор Колосов. – Зніяковіло усміхнувся. – Пробачте, проформа: ваше посвідчення.

Вайс подав свій документ – підписали його Гіммлер, Мюллер, Кейтель, Кальтенбруннер. Майор глянув і, повертаючи, сказав з повагою:

– Колекційна річ. Ну, значить, ще раз здрастуйте, товаришу Бєлов. – Щиро потиснув руку, кивнув на стіл. – От мізкую. Сідайте, прошу вас. – Присунув пачку «Казбеку». – Куріть!

Вайс з ніжністю взяв цигарку.

– Довоєнні?

Майор покартав:

– Відстали від дійсності! Післяблокадні, ленінградські. – Тицьнув у карту олівцем. – Значить, от що виходить: підступи відкриті. Але спершу – ваші міркування?..

Після обговорення плану операції Вайс вийшов з мисливського будиночка у супроводі майора.

У дворі він побачив вистроєних радянських парашутистів в армійській формі, а поруч з ними – теж у строю – стояли люди в німецьких мундирах і в цивільному одягу.

– Ну от, – вказав на них рукою майор, – весь наш Інтернаціонал наявний. І це, так би мовити, наш останній, але дуже рішучий бій. Адже понад дванадцять тисяч чоловік ми повинні визволити з найменшими втратами. А ваша група у флігелі, – вказав він рукою. – Рекомендую не гаяти часу. Ознайомтесь, поговоріть – і в дорогу. – Попросив: – Бажано, щоб ви по можливості точно вклались у розклад.

Вайс рушив до флігеля. Коли він увійшов, з лави піднялися четверо у формі офіцерів СС. Двох з них Вайс знав: чеха Пташека та підривника Мєхова. Вони дружньо привітались. Двоє інших назвали себе. Білявий, вилицюватий, атлетичної будови – Вальтер Кох, другий – чорний, надзвичайно мускулястий, з яскравими очима – Ганс Шмідт.

– Звідки ви? – спитав Вайс.

Кох, усміхаючись вилицюватим обличчям, доповів:

– «Вільна Німеччина».

– Були в полоні?

– Ні. Берлін. Підпілля. – Кивнув на Шмідта, сказав поштиво: – Він працював ще з Антоном Зефковом.

Вайс обговорив із своєю групою план операції. Вона полягала от у чому.

Відповідно до відомостей, одержаних через Генріха, провіантське постачання в'язнів підземного концтабору було розраховане ще на дві доби. Значить, ліквідовано його буде після закінчення цього строку.

Але, якщо Радянська Армія рухатиметься в цьому напрямі швидше, уповноважений СС може прийняти рішення прискорити знищення табору, крім того, не виключено, що про це буде дано особливий наказ керівництва СД.

Безсумнівно, на командному пункті уповноваженого СС встановлено зв'язок з постом мінерів і за його сигналом вони повинні привести в дію електропідривні висадники, проводи яких простягнуто в шахти до мінних погребів. Очевидно, пости мінерів розташовані на поверхні. Завдання: виявити ці пости і знешкодити. І, коли це буде зроблено, приєднатися до групи захоплення, якою командує майор Колосов. Вона проникне в шахти, розмінує мінні пастки і визволить в'язнів. Частина майорової групи залишиться на поверхні, займе оборону, щоб прикривати загін, який діє в шахті.

З людьми цієї групи, одягненими в німецькі офіцерські мундири, Вайс і виїхав до пункту, позначеного на карті як штаб охорони табору, його адміністративного управління і складів готової продукції.

Полковник Роберт Штайнер, уповноважений СС, прийняв Вайса на командному пункті. Літня людина з плоским обличчям та вугластим черепом, так званої гінденбурзької форми, спереду – прямий проділ, потилиця й скроні майже наголо вистрижені, стиснуті губи, пронизливі очі, повіки здригаються; короткі широкі пальці із синюватими нігтями. Лицарський залізний хрест на стрічці під коміром кітеля.

Документ Вайсів, ретельно перевіривши, він кинув перед собою на стіл.

– Що? – сказав Штайнер так, наче Вайс перед тим уже звертався до нього.

Вайс, поклавши ногу на ногу, у свою чергу теж спитав:

– Що «що»?

– … вас цікавить?.. – промукав Штайнер.

– Я хотів би бути впевненим у тому, що мене тут нічого не повинно цікавити.

– Чому?

– У тому разі, коли у вас усе гаразд.

– Ви маєте на увазі щось певне?

– Атож, – сказав Вайс, клацнувши пальцями, – оце саме.

– Техніка?

– Ну, що ви! – усміхнувся Вайс. – Тут я не компетентний. Якщо ви мене запевните, що все в чудовому стані, мені цього досить, щоб доповісти.

– Кому?

– Очевидно, кому-небудь із тих, хто підписав мій документ.

– Безпосередньо? Ви така довірена людина?!

– Ні, що ви! – сказав Вайс. – Передам рапорт, як належить по службі.

– Дивно!

– Що саме?

– Мені не довіряють! – скипів Штайнер. – Я особисто розмовляв з Гіммлером і Кальтенбруннером, перш ніж відбути сюди. А я ж сказав їм, – Штайнер випнув груди, – це для мене висока честь. – Він опустив очі. Вайс побачив кнопку, вмонтовану в стіл; вона була прикрита металевою дужкою, замкненою на висячий нікельований замок. – Висока честь, – повторив Штайнер. – Один жест руки – і я виконаю свій обов'язок перед імперією. Ми так грюкнемо дверима, виходячи, що більшовики здригнуться від жаху. – Додав: – Але ваша присутність свідчить про те, що мені не довіряють. Я буду протестувати. – Він поклав руку на телефонну трубку.

– До речі, полковнику, – сказав Вайс, – коли будете говорити з Берліном, повідомте, будь ласка, що з восьми таборів я вже об'їхав п'ять. І там усе гаразд.

Штайнер, не знімаючи руки з телефонної трубки, спитав?

– Значить, ви не спеціально до мене?

– Ну що ви! – усміхнувся Вайс. – Я маю наказ доповісти про вісім таборів. Ваш – шостий. Залишилося відвідати ще два. – Пожалівся: – Страшенно стомився. Ви думаєте, це легко – весь час на ногах? Деякі табори вже евакуюють, і ліквідація відбувається під час маршів, трупи залишають на дорозі. – Спитав: – Ви пробували їздити машиною по трупах?

– Ще ні, – сказав Штайнер. – Але якщо дороги ними забито, доведеться… – Подивився трохи привітніше на Вайса. – Я можу вас запевнити, що такого безладдя я після себе не залишу.

– Ну і чудово. – Вайс зробив рух, наче має підвестися. – Я так і доповім.

– Ви тільки для цього і приїздили?

Вайс глянув на годинник, знизав плечима.

– А власне, що ж іще? На мою думку, все. – Нагадав: – Я ж маю ще два табори!

– Так не можна, – докірливо сказав Штайнер. – Ну хоч пообідайте зі мною. Я розпоряджусь.

Полковник вийшов.

Вайс умить перерізав проводи, що йдуть до кнопки, закритої клямкою із колодкою.

Коли полковник повернувся, Вайс сказав йому:

– Дозвольте, я попереджу офіцерів, що супроводять мене, про те, що затримуюсь.

– Ну навіщо вам самим? Я пошлю ад'ютанта, він перекаже.

Вайс притишив голос:

– В порядку виключного довір'я до вас. Мені здасться, що серед людей, які супроводять мене, є особливий чоловік од партії. Ну ніби приставлений від партійної канцелярії. Я боюсь, щоб він не вважав це образливим для себе, що ад'ютант передає якісь доручений від мого імені. Я маю це сам сказати йому. Пробачте, але, якщо я зроблю інакше, мені загрожуватимуть неприємності.

– То запросіть і його.

– Зробіть мені ласку, запросіть його самі. – Додав значуще: – Я гадаю, що цей чоловік може бути і вам корисний.

– Ну що ж. – І Штайнер надів кашкет. Вайс разом із Штайнером підійшов до машини, яка стояла біля стіни складу. Його люди не виходили з неї.

Вайс сказав, відчиняючи дверцята:

– Уповноважений СС, маю честь представити.

Штайнер, поблажливо усміхаючись, підійшов до відчинених дверцят. Вайс ударив його по шиї долонею руба. Штайнер упав обличчям донизу, дві пари рук підхопили його і вмить втягли в машину.

Вайс вийняв сигарети, закурив, чекав. З машини подали йому зв'язку ключів. Вайс сунув їх у кишеню і повернувся в кабінет Штайнера.

Замкнувши двері, він відімкнув вогнетривку шафу одним з ключів.

Знайшов папку з грифом, знайомим йому, вийняв з неї папери, сховав їх у себе під мундиром і вийшов. Сів у машину, передав Мєхову аркуш з папки, на якому були записані пости мінерів, сказав:

– Міркуйте.

Пташек і Кох міцно впиралися ногами у зв'язаного Штайнера, що лежав на підлозі з засунутим у рот зібганим кашкетом.

– Поїхали, – сказав Вайс Шмідтові, який сидів за кермом.

Мєхов, ознайомившись за час подорожі з планом мінування, сказав майорові Колосову:

– Ми можемо перерізати проводи, що йдуть від пунктів мінерів до штолень. Коли підривні машинки не спрацюють, на лінію пошлють розвідувальну групу. Їх затримаємо засадою. Ну скільки там – півгодини, мабуть, не більше. Гарнізон охорони, напевне, чималенький – довше не встояти.

– Так, – сказав майор. – А потім?

– Потім група прикриття прийме бій. У районі виходу із штольні буде наша остання лінія оборони, поки встигнемо вивести людей.

– Дванадцять тисяч, – нагадав майор. – Треба з олівцем підрахувати, скільки доведеться триматися.

– Важка арифметика, – сказав Мєхов. – Люди знесилені – на це теж треба зважати. – Тицьнув пальцем у точку виходу із штольні. – Бачите: бліндажі для охорони, а її ще не знято. Попереду ціла морока: треба вибивати. Безшумно не вийде, значить, до місця події кинуть весь гарнізон.

– Це точно, – погодився майор, – доведеться вам побути на поверхні.

– Це чому ж?

– Мінувати підступи.

– Заперечую, – відповів Мєхов. – Я тут найбільш кваліфікований, а штольні хто буде розміновувати?

– Правильно, – погодився майор. – Ну, тоді проінструктуйте тих, хто залишиться.

– Це можна.

І хоч найзручніше було розпочати операцію вночі, майор наказав негайно йти на вихідні позиції.

Допит Штайнера нічого не дав. Гаунтштурмфюрер, здавалось, позбувся розуму від розпачу та ненависті. Спочатку він був немовби в істериці, а потім впав у стан прострації, очі закотилися під лоб, рот напіввідкритий, мов у кретина, від нього погано тхнуло. Він не міг навіть сидіти, сповзав із стільця, коли його не держали.

– Якщо симулює, то дуже здорово, – сказав, придивившись до нього, майор. – Лікаря б! А так, не для спеціаліста – збожеволів, та й годі. Оце називається казус.

Вхід до шахти починався з тунелю, пробитого у схилі гори, до нього вела вузькоколійка для вагонеток.

Коли весь загін парашутистів безшумно скупчився біля підступів до штольні, група бойовиків у мундирах есесівців під командуванням Вайса стройовим кроком рушила до тунелю.

З-під склепіння тунелю вийшов есесівець у званні ротенфюрера і наказав зупинитись. З амбразур двох бронековпаків стирчали стволи спарованих кулеметів.

Вайс ішов попереду групи, наче й не чув попередження.

Бачачи націлені стволи кулеметів, він відчував себе немовби велетенською мішенню для них.

Групу зупинив він на відстані п'ятнадцяти метрів від бронековпаків. Загорлав щосили:

– Ротенфюрер, до мене!

І коли той зробив кілька невпевнених кроків, наказав йому, киваючи на стрій:

– Прийняти команду!

Ротенфюрер невпевнено сказав:

– Але, гауптштурмфюрер, це ж не мої люди.

– Прийняти команду! – повторив Вайс. Пройшовши повз розгубленого ротенфюрера під склепіння тунелю, пожалівся: – Спека, пилюга… Води! – І став збивати пилюку з мундира скинутими лайковими рукавичками. Наказав: – Вистроїти ваших людей! – Додав, дружньо усміхаючись: – Я оголошу зараз наказ фюрера про нагородження на честь його дня народження. – Пояснив: – Тепер цей урочистий акт наказано проводити на позиціях, щоб не відривати людей від виконання служби.

Ротенфюрер підніс до губів свисток, його підрозділ вишикувався.

Вайс віддав команду своїм людям зайняти звільнені пости. А сам, зійшовши на бронековпак, звернувся з промовою до вишикуваного перед ним підрозділу. І коли цеп парашутистів наблизився, Вайс, раптом перервавши промову, сказав спокійно й діловито:

– Тепер здавайтесь!

Стрибнувши з бронековпака, він заліг за ним.

Та це були не просто солдати, а добірні есесівці. Вони спробували почати бій, і тільки четверо добровільно склали зброю.

Майор, коли сутичка закінчилась, побіжно глянув на годинник, сказав Вайсові:

– Ну що ж, прошуміли. З цієї хвилини наша операція більше вже не секретна для німців. Отже, тримайся!

Частина загону парашутистів займала оборону навколо виходу з штольні, друга окопувалася на рубежах за кілометр від неї. П'ять чоловік, узявши вибухівку, кинулись у тунель слідом за Мєховим.

Через кілька хвилин вони вибігли звідти. Мєхов скомандував:

– Від тунелю геть!

Присів осторонь, важко дихаючи. М'який, приглушений вибух струсив грунт. З жерла тунелю викинуло клуби пилу, осколки каміння. Натягаючи на вуха пілотку, Мєхов заявив сяючи:

– Порядок! Відкупорили. Але тепер для мене саме почнеться морока з їхніми сюрпризами. – Попередив: – Поки ліхтариком не помигаю – семафор закритий, відпочивайте спокійненько. – Махнув рукою двом парашутистам, також мінерам: – Ходім.

Штурмова група, якій призначено було пройти у штольню, складалася всього із семи чоловік. Майор залишився на поверхні командувати обороною. Вайс, посилаючись на недостатній армійський досвід, сказав, що піде з штурмовою групою. Майор замислився.

– Ну що ж, резонно, тільки я вам ще радистку дам. Зв'язок треба тримати, а лінійники потрібні тут: нитки тягнути до підрозділів. – Підморгнув – Золота дівчина.

– Тобто? – спитав Вайс.

– Ну, як і ви, у тилу в німців працювала. – Махнув рукою: – Біжіть, вона вас дожене!

Вайс разом із Пташеком та парашутистами проліз крізь отвір, проламаний у стіні замурованої штольні, де зник Мєхов з двома мінерами. Освітлюючи дорогу ліхтарями, вони йшли в пітьмі – сухій і задушливій, сповненій смородом мазуту і чадом недавнього вибуху.

Вони йшли по шпалах вузькоколійки, і кроки їхні лунко звучали під склепінням тунелю. Біли спуску у штольню їх чекав один з мінерів Мєхова, сказав:

– Опускатися в кліті небезпечно. А що, як замінована? Доведеться чалапати по східцях.

Залізні іржаві вологі сходи звисали у ствол шахти. Тут, біля ствола, їх догнала радистка; за плечима в неї на брезентових ременях висіла рація з тонкою, як вудлище, антеною.

– Ох, – сказала радистка, – як незручно буде спускатися! – І пояснила: – Бачите, я ж у спідниці. Пустіть мене першою, щоб потім вам не довелося чекати.

– Непередбачливо обмундирувались, – докорив мінер.

Наденька – то була вона – кивнула Вайсові, немов бачила його тільки вчора. Усміхнулась і почала спускатись, попередивши:

– Будь ласка, обережно, не зачепіть ногами антену.

Що нижче вони спускались, то важче ставало повітря – протухле, вогке, здавалось, воно липло до шкіри, як пліснява.

Кілька разів пролунали тугі, лункі вибухи. Мінер пояснив:

– Товариш Мєхов, видно, нові стінки підриває. – Зітхнув: – Замурували людей і багато заслонок наставили, так треба розуміти.

Спустилися на горизонт, звідки починалися штольня. Знову почулись вибухи, дихнуло гарячим чадом згорілої вибухівки. І раптом знову вибух і потім звук м'якого падіння.

Вайс біг, зігнувшись, і, коли опинився на місці останнього вибуху, він побачив мінера, який лежав замертво, а другий притискав обидві долоні до обличчя.

Мєхов сидів між ними і заклопотано перетягував роздроблену ліву руку бікфордовим шнуром, один кінець якого він тримав у зубах.

Наденька опустилась перед ним на коліна і розкрила медичну сумку. Мєхов відсахнувся від неї і наказав:

– Ти спочатку тих оглянь! Казав їм: тут з фокусом. Ні, таки треба було лізти з гострозубцями! – Сказав Бєлову: – Ну от. Дешево обійшлось, не головешкою – при собі лишилась, як предмет першої потреби. – Спробував підвестись, підвівся, притулився до стіни, побачив мертвого мінера, обличчя його спотворилось, голос затремтів: – Якого хлопця втратили, га? Він же півтори людини коштує, за рік інженер. – Ступив, похитуючись, до того, в кого було розбите обличчя, спитав: – Очі цілі? Ну, тоді порядок. – Порадив: – Щоку ти все-таки підтримуй долонею, поки приклеїться, а потім – пришиють. – Похвастав: – Мене хірурги здорово складали: кістки на ногах на срібних шурупах.

Надя перев'язала Мєхова, сказала:

– Ви зовсім знесиліли, вам треба відпочити хоч трошечки.

– Потім, – похитав головою Мєхов, – у госпіталі, тут незручно, не те обслуговування. – Спираючись на плече Наді, важко тягнучи ноги, побрів уперед.

І незабаром вони почули гудіння голосів і удари чимсь важким по залізу. Йшли ще довго, штольню перетнув заслон. То були зварені з рейкових балок багатотонні грати, крізь клітки якої можна було просунути тільки руку.

– Товариші! – закричала Надійка. – Товариші!

Сотні рук просунулись крізь клітки цих важких сталевих ґрат. Надя кинулась потиснути їх. Мєхов, напружившись, закричав:

– Ура, товариші! – І, ослабнувши, сів на кам'яне днище штольні, голова впала на груди. Отямившись, він прошепотів винувато: – Це я не від кволості звалився – від почуттів. Ну, від переживання тобто, так я думаю.

Добрів до ґрат, став оглядати їх, руки людей заважали йому. Потім покликав Вайса, нахилився, сказав на вухо, бо люди за гратами голосно кричали:

– Підірвати можна! Але спочатку треба налагодити дисципліну, щоб усі громадяни за гратами відійшли, наскільки це можливо, і другий момент: кинуться валом усі назовні, а там, треба гадати, бій. Треба з'єднатися з майором.

Вайс покликав Надю. Відійшли далі від грат. Надя включила рацію, наділа навушники:

– Що передати?

Вайс відповів:

– Нашу обстановку, яку бачите. Запитайте, як у них.

Трохи згодом Надя поскаржилась: чути погано, перешкоди. Під землею робота рації дуже утруднена.

– Але що ж усе-таки передають?

– Окремі слова розібрали: «… палко… всіх в укриття… артилерія…»