355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 59)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 59 (всего у книги 61 страниц)

– Так, – сказав Вайс. – Зрозуміло.

Парашутисти пробували закликати людей до спокою, але їх не можна було перекричати. Вайс спитав Надю:

– А яку-небудь станцію потужну ви приймати можете?

– Потужну – безперечно.

– Добре було б музику, – сказав Вайс. – Хорошу. Почнуть слухати й замовкнуть. Зрозуміло?

– Я спробую.

– Я не певен, але раптом… – сказав Вайс.

Трохи згодом почулися тихі звуки невідомо якої радіостанції. Спочатку замовкли ті, хто стояв перший біля ґрат; потім поступово затихли всі – вся ця велетенська, щільно спресована у штольні людська маса.

І тоді Бєлов підійшов до ґрат і закричав голосно, як тільки зміг:

– Товариші! Прошу всіх спокійно відійти якнайдалі від ґрат, найкраще – в бічні ходи, вони, напевне, у вас є. Для того, щоб зруйнувати грати, треба зробити вибух. – Спитав: – Ви зрозуміли?

Напевне, кожна людина вимовила дуже тихо це слово:

– Так.

Але воно так голосно віддалося під склепінням, сказане тисяччю голосів, ніби долинув гул підземного обвалу. Вайс зачекав, поки гул стихне, сказав:

– Товариші, ми впевнені, що ви поводитиметесь організовано, як належить радянським людям. – Крикнув: – Старшим лишитись біля ґрат, решті відступити в укриття!

Шерех і тупіт ніг. Потім у гратах з'явилось тільки п'ять людських рук. Вайс підійшов, потиснув кожну і повторив те, що треба було виконати всім цим людям. Додав:

– Будь ласка.

Укріпивши, де треби, заряди, парашутисти підняли знесиленого Мєхова й понесли. Мєхов був огрядний чоловік, а йти доводилося пологим схилом, бо штольню тут було прокладено по скошеному в глиб горизонту.

Подолавши підйом, вони зупинились і залягли за вагонетками, навантаженими бочками цементу й кам'яними брилами, що, видно, служили для перемичок, якими було замуровано штольню.

За кілька хвилин загримів вибух, і повітряна хвиля його була такої сили, що вагонетки штовхнуло назад, упори злетіли з рейок і вагонетки спочатку повільно, потім дедалі швидше покотили вниз схилом, туди, де до пролому в гратах ринули вже густою масою тисячі людей.

Вайс схопився й побіг поруч з передньою вагонеткою, намагаючись підсунути під її колеса дерев'яний башмак, але його із силою відкинуло геть. Тоді Вайс вихопив гранату, скинув з неї металеву оболонку, що дає тисячі осколків, повернув ручку і за дві секунди жбурнув гранату вперед, між рейок, а сам ліг плазом біля стіни штольні обличчям донизу, прикриваючи голову руками.

Вибухом звалило першу вагонетку, решта наповзла на неї, громадячись купою заліза й каміння.

Одна вагонетка накренилась, і на Вайса посипались уламки каміння. Долоню, якою він накривав голову, роздробило одним з таких каменів. А вагонетка все кренилась убік, і могла впасти на Вайса, і роздушити його своєю вагою.

Де взялися сили у цих умираючих від голоду, спраги, задухи людей, як вистачило волі та організованості, щоб швидко виділити кілька десятків найменше ослаблих і навчити їх зробити єдино можливе? Одні з них пролізли між вагонетками і стіною штольні і, впираючись смугастими від випнутих ребер спинами у накренені борти вагонетки, утримували її на собі; інші в цей час скидали каміння, що завалило Йоганна, а потім витягли і його самого, скривавленого, непритомного.

І коли Надя, схилившись над Йоганном, сказала сумовито:

– Він дихає, товариші, але повітря йому не вистачає, повітря! – ці люди відсахнулись і подалися назад, визволяючи простір для доступу повітря.

У бій проти радянських парашутистів були кинуті зведені есесівські охоронні підрозділи. Вони добре вміли вбивати, робити облави, розправлятися з партизанами, вони точно розраховували кількість стволів, боєприпасів, літако-вильотів, щоб на кожний метр лінії партизанської оборони припадало не менш як сотня осколків і влучань станкових та ручних кулеметів.

Але парашутний загін складався з воїнів, кожний з яких вмів досконало й самостійно провадити бій. То були майстри військової справи, які брали участь у багатьох битвах.

Знаменитий снайпер Борис Вєткін стріляв з заклопотаним виразом на строгому й розумному обличчі. Рухи його були ліниві, лагідні й не позбавлені грації. Він дивився в оптичний приціл з тією самою уважною цікавістю, як раніше – коли був студентом-мікробіологом – в окуляр мікроскопа.

Він був поранений, але обачно зміркував, що, як не матиме нового поранення, йому ще вистачить сили утримати тут снайперську позицію – тільки треба її не зміняти, а лишатися на попередньому місці, щільно притиснувшись до розпушеної землі.

Мінометна обслуга, навпаки, маневрувала, змінюючи позиції, щоб не дати противникові пристрілятися. Бійці, пересуваючись по-пластунському, волокли за собою, мов на буксирі, прив'язані за провід до ноги ствол, плиту і залізні касети з мінами. Парашутисти, які зайняли оборону, були озброєні ручними кулеметами й автоматами. Коли противник наближався, бралися за автомати. Піднощики забезпечували боєприпасами кожен свою групу.

Парашутисти не встигли приховано замінувати підходи. Вони просто порозкладали міни і протягли до себе в окопи куски проводу, з'єднані із запобіжною чекою висаджувача. Коли цепи противника наближались, смикали за провід, чека вискакувала, і міна вибухала…

Поранених відволікали на розстелених плащ-палатках під склепіння тунелю. То був бій, ретельно продуманий і організований, наче працював цех під відкритим небом. Коли б тільки людей у цьому «цеху» не вбивали, а механізми від влучання мін і снарядів не виходили з ладу!

Майор Колосов, керуючи роботою бою, поглядав на годинник. Обіцяний танковий десант запізнювався. Він бачив, як гаснуть одна по одній вогневі точки парашутистів. Він чув розриви ручних гранат, які означали, що почався ближній бій. Узяв трубку польового телефону і наказав командирові обслуги станкового кулемета:

– Єгоре, ану, бризни на лівий фланг, бо там, гаряче!

Він бачив у бінокль, як парашутисти відступають на другу лінію оборони. Радист підійшов до нього і сказав, що люди з шахти просять дозволу виходити.

– Не можна, – сказав майор. – Ні в якому разі. – Потім додав, подумавши: – З десяток, які міцніші, нехай виділять. Що ж, усе-таки резерв.

За деякий час у тунель із ствола шахти вийшли п'ятнадцятеро в'язнів і з ними парашутисти й Надя. Вони принесли поранених і поклали їх ближче до виходу, щоб люди могли дихати. Надя присіла поруч з Бєловим, розстебнула кітель, поклала долоню йому на груди. Вона відчула – серце б'ється. Та коли відняла долоню, вона була в крові.

Обличчя й тіла в'язнів були чорні від рудничного пилу. Всі вони були такі худі, що здавалися плоскими, немов силуети людей було вирізано з брудної фанери. Один з них сказав:

– Товаришу майор, дозвольте звернутися? – і стукнув кістлявими коліньми, звівши ноги по стійці «струнко».

Майор кивнув.

– Ми до бою готові!

– Гаразд, – погодився майор, – не поспішаючи, по одному на вогневі позиції марш! – Додав, усміхаючись: – Спасибі, товариші, за допомогу!

Пішов дощ. Але не дощем можна згасити вогонь нерівного бою – силою. А сили парашутистів уже кінчались… Майор наказав радистові:

– Ану, покричи в ефір ВПС! Треба, щоб підкинули чого-небудь. Затримують десант, а в мене втрати.

Радист доповів:

– Наказали через двадцять хвилин всім, в укриття. Турбуються, щоб своїх не зачепити. Просили позначити передній край ракетами.

– Гаразд, – погодився майор. – Підсвітимо!

І коли серед невщухаючого дощу, спустився вологий присмерк, загурчало грізне небо. Спочатку скинули свій вантаж пікірувальники, падаючи на крило, мов прибиті.

А потім чорними лезами низько метались над полем бою штурмовики, встромляючи в землю вогненні стріли.

І ще дії авіації не закінчились, а майор уже вийняв з кобури пістолет і, не поспішаючи, спустився до парашутистів, які залягли трохи далі. І за кілька хвилин після того, як зник останній літак, парашутисти вискочили з укриття і пішли на противника по спотвореній, наче вивернутій землі.

Рота танкового десанту, що затрималась на переправі, завершила цей бій. Майор Колосов був поранений. Але у нього вистачило сил дати всі потрібні розпорядження командирові підрозділу танкістів, лейтенантові:

– Ви, значить, тепер нам додані?

Танкіст подивився на годинник, повідомив, усміхаючись:

– Ми тепер уже не десант.

– А хто ж?

– Підрозділ танкової армії і начебто у себе в тилу. Наш передній край уже кілометрів за тридцять звідси. Тож на звільненій території, виходить, базуємось.

– Здорово, – сказав майор. Усміхнувся – Тепер від армії далеко не підбіжиш.

– Взаємодія, – поясний танкіст. – Ваша справа – чотири об'єкти, наша – всі інші місцевості.

Колишні в'язні виходили з тунелю довгою чергою. Люди йшли, підпираючи одне одного плечима, піднявши кістляві підборіддя. Вони йшли і йшли нескінченною хиткою колоною.

Лейтенант-танкіст підніс руку до шолома. Колосов ледь підвівся й теж підніс тремтячу руку до кашкета. Командували в'язнями ті, кого вони обрали у своїх підпільних організаціях за старшин.

Колона розгорнулась і з наказу старшини завмерла по команді «струнко». Але вся ця лінія людей, хоч як вони старались, похитувалась. Було тихо, тільки чулось їхнє сипле дихання.

– Товариші! – сказав танкіст. – Пробачте, ми затримались…

– Ти їм промову скажи, – вимогливо звелів майор. – Треба…

Лейтенант скинув з голови шолом. Обличчя його було молоде. Жалібно морщачись, задихаючись, він сказав:

– Усе, товариші, все! І клянусь, більше такого на землі не допустимо. – Підбіг, обійняв першого, хто опинився ближче до нього.

– Не вийшло мітингу, – зітхнув майор.

Він знову опустився на ноші і вже в'янучим голосом встиг віддати розпорядження про те, як нагодувати і розмістити визволених.

У невеличкому місті, прилеглому до розташування таборів і лісного масиву, виявився німецький госпіталь, що не встиг повністю евакуюватися. У ньому розмістили поранених, зокрема Колосова та Бєлова, який ще був непритомний. Госпіталь передали санбатові радянської моторизованої частини, яка вступила в цей район.

Наді вже не було тут. Ледве встигнувши ще раз глянути на Бєлова, нерухомо простертого на ліжку, вона змушена була залишити його. Бої ішли на підступах до Берліна. Дівчина тривожилася за батька, та й, крім того, вона потрібна була в радянській армійській розвідці.

Майора Колосова в тяжкому стані вивезли з німецького містечка в армійський госпіталь. Начальникові госпіталю Колосов тільки зміг пробурмотіти, що контужений Бєлов – дуже велика людина і про нього треба особливо подбати.

Вайс не опритомнював. У нього був струс мозку. Він був нетранспортабельний.

Замполітові госпіталю доповіли, що у Вайсовому мундирі знайдено документ офіцера СД з особливими повноваженнями, підписаний Гіммлером, Мюллером, Кейтелем, Кальтенбруннером. Замполіт повідомив про це начальника особливого відділу. Той сказав:

– Значить, правильно інформував майор – важливий хижий птах. Видужає – допитаємо. – І попередив: – Але щоб усе культурненько. Повний догляд, гуманність, як належить.

Від удару у Вайса були пошкоджені очні нерви. Він майже не бачив. Операцію йому зробив викликаний з фронту хірург-окуліст. Він сказав лікуючому лікареві, що хворому потрібний абсолютний спокій, ніяких подразнень, зокрема й зорових.

Лікуючий лікар знав німецьку мову, знайшли сестер, які також знали її. Було зроблено все, щоб уберегти пораненого офіцера СД від усяких «подразників». Він лежав в окремій палаті.

Коли Вайс опритомнював, він починав повільно міркувати. Де він? Може, його поранило під час бомбування аеродрому і Дітріх виказав його? І тепер лікарі-німці намагаються зберегти йому життя, щоб потім гестапівці могли повільно витискати його крапля за краплею… Все дальше випало з Вайсової пам'яті. Все, крім засілого в його мозку зізнання Дітріха. І воно пекло його мозок. Значить, він, Вайс, допустив десь фатальну помилку, допустив напередодні того, як мав завершити роботу над завданням, від якого залежало життя багатьох тисяч людей. Ця нав'язлива думка, душевні страждання, викликані нею, робили важчим і без того важкий Вайсів стан.

Пам'ять Вайсова зупинилась на тому моменті, коли Дітріх сказав йому, що доніс на нього, тому що впала підозра на Зубова, а Вайса бачили із Зубовим. Може, це сталося в день смерті Брігітти, коли той чекав Вайса на Бісмарк-штрасе, біля секретного розташування особливої групи закордонної розвідки СД. Вайс пам'ятав, як Зубова потрясла смерть Брігітти, а сам він ніколи не боявся смерті і не думав про неї.

І тепер перед Вайсом випливало, мов з туману, схилене обличчя Зубова в той момент, коли він викинув з літака свій парашут. Йоганн весь час бачив перед собою це обличчя, цю зніяковілу усмішку. Зубов немов просив пробачення за те, що тепер змушений умерти.

А якщо він врятувався? Зубов не такий, щоб без боротьби дістатися смерті. Що, як він знайшов вихід і врятувався? Повернувся в Берлін, і там його взяли за Дітріховим доносом. І кати гестапо терпляче, старанно катують його – могутнього, дужого, здатного витримати найжахливіші катування, через які інший, менш стійкий чоловік міг би швидко вмерти. А Зубов не може, і тому його муки тривають нескінченно довго.

Він весь час думав про Зубова.

Зубов також думав про Вайса. Перед його очима стояло стривожене, здивоване Йоганнове обличчя. І він спішно захлопнув люк літака, щоб швидше відсікти себе од Йоганна, не піддавати його непотрібній небезпеці – занадто вже ясно читалось хвилювання на його обличчі.

Коли літак злетів, Зубов похмуро глянув на спини пасажирів – уповноважених СС, проліз у хвостовий відсік і присів біля крупнокаліберного кулемета, пропахлого машинним маслом. Крізь пластиковий ковпак він бачив клапоть неба. У хвостовому відсіку було вузько й тісно. «Затишненько, мов у труні», – з усмішкою подумав Зубов.

Час польоту – сімдесят хвилин. Механізм висадника міни розраховано на п'ятнадцять хвилин з моменту, коли буде зламано ампулу кислотного висадника. Плоску міну Зубов вийняв з планшета і підвісив на спеціально пристосованій лямці собі під кітель, під ліву пахву. На його дужому торсі ця опуклість була майже непомітна.

Потім він став думати про те, як на його місці діяв би Йоганн. І нічого не придумав.

Небо крізь ковпак виднілося брудне, у хмарах, поверхня ковпака ніби ворушилась від потоків вологи. Було темно, наче в ямі.

На ремені в Зубова висів важкий бельгійський браунінг з прицільною рамкою. Конічні касети він поклав у кишеню кітеля.

Він підрахував пасажирів і членів екіпажу: багатенько. Можна спробувати, але це навряд чи розумно. З пасажирами він, може, і справився б. Але кабіна замкнена металевими дверима. Бити спочатку по пілотах – не буде точності влучень. Почне з пасажирів – пілоти встигнуть вискочити й знищать його самого, перш ніж він розправиться з усіма гестапівцями, а кожен з тих, хто вціліє, везе наказ про знищення десятків тисяч людей. Навіть якщо тільки двоє залишаться, однаково багато тисяч людей будуть приречені. Значить, лишається міна. Адже вона зробить своє діло напевне.

Напевне? Треба все-таки зламати ампулу за півгодини до посадки, а то раптом техніка підведе, це буває. Тоді за п'ятнадцять хвилин, які залишаться, він встигне набагато скоротити кількість уповноважених, поки його самого скоротять. Мабуть, так би повівся й Вайс.

Зубов вийняв сигарету. Хотів закурити, але потім згадав, що тут не можна. Машинально сховав сигарету. Атож, напевне, так краще – не треба цього поєдинку з пасажирами. Якщо міна не спрацює – почати бити по баках. Патрони в касетах у нього укладено по черзі – бронебійні із запалювальними. Значить, буде повний порядок.

Він зітхнув з полегкістю. І йому знову схотілося закурити. Як от тоді в гетто, коли він лежав у земляній норі і нічим було дихати. Потім він згадав хлопця, що подавав йому стрічку, коли він вів вогонь з покрівлі підпаленого фашистами будинку, з вікон якого люди викидались на бруківку і там їх добивали.

Парубійко спитав Зубова:

– Ви хто, поляк?

– Ні, росіянин.

Парубійко глянув на нього здивовано:

– Ні, ви обманюєте. Ви, правда, радянський? А чим доведете?

Зубов дав точну чергу по фашистах. Озирнувся. Спитав:

– Бачив? – І пояснив: – Оце мій головний доказ.

Потім, коли парубійка поранили смертельно, він попросив Зубова:

– Візьміть у мене в кишені сигарети.

– Не треба, – сказав Зубов, – обійдусь.

– Будь ласка. – І парубійко пролепетав посинілими губами: – Ви ж посоромитесь узяти в мене згодом, у мертвого… А вам треба курити, ви ж курящий.

…3убов протер рукою спітнілий ковпак, але світліше не стало. Одного разу, у сутінки, Брігітта чогось попросила не засвічувати вогню. Вона сказала Зубову, піднімаючись на пальцях, кладучи йому руки на плечі і притискуючись до нього вже помітним животом:

– Коли-небудь буде добре.

– А зараз теж непогано, – промовив Зубов.

– Але не так, як ти хочеш. – І пообіцяла – Але все буде так, як ти хочеш. – Заплющила очі, спитала пошепки: – Як російською мовою – мама?

– Не знаю. – І Зубов звільнив свої плечі з Бригіттиних рук.

Значить, вона ще тоді догадувалась, але звідки? Може, чула, як він уночі, включивши приймач, слухав Москву. Він це приховав од Вайса, оце своє дошкульне місце. Якби Вайс знав… Зубов зіщулився.

І раптом свердлячий, пронизливий звук врізався в гудуче бурмотіння транспортника. Зубов побачив вузький силует аерокобри і пунктирні нитки кулеметного вогню.

Він припав до кулемета, відводячи ствол так, щоб у прицілі не було силуета винищувача. Потім натиснув гашетку. І довга, нескінченна черга до кінця витрачуваної стрічки розпікала кінець ствола, як розпікається лом сталевара під час шурування мартенівської печі.

Зубов жадібно чекав нової атаки. Але транспортник, стрясаючись, увійшов у хмару, він хитався й виляв, наче от-от мав упасти. Зубов вибрався з хвостового відсіку. У кабіні чути було свист вітру, дуло у пробоїни. Один пасажир звісився з крісла, але інші з блідими обличчями, вчепившись у підлокітники крісел, сиділи нерухомо.

Зубов увійшов у кабіну пілотів. Ковпак кабіни було розбито в багатьох місцях. Борт-радист і правий пілот лежали мертві – один у своєму кріслі, другий – уткнувшись головою в розбиту панель рації. Лівий пілот був поранений – одна рука висіла, обличчя розірвано осколками плексигласу. Побачивши Зубова, він сказав:

– За документами ти льотчик. Вказав очима на крісло правого: – Скинь його і бери рульове управління. – Додав: – Я зараз скисну.

Зубов відстебнув ремені й визволив тіло мертвого льотчика. Потім зайняв його місце, поставив ноги на педалі, поклав руки на штурвал. Він не помітив, як лівий пілот, звільнившись від ременів, хотів встати, але, знесилений, звалився на мертвого борт-радиста.

Зубов вів літак і весь поринув у це. Коли він відчув, що машина йому підкоряється, його охопило почуття щастя. Але він знав, що йому не вдасться дотягнути літак до розташування радянських військ. З пробоїн баків цебеніло пальне, утворюючи позаду райдужне сяйво. Залишилися лічені секунди. Або літак спалахне, обійнятий полум'ям, або впаде на землю із заглохлими моторами.

Старший групен-уповноважений, штурмбанфюрер СС, увійшов у кабіну і завмер, побачивши купу звалених тіл. Але Зубов сказав:

– Усе гаразд, штурмбанфюрер.

Обличчя Зубова було незворушне, очі блищали від задоволення. Це вплинуло на штурмбанфюрера заспокійливо. Не глянувши більше на трупи, він зачинив за собою двері.

Зубов повільно і обережно набирав висоту. Він сам не знав, навіщо це робить. Можливо, його просто вабила висота. І коли Зубов вирвав машину з майже непроглядної хмарності, він опинився у велетенському сяючому просторі, у великому океані світла, в білості неземного блиску. А нижче громадились прохолодним, наче сніжним полем скупчені хмари. Цей лілейної чистоти сніжний покрив скидався на його рідну землю взимку, прекрасну й лагідну. І, відчуваючи цю солодку близькість рідної землі, Зубов зробив те, що він повинен був зробити, – повільно перевів машину в піке.

Правою рукою він пересунув ручки газу до повної потужності роботи моторів. І райдужні, прозорі німби від пропелерів ясніли й сяяли, посилюючи швидкість падіння, що пронизувала повітряний простір.

До кабіни пілотів вповз штурмбанфюрер. Він волав, намагаючись затриматись за підніжку крісла. Упав, і тіло його вдарилося об ковпак, затьмарюючи його. Зубов, щоб бачити землю, натиснув ліву педаль.

Літак падав на якесь містечко з високими черепичними покрівлями. Останнє, що подумав і вирішив Зубов: «Навіщо ж людей? Люди повинні жити». З нелюдською силою він потягнув на себе колонку рульового управління, здавалось, почувши хрускіт власних кісток. Містечко промайнуло, як примара. З полегкістю і знемогою Зубов зняв руки з управління. Зітхнув. Та видихнути він не встиг. Земля линула йому назустріч…

Так на планеті позначилася крихітна вм'ятина, обпалена наче після падіння метеорита. Недовго прожив у небі Олексій Зубов…

Протягом усіх цих днів Олександра Бєлова мучив непереможний біль: він вселився в нього, заповнив усю його істоту, ворушився у голові, як великий чорний пацюк. Біль не припинявся й на хвилину, і часом його обгортав тугий рожевуватий туман, і йому вчувалося, що він колишеться в цьому тумані болю і свідомість його ніби тане в його пружному й пекучому полум'ї.

Але тільки-но він опритомнював, як починав думати про Зубова. Думати тоскно, з тривожним розпачем, страждаючи через те, що не може відвернути загрозливої для Зубова небезпеки. І ці страждання ще більше посилювали муки, заподіяні тяжкою контузією, – рани від осколків гранати заживали добре.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю