Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 61 страниц)

58

Після зустрічі з Гуго Лембергом та Гердом нічого не змінилося для Вайса. Він, як і раніше, виконував немудрі Густавові доручення. Йоганн був відносно вільний, і це дало йому змогу зв'язатися з Центром. Він докладно інформував про своє нове становище, дістав відповідні вказівки, а також дізнався, що йому доручено адалі підтримувати контакт з резидентом у Берліні.

Місцем явки було призначено салон масажу, розташований поблизу штаб-квартири Вальтера Шелленберга на Беркаєрштрасе.

Процедури в салоні призначав професор Макс Штутгоф. Він сам оглядав кожного нового пацієнта, але масирував лише обраних відвідувачів, а до найбільш високопоставлених виїздив додому в старомодному, оздобленому всередині червоним деревом «Даймлері».

Зайшовши в кабінет, Вайс побачив сивого літнього чоловіка. Його обличчя рясніло доблесними слідами дуелей. Як він згодом дізнався, цими шрамами майстерно прикрасив Штутгофа радянський хірург.

Вайс назвав пароль і, почувши відповідь, сподівався, що професор негайно вислухає інформацію і передасть інструкції. Однак Штутгоф запропонував Вайсові роздягтись і старанно обстежив його. Заповнюючи медичну картку, професор із задоволеним виглядом відзначив, що після поранення Вайса під час епізоду з танком йому справді треба пройти курс масажу. Докорив Вайсові: нехтуючи своїм здоров'ям, він довів нервову систему до неприпустимого виснаження. Виписав ліки і рекомендував відповідний режим.

– Послухайте, – нетерпляче сказав Вайс, – не треба робити з мене жертву ваших сумнівних знань.

– Чому сумнівних? – образився Штутгоф. – Я, голубе, почав практикувати ще тоді, коли ви піонерський галстук носили. І через те, що ваші батьки не раз тривожилися за стан вашого здоров'я, я дістав, як медик, безпосередню вказівку Центру щонайсерйозніше подбати про вас. І, якщо треба буде, навіть послати вас до стаціонара.

– Отакої! – розсердився Вайс.

Професор усміхнувся:

– Не забувайте, я користуюсь тут великим виливом, і мені зовсім не важко сповістити кого-небудь з людей можновладних, що ви потребуєте лікування. І вас, мов цуценя, покладуть до моєї лікарні за велінням хоч би отого ж вашого Густава. Я допоміг йому цілком поновити функціонування колінного суглоба, – він його пошкодив, напевне, під час якоїсь бандитської операції. Тож прошу виявляти до мене щонайвищу шанобливість. А тепер пройдіть, будь ласка, до касира. Заплатите відповідну суму, вас обслужать, а потім я вас вислухаю, як належить.

Після того як Вайс пройшов різні лікувальні процедури, якими славився заклад професора Штутгофа, він у приємній знемозі повернувся до знайомого вже кабінету, передав інформацію і вислухав інструкції. На прощання професор сказав:

– Не забудьте показати свій абонемент до нашого салону Густавові, а також розрекламуйте серед своїх співробітників цілющі властивості пройденого тут лікування. Зустрічатися зі мною під час кожних наших відвідин салону не обов'язково. Доцільніше буде знайти для зв'язку з вами товариша, який має більші можливості для всяких подорожей, аніж я.

Не забувайте, мій заклад дає чималий прибуток і дуже допомагає деяким моїм клієнтам. І було б зовсім небажано, коли б я через будь-які обставини не зміг так успішно і продуктивно продовжувати свою діяльність. Тому зустрічатися ми маємо дуже рідко.

А зараз слухайте уважно. Тепер у Німеччині серед людей можновладних утворилися групи, які встановили зв'язки де з ким з урядових кіл США та Англії і потай ведуть з ними переговори. Мета – укладення сепаратного миру. За це Німеччина бере на себе зобов'язання змінити вивіску Гітлера, не перестаючи добиватися здійснення його воєнно-політичних цілей на Сході, але вже з підтримкою армій союзників або принаймні з їхньою економічною допомогою. Щоб компенсувати це, Німеччина піде на ряд поступок Заходові. Кожна група має свої варіації. Проте суть у всіх одна. Словом, це не що інше як змова проти народів антифашистської коаліції.

Наш обов'язок – пред'явити незаперечні документальні докази зрадницьких дій тих, хто всупереч союзницькому зобов'язанню й волі своїх народів встряв у таємну змову із спільним нашим противником, нехтуючи договори, що їх підписали глави їхніх урядів.

Отже, єдине і найважливіше ваше завдання – добути такі документи. Тут потрібна величезна обережність, бо перший-ліпший необачний вчинок буде сигналом, що радянська розвідка діє в цьому напрямі.

А тепер щоб ви збагнули всю важливість завдання: ми вже маємо такі відомості про ці переговори, що, коли б хоч частина їх стала відома Гітлерові, він негайно наказав би стратити багатьох і багатьох найближчих своїх сподвижників, які потай від нього зв'язались із союзниками.

Можливо, будь-яка інша розвідка так і зробила б. Але ми завжди маємо перед собою вищі цілі. Ми хочемо відвернути загрозу майбутньому всього людства. Ці документи радянський уряд має пред'явити урядам наших союзників. У всякому разі, їхнім главам.

– Чи не можна все-таки хоч одну поганеньку копію показати Гітлерові?

Професор усміхнувся, посварився пальцем і додав серйозно:

– Гітлер теж намагається вести таємні дипломатичні переговори із союзниками. Але справами імперської канцелярії відають, треба гадати, інші наші товариші. Звичайно, в міру довір'я, що виявляють їм люди, близькі до фюрера.

Вайс здивовано підняв брови. Штутгоф промовив мрійно:

– Якби на майбутньому параді перемоги наші товариші могли строєм пройти Красною площею у своїх німецьких мундирах… Вони мали б, напевне, вигляд чималого підрозділу… – Професор замовк, замислився, і раптом обличчя його просвітліло. Він підвівся, став струнко, наказав пошепки: – Капітан Олександр Бєлов! З доручення командування повідомляю: за героїчну роботу в тилу ворога ви нагороджені орденом Вітчизняної війни І ступеня.

– Служу Радянському Союзу! – сказав Йоганн, виструнчившись перед професором.

Професор торкнувся долонею його грудей.

– От, – сказав він зворушено. – Приймай у серце й носи. – Обняв Йоганна, тяжко засопів, відштовхнув. – І йди собі, йди скоріше. Я тут з тобою розчулився, а мені зараз одну огидну личину доведеться масирувати. Гад, катюга! Придушити його хочеться, а я йому зморшки на лиці та на шиї згладжую. Ну, катай! Час добрий!

За кілька днів Вайсові було наказано зустріти на Темпельгофському аеродромі пасажира і відвезти його сто дев'ятим маршрутом до округу Темплін, у маєток Хоенліхен, де містився госпіталь для есесівців. Вайс уже знав, що це зовсім не госпіталь, а штаб-квартира рейхсфюрера Гіммлера.

По дорозі він має зупинитись у містечку Вандліц і запропонувати гостеві закусити в ресторані «Амзее» коло третього стола праворуч, якщо лічити від стойки бару.

Пасажир той був показним із себе чоловіком. Поводився він досить невимушено і не вважав за потрібне маскувати свою англосаксонську зовнішність і манери іноземця. Він анітрохи не здивувався, що Вайс володіє англійською мовою. Сівши в машину, пасажир одразу ж запропонував Вайсові віскі та американські сигарети.

– От що, хлопче, можеш називати мене Джо, я знав простаків з таким ім'ям. Я й сам теж простак, – відрекомендувався пасажир і звелів тоном, що не допускав заперечень: – Спершу повози мене по вашому великому селу. Цікаво глянути, де наші хлопці натрощили найбільше каміння.

Вайс відповів:

– Мені наказано їхати за маршрутом.

Джо сунув руку в кишеню, вийняв стягнуту гумовим шнурком пачку доларів, запропонував:

– Можеш узяти собі кілька картинок з портретом президента.

– Ні, – відказав Вайс.

– Слухай, горобчику, я не причетний до всяких дурниць і, будь певен, не маю нічого спільного з воєнною розвідкою. Ти сфотографуєш мене моїм фотоапаратом на тлі руїн – тільки й діла. А потім віддаси апарат вашим, хай вони самі проявлять і надрукують плівку. Я знаю ваші порядки не гірше за тебе.

– По дорозі за маршрутом будуть такі руїни, – сказав Вайс.

– Ну тоді катай, – погодився Джо. Відкинувшись на сидінні, спитав: – Ну, як здоров'я вашого фюрера?

– А як здоров'я містера Рузвельта?

– Ох і промітний ти хлопець! – засміявся Джо. І зразу ж різко попередив: – Тільки зі мною витівки не витівай. Я знаю про тебе якраз стільки, скільки мені треба знати. Ти працював у воєнній розвідці, націленій на Схід. Ну, швидко мені! Як оцінюєш росіян?

– Вони ваші союзники, і ви повинні краще знати їх.

– Тебе вчили так відповідати мені? – сердито спитав Джо.

– Гаразд, – примирливо мовив Вайс. – Зараз я вам усе навпрямки: росіяни запевняють, що вони першими простягнуть вам руки на Ельбі.

– Через ваші голови?

– Через наші трупи.

– Значить, будете битися з ними до останнього солдата?

– До останнього німця. Так сказав фюрер.

– Як росіяни оцінюють відсутність другого фронту?

– Вони кажуть, що він уже є. Вони тепер називають другим фронтом партизанський рух та рух Опору в європейських країнах.

– Значить, якщо дехто не поспішить, росіяни покладатимуться тільки на цей «другий фронт?»

– Принаймні вони так його називають.

– Дуже цікаво, хлопче! Ну і що з того вийде?

– Спитайте Рузвельта.

– Я питаю тебе, німця!

– Тоді просіть, щоб вас прийняв фюрер – він перший німець імперії.

– На нашій біржі він вже не котирується.

– Фюрер готує вермахт до нового наступу, і тоді ви інакше заговорите.

– Я не з тих, хто грає на підвищення його акцій.

– А такі у вас є?

– Були… Але якого дідька ти ставиш мені запитання?

– Тільки з чемності, – відповів Вайс, – щоб підтримати розмову.

– Ну, тоді шквар, – погодився Джо.

– Вашого боса ми чекатимемо у Вандліці?

– Як призначено. – І Джо зразу-таки здивовано спитав: – А хто тобі сказав, що я супроводжую боса?

Йоганнові ніхто цього не казав. Просто він зрозумів, що Джо – не та людина, яку могли б чекати в Хоенліхені. Навіть визначним есесівцям потрібна була особлива одноразова перепустка, щоб дістатися туди. Вся зона навколо Хоенліхену вважалась забороненою. Вайс впевнився у справедливості свого припущення, коли намацав ліктем ручку пістолета-автомата під пахвою Джо: людина з великими повноваженнями не стала б тримати при собі зброю. Вайс не відповів на запитання Джо, а сказав:

– Нічого, коли-небудь сам станеш босом. Це у вас в Америці робиться швидко.

– Аякже! – вигукнув Джо. – Я вже двічі валявся поранений у госпіталі після таких подорожей. – Він, мабуть, зразу ж примирився з тим, що Вайс вгадав його посаду, і, вже не криючись, відверто пожалівся: – Хіба можна в таких умовах відповідати за безпеку боса?

– Не варто турбуватися, – заспокоїв його Вайс. – Про боса ми подбаємо не гірше, ніж усі ваші служби, разом узяті.

– Тому мені й обіцяли такого хлопця, як ти, – сказав Джо, – з абверу, а не з гестапо.

– У вас вважають, що абвер працює краще?

– Ні, просто бос не хоче, щоб за його безпеку відповідало гестапо. Бути під охороною воєнного розвідника далеко почесніше, ніж під охороною гестапівця. З політичних міркувань бос не бажає знатися з цією фірмою. Зв'язок з гестапо може пошкодити йому дома. Прості виборці рішуче настроєні проти Гітлера, націстів, гестапівців ти всяких ваших фашистів. Вони платять податки, вони служать в армії, – доводиться зважати на них.

– Атож, – промовив Вайс. – Мабуть, бос так любить своїх виборців, що приїхав просити не дуже скубати їх на Західному фронті.

– Пильнуй краще свою власну голову! – розсердився Джо. Кинув ущипливо: – Від наших «літаючих фортець» під каскою не сховаєшся.

– Ну, воювати ми таки вас навчимо, – усміхнувся Вайс.

– А вас росіяни відучать!

– Правильно, – погодився Вайс. – Тож-то ви боїтесь, щоб росіяни не вийшли до Ла-Маншу раніше за вас.

– Чого це ти таке вигадав?

– А отого: хочете відбутися сепаратним договором.

– Не так це все просто, хлопче…

– Звичайно, не просто, – знову погодився Вайс. – Через це вам з босом і доводиться більше боятися тут Рузвельтових агентів, аніж гестапо.

У містечку Вандліці Вайс звернув наліво вузенькою вуличкою, зарослою бузком, і зупинився біля ресторану «Амзее».

Призначений для них столик був уже накритий.

Під час сніданку Йоганн більше мовчав, зате Джо говорив не змовкаючи. Офіціант, як видно було з його уважного, зосередженого обличчя, старався запам'ятати кожне слово Джо, яке йому вдавалося почути. Персонал, що обслуговував відвідувачів у ресторані, складався із співробітників гестапо.

Шлях до Хоенліхену майже поспіль ішов лісом. Тут були мисливські угіддя, і молоді олені кілька разів перебігали дорогу перед машиною.

Джо незабаром заснув. Шосе було безлюдне, проте Вайс не перевищував вказаної йому швидкості. Біля Серсдньо-німецького каналу їх випередили, шалено промчавшись, машини з броньованими шибками синюватого відтінку.

Охоронники біля ґратчастої залізної брами не питали документів: вони мали фотографії Вайса і Джо.

Хоенліхен, ця секретна цитадель Генріха Гіммлера, мав вигляд звичайного багатого маєтку. Оранжереї, глибокий, чистий ставок, величезний гараж. Серед густих дерев будинок з високими черепичними покрівлями, терасами, балконами. Спокій, тиша.

Дуже ввічливий чоловік у цивільному взяв чемодан і повів Джо доріжкою, вистеленою кам'яними плитами, до невеликого двоповерхового флігеля, а Вайсові вказав очима на приміщення, призначене, мабуть, для охорони. Там Вайса зустрів есесівець, провів в одну з кімнат і сказав, щоб Вайс чекав тут дальших розпоряджень.

На другий ранок Вайсові було наказано відвезти Джо в концентраційний табір Равенсбрук за тридцять кілометрів од Хоенліхену і там виконати всі бажання американця. Потім доставити Джо в Берлін і показати все, що він схоче побачити, а тоді відвезти на аеродром.

Власне, в самий табір Джо допуску не одержав. Комендант прийняв його в канцелярії, де сиділо кілька огрядних жінок у смугастих халатах в'язнів. Вайс зразу збагнув, що це переодягнені німкені-наглядачки.

Джо сфотографував їх і поставив їм кілька запитань, а відповів йому комендант. Та коли Джо вийшов з канцелярії і попрямував до машини, у ворота табору ввійшла невелика партія в'язнів. Джо пожвавішав і сказав комендантові, що їх він також хоче сфотографувати.

Комендант категорично заборонив йому це, тоді Джо запропонував, посміхаючись:

– Зніміть з них табірний одяг і дайте їм звичайний, словом, переодягніть їх, як це зробили з тими, кого я щойно з вашого дозволу фотографував. – Комендант був непохитний. Джо підморгнув і запевнив: – Можете бути спокійні: ці фотографії свідчитимуть лише про те, що німецькі жінки доведені війною до страшного виснаження. Побачивши такий фотодокумент, багато хто з наших сенаторів пустить сльозу.

Комендант був промітний гестапівець. Трохи згодом ув'язнених жінок, переодягнених у сукні охоронниць, вишикували біля канцелярії.

Джо спитав коменданта, чи не знайдеться в таборі кілька дітлахів такого самого жалюгідного вигляду, як у цих дам.

– Діти – це завжди зворушливо, – пояснив він. Це його бажання також було виконане.

Поки Джо метушився, розставляючи жінок і дітей не строєм, а вільною групою, Вайс своєю лейкою сфотографував його за цим заняттям на тлі табірної огорожі.

Коли повернулись до Берліна, Вайс на вимогу Джо повів Гюго в райони, найбільш зруйновані бомбардуваннями. Джо старанно й довго фотографував руїни. Потім, по дорозі до аеродрому, Вайс спитав:

– Ти маєш продати ці фото в газети?

– То вирішить бос, – сказав Джо. – Я працюю на нього, а він – на політику.

– Яка ж у твоїх фото політика?

– Ну як же! – здивувався Джо. – Наші червоні репетують, що ви – фашисти й звірі. А мій бос покаже фотодокументи, і всі побачать виснажених німкень з голодними дітьми і тих, із ситими пиками, в одягу в'язнів. Берлінські руїни – це варварське знищення європейської, цивілізації. І все з Рузвельтового благословення. Зрозуміло? У нас – демократія. І якщо є в Америці прихильники сепаратного миру з Німеччиною, то вони добиватимуться його, використовуючи вживані у вільному світі засоби та докази. – Джо засміявся і поплескав Вайса по плечу.

На другий день Вайс відвідав салон масажу і передав професорові Штутгофу негативи фотографій з відбитками Джо під час його крутійських маніпуляцій. Професор вислухав його і сказав, що терміново надішле негативи до Москви, а звідти, напевне, їх перешлють в радянське посольство у Вашінгтоні. Там знають, що треба з ними зробити, коли б той бос, якому служить Джо, спробував використати ці фальшивки.

Густав спитав Вайса, що корисного він почув від цього Джо із справжнім ім'ям Френк Боулс. Вайс відповів:

– Нічого путящого. Боулс найбільше цікавився звичайними берлінськими руїнами: хотів заробити на фото. – І додав, вважаючи, що це потрібно: – Але жодного військового об'єкта він не сфотографував.

Густав кинув зневажливо:

– Цей не з тих розвідників, що прагнуть зберегти життя своїм льотчикам і тому цікавляться системою нашої протиповітряної оборони. І, мабуть, він більше дбає про те, як повалити Рузвельта, ніж про те, як перемогти Гітлера…

– Атож, – підтвердив Вайс. – Він дуже неповажливо висловлювався про свого президента.

– А про фюрера?

Вайс твердо глянув у вічі Густавові.

– Дослівно він сказав так: «Вам, німцям, слід змінити вивіску Гітлера на іншу, тоді вашій фірмі легше буде вести справи».

– Запишіть ці його слова у рапортичку. Решту можете поминути…

У котеджах на Бісмаркштрасе, так само як і в будинку на Беркаєрштрасе, 31/35, навіть під час найжорстокіших нальотів на Берлін ділова робоча обстановка не порушувалась, ніби робітничі райони з гуркотом руйнувалися не в цьому місті, за кілька кілометрів звідси, а в якійсь іншій країні.

Спочатку Вайс пояснював такий залізний спокій мужністю і самовладанням співробітників секретної служби. Та незабаром переконався, що помиляється. Це були тільки плоди впевненості в тому, що деяка особлива, «джентльменська» домовленість між німецькою іноземною розвідкою і її колегами у Вашінгтоні та Лондоні не буде порушена. Очевидно, із вдячності військово-повітряним силам союзників СРСР за створення нормальних робочих умов німецька іноземна розвідка серед багатьох інших зобов'язань взяла на себе врятування льотчиків, збитих над територією Німеччини.

Геббельс закликав населення чинити самосуди над американськими та англійськими льотчиками, які викинулись на парашутах з палаючих літаків.

Проте не всіх полонених американських та англійських льотчиків спіткала така доля. Деякі з них попадали до таборів для військовополонених, і навіть не до загальних, а до спеціальних, досить комфортабельних; тоді співробітники німецької іноземної секретної служби допомагали офіцерам і синам впливових у своїй країні людей, тікати звідси і забезпечували їм всякі вигоди й цілковиту безпеку під час втечі.

Вайс виконував тепер доручення, зв'язані з перевезенням таких військовополонених. В його розпорядження виділили «Оппель»-фургон з потужним мотором; фургон був споряджений потайним сейфом, радіопередавачем і містким баком для пального.

Вже двічі Вайс перевіз пасажирів через кордон: один раз – через швейцарський, другий – через шведський. Однак цим завдання не обмежувалось.

Сейф у його «Оппелі» був заповнений золотими зливками з клеймом німецького Рейхсбанку.

Золото треба було покласти у Швейцарському банку в сейф, абонований СД.

За законами Третьої імперії вивезення золота за межі рейху вважалося державною зрадою. Спроба нелегально вивезти з країни золото або валюту каралася стратою.

І пасажир, і вантаж, які Вайс повинен був вивезти в своєму «Оппелі» за кордон, однаково становили для нього смертельну небезпеку, хоч робилося це з відома самого Гіммлера.

Вайсові було видано охоронні документи. Проте, якби гестапо поцікавилось і знайшло в машині пасажира або вантаж, той самий Гіммлер підписав би наказ про його страту, не замислившись ані на мить, і Шелленберг подав би незаперечні докази того, що Йоганн Вайс – Петер Краус – ніколи не перебував у кадрах іноземної розвідки рейху. Тим більше, що Вайс належав до складу особливої групи Шелленберга, а її картотека зберігалась в його особистому сейфі.

Кожний з націстських лідерів мав за рубежем свою міцну й солідну агентуру; вона відала їхніми залаштунковими фінансовими операціями. На Вайсові плечі лягли найважчі обов'язки: він став кур'єром по доставці валютних цінностей.

І не так пригнічувала Йоганна небезпека, якої він зазнавав кожного разу, як інше. Крім інформації про те, що націсти, забезпечуючи себе на випадок поразки рейху, мов пацюки, скупчують запаси в нових норах, він під час своїх рейсів нічого важливого здобути не міг. До того ж йому здавалося, що він перейшов на нижчий ступінь у своїй службовій кар'єрі. Проте ці його думки були наслідком уявлень, властивих психології радянської людини.

Йоганн не міг зрозуміти, що в тому світі, де він опинився, золото й валюта – найбільші з усіх цінностей і, призначивши його «золотим кур'єром», йому тим самим виявили необмежене довір'я. А він сприйняв доручення перевозити контрабандним способом золото й валюту як вияв недостатнього довір'я до нього.

Одного разу, коли Вайс перетинав кордон, його почали переслідувати гестапівці. Він прийняв бій з ними і, хоч його машину було пошкоджено, успішно доставив свій вантаж. І коли все було закінчено, Йоганн тільки порадувався, що мав змогу, з дозволу служби СД і діючи точно за інструкцією, перебити кількох гестапівців.

Тому він трохи розгубився, коли, після того, як повернувся на Бісмаркштрасе і поставив на місце свою простріляну машину, до гаража почалося паломництво. Співробітники розглядали пробоїни в машині з таким захопленням, наче то були орденські відзнаки, і бучно вихваляли Вайса. З донесення гестапо вони вже знали, що, перетинаючи кордон, «невідомий чоловік застрелив трьох гестапівців і тяжко поранив двох, а сам, напевне, був убитий під час стрілянини».

Густав, теж прийшовши в гараж, сказав замислено:

– Після цього ви могли б цілком спокійно залічити себе до покійників. Роздобули б у Швейцарії будь-які документи і, здавши золото й валюту на своє нове ім'я, майнули б у першу-ліпшу нейтральну країну, і там були б раді новому мільйонерові. – І Густав допитливо подивився на Вайса.

Вайс пильно оглядав нашвидку залатані пробоїни в машині і, мабуть, через те не досить уважно слухав Густава. Він тільки незадоволено промовив:

– Швейцарці таку ціну заправили за ремонт машини, що мені не лишалось нічого іншого, як стати в них у гаражі і за маляра, і за бляхаря, а то довелось би повертатися покаліченою.

– Та ви ж везли, з собою мільйон, не менше. Хіба ви забули?

– А яке я маю до нього відношення? – знизав плечима Вайс. – Ніякісінького.

Після інциденту на швейцарському кордоні Вайс зробив кілька рейсів з таким самим вантажем до Швеції.

Відвідавши після чергової подорожі салон масажу, він понуро доповів професорові:

– Катаюсь туди-сюди, мов візник. Повернувся майже до того, з чого почав тут. – Запропонував не зовсім впевнено: – Може, ваші люди організують наліт на мене? Якщо акуратно поранять, може, і викручусь. Валюта й золото вам не завадить. А я не від того, будь ласка, тільки накажіть.

– І це каже вихованець Баришева? Ай-ай, – докорив професор. – Надія рейху – і отакий песимізм. Ні, голубе, більше терпіння. Повірте, рано чи пізно СД оцінить ваші заслуги. Ви просто скромничаєте.

Вайс зітхнув:

– Значить, і далі шоферити?

– Так, – звелів професор. – І глядіть, уникайте сутичок з тими, хто стоїть на сторожі законів імперії.

– Вони ж мене обстріляли!

– А просто втекти ви вважали принизливим для своєї гідності?

– Та це ж гестапівці!

– Надалі забороняю.

– А порядком самозахисту? Це ж наніть за нашими законами дозволяється. А якщо бандити нападуть?

– Ви повинні бути розумним боягузом, Бєлов.

– Добре, – погодився Вайс. – Я спробую.

Професор розказав Йоганнові, що за час його відсутності до тайника, призначеного для Генріха Шварцкопфа, надійшло кілька важливих матеріалів. Вони підтверджують, що створені в Німеччині у зв'язку з поразкою на Східному фронті опозиційні групи ставлять собі за мету силою усунути Гітлера. Після того в країні буде встановлено режим військової диктатури, буде створено військовий уряд і укладено компромісний мир із союзниками СРСР на умовах, прийнятних для німецького генералітету й промисловців. Потім – капітуляція на Західному фронті й новий наступ на Східному за підтримкою США та Англії.

Тому головним завданням для Вайса залишається і надалі: роздобути документи, що свідчать про переговори між представниками урядових кіл рейху і союзниками відносно умов укладення сепаратного миру.

Йоганнова машина ще не вийшла з ремонту, нових завдань він не одержував, і, що робити було зовсім нічого, Вайс попросив у Густава дозволу відвідати Шварцкопфів. Однак Густав відмовив йому. Правда, він при цьому якось загадково всміхнувся і сказав, що відпочинок – найвища нагорода для людини у такий тривожний час.

Кілька днів Вайс не виходив з котеджу на Бісмаркштрасе, потім Густав несподівано запропонував йому поїхати половити рибу.

Йоганн відповідно вдягся, і, коли він сів у машину, Густав, оглянувши його костюм, ледь помітно усміхнувся:

– А я й гадки не мав, що в нас є такий досвідчений рибалка.

Поїхали вони не до озер, а в Шмаргендорф.

– Що це значить? – спитав Вайс.

– Є щаслива нагода зробити вам приємність – познайомити з одним колекціонером.

Вайс запитливо глянув на Густава.

– Згодом самі дізнаєтесь.

Машину вони залишили біля під'їзду невеличкого ресторанчика під назвою «Золотий олень» і пішли далі пішки. Вілла стояла десь у глибині саду, і через дворик та сад їх провів служник. Слідом за ним ішли двоє в цивільному; вони однаково тримали праву руку в кишенях піджаків. Не доходячи до вілли, Густав сказав, що почекає Вайса в саду на лавці. Далі Вайса супроводив тільки служник, але й він зупинився у вестибюлі і сказав півголосом:

– Перші двері наліво, друга кімната. Ваше місце в кріслі коло вікна.

Йоганн пройшов у вказаному напрямі. У кімнаті нікого не було. Біля вікна стояло крісло, відгороджене важким столом у вигляді літери «П», а трохи осторонь – друге крісло і столик з телефонами. На підлокітнику цього другого крісла Йоганн помітив ряд різноколірних квадратних пластмасових кнопок, очевидно, для якоїсь сигналізації.

Він слухняно сів у крісло коло вікна і став чекати. Минуло більш як півгодини, але ніхто не з'являвся. Йоганнові вже надокучило милуватися чудово доглянутим садом, де в глибині поважно походжали павичі. І ось він почув тихі, неквапливі кроки.

До кімнати ввійшов чоловік років тридцяти п'яти, середній на зріст, сухорлявий. На ньому був сірий теплий костюм, тканий «ялинкою»; піджак був одягнений поверх чорного джемпера, хоч надворі стояла спека. Опустившись у крісло, він стомлено схрестив руки і пильно глянув на Вайса чорними, глибоко запалими очима.

Вайс підвівся у своєму кріслі, але чоловік нетерпляче ворухнув рукою. Вайс знову сів, даючи змогу допитливо розглядати себе і в свою чергу так само допитливо розглядаючи господаря.

Темне, гладко зачесане волосся, великі хрящуваті вуха, тонкий горбкуватий ніс, защемлений на переніссі суворими зморшками. Глибші зморшки спускалися від крил носа до кутиків жорстко стулених губів. Гострі вилиці, запалі щоки, під очима коричнюваті тіні. Шкіра жовта, але не засмагла, а така, як у людей з хворою печінкою. Усі разом ці риси надавали господареві скоріше привабливого, аніж відразливого вигляду.

Йоганн міг обмежитись і меншою кількістю прикмет, щоб визначити, хто перед ним. То був не хто інший як Вальтер Шелленберг, бригаденфюрер СС, генерал-майор поліції, начальник VI відділу головного імперського управління безпеки. Але він не переставав із щирим зацікавленням розглядати Шелленберга і не помилився, гадаючи, що тому це тільки приємно.

– Однак ви молоді, – сказав Шелленберг не усміхаючись.

– Якщо це вада, то з часом я її виправлю.

– І сміливі, – додав Шелленберг.

– Даруйте, пане бригаденфюрер! – Вайс схопився з місця, виструнчився.

– Сідайте, – звелів Шелленберг. – Я мав на увазі вашу поведінку не тут, передо мною, а на кордоні.

– Я маю гідний наслідування приклад і хотів би його додержуватися, – сказав Вайс і твердо глянув у вічі Шелленбергові.

Той злегка усміхнувся:

– І до того ж чесні. Чи не занадто багато для однієї людини?

– Для людини, яка служить вам, – ні! – Вайс і оком не змигнув.

– Ви меткі на слово. – Додав: – Віллі Шварцкопф був дуже здивований, що ви не визнали за можливе поділитися з ним враженнями про свою нову службу.

– Розмови про службу нам щонайсуворіше заборонені, мій бригаденфюрер.

– Ким?

– Самим змістом нашої роботи, – швидко здобувся Вайс на слово.

– І вона вам подобається?

– Я служу рейхові.

– У таких випадках годиться відповідати – фюрерові.

– Так точно, мій бригаденфюрер!

– Ну що ж, ви, здається, вже чудово розумієтесь на тонкощах нашої служби, – значуще сказав Шелленберг. Після паузи спитав: – Ви маєте до мене запитання?

– Я щасливий побачити вас, мій бригаденфюрер!

– Це все?

Вайс промовчав.

Шелленберг, пильно дивлячись у вічі Вайсові, раптом заявив:

– Запам'ятайте ще одне ваше ім'я – Фред. Воно існуватиме лише для моїх особистих розпоряджень. – На мить затримався, потім простягнув Вайсові вкладено у пластмасову обкладинку посвідчення, звелів: – Прочитайте.

У посвідченні стояло: «Пред'явник, 178 см на зріст, 72 кг ваги, сірі очі. Має право їздити по всіх шляхах рейху, генерал-губернаторства, Франції, Бельгії, Голландії, в'їздити в заборонені зони, концтабори, гарнізони військ СС та вермахту на будь-якій машині у цивільному або військовому одягу і з будь-яким пасажиром або пасажирами. Посвідчення дійсне тільки при наявності фотографії.

Підписи: рейхсфюрер СС (Гіммлер), начальник гестапо (Мюллер), начальник ОКВ (Кейтель), начальник СД (Кальтенбруннер)».

– Могутній документ, – сказав Вайс, поважливо повертаючи посвідчення. Шелленбергові.

Той недбало кинув його на стіл, трохи підвівся і, подаючи Вайсові руку, мовив:

– Сподіваюсь, якщо ви й падалі будете такі ж справні, ваша фотографія, можливо навіть найближчим часом, знадобиться для цього документа.

Вайс потиснув простягнуту йому руку, вклонився і рушив до дверей.

Раптом його зупинили:

– Чому ви не доповіли партії про деякі злочинні дії капітана фон Дітріха? – спитав Шелленберг.

Вайс швидко обернувся і твердо відповів:

– А тому, що мій безпосередній начальник пан фон Лансдорф не давав мені про це ніяких вказівок.

– Ви не виконали обов'язку наці.

– Я керуюсь насамперед своїм службовим обов'язком.

– Ви хочете сказати, що, існує якась різниця між обов'язком перед партією і службовим обов'язком?

– Я цього не казав, – відповів Вайс.

– Проте я вас так зрозумів.

– Ви хочете так мене зрозуміти? – спитав Вайс.

– А ви не хочете, щоб я вас так зрозумів?

Йоганн знав, що в Шелленберга взаємини з Гіммлером дуже добрі, а з Борманом – мало не ворожі. І наважився на страшно сміливий вчинок. Ступивши крок вперед, заявив: