355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 35)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 61 страниц)

– На мові ділових людей це звучить інакше. Скажімо, відшкодування втрат на утримання осіб, не зайнятих продуктивною працею внаслідок необхідності їхнього перевиховання в специфічних умовах. – Допитливо дивлячись на Вайса жаб'ячими, вологими очима, радник нагадав: – Капітан Дітріх рекомендував мені вас після того, як я дещо розвідав. Виявляється, ви добре знаєте всі тонкощі режиму в таборі і, як помічник капітана Дітріха, відвідали багато концтаборів. Через це я пропоную – за певну винагороду, звичайно, на чисто діловій угоді, – щоб ви використали вашу агентуру в таборах для виявлення осіб, що мають матеріально забезпечених родичів за кордоном.

– Я вважаю, – поважно сказав Вайс, – про це нам слід повідомити наше командування, і, коли буде відповідний наказ, наша агентура, безумовно, його виконає.

Радник знову скривився:

– Зрозумійте, – сказав він трохи роздратовано, – це особисто моя ідея. Я розповів про неї деяким високопоставленим персонам в імперському керівництві, і вони зацікавились. Але коли про заплановану операцію буде розголошено в будь-якій формі, навіть у формі секретного наказу, інші можуть теж зацікавитись нею, і тоді, хоч яка велика була б одержана сума, вона зменшиться відповідно до числа зацікавлених осіб і стане вже не такою значною.

– Отже, ця «операція» має чисто діловий, комерційний характер, пов'язаний з інтересами певного кола людей?

– Інакше, – з гідністю заявив радник, – нашу державу могли звинуватити, як ви самі щойно висловились, у торгівлі людьми. А це, мій друже, повернення до чорних часів середньовіччя. До того ж ви повинні запам'ятати, що ця операція має гуманний характер: повернімо дітям батьків і матерів або дітей – матерям і батькам. До речі, не забудьте уважно обстежити дитячі табори. І зверніть увагу на таке: у нас є певна кількість фотографій дітей, яких розшукують батьки, що мають значні кошти. Перебування в таборах, наскільки я зрозумів, накладає на зовнішній вигляд їхніх маленьких мешканців певний відбиток, і деякі риси схожості з фотографічними портретами втрачаються. Майте на увазі цю обставину. Крім того, дитяча психіка і пам'ять в умовах табору менш стійкі, ніж у дорослих, тому, коли якась дитина буде схожа на фотографію, але свідчення цієї дитини не співпадуть з даними про її минуле, треба так твердо вбити в голову їй ці дані, щоб у момент вручення дитини батькам у тих відразу ж не виникло сумнівів. – Помітивши щось таке в очах Вайса, що йому не зовсім сподобалося, радник додав суворо: – Вважаю за необхідне нагадати вам, що особи, зацікавлені в цій операції, мають необмежені можливості усунути будь-кого, хто поводитиметься нескромно, зважаючи на ту довіру, яку, скажімо, я до вас зараз виявив. – І, діставши з бумажника чистий бланк з печаткою, де стояв підпис, показав його Вайсові. – Коли ми прийдемо до спільної згоди, – сказав радник, – то в цьому куточку буде наклеєно, вашу фотографію. І, припустімо, звання оберштурмфюрера вам забезпечено, це однаково, що обер-лейтенанта. – Запитав: – Вам, очевидно, відомий найсуворіший наказ фюрера про присвоєння вищих офіцерських звань лише фронтовикам? – Твердо запевнив: – Все це буде оформлено найзаконніше.

Вайс підвівся.

– Дякую вам, пане імперський радник, за довір'я. Радий служити вам.

– А ви прекрасний хлопець, гер обер-лейтенант Вайс, – поплескав його по плечу радник. – Капітан Дітріх абсолютно точно вас охарактеризував. Ви людина, яка не вимагає більше, ніж вона варта.

Хоч ця похвала й мала двозначний характер, Йоганн вважав її в даних умовах за найвищу оцінку своїх заслуг і ще раз вдячно усміхнувся радникові.

Присутність жениха не відбилася ні на зовнішності, ні на поведінці баронеси.

Вона не вважала за потрібне звертатись до рятівних засобів косметики: підмальовувати зморшки, красити збляклі, сухі губи. І одягнена вона була, як завжди, недбало. Так само не змінився й вираз її обличчя: суворий і в'їдливий.

Про Ольгу вона сказала невдоволеним тоном:

– Ця дівчина поводить себе так, ніби її присутність становить для мене велику честь. Ледве відповідає на запитання. Сидить, втупившись у одну точку, я запропонувала їй оглянути маєток, вона відмовилась. Я ознайомила її зі своїм родом. Вона зухвало відповіла, що в Росії родовідні книги цінують лише тваринники для відгодівлі племінної худоби. Я не для того так терпляче поставилась до цієї росіянки, щоб моє старання виявилось марним.

– Ваші заслуги оцінить абвер, – нагадав Вайс.

– Ну що може для мене зробити ваш абвер! – зневажливо кинула баронеса. – От коли б мені запропонували інший, прибутковіший маєток. Адже я змушена сама про себе дбати. – І наказала Вайсові: – Ідіть до своєї підопічної. Вона у вітальні.

На звук відчинюваних дверей дівчина повернулася, не кліпаючи, якось дивно глянула кудись повз Вайса. Погляд її нічого не виказував, крім очікування. Вона запитала:

– Ну?

– Що з вами?

– Ах, це ви! – І сказала вона це так, ніби не бачила, хто увійшов, а впізнала Вайса лише після того, як він звернувся до неї.

Вайс запропонував прогулятися до парку. Ольга рішучо відмовилась.

– Я дуже прошу, – ще раз настійливо повторив своє прохання Вайс.

– А коли я все ж не погоджусь, ви мене приневолите?

– Так, я буду змушений. Мені необхідно поговорити з вами.

У вестибюлі він знайшов її пальто і подав їй. Спускаючись сходами, вона трималася за поручні. Вайс хотів ввічливо пропустити її вперед, але вона зупинилась і стояла доти, поки він не пішов попереду.

Вона невпевнено йшла по розчищеній від мокрого снігу алеї, не дивлячись на землю, ступаючи по калюжах так, ніби спеціально хотіла намочити ноги. Обличчя її мало дивний, болісно-заклопотаний, зосереджений вигляд.

Коли Вайс звернув на бокову доріжку, дівчина, ніби машинально, продовжувала йти алеєю. Вайс гукнув її. Вона повернула на його голос, пробираючись крізь чагарник.

Вайс зупинився і, коли дівчина наблизилась, різко махнув рукою перед її обличчям. Вона навіть не відсахнулась, не примружилась, тільки повіки ледь здригнулися.

Вайс знав, що від голодування на якийсь час втрачали зір не лише більшість в'язнів у концтаборах, але й ті, кого гестапо специфічним способом допитувало. Такі періоди сліпоти наступали раптово.

Дівчина, очевидно, не бачачи Вайса або, можливо, ледь розрізняючи його, ніби крізь туман, мабуть, відчула на собі уважний погляд. Вона поспіхом відвернулась.

– Ніно! – рішуче сказав Йоганн і, взявши її за плечі, примусив повернути до нього обличчя. – Ніно, – повторив він. – Я все про вас знаю!

Дівчина напружилась усім тілом і раптом, вирвавшись з Вайсових рук, спотикаючись, побігла по доріжці. Йоганн наздогнав її.

– Ну, – наказав він, – не робіть дурниць.

Він старанно продумав інформацію Центру про цю «Ольгу», і висновок, до якого він зараз прийшов, здався йому єдино правильним.

Він заговорив з нею спокійно, впевнено:

– Ольга евакуювалася разом з інститутом у Свердловськ. А ви Ніна. Ваш батько живий, і ніхто його не репресував. Єдине, що мене зараз цікавить: з якою метою ви видаєте себе за Ольгу? І добре, коли ви скажете правду. Від цього багато чого залежатиме для нас з вами.

– А коли я нічого не скажу?

– Як хочете, – сказав Вайс. – В такому разі залишайтесь тією, за яку ви себе видаєте.

– А хто я зараз?

– Наскільки мене інформовано, німецька агентка. Зрадниця Батьківщини. Так?

– Слухайте, – тихо вимовила вона, – ви хочете мені довести, що ви не такий німець, як усі?

– Припустімо…

– А можливо, ви просто…

– Ви не вгадуйте, – порадив Вайс.

– Добре, – сказала дівчина і гірко додала: – Власне, мені зараз уже нічого втрачати.

– Саме так, і коли командування довідається, що ви майже нічого не бачите, вас однаково кинуть як непотрібну назад у табір. – І Вайс додав безпощадно: – Кому потрібні сліпці!

Ось що Йоганн почув од дівчини.

Так, дійсно, її батько взяв у свою родину Ольгу, дочку репресованого полковника. Потім, коли почалася війна, Ніна стала санінструктором в частині, де комісаром був її батько. Попала в полон. Якийсь зрадник доніс німцям, що вона зовсім не дочка комісара. Вирішив він так тому, що батько поводився з нею на фронті суворо, зовсім не так, як рідний. До того ж зрадник цей знав од когось, що комісар узяв у свою родину дочку репресованого полковника. От він і подумав, що Ніна не комісарова дочка, а дочка репресованого. Так він і доніс німцям, додавши, що батько дівчини колишній начальник штабу, визначний військовий діяч. На допитах Ніна спочатку все це заперечувала. А потім товариші порадили їй не чинити опору гестапівцям, назватись тією, за яку її вважали, – Ольгою – і підписати всі папери, як вимагалося. У розвідувальну школу вона пішла, сподіваючись, як тільки закинуть у тил, знищити свого напарника і втекти.

І коли дівчина, закінчивши розповідь, сказала, що тепер Вайс може видати її гестапо чи розквитатися з нею на свій розсуд, він відповів не одразу. Він вагався. Чи повірить йому Ніна? Чи зуміє, коли довідається, хто він, стримати радість, яку – Йоганн знав до зі свого досвіду – іноді важче приховати, ніж найгіркіше розчарування?

Він сказав удавано байдуже:

– Я так і думав, що ви обманюєте. Але мене все це не стосується. Мені доручено супроводжувати вас під час вашої відпустки. Та й годі. Затямте: цієї розмови між нами не було. Все залишиться по-старому. Ви Ольга. Про очі не турбуйтесь: знайдемо лікаря і використаємо останні дні на лікування.

– Ви сам не той, за кого себе видаєте! – переможно сказала дівчина.

– Ви що ж, думаєте, серед нас, німців, немає порядних людей? – І промимрив: – І, крім того, ви така гарненька, що я, безумовно, можу відчувати ніжність до вас.

– Ніжність? – презирливо сказала дівчина. – Зовсім ви не такий.

– А який?

– А якою ви хочете, щоб я була?

Вайс поклав руку їй на плече, попросив:

– Будь ласка, намагайтесь бути такою, якою ви були. Зможете?

Дівчина кивнула головою.

– І намагайтесь бути люб'язною з баронесою. Власне, вона не така вже й відьма. Її гостинність вам ще знадобиться.

– А більше ви мені зараз нічого сказати не хочете?

– Хочу, але не можу.

Дівчина розплакалась.

– Ну от, – сердито сказав Вайс. – На що ж ви здатні!

– Ну трішечки ж можна? – попросила дівчина. – Будь ласка!

– Нічого ми не можемо, – сказав Вайс. – Нічого не можемо собі дозволяти. Зрозуміло? – Він витер їй обличчя своєю хусточкою, наказав: – Усміхніться! Не так жалібно. Нахабно усміхніться. Так, як ви це вміли робити. Ну так, мабуть, нічого, підійде.

– Тільки одне запитання, – сказала дівчина, – тільки одне…

– Шкварте. Тільки одне.

– Кіно «Ударник»?

– На вулиці Серафимовича, – сміливо відповів Вайс.

– Ви знаєте, – скапала вона, стискуючи його руку, – я зараз така щаслива!

Вайс сердито перебив її:

– Ну все! Чули? Все!

Коли вони повернулися в дім, дівчина сказала люб'язно баронесі:

– У вас така чудова садиба, шкода тільки, що занедбана. Алеї не розчищені від снігу, я навіть ноги намочила. – І, вагаючись, додала: – Шкода, звісно, що я не все добре роздивилась. У мене щось з очима.

Коли баронеса повела її нагору переодягтися, Вайс попросив радника викликати окуліста. Він сказав, що компенсує всі витрати, пов’язані з перебуванням агентки абверу в домі баронеси, бо на це йому відведено спеціальну суму.

Вайс час від часу навідувався до баронеси і радів, що здоров'я дівчини з кожним днем помітно кращає. Виконуючи Вайсів наказ, вона своєю скромністю і вдячністю домоглася прихильності старої баронеси.

Спостерігаючи за дівчиною, Вайс помітив, як вона змінилася. Обличчя її стало спокійне, вона усміхалась. Йоганн боявся цього щасливого виразу, але зараз він не був небезпечний: його можна було сприйняти як подяку за гостинність і турботу.

В один з Вайсових візитів радник, що весь час енергійно наповнював свій бокал, повеселів і, схиляючись до Йоганна, розповів йому:

– В 1930 році, пам'ятаю, я був гостем Герінга. Він жив тоді у Шенебурзі, в буржуазній квартирі, не дуже великій за розміром, і його перша дружина, дуже мила жінка, яка страждала тяжкою хворобою серця, пригощала мене гороховим супом, поданим у фаянсовій тарілці вартістю в півтори марки. А тепер гер Герінг – власник концерну і славиться як найвитонченіший гурман. Лише один його золотий сервіз коштує стільки, скільки великий маєток. Як бачите, справи політичні можуть давати такий самий прибуток, як і фінансові операції.

Або ще таке. Загальновідомо, що фюрер скромно харчується. Він вбачає радість зовсім в іншому. Я пам'ятаю, як ще до воєнних успіхів фюрера в Європі його довірений запропонував на одному аукціоні у відомого антиквара 90 тисяч золотих марок за картину Дефрегера. Як велика людина, фюрер дозволяє собі вкладати капітали тільки у безсмертні твори мистецтва, вартість яких перевищує вартість майна багатьох великих промисловців. І коли; фюрер всенародно оголосив, що він не має поточного рахунку в банку, він сказав правду: кожний банк в інтересах власного розпитку вважає за честь робити йому будь-які фінансові послуги.

Так, фюрер безмежно любить мистецтво. Він особисто дає живописцям вказівки щодо техніки, змісту, стилю. Вони повинні керуватися цими вказівками, коли хочуть, щоб їхні твори купували. Музичні смаки фюрера також певні й сталі, як і в живописі. «Мейстерзінгерів» Вагнера він завжди примушує повторювати для себе десятки разів. Високо цінує військову музику. Але особливо захоплюється він виконанням «Веселої вдови» Легара. Він почуває від цієї музики істинно високу насолоду. Його наближені суворо стежать за тим, щоб який-небудь сміливий нахаба не наважився бовкнути фюрерові, що Легар був одружений з єврейкою. Це було б трагедією для фюрера, крахом його ідеалу.

Але ще більше фюрер схиляється перед фінансовим і промисловим генієм видатних діячів рейху, девіз яких подібний до девіза, вигравіруваного на щиті барона Вернера фон Веслінгена: «Я, князь Вернер фон Веслінген, вождь численної банди, ворог бога, милосердя і жалю».

Фюрер радіє з уміння ділових великих німців у сюртуках захоплювати позиції у світовій економіці. Наприклад, «ІГ Фарбеніндустрі», цей чудесний сплав монополій і картелів, домоглася прав контролю і впливає на дослідні роботи і виробництво головних хімічних і металургійних фірм снігу.

Ще до війни за допомогою патентів та іншими шляхами ми домоглися контролю над виробництвом багатьох важливих для потреб війни продуктів. Але ми не зупинилися на цьому. Ми йшли далі, захищаючи наші промислові інтереси. Коли німецькі фірми реєстрували патенти в іноземних державах, деякі важливі моменти процесу приховувались, а формули пояснювались тим, що відбувався вибух, коли якийсь іноземний вчений намагався за цими методами одержати синтетичний продукт. Так, метод одержання фарб, запатентований Зальцманом і Кругером за № 12096, завдав істотної шкоди видатним іноземним ученим, які гинули так, ніби місцем для прогулянок обрали мінне поле.

Фон Клюге переможно сказав Вайсові:

– Вам, молодому абверівцю, слід було б зрозуміти, що порівняно з успіхами в подібних операціях наших видатних концернів діяльність вашої служби нагадує, ну, щоб не образити адмірала Канаріса, піратські наскоки, тоді як ми, чорні сюртуки, безшумно завойовували континенти в економічних битвах самими картельними угодами.

– А що ж ви виграли для себе в цих битвах? – поцікавився Вайс.

Радник прикро махнув рукою:

– Ви чули про крах кінофірми «Фобус» ще в довоєнні роки? Пан Канаріс вклав у неї мільйони і примусив мене стати його компаньйоном.

– Ви вчинили легковажно?

– Зовсім ні. Просто у пана Канаріса були документи, що стосувалися деяких моментів моєї колишньої діяльності. І він запропонував мені найбільш делікатну форму одержання паперів, що мене цікавили. От я і вклав велику суму в цю фірму.

– Він вас примусив викупити папери?

– Ні-ні, просто це був найбільш розсудливий і витончений спосіб зберегти наші дружні взаємини.

– Ви і зараз друг адмірала?

– Безумовно. Це кришталево чиста людина. І коли він став банкротом, то не дозволив собі знову представити мені неприємні документи, хоч і зберіг їхні копії. Він мужньо пережив нещастя. І за його рекомендацією я брав участь під час інфляції у фінансових операціях старого Тіссена.

– Ви знайомі з паном Гердом?

– Так, це серйозний ділок, який став на правильний шлях, поєднуючи інтереси фірми свого тестя з політикою наці. Досвід роботи в абвері, безперечно, доповнить його освіту економіста. Він зможе ознайомитись з методикою і прийомами дослідження економічних потенціалів Сходу.

За вечерею говорив лише пан радник. Баронеса і Ольга майже весь час мовчали і не прислухалися до бесіди чоловіків.

О десятій годині баронеса звеліла Ользі йти відпочивати і наказала Вайсові провести дівчину до відведеної для неї кімнати.


43

В один з вечорів у баронеси зібралося невеличке товариство: літні, одягнені із старомодною ретельністю, виховані люди.

Вони були їй близькі не тільки тому, що з ними вона віддавна мала теплі, родинні зв'язки, але й тому, що всі вони, як і сама баронеса, були землевласники або ж вклали значні капітали в надійні підприємства із сталими прибутками. Незважаючи на поважний вік і цілковиту забезпеченість, всі вони охоче посіли службові посади, запропоновані їм націстами, що прийшли до влади. Адже передати свій досвід новому керівництву імперії був їхній патріотичний обов'язок.

Мабуть, вони думали, і до того ж небезпідставно, що їхні юнацькі ідеали часів монархії не тільки не застаріли зараз, але відроджені фюрером, поспіхом і енергією, з властивими діячам минулого століття.

Доктор фон Клюге, щоправда, дозволяв собі брати під сумнів і ці позитивні якості Гітлера і твердив, що Карл Лампрехт ще в дев'ятисоті роки з більшою навіть красномовністю, ніж фюрер, виголошував: «Після кривавих перемог світ буде перебудовано шляхом онімечування».

Гості трималися так невимушено, наскільки можливо це серед людей, рівних за становищем, яке займають вони в суспільстві.

Гер Кранц, високий, жилавий, худий, з маленькою прилизаною голівкою на високій тонкій шиї і з моноклем у лівому оці – праве завжди було презирливо примружене, – в час першої світової війни служив уланом. Він вважався тонким знавцем коней, і, очевидно, тому в концерні Круппа йому запропонували посаду головного інспектора в управлінні робочою силою.

Він дозволяв собі досить сміливо критикувати фюрера на те, що той зневажає кавалерію, віддаючи перевагу мотомеханізованим з'єднанням «цього вискочки Гудеріана», який вихваляє танки так, ніби працює в рекламному бюро машинобудівної фірми і одержує проценти з кожної одиниці збутої продукції.

У Пруссії Кранц мав кінний завод, але, на жаль, купував коні його не вермахт, а тільки поліція.

Густав Крупп був особистий друг фюрера. В 1933 році він запровадив фонд Адольфа Гітлера, давши націсгській партії величезні суми для СА, СС, гітлерюгонду та інших подібних організацій. Кранц не без підстав вважав фюрера боржником фірми.

Кранц прибув у генерал-губернаторство, щоб організувати в Освенцімі будівництво підприємств, що мали виготовляти деталі для автоматичної зброї. Він вимагав від есесівського керівництва виділити для цієї мети з концтаборів ще відносно сильних в'язнів.

Залізши на підвищення посеред апельплацу, він наказував ганяти в'язнів по кругу, а сам спостерігав їх у бінокль, яким звичайно користувався під час скачок на іподромі. Тих, хто після кількох кругів ще міг зберегти вертикальну позицію, Кранц відзначав для себе. Записував їхні табірні номери і наказував відправляти одібраних ним людей у спеціальний концентраційний табір фірми. За кожного в'язня, який мав певну спеціальність, він платив у фінансові органи СС чотири марки, а за тих, хто не мав професії, – по три марки, і все це разом складало досить значні суми.

Оскільки Кранц не був упевнений, що більшість одібраних ним в'язнів зможуть довго витримати важкі роботи, він пробив у контракті спеціальну примітку: усунення ослаблих покладається на адміністрацію таборів, причому ті, хто вибув, замінюються без додаткової оплати.

Домогтися примітки в контракті було нелегко, довелося пробити цінні подарунки місцевим керівникам СС. Але для цього Кранц мав непідзвітні суми, спеціально виділені йому на такі справи. І вважав угоду вкрай вигідною, через те що смертність ув'язнених, які працювали на різних роботах, була надзвичайно висока, а транспортування і поховання кожного трупа за попередньою калькуляцією коштувало б фірмі в середньому 30–50 марок.

Успіх усіх цих ділових операцій став причиною чудового настрою гера Кранца, і він був один з найприємніших гостей баронеси, бо думки його у вітальні скеровувалися лише на те, щоб усім подобатись і бути привітним усіма.

Хоч другий гість, гер Шік, представляв конкуруючу організацію, що давно розвинула тут гігантську діяльність і захищала інтереси концерну «ІГ Фарбеніндустрі», Кранц добродушно посміювався з нього. Шік у противагу Кранцу був огрядний і коротконогий, до того ж він дуже обрюзг і був нервово стурбований, це не покидало його навіть у домі баронеси.

На хімічних підприємствах концерну, крім в'язнів, працювали люди, насильно вивезені в окуповану Польщу із багатьох європейських країн. Гер Шік планував збільшення виробництва головним чином за рахунок використання рабської праці в'язнів і нервував, справедливо вважаючи, що пріоритет у доборі робочої сили із таборів мусить належати «ІГ Фарбеніндустрі», що заснувала свої підприємства в Освенцімі задовго до нашестя представники круппівського концерну. Але, знаючи, який прихильний фюрер до Густава Круппа, він улесливо вихваляв ділові здібності Кранца, приховуючи за зливою брехливих слів своє незадоволення його діяльністю.

Серед шановних гостей був і відомий мюнхенський терапевт професор Віртшафт, що одержав у одному з освенцімських таборів спеціальний блок для проведений медичних експериментальних робіт. За ці роботи професора нагороджено званням штурмбанфюрера, але він, як людина суто цивільна, ніколи не носив есесівського мундира.

Професор зворушливо турбувався за свою руду таксу, на кличку Амалія. Він ніколи і ніде з нею не розлучався, сам купав її і на ніч клав поруч з собою у постіль.

У нього було важке, м'ясисте обличчя і добрі, яскраво-коричневі, заплилі, вузенькі очиці. Він казав:

– Якщо раніше вважали, що війни обіцяють людству розвиток хірургічної майстерності, то тепер перед усією медициною відкриваються такі можливості дослідження людських організмів, про які навіть найсміливіші уми не могли й мріяти.

Гер Шік мав деяке уявлення про методи роботи професора, бо спочатку, ще в березні 1941 року, рейхсфюрер Гіммлер думав побудувати у Верхній Сілезії поблизу Освенціму завод синтетичних жирів під керівництвом СС. Але Герінг, щоб не допустити надто великого впливу СС на економіку рейху, поламав ці плани Гіммлера і передав будівельні площадки концернові «ІГ Фарбеніндустрі».

Про те, яку сировину малося на увазі використати для виробництва синтетичних жирів, Шікові стало відомо з медичної документації, на основі якої було знайдено вихідні дані про склад жирових речовин у матеріалі, призначеному для переробки. Але обурений він був не стільки як християнин, скільки як людина, що розуміється на виробництві синтетичної продукції: основною вихідною сировиною для неї мусять бути мінеральні, а зовсім не органічні речовини.

Більш успішні й вагомі були експерименти професора щодо опіку третього ступеня, а також численних штучних кровотеч і тривкого заморожування.

І хоч працював він із ослабленим матеріалом, доставленим йому з молодіжних і дитячих таборів, піддослідні часто не витримували до кіпця всю програму експерименту, – низка статистичних висновків професора уявлялася вже чимось новим. Адже не було ще випадку в історії, щоб хтось спромігся на подібну жорстокість заради лише встановлення, наскільки здатна людина витримувати найжахливіші страждання.

Хоч що б там було, професор Віртшафт вважався хорошим лікарем, прекрасним діагностиком і давав друзям багато корисних порад щодо того, як краще зберегти найцінніше для людини – здоров'я. Щоправда, про своє дорогоцінне здоров'я він зовсім не піклувався. Багато і жадібно їв, пив, курив міцні сигари і, як холостяк, людина самотня, був зовсім не перебірливий щодо жіночої статі…

Якщо в роки першої світової війни в кращих родинах Німеччини з пошаною приймали авіаторів незалежно від їхнього походження і військового звання, то тепер авіаторів замінили абверівці: таємнича діяльність оточувала їх заманливим ореолом чорних рицарів потаємних способів ведення війни.

І коли баронеса рекомендувала гостям Йоганна Вайса, чоловіки міцно і багатозначно тисли йому руку, а моложава дружина Шіка усміхнулась йому так ніжно, сором'язливо і значуще, що Йоганн навіть на секунду зніяковів і не зумів одразу відповісти на її запитання: як давно він наважився віддати своє життя воєнному шпіонажеві, такій романтичній, сповненій пригод професії?

Не поспішаючи, він скромно промовив, що, на його думку, у кращих німецьких розвідників ця схильність звичайно виявляється ще в дитинстві. Чоловікам він ніби між іншим сказав, що вище офіцерське звання для співробітника абверу до деякої міри незручне, бо розвідник ніде і ніколи не повинен звертати на себе увагу зовнішніми атрибутами.

І всі негайно погодилися з ним.

З гером Кранцом він підтримував розмову про коней-скакунів, скориставшись з тих відомостей, які почув у спортивному динамівському манежі від свого інструктора, колишнього бійця Першої Кінної армії.

З гером Шіком обмінявся думками про значення хімії. В інституті Олександр Бєлов вивчав хімію, і тому він мав змогу зацікавити Шіка своїми знаннями в галузі переробки бурого вугілля.

Професора Віртшафта Вайс зацікавив повідомленням про те, що вже стародавні єгиптяни робили трепанацію черепа, – про це він чув од екскурсовода в ленінградському Ермітажі.

Вайс давно помітив одну цікаву й важливу для нього закономірність. Хоч до якого роду служби або групи людей належали б тут німці, вони неухильно і розсудливо стримувалися від розмов, що стосувалися їхньої особистої діяльності і вищестоящих осіб даної групи, але все, що було за межами цієї групи, обговорювалося охоче, з всебічною обізнаністю.

Від співробітників гестапо, наприклад, він довідувався про керівників абверу більше, ніж від самих абверівців. А його спільники по службі казали про роботу гестапо таке, що ніколи і нікому не посмів би сказати жоден із співробітників гестапо.

Есесівці зі складу табірної адміністрації розповіли Вайсові про свої зв'язки з найбільшими концернами Німеччини, які вони постачають робочою силою, і про ті колосальні суми, що виплачують фінансовому управлінню СС за подібні послуги різні фірми. Що ж до уповноважених цих фірм, то вони звичайно скаржились Вайсові на службу СС.

Отож чи не кожний, з ким зустрічався тут Вайс, умів зберігати секрети, пов'язані з діяльністю служби, яку він репрезентував, але охоче розповідав про свої досить-таки широкі відомості відносно таємних справ інших служб, тим паче, що це було безпечно: жодні закони, правила і устави не наказували зберігати чужі таємниці.

Вайс успішно з цього користувався.

Так, про будівництво нових підприємств він довідувався від адміністрації табору, а про створення нових таборів – від представників різних фірм, які розглядали табори як джерела рабської робочої сили і або ж наближали свої нові підприємства до цих джерел, або ж домагалися від керівництва СС, щоб нові табори створювалися поблизу вже існуючих підприємств.

Кожний із гостей баронеси цікавив Вайса. Науково цікавив, якщо можна так висловитись. Навіть побіжного знайомства з ними було досить, щоб зрозуміти, як сильно втілювали вони в собі те, що становило сутність устрою, який породив фашизм.

Щиро, по-людськи зацікавив Вайса лише один гість баронеси – інженер-хімік Карл Будгофт, що працював на провідному «ІГ Фарбеніндустрі» будівництві заводу штучного каучуку.

Це був значний спеціаліст з виробництва синтетичного каучуку, що його гостро потребувала Німеччина. Будгофт належав до когорти необхідних рейхові людей і тому тримався зовсім незалежно. Він міг дозволити собі багато дечого, знаючи, що навряд чи хто насмілиться його хоча б пальцем зачепити.

Сивоголовий чоловік з моложавим обличчям, нервовий, дразливий, він був схильний до необачливих, дошкульних суджень.

На запитання, де він живе, Будгофт відповів:

– У поганенькому провінціальному містечкові Освенцімі, яке незабаром уславиться у віках як світовий центр работоргівлі.

– Скажіть краще, Карле, – запитав його професор, – що нового ви збираєтесь подарувати науці?

Будгофт усміхнувся.

– Працю про вплив тісних мундирних комірців на зір солдатів.

– Але це ближче до медичної проблеми, – усміхнувся професор. – Ви жартівник, Карле! З вашим розумом і знаннями, – улесливо додав він, – ви давно могли б подарувати рейхові що-небудь незвичайне.

– Професоре, – жваво обізвався Будгофт, – я цілком до ваших послуг. Вам треба кислотні розчинники для трупів умертвлених вами немовлят? Скільки палива можна заощадити! Адже ви, здається, відправляєте їх у крематорії?

– Вам не слід багато пити. І, до речі, серед моїх пацієнтів немає ніяких немовлят. Ви все перебільшуєте.

– Применшуєте, ви хочете сказати?

– Облиште, Карле! Кожен із нас робить своє діло.

– Робить, але по-різному.

Професор, ніби не розчувши, люб'язно налив по вінця коньяку у вузький зверху і широкий знизу келих, який тримав у долонях Будгофт. Той машинально зробив кілька ковтків. На запалих скронях інженера виступили крапельки поту. Дивлячись на пана Шіка, він запитав:

– Слухайте, пане Шік. Знаєте, як карають військовополонених у нас на будівництві?

– Якщо порушення не дуже злісного характеру, кладуть на козли і дають не більше як 25 ударів по м'яких частинах тіла.

– А хто лічить ці удари?

– Звичайно, сам винний.

– А коли він після 10–15 ударів втрачає свідомість?

– Роблять перерву.

– І хто ж мусить потім лічити далі?

– Він же.

– Але людина, що тільки-но прийшла до пам'яті, не спроможна лічити.

– Звичайно.

– 1 тоді його забивають на смерть?

– Солдати діють за інструкцією, – нагадав Шік. – Лічити мусить винний, і йому ж гірше, що він не використовує цього права. – Запитав уразливо: – Вас самого хіба не шмагали в школі? І батько не шмагав? Дивно!

Щоб пригасити лютий спалах Будгофта, Вайс запропонував йому прогулятися парком. Той, трохи зніяковілий через свою запальність, охоче погодився.

Темні шеренги лип з цурпалками обрізаних гілок, льодова кірка на доріжках, тонкий жалібний місяць… Обличчя Будгофта було майже таке ж біле, як його волосся. Він сказав Вайсові з відчаєм у голосі:


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю