Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 61 страниц)

Повернувшись у готель, Йоганн не хотів іти до себе нагору в номер, а відразу пішов у ресторан з твердим наміром добре пообідати. І хоча йому не хотілося їсти, особливо після всього, що сталося з паном Душкевичем, він, перемагаючи нудоту, що підступала до горла від запахів їжі, примусив себе зайти в зал ресторану. І відразу ж натрапив на столик, за яким у товаристві офіцерів СД і гестапо сидів Генріх Шварцкопф, уже напідпитку, в розстебнутому кітелі. Побачивши Вайса, він ледве підвівся і, намагаючись неслухняними пальцями застебнути ґудзики на кітелі, оголосив:

– Панове, я змушений залишити вас. Він, – Генріх кивнув на Вайса, – прийшов за мною, щоб… – Поворушив зігнутим вказівним пальцем, ніби натискав на спусковий гачок. – Щоб він або я… – Насилу виліз із-за столу, підійшов до Вайса, сперся на його плече, наказав: – Веди мене до мене, зараз я зроблю із тебе труп. Ти хочеш стати трупом? Ні? А я не заперечую. Будь ласка, скільки завгодно!

Пішли сходами нагору. Йоганнові довелося взяти у Генріха ключ і самому відчинити двері в його кімнату. Генріх важко гепнувся на кушетку, заплющив очі. Поскаржився:

– Я потопаю, розумієш, потопаю! – Його руки й обличчя були бліді і мокрі від поту.

Вайс зняв з нього кітель, намочив серветку водою із графина, поклав йому на серце. Генріх белькотів, тьмяними очима поглядаючи на Йоганна:

– Ти розумієш, їх, перед тим як стратити, намагалися примусити кричати «хайль Гітлер!». Прострілювали тіло, щоб кричали. А вони мовчали. Мовчать, як тварини.

– Ти що, вже повернувся з тюрми після страти?

– Ні, мене возили в концтабір. – Усміхнувся. – На екскурсію. Я нализався зранку, от вони і повезли провітритися.

– Ну і як, сподобалося?

– Так, – сказав Генріх. – Але чому лише їх? Треба і нас усіх. Щоб нікого не лишилося. Сама порожня смердюча земля, і на ній нікого, жодної людини. Жодної! Людина гірша за вошу, гірша…

Йоганн вичавив лимон у склянку з содовою водою, змусив Генріха випити. Генріх, хитаючи головою, судорожно ковтав воду. Потім, розкинувшись на кушетці, довго лежав нерухомо. Йоганнові здавалося, що він заснув. Але Генріх розплющив очі, сів і сказав тверезим голосом:

– Ти прийшов, чудово! – підійшов до столу, не вагаючись, поспіхом написав записку, поклав у конверт, заклеїв і, даючи його Вайсові, недбало кинув: – Я готовий.

– Дурниці! – сказав Вайс. – Все це безглуздо, як сновидіння ідіота.

– Виходить, злякався?

– Саме так! – розсердився Вайс. – Злякався.

– Ну нащо ти брешеш? – запитав Генріх. – Нащо?

– А якого дідька я казатиму тобі правду?

– А колись ти казав…

– Кому?

– Ну хоча б мені.

– А ти сам здатний казати правду?

– Тобі?

– Так!

– Що ти від мене хочеш?

– Хто ти тепер, Генріху Шварцкопф? Хто?

– А ти не знаєш? Прочитай листа, здається, мені пощастило знайти собі титул.

– Не буду, – сказав Вайс. – І взагалі ось що я зроблю. – Розірвав конверт, кинув папірці в попільничку. Поклав на папір запалений сірник і, спостерігаючи, як горить це крихітне вогнище, сказав з полегкістю: – Ось! Дурниці – прах!

– Даремно, – заперечив Генріх. – Мені однаково доведеться залишити листа, але боюсь, що не зможу знову написати так палко і переконливо.

– Та що з тобою?

– Нічого. Просто я, як і всі ми, просмердівся здохлятиною, але на відміну від інших не хочу більше дихати цим смородом. – Сказав уїдливо і злісно: – А ти, звісно, принюхався і мрієш про те, як би вибитися на бойні з підручних у м'ясники.

– Еге ж! – сказав Вайс. – Я так заздрю твоєму становищу на цій посаді!

– От я й звільню її для тебе!

– Яким чином?

– А ось яким. – Генріх показав головою на папір, що тлів у попільничці.

– Облиш, цим не кокетують, – докірливо промовив Вайс. – Зрештою якщо тобі й доводилося брати участь у акціях…

– Я нікого не вбивав! – істерично крикнув Генріх. – Нікого!

– Отже, ти вирішив почати з мене? – запитав Вайс.

– Ти ж мене образив, і до того ж… – Генріх замислився, ледь помітна усмішка торкнула його губи. – Однаково я програв би тобі в будь-якому випадку: я вже давно вирішив.

– Не розумію, – запитав Вайс, – нащо тобі, щоб я був співучасником твого самогубства?

– Але з твого боку було б дуже люб'язно допомогти мені здійснити моє рішення: справа честі, такий чудовий привід…

– Ти хворий, Генріху. Тільки хворий або божевільний може таке сказати.

– Знаєш, – презирливо мовив Генріх, – ти завжди був надто логічний. Такий і залишишся на все життя. Так от, слухай. У Берліні я читав зведення, складені статистичною групою генштабу. Там працюють видатні німецькі математики. Вони мають навіть обчислювальні машини. Вони підраховують, скільки людей убивають, калічать щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди. І вони не вважають свою роботу жахливою. Але для мене все це нестерпно. Що може бути зараз ганебніше, ніж називатися людиною!

– Ти що, злякався наших втрат на фронтах? Не віриш, що ми переможемо?

– Я боюсь іншого, – сказав Генріх. – Боюся лишитися живим, якщо ми переможемо в цій війні. Адже ми, німці, заслуговуємо, щоб усіх нас знищили в таборах смерті, як ми зараз знищуємо інших людей, або жодна людина взагалі не повинна лишитися живою, якщо тільки вона людина.

– Наскільки мені відомо із допитів військовополонених, – зауважив Вайс, – радянські люди, наприклад, незважаючи на все, упевнені, що гітлерівці – це одне, а німецький народ – зовсім інше.

– Дурниці! – гаряче вигукнув Генріх, – Німці – це німці, і всі вони однакові.

– У тебе сьогодні буде можливість засумніватися в цьому.

Генріх зблід, сказав люто:

– Так, я дав згоду поїхати в тюрму. Але знаєш чому? Я мушу знати, чому ці німці вирішили вчинити так: тому що боягузи і злякалися, що не зможуть стати катами, чи тому, що хоробрі і хотіли бути такими німцями, яких я не бачив, але хотів би бачити…

– Нащо? Щоб брати участь у їхній страті?

– Якщо такі німці є, то я вважав би для себе за честь…

– Щоб тебе стратили п'ятим?

– Нехай.

– Непоганий подарунок Гітлерові! Племінник Віллі Шварцкопфа добровільно йде на страту. – Йоганн доторкнувся рукою до Генріхового плеча. – Знаєш, ти просто заплутався. Коли б ти відмовився бути присутнім під час страти, це вважалося б зрадою фюрерові. – Йоганн помовчав і сказав серйозно: – Я дуже хвилююся за тебе, Генріху. Але коли ти вирішив поїхати в тюрму, виходить, все гаразд. – Глянув на годинник, підвівся. – Мені вже час.

– Одну хвилину, – твердо попросив Генріх і пильно подивився Йоганнові в очі. – Якщо ці хлопці відмовилися бути катами не тому, що боягузи, а тому, що хоробрі, клянусь тобі: або я їх визволю з тюрми, або приєднаюся до їхньої компанії!

– Побачимо, – усміхнувся Вайс. Потім стримано зауважив: – Ти племінник Віллі Шварцкопфа і можеш багатьох стратити. Але врятувати від смерті навіть когось одного ти неспроможний. – Пообіцяв: – Я зайду до тебе, як тільки після всього цього ти помиєш руки. Сподіваюся, ти розповіси мені про свої враження?

– Яка ти все-таки цинічна тварина! – обурено вигукнув Генріх.

– Так! – весело ствердив Вайс. – Саме так! А з тебе, здається, не вийшла тварина? Можливо, тебе це не влаштовує? В такому разі пробач…

Власне, вся ця розмова дала Йоганнові лише хистку основу для висновків про справжній душевний стан Генріха. І якщо в його збентеженні Вайс виявив нехай крихітні, але все ж надійні острівки совісті, то твердо покладатися на них поки що не було підстав. Адже під ними могла виявитися лише безодня легкодухості, розгубленості, та й тільки.

Відомості про берлінське Генріхове життя, які вдалося зібрати Вайсові, були непривабливі: чванливий, пиячить, брав участь разом з Герінгом у нічному авіаційному нальоті на Лондон, свій у вищих націстських колах.

Побував у Роммеля в Африці. І нібито порадив йому з метою самореклами відпускати іноді на волю полонених англійців. Повернувшись на батьківщину, вони без упину розхвалювали Роммеля, і це викликало заздрість у багатьох генералів вермахту.

Потім Генріх деякий час працював під керівництвом конструктора «Фау» Вернера фон Брауна в Пенемюнде. Підказав Брауну кілька цінних технічних ідей, але не порозумівся з ним. Його дратували безглузді претензії Брауна: той вважав, що створені ним літаючі снаряди здатні знищити цілі народи разом з німецьким, якщо він не захоче визнати Брауна своїм новим фюрером. Його несамовита, бузувірська фантазія викликала в Генріха тільки глузливу посмішку. Технічний задум літаючих снарядів Брауна базувався на працях радянського вченого Ціолковського. Встановити першоджерело конструкції було дуже легко. Генріх уїдливо сказав про це вголос. Тоді Браун миттю допоміг йому без особливих неприємностей залишити засекречений об'єкт, де, ніби в комфортабельному концтаборі, на становищі в'язнів, хоч і не відчуваючи тих нестатків, що випадають на долю в'язнів, таємно жили і працювали німецькі вчені та інженери.

Повернувшися до Берліна, Генріх поринув у розпутне життя, що цілком влаштовувало його дядька.

Хижацьке пограбування Герінгом багатьох підприємств в окупованих країнах Європи викликало у Віллі Шварцкопфа не лише заздрість, воно стало йому за приклад. Цей приклад надихнув його на безстрашне мародерство. І грубий, жорстокий грабунок, яким займався дядько, ніби приховувався перед імперськими колами легковажною безкорисливістю племінника.

До речі, Віллі Шварцкопф – не поодиноке явище. Таким самим грабунком займався весь генералітет вермахту. Спеціальний співробітник, що таємно спостерігав за гітлерівськими полководцями, доповідав Канарісові: «В дикому сп'янінні ці облагодієні долею люди кинулися на нові багатства. Вони ділили маєтки і землі Європи; верховоди одержували субсидії, командуючі арміями – блискучі дотації».

Кращі будинки Берліна, які відвідував Генріх Шварцкопф, нагадували кубла розпусти, куди злодії несуть награбоване. І що визначніші були особи, яким належали ці приміські особняки, то більше їхні будинки нагадували хазу скупників краденого.

Невтомне, божевільне, жадібне прагнення до наживи так заполонило представників вищих кіл імперії, що вони вже безцеремонно, не приховуючи, влаштовували у себе спеціальні вечори, де обмінювалися трофейними цінностями і раділи, коли при цьому щастило ще й ошукати когось із присутніх.

Коли одного разу Віллі Шварцкопф познайомив племінника з одною із «пам'яток» СС по окупації Росії, де, крім усього іншого, було сказано й про те, що «росіянам треба буде вміти лише рахувати і писати своє ім'я», Генріх сказав іронічно:

– Таку саму реформу насамперед слід було б провести в Німеччині: адже тільки повернувшись до дикості й варварства, ми зможемо перетворити весь наш народ на ідеальних завойовників.

Віллі Шварцкопф не став сперечатися з племінником, але через кілька днів Генріха було направлено в есесівську частину, що дислокувалася в Прибалтиці.

Там Генріх розшукав в одному з концентраційних таборів професора Гольдблата і одразу подав рапорт рейхскомісарові Лозе з проханням звільнити цього талановитого вченого.

Рейхскомісар запросив Генріха до себе в резиденцію і сказав повчально:

– «Єврейський народ буде викорінено», – так каже кожний член нашої партії, так записано в нашій програмі. Ми й займаємося викоріненням євреїв, знищуємо їх. Але іноді приходять до мене німці, такі, як ви, і в кожного з них є свій порядний єврей. Звісно, вся решта євреїв – свині, а цей – першосортний єврей. Я вірю їм так само, як і вам. І намагався в межах своїх можливостей допомогти кожному такому німцеві.

– Отже, я можу бути впевнений?

– Цілком.

Рейхскомісар Лозе подав руку Генріхові і шанобливо провів його до дверей.

Але коли Генріх другого дня приїхав до концтабору, йому повідомили, що Гольдблата за наказом Лозе стратили вночі.

Лозе відмовився ще раз прийняти Генріха, а коли той з'єднався з ним по телефону, сказав глузливо:

– Так, я обіцяв вам допомогти. І виконав свою обіцянку: допоміг арійцю звільнитися від ганебної для нього турботи про єврея.

Генріх так одчайдушно погрожував, що Лозе не зоставалось нічого іншого, як вжити відповідних заходів. Того ж вечора, тільки-но Генріх вийшов на балкон готелю, з даху сусіднього будинку хтось вистрелив у нього із снайперської гвинтівки. Куля влучила в плече. Як людина розумна, Лозе представив Генріха до нагороди, мовляв, за участь у ліквідації групи латиських партизан, а коли здоров'я пораненого покращало, відіслав його на санітарному літаку в Берлін.

В санаторії для есесівців Генріх спивався на самоті. Відрядження в «штаб Валі» з метою ревізії йому виклопотав Віллі Шварцкопф, сподіваючись, що це допоможе до певної міри скомпрометованому племінникові повернути своє колишнє становище в вищих колах.

Звичайно, заради власного спокою Віллі Шварцкопф давно вже міг знайти спосіб спекатися племінника, але через одну обставину не міг зважитись на це.

Гітлер був маніакально підозріливий і жодному своєму сподвижнику не вірив до кінця. Гестапо навіть сконструювало спеціально для нього каструлі з повітронепроникливими кришками і замками, ключі від яких зберігалися в самого Гіммлера.

На одному з урочистих обідів у Гітлера був присутній і Генріх. І як бувало й на інших прийомах, він і тут напився і поводився занадто вільно.

Гітлер звернув увагу на гамір, зчинений Генріхом, і втупив у нього гнівний погляд. Запала зловісна тиша. Генріх, розгублено й жалюгідно кліпаючи повіками, глянув на фюрера, несподівано ліниво всміхнувся, потер очі, поклав голову на плече сусіда, посовався на стільці, пробурмотів щось і… задрімав.

Гітлер обережно виліз з-за столу і в супроводі двох здорованів-охоронців навшпиньках наблизився до Генріха. Зазирнувши йому в обличчя, він раптом радісно всміхнувся і порухом руки наказав усім тихесенько перейти з їдальні до зали.

Тут фюрера, як він і сподівався, шанобливо й захоплено вітали. Ще б пак, він так чудово продемонстрував свій надзвичайний талант гіпнотизера! І фюрер був щасливий: йому була необхідна ця улеслива похвала після розгрому армій вермахту під Москвою.

Про те, що Генріх прийшов на прийом уже п'яний як ніч і кількох чарок коньяку було цілком досить, щоб він поринув у сон, знав тільки Віллі Шварцкопф. Але Гітлера окрилив випадок з Генріхом: він ще більше повірив у те, що має сатанинську здатність підкоряти собі волю людей. І згодом він не раз з повагою запитував про племінника Віллі Шварцкопфа, стверджуючи, що саме такі арійці, які тонко відчувають свого фюрера, можуть бути підсвідомо віддані йому.

Тому Генріха ніби оберігало якесь священне табу. І він міг дозволяти собі вибрики, за будь-який з них наці, які посідали вищі пости, давно б розквиталися власним життям. Навіть його високопоставлений дядько мусив рахуватися з ним як з людиною особливою, що виявилася надзвичайно сприйнятливою до вольових флюїд самого фюрера.

А втім, з усього цього Йоганн Вайс знав тільки те, що Генріх Шварцкопф, незважаючи на розгульне життя і безкарні вибрики, за які іншого наці давно жорстоко покарали б, розкошував у Берліні і приймав запрошення в «кращі родини». І все ж, як з'ясувалося з розмов із ним, Генріх вважав себе глибоко ображеним і таким ошуканим, що не раз уже безцільно ризикував своїм життям, як зневірена людина, якій остогидло життя.

Переконавшись у цьому, Вайс міг, звичайно, легко підштовхнути Генріха на остаточне вирішення, треба було тільки познайомити його із свідченням Папке. Але чи можна вважати блискавичний спалах мстивої ненависті до вбивці свого батька досить міцним грунтом для того, щоб викликати такі самі гнівні почуття до всіх гітлерівців, до всього того, що породило їх?

Йоганнові здавалося, що він виявив у Генріховій душі хворобливу рану, яку той намагається приховати під удаваною невимушеністю і цинізмом. Але чи глибока ця рана – визначити поки що важко. Історія з Гольдблатом ще ні про що не свідчить. Лансдорф, наприклад, допоміг своєму домашньому лікареві-єврею емігрувати в Англію, жодного разу не вдарив на допитах полоненого, але, незважаючи на все це, Лансдорф був найзапекліший злодій, тільки досконаліший і витонченіший, ніж його соратники. Вже хто-хто, а Йоганн Вайс це добре знав.

53

Ось уже кілька років Олександр Бєлов жив у постійному нервовому перенапруженні, і йому доводилося величезним, зосередженим зусиллям волі перемагати цей стан, щоб мати хоча б короткий, але дуже необхідний душевний спокій. Цей спокій давався йому нелегко. Його часто мучило почуття невдоволення собою, гірке усвідомлення до кінця не виконаного обов'язку. Бєлов не був упевнений, що він, радянський розвідник, бездоганно виконує все, що від нього чекають, чого вимагає справа.

Він розумів, що вже не раз відходив од тих правил, в яких виховували його старші товариші. Вони переконували його, що самовідданість чекіста, який працює в тилу ворога, полягає не тільки в його бажанні віддати своє життя в ім'я справи, але й у вищій духовній дисципліні, в умінні, коли треба, потамувати жадобу до дії, не відволікатися на досягнення другорядної мети.

Найболіснішим випробуванням на початку була для нього млява бездіяльність, обмежена одним лиш завданням: зжитися з Йоганном Вайсом, абверівцем, фашистом.

І це випробовування він не зміг витримати до кінця. Душу його обпекло, коли він побачив щасливого від перемоги, тріумфуючого ворога. І він, забувши про основну мету справи, якій служив, нехтуючи небезпекою, поповз до радянського танка, щоб допомогти приреченому гарнізону.

Цього вчинку Олександр Бєлов не міг вибачити собі, і річ навіть зовсім не в тому, що він не дав бажаних наслідків, хіба що на душі полегшало. Цей вчинок розкрив Бєлову, що йому ще не вистачає необхідної для радянського розвідника витримки.

І лише з власної вини він майже вибув із строю, опинившись у госпіталі. Тільки завдяки обставинам пощастило повернутися до своїх обов'язків.

Атмосфера німецьких секретних служб, де він опинився, нещадно розкривала жахливу суть фашизму: на власні очі він бачив, як здійснюються його мерзенні наміри, і знав заплановані гітлерівцями на найближчі роки процентні норми умертвління народів. Разом із співробітниками-абверівцями він був присутній на нарадах, де обговорювалися способи, за допомогою яких найдоцільніше завдавати удари в спину радянському народові. І заради обов'язку змушений був на цих нарадах виявляти діловитість і досвідченість німецького розвідника. Тільки таким чином він міг зміцнити, розширити плацдарм діяльності для себе і для своїх таємних соратників, щоб завдавати з цього плацдарму паралізуючі удари по планах гітлерівської розвідки.

І в нього стало витримки бездоганно поводитись серед ворогів, бути невловимим для них. Але іноді його охоплювало таке почуття, ніби рятівна Вайсова «броня», що приховувала його, нестерпно розпікається від вогню лютої ненависті. Розпечена гнівом серця захисна Вайсова зброя обпікала Бєлова, але він не мав права скинути її: це означало б не лише загинути, а й провалити справу. А без відпочинку носити на собі цю розпечену зброю, весь час залишатися в ній ставало все нестерпніше. В Центрі дуже цінували інформацію, що надходила від Олександра Бєлова. Але його щирі, детальні звіти не завжди викликали схвалення.

На оперативних нарадах деякі товариші зазначали, що Бєлов буває невитриманий, схильний до імпровізацій і захоплюється побічними операціями, не пов'язаними безпосередньо з його завданням, часто порушує дисципліну розвідника. І, мабуть, ті, хто так казав, мали підстави.

Баришев, відповідаючи їм, згоджувався з тим, що Бєлов не завжди працює так обережно і цілеспрямовано, як працював би на його місці більш зрілий і досвідченіший розвідник. І навіть сам казав про оперативну легковажність, не досить всебічну осмисленість деяких дій свого учня.

Погоджувався Баришев і з тим, що Бєлов, залучаючи до виконання того чи іншого завдання Зубова та його групу, не зумів по-справжньому керувати нею. Робота групи заслуговує на серйозну критику. Дії Зубова не завжди достатньо обгрунтовані й грамотні, а це ставить під удар не лише Бєлова, а й саму групу. Кажучи про це, Баришев несподівано для всіх усміхнувся і мовив рішуче:

– Але яких би помилок не припускався Саша Бєлов, його робота мене поки що не так засмучує, як радує. Зверніть увагу: в своїх звітах він ніколи не вихваляється, хоча було чим похвалитися, і щоразу сам перший докоряє собі. Пише: «Не вистачило витримки, встряв у операцію звільнення в'язнів, доручену Зубову». Ну, ніби збігав хлопець на фронт. – Баришев подумав мить, сказав задушевно: – Ось ми відібрали для роботи у нас найчистішу, стійку, з переконанням молодь. Виховували, вчили: радянський розвідник за будь-яких обставин мусить бути носієм вищої, комуністичної моралі й поведінки, тоді він неприступний.

Але коли молодий розвідник потрапляє в тил ворога і опиняється там в атмосфері людиноненависництва, підлоти, звірства, що ж, ви думаєте, його душу не обпалює нестерпна ненависть, лють? І що більше болять йому опіки, тим, значить, правильніший був наш вибір: добре, що ми вибрали саме цього товариша. А загартування цим болем – процес дуже складний, тривалий. Людиною однаково керують і почуття, і розум. І що вразливіша людина, то сильнішим мусить бути її розум, щоб керувати своїми почуттями. У людей, що тонко відчувають, завжди і розум жвавіший, і серце палкіше. Самовладання – це вміння не лише володіти собою, але й зберігати вогонь у серці за будь-яких, навіть найнадзвичайніших обставин. А спокій – це вже зовсім інше: інколи лише здатність, не використовуючи всіх своїх можливостей, залишатися в межах завдання.

Не всі згодилися з Баришевим. Але, оскільки Баришев краще за інших знав характер свого учня, йому доручили при першій же нагоді з'єднатися з ним. Треба було грунтовно проаналізувати діяльність Бєлова в тилу ворога.

Після цього малося на увазі розробити для нього нове завдання відповідно до умов, за яких Йоганн Вайс успішно просувався по службовій шкалі абверу. Баришев, знаючи краще за всіх Сашка Бєлова, давно переконався, що в тилу ворога першою і основною небезпекою для його учня будуть душевні муки. Його терзатиме думка, що він мало зробив для Батьківщини, не використав до кінця всі існуючі тут можливості, і ця невідступна думка штовхне його на необачні, поспішні кроки назустріч небезпеці, яку слід було б спокійно уникати. Але в битві між розумом і почуттям переможна мудрість долає почуття зовсім не на початку життєвого шляху. Не з готових істин добувають її, а ціною власних помилок, душевних мук, і, створена з цього найдорогоціннішого матеріалу, мудрість ця не приклеюється легковажно до істини, але навіки зливається з нею, стає суттю людини-борця, а не просто жителя землі.

Йоганнові дуже хотілося брати участь у врятуванні приречених до страти німецьких військовослужбовців. І не лише тому, що це, як висловився Зубов, «красива», благородна операція, що цей подвиг бойовиків мав на повну силу проголосити тут, у ворожому лігві, про безсмертя пролетарської інтернаціональної солідарності. Просто Йоганна постійно пекла, мучила невтомна потреба безпосередньо протидіяти ворогові. Але як би там не було, він відмовив собі в праві брати участь у цій операції.

Можливо, Баришев сказав би з цього приводу, що до Бєлова після його деяких незрілих рішень і вчинків прийшла нарешті зрілість розвідника…

Не відразу змирився Йоганн з цим нелегким для нього рішенням. Головну роль тут відіграли роздуми про Генріха Шварцкопфа, про те, що може принести, яку користь може дати для справи відновлення дружби з ним.

Після тривалих сумнівів і вагань Йоганн прийшов нарешті до певних висновків. Він бачив у Генріхові стривоженого німця, з душею пораненою, але, можливо, не зовсім скаліченою фашизмом. Йому було не тільки жаль Генріха, хоча той і викликав жалість. Він задумав перевірити себе, випробувати свої сили в найважчому і, мабуть, найосновнішому. Він вирішив не тільки повернути дружбу Генріха, але й викликати до життя те краще, що було в ньому колись. Якщо Йоганнові в цьому пощастить, то Генріх, безперечно, стане його соратником.

Пожалкувавши, що вже з першої зустрічі з Генріхом він неймовірно ускладнив їхні взаємини і мало сам не заплутався, Йоганн зробив такий висновок: єдиний і найнадійніший шлях до Генріхової душі – правда. Правда – це найбільш непереможне, найбільш неминуче на землі.

Ось він хотів ризикувати своїм життям у бойовій операції не тому, що його участь у ній необхідна, а тільки тому, щоб у відкритій сутичці з ворогом відновити душевні сили. Так ризикувати він, мабуть, не має права. Але якщо він ризикуватиме життям заради того, щоб зробити Генріха своїм соратником по боротьбі, його ризик буде виправдано.

Вирішивши це, Йоганн змушений був постати перед Зубовим у досить-таки жалюгідному вигляді. Довелося покірливо вислухати зневажливе схвалення Зубова, коли той, почувши, що Йоганн відмовляється від участі в операції, сказав:

– Ну й правильно! Чого тобі з нами морочитись. Ти рідкісний екземпляр, зобов'язаний своє здоров'я зберігати. 1 нам берегти тебе треба, як зіницю ока.

Але від Йоганна не сховалося й те, що Зубов, який у глибині душі хотів бути ватажком у майбутній операції, зрадів з його відмови. А образливі, зневажливі для нього слова – що ж, Зубов, мабуть, мав на них право, – адже сам Йоганн розповів йому, що участь у звільненні з тюрми Ельзи та інших в'язнів Центр вважав прямим порушенням дисципліни з боку Бєлова, неприпустимим відхиленням від тактики, якої він мав дотримуватися за специфікою своєї діяльності в тилу ворога.

І хоча Йоганн розумів, що в даному випадку діє правильно, доцільно, він все-таки був засмучений і трохи заздрив Зубову, який з одчайдушною безстрашністю вільно оперує своїм життям.

А Йоганн сам відмовився брати участь у бойовій операції і до того ж зажадав, щоб Зубов звільнив од неї і поляка Ярослава Чижевського, якого той дуже любив за всі ті якості, що ними, до речі, і його самого з такою небезпечною щедрістю обдарувала природа.

Бездоганно ввічливий, скромно-привітний, старанно і навіть вишукано одягнений, з ніжним, як у жінки, обличчям і ясними блакитними очима, Ярослав Чижевський, ніби вибачаючись перед Зубовим, казав йому:

– Мені дуже прикро, що ви не бачили Варшави. Це винятково гарне місто.

– Що означає «не бачив»? – запротестував Зубов. – А де я зараз, не в Варшаві, чи що?

– То не Варшава, – сумно мовив Ярослав. – То зараз гіркі руїни.

Зубов не згоджувався:

– Фашисти понівечили Варшаву, а варшав'ян ні: адже ви не погодились капітулювати.

– Як же так! – зітхнув Ярослав.

– Тут кожний обгорілий камінь – це пам'ятник людській стійкості.

– То так. Вдячний вам за ці слова. – І Ярослав схилив голову з акуратним проділом.

– Правильні слова сказати не важко. А ось воювати за них – це інша річ.

– О, ви так добже воюєте за Варшаву, пане Зубов, що я давно вже вважаю вас почесним громадянином нашого міста.

Зубов зніяковів.

– Ну, такого я ще не заслужив. А ось тебе я запропонував би на майбутню мармурову дошку героїв. – І одразу сердито додав: – Але тільки щоб не посмертно!

– Такої гарантії я вам дати не можу, – усміхнувся Ярослав.

– Зобов'язаний, – твердо сказав Зубов.

– А про себе ви можете дати таку гарантію? – єхидно поцікавився Ярослав.

Зубов образився:

– Я лейтенант, а ти цивільний.

– Я поляк, – з гордістю сказав Ярослав. – І якщо ви, пане лейтенант, загинете на польській землі, то, знайте, я ляжу поруч з вами.

– Значить, дозволиш німцям уколошкати себе?

– То буде наша з вами спільна помилка, – усміхнувся Ярослав.

Познайомилися вони ще взимку, коли Зубов і його бойовики врятували юнака від переслідування гестапівців. А гналися за ним тому, що він кинув через паркан, прямо на дах армійських складів, що межували з залізницею, саморобні термітні запалювальні пакети. Люди Зубова привели попеченого Ярослава Чижевського на одну з явок, надали йому медичну допомогу. Довідавшись, хто його врятував, він сказав манірно-ввічливо:

– Я вам глибоко вдячний. Мені, слово честі, так незручно за турботи, яких я вам завдав.

Зубов усміхнувся:

– Та що ви! Це ж дрібниці…

Ярослав здивовано звів тонкі брови, помовчав і раптом поблажливо оголосив:

– Я зможу відповісти вам тим самим.

«Ну й нахаба!» – здивувався Зубов. Але як би там не було, надмірна самовпевненість юнака навіть чимось сподобалася йому.

Видужавши, Ярослав Чижевський став учасником бойової групи і дуже скоро завоював серце Зубова своєю безстрашністю і манерою триматися в бойовій обстановці так стримано і коректно, ніби він виступає на спортивній арені і на нього спрямовано тисячі очей. Єдине, що не подобалося Зубову, – це, як він і думав на початку, гонористе прагнення Чижевського бути першим у сутичках. І з притаманною йому відвертістю він сказав про це юнакові.

Зубов зовсім не сподівався, що Ярослав, уважно вислухавши його, скаже шанобливо:

– Пане лейтенант, прошу пробачення, але я хочу зарекомендувати себе перед вами з кращого боку. – І додав стиха: – Я не комуніст, як ви, але ж усе може бути?!

Для Зубова це зізнання Чижевського багато що означало. Перші місяці Ярослав беззаперечно виконував усі накази Зубова, що стосувалися бойових операцій, але в розмовах із ним неприязно і наполегливо нагадував про ті утиски, яких зазнавав польський народ в епоху російського самодержавства.

Однак Зубов скорив Ярослава тим, що з такою ж ненавистю і обізнаністю в історії підтверджував його слова.

– Ну, все це правильно, – казав він. – А коли правильно, значить правильно, що ми Жовтневу революцію зробили, Радянську владу встановили. Коли б і вам так зробити. І були б ми тоді з самого початку разом. Як, приміром, ми з тобою зараз. Тільки й того. Микола Другий – хто? Російський імператор, цар польський і таке інше. Ми його власноручно скинули, а ти з мене за нього питаєш, коли ми з нього і за вас спитали. Підвели старій історії баланс – і на цьому крапка. – Додав: – Тебе в гімназії навчали історії?

Ярослав кивнув.

– Уявляю, які підручники у вас були. Такі, мабуть, логли для вас і в Берліні друкувати, – сказав сумно Зубов. – Це ж отрута. Шию народові викручували, щоб не вперед дивився, а назад.

– Так, – погодився Ярослав. – А ми ж одна кров – слов'яни.

– Звичайно, приємно, що ми родичі, – задумливо мовив Зубов. – Але на самій цій платформі далеко не поїдеш. – Порадив: – Ти уяви собі, чому в нашій групі такий Інтернаціонал зібрався, навіть два німці є. Цікаво, чому це вони з нами, га?

– Антифашисти? – запитав Ярослав.

– З суттєвим доповненням, – усміхнувся Зубов, – комуністи. – Нагадав: – Був ще один, третій, але ми його в польській землі поховали. Він її разом з нами від фашистів звільняв. – Зітхнув: – Війна – страшне діло. Але товариш за товариша ладен загинути. Ніколи в інші часи відразу стільки прекрасного в людях не побачиш…