Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 61 страниц)

У політиці його вирізняла ощадливість шахраюватого бакалійника, що збуває поганий, залежаний товар. На початку путі він виправдувався перед промисловцями Німеччини в назві своєї партії, що лякала їх, – націонал-соціалістська – і посилався на Освальда Шпенглера. Втішав: «Прусський соціалізм виключає особисту свободу і політичну демократію». Його штурмовики стверджували програмне запевнення свого фюрера погромами, терором, звірствами. І створили цими «подвигами» кривавий ореол Гітлерові як цілком припустимій кандидатурі тирана, диктатора, деспота.

А він вів таємний бухгалтерський облік вбивств, погромів, розкрадань, готуючись подати рахунок фінансовим володарям і сподіваючись, що вони сплатять цей рахунок та запропонують йому офіційну посаду глави Німеччини. Але не забував і про своїх соратників, причетних до злочинів: ретельно записував до своєї бухгалтерської книги кожного, щоб усіх тримати на прив'язі і в разі провалу зрадити їм раніше, ніж вони зрадять йому.

Так на початку путі поводився він з ватажками банд штурмовиків..

Ставши главою Третьої імперії, він дотримувався тих самих способів управління з тією тільки різницею, що застосовував їх з незрівнянно більшим розмахом. Тепер він намагався зробити співучасником злочинів фашизму весь німецький народ, забруднивши його кров'ю, щоб кожний німець відповідав за злочини наці. Тактика знищення інших народів була не лише воєнно-політичною метою Гітлера.

Вона відповідала його підступним намірам тримати німецький народ у страху перёд відплатою за злочинні дії фашизму.

І що більше людей знищували в таборах і на окупованій території, то рідше нападали на фюрера приступи меланхолії, туги, страху, тим краще, бадьоріше він себе почував. Адже масштаби цієї бойні втягували в неї все нових і нових німців, а фюрер жадав зробити відповідальною за злочини фашизму перед людством всю Німеччину. І те, що найбільші німецькі концерни виготовляли засоби масового умертвління людей, навічно зріднило фюрера з найвидатнішими магнатами рейху, поєднало з ними надійно нерозривною круговою порукою. Він добре розумів, що навіть на лавах імперського стадіону не помістяться в ролі підсудних усі винні в страхітливих злочинах майже такою ж мірою, як і він сам. Це усвідомлення втішало і підбадьорювало фюрера. І, захоплюючись собою, він хитромудро зміцнював свою владу над найближчими сподвижниками: кожному окремо повідомляв про підлоту, яку робили один одному всі інші, намагаючись посісти місце ближче до нього, фюрера.

Гітлер знав: кожний з них вважав себе ніскільки не гіршим, а де в чому навіть спритнішим за нього. Але всі вони настільки ненавиділи один одного, що можна було бути впевненим: вони не об'єднаються, щоб вирвати у нього владу.

Матеріали, що компрометували високопоставлених діячів рейху, мали базарну ціну, і що бридкіші були вони, то дорожче коштували. Ними торгували або ж обмінювалися між собою гітлерівські розвідувальні служби.

Для керівників розвідувальних служб такі матеріали були знаряддям міжусобної боротьби за владу: кожен з них прагнув стати другою після фюрера особою рейху.

Вайс довідався від Дітріха про його розмову з Лансдорфом після своєї сварки з Генріхом, і його охопила пекуча тривога. Адже коли Генріх, під час страти виявить хоч якісь ознаки малодушності, Лансдорф одразу скористається цим.

Вайс знав, що Гіммлер незадоволений діяльністю Канаріса, а Віллі Шварцкопф – близька до Гіммлера особа. І, можливо, Генріх прибув у генерал-губернаторство з якимось секретним дорученням, що стосувалося не лише розслідування невдач «штабу Валі».

І не випадково Лансдорф, довідавшись, що Вайс у приятельських стосунках з Генріхом, доручив йому вивідати справжню мету його приїзду.

Гітлерівську механіку перевірки кожного наці на відданість Йоганн розкусив уже давно і знав, що той, хто ухилиться від співучасті у вбивстві, вважатиметься зрадником. Лансдорф прагнув скомпрометувати родича близької Гіммлеру людини, щоб помститися за підступи проти Канаріса.

Йоганн розумів, що Генріх, проявивши людяність, занапастить себе. Треба що б там не було врятувати Генріха. Найкраще, мабуть, зробити так, щоб Генріх не мав можливості потрапити в тюрму під час страти.

Лансдорф сказав якось, що коли рейхсфюрер накаже перевірити причини передислокації «штабу Валі», то кращим доказом був би напад польських партизан на рейхсфюрерових уповноважених десь у районі колишнього розташування штабу. Лансдорф пригадав і розповів у жартівливому тоні, як ще в першу світову війну полковник Вальтер Ніколаї організував за допомогою своїх агентів викрадення документів з німецького генерального штабу, а вже через добу блискуче «розшукав» ці документи у «французьких шпигунів». Зрозуміло, що «французів було вбито на місці при спробі чинити опір». Цим Ніколаї здобув особливу прихильність кайзера, і все це зрештою благотворно вплинуло на німецьке суспільство, в очах якого благородна роль німецької розвідки піднялась.

Відновлюючи в пам'яті ці Лансдорфові слова, Йоганн Вайс згадав й іншу розмову, вже з Дітріхом. Коли він сказав, що даремно Генріх Шварцкопф, наражаючи себе на небезпеку, сам, без охорони, ходить в есесівському мундирі по Варшаві, Дітріх відповів, стенувши плечима:

– То й що ж? Коли поляки його приб'ють, рейхсфюрер Гіммлер зайвий раз переконається, в яких важких умовах доводилося тут працювати нашому «штабу Валі». Адже Гіммлер був зобов'язаний очистити всі навколишні райони від поляків, але так і не очистив, хоча в Польщі найбільша кількість концтаборів знищення і вони здатні переробити населення будь-якої європейської держави.

Все це наштовхнуло Йоганна на одну думку; у нього визрів план, який він вирішив здійснити за допомогою Зубова. Якщо задумане здійсниться, вони зуміють зберегти Генріха під небезпеки, що загрожує йому тут звідусіль.

Зустрілися вони з Зубовим, як завжди, на набережній Вісли, біля спорожнілої брандвахти.

Вислухавши Вайса, Зубов сказав незадоволено:

– Ну гаразд, але тільки, пробач, марудна це була штука. Твого Шварцкопфа й зачепити не можна, а він нас може. Необопільно якась виходить.

Йоганн огризнувся:

– Коли б завжди і все було обопільно, тебе давно б уже на світі не було.

– Я сам дивуюся, що живий, – згодився Зубов. – Але тільки чому це в мене виходить? А тому, що завдання завжди зрозуміле: або ми їх, або вони нас. Ну і надихає це. А тут… Він тебе може, а ти його ні. Ну хіба не образливо?

– Ти не згодний?

– До чого тут «не згодний», коли наказуєш!..

– Не наказую – прошу, як про особисту послугу.

– Невже? – здивувався Зубов. – Це вже щось нове. Але тільки не люблю я таку демократію. Може, все-таки накажеш, га?

– Не маю права, – сказав Вайс. – Можу лише просити по-дружньому.

– Ах, ну що ж, будь ласка… – розсміявся Зубов, але відразу облишив жартівливий тон і почав по-діловому радитися, як краще здійснити викрадення Генріха Шварцкопфа.

І коли все було обмірковано, Йоганн з почуття вдячності дружньо став розпитувати Зубова про його сімейне життя. Зубов сказав засмучено:

– Та нічого путнього не виходить. Брігітта – жінка мила, добра, а я їй лише турботи завдаю. Після нальоту на тюрму прибув додому перев'язаний. Приховував, що поранений. А вранці вона побачила, що простирадла піді мною в крові, ну й знепритомніла. Я за лікарем. Привели до пам'яті. Серед метушні забув, що самому медицина потрібна. Відіслав лікаря, а вона в сльози. Любить вона мене, розумієш? Жаль її буде, коли мене вб'ють. От що.

– Виходить – любиш?

– Аякже! Самотньою вона була в житті. А зі мною розмовляє про все довірливо, ніби я їй рідний, а не просто фіктивний чоловік.

– Чому ж фіктивний, коли любиш?

– Звичайно, я її де в чому правильному переконую, бачу, зростає.

– Ти, дивись, обережніше! – стривожився Йоганн.

– Найменший моральний мінімум, у піонерському масштабі, – заспокоїв Зубов. – Я тактовно. Не з тих, хто квітку сіпає, щоб скоріше росла. – Сказав ущипливо: – Мені, звичайно, до тебе не доскочити: перевиховати есесівця – це ти втнув дійсно по першому розряду. Якщо він сам персонально тобою в гестапо не зацікавиться.

Йоганн розвів руками:

– Справа, як ти сказав, обопільна.

– Нічого собі обопільна. Ти з нього людину хочеш зробити, а він з тебе – м'ясо.

– Добре, – сказав Йоганн. – Отже, домовилися?

– Виходить, домовилися, – невесело погодився Зубов. Зітхнув: – Знову в Брігітти будуть підстави для ревнощів. Обіцяв увечері мирно піти з нею в гості до високопоставлених фашистів. І виходить, обманув. Знову зникну на цілу ніч. А вона в таких випадках не лягає спати, ходить, курить, потім від головного болю страждає. І допитує про жінок. А які жінки, коли я тепер жонатий? Не розуміє вона нашої моралі. Хоча й правильно, що пильнує. Жінки тут дуже розпусні. Прийшов, розумієш, з нею вперше в один, думав, порядний дім. Господиня повела мене картини показувати і так нахабно причепилася, що навіть незручно.

Ну я, щоб антагонізму не викликати, пояснив їй, що на фронті був контужений. Сімейство поважне, не хотілося втрачати контакту. Чоловік – чиновник з управління економіки і озброєнь ОКВ. Займається справами захвату, збирання і охорони економічних запасів на окупованих територіях. – Похвалився: – Я тепер прославився, як фотограф-любитель. Усім знайомим їхні карточки дарую. Ну, по дорозі в кабінеті у цього чиновника деякі документи на плівку наклацав. Потім у тайник склав, щоб одіслати в Центр. Думаю, нам потім для пред'явлення позову згодиться.

– А ти зростаєш! – похвалив Вайс.

– Набуваю кваліфікації, – згодився Зубов. – Пістолетом не завжди можна поклацати так вдало, як лейкою. Це я зрозумів!

– Хороший ти хлопець, Зубов, – сказав Йоганн.

– Звичайний. Лише дію в оригінальній обстановці. А так, що ж… Втрачати своє основне обличчя я, як і ти, не маю права.

– Це вірно, – погодився Йоганн, – обличчя своє ми повинні берегти дужче, ніж життя. Людина без обличчя гірше за покійника.

– Покійників я взагалі не люблю, – сказав Зубов. – І стати покійником зовсім не бажаю, хоча, можливо, і доведеться…

– Які дурниці!

– Вірно. Що може бути дурніше за мерця? Хіба лише ти сам, коли помреш. З цим я згодний. Мушу вижити хоча б через одну таку огидну думку про себе. І я, звичайно, стараюся.

– От і сьогодні постарайся.

– Добре, – погодився Зубов. І пообіцяв: – Будь певний, поки живий, не помру. Це точно.

І вони розійшлися.

52

Ступаючи по вичовганих плитках набережної, Йоганн розмірковував, чи правильно він діє по відношенню до Генріха. На перший погляд все здавалося логічним, виправданим складними обставинами і кінцевою метою. Треба врятувати зараз Генріха заради того, щоб перетягти його на свій бік. І все ж, детально аналізуючи розроблену ним операцію, Йоганн схильний був думати, що її не досить глибоко й всебічно обгрунтовано.

Чи варто ризикувати життям Зубова і його інтернаціональною бойовою братією лише заради того, щоб позбавити Генріха небезпечного випробування? Звичайно, напад на есесівського офіцера ще раз доведе необхідність передислокації «штабу Валі». Але ж передислокація вже відбувається. Роботу «штабу Валі» на деякий час припинено. Отже, дії в цьому напрямку безглузді, невиправдані. А затівати все тільки заради того, щоб позбавити Генріха необхідності брати участь у страті, Йоганн просто не має права. Отже, у всій цій справі Йоганн помилився, щось не врахував.

Йоганн згадував міркування Баришева.

– План операції залежить від тактичної грамотності, тренування, витримки, дисципліни, – казав Баришев. – Але основне, визначальне, найвище – це ідея операції, то, заради чого вона відбувається… І це найвище – невіддільне від основної мети боротьби нашого народу, воно мусить розкривати, пояснювати її суть. Будь-яка силова операція, яку розвідник раніше готує, повинна бути обгрунтована високою метою боротьби народу. Тоді ця операція, крім її конкретного завдання, ніби освітлює те, в ім'я чого ми боремося з ворогами.

– Виходить, що ми там повинні бути пропагандистами радянської ідеології? – висловив сумнів Бєлов.

– А чому ж ні? – суворо зауважив Баришев. – Якщо обстановка дозволить, хіба бойове завдання не може набути пропагандистського значення? Бити ворога в тилу ворожому можна і треба. А як – це залежить від твого власного сумління і, звичайно, від твого таланту розвідника… Треба тільки при вирішенні будь якого завдання ні на хвилину не забувати, заради чого воно ставиться. Керуватися остаточною метою боротьби, не підкорятися вимушеним обставинам, а підкоряти обставини найвищій меті…

А в даному випадку виходить: Вайс підкорився вимушеним обставинам. Операція, яку він готувався здійснити, не обумовлена найвищою метою і тому здається надуманою і навіть легковажною.

Аж злякавшись такого висновку, Йоганн різко повернув і швидко пішов слідом за Зубовим. Але наздогнати Зубова йому не пощастило.

Дійшовши до Саксонського саду, Йоганн сів на лавку. Почував він себе стомленим, спустошеним, як ніколи. Неприємно було в нього на душі.

До лавки пришкандибав на милицях худий німецький солдат у мундирі, з сердитим обличчям і сів поруч.

– Давно з фронту? – запитав Вайс.

– Два місяці.

– Тяжке поранення?

– Ні. В минулому році записали б тяжке, а тепер вважають – легке. Виходить, знову на фронт.

– Герой!

– Побільше б таких героїв, – усміхнувся солдат, – тоді менше було б таких дурнів, як я.

– Чому ти про себе таке кажеш?

– Тому! – злісно відповів солдат.

– Але все-таки?..

– Добре. Будь ласка. Побилися ми з приятелем так що лейтенант і штурханами підняти не зміг. Забрала нас військова поліція у тюрму. А вночі напали партизани. Ну, вони нас разом із своїми з тюрми і звільнили.

– Смішно, – обережно сказав Вайс.

– Це правильно, – погодився солдат, – комічний номер. Але тільки мій приятель у партизанів залишився, а я втік.

– Молодець! – невідомо кого похвалив Вайс.

– Потім зарахували мене в роту пропаганди розповідати, як над моїм приятелем партизани знущалися.

– Що, і справді сильно мучили?

– Супом, кашею і розмовами про пролетарську солідарність, – буркнув солдат. – Як в'язня фашизму.

– А ти його поховав? – усміхнувся Вайс.

– Ще б пак! Адже він потім через рупор на передовій позиції розповідав усе, як було. Ну і, звичайно, проти війни патякав.

– Виходить, зрадив фюрерові?

– І мені він зрадив! – люто сказав солдат. – І мені! – Витягнув скарлючену ногу. – Ось, свої ж мене і покалічили. Цілили в спину – попали в ноги.

– За що ж?

– За це ж саме. За те, що, мовляв, росіяни німців убивають тільки тому, що вони, німці, все живе нищать.

– А хіба це не так?

– Коли б… Тоді в мене свої ж не стріляли б.

– Хто це «свої»?

– Ви що ж думаєте, – обурився солдат, – вся ця шестимільйонна сволота, яка за комуністів голосувала, в концтаборах сидить? Ні, вони теж на фронті.

– А твій приятель що, комуніст?

– Ні, просто муляр з гамбурзької судоверфі.

– То чому ж він перебіг до росіян?

– Приголубили за те, що робітник. От він і розквасився.

– А ти наці?

– Хотів, але не прийняли: мій брат був червоним.

– А де він зараз?

– Батько погарячкував, голову йому молотком пробив, коли мене через нього в штурмовики не прийняли. – І солдат додав роздумливо: – Батько мене більше любив, ніж його. Я хлопець був здібний, багато міг досягти, коли б не брат. – Подивився на свої скарлючені ноги, сказав з надією: – От і добре було б, якби на фронті знову до роти пропаганди потрапити, – це краще, ніж передова. Я і в госпіталі часу не гаяв, як інші, і підчитував, що треба. Може, візьмуть…

Йоганн уже неуважно слухав солдата. Його раптом заполонила одна думка, обпекла своєю ясною, простою і необхідною силою. Машинально кивнувши солдатові, він підвівся і швидко пішов до виходу з парку.

І хоча він лише в крайньому випадку дозволяв собі відвідувати Зубова, зараз у цьому виникла гостра і невідкладна необхідність. Адже, як казав Баришев, у плані кожної операції має бути передбачено все, аж до її анулювання, поки це ще можливо.

Йоганн був зосереджений на тому, що йому відкрилося зараз як основна мета операції. І поки віл ішов до будинку Брігітти Вейнтлінг, думка його працювала напружено, чітко, обачно, з тією холодною ясністю, яка приходить раптово.

Він знайшов необхідну ланку, зумів відокремити основне від другорядного.

Вихідним у задуманій операції, її першоосновою мусить бути не позбавлення Генріха Шварцкопфа від небезпеки, а врятування приречених до страти. Треба керуватися найвищою метою боротьби, а не пов'язаними з нею обставинами – похідними від основного. Тоді буде повністю виправдано риск, на який іде група Зубова. Подвиг його людей осяватиме благородна мета, без усвідомлення якої не можна йти на смерть. Адже навіть найвідчайдушніші сміливці, коли їх не надихає висока мета, відчувають щемливу тугу і невпевненість у собі перед лицем небезпеки.

Врятування приречених до страти – це удар по головах і душах німців, нищівний удар по гітлерівській пропаганді. До приречених на смерть простягнеться рука борців-антифашистів, що ненавидять фашистську Німеччину, але співчувають тим німцям, які стали її жертвою.

І ще одна обставина, навіть не одна, а дві: ця операція одночасно стане новим підтвердженням того, що «штаб Валі» перебуває ніби в оточенні партизан, і разом з тим врятує Генріха Шварцкопфа від моральної муки, небезпечної для нього.

Зубов зустрів Вайса непривітливо. Повів його в кабінет з темними суконними портьєрами на вікнах, обставлений в стилі колишнього господаря незграбними меблями з чорного дуба, посадив у крісло з високою, вигадливо вирізьбленою спинкою і запитав з прикрістю:

– Ну, що іще? – Всміхнувся. – Хоча викрадення твого есесівця з благородною метою – справа для нас надто розумова, хлопці згодилися. Але не до вподоби їм ця витівка, я так зрозумів. Ти пробач, звичайно. Тобі видніше.

– Правильно! – радісно погодився Йоганн. – І правильно, що не до вподоби. – І, обійнявши Зубова, запитав: – Врятувати приречених до страти чесних німців ви згодні? – Не даючи відповісти, повторив: – Врятувати! Розумієте, як це буде здорово! Слухай: у зв'язку з передислокацією «штабу Валі» на четвертому кілометрі під розташування зняли есесівський контрольно-пропускний пункт. А ми його відновимо. Машина з в'язнями піде цим шосе. Тут звичайно кожну машину зупиняли і, незалежно від того, хто в ній, у кожного перевіряли документи. Ми так і зробимо, тільки й того. Ясно?

Зубов хитнув головою, радісно всміхнувся, запитав і собі:

– А ти знаєш, про що я, поки ти не прийшов, думав? Про те, що я найпослідущий мандражист і боягуз! Розумієш, так не хотілося через твого фашиста покійником стати. Навіть випив з горя, щоб не думати про це.

– Виходить, ти п'яний?

– Був, – твердо сказав Зубов. Поскаржився: – Розкис я від того, що мета завдання була дріб'язкова, а я мішень за габаритами велика. При такому співвідношенні тільки й лишалося, що текст промови про себе самого складати для траурного мітингу. – І додав уже серйозно: – А тепер пропорції витримано правильно, операція з великою політичною перспективою. – Міцно потис Йоганнові руку. – Отепер тобі спасибі! Операція гарна. Нічого не скажеш. – Попрохав улесливо: – Слухай, ти можеш обманути Брігітту, але тільки правдиво, щоб вона обов'язково повірила, ніби мені треба поїхати в Ліцманштадт у службових справах?

– Будь ласка, скільки завгодно! – охоче погодився Вайс. І одразу запитав здивовано: – А ти сам що ж, розучився?

– Та ні, просто по-дружньому прошу: візьми зараз на себе це навантаження.

Зубов зник за дверима і за хвилину з'явився сяючий у супроводі Брігітти. Вона дивилася на Йоганна тривожно-вороже, хоча її губи й усміхалися.

Простягаючи гостеві руку, запитала, пильно дивлячись прямо йому в очі:

– Так що ви, пане Вайс, придумали, щоб допомогти моєму чоловікові? У нього, я помічаю, останнім часом бракує вже уяви, і йому все важче вигадувати досить переконливі приводи для того, щоб надовго зникати з дому.

Йоганн, не стримавшись, люто глянув на Зубова. Той злякано запитав дружину:

– Звідки ти це взяла, Брігітто? Чому такі дивні думки?

Вона поклала долоню собі на груди:

– Ось звідси. Із серця.

– А! – зрадів Зубов. – Звичайно, я так і думав. – Поспішливо пояснив Вайсові: – Брігітта надзвичайно недовірлива. Правильно, я саме хотів сказати тобі, Брігітто… – почав було він.

Жінка прийняла долоню із своїх грудей, затулила Зубову рот, попросила:

– Будь ласка, не кажи. Я розумію, я все розумію. – І, звернувшись до Вайса, промовила з гордістю: – Я розумію, що йому тепер усе важче залишати мене. І він не вміє приховувати цього. І тому я йому все вибачаю. Все.

Зубов почервонів, але очі його радісно блищали.

– Піду приготую кофе, – допомогла чоловікові Брігітта і пішла з переможним виглядом.

І як тільки двері за нею зачинилися, Зубов сказав винувато:

– А що я можу зробити, коли вона мене так відчуває, чи що? Я навіть сам дивуюсь. Але це цілком природно. Навіть у літературі такі факти описано. Може, це нервові флюїди?

– Флюїди! – перекривив його Вайс. – Від таких флюїдів тільки й чекай провалу, і більше нічого. Не така вже вона наївна і дурненька. Тобі повезло. Але за такий для тебе «дах» мені голову одірвати слід. – Пояснив суворо: – Боюсь я за тебе, ось що!

Зубов лише переможно всміхнувся.

Розливаючи кофе, Брігітта ніжно розповідала Вайсові про Зубова:

– В ньому ще стільки хлопчачого, наївного й простодушного, що я, звичайно, завжди тривожусь за нього. Він – як Міхель з дитячої казки. Чорні пацюки напали на міста і селища, а він нічого не помічає, грає собі на сопілочці і крокує по землі, поглядаючи лише вгору – на сонце та на хмари. А все навколишнє таке жахливо похмуре.

Зубов, не стримавшись, з усміхом глянув на Вайса:

– Чуєш? А ти, пташенятко, боявся!

Вайс, удавши, що не зрозумів натяку, запитав Брігітту:

– Стривайте, звідки на нашій землі чорні пацюки?

Зубов лукаво підморгнув жінці:

– Брігітта зовсім не збирається робити натяк на гестапівські мундири. Що це тобі спало на думку запитувати, та ще таким тоном?

Брігітту не збентежило Йоганнове запитання. З викликом дивлячись йому в очі, вона сказала твердо:

– Мій покійний чоловік носив чорний мундир, і профіль його чимсь нагадував пацюка. Але, можливо, це мені тільки здавалося.

Тепер Вайс втупився очима в Зубова. Але той, піднісши до губів чашку з кофе, спідлоба подивився на Йоганна, майже непомітно стенув плечима і пробурчав з удаваною образою:

– Нехай моя дружина вважає мене за дурненького Міхеля, але мені здається, що про це їй не слід було говорити вголос, навіть у твоїй присутності, хоча ти і мій друг.

Брігітта образливо стисла губи.

Після кофе чоловіки пішли до кабінету і обговорили всі деталі, майбутньої операції. А коли Вайс ішов до себе в готель, його не покидала щемлива туга, що інколи охоплює самотню людину, яка мимоволі стала свідком чужого щастя, хай навіть короткочасного й неміцного.

Зубов розповідав Йоганнові, що життя Брігітти з покійним чоловіком – старим і розбещеним – нагадувало домашній арешт. Вона ненавиділа його вперто, злісно, несамовито. І лише одурманена наркотиками, – до них привчив її чоловік, – ставала в'яло-покірною, до всього байдужою. І після смерті чоловіка вона ще довго жила нібито подвійним життям. Коли Зубов уперше побачив її, вона здалася йому напівбожевільною. Але потім він зрозумів – вплив наркотиків. Він сказав Йоганнові:

– Що б там не було, а спочатку мені просто було її жаль, і більше нічого. Бачу, гине вона, ну й пожалів…

А тепер Брігітта видалася Йоганнові зовсім іншою. Безмежно віддана, палко закохана, вона умить насторожувалася в моменти, коли безпомилкове жіноче чуття підказувало їй, що Зубову загрожує небезпека.

Поруч з нею Зубов, високий, сильний, з могутнім конусоподібним тулубом і круглою мускулистою шиєю, здавався міцним дубком, що на гілля його стомлено опустилася яскрава зальотна пташка і раптом почала довірливо звивати гніздо, не відаючи, які згубні бурі шпурнуть на дерево свій шал, трястимуть стовбур, зриватимуть листя…

Наступного ранку Йоганн вирішив зайти до Дітріха, щоб вивідати подробиці, що стосувалися страти німецьких військовополонених.

В коридорі особняка, де розташувався замаскований під водолікарню філіал «Валі-III», він побачив пана Душкевича. Колись цей пан Душкевич допоміг майорові ІІІтейнгліцу підшукати на околицях Варшави садиби, придатні для розміщення розвідувальних шкіл. Відтоді Йоганн з ним не зустрічався.

Душкевич щойно вийшов з кімнати, яка була відведена Дітріхові.

Майже механічно, за давно виробленою звичкою, блискавично пов'язавши все, що стосувалося тієї чи іншої людини, встановлювати, чи має ця людина відношення до завдання, яке належало найближчим часом вирішити, і, згадавши слова Зубова про намір польських партизан вчинити напад на Генріха, Йоганн прикинув: «Пан Душкевич – агент-провокатор. З відома контррозвідки він також агент польського емігрантського уряду в Лондоні. Пробрався у середовище інтелігенції, де вербує одинаків-смертників для участі в ефектних терористичних актах, які щоразу завершуються самовбивством або ж викраденням героїв. Такі провокації служать СС також приводом для страти заложників і масових арештів серед польської інтелігенції нібито з метою виявлення «величезної» терористичної організації».

Душкевич вийшов од Дітріха…

А що, коли Дітріх доручив Душкевичу не просто залякати, а вбити Генріха? Коли так, його розрахунки ловкі. Вбивство племінника Віллі Шварцкопфа, сподвижника рейхсфюрера Гіммлера, – чудова, галаслива справа! Це вбивство викличе гігантські каральні заходи, і якщо Дітріх уже раніше визначив винних, то, коли спіймають їх, на нього чекає. подяка самого рейхсфюрера.

І справді, чому контррозвідка не охороняла Генріха? Ну, зрозуміло чому: за званням йому не належить мати особисту охорону. Щоправда, могли взяти до уваги родинні зв'язки. Але не взяли…

Обпалений своєю здогадкою, Йоганн зрозумів, що не можна втрачати ні години, але разом з тим не можна втрачати й голови. Не відповівши на ввічливий уклін пана Душкевича, він поманив його пальцем і, ніби ледве впізнаючи, запитав:

– А, це ви… Хіба ми вас ще не повісили?

– За що, пане офіцер?

– Ходімо назад на хвилиночку. – І Вайс відчинив двері у Дітріхову кімнату.

І як тільки двері за Душкевичем зачинилися, ударив його в щелепи. Душкевич звалився на підлогу і, мабуть зовсім оглушений, не пробував підвестися.

Дітріх вискочив з-за столу. Але Вайс зупинив його рухом руки, наказав:

– Сідайте! – І, схилившись до Дітріха, промовив чітко: – Тільки що мені ця мерзота похвалилася, що ви особисто доручили йому організувати замах на Генріха Шварцкопфа. Я вас заарештую, капітане Дітріх. – І, тримаючи свій пістолет у правій руці, лівою витягнув з кобури Дітріхів пістолет.

– Неправда! – вигукнув, збліднувши Дітріх. – Я не доручав цього Душкевичу, він сам запропонував нам організувати замах.

– А ви дозволили?

– Дозволив, але лише для того, щоб виловити злочинців: на місце засади я збирався послати свою групу. І Шварцкопфове життя було б у цілковитій безпеці.

– Напишіть стисло про все, що ви мені зараз розповіли.

– Нащо?

– А для того, що, коли на Шварцкопфа буде здійснено замах і він загине, з вами станеться те само. Тільки чекає вас не куля, а шибениця.

– А якщо я не напишу?

– Я зараз же повідомлю Віллі Шварцкопфові про ваш злочинний намір.

– А де докази?

– Ось! – Йоганн показав головою на Душкевича, який лежав на підлозі і почав уже подавати ознаки життя.

– Добре, – погодився Дітріх і, з ненавистю дивлячись на Вайса, запитав: – Але потім ви мені повернете цей папір?

– Можливо, – погодився Вайс. – Кажіть: хто виконавці?

– Це службова таємниця. Я не маю права її розголошувати.

– Ви хочете одержати назад папір?

Дітріх ствердію кивнув у відповідь.

– Так от, знайте: ви одержите його у день від'їзду Шварцкопфа.

– Ви даєте клятву?

– Годі, ми не в кадетському корпусі! Я сказав, і так буде.

Дітріх показав очима на папку, де лежало донесення Душкевича. Пробігши його очима, Вайс вийняв папір з папки, акуратно склав і заховав у кишеню.

– Що ви робите? Воно ж зареєстроване! – злякався Дітріх.

– Нічого, – спокійно сказав Вайс. – У ваших же інтересах підкласти під цим самим номером якесь інше, донесення.

– Це правильно, – погодився Дітріх, раптово змінюючи тон. – Сподіваюсь, Йоганне, ви не захочете зіпсувати мою кар'єру.

– Так, – сказав Вайс, – саме так. Просто мрію, щоб ви стали фюрером.

Дітріх сів за стіл і почав швидко писати своє власне донесення. Вайс пробіг його очима. Похвалив:

– Ви справжній службист. Дуже точно все виклали. Це у вас талант – точність. – І, повертаючи пістолет Дітріху, запитав: – Ви не збираєтеся пальнути мені в спину?

– Що ви, Йоганне! – здивувався Дітріх. – Як це так? Мені здається, ми все владнали? – І додав з повагою: – Я розумію вас. Генріх Шварцкопф – ваш друг, і ви вчинили навіть благородно.

– Ну, тоді, все.

Вайс недбало торкнувся козирка кашкета і вийшов з кімнати.

У коридорі він несподівано відчув терпкий біль у потилиці. Перед очима, засліплюючи, попливли блискучі, райдужні плями. Руки й обличчя укрив липкий піт.

Йоганн притулився до стіни. «Ну, звичайно, – подумав він, – нерви не витримують, нерви. – І раптом згадав: він не тільки не обідав, але навіть не встиг поснідати сьогодні. А вчора? – Це вже розпущеність, – засудив себе Йоганн. – Найганебніша розпущеність. – Пообіцяв собі мстиво: – Ти зараз що б там не було підеш у їдальню, і з'їси дві відбивні, і будеш ретельно пережовувати їжу, ніби тобі нікуди поспішати, ніби нічого немає такого, що може завадити тобі регулярно харчуватися і вести здоровий, гігієнічний спосіб життя». Він умовляв себе і все ж досить довго не міг зрушити з місця.

Нарешті, перемагаючи слабість, Йоганн одірвався від стіни і повільно пішов довгим коридором, коли раптом із Дітріхової кімнати долинув звук пострілу. Йоганн повернувся назад, кинувся до дверей, розчинив їх навстіж.

Дітріх, застібаючи кобуру, обернувся до Вайса і неохоче процідив крізь зуби:

– Цей тип хотів напасти на мене.

Намагаючись це дивитися на нерухоме тіло Душкевича, з огидою відвертаючись од цього видовища, Дітріх співчутливим тоном запитав:

– Ви, мабуть, у відчаї? Отакої! Єдиний свідок – і раптом… Але що ж я міг зробити? Діяв, як при самозахисті.

– Ви захищалися від СД, – сказав Вайс. – Од Віллі Шварцкопфа.

– Ну-ну, ви не повинні більше лякати мене, – сказав Дітріх. – Тепер це тільки слова. Ви не маєте ніяких доказів.

– А якщо поляки все-таки нападуть на Генріха Шварцкопфа?

– Тепер ви вже самі думайте, що може статися, а мене в цю справу не вплутуйте. – І, трясучи папкою, Дітріх вимовив переможно: – Душкевича я все-таки змусив признатися де в чому. Тут лежить його маленька записочка… Я тепер повністю гарантований від усіх ваших намагань нав'язати мені будь-які незаконні наміри. Отак, дорогий Вайс. Ми з вами зіграли нуль-нуль. Здається, це так називається?