355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 12)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 61 страниц)

Почали радитися. І Вайс довідався, що генерала фон Браухіча призначено командуючим великим угрупуванням і, можливо, найближчими днями він одвідає дане розташування. Його послуги зараз потрібні генералові. Щоправда, безпосередньо це розташування підлягає Берліну, та на Браухіча теж доводиться зважати, бо незабаром вони мають рушити на Схід разом з його угрупуванням.

Вайс спитав, на якому фоні найкраще зобразити Браухіча, і запропонував силует Варшави. Хтось із цивільних засміявся:

– Краще б московський Кремль.

Та його, осмикнули: якщо фюрер дізнається, що Браухічу піднесли такий портрет, це може викликати ревниве невдоволення.

Вайс усе зрозумів і запропонував зобразити Браухіча на фоні прапорів і зброї. З ним погодились. Тоді він нагадав, що потрібні будуть різні матеріали – полотно, фарби, пензлі, і йому дозволили з'їздити за всім цим у Варшаву.

Все складалося надзвичайно вдало: справа в тому, що наближалася дата, коли Йоганн, за домовленістю з Центром, мав виходити на місце зустрічі у Варшаві.

Через два дні (саме на кінець третього дня і мала відбутися ця зустріч) Йоганн добув велосипед і помчав у Варшаву. Не так просто було вмовити начальника зовнішньої охорони, що їхати треба саме велосипедом. Обер-єфрейтор хотів, щоб Йоганна одвезли мотоциклом. Але велосипед був єдиною можливістю спекатися проводиря, і Йоганн наполіг на своєму, пославшись на те, що слід берегти пальне, призначене для воєнних цілей. І навіть, осмілівши, звинуватив обер-лейтенанта в тому, що той марно витрачає засоби забезпечення дальших походів вермахту.

Багато районів Варшави було перетворено каральним нальотом авіації на руїни, каменоломні. Авіабомби, як дрючки, попровалювали черепи будинків. Цими авіадубинами гітлерівці намагалися вибити в поляків пам'ять про їхню славну, багатовікову історію. Ще 22 серпня 1939 року Гітлер за вечерею серед своїх наближених обіцяв:

– Польща обезлюдніє, і її заселять німці. А згодом, панове, з Росією станеться те саме… Ми розгромимо Радянський Союз. Тоді настане німецьке світове панування…

І Герінг, почувши це й аж захлинаючись від захвату, скинув із себе мундир, скочив напівголий на стіл і, зображаючи дикуна, танцював на ньому, і його запливле жиром, пухке бабське тіло тряслося.

Польський розвідник, якого гітлерівці нещодавно задушили в тій самій тюремній камері, куди кинули його правителі буржуазної Польщі, вчасно поінформував цих останніх, окрім усього іншого, й про вечерю в Гітлера, й про те, що на ній говорилося.

Буржуазні правителі Польщі зрадили патріота, як зрадили весь польський народ.

І коли Йоганн бродив серед трагічних руїн, серед шпичастих решток стін, що стриміли, наче скелі, він згадував, як свого часу повернули йому у військкоматі документи. Повернули їх із засмученим виглядом і всім іншим студентам, робітникам, службовцям, які виявили бажання вступити добровольцями в армію. Сталося це після відмови польського буржуазного уряду пропустити через свою територію частини Червоної Армії для того, щоб захистити Польщу від загрози несподіваного нападу гітлерівського вермахту.

Агенти Гітлера довели до відома правлячих кіл Англії про те, що напад на Польщу вже готується, маючи на меті дізнатися таким чином, що в цьому випадку загрожуватиме Німеччині. І ось що вони дізналися. Буде формально оголошено війну Німеччині. І вона була оголошена. І дістала назву «дивної» війни, сидячої війни.

Так Польщу було кинуто під ноги фашистам в надії полегшити Гітлерові похід на Схід – на країну соціалізму.

Із змовою імперіалістів проти всього людства, що здійснювали таємні служби за допомогою якнайпідліших засобів, боролися люди, серед яких був і Олександр Бєлов.

Він, Олександр Бєлов, студент, один з найнадійніших учнів академіка Линьова, перший інтелігент у робітничій династії Бєлових, відмовився від наукової діяльності, від усього, що обіцяло йому життя, і пішов на фронт, як у роки громадянської війни, з обов'язку комуніста, пішов воювати його батько. Це був інший фронт – фронт таємної війни. Радянського розвідника Олександра Бєлова послали сюди, в стан фашистів, для того, щоб запобігати ударам, відводити їх, коли вони націлені в спину його народу, і самому завдавати ударів по ворогові в їхньому ж лігві.

Сили були нерівні. Йоганн був один серед ворогів. І коли він побачив Бруно, що пробирався стежкою, розчищеною серед варшавських руїн, його знайому кволу постать, жваве обличчя з постійною гримасою іронії над своїми тілесними недугами; зцілитися од яких у нього ніколи не вистачало часу, Йоганн відчув те саме, що відчуває випущений з тюрми в'язень, коли біля воріт його зустрічає рідна людина. І хоч як вишколив він себе за ці місяці, хоч як старанно готувався до цієї зустрічі, стриматись він не міг і рвучко кинувся до Бруно.

– Емоції! А без емоцій не можеш? – невдоволено сказав Бруно.

Йдучи слідом за Йоганном вузькою стежкою в руїнах, Бруно діловито бубонів своїм глухуватим голосом:

– У нас там теж почались емоції, коли зв'язок з тобою припинився. Ти трошки розкидався, та загалом нічого, діяв грамотно. Портрети терористів одержано, перезнято, роздано опергрупам. Сподобалися. Талант!

Вайс зупинився.

– Йди, – наказав Бруно. – Коли поміняємося місцями, я слухатиму, а поки що прошу мене слухати. – Промовив тихо: – Війна. Ось-ось. – Повторив суворо: – Іди. Іди, не озирайся. Тепер про найважче для тебе. Війна почнеться – не рипатися. Пережити спокійно, з витримкою. Зв'язок у перші дні буде перервано. – Зітхнув: – Так, брат, перемучся, як хочеш, та щоб ніяких емоцій, окрім відданості рейху. І нічого – зрозумів? – нічого, тільки вживання. Що б там не було – вживатися. – Потім Бруно повідомив Вайсові все те, що йому слід знати. З дивовижною пам’ятливістю, майже дослівно переказав зміст листів його батьків. Сказав, що був у них вдома. Передав рекомендації керівництва, додав свої поради. Сказав: – На зв'язок з тобою буде послано іншого товариша. А тепер кажи коротко, слухаю.

І Бруно, обминувши Вайса, пішов трохи попереду.

Йоганн доповів про все, що він встиг передати через тайник. І коли він, закінчивши службове, хотів перейти до того, що сьогодні найбільше хвилювало його, – до слів Бруно про близьку війну, стежка вивела їх із руїн на площу.

Тут два німецьких солдати розійшлися – один пішов праворуч, другий ліворуч. Вони не знали, що мають зустрілися ще один раз, востаннє…

Вайс купив усе, що йому було потрібне, сів на велосипед і покотив назад у своє тюремне розташування. Робити портрет фон Браухіча, вірніше, змальовувати його з барвистої обкладинки армійського журналу. Він бадьоро під'їхав до залізних воріт, пред'явив вартовим звільнювальну на три години сорок п'ять хвилин за службовим завданням. Портрет фон Браухіча Вайс зробив. Але фон Браухіч не появився тут. Гітлерівські війська, зосереджені на кордоні СРСР, були цілком готові до нападу. І ждали тільки команди фюрера.

З того дня й почалися Йоганнові випробування, які вимагали від нього всієї сили духу, витривалості, гнучкості. Часто це було так, як наче самому здерти з себе заживо шкіру, вивернути її навиворіт, знову натягти й при цьому всміхатися. Удавати, ніби ти не почуваєш мук і вся твоя істота не здригається від непереборної потреби зараз, цю ж мить відомстити. І відомстити не за себе – хіба думаєш про себе, коли спливає кров'ю твій народ!

Та він буз приречений на подвиг бездіяльності. Вбивають радянських людей, а ти серед убивць, у їхньому стані мусиш слухняно виконувати свій обов'язок, ждати. Ждати, щоб виконати все точно за час, визначений волею і розумом тих, хто одвертає таємні удари таємних сил фашизму і своїм життям відповідає за життя кожного.


15

Йоганн Вайс був призначений підлеглим майора Штейнгліца в спеціальний підрозділ, якому доручалося, йдучи за наступаючими частинами вермахту, збирати на захопленій території матеріали для розвідувальної та контррозвідувальної служб абверу.

Подібні обов'язки входили також у коло діяльності гестапо, і тому виконувати їх треба було особливо спритно, щоб переплюнути конкурента. Усі, кого зарахували в підрозділ майора Штейнгліца, мали пройти спеціальні підготовчі курси.

На курсах Йоганн Вайс разом з іншими службовцями абверу ознайомився з оригіналами радянських документів: партійними та комсомольськими квитками, паспортами, орденськими книжками, командировочними розпорядженнями, службовими посвідченнями, перепустками, різними довідками. Він заслухав також ряд лекцій про структуру радянських державних установ, партійних організацій, систему обліку, форми складання звітів і документації.

Кілька разів Йоганн возив майора Штейнгліца в місто. Одного разу він сказав Штейнгліцу:

– Пане майор, під час стоянки в резиденції рейхскомісара до мене в машину підсів зондерфюрер гестапо – повний блондин років тридцяти, без якихось особливих прикмет. Дав спочатку пачку сигарет, потім дві. Пообіцяв наступного разу додати пляшку шнапсу. Дозвольте спитати, що йому про вас доповідати?

Усе це Вайс промовив діловим, байдужим тоном, нібито нічого тут особливого немає: так годиться по службі – і більш нічого.

І хоч майор змовчав, нічого не відповів, немовби не розчув, не зрозумів, не звернув жодної уваги, але з того, як примружилися його очі, як присохли до зубів губи, Йоганн вловив безпомильно: його слова влучили в ціль.

Тільки наприкінці тижня під час чергової поїздки Штейнгліц поцікавився недбало:

– Ну як, зустрічав того хлопця? – і точно повторив прикмети, названі Вайсом.

Йоганн в тон майорові відповів недбало:

– Бачив, але ухилився од розмови, бо не дістав од вас вказівки, що слід йому доповісти.

– Ти повинен сповіщати службі фюрера все, що її цікавить, – коротко зазначив майор.

Вайс помовчав, міркуючи, що криється за цим ходом, потім раптом широко і добродушно посміхнувся:

– Пане майор, тітка вчила мене: якщо твоєму хазяїнові добре, то й тобі добре, а в того, хто міняє хазяїв, немає хазяїна в голові.

– У тебе розумна тітка.

– Вона померла, – нагадав Вайс.

Майор сказав сухо:

– Іншим разом розвідай усе, що його цікавить. – Поліз у кишеню, витяг бумажник, простягнув марки. – Це вам з ним на пиво.

– Дякую, пане майор.

Проте експлуатувати цього вигаданого гестапівця, щоб помучити Штейнгліца страхом і, головне, дещо вивідати про нього самого, Вайсові не вдалося: наступної ночі спеціальний підрозділ зненацька підняли по тривозі. Разом з іншими Йоганн покинув розташування і виїхав до східного кордону. Розквартирувалися на хуторі, з якого вже давно вигнали населення. Проїжджаючи заборонену зону, Йоганн бачив військові піхотні та моторизовані частини другого ешелону: вони стояли на вихідних позиціях. Було це шістнадцятого червня 1941 року.

Останні вказівки, віддані обер-єфрейтором, колишнім чиновником міністерства освіти доктором Зуппе, стосувалися головним чином методів розсортовування документів противника. Їх слід було складати за певною системою в захисного кольору брезентові мішки і скрині: партійні – в одні, державні – в другі, економічні – в треті і т. д. У відра з кришками клали значки, медалі, ордени, печатки, штампи. Кожен солдат одержав сумку, таку, як носять листоноші.

Напередодні від'їзду підрозділ поповнився чотирма солдатами, спорядженими набором злодійських інструментів і газовими різаками для злому вогнетривних шаф.

Той-таки Зуппе розповів, як поводитися з радянськими громадинами, коли треба буде витягнути з них відомості про місце зберігання документів та їхню систематику. На закінчення Зуппе процитував фюрера:

– «Я звільняю людину від принизливої химери, що зветься совістю. Совість, як і освіта, калічить людину». – І додав од себе – Велич нашої свободи полягає в тому, що ми звільнилися від таких сковуючих особу понять, як жалість, великодушність, милосердя до ворога.

Літній солдат Курт Рейнхольд зневажливо сказав про Зуппе:

– Цей проноза все силкується замазати свої ліберальні промови в період Веймарської республіки. Потім він доносив на професорів і студентів. Це було враховано, коли його брали в абвер.

– А ти звідки знаєш?

Рейнхольд скоса глянув на Вайса:

– Служив швейцаром у Лейпцігському університеті, ходив за його дорученнями з пакетами у відділ гестапо. Значить, знаю.

В сусідньому хуторі розмістився підрозділ зондеркоманди СД. Вайс дізнався, що солдати цього підрозділу недавно пройшли практичний курс навчання в концентраційних таборах, створених при кожному полку СС ще в лютому 1933 року.

В усіх населених пунктах Німеччини гестапо мало на кожні п'ять будинків по інформатору, який виявляв осіб, що підлягали табірному концув'язненню.

Методику обробки людського матеріалу, що доставлявся в табори, було якнайстаранніше продумано. Найдокладніші інструкції передбачали геть усе: були креслення табірних споруд, статистичні дані про те, які епідемічні захворювання найефективніші за числом смертельних випадків; медичні поради, яких застережень слід дотримуватися персоналові, щоб уникнути інфекції; табірне меню для підтримки в'язнів на час виконання ними трудових обов'язків і спеціальний голодний раціон, розрахований на контингент, обтяжливий для рейху та економіки табірного господарства.

За вказівкою до спеціальних табірних блоків, де ставляться наукові медичні досліди, результати яких можуть бути корисні для збережений здоров'я громадян Третьої імперії, вхід стороннім особам був якнайсуворіше заборонений. І будь-яке розголошення методики цих дослідів нещадно каралося.

Існували схеми ровів, де позначалась їхня відстань од місць ув'язнення. Рекомендації про те, як найдоцільніше укладати мертві тіла. Таблиця ємкостей ровів при певній глибині і профілях. У примітці говорилося, що, оскільки Німеччина не визнає Женевської угоди, відповідний режим поводження для військовополонених має виробити табірна адміністрація.

В розділі «Заходи покарання порушників табірного розпорядку» зазначено: «Найефективніші».

Ці настанови нікому з солдат не видавали на руки.

Офіцер, командуючий підрозділом, гримав настанову в планшеті за целулоїдною прозорою кришкою і давав прочитати кожному солдатові, не випускаючи планшета з рук.

Останнім часом Вайс підмітив, що всі солдати підрозділу життєрадісно настроєні і задоволені своєю долею. Ще б пак! Адже вони уникли служби в лінійних армійських частинах, і війна для них не страшна: просування вслід за ударними частинами вимагає самої лише виконавської і канцелярської запопадливості.

Деякі навіть казали, що взагалі люблять подорожувати і війна відкрила перед ними можливість задурно побачити багато країн Європи, привезти звідти сувеніри. Для чоловіка перестати воювати – однаково, що жінці перестати родити. І охоче згадували стару німецьку приказку: «Король на чолі Пруссії, Пруссія на чолі Німеччини, Німеччина на чолі всього світу».

Здебільшого це були солідні, статечні люди – дрібні чиновники, крамарі, власники майстерень; змінивши цивільні костюми на солдатські мундири, вони відчули себе в них цілком затишно.

Дехто в свій час тішився ілюзіями, що Гітлер, як він обіцяв у своїх «революційних» промовах початку тридцятих років, створить умови для процвітання дрібної німецької буржуазії за рахунок обмеження могутніх концернів.

Він обіцяв навіть конфіскувати великі універмаги, щоб розмістити в них дрібних торговців. Такими обіцянками він зробив дрібних торговців і підприємців палкими і пристрасними прихильниками фашизму. Одні з них, спритніші, ринулися до наці, інші постаралися влаштуватися в армію, в спецпідрозділи, де їхня соціальна благонадійність була запорукою того, що й тут вони не пропадуть.

Це були бюргери в солдатських мундирах, заклопотані лише тим, щоб з найменшими незручностями і втратами пройти переможний шлях, визначений їм фюрером. Вони давно привчили свою свідомість до того, що фашистська партія – «носій державної думки». І якщо раніше їхні жінки вишивали на серветках доброчесні сентенції на всі випадки життя, то тепер стіни їхніх квартир прикрашали вигадливо вишиті висловлювання Гітлера, Геббельса, Розенберга.

І якщо раніше вони повчали своїх дітей цитатами з біблії, то тепер за найвище мірило моральності правили висловлювання фюрера: «Ми виростимо молодь рішучу, вимогливу і жорстоку… Я хочу, щоб вона скидалася на молодих диких звірів».

І багато з тих неофітів, заповнюючи анкети, з гордістю писали, що їхні сини виконують свій обов'язок перед рейхом у частинах гестапо, СД, СС, абверу. Це давало батькам безліч усяких привілеїв, зокрема й право на службу в спеціальному підрозділі.

Майор Штейнгліц зайняв невелику віллу разом з капітаном Оскаром фон Дітріхом.

З Дітріхом майора єднало давнє знайомство, майже дружба. Майже! Бо він не звик обтяжувати своє життя нерозлучними друзями, хоч би хто вони були; він дотримувався правила: кожен сам за себе, і ніхто – за всіх. Кожен платить за себе й не бажає платити за тарілки, розбиті кимось, – цей девіз визначав не тільки побутові, але й моральні устої Штейнгліца: для нього протягом усього його життя дружба з будь-ким була тільки прийомом, шляхом до мети.

Дітріх походив із знатного юнкерського роду. Пропорції його черепа, носа, вух могли б захопити кожного дослідника благородних ознак арійської раси.

Він здобув не тільки військову, але й ширшу освіту і ризикував попасти під формулу фюрера, проголошену під час виступу в рейхстагу 30 січня 1930 року: «Інтелігенція – це покидьки нації…» Проте і з цього боку ніщо не загрожувало капітанові Оскару фон Дітріху, керівному співробітникові відділу абверу «ІІІ-Ц» – контррозвідка.

Аксоль Штейнгліц служив у другому відділі «Ц» – диверсії, саботаж, терор. Багато років він був виконавцем, трудягою і власноручно виконував чорну роботу… Людина неосвічена, Штейнгліц у період виконання завдання міг видатися якоюсь мірою за освіченого, простудіювавши матеріали, дібрані йому університетськими професорами, які співробітничали в межах своєї спеціальності в імперській розвідці. Але так само як, повернувшись із завдання, він з полегкістю скидав костюм, в якому виконував це завдання, так само легко він розлучався і з дещицею знань, потрібною йому для успішного завершення операції.

Для Штейнгліца спецслужба була роботою, професією – та й тільки. Найвищим для себе досягненням він вважав таке становище у відділі, за якого в його розпорядженні була б велика непідзвітна сума в іноземній валюті для винагородження агентури, не забуваючи при цьому, звичайно, й себе.

Для Оскара фон Дітріха робота в третьому відділі «Ц» була не просто служба, професія, навіть не кар'єра. Це був гармонійний комплекс, у якому він знайшов втілення своїх надій, переконань, ідеалів надособи, вільної від законів моралі, що сковують звичайну людину.

І найголовніше, що він одержав, – владу, владу над людьми. Що може бути вище за любострасну гру людським життям – найазартнішу гру!

Аксель Штейнгліц наковтався на своєму життєвому шляху чимало принижень від старших за нього званням, посадою, однак це не наклало похмурого відбитку на його мислення.

Оскар фон Дітріх не знав таких прикрощів, але дещо йому все-таки довелося пережити. В час юнацької зрілості він хворобливо соромився жінок, а коли спробував це подолати, виявився безсилим. Дітріха довго переслідувала насмішкувата жалість ровесників.

У військовому училищі він став послідовником стародавніх патриціанських розбещених звичаїв і знайшов покровителя в особі викладача фехтування, який примусив кадетів з повагою ставитись до Оскара. А втім, особливих труднощів це не становило, бо погані нахили побутували в закритих учбових закладах Німеччини.

Якимсь чином про інтимну дружбу з учителем фехтування дізнався Оскарів батько, заслужений офіцер рейхсверу, колишній ад'ютант кайзера. Між батьком і сином відбулася важка розмова, під час якої син посмів натякнути, що і в кайзера були такі самі нахили, як в обожнюваного ним учителя фехтування. Кінчилося все тим, що батько відмовив синові в щомісячному пенсіоні.

Щоб не бідувати, Оскар украв у матері деякі фамільні коштовності. І хоч його вчинок сімейство Дітріхів приховало, Оскар, що любив матір, довго переживав свій ганебний вчинок, бачачи її тепер завжди злякано, сумне обличчя.

Був ще один випадок у житті Оскара фон Дітріха, згадка про який і тепер, через кілька років, змушувала його червоніти. Якось на відкритий табірний полігон, де саме провадилося навчання юнкорів, заблукала біленька кізочка. Зрадівши розвазі, юнкери відкрили по ній безладну стрілянину. Зранена коза спочатку металася із жалібним криком, а потім поповзла, тягнучи перебиті задні ноги. Юнкери з'юрмилися навкруги і з цікавістю стежили за її агонією. І в цю мить Оскар не витримав – розридався.

Це було непристойно.

На офіцерській раді училища Оскарові довелося вислухати справедливі докори в тому, що він зганьбив училище, що його обурлива поведінка, не гідна майбутнього офіцера, справила вкрай неприємне враження на юнкерів. Казали навіть, що його слід відчислити з училища.

Викликали батька; і якщо під час розмови про не зовсім пристойну дружбу з учителем фехтування батько тільки іронічно посміхався, а потім позбавив Оскара пенсіону, сказавши, що юнкер, який не платить дівкам на Александерплац, може жити економніше, то тепер полковник фон Дітріх несамовито горлав на сина, гарячково хапав його за лацкани мундира венозними старечими пальцями й навіть пробував дати ляпаса.

Зрештою Оскар покаявся, і все владналося.

Після закінчення училища Оскар фон Дітріх вміло використав батькову протекцію для проходження служби в армії, вступив до абверу і обрав третій відділ тому, що тут була необмежена можливість принижувати інших з помсти за приниження, заподіяні колись йому самому.

Та з роками прийшов досвід, фон Дітріх, займаючи дедалі значніші посади, переконався, що ця служба багато дає йому. Вона не тільки рятує від комплексу неповноцінності, про що він з великою радістю вичитав у Фрейда, але й озброює філософською теорією переваги сильної особи над іншими. Цю теорію він може застосовувати на практиці, зовсім не зловживаючи службовим становищем, навіть навпаки: адже, діючи відповідно до своїх ідеалів, він тим самим немовби зміцнює могутність рейху.

І поступово з Оскара фон Дітріха виробився той особливий тип контррозвідника, якого так шанував керівник абверу. Мислитель, інтелектуал, адмірал Канаріс гадав, що контррозвідка – це не рід спеціальної служби, а система світогляду, доступна лиш обраним. Вищу владу над людьми може мати тільки той, хто обізнаний з усіма її таємними слабостями, провинами, підлотами, а коли хтось не піддався спокусам, то, виходить, ці спокуси були недостатні або не ті, якими можна спокусити людину.

Справжній контррозвідник, за переконанням Канаріса, не повинен викривати, – йому слід тільки збирати докази проти власть імущих, щоб мати змогу використати їх, коли хтось із цих людей виявить непокору. І чим більше в нього, контррозвідника, отаких відомостей, тим коротшим буде його шлях до особистої влади.

Світила генерального штабу вермахту, усе найближче оточення Гітлера, були представлені в секретній картотеці Канаріса енциклопедією крові, бруду, гидот, яких ще не знала історія. І Канаріс плекав мрію пред'явити коли-небудь кожному з цих людей відповідний запис у своїй картотеці, сподіваючись, що від нього відкупляться, давши йому місце на вершині тієї піраміди, яку вони зводять.

Але поводився він при цьому обережно, знаючи, що фюрер, сам колись перебуваючи у званні єфрейтора, був армійським шпигуном і вже тоді зумів оцінити усі безмежні можливості такої діяльності. І тепер Гітлер, побоюючись, коли б той, хто очолить об'єднані органи шпіонажу, не захопив владу в Третій імперії, не одважився зосередити цю могутню силу в одних руках і розділив її між багатьма органами.

І Канаріс зовсім не образився, тільки став діяти ще обережніше, коли йому переказали, що фюрер обізвав його «гієною в сиропі», – це навіть лестило його самолюбству.

Період таємної війни з європейськими державами давав Канарісові більше можливостей зблизитися з Гітлером, ніж війна явна. Праця підручного постачальника доказів для винесення смертних вироків здавалась йому маловишуканою і такою ж малоперспективною, якщо врахувати пріоритет у такій діяльності і гестапо, і СС, і СД, яким Гітлер виявляв особливе довір'я і покровительство, віддаючи їм перевагу.

Батько Оскара фон Дітріха був близький з Канарісом, тому капітан дещо знав про це все. Його самолюбство теж часто страждало. Офіцери гестапо, СС, СД грубо й одверто підкреслювали свою перевагу над співробітниками абверу, змушеними обмежувати поле діяльності лише інтересами вермахту, його штабів.

Худорлявий, аж тендітний, однак не позбавлений грації, надзвичайно стриманий у поводженні, Оскар фон Дітріх навіть із старшими за посадою був такий гордовито, бундючно, тонко і холодно ввічливий, що це давало йому змогу за будь-яких обставин зберігати гідність і бездоказово принижувати інших.

І, дивлячись прозорими, голубими, майже жіночими очима на старшого і за званням, і за посадою армійського офіцера, розмовляючи з ним про щось стороннє, Дітріх втішався своєю незримою владою, бо мав таку інформацію, яка могла кожну мить обернути цього офіцера на солдата або навіть на мішень для вправ чергового підрозділу гестапо.

Незважаючи на те, що майор Штейнгліц був старший за званням, він ставився до капітана Дітріха, як підлеглий. Це було мимовільне схиляння плебея перед аристократом, неімущого – перед імущим. І таємна надія на протекцію Дітріха.

Ніяка націстська пропаганда не змогла вибити з тверезого мозку Штейнгліца переконання, що справжні правителі гітлерівської Німеччини, так само як і Німеччини всіх часів, – промислові магнати і вищий офіцерський корпус – це вічне, незмінне. А націсти – що ж, вони очистили Німеччину від комуністів, соціалістів, профспілок, лібералів, від грізної небезпеки робітничого класу, що згуртовується в єдину силу, – провели роботу різників.

І хоч фюрер – вождь фашистів і глава рейху, та коли рейх – Третя імперія, то Гітлер – імператор, такий самий, як кайзер. І, як у кайзера, його опора – магнати, багатії, крупні поміщики, військова еліта.

Так думав своїм мужицьким розумом Штейнгліц і далекоглядно догоджав представникові військової еліти капітанові Оскару фон Дітріху. І коли Оскар розбив патефонну пластинку з улюбленою своєю пісенькою «Айне нахт ін Монте-Карло», Штейнгліц вмить запропонував дістати у відділі пропаганди другу.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю