Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 61 страниц)

Це була унтершарфюрер Флінк. Її спеціальність: оперативне дослідження окремих осіб шляхом особливо підібраної для цієї групи вуличних дівок.

Вільний від завдань час дівки могли віддавати своєму звичайному, нічим не ускладненому промислу, відраховуючи певний процент прибутку у фонд святкових подарунків фронтовикам.

Унтершарфюрер проводила з ними навчання. Ранками після фіззарядки – стройові, а дві години перед обідом – з агентурної підготовки.

Курсантів, які значилися не цілком благонадійними, разом з іншими перевірними комбінаціями обстежували за допомогою цих дівок. І від дівок суворо вимагалося завчити напам'ять яку-небудь жалібну історію жертви фашизму, аби спровокувати співчуття до себе.

Відповідну кількість спиртного для цієї мети, так само як і різноманітне цивільне вбрання дівкам, жіночий допоміжний підрозділ унтершарфюрера Флінк одержував із складів «штабу Валі».

На випущеного за межі розташування випробовуваного курсанта унтершарфюрер, використовуючи фотографію і прикмети, націлювала одну із своїх підлеглих. Та полювала на нього й, залежно від того, ким вона йому називалась посудницею, покоївкою, прибиральницею, – приводила в кухню, в сторожку, в комірчину підвального приміщення. Дівки були всі немолоді, досвідчені, недурні й завжди твердо завчали свої ролі і розумно переказували унтершарфюрерові Флінк про результати ідеологічної перевірки випробовуваного.

Доповідаючи якось Лансдорфу про настрій курсантів, виявлених з допомогою підслухування по мікрофону, Вайс незвичайно голосно заявив у відповідь на запитання, чи не слід часом Дітріхові трохи ускладнити методи перевірки:

– Пан капітан Дітріх – видатний контррозвідник, я схиляюсь перед його талантом.

Лансдорф здивовано розкрив очі. Йоганн зробив гримасу, торкнувся свого вуха, потім вказав на стіну й повторив так само виразно й голосно:

– Капітан Дітріх – це ходяча енциклопедія всіх найсучасніших прийомів техніки розвідки.

Лансдорф нічого не відповів. Та через кілька днів, зустрівши Вайса у дворі, сказав:

– Єфрейторе Вайс, я їду разом з капітаном Дітріхом у Варшаву, повернемося ми тільки завтра вранці. В мою відсутність прийде зв'язківець. Покажіть йому мою кімнату і Дітріхову. У нас щось не гаразд із телефонами. – Наказав суворо: – Допоможіть йому, якщо буде потрібно. Але щоб ви і він – більш нікого…

– Слухаюсь, – сказав Вайс.

Він подав досить висококваліфіковану допомогу зв'язківцю й не тільки допоміг поставити в кімнаті Дітріха тайник з мікрофоном, провід від якого був протягнутий у кімнату Лансдорфа, але й встиг умонтувати такий самий мікрофон у кімнаті Лансдорфа, а відводи від обох мікрофонів спустити в приміщення канцелярії, замаскувавши їх під електропроводку.

Тепер Йоганн мав змогу під час чергувань прослухувати розмови не тільки курсантів.

Коли Лансдорф повернувся, Вайс доповів йому, що не міг допомогти зв'язківцеві, бо, на жаль, не має для цього достатньо досвіду і знань. Ало зв'язківець і сам впорався. Вайс перевірив: телефонні апарати працюють добре. Зв'язківець вибув у свою частину.

35

Для засилання на завдання формувалися невеликі групи. Старшим групи звичайно призначали радиста, але не виключалося, що старшим міг бути й розвідник-ходок.

Більшість слухачів школи розвідників-радистів раніше радіосправи не знали. Попадаючи в полон, радянські бійці-радисти, як правило, вперто ховали від ворога свою військову професію. А ті з них, хто ставав на шлях зради Батьківщини, теж, хоч з інших міркувань, приховували, що вони радисти, і в школі, хто більш, хто менш прикидалися, нібито вперше вивчають радіосправу.

Заняття в класах, обладнаних передавачем зумером і телефонними навушниками, проводилися по сім годин на день.

Після місячного навчання тих, хто був нездатний або прикидався нездатним засвоїти прийом азбуки Морзе на слух, звільняли із школи радистів і посилали в барак розвідників-ходаків. Цих звільнених Йоганн уважно вивчав, щоб виявити, хто з них справді не має здібностей, а хто захотів утвердити за собою, репутацію напівграмотного тупиці.

Строк підготовки радистів-слухачів становив від трьох до чотирьох місяців, залежно від здібностей і старанності учня. Групи радистів мали парні номери, групи ходаків – непарні.

Спостерігаючи слухачів школи, Йоганн особливу відразу відчував до радиста з кличкою Фаза.

Цей юнак років дев'ятнадцяти, з московських ополченців, очевидно, був до війни радіолюбителем, але виділявся він тут не тільки здібностями до радіосправи. Вкрадливою ввічливістю, гнучкими лестощами він зумів завоювати прихильність багатьох керівників школи, тим більше, що за короткий час перебування тут навчився добре говорити по-німецьки.

Він був нахабний, розв'язний, на його худому гостроносому обличчі постійно блукала іронічна посмішка. З курсантами тримався зарозуміло, ні з ким із них не зближувався. Його твори на обов'язкову тему позначалися не тільки хвастовитою пишномовною літературністю, але й захопленими міркуваннями, які вихваляють фашистський кодекс всевладдя сильної особи.

Якось Вайс викликав Фазу на бесіду. Він тримався без будь-якої улесливості. Обачливо й розумно пояснив, чому він поділяє фашистські переконання. І навіть дозволив собі дорікнути Вайсові в старомодних поглядах на категорію моральності. Заявив, що не збирається такі абстрактні поняття, як батьківщина, військова честь і т. п., підносити до ступеня вищої моралі. Сказав, що розумом здравомислячої людини управляє дійсність, і коли фашистська Німеччина практично довела, що вона сильніша, ніж Радянський Союз, то природне право кожної вільної індивідуальності стати на боці сильного.

Він цитував напам'ять для підтвердження своїх висловлювань місця з антирадянських брошур, що їх щедро постачали курсантам. Але цитував з такою переконаністю, що в Йоганна не лишалося аніякого сумніву в тому, що перед ним не тільки завербований німцями зрадник, а й рідкісної підлоти тип, який щиро й безповоротно зрадив свої радянські вірування. Його трохи неврастенічне збудження Йоганн відніс на карб тому зухвалому нетерпінню, з яким цей тип хотів зайняти привілейоване становище, що підносило його над іншими курсантами.

Вивчаючи інформацію про благонадійність курсантів, що надходить з різних джерел, Дітріх виділив Фазу й після співбесіди з ним вирішив, що той заслуговує особливого довір'я, а здібності, якими він тут, безперечно, визначався, дають усі підстави затвердити його інструктором радіосправи.

Вайс, розуміючи, які додаткові труднощі в його діяльності створить зарахування Фази до викладацько-інструкторського складу школи, пробував, але, на жаль, марно, заперечувати Дітріху. Йоганнові на подив, його заперечення проти цієї кандидатури підтримав заступник начальника інколи обер-лейтенант Герлах.

Герлах пройшов нелегкий життєвий шлях. Його батько – інвалід війни, злидарював. Герлах ще юнаком пограбував крамницю дрібних товарів. Але невдало: попався. Відбув покарання в тюрмі для малолітніх злочинців. Вийшовши з тюрми, довго лишався безробітним. Вступив у штурмовики, спочатку спокусившись самим лише казенним обмундируванням та дармовими сніданками. Поступово став одержимим фанатиком, таким самим, як і багато інших наці, ладних віддати життя за фюрера не тільки через відданість його ідеям, але й тому, що бачили в ньому людину, схожу на них, яка вийшла з самісіньких низів. Герлаха ріднила з його фюрером ненависть до євреїв і до інтелігенції. На євреях можна було безкарно зігнати свою злість і помсту за все пережите. А зневага до інтелігентів, переслідування їх немовби ставили його, люмпена, вище за освічених людей, підкоряла їх його лихій, дикунській волі.

Гітлерові вдалося підняти весь бруд із дна суспільства. І оці покидьки, що спливли на поверхню, вбачали в ньому свого апостола, ватажка, що промовляв на площах зрозумілою для них мовою крові, погромів, грабежів.

До Дітріха, цього бундючного аристократа, Герлах почував потаємну неприязнь.

Спочатку, засліплений соціальною демагогією Гітлера, він гадав, що рух наці обмежить права німецької аристократії, потомствених юнкерів-поміщиків, юнкерів промисловців. Та розправа над Ромом і його штурмовиками, зроблена на догоду вимогам рурських магнатів і генералітетові вермахту, показала, що його мрії були ілюзією. Гітлер зміцнюється у своїй владі, зміцнюючи владу пануючих, правлячих класів. І все ж таки відданість Герлаха фюрерові не слабшала. Навпаки, вона перейшла в нестямне, сліпе поклоніння.

Він вірив тільки фюреру, й більш нікому.

Герлах був незвичайно працездатний, він нікому нічого не доручав, намагався все зробити сам. Підозріливий, понурий, упертий, він не довіряв навіть старшим за званням і посадою. Безстрашно відстоював те, в чому був упевнений, переконаний, що його бездоганне фашистське минуле є надійним захистом для нього.

Він був небезпечний Вайсові не тільки своєю невсипущою підозріливістю: він був тут, власне, єдиний, хто свою роботу в розвідувально-диверсійній школі вважав не просто проходженням армійської служби, а своєрідним служінням вищій істоті і самозречено, самозабутньо віддавав усі свої сили справі, не цікавлячись нічим іншим, окрім справи.

До радянських військовополонених він почував звірячу ненависть і навіть думки не припускав, що ці низькі істоти можуть служити Німеччині, спонукані чимось іншим, крім страху смерті. Тому він не вірив, що курсант Фаза надійний. І приєднав свої аргументи до Вайсових заперечень.

Та Дітріх неухильно стояв на своєму. Ця впертість була викликана, певне, неприязню, яку він, з свого боку, відчував до Герлаха, цього нахабного вихідця з низів.

Начальником розвідувально-диверсійної інколи був ротмістр Гельмут Герд – зять фабриканта Вентлінга.

Колись Герд, як і його тесть, дотримувався монархічних поглядів і до тридцять п'ятого року був в опозиції до Гітлера. Але згодом повірив у фюрера як у главу Третьої імперії, Імператора пової, великої Німеччини. І хоча з інших мотивів, ніж Герлах, але так само, як і той, з фанатичною відданістю став служити фюрерові.

Імперіалістична агресія фашистської Німеччини обіцяла фірмі Вентлінга можливість зайняти монополістичне становище серед найбільших верховодів у фінансовому світі, а східні сировинні придатки – казкові бариші. Герд, так само, як і Герлах, працював багато і сумлінно. Та це була лише чиновницька запопадливість, позбавлена пристрасті. Він думав тільки про те, щоб ті рапорти і звіти, які він посилав у Берлін, мали солідний, показний вигляд.

Герлах знав, що Герд не захоче через якогось там курсанта ускладнювати свої стосунки з офіцером відділу «ІІІ-Ц», і тому змушений був поступитися наполяганням Дітріха. Та все-таки порадив Вайсові подати рапорт про свої міркування щодо курсанта з кличкою Фаза.

Після занять, що провадилися на об'ємному макеті одного з радянських міст, і перегляду хронікального фільму про металургійний комбінат, розташований у цьому місті, – завод намічався об'єктом для диверсійного акту, – до Йоганна підійшов курсант Хрящ і сказав пошепки, що в нього є секретна інформація.

Хрящ видавав себе за сина колишнього кіннозаводчика із Сальських степів, що служив у роки громадянської війни ад'ютантом у генерала Гнилорибова. За Радянської влади Хрящ працював ветеринаром кінного заводу на Дону. Казав, що він козак, хоч насправді був сином орловського пристава.

У таборі для військовополонених Хрящ подавав прохання, щоб йому дозволили сформувати козачий ескадрон, але при перевірці виявилося, що він не знає кавалерійської служби.

Білобрисий, з пухлим бабським обличчям і світлими баранячими очима, боягуз, ледачий і дурний, Хрящ, опинившись у розвідувально диверсійній школі, обмовляв усіх, як тільки міг. Та курсанти цуралися його. Він дратував їх своєю причепливістю, ниттям, грубими спробами випитувати про заборонено, і його, траплялося, навіть нишком лупцювали. Хрящеві доноси були такі дріб'язкові, що Дітріх наказав викреслити його із списків інформаторів.

Звичайно викладачі та інструктори вислухували доноси у спеціально для цього одведеній кімнаті поруч з канцелярією. Це була малесенька комірчина з окремим виходом у двір. Хрящ розповів Вайсові, що чув, як курсант Туз, розмовляючи з курсантом Гвіздком, сказав: «Краще красиво і гордо померти за справу, ніж підлотою відігрувати собі життя». І Гвіздок згодився. І сказав, що він подумає.

Вайс сказав переконано:

– Я гадаю, він мав на увазі справу великої Німеччини.

Хрящ знітився, але, набравшись хоробрості, одказав:

– Неточність. Він зовсім навпаки думає. І з іншими теж перешіптується.

– Гаразд, – перебив Йоганн. – Зрозуміло. – Наказав – Коли ще щось узнаєш – донось тільки мені особисто. Я сам візьмуся на Туза.

– Слухаюсь! – Хрящ пом'явся, прошепотів: – А ще оцей, з інтелігентів, Фаза… Він роз'яснював, нібито Гітлер дав вказівку, щоб в окупованій Росії всім жителям дозволяти лише чотирикласну освіту. І ще заборонити всілякі щеплення, щоб ото, виходить, діти мерли вільно. Регулювати там будуть кількість населення. Одним словом, втовкмачував нам песимізм цей Фаза.

– Навіщо?

– А щоб ми журилися, а він, падлюка, вигравав перед нами своєю бадьорістю.

Вайс замислився. Наказав:

– Пиши мені про нього рапорт.

Рапорт Хряща з доносом на Фазу Йоганн підписав, поставив дату й поклав у папку для доповідей обер-лейтенанту Герлаху.

Він все-таки не втрачав надії, що замість Фази йому вдасться підібрати більш підхожу кандидатуру на посаду інструктора з радіосправи. Що ж до Туза, то треба постаратися якомога швидше звільнити його із школи. Йоганн знав, що Хрящ не обмежиться доносом тільки йому, а нашіптуватимо всім іншим викладачам та інструкторам.

Скориставшись скаргою адміністрації експериментального табору на те, що капітан Дітріх, забравши в школу майже всіх внутрітабірних агентів, поставив керівництво табору в скрутне становище, Йоганн під цим приводом порадив Дітріхові повернути Туза назад у табір, і на Дітріхове запитання, чи являє хоч якусь цінність цей курсант, Вайс відповів зневажливо:

– Психічно неврівноважений, схильний до ностальгії. Вкрай виснажений фізично. Тільки в таборі йому й місце.

Дітріх підписав наказ, і Вайс викликав Туза, щоб напутити його, як надалі слід виконувати функції внутрітабірного агента, Туз дістав од Йоганна важливі рекомендації, що стосувалися роботи Союзу військовополонених.

Насамперед Вайс порадив на всіх листівках, випущених Союзом військовополонених, ставити адресу: Берлін. Так буде солідніше. І замаскує справжнє місцеперебування організації.

– Геній! – сказав Туз. – Ну просто геній.

На тих курсантів, яких Туз запропонував замість себе, Йоганн раніше звернув увагу і зрадів, що їхні спостереження збіглися.

Простягаючи Йоганнові на прощання руку, Туз промовив сердечно:

– Хороший ти хлопець. – Помовчав і додав: – Я вашого брата чогось не дуже шанував. А тепер бачу, які у вас є люди: партійної закваски. – Всміхнувся: – Тепер ми всі тут проти фашистів чекісти. Цивільні й нецивільні, а чекісти.

– Гаразд, – сказав Вайс. – Бережи себе.

– Обов'язково, – пообіцяв Туз. – Я ж тепер державна цінність…

Обер-лейтенант Герлах вирішив, однак, вчинити-таки перевірку Фази й досить хитро розробив план цієї перевірки. Він виписав йому звільнювальиу в місто й видав пістолет із сточеним бойком і патронами, з яких висипали порох. Сповістив унтершарфюрера Флінк, щоб та спорядила відповідну дівку. До того ж доручив агентові, який виконував роль табірника-втікача, викликати співчуття до себе в молодого курсанта. Підготувавшись так грунтовно, Герлах з нетерпінням чекав результатів.

Та результати перевірної комбінації виявилися катастрофічними для всього керівництва школи.

На шосе знайшли обеззброєного мотоцикліста з проваленою головою. Цей мотоцикліст мав одвезти Фазу у Варшаву. Сам Фаза зник. Але зникли також радіокоди. Їх, безперечно, викрав Фаза: очевидно, він гадав, що ці коди використовуються не тільки для занять.

З Берліна прибули до школи слідча комісія. Про все це Йоганн Вайс не знав. Того дня, коли Туза відправили назад у табір, Вайс виїхав у відрядження. Він дістав завдання відібрати з трофейного фонду радянські хронікальні кінофільми, придатні для навчання агентів, яких готували для перекидання в певні міста і райони.

Сидячи в порожньому, затхлому, пропахлому пилюкою кінозалі, Йоганн три доби переглядав фільми, і життя Батьківщини проходило перед його очима. Це було незмірно хвилююче відчуття – він немовби повертався у справжнє життя, єдине, здавалося, для людини можливе, єдине реальне в світі. Це було пробудження після брехливого, важкого сну.

Йоганн знав, що ці стрічки для його країни вже минуле. Зараз вона стала іншою – суворою, напруженою в своєму трагічному єдиноборстві. Але тут, на екрані, була вона, його Вітчизна, і він сам такий, яким він був недавно. І за все це він ладен був віддати своє життя, як віддають його мільйони його співвітчизників, що пішли з цих святково-радісних стрічок на фронт, на смерть.

І ці стрічки будуть уважно дивитися ті, хто став на шлях зради Батьківщини, дивитися для того, щоб якомога вміліше шкодити народові, який вони зрадили.

Це були тяжкі для Йоганна три доби. Він повернувся в «штаб Валі» знесилений, немов після хвороби, коли гарячка і маячня так виснажують фізичні і нервові сили людини, що вона може заридати від дрібниці – від неприязного слова, від несподіваного шуму – і впасти в істерику, якщо ґудзик на сорочці не застібається.

І зразу ж Вайса викликали в штабний флігель на допит.

Члени слідчої комісії сиділи за столом. Керівники школи – на стільцях віддалік.

Вайс не міг не помітити, яке бліде, видовжене обличчя в Дітріха, як тріумфує Герлах, який стривожений Штейнгліц, який заклопотаний Лансдорф. Лише Герд сидів у байдужній, спокійній позі, немовби все тут його не обходило.

Хоч якою неймовірною здалася Йоганнові втеча цього Фази, у змученому, стомленому мозку його не майнуло нічого, окрім подиву. І Йоганнове обличчя відбило цей подив.

У нього не було зараз навіть сили в думці покартати себе за глуху, злісну ненависть, яку він відчував до цього юнака.

Він просто тупо здивувався – і все. Певне, каяття, гнів за свою недалекоглядність, на відсутність тонкощів у спостереженні прийдуть пізніше, обов'язково прийдуть і гризтимуть його безжально, нестерпно. Але тепер його вистачило тільки на те, щоб здивуватися.

Здавалося, що все це відбувається уві сні. Ні про що не хотілося думати. По суті, в усій цій історії з цим хлопцем він зовсім чистий, і ніщо йому не загрожує. І це відчуття безпеки немовби присипляло всі його почуття.

«Ну, в чім річ?» – мляво думав Йоганн. Він же заперечував Дітріхові, разом з Горлачом вважав, що цього молодика не слід робити інструктором, попереджав начальника школи.

Через цього Фазу капітан Дітріх почав останнім часом значно холодніше ставитися до Вайса. Ну й нехай тепер за це поплатиться.

Так, Дітріх поплатиться. Але хіба Дітріх більш не потрібен Вайсові? Замість нього прийде другий. Хто? І як він ставитиметься до Вайса? А Штейнгліц, він все-таки вважає себе приятелем Дітріха, йому вигідніше дружити з Дітріхом. Що буде із Штейнгліцом, коли Дітріха усунуть? Ну, а Лансдорф, він же прихильний до Дітріха, і не тому, що вбачає в ньому здібною працівника: він ціпить у ньому німецького аристократа. Хто ж від усього цього виграє? Герлах. Фашист, фанатик, службист, найкорисніша тут для школи людина. Раз найкорисніша, значить, найнебезпечніша для Вайса.

В міру того як ці думки спочатку мляво, а потім усе швидше снували в голові Йоганна, відновлювалася звична для нього напружена й чітка ясність, бойова озброєність мислення, яку він був утратив, гадаючи, що потреби в такій зброї зараз немає. А вона є. І коли б у нього не було зібраності думки, він міг би безповоротно втратити те, що так довго й терпляче, з неймовірною гнучкістю й чуйністю шукав у зближенні з цими людьми.

Йоганн різко підняв підборіддя, його очі блиснули, і він стримано й байдужно сказав главі слідчої комісії:

– Пане штандартенфюрер! Я визнаю, що спочатку не мав негативних матеріалів про колишнього курсанта з кличкою Фаза, але капітан Дітріх наполегливо наказував стежити за ним. Потім я одержав донос на курсанта Фазу від курсанта Хряща й надіслав його панові обер-лейтенанту Герлаху, але той лишив інформацію поза увагою. – Оглянувся на Герлаха. – Адже ви, обер-лейтенанте, стояли на точці зору, прямо протилежній поглядам капітана Дітріха, і я змушений був згоджуватися з вами як ваш безпосередній підлеглий. – Дивлячись у вічі штандартенфюреру, додав – Донос із датою і моєю візою лежав у папці рапортів обер-лейтенантові Герлаху.

Есесман за наказом штандартенфюрера вийшов з кімнати й приніс папку. Донос Хряща пішов по руках членів комісії.

Йоганнові сказали, що поки що він може бути вільний. І більше його не викликали.

Герлаха вивезли із школи під охороною есесівців.

Та тільки один Штейнгліц одверто оцінив вчинок Вайса. Зустрівши його в коридорі, він підморгнув, поплескав по плечу, сказав по-дружньому, торкнувшись пальцем його лоба:

– А в тебе тут дещо є!

Ротмістр Горд став поводитися з Вайсом з особливою чемністю, за якою ховалася настороженість. Лансдорф зазначив якось з усмішкою:

– Нижчий чин рятує життя офіцерові. Ти, виявляється, хитрий, пруссачок. Я думав, ти наївніший.

Що ж до фон Дітріха, той став уникати Вайса, а зустрівшись, так допитливо-уважно, неприязно й підозріливо поглядав на нього холодними очима, немовби хотів дати Йоганнові відчути: хоч як там було, він, капітан Оскар фон Дітріх, – контррозвідник і ні в які благородні людські імпульси не вірить.

Йоганн чимало роздумував про те, чим загрожує йому ця несподівана неприязнь Дітріха, і намагався встановити її причини.

Можливо, гонористому, бридливому аристократові Дітріху гидко, що він завдячує нижчому чинові своїм порятунком. Не виключено й інше: вдавшись до брехні, його мучить тепер те, що Вайс, так само як Лансдорф і Штейнгліц, став свідком його приниження. Можна припустити й інший варіант: Дітріх, якось зв'язавши тепер з Вайсом свою долю, з відразою жде, що той нагадає про свою послугу й навіть більше того – зухвало зажадає нагороди.

Але ж, власне, Вайс нічого такого не зробив, він тільки сказав членам слідчої комісії, що Дітріх займав позицію, протилежну точці зору Герлаха. А те, що Дітріх при безперечній підтримці Лансдорфа і Штейнгліца зумів потім енергійно вискочити через відкриту для нього лазівку, це Вайса вже не обходить, це – справа самого Дітріха.

Що ж зробити? Дати Дітріхові відчути, нібито він, Йоганн, не надає своєму вчинкові ніякого значення й навіть не розуміє, як круто могла покотитися вниз капітанова кар'єра?

Ні, рятівна простодушність тепер уже виключена з Йоганнового арсеналу. Він так утвердив за собою репутацію тямущої, недурної людини, що удавана наївність в даному разі може тільки нашкодити, викрити його.

Значить, найкраще терпляче ждати й, весь час пильнуючи, холоднокровною байдужістю умиротворити Дітріхове роздратування.

Через кілька днів Йоганн побачив у тайнику, вказаному Ельзою, довгожданого листа, про який він запитував Центр, і листа від дружини курсанта Гвіздка своєму чоловікові.

Рекомендація Туза і безпосередні спостереження за Гвіздком зміцнили впевненість Вайса, що з цією людиною можна почати роботу.

Викликавши Гвіздка на чергову політичну співбесіду, він почав здалека:

– Як заявив маршал Герінг, в інтересах довготривалої економічної політики усі нові окуповані території на Сході експлуатуватимуться як колонії і з допомогою колоніальних методів. Тому окремі представники східних народів, що віддали себе служінню великої Німеччини, можуть сподіватися на деякі привілеї порівняно зі своїми одноплемінниками.

– Зрозуміло, – сказав Гвіздок. – Спасибі за роз'яснення, а то деякі гадають: німці тільки проти більшовизму. А виходить, ви розумні, по-хазяйськи міркуєте. Колонія – і годі.

– За звільнення народів Сходу від більшовицького іга, за таку послугу Німеччина повинна одержати економічну компенсацію, і це справедливо, – зазначив Йоганн і несподівано спитав суворо й різко: – Ви здалися в полон добровільно?

Гвіздок насторожено подивився Йоганнові у вічі. З його обличчя зійшла посмішка, вилиці напружилися.

– Був непритомний, через контузію, поводився дуже делікатно, зовсім як живий покійник.

Вайс сказав зневажливо:

– Значить, як боягуз, здалися. – Повторив злісно: – Як боягуз!

Гвіздок напружився, збираючись встати. Схаменувся, розслабив стиснуті кулаки.

– Правильно, – Нахилився, спитав: – А вам хотілося, щоб я хоробрий був?

– Хотілося!

– Це в якому ж розумінні? Щоб, значить, я на фронті ваших бив, а потім таким самим маніром своїх? Цього ж не буває! Хто ваших на фронті старанно бив, той своїх не зачепить. Розірви його на шмаття – не зачепить!

– Виходить, ви вважаєте, ви всі тут тільки боягузи?

– Ні, навіщо ж? Герої! Куди вже далі! Далі їхати нікуди.

– Нікуди?

– Ні, чого ж, є адреска: на шибеницю.

– Де?

– І тут, і там.

– А де вам краще?

– Та ви мене не ловіть, не треба, – поблажливо попросив Гвіздок.

– Ви комуніст?

– Здоровенькі були! Хочете все заново мотати?

– А Туз – комуніст?

– Це хто такий?

– Член комітету Союзу військовополонених.

– Нікого й нічого я не знаю.

– Гаразд, поговоримо інакше.

– Бити хочете? Це нічого, це можна. Після табору я трішки одвик, звичайно. Та, виходить, даремно одвик.

Вайс вів далі, немов не розчув:

– Туз дав показання, що ви погодились виконати його завдання.

Гвіздок понуро подивився собі під ноги, запропонував:

– Ти ось що, єфрейторе, кинь чіплятися. Досить мені горлянку словами дерти, я на таке не піддаюся!

– Он як! – Йоганн розстебнув кобуру.

Гвіздок усміхнувся.

– Нащо ж у приміщенні підлогу бруднити? Ваше начальство буде потім невдоволене.

– Ходім! – наказав Йоганн.

Він привів Гвіздка до паркана за складською будівлею. Поставив лицем до брусованої стіни, злегка потицяв стволом пістолета йому в потилицю й сказав:

– Ну, востаннє питаю?

– Шквар, – відповів Гвіздок. – Шквар, фріц, не марудься.

– Нахилися, – сказав Вайс.

– Та ти що, гад, хочеш, щоб для зручності я тобі ще й уклонявся? – Гвіздок рвучко обернувся і, розлючено дивлячись Йоганнові у вічі, зажадав: – Пали в пику! Ну!

Вайс поклав пістолет у кобуру.

– Я змушений був вдатися до цього. – Показавши на колоду неподалік, запропонував: – Посидимо? – Витяг згорнутий у сигаретний циліндрик лист на цигарковому папері, простигнув Гвіздкові. – Це від вашої дружини. – Пояснив: – Сподіваюсь, тепер не буде ніяких сумнівів.

Гвіздок недовірливо взяв паперовий циліндрик, розгорнув, став читати, і поступово його обличчя втрачало твердість, розслаблювалося, а потім почало тремтіти, і раптом Йоганн почув чи то кашель, чи то хрипле ридання.

Він встав і відійшов убік.

По небу повільно пливли сирі, ніздрясті від снігу лілові хмари. В просвітах мерехтіли зорі. Від землі, вкритої рідким, нечистим снігом, пахло кислим брудом.

Високий тюремний паркан з навислим дощаним козирком, обплетеним колючим дротом, кидав чорну тінь, нібито біля парканів зяяв нескінченний рів. Було тихо, наче в ямі.

Підійшов Гвіздок. Обличчя в нього за ці кілька хвилин змарніло, але очі блищали. Спитав пошепки:

– Ви мені дозволите сказати вам «товариш»? Це допустимо? Чи ще не можна, поки не доведу чимось?

Йоганн простягнув йому руку. Пояснив:

– Із зрозумілих вам причин лишаюсь для вас єфрейтором Вайсом.

Гвіздок з почуттям потиснув йому руку.

– Механік-водій, сержант Тихін Лукін.

– Так от, сержанте Лукін, – сказав Йоганн діловито. – Перше завдання. Вчитися так, щоб вийти у відмінники з усіх предметів. З політичної підготовки теж. Не гребуйте всією цією антирадянщиною: згодиться для розмов з іншими курсантами. А то, я помітив, гребуєте. Через п'ять днів зверніться до мене після занять з яким-небудь запитанням. Я викличу на співбесіду. Все. Ідіть у барак.

– Товаришу, – раптом попросив Лукін жалібно. – Дозвольте, я тут трошечки посиджу. – Винувато признався: – А то ноги чогось не держать, все ж таки смертоньку я од вашої руки пережив. Коли ви пістолет наставили, весь твердо зібрався. А зараз відійшло, от я й ослаб.

– Добре, – згодився Вайс. – Відпочиньте. – І ще раз попросив – То ви все таки мені пробачте за ваші переживання.

– А лист дружинин не можна зберегти? – стогнучим шепотом попросив Лукін.

– Ні, – сказав Йоганн. – Ні в якому разі.

Він спалив цигарковий папір, затоптав попіл і пішов, не озираючись. Йому здавалося, що його обличчя світиться в темряві: таке раптом охопило його щастя. Адже це щастя – врятувати людину від найстрашнішого, від згубного падіння. Щастя діяння, добуте з глибоких спостережень найтонших відтінків людських почуттів, хоч інколи й здавалося, що той, на кого Йоганн звернув увагу, безповоротно впав у прірву зрадництва, що нема тут справжніх людей, самі тільки покидьки.

Це був поєдинок на смертоносному вістрі. Поєдинок за людину. Людина ця заслужила кари, але Йоганн боровся за те, щоб врятувати її од відплати, давши їй зміну подвигом спокутати свою провину.

А як це важко проникнути в душу людини, розчавленої тягарем вчиненої зради…

Цей юнак, з кличкою Фаза… Його піймали через кілька днів після втечі. Переслідувачі загнали його на дах будинку, де він ховався на горищі. Він відстрілювався до останнього патрона і сплигнув з даху на землю так, як, певне, плигав з трампліна у воду, – ластівкою.

Умираючого, його притягли на допит. Мовчав. З останніх сил склав дулю, але підняти руку, щоб тицьнути її в нахилене обличчя перекладача, не зміг. Так і вмер із складеними в дулю пальцями.

У Йоганна було таке відчуття, начебто це він винен у смерті юнака. На яке ж потаємне в страшній самотності маскування прирік себе цей хлопчина, щоб сміливо, відчайдушно помститися ворогам! А Йоганн не знайшов навіть віддаленого, примарного напівнатяку на те, що коїлося в його душі.

Курсантам сказали, що курсанта Фазу переведено в один з філіалів школи.

Йоганн відкрив Гвіздкові правду й рекомендував, не забуваючи про обережність, розповісти про все тим, кому Гвіздок довіряє. Він також інформував Центр про героїчний вчинок Фази – ополченця Андрія Андрійовича Басалиги, 1922 року народження, студента МДУ, як з'ясувалося з особової справи курсанта.

Думаючи про Андрія Басалигу, Йоганн відчував одночасно і скорботу втрати, і почуття захоплення перед цим чудовим юнаком, чиє майстерне прикидання він не зміг розгадати. Такому прикиданню вчився і Вайс, усі тонкощі його він осягав тут день за днем. І немовби в новому сяйві Йоганн усвідомлював свій обов'язок, і чим явніше меркнув ореол його власної винятковості, тим дужче зміцнилася надів знайти тут вірних соратників.