Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 61 страниц)

Першим сповз по жолобу Хакке, за ним Синиця.

Світний зоряний простір океаном повис над головою Йоганна. Він почав підтягувати стропи з одного боку, щоб приземлитися трохи далі од своїх напарників, сподіваючись на можливість випадкової зустрічі з кимось із радянських людей, коли він піде на зближення.

Дивлячись униз на спливаючу назустріч землю, Йоганн помітив виразну випуклу сітку меж, яку не міг покрити слабенький шар снігу, а трохи далі промайнув шпиль кірхи. Ось розгадка того, чому він так марно шукав пояснення!

Йоганн став швидко підтягувати стропи, тепер уже для того, щоб приземлитися ближче до напарників. Пізно. Він підібгав ноги, торкнувся землі й звалився на бік, на здуте полотнище парашута.

Відстебнувши й закопавши парашут, квапливо попрямував до місця приземлення напарників. Але раптом зупинився, вийняв пістолет, сів навпочіпки, скинув шапку й, засунувши в неї руку з пістолетом, натиснув спусковий гачок.

Клацнув гачок. Пострілу не було. Відтягнув ствол, повторив усе спочатку – пострілу не було. Він вийняв з гранати запал і оглянув його: латунна трубка з вибухівкою виявилася порожньою.

«Здорово. Значить, он вони що зі мною утнули. Гаразд».

Йоганн уже не йшов, а біг через галявину до узлісся, де, як він і гадав, його ждали напарники.

Хакке, уже з навушниками на голові, сидів коло рації.

– Наказано йти прямо просікою, в лісникову сторожку, і там ждати дальших вказівок.

Сторожка виявилася нежилою, занедбаною. Біля грубки Йоганн побачив напівобгорілі клапті польського букваря, а на порожній консервній бляшанці, що стояла на підвіконні, була датська етикетка.

Поки Хакке переплітав антенним канатиком вірьовку для білизни, що висіла в дворі, щоб замаскувати антену, Вайс у думці збирав докупи все ним підмічене, виявлене й остаточно переконувався в тому, що став об'єктом перевірної комбінації, задуманої і зімпровізованої Дітріхом. І усвідомлення того, що тепер він може приймати рішення не всліпу, вселяло в нього бадьорість і впевненість у собі.

Вайс заборонив розводити вогонь. Повечеряли всухом'ятку. Наказавши Синиці чергувати першим, він запропонував Хакке виспатись як слід. І сам теж ліг на дощаний ослін.

У сторожці пахло гниллю, сирістю. Спати на голих дошках було твердо, холодно. Але Йоганн наказав собі заснути, ні про що не думать, бо треба відпочити, повернути свіжість ясної і чіткої думки.

І, думаючи про те, що не треба ні про що думати, він заснув.

Їх взяли на світанку.

Синиця сидів на землі, погойдувався, стогнав, притискаючи долоню до закривавленої голови. З ним не церемонились, стусанами змусили підвестися.

Хакке, зв'язаний, корчився, скреготів зубами. Але його ніхто не бив, як не били й Вайса, тільки нили руки, скручені за спиною куском антенного канатика.

Два парашути, замазані землею, як докази внесли в сторожку.

Чоловік з двома шпалами в петлицях і зіркою політпрацівника на рукаві командував бійцями, які захопили їх.

Хакке і Вайса одвели в льох-льодовню поряд із лісниковою сторожкою і замкнули там.

Значить, допит вирішили почати з Синиці.

Вони добре провели операцію, ці хлопці. Але якщо вони особісти, чому ними командує батальйонний комісар? І чому вони зразу ж виявили два парашути на точці приземлення і не могли знайти третій, який Вайс, загріб не на умовленому місці, тільки злегка прикидавши землею? Усе підтверджувало Вайсову догадку.

Один з тих людей безперестану, як заведений, старанно лаявся матом, інші перемовлялися неголосними й короткими фразами, підкріпляючи їх жестами, начебто не були впевнені, що їхні слова можна зрозуміти.

Батальйонний комісар у лайкових рукавичках. Цікаво. Бойова операція, а він у рукавичках. У рукавичках! Яка ж може бути точність стрільби в рукавичках? Ясно, він не думав, що доведеться застосовувати зброю.

А чому не думав? Адже він переконаний, що взяв німецьких парашутистів. І правильно переконаний: хіба радянські військові будуть викидатися самі в себе в тилу на парашутах? Адже парашути знайдено.

Крізь дерев'яну витяжну трубу льоху долинули зойки і страдницький вереск Синиці. В темряві Вайс не бачив Хакке, але чути було, як той перевертався на соломі, покладеній на льоду. Хакке спитав хрипло:

– Чуєш? – Додав глухо: – Та я не дам такого концерту росіянам. Нехай хоч шкіру здеруть. – Потім поцікавився: – А може, вони хочуть нас тут живими заморозити?

– Не думаю, – сказав Вайс. Від холоду його голос тремтів.

– Боїшся?

– Поки що не дуже.

Синиця перестав репетувати. Викликали Хакке. Він намацав у пітьмі Вайсову руку, потиснув. Пообіцяв:

– Від мене ти ані звука не почуєш, я краще одкушу собі язика.

Двері клацнули. Йоганн лишився сам. Прислухався. Крім вовтузіння, падіння тіла й глухих ударів, – нічого. Оце-то Хакке! Міцний чолов'яга.

Йоганн уже не сумнівався в тому, як йому слід тепер триматися. Зараз він турбувався тільки про те, коли б не застудитися в льоху: адже самого цього досить, щоб у кращому разі лишитися інвалідом. Тільки не сидіти непорушно, бо замерзнеш. І він став підстрибувати, ворушив пальцями на руках і ногах, звивався, стукався об кам'яні стіни льоху.

Нарешті викликали і його, привели в сторожку.

«Комісар» сидів за столом. Він, як і раніше, не зняв рукавичок. Долі мовчки лежав Синиця. Хакке стояв обличчям до стіни з піднятими руками, стогнав. Його бриджі звисали, на оголеному тілі здулися рубці.

В кутку сидів солдат з навушниками. Рація в брезентовому чохлі стояла перед ним.

Йоганн кинув уважний короткий погляд на шкалу діапазону.

Стрілка показувала діапазон, на якому працювала штабна радіостанція «Валі».

Радист підвівся й подав чоловікові з непорушним, холодним обличчям, одягненому у форму батальйонного комісара, папірець, де було записано прийняту радіограму.

Той прочитав і подер папірець. Кивнувши на Синицю, що лежав долі, сказав:

– Він видав вас. Вас закинули до нас у тил як диверсантів. – Тицьнув пальцем: – Ти Йоганн Вайс, він Зігфрід Хакке. – Витяг з розстебнутої кобури наган і, націливши Вайсу в живіт, наказав: – Ну?! Швидко, – Почекав. Спитав: —Ти відморозив язика? Гаразд. Ми тебе зігріємо екзекуцією.

«Бути відшмаганим? Е, ні!»

Йоганн нахилився й попросив:

– Добре. Я згоден. Та тільки, – він показав очима на Хакке і Синицю. – розв'яжіть руки, я дам письмові зізнання.

Йому розв'язали руки. Він взявся за табуретку, повільно потягнув її до столу і раптом ривком підняв і щосили опустив на офіцера, водночас лівою рукою вихоплюючи в нього пістолет.

Кинувся до дверей. Вистрелив і побіг через двір, стріляючи в солдат, що кинулися врозсип.

За коморою стояв мотоцикл. У колясці, застебнутій брезентовим фартухом, сидів солдат. Він не встиг схопитися – Йоганн ударив його по голові ручкою пістолета, розігнав машину з пагорка, стрибнув у неї й помчав просікою.

Тримаючи однією рукою кермо, другою розстебнув фартух і з ходу викинув солдата на землю.

Опинившись на шосе, Йоганн ввімкнув повний газ. Він запам'ятав, у якому напрямку височіла шпиляста кірха. Велике селище. Там, напевне, має бути німецька комендатура.

Не доїжджаючи до селища, Йоганн скинув гімнастьорку: надто вже небезпечно було з'являтися тут у повному радянському обмундируванні.

В'їхав на головну вулицю селища. Легко, по скупченню машин біля однієї з найкращих будівель, зрозумів: тут. Загальмував коло самих ніг враженого вартового. Промовив владно:

– Гер коменданта. Надзвичайно важливе повідомлення.

Його провели в приміщення комендатури. Черговий офіцер, перш ніж доповісти про нього комендантові, зажадав пояснень. Вайс тупнув ногою:

– Ти, тилова крисо! У вас під носом висадилися радянські парашутисти, а ти ще смієш перед агентом абверу удавати тут із себе штабного ад'ютанта! – І, владно штовхнувши ногою двері, зайшов до кабінету.

Від участі в операції по знищенню радянських десантників Вайс ухилився, пославшись на необхідність негайно продиктувати радистові інформацію в «штаб Валі» про все, що сталося.

Черговий офіцер, після того як «штаб Валі» змушений був підтвердити належність Вайса до служби абверу, став надзвичайно люб'язний ї навіть віддав Йоганнові свій запасний комплект обмундирування, щоб той міг мати пристойний вигляд.

Того дня Йоганнові не вдалося побачитися ні з своїми напарниками, ні з тими, хто організував на них облаву. Його, очевидно за наказом «штабу Валі», протримали понад дві доби в деякій і досить комфортабельній ізоляції. І тільки після того, як сюди приїхали Штейнгліц і Дітріх і Вайс пробув з ними сам на сам якийсь час, потрібний для того, щоб клятвено запевнити обох офіцерів, що про всю цю історію він доповідатиме саме так, як вони домовилися, його випустили на волю. І не тільки це: Штейнгліц і Дітріх офіціально оцінили поведінку Вайса, як героїчну.

Було складено рапорт, слухняно підписаний і комендантом гарнізону, про те, що в даному районі такого от числа висадилася група радянських десантників. Під час її знищення загинули – далі перелічувалися імена військових з підрозділу СС, якому було доручено провести операцію, а також солдат німецького гарнізону, що загинули при перестрілці з тими, кого вважали за радянських десантників.

Три сторони: серйозно покалічений ударом табуретки офіцер підрозділу СС, комендант гарнізону і майор Штейнгліц з капітаном Дітріхом – домовилися в ім'я врятування своєї репутації, і не тільки своєї, про кількість знищених радянських парашутистів.

За основу прийняли співвідношення 1:3 – втрати, звичайні для будь-якого наступального бою. Синицю того ж дня розстріляли за зраду. Хакке, витримавши екзекуцію, не витримав, коли «комісар», допитуючи його після екзекуції, сказав, що він гестапівець. І Хакке признався в тому, що він співробітник абверу, а до гестапо не має ніякого відношення, і заявив, що гестапівці – це кати, а абвер – військова служба розвідки і тому не можна, не треба його вішати, а треба взяти його в полон і поводитися з ним як з військовополоненим.

37

Перебування в льоху-льодовні не минулося для Йоганна безслідно: він захворів на запалення легенів. Але від госпіталю рішуче відмовився.

Лежав у себе в кімнаті у розташуванні «штабу Валі». І нагороджував себе спочинком.

Лансдорф кілька разів провідав його під час хвороби. Першого разу він тільки обережно пробував з'ясувати, як розцінює Вайс усе те, що сталося.

Мимрив щось про честь мундира. Казав, що сумна слабина Хакке – це пляма на мундирі абверу, що Синиця, який так добре зарекомендував себе, виявився нездатним витримати найделікатніший спосіб перевірки. І все це дуже неприємно, бо служби СС і гестапо постараються роздути цей випадок, аби тільки дошкулити Канарісу.

Але Вайсу нічого турбуватися: уже підписано наказ про присвоєння йому унтер-офіцерського звання й про нагороду його залізним хрестом другого класу за участь в операції по знищенню радянського десанту.

І, ніби між іншим, Лансдорф розповів повчальний епізод з практики першої світової війни, коли один із співробітників розвідки, якою тоді керував полковник Вальтер Ніколаї, теж, як і Вайс, був нагороджений залізним хрестом за виняткову сміливість і відданість рейху. Цей співробітник продав жінкам кількох старших офіцерів генерального штабу противника ювелірні вироби із справжніх брильянтів, видавши їх за фальшиві. Потім він допоміг ворожій контррозвідці заарештувати себе, і в нього виявили список тих, кому він продав дорогоцінності.

Офіцери дали зізнання, що жінки їхні купили дешеві дрібнички, що це жалюгідна імітація. А коли експертиза встановила, що брильянти справжні і величезної цінності, долю цих офіцерів було вирішено.

– Тому, багатозначно промовив Лансдорф, – героїзм, доблесть – це все фейєрверк. Я прихильник операцій вишуканих, безшумних, але більш руйнівних, ніж навіть прицільно бомбометання.

Йоганн не зрозумів: чи то Лансдорф хоче применшити значення його «подвигу», чи то пробує наштовхнути його на думку пошукати застосування своїх сил в зовсім іншому стилі роботи.

Штейнгліц щиро радів успіху Вайса. Але так само, як і Лансдорф, скептично розмірковував про те, що в їхній професії сміливість – це наче солдатська доблесть. Нагороджують нижчих, а платять вищим. І розповів про те, як на догоду німецькому генералітету Гейдріх вдало скомпрометував фельдмаршала Бломберга, підсунувши фюреру незаперечні докази того, що дружина Бломберга – колишня проститутка.

– От за таку роботу, – сказав Штейнгліц, – звичайно, не нагороджують. Але платять. І платять стільки, що однієї такої операції досить, щоб забезпечити собі старість.

Вайс, усміхнувшись, сказав:

– Та я ще не думаю про старість.

– Даремно, – дорікнув Штейнгліц. – Молодість – це тільки засіб, щоб забезпечити старість. І більш нічого.

З Дітріхом Йоганн тримався холодно, стримано, всіляко підкреслюючи, що не може змиритися з образою, якої той завдав йому, вирішивши випробувати його перевірною комбінацією.

Нагадав, що під час історії з курсантом Фазою він, по суті, врятував Дітріха й випробування перевіркою пояснює нічим іншим, як тільки бажанням капітана спекатися свідка своєї службової ганьби.

І рішуче заявив, що більш не хоче зберігати все це в таємниці…

Така наступальна тактика вплинула.

Дітріх злякався.

На довершення всього Вайс сказав, що вважає Дітріха, який придумав безглузду перевірну комбінацію, прямим винуватцем безславної загибелі доблесних співробітників СС і солдатів комендатури.

Це можна розглядати як зумисне вбивство, і за такий службовий злочин рейхсфюрер Гіммлер, мабуть, накаже, не розстріляти навіть, а ганебно повісити. 1 зараз Вайс почуває себе так, ніби переховує злочинця.

Добре знаючи, з ким він має справу, Вайс попередив Дітріха, що, відчувши вже один раз на собі його підступність, він тепер подбає про свою безпеку. Виклав усе це на папері й відіслав одному другові, який в разі нещастя з Вайсом негайно передасть пакет в СД.

Усе це Вайс говорив пошепки, і Дітріх відповідав йому теж пошепки. І обидва вони змовкали, коли кінчалася чергова пластинка, покладена на патефонний диск.

Дітріх був жалюгідний. Він навіть почав радитися з Вайсом, чи не застрелитися йому, рятуючи фамільну честь.

Але скоро Йоганнові набридло бути безжальним, та й противно було весь час бачити це вологе, тремтяче обличчя, що пахло пудрою.

Він промовив владно:

– Гаразд. Але пам'ятайте, Дітріх: ви мені зобов'язані всім, а я вам нічим. – І зловісно попередив: – І коли ви хоч на мить це забудете, я не забуду зробити те, про що я вам казав.

Хакке до приїзду слідчої комісії тримали и карцері при розташуванні «штабу Валі».

Курсанта з кличкою Фінік, який прибув до школи з експериментального табору за рекомендацією в'язня № 740014, Йоганн додатково перевірив через Центр.

В групі радистів новачок одразу виділився своїми знаннями і чудовою підготовкою, і Йоганн, мимохідь сказавши Дітріху, що, очевидно, цей Фінік – підхожа кандидатура, зовсім не здивувався, коли через кілька днів дізнався, що курсант зарахований на посаду інструктора.

Чого Йоганн, навіть з якимсь домішком поваги, не міг не оцінити, то це того бундючного самовладання і пихатої великонімецької офіцерської амбітності, з якими його абверівські колеги мовчки сприйняли катастрофічну поразку армій вермахту під Москвою. Ніхто в розташуванні «штабу Валі» не зронив про це ні слова. Здавалося, всі тут змагалися один перед одним в бездоганній майстерності прикидатися.

Але коли раніше тут немовби витав дух дружнього потурання, породжений зневагою до противника і непохитного впевненістю в швидкому й переможному завершенні Східної кампанії, то тепер його замінила крайня підозріливість, нещадна дисципліна й бездоганно точна ретельність, будь-яке відхилення від якої негайно каралося.

Якби Йоганн в цих умовах почав своє просування по службових щаблях абверу, навряд чи він стільки добився б.

Відбір курсантів у розвідувально-диверсійні школи провадився тепер багатоступінчато, з витонченою старанністю. Кандидатів піддавали такій підступній перевірці, що витримували її тільки справжні покидьки, і чимало людей, підготовлених підпільними табірними організаціями, гинуло при цих перевірках – мети досягали одиниці.

Режим у школах посилився, і за найменший відступ від правил розпорядку шмагали, а інколи й розстрілювали.

Але становище Йоганна Вайса було вже зовсім інше, ніж напочатку. В школі у нього були свої люди. Він розставив їх, і по ланцюжку вони керували один одним. Тільки один з них знав Вайса, приймав од нього вказівки, а для інших він лишався ворогом, німцем.

Штейнгліц, зайшовши провідати хворого Йоганна, пригнічено сказав, що тепер Гіммлер і Гейдріх, мабуть, спробують причини тимчасових невдач на Східному фронті звалити на абвер, який не зумів розвідати справжніх сил противника. Канаріс, не розуміючи небезпеки, що загрожувала йому, цілком віддався маневрам таємної дипломатії, зв'язався з англійцями. Але тепер пізно.

Якщо до розгрому вермахту під Москвою Черчілль ще вагався, чи слід укласти сепаратний мир з Німеччиною, щоб спільними зусиллями продовжити війну з більшовиками, то тепер усьому кінець.

– Дурниці, – сказав Вайс, – просто ти (він тепер був на дружній нозі із Штейнгліцом) ображений на те, що Берлін знову відмовився використовувати тебе як спеціаліста по західних країнах, хоч ти посилаєш уже не перше прохання про це.

– А як же я можу не ображатись? – пожвавішав Штейнгліц. – Я знаю своїх колишніх хлопців, які зараз роблять кар'єру і гроші, давно беручи участь у всій цій тяганині з англійцями.

– Поробилися дипломатами! – всміхнувся Вайс.

– Ні, чого ж, працюють по спеціальності. Стежать за тими, хто таємно виконує дипломатичні місії або грає роль посередників у переговорах. – Запитав: – Ти пам'ятаєш тих двох глухонімих?

Йоганн кивнув.

– Навіть ці каліки непогано заробляли в Швейцарії. – Додав зловтішно: – Та їм не довелося одержати готівкою.

– Чому?

– Молодці Гіммлера ліквідували їх. – Зітхнув. – Очевидно, рейхсфюреру не подобається, що Канаріс надто багато на себе бере в переговорах з англійцями.

– Але фюрер знає? Це ж зрада.

– Ти дурень чи прикидаєшся? – розсердився Штейнгліц. – Ти що ж думаєш, Гесс, бувши першим заступником фюрера, без його дозволу, сторч головою кинувся на англійців з парашутом? Та кожному солдатові відомо, що фюрер зупинив Гудеріаиа перед Дюнкерком тільки для того, щоб той не знищив дощенту англійські експедиційні війська. Їм дали змогу перенести ноги й душі через затоку з тим, щоб англійський уряд на прикладі цього дружнього з боку фюрера акту переконався, що є ще можливість спілкування з нами проти головного противника – Росії. В цьому виявився геній фюрера. А те, що зараз Гіммлер, Герінг, Ріббентроп, наш Канаріс і ще дехто, кожен окремо, крутять з англійцями, то це не проти політики фюрера, а відповідно до його надій. Тільки кожен з них зацікавлений у тому, щоб краще взнати, про що розмовляють з англійцями його суперники. І тут для справжнього професіонала – такого, скажімо, як я, – виняткові можливості вискочити у велику політику. І дають не нагороди, а чеки: будь-який банк у будь-якій валюті…

Вайс спитав, яка доля розвідувально-диверсійної групи, куди входив курсант Гвіздок.

Штейнгліц сказав, що, хоч літак, який закидав групу в радянський тил, не повернувся на базу і двоє – старший групи і радист – загинули під час невдалого приземлення, керівництво над іншими трьома взяв на себе радист Варшавської школи Гвіздок. Він передав цінну інформацію, а зовсім недавно його група здійснила диверсійний акт, підірвавши військовий ешелон.

Штейнгліц сповістив про успішну роботу групи без будь-якого натхнення. Може, тому, що це був для нього звичайнісінький, рядовий факт агентурної діяльності, а може, тому, що останнім часом надто був заклопотаний. Йому не давала спокою думка про те, чому ще в червні 1940 року адмірал Канаріс наказав знищити його, Штейнгліца, доповідну записку про надзвичайну слабість англійських збройних сил, що цілком відповідало дійсності, і наказав скласти інше донесення, в якому сили англійців брехливо перебільшувалися. А в Канаріса ж були найточніші статистичні дані про англійські збройні сили: шифрувальник американського посольства в Лондоні Тейлор Кеит передав абверу понад 1500 кодованих повідомлень, знятих на мікроплівку.

Якщо за цим крилася якась політична комбінація, то Канаріс мав би, як це годиться, заплатити Штейнгліцу за послугу. А може, Канаріс примусив його написати брехливу доповідну, щоб потім тримати на гачку? Але навіщо? І так над ним висить постійна небезпека: Гейдріх знає, що він загнав агента гестапо в лапи Інтеллідженс Сервіс. І нікому нема діла, що він зробив так через незнання.

Штейнгліца мучила також одна ганебна згадка. Через твого агента він дістав інформацію про те, що в березні 1940 року Герделер і Шахт, зустрівшись в Швейцарії з особою, близькою англійському і французькому урядам, сповістили йому, що Гітлер має намір рушити далі Данціга і Варшави, на Схід, і захопити чорноземну Україну і нафтові джерела Румунії і Кавказу.

Штейнгліц вирішив, що до його рук потрапив найсвіжіший матеріал, який викривав двох високопоставлених осіб у шпигунстві на користь іноземних держав. І цей матеріал дасть йому можливість здійснити стрибок в раніш недосяжні сфери.

Канаріс, одержавши його рапорт, зім'яв папір і навіть не знищив на спиртівці – кинув у кошик.

Спитав:

– Які прикмети у віслюка? – І пильно подивився на вуха Штейнгліца. – Ви гадаєте… – І торкнувся свого вуха. Всміхнувся. Тицьнув пальцем у кошик. – Ось вони, ослячі ваші прикмети.

Тільки через кілька місяців після цього Штейнгліц довідався, що таким методом Герделер і Шахт за завданням фюрера вивідали, що Англія і Франція прихильно ставляться до німецької агресії на Схід.

Ось вищий клас розвідки тих, хто належить до вищих правлячих класів рейху.

А Штейнгліц їхній чорнороб. Тому його й не радувало, що одна з диверсійних груп, засланих у Росію, успішно виконує завдання. Не ті це масштаби, не ті.

Песимістичний настрій не залишав Штейнгліца.

Ротмістр Герд останнім часом був також заглиблений у самого себе і заклопотаний.

Річ у тім, що він і його тесть були пайовиками акціонерного товариства «Дейч-амеріканіше петролеум АГ», капітал якого на 95 процентів належав американській компанії «Стандарт ойл», що постачала Німеччині половину всієї необхідної для країни нафти. На початок війни вона самого тільки авіаційного бензину дала на суму в 20 мільйонів доларів. Крім того, вона ж побудувала в Гамбурзі найбільший у світі нафтоперегінний завод і фінансувала будівництво заводів синтетичного бензину.

І Герд мав терміново з'ясувати, чи згодяться американські фірми на те, щоб британські повітряні сили бомбили на німецькій території їхню власність, включаючи сюди підприємства автомобільної і танкової промисловості, що перебувають під фінансовим контролем Форда і «Дженерал моторс», чи не згодяться. І якщо згодяться, то тоді слід негайно продумати, в яке діло найрентабельніше вкласти свої страхові премії. Наприклад, у кавказьку чи румунську нафту. Кавказька, безперечно, перспективніша в розумінні колосальних дивідендів. Але хто переконає фюрера в тому, що розгром Москви зараз не такий істотний, як захоплення території України і нафтоносних районів Кавказу?

Слід було б бути зараз у Берліні, де робиться політика.

А він, Герд, змушений сидіти в передмісті Варшави і готувати агентів для засилання з тил Червоної Армії, коли головне і вирішальне зараз зовсім не тут.

Розмисливши, Герд написав листа герцогу Карлу-Едуарду Саксен Кобург Готському, адже він – онук королеви Вікторії, носій титулу англійського герцога Олбаиі, і він же – групенфюрер СА. Доклавши до свого послання чек на пред'явника, Герд просив герцога групенфюрера СА Карла-Едуарда про дружню послугу: дати комерційну ділову консультацію з хвилюючого його фірму питання.

Заклопотаний всіма цими надзвичайно важливими справами, ротмістр Герд схилявся до того, що капітали все-таки слід вкласти в кавказьку нафту. І хвилювався, коли б англійці під час наступу армій вермахту на Кавказ не переправили туди своїх агентів для проведення диверсій на нафтопромислах. Він пам'ятав, що ще до укладення договору з Румунією абвер заспав у її нафтоносні райони спеціальні групи для охорони промислів від диверсійних акцій англійців.

І зараз Герд серйозно подумував, чи не слід йому наштовхнути керівництво абверу на думку про засилання таких груп і на Кавказ, щоб перед захопленням нафтоносних районів забезпечити їх від диверсій з боку противника.

Герд так поринув у всі ці вищі стратегічні міркування, що в справах управління школою цілком поклався на Штейнгліца, обіцяючи йому за цю люб'язність яку-небудь добре оплачувану посаду після війни у фірмі свого тестя.

Про все це Штейнгліц одверто розповів Вайсу.

Інформацію про всі міркування Герда Йоганн передав у Центр.

Навіть хворіючи, Йоганн Вайс не марнував часу, а працював, збираючи за допомогою своїх колег, котрі провідували його, інформацію, щоб бути в курсі подій, які становили для нього істотний інтерес.

Так, він довідався, що остання радіограма, одержана «штабом Валі» від Гвіздка, мала трагічний характер: «Групу накрили радянські органи контррозвідки. Рацію знищуємо. Якщо вдасться втекти від переслідування, намагатимемося перейти лінію фронту». Значить, з Гвіздком все гаразд.

Дітріх, спираючись на свій досвід, якого він набув під час допитів у таборах, відбираючи кандидатури для шкіл, прийшов до висновку, що в росіян надзвичайно розвинене почуття братерської взаємодопомоги, активного співчуття до тих, хто цього потребує. Крім того, в радянських доктринах є офіційні вказівки, які вимагають від громадян чуйності одне до одного. І головне, визначальне: радянське цивільне населення – фанатично патріотичне, і кожен радянський солдат чи офіцер, що став інвалідом після поранення, користується глибокою повагою співвітчизників, піклуванням і покровительством властей.

В зв'язку з цим Дітріх вважав більш ніж доцільним розпочати пошуки в таборах інвалідів. А втім, він мало сподівався на успіх, оскільки завжди табірна адміністрація із суто економічних міркувань в першу чергу ліквідовувала військовополонених, що лишилися каліками, або створювала їм такі умови, за яких вони досить швидко гинули природним шляхом.

Дітріх уже дав абвергрупам команду розпочати в таборах пошуки військовополонених без однієї кінцівки. А коли таких не виявиться, то намітити підхожі кандидатури, щоб після перевірки їхньої благонадійності під тим чи іншим приводом відправити «на лікування» в госпіталь. Там досвідчені медики у відповідності з одержаними вказівками ампутують їм руку або ногу.

Та поки такий контингент надійде в школу, чи не слід намітити кілька кандидатур із підготовлених уже курсантів, які перебувають у незрівнянно кращому фізичному стані, ніж в'язні в таборах, і їхнє зцілення після операції забере значно менше часу?

На думку Дітріха, найкраще ампутовувати нижню кінцівку. Це різко впадає в око, примітно й дає засланому в тил противника агентові можливість вимагати, оскільки руки в нього цілі, щоб його прийняли на роботу на яке-небудь оборонне радянське підприємство.

Наявність рук дає змогу працювати, а відсутність ноги (природно, втраченої на фронті) – найкраща гарантія того, що агент, вступаючи на оборонне підприємство, не буде надто старанно перевірятися.

Штейнгліц високо оцінив цю пропозицію Дітріха.

Лансдорф, вислухавши обох офіцерів із нудно-гидливим виразом обличчя, процідив:

– Щось схоже проробляли компрачікоси.

Штейнгліц не знав, хто такі компрачікоси, і замислено кліпав.

Дітріх, протестуючи, вигукнув:

– Але військовополонені не діти!

– Тонке спостереження для контррозвідника, – іронічно зазначив Лансдорф.

Йому було водночас і прикро, і сумно, він тільки зараз відчув, що з віком поступово слабшає пам'ять і він починає забувати багато чого з своєї багатющої і колись досить витонченої практики.

Ще в роки першої світової війни, під час боїв під Верденом, він придумав летючі розвідгрупи, які спішно інструктували окремих, легко поранених німецьких солдатів, переодягали у французькі мундири й витягували вночі на поле бою. Тут цих диверсантів підбирали французькі санітари й на своїх плечах приносили у фортецю.

Під час війни в Іспанії один з колег Лансдорфа, що займав посаду радника при Франко, згадав про цей метод. Легко поранених франкістів переодягали в комбінезони республіканців, і ночами вони досить успішно орудували пістолетами й вибухівкою на вулицях Мадріда, а вдень виставляли напоказ свої товсто перебинтовані кінцівки, й, жваво шкутильгаючи на милицях по Ріо-де-Гранде, викликали захоплене поклоніння городян.

Але для Лансдорфа це було б нижче його гідності – чванитись своїм блискучим минулим і нагадувати про свої заслуги так, немовби вони були недооцінені. Тому, віддаючи честь задумові Дітріха, він поблажливо згодився з ним.

– Ваша пропозиція в своїй основі дотепна і психологічно невідпорна. Але… – Лансдорф склав перед собою долоні й, розглядаючи старанно відполіровані, з синюватим відтінком нігті (не те вже серце: з віком воно б'ється дедалі повільніше й повільніше), холодно заявив: – Але я рішучий противник, – помовчав, – екстравагантностей, як оце насильне оперування.

Дітріх жваво перебив:

– Ніякого насильства. Об'єкт потрапляє в госпіталь. Там його переконують в необхідності хірургічного втручання. При сучасних анестезуючих засобах у нього навіть не виникає больових відчуттів. Прокинеться і…

Лансдорф скривився.

Дітріх, помітивши це, сказав квапливо:

– Зрештою нашим хірургам дозволено проводити деякі медичні експерименти на табірному матеріалі. Я сам бачив, буваючи у спецблоках, як…

– Ви бачили, а я не хочу знати про це, – роздратовано перебив Лансдорф.

– Але все це в ім'я високої загальнолюдської мети, – нагадав Дітріх. – Зараз не середньовіччя, коли лікарів засуджували до спалення на вогнищі тільки за те, що для проникнення в таємниці людського організму вони розтинали трупи.

– Саме не слід забувати, що зараз не середньовіччя, а епоха цивілізації, яку ми несемо людству. – Цю фразу Лансдорф вимовив майже механічно, згадуючи про свою недавню поїздку до Берліна.

Там він був на інтимному обіді у Геббельса, цієї всемогутньої нікчеми, заляканої скандальними нападами ревнощів своєї дружини Магди, – вона навіть фюрерові вибовкує про всі сластолюбні забаганки свого чоловіка і провісника нової німецької культури.

Так от, після обіду Геббельс повів Лансдорфа в свою картинну галерею, де були розвішані полотна, викрадені з прославлених музеїв різних європейських країн.

Багато з цих картин Лансдорф пам'ятав ще відтоді, коли їздив по Європі, виконуючи різні спеціальні місії, але, як людина освічена, знаходив час відвідувати пантеони мистецтва.