Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 61 страниц)

– Поглянь на список.

Шахтар підійшов до столу.

– І мій номер виписав, гадюка…

– Так, – сказав Йоганн, – це добре, що він тебе не забув.

– Кому добре?

– Ну, скажімо, мені. – Спитав суворо: – Тепер ти зрозумів?

Шахтар знову кивнув. Вайс суворо попередив його:

– Через два дні – не раніш.

– Гаразд, – спокійно сказав шахтар. – Через два дні задушимо.

Йоганн сказав суворо:

– Даси згоду вступити у фашистську школу диверсантів-розвідників. Трохи покомизишся – і згодишся. Але зваж: я тебе більше не знаю, і ти мене там теж не знаєш.

– Ясно.

– Ходім, – наказав Вайс і попрямував до дверей.

І раптом долинуло таке рідно слово.

– Товаришу! – покликав шахтар.

Йоганн обернувся.

– Треба мені теж, дай як слід. – Шахтар показав кулак, заплющив очі, зажадав: – Бий!

– Не можу…

– Тобто як це не можеш? – обурився шахтар. – Як це не можеш, коли треба?

– Не можу, – повторив Йоганн.

– Нікчема, – зневажливо кинув шахтар. Подумав і додав: – Неврастенік.

Побачивши, що це не справило на Вайса враження, шахтар якусь мить подумав і рішучо взяв зі столу гумову палицю, геть вкриту металевими гайками.

– Не треба, – попросив Йоганн.

– Думаєш, обійдеться? – спитав шахтар.

– Обійдеться, – сказав Йоганн.

Вони разом вийшли із спецблоку. Попереду, важко тягнучи ноги, плентався шахтар, позаду, тримаючи руку на відстебнутій кобурі, йшов Вайс. У комендатурі він наказав черговому солдатові охорони одвести в'язня в барак.

А другого дня Йоганн запропонував Дітріхові, начебто за рекомендацією Рейса, включити до списку відібраних ними кандидатур ще в'язня № 740014. І коли потім Йоганн подякував Рейсові за рекомендацію підхожої кандидатури й назвав номер в'язня, Рейс вражено вирячився на Йоганна. Та зразу ж він осміхнувся й відповів, що радий зробити йому послугу. Очевидно, цей гестапівець гадав, що вдало обкрутив абверівця. Він добре пам'ятав, що в'язень № 740014 – найближчий кандидат у смертники, а за якими мотивами саме його відібрали абверівці, – це Рейса не цікавило.

Тепер, коли список відібраних для диверсійної школи в'язнів було складено, капітан Дітріх мав усі підстави вважати свою місію в експериментальному таборі завершеною, і, як вія гадав, завершеною успішно. Радувало й те, що йому пощастило не ходити до табору, бо він боявся інфекції.

Перед від'їздом оберштурмбанфюрер Клейи запросив Дітріха і Вайса на сніданок. І все було, як і минулого разу на обіді на честь їхнього приїзду. Клейн, Флінк, Рейс і Штрумпфель, розвалившись у кріслах, неквапливо розмовляли, тільки тепер предметом їхньої розмови була не музика, а живопис.

Після смачного й ситного сніданку Клейн знову запросив усіх до себе в кабінет.

Професор Штрумпфель повчальним тоном широко ділився з Дітріхом своїми знаннями. Оскільки людина не що інше як різновид тварин, просторікував він, то стимуляторами мають бути найбільш економічно вигідні засоби впливу: голод як покарання і додаткова годівля як заохочення. Прилюдні екзекуції і страти матимуть виховний вплив тільки тоді, коли індивідууми, яких піддають їм, жваво, активно реагують на всі процедури, тобто поводяться природно. Якщо ж вони, що буває частіше, реагують цинічно й протиприродно, то це справляє на глядачів зовсім протилежний вплив.

Огидне ділове повчання, до того ж іще прибране в якусь науковоподібну форму, викликало в присутніх саму лиш шанобливу нудьгу, але перебити професора ніхто не наважувався. І всі пожвавішали, коли Рейс, розімлівши за чаркою шнапсу, дозволив собі перервати надто довгу лекцію:

– А ми, гер професор, у Тремблінці обладнали «госпітальну» приймальну. Там були плюшеві дивани й навіть оленячі роги – в'язні вішали на них одежу. А потім – «прошу». Двері відчинялися – рів. І просто сюди. – Рейс показав собі на потилицю.

Зневага, ненависть, гнів – усе це для розвідника Олександра Бєлова було неприступними розкошами. Йоганн сидів, як і всі, розвалившись у кріслі, курив. Скориставшись з хвилинного мовчання, шанобливо звернувся до Клейна:

– Гадаю, гер оберштурмбанфюрер, усі ці чудові спостереження являють собою волику наукову цінність, і певен, що шановний професор широко опублікує їх.

– О так, – згодився Штрумпфсль. – Це мій обов'язок.

– Але не зразу, – квапливо втрутився Флінк. – Поки не утвердиться світове панування імперії, ми повинні дотримуватися повної стриманості в деяких питаннях. Коли йдеться про інші нації.

– Та це зрозуміло, – згодився Штрумпфель.

Клейн нагадав:

– Щодо голландських євреїв, наприклад, ми виявляли навіть люб'язність: повертали прах родинам у запаяних металевих банках. І брали за банку по сімдесят п'ять гульденів.

Рейс підтримав розмову:

– Кажуть, в Аушвітці, де комендантом Рудольф Гесс, волосся обробляють парою, а потім його напаковують, щоб використати для виробництва матраців. І ще я чув, що в Дахау кістки перемелюють на добрива для полів. Для цього там поставлено спеціальну машину.

– Там колосальні масштаби, – із знанням справи сказав Флінк. – Якби вони не застосовували широко технічні засоби, їм були б потрібні додаткові території для поховань.

Клейн вигукнув з докором:

– Панове, мені здається, бесіда на такі теми не може сприяти травленню.

– Авжеж, – улесливо згодився Рейс, – сніданок був, як завжди, чудовий, особливо смачні були збиті вершки.

– Ви ласун.

– Я згадав матусю, – мрійливо сказав Рейс, – вона так чудесно готувала!

– Так, усі ми колись були дітьми, – млосно зазначив Клейн і, простягнувши ноги в теплих капцях, подивився у вікно. Йшов дощ із снігом. Клейн додав сумно: – А тепер моя голова в тужному снігу сивини. Нещодавно я довго розглядав, себе в дзеркало й побачив немало зрадливих зморщок…

– До речі, – жваво сказав Вайс, – капітан Дітріх і я, ми надзвичайно вам вдячні: ви так люб'язно передали нам список ваших інформаторів! Це величезна послуга абверові.

Флінк кинув на враженого Клейна підозріливо-мстивий погляд.

«Добре! – подумав Йоганн. – Ви, сволота, тепер зчепитеся, як павуки в банці. Флінк напевне накапає донос, і ти, вилощений кате, від нього не відстанеш – теж строчитимеш».

– Стривайте, стривайте, – збентежено промимрив Клейн, – тут щось не так…

Вайс не дав йому закінчити, встав, потиснув руку, мовив, приємно всміхаючись:

– Найкращі побажання вашій шановній дружині і вашому чарівному малюкові. – Потім обернувся до Рейса: – Унтершарфюрер виявив нам особливу люб'язність, рекомендувавши в'язня № 740014: виявляється, це був його особистий інформатор. Воістину висока жертви на вівтар абверу! – Вклонився всім, клацнув каблуками й попрямував до дверей.

Дітріх попрощався стриманіше й не вважав за потрібне комусь там дякувати.

Він твердо вирішив, що добуті тут матеріали припише виключно власній ініціативі та особистій проникливості. Інакше перед Лансдорфом не вислужишся. Він добре знав цю людину.

В роки першої світової війни Лансдорф, друг фон Папена, під керівництвом Вальтера Ніколаї провів чимало блискучих розвідувальних операцій у найбільших країнах Європи. І тепер він на особливому становищі в СД, Гейдріх і Гіммлер звикли покладатися на нього. І все-таки він в опалі: розійшовся з імперським керівництвом у поглядах на єврейське питання.

У перший період, коли наці ще тільки прийшли до влади, Лансдорф вважав винищення єврейської частини населення доцільним, бо це, як він висловився, «привчало необстріляну молодь до м'яса».

Але згодом, після блискавичного захоплення Польщі і Франції, він почав прокламувати ідею, що не слід цілком винищувати євреїв. Найбільш працездатних, за прикладом рабів Стародавнього Риму, треба запроторити у вибрані рудники й шахти, щоб вони в спеціально обладнаних там майстернях виробляли різні цінності. Так само треба зробити і з єврейськими вченими: зібрати їх, ізолювати, але при цьому створити такі умови, в яких вони зможуть займатися наукою. Ну, а всі їхні досягнення стануть надбанням німецьких вчених, які на свій розсуд розпоряджатимуться ними.

Це ревізіоністське судження про одну з істотних доктрин Третьої імперії було розцінене, як лібералізм, і Лансдорф не одержав високого поста, якого заслуговував.

Крім того, в Лансдорфа був украй своєрідний погляд на своїх співвітчизників, призначених для розвідувальної служби.

– Ми – німці, – міркував Лансдорф, – наділені здатністю досконально оволодівати всіма формами державного послуху. Інстинкт дисципліни, сліпого виконання у нас надзвичайно розвинений. Це необхідні якості для розвідника. Але нам не вистачає артистизму французів і слов'ян. Особливо слов'яни – їм притаманні риси реалістичної фантазії. Не випадково саме росіяни подарували людству Достоєвського, Толстого, Чехова. І відчайдушність! Здійснили ж вони, хай їм чорт, цю революцію!

Тому Лансдорф був дуже скупий на похвалу своїм співробітникам. Він завжди вбачав у їхніх операціях схильність до зайвих силових акцій, а позапланові терористичні акти вважав ознакою неврастенії – роботою на публіку. І до Штейнгліца ставився зневажливо: ну, який це розвідник – звичайний різник, позбавлений уяви.

Дітріх знав, як важко заслужити схвалення Лансдорфа.

А от Вайс не знав, як пильно приглядається до нього Лансдорф. Саме в цьому молодому єфрейторові, що прислужував йому, він підмітив той артистизм, якого так бракувало німецьким розвідникам. Він тонко підмітив цей артистизм, коли Йоганн читав йому вголос нуднющий французький роман. У Йоганна був майже підсвідомий талант перевтілення. І він, дуже тонко модулюючи голосом, передавав інтонації, тональність, манеру вимови тих персонажів, довжелезні монологи яких читав куняючому у ванні навченому досвідом, визначному німецькому розвідникові, що однаково віддано служив і кайзерові, і Гінденбургу, і Гітлерові, – як, власне, і весь генералітет Третьої імперії.

29

І потяглися нескінченні табори: прифронтові, збірні, транзитні, сортувальні, відбірні, штрафні… Нескінченні відкриті кладовища, де живі мерці були поховані в дощаних склепах бараків. Холод, голод, епідемії значилися тут у графі найекономічніших засобів умертвіння, і що вищий був процент загибелі людей, то плодотворнішою вважалася робота табірної адміністрації.

Вайс розмовляв з комендантами, слухав їхні скарги, нарікання, роздуми. Скарги скрізь були приблизно однакові. Адміністрація змушена давати табірні ємкості не тільки для військовополонених, але й для усунення зайвих їдців на «звільнених територіях». Розстріли – надто марнотратні: вони поглинають значну кількість боєприпасів, необхідних для фронту, та, на жаль, лише великі концентраційні табори обладнані капітальною технікою знищення.

Вайс висловлював глибоке співчуття комендантам таборів. Він сподівався прихилити їх до себе, більше вивідати й про інші труднощі, з якими стикається адміністрація. Йому треба було, добути матеріали про підпільні комуністичні організації, які діяли в таборах. Цікавили його також найбільш практично корисні відомості про способи втеч, він хотів знати, як здійснюється система охорони, яким чином запобігають втечам, як переслідують і розшукують втікачів. І ці «задушевні розмови», в яких Йоганн лише підтакував і захоплено співчував, давали йому чимало корисного.

Відомості, почерпнуті в табірних картотеках, і безліч інших матеріалів, що назбиралися в Йоганна, потребували особливо місткого сховища. І ось, передбачливо загорнувши свої багатства у вату й надавши їм форми довгої тонкої ковбаси, Йоганн змушений був одного разу порізати автомобільну камеру, щоб умістити в неї свій архів. Переконавшись, що все буде ціле, він заклеїв камеру, засунув у покришку, накачав повітря і поклав у багажник. Змонтований ним запасний скат на випадок чого міг бути не гірший від інших чотирьох.

За ці дні незмірного напруження Йоганн вкрай вимотався, але голова його лишалась ясною, думка працювала чітко, а постійна збудженість, хоч як це дивно, допомогла йому гостріше сприймати події, відокремлювати головне від побічного, чіпко схоплювати на льоту кожне слово, яке могло бути корисним.

Він виконав гігантську роботу, конспектуючи, шифруючи табірну документацію, записуючи на мікроскопічні клаптики паперу розташування таборів, дислокацію охоронних частин і підрозділів. На цих самих клаптиках він розміщував і списки табірного командування, сповіщав статистику умертвінь, імена героїв і зрадників. Особливу увагу він приділяв засобам вербувань, до яких вдавався ворог.

А засобів цих було безліч. Наприклад, в'язня, приреченого стояти кілька днів у вузькій бетонній камері штрафного блоку, несподівано витягали звідти, ставили під теплий душ, голили, натягували на нього пристойний цивільний костюм, садовили в машину й привозили в один з міських «веселих» будинків. Потім, напоївши, одводили до дами. А вдосвіта – знов у машину, знов у штрафний блок, у страхітливий кам'яний футляр. Минало кілька днів. Співробітник гестапо викликав в'язня. І той мусив обирати: або смерть, або зрада.

Існували й більш витончені методи, наприклад, підсилання провокаторів, які видавали себе за антифашистів. Мета тут була подвійна: з одного боку, викликавши симпатїї до себе, виявити справжнє обличчя в'язнів і, з другого – це було складніше, – зблизитися з непокірними в'язнями, втовкмачити їм, що боротьба безглузда, переконати їх, що всіх радянських військовополонених при поверненні на Батьківщину в усіх випадках жде кара. І для більшої переконливості не раз інсценували втечу окремих провокаторів, а потім їх перекидали через лінію фронту або до партизанів, щоб ці зрадники оббріхували тих, хто і в таборах зберігав мужність, стійкість, відданість Вітчизні, знаходив у собі сили боротися з ворогом.

Поступово Йоганн навчився виявляти зрадників. Насамперед він звертав увагу на тих в'язнів, які і в штрафних блоках одержували краще харчування. Потім, щоб переконатися в правильності своїх думок, вивчав продуктові відомості. Підтвердженням було й те, що в канцеляріях він не знаходив ні копій рапортів вищому командуванню про втечу, ні наказу про розшук з переліком прикмет втікача. Не значилися вони також у списку втікачів і не входили в ту графу звіту, яка підсумовувала кількість втеч за місяць. І ніхто з їхніх приятелів по табору не був страчений, а їхніми приятелями завжди були капо.

Іноді таких зрадників сама адміністрація включала в групову втечу – адже всім було відомо, що вони часто попадають у карцер, чим же більше можна зарекомендувати себе! Але в книзі, де з німецькою ретельністю записували всіх в'язнів, яких карали, проти їхніх номерів ніколи не вказувались причини покарання. І хоч вони часто попадали в штрафний блок, їхні номери не стояли в списках тих, хто підлягав знищенню. Розібратися в усьому цьому Йоганнові було не просто. Величезна, надзвичайно копітка робота вимагала гігантського напруження сили, розуму, кмітливості, логічної вправності, колосальної місткості пам'яті. І Йоганн зовсім не був незворушно спокійний, коли морочився з сотнями кілограмів паперу, поринувши в трудомістку слідчу роботу. Постійна загроза висіла над ним. Він розумів, що його чекає, коли в руки гестапівців попаде хоч один його запис, і він не зможе розумно пояснити, з якою метою це зроблено.

Закласти міну під ворожий ешелон, висадити в повітря бензосховище, знищити маститого гітлерівця – все це було ефектніше, гучніше, зриміше, аніж копітка канцелярська робота, що її виконував Йоганн.

І стомлений, виснажений фізично, Йоганн відчував приплив холодної розважливої ненависті, мстивого піднесення, і це робило його відчайдушним, самовпевненим, бадьорим, як ніколи.

Йоганн зрозумів, що його канцелярська робота нараз в багато разів важливіша за так звані силові акції. І коли Центр одержить його матеріали, оперативні групи радянських розвідників після штабної розробки цих матеріалів будуть не тільки вірно й точно націлені проти зрадників, що пробралися за лінію фронту, але й тут, у ворожому тилу, вони зроблять те, що треба. А від скількох мужніх, чесних радянських воїнів, які попали в полон, буде відведена брудна рука провокаторів, що намагатиметься очорнити їх! Хіба це не дорівнює врятуванню життя й навіть більше, ніж життя, – честі людей?

На першій чекістській емблемі зображені щит і меч. Так, чекіст вражає ворога караючим мечем, але не для того, щоб обороняти себе, вручено йому щит, – для того, щоб захищати всіх радянських людей. Так казав йому чекіст-дзержинець, його наставник.

– Щит – це твоє серце комуніста, і ніщо так надійно не захистить радянську людину від біди, як чисте серце комуніста.

Що ж, Йоганнові хотілося знищити зрадників, перевертнів, яких він тут виявив, самому вбити їх. Певне, того «кролика» в експериментальному таборі шахтар уже усунув, може, й не сам: у них там велика підпільна організація. Та хіба дізнатися, хто ховається під № 740014, хіба знайти шахтаря було менш важливо, ніж виявити зрадника? Тепер Йоганн повідомить про нього Центр, і шахтарева сім'я дізнається, що чоловік і батько, який пропав був безвісти, гідний великої поваги, й пишатиметься ним.

Командировка кінчилася. Машина мчить назад до Варшави.

Мокрий снігопад, дороги, розквашені танками, руїни міст, мертві, чорні згарища сіл – пошматована земля, зрита оборонними спорудами, і непоховані трупи радянських воїнів.

Дітріх дрімає, притискаючи до грудей планшет. У ньому списки полонених, пропонованих для вербування, і доповідна записка Лансдорфові, складена Вайсом під диктування капітана в енергійній, хвастовитій манері, що відповідає духові імперської стилістики.

Дітріх дуже задоволений Вайсом і обіцяв, що той одержить унтер-офіцерське звання. Йому подобалися завжди рівна, послужлива Вайсова скромність, його суто німецька працьовитість і та зухвала напористість, з якою він домагався в табірного начальника матеріалів, щоб виконати роботу, яку, власне, мав робити Дітріх.

Гітлер обіцяв: «Я вирощу таку молодь, пород якою здригнеться світ. Ця молодь буде жорстока і владна. Ні про яке інтелектуальне виховання не може бути й мови. В прусських юнкерських родинах – а Дітріх належав саме до такої родини – жорстока воля до влади здавна вважалась ознакою істинно німецького характеру, а військове виховання – єдино можливим для її нащадків.

І Дітріх гадав, що солдатів противника, які здалися в полон, слід страчувати на місці для повчання власним солдатам. Табори для військовополонених він вважав зайвими розкошами й досить скептично ставився до можливості завербувати там надійних диверсантів. Табірний персонал він зневажав: в його очах це були тиловики, що наживаються на крадіжках табірного провіанту і стараються урвати щось для себе. Правда, не треба й особливої спостережливості, щоб помітити величезні свинарні при кожному таборі. Не можна було не звернути уваги й на грузовики, які під'їздили до просторих складів: тут оптом продавали набиті в паки одежу і взуття умертвлених в'язнів. А кістяне борошно продавали для удобрення полів. Жодна дрібничка не пропала марно в дбайливої табірної адміністрації, і в спеціально для того обладнаних приміщеннях зубні коронки страчених переплавляли на газових пальниках у золоті десятиграмові брусочки.

Та Дітріхові було байдуже до всього цього, і взагалі він не хотів себе нічим обтяжувати, а тим більше бабратися в табірному бруді. Та надміру пихатий Дітріх розумів, що, коли б не довготерпляча працездатність єфрейтора Вайса, навряд чи вдалося б йому так успішно справитись із своїм службовим завданням.

І хоч Вайс змарнів від перевтоми, він не втратив своєї звичної привітності, завжди лишався однаково уважний, шанобливий до свого начальника, і приємно було бачити його постійну білозубу усмішку. До того ж ясно, що цей єфрейтор не дурний. Він тямущий, в міру освічений і так простодушно відданий Штейнгліцу, що ображається кожного разу, коли Дітріх дозволяє собі покепкувати з вад майора. Цю відданість Дітріх розглядав як благородну рису, яку його батько так цінив у підлеглих.

Вайс теж був задоволений Дітріхом. І вважав, що йому пощастило: ця наволоч, як виявилося, неактивна, лінива тварюка. Капітан цілком поклав на Йоганна свої обов'язки, мало в що втручався, майже нічим не цікавився і не заважав.

Думки його не затрималися на Дітріху. Він з огидою згадав своїх «приятелів» з табірних служб гестапо, цих чистюль, які турбувалися про своє здоров'я і панічно боялися підхопити інфекцію. Для профілактики вони тричі на день приймали душ, раз у раз протирали руки спиртом і старанно збривали кожну волосину в себе під пахвами, щоб, боронь боже, не завелася нужа, а одеколоном од них смерділо так, що коли постояти довго поруч, починала боліти голова.

Сп'янілі воєнними успіхами Німеччини на Заході, розгромом армій найбільших капіталістичних держав, вони не сумнівалися в близькій перемозі над Радянською Армією. І тому, впевнені, що їхні звірства залишаться без відплати, афішували їх, похвалялися запаяними скляними посудинами з дитячою кров'ю – її одсилали літаками в армійські госпіталі; називали храмами науки спецблоки, де німецьких студентів-медиків навчали оперувати не на трупах у Морзі, а на живих в'язнях.

А потім, після, того, як ці гестапівці, часто Вайсові ровесники, показували йому спецблоки, вони по-дружньому піклувалися про нього, стараючись уберегти від інфекції: сприскували одеколоном з пульверизатора, лили йому на руки з глечика теплу воду, якщо душ не працював. І слово «скотина», яким тут називали в'язнів, не звучало в їхніх устах лайкою. Зовсім ні. Вони й справді в'язнів мали за людиноподібну худобу й поділяли їх тільки на слухняних і неслухняних, здатних і нездатних піддаватися дресируванню.

Іноді все навколишнє починало здаватися Йоганнові фантастичного маячнею, схожою на сновидіння божевільного. Ось він грає в скат із своїми ровесниками за столом, застеленим чистою скатертиною, п'є ниво. Вони розповідають йому про своє дитинство, про батьків, мріють, щоб швидше закінчилася війни й можна було вернутися додому. Вони жартують, грають на акордеоні, співають. А потім хтось із них встає і, з жалом сказавши, що йому час на чергування, надіває пілотку, вішає на шию автомат, бере палицю або иагай і йде в табір, щоб бити, мучити, вбивати.

І він, Олександр Бєлов, махає на прощання рукою цьому вбивці, привітно всміхається, записує номер польової пошти, щоб потім по-дружньому листуватися, і вголос жалкує, що такий чудовий хлопець залишає компанію.

Кожного разу, коли Йоганн бачив тут змучену радянську людину, незрима рана відкривалася в його душі. Таких ран ставало щораз більше, і він мусив виробити звичку терпіти цей незцілимий, постійний хронічний біль і, не надіючись на те, що він минеться, навчитися жити з цим болем і робити свою справу так, щоб біль не заважав йому, ховати свої почуття, знаючи, що ще не скоро прийде час, коли він зможе знову стати тим, ким він є насправді. І яке ж це буде щастя!..