355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 27)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 61 страниц)

Досліджуючи душі агентів за їх письмовими одкровеннями, співробітники обперу В чиновницькою запопадливістю підраховували кількість безсумнівних і сумнівних антирадянських виразів, і якщо баланс був на користь курсанта, йому ставили позитивну оцінку, якщо ж ні, твір доводилось писати заново.

Йоганн теж мав свій реєстр. Він зберігав у пам'яті клички курсантів, у творах яких можна було підмітити ухильну двозначність або навіть такий викрутас, як написання слова «Батьківщина» з великої букви, і багато інших тонкощів. Можливо, тут був якийсь таємний задум, а можливо, й автоматизм ще не зжитої звички.

Тупа злість не шукає оригінальної аргументації для доказу своєї готовності слухняно виконувати волю сильного. Доповідаючи Лансдорфу про отаких писак, Йоганн підкреслив збіги в їхній аргументації і обережно натякнув, що ці люди не викликають в нього довір'я, він сумнівається в їхній щирості: свідчення того – механічне повторювання тих самих антирадянських виразів.

Лансдорф похвалив його за проникливість.

Гаген розробив тактику засилання диверсантів на радянську територію. Він пропонував одночасно засилати по дві групи, розчленувавши їхні функції: одна з груп призначається безпосередньо для виконання завдання, а друга веде за нею паралельний контроль-нагляд і, якщо завдання виконано, знищує цю групу.

Йоганн написав подібну ж доповідну записку, причому його пропозиції збігалися з розробкою Гагена, та через деякий час подав Лансдорфу рапорт, в якому детально викладав, чому він вважає свою доповідну помилковою.

На перший план Вайс висунув міркування економічного порядку: амортизація транспортних засобів, витрата пального, комплектів озброєння, засобів зв'язку. На другий – звітність перед Берліном. Якщо для виконання кожного завдання засилати подвійну кількість агентів, а наслідки визначити діяльністю тільки половини цих агентів, то ефективність роботи школи буде наполовину знижена. І третій аргумент. Принцип фюрера – тотальне шпигунство, і, керуючись ним, слід проводити масове засилання агентури. Резерви матеріалу є для цього великі, і коли навіть буде певний відхід, то вони все ж таки не ухиляться від головного – вказівок фюрера.

Лансдорф прийняв Йоганнову самокритику, а заодно не дав ходу й доповідній Гагена, заявивши, що пропонована ним тактика прийнятна лише для особливо важливих завдань.

Так Йоганн підготував грунт для можливості паралізувати дії засланих груп у тих випадках, коли в них виявиться людина, здатна контролювати агентів і при потребі знищувати їх. Крім того, він вселив Лансдорфу думку про необхідність раніше примиритися з тим, що окремі групи не зуміють виконати завдання. Ці провали не матимуть особливого значення, бо кількість засланих груп з часом збільшиться.

Прагнучи цього, Йоганн виходив з свого не відкинутого навіть тут переконання в тому, що прошарок зрадників серед військовополонених, по суті, мізерний і, вербуючи потрібні їм кадри, абверівці зачерпнуть не тільки цей прошарок, але й ті шари радянських військовополонених, які вберегли відданість Батьківщині, а коли ще попередити підпільні табірні організації, то в школи потраплять люди, яких самі підпільники пошлють на подвиг.

Йоганн навіть вдався до расової теорії для того, щоб втовкмачити колегам, що представники нижчої раси не здатні виконувати складні агентурні завдання: інтелектуальна неповноцінність, примітивність психіки ставить перед ними неподоланні бар'єри.

А Гагена він утішив, сказавши, що коли навіть деякі групи й проваляться чи перейдуть на бік противника, то це притупить пильність росіян і створить на якийсь час сприятливі умови для дій інших груп.

Гаген погодився з Йоганном і назвав це тактикою розкидання принади. Він навіть сказав, що така тактика – щось нове в умовах специфічних дій, забезпечених великою кількістю матеріалу, послуги якого не потрібно оплачувати, як доводилося їх оплачувати на західноєвропейському театрі війни.


34

В'язень № 740014 з експериментального табору «О-Х-247», той самий, якого там врятував Йоганн і якому він відкрив своє справжнє обличчя, щасливо прибув до школи й після оформлення дістав кличку Туз.

Ало в першій же розмові з Йоганном він висловив явне невдоволення тим, що його витягли з табору смерті.

Сухо й трохи гордовито він сказав Йоганнові, що в таборі його обрали одним в керівників підпільної організації, їм пощастило зв'язатися з іншими підпільними організаціями і створити комітет Союзу військовополонених, який вони згодом мають назвати Верховною Радою Союзу військовополонених. Вони будуть об'єднаними зусиллями при підтримці німецьких антифашистських організацій готувати одночасне повстання в усіх таборах. Тому він вважає своє перебування в школі недоцільним. І хоч робота, виконана комітетом, поки ще не така значна, однак його місце там, у таборі.

Усе це було несподіванкою для Йоганна. І означало втрату людини, на яку він міг тут цілком спертися. Разом з тим, повернувшись у табір, Туз зумів би допомогти Йоганнові, і в розвідувально-диверсійні школи посилалися б ті військовополонені, яких одберуть для цього підпільні табірні організації.

Йоганн пообіцяв Тузові, що постарається, пославшись на якусь його провину чи на нездатність до агентурної роботи, відправити назад у табір, як тільки той знайде собі серед тутешніх курсантів гідну і вірну заміну. І з цього моменту став уникати будь-яких зустрічей з Тузом.

Не можна було не звернути уваги на зовсім нові, самовпевнені манери колишнього № 740014. Він з якоюсь поблажливістю, з неприхованою перевагою, загадково всміхаючись, слухав Вайса, неначе хотів дати йому відчути, що він, Туз, тепер уже не такий, як раніше. Тепер він персона, наділена якимись правами, що особливо підносять його, і ще невідомо, хто кого обслуговуватиме: він радянського розвідника чи той його.

І хоч з костистої його фізіономії не зійшли сліди лишаїв, побоїв, голоду, а одержаний у школі французький мундир висів на ньому, як на вішалці, і величезні кисті його робочих рук з висхлими м'язами, розбиті неймовірною працею на каменоломні, скидалися на два сплющених грона із скарлючених пальців, – незважаючи на все це, від усієї його постаті віяло такою величністю, яку не передати потім нікому ні в бронзі, ні в мармурі.

Такою статечною, сповненою почуття власної гідності людиною його, безперечно, зробило довір'я, яке виявили йому в таборі, обравши до керівництва підпільної організації.

Це був обранець народу, сповнений почуття гордості, викликаної цим обранням, твердо переконаний у тому, що він наділений найголовнішою тут владою.

Ось чому він дещо поблажливо слухав Йоганна, гадаючи, що хоч той і радянський розвідник – може, навіть лейтенант чи капітан, – та, однак, службовець. А він, Туз, – повноважний обранець народу, отже, його влада тут вища. Так би мовити, представник блоку партійних і безпартійних. І обраний він не просто від експериментального табору «О-Х-247», а й від міжтабірного Союзу військовополонених, який має підготувати повстання в'язнів концтабору. І він входить до керівної групи цього міжтабірного Союзу.

Інформація Туза про плани створення Союзу військовополонених була вкрай лаконічна. Можливо, Туз ущільнював її так, враховуючи обмеженість часу, відведеного на їхню зустріч, але не виключено також, що він хотів дати відчути Вайсові ту сувору діловитість, якою пройнята робота табірного комітету.

Та й цього було досить, щоб Йоганн відчув незламну непокору, яка підносить душу, могутню життєздатність радянських людей, вбити її неможливо так само, як і життя на землі.

В Йоганнових очах немовби померх ореол якоїсь винятковості, яким, так йому здавалося раніше, осяяна його місія, бо тисячі людей, як от і цей в'язень № 740014, вершать подвиг боротьби у ворожому тилу, такий, як і його, подвиг, використовуючи методи такі самі, як і він. І, по суті, їм незрівнянно важче боротися в таборі, перебуваючи немовби на дні гігантської могили, тоді як Йоганн опинився майже в привілейованому становищі, хоч найменша помилка може приректи його на триваліші й нестерпніші, ніж дія них, муки перед неминучою стратою.

Майор Штейнгліц, натхненний старопрусським заповітом «людина – ніщо, організація – все», геть поринув в адміністративну діяльність. Потоковий спосіб масового виробництва розвідників, до якого він напочатку ставився скептично, поступово захопив його можливістю блиснути канцелярським розмахом рапортів, які надсилалися в Берлін. Разом з Гагеном вони готували статистичні доповідні, де, грунтуючись на майбутніх перемогах вермахту, відраховували проценти від людського складу переможених армій в сітку своїх шкіл. І ці прогнозовані підрахунки були грандіозні, вагомі.

Встановлений у школі розпорядок дня ніколи не порушувався. Встають о 6-й годині, навчання – од 8-ї до 12-ї години і з 14-ї години до 18-ї години, перевірка – о 21-й годині 30 хвилин. Відбій – о 22-й годині.

В неділі занять немає. Курсантам пошту привозять просто в барак, це всіляка антирадянська і білоемігрантська література й газети, іноді коротка лекція на тему «Історія Радянської держави».

Обмірковуючи безвідмовно діючу систему організації і виховання, її швидку результативність, Штейнгліц висловив побоювання, коли б за таких ідеальних умов, зріднившись, так би мовити, з німецьким способом життя і порядком, курсанти не забули про ті умови, за яких їм доведеться орудувати, і тому дав вказівку розвісити в бараках радянські трофейні плакати. Він наказав також, щоб курсанти зверталися один до одного із словами «товариш» і в неділі обов'язково співали хором своїх народних пісень.

Дітріх був заклопотаний створенням надійної системи так званого «негласного оперативного обслуговування складу слухачів школи».

Він підібрав серед курсантів найнадійніших для виконання функції провокаторів. Дав завдання доставити в розташування школи кількох жінок, здатних – головним чином, в інтимних умовах – перевірити політичну надійність окремих сумнівних осіб. Вирішив дати цим останнім можливість виходити за межі школи, щоб стежити за їхньою поведінкою на волі. Наказав виділити в його особисте розпорядження велику кількість спиртного для проведення експериментів, і курсантів підпоювали, сподівались одержати від п'яних хоч якусь варту уваги інформацію про їхні настрої. Старанно продумував всілякі перевірні комбінації для тих, чия поведінка здавалася йому підозрілою. Наказав поставити мікрофони в гуртожитку.

Одним словом, кожен поринув у свою діяльність.

І лише Лансдорф не порушував звичного, встановленого ним ритму життя і без піднесення вислухував хвальковиті рапорти підлеглих.

Штейнгліца він завжди пригнічував своєю розумовою перевагою і вбивчим скептицизмом.

– Будьте ласкаві, майоре, нагадайте мені, від кого ми одержали згубні для Франції відомості про її воєнний потенціал?

Штейнгліц з готовністю перелічував імена відомих йому шпигунів.

– Дурниці! – зневажливо відповідав Лансдорф. – Дріб'язок. У 1938 році французький генерал Шовіно опублікував книжку «Можливості вторгнення», з передмовою маршала Петена. Вона стала для нас настільним довідником. – Розглядаючи нігті, поцікавився: – А по Англії?

Штейнгліц, виструнчившись, мовчав, хоч йому дуже кортіло нагадати про свого особисту заслугу.

– Знаменитий англійський воєнний історик Ліддель Гарт опублікував працю «Оборона Британії». Фюрер високо оцінив цю книгу. А Гесс відзначив, що вона важлива для правильної оцінки всієї ситуації в цілому і зміст її знайде важливе практичне застосування. – Дорікнув: – Ви не тривожитесь про підвищення своїх знань, майоре. І даремно. – Докинув багатозначно: – Ключі від державних таємниць не завжди обов'язково красти, видирати, добувати підступними способами чи за допомогою масового виробництва поганеньких відмичок. Люди мислячі можуть їх дістати від учених, істориків, дослідників, які часом дбають про свою пиху більше, ніж про інтереси власної держави.

Штейнгліц образився, сказав стримано:

– В салоні леді Астор, поклонниці нашого фюрера, будь-який агент-практикант може дізнатися, що годину тому казав Черчілль, – для цього йому тільки не слід приховувати, що він наш агент. У Франції я можу вам назвати імена кількох міністрів, які щомісячно одержували із спеціальних фондів адмірала Канаріса винагороду, що значно перевалила їхнє міністерське жалування. Що ж до асигнувань на радянську агентуру, то тут, на жаль, ми досягли такої економії коштів, яка може поставити під сумнів усю нашу роботу. Якщо, звичайно, – додав він, – не рахувати витрат на допомогу емігрантам і на пенсії родинам наших агентів-німців після того, як радянські органи перепинили їхню діяльність.

– Ну-ну, не треба гарячкувати, – заспокійливо, мирним тоном сказав Лансдорф. – Я ціню ваші зусилля і розумію ваші труднощі. – Промовив замислено: – Очевидно, більшовикам вдалося вселити народові думку, що держава – це в якійсь мірі власність кожного, і вони дорожать інтересами держави так само, як ми з вами своїм майном. – Зазначив діловито: – Я переглядав протоколи допитів різних військовополонених. Деяким з них, виявляється, легше розстатися з власним життям, ніж з тими відомостями, які вони мають. Трудний матеріал, трудний. І тому ще раз нагадую: гнучкіше, гнучкіше з ним. І якщо ви вважатимете за потрібне, тих, хто особливо подає надії, слід було б на кілька днів повезти до Берліна, щоб вразити їхню уяву рівнем нашої цивілізації, добробуту, побутовими умовами, магазинами. Нехай навіть щось куплять собі. Одним словом, спробуйте вплинути з допомогою арсеналу не тільки наших ідей, але й речей. Ви мене зрозуміли?…

Штейнгліц з цієї розмови зрозумів тільки, що Лансдорфа непокоїть ненадійність курсантського складу і що, на його думку, агентурна робота в західноєвропейських країнах має сприятливіший грунт, ніж у Росії, – з цим останнім Штейнгліц був цілком згодний.

Спостерігаючи учбові заняття курсантів, він переконався, які це тупі, нездібні люди. Найелементарніші речі вони насилу засвоюють, в усіх розслаблена пам'ять, бракує кмітливості, і тому строки навчання неприпустимо затягуються. І Штейнгліц з гордістю за свого співвітчизника думав про колишнього свого шофера, єфрейтора Йоганна Вайса, що так блискуче втілив у собі найкращі риси німецької нації. Адже він за найкоротший час зумів повністю оволодіти необхідними знаннями і зайняти гідне місце серед найдосвідченіших співробітників абверу. Отаких, як Йоганн, здібних молодих людей він не бачив серед цих росіян і був переконаний, що винна в цьому їхня національна обмеженість, одвічна відсталість від інших європейських народів.

Звичайно, звідки б міг знати Штейнгліц, що, здавалося б, кричуща тупість, безпам'ятність, некмітливість багатьох курсантів вимагали від них справді віртуозної кмітливості й гостроти спостережливого розуму.

До речі, цей талант декого з курсантів прикидатися ставив Вайса в таке саме скрутне становище, як і Штейнгліца, і гнітив їх обох, хоч і не в однаковій мірі, і з зовсім протилежних приводів. А джерело труднощів було для них одне.

Досі Йоганн не міг вважати, що він достатньо вивчив хоча б одного курсанта. Саме це й було причиною його безсонних роздумів, коли доводилося перебирати в пам'яті тисячі надзвичайно дрібних, розрізнених, ледве відчутних доказів, які свідчили про те, що людина лишилася людиною. Та ці обнадійливі рисочки поєднувалися з такою силою негативних ознак, що зробити якийсь рішучий висновок було поки що неможливо.

А час ішов і владно вимагав дій, і хоч Йоганн майже регулярно лишав інформацію для Центру в тайнику, що його вказала Ельза, і одержував через зворотний зв'язок рекомендації і поради, крім Туза, вірних людей йому й досі знайти не вдалося.

Денний раціон курсантів становили: хліб – 400 грамів, маргарин – 25 грамів, ковбаса горохова або кінська – 50 грамів і 3 штуки сигарет. Вранці і ввечері ячна або бурякова кава. Порівняно з табірним цей пайок міг здатися розкішним.

Найбільше курсанти страждали від нестачі курива. Подібно до того як в'язень, чекаючи вироку, прагне втамувати тугу безперервним курінням, так само й ці люди: одні – мляві, пригнічені, з уповільненими рухами, інші – збуджені аж до істерики, – мучилися від тютюнового голоду.

Якось Гаген добродушно пообіцяв їм бадьорим тоном:

– Коли допоможете нам захопити Кавказ, буде вам табак.

Хоч у перекладі на російську мову це звучало дещо двозначно і дехто всміхнувся, така обіцянка нікого не втішила. Після відбою Йоганнові доводилося по черзі з іншими перекладачами сидіти з навушниками в канцелярії біля проводу мікрофонів, встановлених у гуртожитках. З допомогою перемикача він міг чути, про що розмовляють між собою курсанти в першому-ліпшому приміщенні кожного з бараків.

Після чергування він мав здавати запис найбільш істотних розмов Дітріхові. До речі, Йоганн догадувався, що такі самі мікрофони встановлені в кімнатах співробітників штабу, але цю лінію прослухують тільки працівники третього відділу «Ц» і сам Дітріх.

Ось зараз Вайс чує в навушниках скрипучий, солоденький, діловитий тенорок курсанта Денисова на кличку Селезень.

Русявий, сіроокий, розмовляє окаючи, на обличчі прохальна застигла посмішка. У своєму «творі» Денисов писав: «Як відомо, людина народжується в житті один раз. Але при цьому від неї не залежить, якої країни громадянство вона матиме. Через такі стихійні обставини я став радянським громадянином».

У цейхгаузі Денисов довго й старанно вибирав собі недоноски французького трофейного обмундирування, які кращі. Досвідчено шукав такі черевики, каблуки й підошви яких були менше стоптані, добре знаючи, що зносити йому все це не доведеться й після закінчення курсів видадуть усе інше. Але хазяйський інстинкт був вищий за реальні обставини. І Денисов щасливо всміхався, коли йому вдалося розшукати в купі взуття пару черевиків на подвійній підошві.

– Добрива річ, – сказав він, вдоволено усміхаючись. – Розрахована на серйозного споживача.

У їдальні він їв повільно, вдумливо. Коли жував, у нього рухалися брови, вуха, вилиці й навіть цупке волосся на тім'ї. Охоче міняв сигарету й відламану половину від другої на порцію маргарину.

Учився старанно. Відчував справжнє задоволення, одержуючи добру оцінку, засмучувався від поганої. І був по-своєму кмітливий.

Денисов розповідає зараз, певне, лежачи на ліжку:

– Опритомнів я, і перше, чому аж дуже зрадів, – це те, що не вмер, і бій кінчився. Дуже було неприємно думати, що всі саме в твоє тіло стріляють. Підходить німець. Дивлюсь – людина як людина. Усміхаюсь делікатно. Ну, він мене й пожалів. Веде, автоматом у спину штовхає. Навкруги наші хлопці лежать. Жалію. Поспішили. А загробного ж бо життя немає. Землячок мій у нашій роті був. Його б я ще відносно полону посоромився. Та він раніше в санбаті помер. Отож свідків немає. А я, виявилося, живучий. Маю можливість далі існувати. Мені ж найкращого життя й не треба. Мені аби тільки хатинка та сонечка трішки, ну й щоб їжа. Я не заздрісний. Мене сюди тільки за саму поведінку прислали. Я і в таборі жити звик. Припасувався до всього. Люди обурюються за покарання несправедливе. А я що ж, нічого, продовжую жити, тільки трошечки примружуся й нічого – існую. Є причини од нас залежні, а є незалежні. Є табори, є школи для шпигунів – теж. Хтось же однаково місце займе. А чому не я? Не піду – інший піде. Механіка ясна.

Грубий голос, певне, чоловіка з кличкою Гвіздок. Обличчя в нього після опіку в глянсуватій, тугій, тонкій, напівпрозорій шкірі. В анкеті записано – сапер. Вайс підозрює: танкіст або льотчик, обгорів у машині.

Гвіздок сказав:

– Ти акуратний і різатимеш акуратно.

– Мені це не обов'язково, – заперечив Денисов. – Я на радиста подав. З огляду на грамотність, гадаю, зважать. У колгоспі я завжди на чистій, письменній роботі був.

– Лизучий ти.

– А це в мене од чемності. Маю особистий життєвий досвід всяке начальство шанувати й поважати. Розум у мене, може, й невеликий, та чуйний. Звеліли під час колективізації тиснути, ну я й тиснув. Та кого за моєю статистикою висилали, перед їхніми родичами потім вибачався. Не я. Влада! Скажу супроти – мене зачеплять. Розуміли. Народ у нас свідомий. Іншим у віконце стріляли – тільки не мені. Я людина простодушна й тим корисна.

– Як блювотне.

– А тобі мене такою грубістю за самолюбство не вщипнути. Ні. Хочеш – давай плюнь! Утруся, й нічого. Якщо тільки ти не заразний. Плювок – це тільки так, видимість. А от коли ти мене де-небудь захочеш фізично… Тут я теж тобі самооборону не виявлю. Але начальство точно знатиме, хто мені пошкодження зробив. Оскільки я тепер на їхньому інвентарному обліку.

– У нас одного такого в таборі у сортирі задушили, – сказав Гвіздок роздумливо.

– І даремно, – заперечив Денисов. – Убили одного, скажімо, провокатора. А за його мерзенну душу десятків зо три хороших людей потім постріляють. Я завжди був проти такого. І можна сказати, що чимало хороших людей врятував тим, що одвертав од нього.

– Доносив?

– Та ж всього на одного, на двох, що замишляли. А зберігав цим життя десяткам. Вдумайся. І вийде благородна арифметика.

– Кусок ти…

– На словах зачіпай мене, як хочеш. На грубощі я не піддатливий. І тебе назад ними не зачіпатиму. Бо мені кожна людина – людина. А не скотина, не тварина, хоч я теж до них ставлюся з любов'ю. І при мені завжди кіт жив. І коли хочеш знати, то за ним я сумую, згадую. А люди – що ж. Люди скрізь є, і всі вони люди, і кожен на свій копил.

– І довго ти за Радянської влади жив?

– Звичайно, як усі, – з самої дати народження до сімнадцятого липни цього року, коли ми накрилися, – охоче відповів Денисов.

Гвіздок сказав замислено:

– От я б з тобою на завдання в напарники пішов: людина ти розсудлива, з тобою не пропадеш.

– Ні-і, – одказав Денисов. – Проти тебе в мене особисте заперечення.

– А чим не годжуся?

– Уколошкаєш ти мене – і все, і сам застрелишся від жалю.

– Чого б це?

– А так, очі в тебе дикі. Німець, він до нас тупий, не розбирається. А я відчуваю – пережинаєш. До своїх не подасися, ні. Цього я не кажу, Зовсім ні. Прийдеш, припустімо, до властей: мовляв, здоровенькі були, дозвольте покаятися. А тебе – цап в НКВС. Можуть і зразу, без гри в піжмурки, а можуть і змилосердитись – дадуть четвертак. – Сказав докірливо: – Знайдуться серед нас, я гадаю, наївняки з мрією в штрафниках свою провину спокутувати. Мрія дитяча. На то він і «караючий меч» у руках пролетаріату, щоб таких, як ми, наївняків, укорочувати.

Гвіздок спитав:

– Тобі за таку агітацію сигаретами видають чи жиром?

– Ні-і, я добровільно. – Тривожно спитав: —А що, хіба добавку дають за правильну бесіду?

– Дають, – сказав Гвіздок. – Та тільки не тут.

– А ти мене не страхай. Інші, такі, як ти, коли, бува, – влипнуть, може, таблетку з отрутою проковтнуть. Я – ні. Я самогубством займатися не буду. Пан інструктор правильно рекомендував: легенду на зізнання. Я радянські закони знаю. За швидке і щиросерде зізнання – по статті знижка. Ну й поживу в таборі, що ж, і там люди.

– Ох, і гнида ти, Селезень!

– Я ж тебе інформував, – сердито сказав Денисов. – Не зачепиш!

Зашарудів солом'яний матрац, певне, ліг… Тиша.

Йоганн повернув ручку перемикача на другий барак. Тут грали в карти на сигарети і порції маргарину. Зробив запис: «Курсант Гвіздок сказав курсантові Селезню: якщо той захоче перебігти до противника, Гвіздок застрелить його. Гвіздок виявляє правильний виховний вплив. Можливо, слід об'єднати їх на завдання».

Згадав, як одного разу Гвіздок сказав йому у відповідь на зауваження: «Пане інструктор, у мене тільки очі відчайдушні, а так я тихий, як дурень, спитайте, в кого хочете». Не так давно Йоганн став свідком бійки Гвіздка з колишнім криміналістом Хничем. З'ясовуючи причину, дізнався: Хнич сказав щось брудне про дружину Гвіздка, і той мало по вбив його. Обох відправив тоді в карцер. Хнич благав посадити їх окремо, доводив, що Гвіздок – псих і задушить за свою жінку.

Після чергування Вайс дізнався в картотеці адресу Гвіздка й склав шифровку: просив знайти Гвіздкову дружину і переслати од неї листа для чоловіка.

До карточки Денисова він прикріпив жовтий квадратик: ненадійний, до карточки Гвіздка – зелений: перевірений. Це він зробив не для себе, а для орієнтації своїх колег, вірніше – для їхньої дезорієнтації.

Випав нетривкий, слабенький сніг. Повітря було тьмяне. Курсанти на плацу робили фізкультурні вправи: присідали, змахували руками.

Денисов старанніше за інших проробляв вправи. На його вилицях з'явився рум'янець, очі блищали від задоволення, що він живий, дише і скількись там житиме.

Гвіздок змахував руками завзято, енергійно. Рожеве, глянсувате його обличчя було непорушне, як лакована маска.

Курсанти топтали слабкий, ніжний сніг, відпечатуючи на ньому свої чорні сліди, що зразу заповнювала тала вода.

Величезні сосни з рожевувато-жовтими стовбурами в легкій лусці відшарованої тонкої кори широко розкинули віття з зеленими кистями хвої. І коли підвести голову й довго дивитися на шатрове верховіття дерев і ще вище – в саме небо, дивитися до легкого запаморочення, то може прийти п'янке відчуття, що нічого цього немає, і не було, і не може бути, і ось зараз Йоганн опустить погляд і побачить…

Ні-ні, не можна розпускатися, дражнити себе, свою уяву.

Сьогодні заняття з підготовки агентів шляхом допиту один одного. Цим заняттям відводиться багато навчальних годин. Один з агентів виступає в ролі офіціального співробітника радянської контррозвідки, другий – у ролі затриманої в тилу радянських військ підозрілої людини. Перший мусить доводити, що «затриманий» належить до агентури німецької розвідки, а другий – виправдовуватися і будь-якими засобами відводити від себе звинувачення.

Ці «спектаклі», влаштовувані «турнірними парами» за кожним столом, давали Йоганнові нові, невідхильно викривальні докази проти одних і зміцнювали надії, які покладалися на інших – тих, кого він підмітив і до кого в нього навіть з'явилася наче якась прихована симпатія.

Денисов грав свою роль цілком щиро. Його сірі, як слизюки, очі мокрі. Принижено й скорботно він благає свого «слідчого»:

– Ви до мене по-людськи. Оточили. Втік. Документи зничтожив. А ці? Звідки ж я знав, що вони «липа»? Переходив лінію фронту з одним оточенцем. Його вогнем накрило. Я документи в нього витяг: здати властям, як годиться. Ну, наскочив на патруль. Вони – документ! Я й підсунув його документ. Коли б я знав, що він шпигун, я б його самостійно зразу, Примкнув до мене, гад! А я ж не сищик, щоб зрозуміти, хто він такий. Чому біля залізниці бродив? Та де ж мені ще бути? Втомився, все пішки. Хотів під'їхати з попутним ешелоном. Як це куди? До великого населеного пункту, де НКВС. Доповісти. Армійські особісти – вони нашого брата, оточенця, зразу того… А ви досвід на шпигунах маєте. Вам розрізнити чистого від нечистого сам бог велів. Що значить – ховався? Ні від кого не ховався. Мені боятися своїх нічого, це я коли в німців у тилу переховувався, може, звичка лишилася ховатися, то я за неї пробачаюсь…

Гвіздок захоплено розігрував роль слідчого, казав розлючено літньому, статечному Фішці, колишньому петлюрівцеві, який вважав себе тут найвищим за всіх, чванився своїм заслуженим перед німцями минулим:

– Ти гад, німцям Україну вже раніше продавав і тепер знову продаєш з потрухами.

– Громадянине слідчий, у вас немає жодних доказів, – солідно заперечував Фішка.

– А зброя? Зброю в тебе знайшли? Радянських людей убивав, паразит!

– Зброю я носив для самооборони. Захищатися від тих за кого ви мене вважаєте.

– З армії дезертирував?

– Я баптист. Ухилився від служби в армії не з політичних мотивів, а з релігійних переконань.

– Бог у тебе не з хрестом, а із свастикою. Ти ж ешелон підірвав з людьми!

– Звідки це в вас такі невірні відомості?

– Та ти ж сам хвалився!

– Кому?

– Мені.

– Де? Коли?

– Та в бараку, недавно. Чого мружишся?

Вайс вирішив втрутитися, сказав суворо:

– Курсант Гвіздок, ви повинні користуватися тільки тими гаданими доказами, які ви одержали при затриманні… – Фішці зауважив повчально: – До речі, не забувайте, що радянські органи, затримавши, можуть зажадати всі матеріали, які стосуються вашого минулого, Тому можливі й такі запитання. Для плодотворнішого тренування викладіть курсантові Гвіздкові хоча б основні факти, які свідчать проти вас, з тим, щоб, коли він зверне їх проти вас, ви спробували знайти контраргументацію.

Фішка, щулячись, зітхаючи, почав перелічувати Гвіздкові свої минулі діяння.

Гвіздкове обличчя стало сіре, напружене, очі злісно блищали.

Вайс начебто цілком зосередив увагу на другій парі, а сам, стоячи спиною до Фішки, вслухався в перелік деяких його лиходійств, які той вирішив розкрити для тренувального допиту.

Потім Вайс перейшов до нової пари. Той, що розігрував роль слідчого, занудно витягував у допитуваного:

– Ні, ти мені до пуття скажи, чому ти їм продався, проти своїх пішов?

– Та я не пішов. Силою примусили. І потім, думав, як випаде нагода, до своїх втечу.

– А чого зразу до начальства не з'явився?

– Боявся статті.

– То ти там у таборі був?

– У таборі.

– А в шпигуни пішов, щоб із табору вийти?

– Правильно, тільки тому. Від смерті саморятувався.

– Виходить, тепер ти з усіх боків пропащий.

– А ти що, ні? – образився допитуваний. – Хто в таборі на своїх доносив? Ти.

Вайс суворо попередив:

– Допитуваний не має права ставити запитання слідчому.

Допитуваний поскаржився:

– А чого він мою особу зачіпає не по суті справи? Я розкаяного граю, темну жертву фашизму, а він наш місцевий матеріал проти мене тикає…

Раптом пролупав ляпас, стогін, хрип. Вайс підійшов до столу, за яким сиділи Гвіздок і Фішка. Обидва вони схопилися, виструнчилися перед ним.

– Він мене бити почав, бити щосили! – вигукував Фішка, м'ясисте обличчя якого здувалося ліловими плямами.

Гвіздок, кривлячи сухі губи й нахабно дивлячись Вайсові у вічі, пояснив розв'язно:

– А що тут такого? Я слідчий. Він затинається, ну я йому і вліпив. Самі ж нас запевняли, що в НКВС катують. – Кивнувши на Фішку, заявив: – От я йому й зробив тренування. Нехай загартовується. – В зеленкуватих вузьких очах Гвіздка грав насмішкуватий вогник.

– У карцер обох, – наказав Вайс.

– А мене за що? – обряжено спитав Фішка.

– Не виявили стійкості, витримки, спокою… Три доби.

Зрідка в канцелярії з'являлася висока худорлява дама із застиглим, непорушним обличчям, у рогових окулярах. Трималася вона з гідністю, діловито. За наказом Дітріха, їй показували фотографію того чи іншого курсанта й повідомляли його основні прикмети.

Дама уважно, щоб запам'ятати, дивилася на фотографію, мовчазно вислухувала те, що їй повідомляли про прикмети, і, байдужно кивнувши, виходила, чітко карбуючи крок у хутряних полуботинках, прикрашених бантиками з лакованої шкіри.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю