355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 24)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 61 страниц)

30

Звечора у рейхсканцлера Адольфа Гітлера дуже болів живіт. Та ранком шлунок працював нормально. Виходить, болі були викликані не розладом кишечника, а мали суто нервове походження. І зараз рейхсканцлер у приємній знемозі напівлежав у кріслі і з насолодою згадував, як учора тут-таки, в імперській канцелярії, в його гігантському урочистому кабінеті, на нараді з приводу обстановки на Східному фронті, що несподівано для всіх складалася не зовсім приємно, він раптом поскаржився на біль у шлунку. І всі ці уславлені німецькі полководці, цвіт вермахту, немов забувши, чого вони прийшли сюди, почали заклопотано обговорювати найменші симптоми недуги свого фюрера й дали йому безліч корисних медичних порад, перевірених на власному досвіді. І він уважно, терпляче й прихильно їх усіх вислухував. А коли Кеййтель і Йодль з витонченою ввічливістю, але тремтячими від люті голосами сперечалися між собою, чи слід фюрерові вдаватися до штучних заходів очищення шлунка, чи не слід, він дав їм виговоритися, милостиво не втручаючись у їхню запальну й пристрасну полеміку.

І те, що маршали і фельдмаршали, представники найстаріших, найславетніших військових родів Німеччини, так захоплено обговорюють цей інтимний момент самопочуття фюрера, хизуючись перед ним своєю обізнаністю з різними способами зцілення, навело Гітлера на таку іронічну думку. Мабуть, якби він раптом дозволив собі в присутності цих; полководців вголос зіпсувати повітря – а про таку вередливо-зневажливу помсту буржуазній публіці казав один геніальний француз, прізвище якого фюрер забув, – то ніхто з них не побачив би тут чогось поганого.

І він був просто в захваті від цієї свідомості своєї влади над ними. Над усіма цими тевтонськими рицарями, які чванилися своєю родовитістю, своєю фамільною чесно, своїми військовими заслугами перед рейхом.

А він, колись дрібний австрійський шпигун Шікльгрубер, єфрейтор, невдаха живописець з фізіономією кельнера, він піднісся над ними силою обставин. Імперії потрібен був вождь, заради всього здатний на все, але такий, який не втратив би при цьому практичного глузду й не забував, що істинний господар становища зовсім не він, а справжні володарі Німеччини – Круппи, Стіннеси, Тіссени. І хоч стратегія плану «Барбаросса» – вершина німецької воєнної думки, однак вона потребує поправок імперських магнатів. Адже це вони відкрили німецькому фашизмові кредит, і з ними треба невідкладно розплачуватися вугіллям і металом Донбасу, нафтою Баку, треба вносити в обіцяні строки проценти у вигляді сировинних додатків до їхніх індустріальних володінь.

Захопити Москву і Ленінград – цю ефектну перемогу верховне командування вважало за головну стратегічну мету. Генералітет звик на європейському театрі війни мислити столицями, бо після падіння столиць завжди завершувалися війни: європейські держави традиційно капітулювали.

Та хоч він сам твердив, що Радянський Союз – це «колос на глиняних ногах», у глибині свідомості він почав поступово відчувати, що війна з Росією сповнена стихійних несподіванок і розгадати, відвернути їх не в силі ні його соратники, ні він сам. Ще третього липня начальник генерального штабу сухопутних військ генерал-полковник Гальдер доповів по телефону в ставку:

– Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що кампанію проти Росії було виграно за чотирнадцять днів.

І сам він, фюрер, змушений був недавно, 7 жовтня, брехливо заявити, нібито Червону Армію остаточно розбито і війну з Росією фактично закінчено. Він брехав свідомо, маючи певну мету: хотів цією заявою втягнути Японію у війну з Радянським Союзом, створивши в її правителів враження, нібито росіяни напередодні поразки.

Він політик, а брехня в політиці – це виправданий метод для досягнення найближчої мети. Він сам проголошував:

– Моя перевага в тому, що мене не стримують ніякі міркування теоретичного чи морального порядку.

Проте коли йому догідливо брешуть, як брехав Гальдер і інші уславлені німецькі полководці, він, колишній єфрейтор, не може не відчувати до них прихованої і поблажливої зневаги. І коли вони з його рук брали ордени, як беруть чайові, він бачив на їхніх обличчях лакейський вираз. І коли він, майстерно збуджуючи себе, несамовито і образливо горлав на них, якщо вони допускалися помилки, вони із звичною покірністю, демонструючи цим дух прусської військової дисципліни й послуху, терпіли брутальні слова, кожне з яких змусило б почервоніти й асенізатора. Він розумів, що його лицемірство виявляється завжди надто швидко, що воно дуже грубе, і частенько заздрив своїм генералам, які невимушено, з бездоганною довершеністю вихованців вищої кайзерівської школи володіли цією майстерністю.

Та зараз він був заклопотаний іншим.

Він викликав начальника абверу адмірала Канаріса, щоб дати йому прочухана. І відпочивав перед тим, як розпалити в собі нестямну лють, приступи якої були корисні для нього: вони збуджували розум.

Канаріс умів лагідністю, улесливістю і вкрадливими манерами заспокоювати цю розбурхану бурю. Він хвалився Гейдріхові:

– Людина стане на вашу точку зору, якщо ви її не дрочитимете. Тільки тоді вона може бути розсудливою.

Цей підступний лис, Канаріс, – гієна в сиропі.

Ще в 1934 році Інтеллідженс Сервіс заслала в Німеччину своїх спеціальних агентів-психологів, щоб вони вивчили психічні нахили Шікльгрубера-Гітлера. Усім їм роздали розшукові карточки: «Середній зріст, вуха петлями, ніс прямий, великий, очі балухаті, сині, волосся темне, будова тіла нормальна, надмірно збудливий і дратівливий, що природно для особи, яка стоїть на чолі нового політичного руху. Особливих прикмет немає».

Ці англійські розвідники, як брудні репортерчики, зібрали найінтимніші відомості про фюрера. Вони дізналися навіть, що всі його численні спроби завести потомство були плачевні, і вони ж твердили, нібито йому подобається запах власного поту й тому він, піднімаючи руку, нібито нюхає під власною пахвою. А його схильність до містики вони пояснювали якимсь підлітковим ґанджем. І отакі «матеріали» Канаріс насмілився вручити йому, фюрерові, главі імперії, нібито виявляючи цим дружню секретну послугу, немовби розкриваючи перед ним усі сейфи німецької контррозвідки.

Гітлер догадувався, що справжній текст донесень англійських агентів Канаріс приховав, а цей зварганив сам або разом з покійним Ремом, який теж претендував на роль фюрера й намагався дошкулити Гітлерові, натякнувши, що в тайниках абверу переховується і його брудна білизна.

Гітлер знав, що Канаріс любовно колекціонує у себе в сейфах всю гидоту, яку тільки могли зібрати його шпигуни про імперську верхівку. Таким самим колекціонуванням з не меншою запопадливістю займаються Гіммлер, Гейдріх, Ріббентроп. Ці картотеки – їхній особистий золотий запас, який в разі чого вони можуть обміняти на валюту якої-небудь світової держави. Але Гітлер знає про них більше, ніж навіть вони знають про себе, бо кожен з них старанно, з ентузіазмом доносить йому на іншого.

І коли вже говорити про справжні особисті заслуги Гітлера перед рейхом, то принаймні одна з них безперечна: ставши главою Третьої імперії, він зумів використати свій досвід дрібного поліцейського шпига і створив грандіозну систему тотального шпигунства. Гігантську охоронну систему безпеки тих, хто підніс його на вершини влади. І Круппи, Стіннеси, Тіссени – всі ці магнати, справжні володарі Німмеччини, що б там потім не сталося, повинні, так, повинні скластися й відлити йому монумент з частки того золота, яке нестримним потоком несли в їхні банки ріки крові, що залили зараз усю Європу.

Канаріс дріботливою ходою зайшов до кабінету фюрера. Схиливши набік рум'яну фізіономію із сивим прилизаним чубом, він удавано часто дихав, показуючи цим свою службову запопадливість: прибути секунда в секунду. Та він зовсім не захекався: понад годину покірно чекав, поки його викличуть, у приймальні рейхсканцелярії, розважаючи фюрерових ад'ютантів веселим базіканням. Він умів патякати, нічого не вибовкуючи і викликаючи при цьому співрозмовників на небезпечну зайву одвертість.

Через фюрерового ад'ютанта, свого таємного агента, Канаріс знав, навіщо його викликали.

І Гітлер знав через Гейдріха, що Канарісові відомо, навіщо його викликатимуть. Знав він, і від кого відомо, бо один з найближчих Канарісових співробітників, що готував йому матеріали для представлення фюреру, був таємним агентом Гейдріха. А чи правильно доповів про все фюрерові Гейдріх, перевірить, у свою чергу, Гіммлер, він має своїх агентів в апараті Гейдріха. І про все це знав Канаріс. І те, що Канарісові про все це відомо, фюрер теж знав. І приймав це як належне. Бо ж дивно було б, якби один з його підручних у створенні системи тотального шпигунства не розумів її всеосяжності. І, знаючи, що Канаріс чудово поінформований, чого його викликали, знаючи, що в того у папці лежать всі матеріали й навіть заздалегідь готова пояснювальна записка, Гітлер, однак, вирішив все-таки. розлютитися, щоб раптово напасти на Канаріса й застукати його начебто зненацька. Недарма Канаріс казав з любовним захватом, що раптовість – універсальний і безвідмовний фюрерів прийом і що це можуть підтвердити навіть деякі особи слабкої статі.

Ревниве суперництво гестапо, служб СД і абверу, їхнє прагнення стати найнадійнішим джерелом секретної інформації для глави Третьої імперії Гітлер вміло використовував, щоб перевіряти кожного інформатора. І про кожного з них він мав такі матеріали, які свідчили проти них і могли правити за офіційну підставу смертного вироку. І це було відомо кожному з них.

І про свого улюбленця Герінга фюрер теж мав такі відомості, такі документи, які завжди можна було використати проти нього.

Герінг, як одержимий, шахраював, плекаючи мрію переплюнути рурських магнатів, одержати більше прибутків від свого концерну, ніж одержують вони. І хоч таємним указом його ще в 1934 році призначили наступником Гітлера, він все-таки гадав, що справжню непохитну владу над людьми дає тільки багатство, і нестримно мародерствував в усіх окупованих країнах Європи й, виправдуючись, викручуючись перед фюрером, брехав, нібито його охопила пристрасть до колекціонування творів мистецтва.

Щодо Геббельса, то за ним значилися пригоди з юними танцівницями, для яких у його маєтку було влаштовано цілий гуртожиток, такий собі гарем. Це підлягало кримінальному покаранню. І Гітлер поблажливо пояснював непереконливість багатьох його пропагандистських виступів, навіть таких, які у вигляді листівок додавалися до хлібних картонок, тим, що Геббельс занадто виснажує себе на іншому полі діяльності.

І отак кожен власть імущий лишив свій слід у Гітлеровому зведенні чорних діянь.

У цьому списку значилися й німецькі магнати. Гітлер мав документи, що незаперечно свідчили про співробітництво найбільших німецьких концернів з американськими та англійськими фірмами, втім, в інтересах Третьої імперії.

Та при нагоді він міг одважитись і звинуватити у зраді рейху декого з німецьких промисловців, звичайно, з дрібніших. Він тримав про запас цей козир, хоч взаємний обмін патентами, воєнними винаходами, торгівля стратегічними матеріалами, зброєю, боєприпасами, паливом та інші подібні справи провадилися з відома і схвалення імперського керівництва, а в США та Англії власники найбільших концернів теж не робили з такого співробітництва, особливої таємниці.

Гітлер змушений був слухняно виконувати роль демонічної особи, схильної до ясновидіння. Офіціальні біографи приписували йому ці риси, намагаючись фантастично прикрасити банальні, провінційні смаки невігласа, а підозріливість неврастеніка подати як запальність генія.

Виконуючи цей свій обов'язок бути тим, ким його хотіли бачити, він поводився так, щоб поведінка змушувала забувати про ординарність його натури. От і зараз, звично збуджуючись, мовби впадаючи в транс, він розлючено закричав і, п'яніючи від свого крику, відчув, що до нього приходить приємне легке забуття, як після прийняття невеликої дози наркотика, що бадьорить і освіжає нервову систему.

I фюрер репетував, погрожував і кричав нестямно, самозабутньо, втішаючись цим дурманливим самозабуттям.

Канаріс, як і годилося в такі моменти, звично викривлявся, поперемінно й майстерно зображуючи на своїй повній фізіономії страх, жах, принижене благання. Він гримасничав мовчки, довго, і від цієї важкої мімічної роботи в нього заболіли лицеві мускули, за вухами покотився піт і судорожно ворушилися в чорних лакованих черевиках пальці.

Так тривало, аж поки обидві сторони переконалися, що кожен з них гідно виконав спою роль і кожен з них при цьому поводився саме так, як йому й годилося поводитись, і тоді Гітлер спокійно й задоволено наказав Канарісові доповідати. І, вислухавши діловий рапорт, з властивою йому прискріпливістю копирсаючись у Канарісових паперах, Гітлер з повним, до тонкощів, розумінням і знанням справи чітко й коротко заявив, що розвідувально-диверсійна діяльність абверу проти Радянського Союзу, хоч витрати на неї становлять на рік 31 мільйон рейхсмарок, а це дорівнює 11 мільйонам 700 тисячам доларів, налагоджена незадовільно. І коли до червня 1941 року діяльність агентури абверу була паралізована радянськими органами контррозвідки і впертою відданістю населення міфам комунізму, то зараз слабкість німецької агентурної роботи нічим не можна виправдати. Тут Гітлер знову забувся, знову впав у транс, набрав відповідної пози й почав пишномовно просторікувати, начебто перед ним була величезна аудиторія, а не один-єдиний слухач, який до того ж чудово все це знав. Він починає нову війну проти росіян і вестиме її особливими методами тотальних диверсій, тотального шпигунства і тотальних підривних дій. Він підірве Радянську країну зсередини. Вона вкриється гейзерами крові, уламками заводів і фабрик. Смерть ширятиме над кожним, і від жаху терору народ заціпеніє. Почнеться епідемія вбивств, і вчинятимуть їх спеціально для того закинуті агенти – люди без честі й совісті, без батьківщини. Вони сіятимуть смерть під страхом страти, бо таким самим агентам доручать знищити кожного вбивцю, який не виконав волю тих, хто послав його вбивати. Усі великі заводи, фабрики, електростанції на території Радянської країни необхідно висадити в повітря. Цей фейєрверк обійдеться рейху дешевше за будь-яке бомбардування, а влаштують його ті, хто, тремтячи за своє життя, щоб врятувати його, вбиватиме своїх співвітчизників. І Гітлер промовив натхненно:

– Ми повинні здерти зі східних військовополонених тонкий шар радянського лаку і, обернувши їх на звірів, тисячами закидати на парашутах, щоб вони, як тифозна нужа, вкрили землю, перетворили її на пекло.

Канаріс побожно, молитовно дивився на фюрера, терпляче вибираючи момент, коли можна буде поновити ділову розмову. Треба було обговорити його доповідну записку про створення широкої сітки диверсійно-розвідувальних шкіл для масового навчання агентів, призначених діяти проти Радянського Союзу. І хоч як важко було вислухувати пишномовні думки фюрера, Канаріс був цілком згоден з ним: у зв'язку з таким прикро уповільненим просуванням армій вермахту на Сході, необхідно вжити екстрених заходів і провести їх у величезному масштабі, щоб сприяти швидшому успішному завершенню походу на Росію іншими засобами – засобами таємної війни, війни без лінії фронту, ще жорстокішої, ніж звичайні воєнні дії.

З такою метою Канаріс і пропонував створити під грифом «Валі» особливий розвідувальний штаб в якомусь передмісті Варшави і розгорнути при ньому сітку розвідувально диверсійних шкіл. Він давно розклав на величезному столі фюрера схеми розташування цих закладів з позначенням усіх об'єктів, а також пояснювальну записку, приблизний кошторис і списки командно викладацького складу. І все це він уже встиг зареєструвати в рейхсканцелярії як надсекретні об'єкти, рівні за шкалою секретності ставкам на східних територіях.

Фюрер перестав нарешті просторікувати й взявся за пояснювальну записку. Читаючи її, він захоплено длубався у вусі кінчиком олівця, гмукав схвально, а часом дзвінко цвікав зубом, як завжди, коли робота була йому приємна. Зробивши багато слушних і дуже корисних зауважень, які свідчили про серйозне знання предмета й навіть здібності до якогось новаторства в цій дуже стародавній галузі ведення війни, він поставив на проекті створення нової сітки диверсійних закладів свій підпис, схожий на слід від удару прутом.

Адмірал Канаріс полегшено зітхнув. І цю ж мить Гітлер несподівано одірвався від паперів і заявив урочисто:

– Я маю вас порадувати, адмірале. Вчорашня моя недуга виявилася несерйозною. Сьогодні я чудово випорожнився.

– Я безмежно щасливий, мій фюрер! – щиро вигукнув Канаріс, сяючи своєю знаменитою усмішкою.

Він справді був щасливий з цієї обставини, бо, коли б не вона, хто зна, чим би кінчилась сьогоднішня його доповідь. І щоб привернути до себе Гітлера ще більше, доповів йому, що, за інформацією Лансдорфа, в експериментальному таборі в'язні задушили чотирьох агентів. А якийсь унтер-офіцер абверу сповістив Лансдорфа, що ці агенти були б особливо цінні як диверсанти і він хотів зарахувати їх у школу, та адміністрація табору вирішила краще віддати їх в'язням, аніж запропонувати службі абверу. І фюрер прихильно згодився притягнути до відповідальності керівництво експериментального табору, пообіцяв, що накаже гестапо зробити це, щоб надалі ніхто не ставав на заваді високій місії абверу, не заважав підготовці тотальної агентурної атаки на Сході.

– Хайль Гітлер! – вигукнув Канаріс.

– Хайль! – немовби салютуючи самому собі, відповів фюрер. Він вимовив привітання машинально, бо його тьмяний, стомлений погляд був звернений у цю мить на власний, яскраво намальований найкращими фарбами концерну «ІГ Фарбеніндустрі» парадний портрет, піднесений 20 квітня – на день його народження. Власникам цього концерну він також завдячував своєю величчю, як і концерн «ІГ Фарбеніндустрі» був зобов'язаний Гітлерові гігантськими надприбутками, невичерпна золота лавина яких зростала з кожним новим воєнним роком.

Фюрер твердо обіцяв арміям вермахту, які діють на Східному фронті, що різдво вони зустрінуть у Москві. І сам він теж був не від того, щоб справити різдво у скореній російській столиці. В усякому разі, генерал-квартирмейстер армії «Центр» припне на цей випадок в обозі другого ешелону сервіз з ініціалами фюрера.

Падав мокрий сніг і танув. Сірий Берлін волого блищав. У сірих каналах білими грудками плавали качки і чайки. Вони були зовсім ручні. Добрі перехожі кидали їм крихти хліба. До будинку гестапо одна по одній підкочували машини, з них, зчепивши руки на потилицях, виходили люди – такі самі німці, як і ті, хто їх привіз. Вони піднімалися сходами й вистроювалися вздовж коридора, уткнувшись обличчями в холодні, вкриті олійною фарбою стіни.

Після допитів деякі з цих людей, заляпуючи кахляну підлогу кров'ю, самі добиралися до камер, але більшість не могли йти, і їх одвозили на ношах з велосипедними колесами. В гестапо, як на військовому заводі, працювали цілодобово – в три зміни…

У місті було добропристойно, тихо, і мокрий сніг, що ліниво падав із сірого неба, не міг вибілити його вулиць. Сніг падав і танув, розпливаючись холодними слизькими калюжами, і в них масними плямами відбивалися вогні цього гонористого міста, збудованого з сірого каменю.


31

Варшавську школу німецьких розвідників, як і деякі її філіали, було організовано в жовтні 1941 року. Вона безпосередньо підлягала діючому на Східному фронті розвідувально-диверсійному органові, що умовно називався «штабом Валі». Дислокувалася школа за 21 кілометр на схід од Варшави, поблизу населеного пункту Ромбертова і залізничної станції Мілосни, в містечку Сулеюовеку, на вулиці Падеревського. Там розмістився також один з філіалів «штабу Валі» і його могутня радіостанція.

Лансдорф оселився в одній з кімнат «штабу Валі» з можливим для цього казарменого приміщення комфортом. Підлогу й тахту встеляли пухнасті килими, крізь скляні дверцята шафи виднілися строкаті корінці англійських і французьких книг, по кутках стояли два торшери, і все це, особливо квіти повсюди, робило кімнату затишною. Доповідаючи, Вайс привітно дивився в сухе Лансдорфове обличчя, але не бачив ні тонких, міцно стулених губ, ні тонкого носа, ні запалих, синюватих після бриття щік, ні круглого лоба з великими залисинами: він тільки пильно стежив, як мінявся вираз вирячкуватих, по-старечому злинялих, але ще з живим блиском очей свого начальника.

Лансдорф лежав на тахті, підклавши руку під голову, і не змінив пози, коли ввійшов Вайс. Він був у піжамі й англійського походження теплому халаті з верблюдячої шерсті. На ногах хутряні шведські пантофлі. Верхнє світло було погашене, і яскрава лампа торшера освітлювала тільки Вайсове обличчя. І Вайс розумів, що не випадково стілець, на який запропонував йому сісти Лансдорф, стояв під торшером, і хоч різке світло било в очі, він і не подумав переставити стілець.

«Прийом досить-таки дубовий для такого маститого розвідника, як Лансдорф», – відзначив Вайс.

Такі самі примітивні були вираз нудьги і байдужості, з якими Лансдорф, здавалося б, неуважно слухав Вайса, і іронічні зауваження по ходу його доповіді: єфрейтор, як виявилося, був надто наївний у своєму захопленні діяльністю капітана Дітріха, його розумом і прожектами. Проте він не перебивав Вайса, коли той приписував Дітріхові деякі міркування, щоб з'ясувати реакцію Лансдорфа на них.

І він казав, що капітан Дітріх проявив тонку й глибоку спостережливість і цілком має рацію, вважаючи, що російські військовополонені, легко погодившись стати зрадниками, так само легко можуть зрадити й Німеччину. І їхнє боягузтво, і ницість – не дуже надійна запорука, навряд чи можна сформувати з цих військовополонених здатних на все агентів. Орієнтуватися тільки на таких людей – значить обрати найлегший шлях. Та легкий шлях не завжди дає бажані результати.

– Що ж ти пропонуєш? – перебив Лансдорф своїм невиразним рівним голосом.

– Я? Нічого. Я просто кажу про те, що мені довелося чути.

Вимовивши ці слова, Йоганн напружено думав, як краще запевнити Лансдорфа, що, крім людей, рекомендованих гестапо, абверівці самі повинні добирати в розвідувально-диверсійні школи найбільш підхожих військовополонених. За цієї умови Йоганнові буде значно легше відшукати й влаштувати в школу потрібних йому людей, щоб почати небезпечну, але таку необхідну зараз його Батьківщині роботу: відвертати злочинства агентів абверу й рятувати тих, хто готовий до боротьби, хто здатний на подвиг.

І, намацуючи грунт, він докинув трохи невизначено:

– Капітан Дітріх висловлював припущення, що, побоюючись відплати інших в'язнів, деякі тільки із самозахисту цураються контактів з нами. І це не що інше як специфічна форма маскування, а для такого маскування потрібні розум, витримка, терплячість – саме ті якості, що вимагаються від агента.

Лансдорф жваво підвів голову, пильно глянув на Вайса, процідив крізь зуби:

– Це, мабуть, оригінально. В усякому разі, не шаблонно… – І замислився. Та зразу ж, щоб не показати, що ця думка його зацікавила, стомлено прикрив білі повіки, поскаржився: – Ця нестійка погода – то заморозки, то відлига – розслабляє мене. В моєму віці люди стають чутливі до всяких змін. – І він мерзлякувато стенув плечима й млосно відкинувся на подушки. Та на душі в нього було тривожно, неспокійно.

Днями він сам допитував полоненого радянського офіцера, майже свого ровесника. Полонений був сухорлявий, підтягнутий чоловік з твердим, спокійним лицем. Привертав увагу пронизливий погляд його трохи збляклих сірих очей у зморшкуватих повіках. Офіцера привезли до Лансдорфа з госпіталю, де йому спішно наклали шви на рани тільки для того, щоб зробити його транспортабельним. Переливання крові і введення у вену тонізуючих засобів на короткий час додали полоненому фізичних сил, яких у нього вже майже не лишилося: життя його згасало, він був украй слабий. І проте ціною неймовірного нервового напруження він проявив дивовижну силу волі, – аж не вірилося, що тільки добу тому ця людина лежала на хірургічному столі.

Полонений не відмовився ні від запропонованої йому Лалсдорфом чарки коньяку, ні від сигарети.

Тримався він із спокійною гідністю, можна було б сказати, із зухвальством, якби в його поведінці відчувався хоча б найменший відтінок нещирості.

Дати якісь відомості він рішуче одмовився. Знизавши плечима, сказав з усмішкою:

– Мені здається, я досить уже втомив молодших і енергійніших за вас слідчих, які повністю ознайомили мене з усіма прийомами гестапівської техніки. – Поцікавився: – Чи ви хочете застосувати щось незвичайне? Тоді не гайте часу.

Лансдорф глянув на годинника:

– Через сорок хвилин вас розстріляють. – Пояснив ввічливо: – Я одвертий з вами тільки тому, що, як офіцер, ціную мужність, байдуже, від кого вона йде.

– Он як! – всміхнувся полонений і спитав з викликом: – Ви не вважаєте, що це схоже на капітуляцію?

– З чийого боку?

– З вашого, звичайно!

– Не треба бравірувати.

– А чому?

– Ну, все-таки смерть – це єдине, на що треба всерйоз зважати.

– О! Ви схильні до абстракцій.

– А ви?

Полонений офіцер кивнув на перекладача, спитав Лансдорфа:

– Вам хочеться, щоб він потім захоплено розповідав вашим підлеглим про ваші банальні міркування?

– Про ваші, – підкреслено одказав Лансдорф. – Саме про ваші. Померти за батьківщину – куди вже банальніше!

– Ну що ж, – мовив офіцер, – ви зможете уникнути такої банальності, коли ми будемо допитувати вас.

– А ви серйозно припускаєте таку версію? Я був би вам дуже вдячний, коли б ви пояснили, які є можливості для її здійснення.

– Облиште! Облиште! – двічі суворо повторив офіцер. – Це ж наївний прийом.

– Припустімо. – Лансдорф знову глянув на годинника, вказав пальцем на циферблат. Спитав – А чи варто? Може, ви ще подумаєте? – Пообіцяв з шанобливою інтонацією: – Я можу згодитися. Навіть коли не повідомите нічого істотного. Мені було б приємно зберегти вам життя.

– Для чого?

– Припустімо, в мене сьогодні добрий настрій, і я не хочу псувати його.

– Грубо працюєте, – дорікнув офіцер. Додав зневажливо: – За старомодною шпаргалкою.

Лансдорф нагадав:

– Десять хвилин!

– Може, у вас годинник трохи відстає? – сказав офіцер і сперся руками об стіл, щоб устати.

Перекладач підняв пістолет, який весь час тримав у руці.

Лансдорф сказав полоненому;

– Прошу, не поспішайте, – Його голос звучав вкрадливо – Отже, ви гадаєте, що ми дозволимо вам померти героєм? Ви наївні. Ваш допит уже надруковано, і в кінці його чудово відтворено ваш автограф. І ми дамо прочитати ваші показання деяким вашим товаришам по службі, й, навіть якщо вони не будуть схильні зробити нам послугу, ми все-таки збережемо їм життя й навіть допоможемо комусь із них утекти й перейти лінію фронту. І про вашу зраду, – так, ми сфабрикували її, цю зраду, – стане відомо у вас на батьківщині. – Лансдорф відкинувся в крісло, спитав з холодною ненавистю: – А ви думали, що ми просто розстріляємо вас як полоненого офіцера? Ми знищимо вас як людину.

Обличчя полоненого посіріло, дрібні краплинки поту зросили скроні, губи судорожно стислися, побіліли.

Спостерігаючи його, Лансдорф промовив із задоволенням:

– Ну от, я й догадувався, що для таких, як ви, прийоми фізичної дії неефективні. Сподіваюсь, ви аж ніяк не сумніваєтесь у тому, що ми зробимо саме так, як я вас щойно сповістив?

Офіцер мовчав. Його зіниці звузилися, дихання стало уривистим, на шиї здулися вени. Страшним зусиллям він поклав здорову ногу на перебиту і, погойдуючи нею, раптом спитав хрипло:

– Ну?

– Що «ну»? – суворо перепитав Лансдорф.

– Сорок хвилин минуло.

– Я даю вам ще десять хвилин. – Лансдорф повільно розгорнув папку, так само неквапливо вийняв з неї кілька фотографій – жінки і дітей, – подав офіцерові. – Знайомі вам обличчя? – Пообіцяв: – Вони будуть соромитися вас. На все життя ви станете для них джерелом ганьби.

Офіцер секунду жадібно дивився на фотографії. Очі його стали блискучими, аж наче засвітилися. І зразу ж він відкинувся на спинку стільця, зітхнув з полегкістю:

– Вони не повірить! – Повторив урочисто: – Вони не повірять! – і спробував устати.

Лансдорф натиснув кнопку дзвоника під столом.

Вбігло двоє охоронників, кинулись до полоненого. Одного він ударив ліктем в обличчя, вивернувся від другого. Нерви в перекладача не витримали – пролунав постріл…

Коли винесли труп, Лансдорф сердито сказав перекладачеві:

– Передайте майорові Штейнгліцу, що в даному випадку я не можу вважати його пропозицію доцільною. Ясно, що в цього офіцера репутація дуже стійка, і застосовувати до нього таку версію було марною справою.

І до кіпця службового дня Лансдорфа не покидало таке відчуття, нібито його безкарно образили, піймали на негарному вчинку. Це було дуже прикро відчуття, і воно ще поглиблювалося роздумами про те, що для формування розвідувальних кадрів йому вперше доведеться користуватися людським матеріалом, позбавленим звичного для Лансдорфа практицизму, який він завжди вважав за міцну основу для вербування.

Ще замолоду, напередодні першої світової війни, Лансдорф по-дружньому співробітничав з одним французьким офіцером: постачав йому секретні матеріали і в обмін діставав такі самі документи. Це полегшило обом просування на обраній ниві діяльності: одному – в німецькому генеральному штабі, другому – у французькому генеральному штабі. І слід сказати, що жоден з них ні разу не обдурив другого, не принизив своєї офіцерської честі, не вдався до шахрайства і всі відомості, якими вони обмінювалися, мали рівнозначну цінність. І за все життя потім Лансдорфові й разу навіть на думку не спало, що він робив тоді безчесно. Сміливо, рисковано? Так, з цим він згоден. Та й тільки.

Думки Лансдорфа знову й знову поверталися до радянського офіцера, і ці думки дратували його. Він почував себе так, ніби його обдурили. Не цей офіцер, ні, Він зовсім інакше уявляв собі той народ, без перемоги над яким існування Третьої імперії було хитким. І вперше за останні роки Лансдорф відчув якусь непевність. А втім, він заспокійливо приписав цю непевність утомі, вікові й тому занепокоєнню, яке з'явилося в нього після недавньої розмови з Канарісом.

Фюрер уже кілька разів висловлював Канарісові своє невдоволення тим, що Радянський Союз був, як виявилося, єдиною країною, де всі спроби сформувати п'яту колону не увінчались успіхом. І коли Канаріс розповів про це Лансдорфу, той навіть не наважився доповісти йому, що в оборонних боях під Оршею брали участь в'язні з оршинської тюрми і тільки одиниці перебігли на бік німців. Потім, коли атаки німців було відбито, в'язнів знову відправили в тюрму. Проте командуючий радянською дивізією наполіг, щоб йому дозволили сформувати з них окремий підрозділ. Дізнавшись про це, Лансдорф наказав послати перебіжчиків у цей підрозділ для підривної роботи, але солдати, колишні в'язні, не зчиняючи шуму, придушили їх металевими касками.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю