355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Кожевников » Щит і меч » Текст книги (страница 39)
Щит і меч
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 05:03

Текст книги "Щит і меч"


Автор книги: Вадим Кожевников



сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 61 страниц)

48

Хоч би яким видатним був розум людини, що досліджує першопричини явищ – стосується це матеріальної структури всесвіту чи імпульсу, породженого такою досконалою і чутливою сигнальною системою, як нервова клітина, – видатні генії в ім'я виявлення істини ввічливо, але неухильно захищають на сторінках великих наукових праць кожен свою точку зору. Різноманітні численні концепції, гіпотези, доктрини, що стосуються одного й того ж явища.

Так само і провал розвідника досліджується по-науковому ретельно, всебічно, об'єктивно, але часом першопричини катастрофи пояснюються такими витонченими обставинами, що встановити їх так само неможливо, як визначити мить, коли згасає день і настає ніч.

Як і завжди, о п'ятій годині ранку, після гімнастичних вправ перед відчиненою кватиркою у своїй кімнаті, Ельза, схилившись над мискою, обтиралася мокрою губкою. Тьмяне дзеркало, що висіло над малюсіньким столиком, відбивало її вузьке в стегнах, широкоплече, пласке тіло, худі мускулисті руки і ноги. Купу закучманого бронзово-рудого пофарбованого волосся. Вузьке, маленьке обличчя із запалими щоками і строго стиснутим ротом. Похмуро блискаючі, глибоко запалі очі. І бруднуваті патьоки на щелепах від ще звечора нафарбованих він.

Ельза з огидою дивилася в дзеркало і здавалася сама собі нещасним галченям з общипаним пір'ям. І оскільки вона була сама, її жорстокий присуд щодо своєї зовнішності ніхто не заперечував.

Але, чесно кажучи, вона була несправедлива до себе. В цьому виснаженому худорбою дівочому тілі будь-хто, навіть посередній скульптор побачив би ті гармонійні пропорції, які, наче естафету, у мармурі передають один одному, від самої давнини, великі художники, шукачі абсолютного ідеалу жіночої краси.

І, не так соромлячись своєї наготи, як відчуваючи огиду до себе, Ельза швидко одяглася а тією продуманою вульгарністю, що відповідала професії актриси вар'єте. Намазала обличчя гримом, підбила банальний кок над опуклим чистим лобом, підвела тушшю ті ні під очима, що псувало їхню чистоту.

Взявши цератову сумочку з орзац-лаку, спустилась брудними смердючими сходами і пішла вихляючою ходою канатоходця.

Сьогодні об одинадцятій годині десять хвилин Ельза мала пройти повз людину, що купувала в газетному кіоску на Маршалковській, три номери геббельсівського тижневика «Дас рейх» і, коли він їх розглядатиме, покласти на прилавок «Фелькішер беобахтер», щоб ця людина взяла собі.

Ельзі не треба було знати прикмети цієї людини. Єдине, що вона знала, – він буде у світлих рукавичках і в лівій руці, між мізинцем і підмізинним пальцем, мусить бути затиснений короткий бурштиновий мундштук з незапаленою сигаретою. От і все. Якщо ця людина вважатиме за потрібне запропонувати їй сигарету, вона повинна взяти третю, коли рахувати зліва. Так, вона одержить шифровку, яку муситиме обробити, коли повернеться додому.

Завдання звичайне, зовсім не складне. І це необтяжливе, безпечне, ординарне завдання ніби звільнило її свідомість для інших, зовсім не службових думок, що переслідують її останнім часом з нестерпною настійливістю. Вона безуспішно намагалася одігнати їх від себе. Те, що Зубов з такою покірливою готовністю і безтурботністю виконав її вказівки і зблизився з Брігіттою, боляче вразило Ельзине серце.

Вона йшла до газетного кіоска на Маршалковській, і думки її були далеко від того, що їй належало виконати. Зараз не треба було виключати із своєї свідомості все, що могло заважати їй і примусити хоча б на мить засумніватись у своїй невразливості. Жінка, така, якою вона є, виглядає, – поза всякою підозрою. Таких, як вона, тут багато. І саме вони поза підозрою: адже їхні моральні принципи співзвучні етиці представників рейху. У тих не може виникнути навіть тіні сумнівів у тому, що така жінка, як Ельза, не своя. І тому вона сміливо йшла по Маршалковській вихляючою ходою канатоходця, і її круглі коліна, обтягнені шовковими панчохами, глянцем блищали під короткою спідницею. Очі підмальовані, примружені. Рот яскраво накрашений і вирізняється на блідому обличчі, як мішень. І коли вона бачила своє відображення у склі порожніх вітрин, їй здавалося, що це не вона, а образливий шарж на жінок певного способу життя: типаж вдалося скопіювати бездоганно точно.

Жінки на окупованій ворогом землі намагались будь-яким способом приховати свою молодість, миловидність, жіночність. Бідність, убогість їхнього вбрання не завжди були лише наслідком злиденного життя, на яке німці прирекли населення. Часто потворний траур, через який жінка видавалась старішою, було старанно продумано. Молоді польки носили грубі панчохи, щільно нав'язували голови бабськими хустками і ходили, незграбно човгаючи по тротуару своїми розношеними черевиками. Але такий їхній вигляд викликав у патрулів лише більшу пильність.

А були й інші – свіжорозмальовані, з хвацькими зачісками, із протравленого пергідролем волосся, в надзвичайно коротких спідницях і блузках з глибоким вирізом, такі, що з продуманою ретельністю виставляли напоказ всі свої жіночі принади. Ці ступали конячою ходою на високих каблуках і всім своїм виглядом ніби являли собою пароль, демонструючи відданість і готовність до послуг. І слід сказати, що саме вони і користувалися прихильністю окупантів. Патрульні офіцери не вимагали від них пред'явлення аусвайса, і якщо й запитували делікатно про місце проживання, то з метою, зовсім не пов'язаною з поліцейськими обов'язками.

Таким чином, Ельза вибрала найбільш придатну в даних умовах захисну оболонку.

Чоловіка, якого вона мусила зустріти біля кіоска, щоб передати газету з вписаною між рядками шифровкою, вона не знала. Не знала вона також, яке завдання виконував той у тилу ворога.

Ким би він не був, Ельзі треба було лише точно виконати таке, на перший погляд, просте завдання, що не вимагає навіть кмітливості. Вона мусила в домовлений час підійти до кіоска, залишити на прилавку згорнуту трубочкою газету і піти, навіть не глянувши на людину, заради якої все це робилося.

У плані операції, розробленої Центром, кожна незначна дрібниця мала таке саме значення, як дрібна деталь величезного механізму: адже якщо вона, ця деталь, не виконуватиме свої певні функції в гармонійній взаємодії з численною кількістю інших деталей, могутній агрегат не зможе працювати, зупиниться.

Отже, Ельза дріботіла по Маршалковській. Її жорсткі від туші вії колючим віночком обрамляли очі, що приховували пригнічений сум. Єдино непідробний був колір очей. Вона точно розрахувала час. І, не пришвидшуючи й не сповільнюючи ходи, підійшла до кіоска майже одночасно з людиною, пам'ятати зовнішність якої їй не було потреби. Поклала на прилавок скручену трубочкою стару газету, купила дві поштові листівки, сховала їх у цератову сумочку і відійшла від кіоска, механічно усміхнувшись на прощання старій кіоскерші, яка вважала негідним для себе відповідати на усмішку вже зранку розмальованій дівиці.

Людина, що розглядала щотижневик, взяла його разом з газетою, залишеною Ельзою, розрахувалася і, не оглядаючись, пішла на другий бік вулиці.

І тут дверці газетної будки раптом відчинились. З неї вискочив якийсь чоловік і, засунувши праву руку в проріз на грудях свого плаща з капюшоном, поспіхом пішов услід за людиною, яка щойно купила щотижневик. Рухи його були настільки явно професіональні, що Ельза вмить зрозуміла, в якій небезпеці людина, що кілька хвилин була під її захистом. Не вагаючись, вона шпурнула свою сумочку з ерзац-лаку у дротяний кошик для сміття, кинулась навздогін за типом у плащі і, наздогнавши його, хапаючи за руку, закричала, що ось зараз, цієї миті, він украв біля газетного кіоска її сумочку.

Цей тип виявився дужим дядьком. Але в чіпкій спритності Ельза не поступалася перед ним. Зав'язалася боротьба. І відразу ж з-за рогу виїхало два мотоциклісти і машина з зафарбованими боковим і заднім стеклами. Все відбулося так швидко, що перехожі навіть не встигли зрозуміти, в чому справа.

От і все, що сталося цього ранку.

Того ж вечора атракціон фрейлейн Ніколь у програмі вар'єте було замінено виступом актриси, що виконувала танок з палаючими факелами.

Олександрові Бєлову пощастило сформувати в тилу ворога цілеспрямовану, організаційно закріплену розвідувальну сітку.

Для створення подібної структури необхідний не лише організаторський, оперативний, професійний талант розвідника, – треба ще володіти даром людинознавства. Адже навіть незначна неточність в оцінці психологічних особливостей людини за своїми наслідками схожа на помилку мінера. Чому загинув мінер, є багато причин, але встановити ту, єдину, яка спричинила до вибуху, неможливо, бо знищено все, що є найменшим натяком справжньої причини катастрофи.

Останнім часом розвідувальні і диверсійні операції «штабу Валі» все частіше і частіше провалювалися. Це свідчило про успішну роботу Йоганна Вайса і тих, кого він, довіривши їм своє життя, зробив своїми співробітниками.

Гіммлер послав у «штаб Валі» найдосвідченіших контррозвідників, щоб виявити причини провалів, і тут створилася вкрай небезпечна, напружена обстановка. Загроза нависла і над начальством, і над рядовими співробітниками. Кожний крок, кожний вчинок будь кого, хто мав відношення до «штабу Валі», – чи то один з його керівників, викладач розвідувально-диверсійної школи, вартовий або курсант, – ретельно перевірялися. Геть усе перебувало під суворим наглядом, і Вайсові що не день ставало важче спілкуватися із своїми людьми. Небезпека щохвилини чатувала на них, та й на нього самого.

Умови склалися так, що доводилося вирішувати, як бути далі, чи провадити хоч мінімальну роботу, яку з таким трудом налагодив Вайс всередині «штабу Валі», чи навіть тимчасово припинити її.

Звичайно, можна було б на якийсь час причаїтися, вичікувати, поки контррозвідка припинить своє розслідування. Адже поступово її активність спаде, пильність ослабне, а там, диви, контррозвідувальну групу і зовсім знімуть, щоб не стежила за «винуватим» об'єктом, перекинуть на інший.

Але був і другий вихід з становища: знайти можливість переміститися на іншу арену, щоб там продовжувати свою діяльність. Йоганн вибрав цей шлях.

Він наказав Зубову та його інтернаціональній групі активізуватися. Поляків, чехів, угорців і росіян, що входили в цю групу, Зубов за допомогою Брігітти призначив для обслуговування у будинки її знайомих. Вдень вони спокійно виконували обов'язки кухарів, двірників, садівників, а ночами здійснювали на чолі з Зубовим силові акти, частину яких за рекомендацією Вайса вони приписували якійсь таємничій спілці штурмовиків імені Рема, що нібито, мстить есесівцям і гестапівцям за страту свого ватажка.

А щодо висадження в повітря залізничних ешелонів і складів з боєприпасами і пальним, то ці операції залишалися анонімними.

На нараді керівного складу «штабу Валі», в якому взяли участь прибулі з Берліна співробітники СД, було висловлено таке припущення: не виключено, що ворожа розвідка засікла розташування «штабу Валі» і почала за ним стежити.

Це припущення зробили самі абверівці, керівники «штабу». Представники СД заперечили, вбачаючи тут скоріше регулярні терористичні дії розрізнених груп польських патріотів.

І все ж у результаті тривалих обговорень і суперечок вирішили передислокувати «штаб Валі» в район Кенінгсберга.

А внутрішній розпорядок «штабу Валі» і підлеглих йому розвідувально-диверсійних шкіл члени комісії СД визнали задовільним. Разом з абверівцями вони підписали протокол обстеження і приклали його до доповідної на ім'я рейхсфюрера СС Гіммлера, який був украй стурбований становищем, що склалося в «штабі Валі».

І хоч неприязнь Гіммлера до Канаріса була дуже велика і Гіммлер просто горів бажанням підкласти адміралові палицю в колеса, в даному випадку інтереси рейху перемогли.

Так, внаслідок діяльності Вайса та його розвідувальної сітки співробітники абверу мусили залишити прекрасну, із здоровим кліматом місцевість поблизу Варшави і помандрувати в кам'янисту, вологу і вітряну Прибалтику. З переїздом були пов'язані не лише побутові труднощі. Передислокація всієї системи «штабу Валі» вимагала багато часу і, власне, надовго виводила з ладу важливий розвідувальний орган вермахту.

Витрати від такої перерви в нормальній роботі «штабу Валі» були рівнозначні найбільшій диверсії, що принесла збитки, які навіть не підлягають обліку, такі вони серйозні.

Але, крім усього іншого, для Йоганна Вайса було найважливіше те, щоб разом з особистим складом, устаткуванням, приписаним до штабу майном повністю передислокувалися на нове місце ті люди, яких він знайшов і навчив, які працювали в складній мережі, розгалуженій всередині абверу. І ці радянські люди, співробітники Вайса, виконуватимуть свої обов'язки в нових умовах. І наша розвідка знатиме про всі ворожі замисли, що визріватимуть під бетонним тім'ям «штабу Валі», де б він не був – у затишному лісі під Варшавою чи на кам'янистому грунті в районі Кенігсберга. І не так важливо, що тут розташування «штабу Валі» приховує вже не дощана, а неприступна залізобетонна огорожа: за нею є і свої, радянські люди.

В технічній лабораторії «штабу Валі» уже другий місяць працював хімік Петер Хіммель – спеціаліст по виготовленню симпатичного чорнила. В його обов'язки входив також інструктаж курсантів про способи застосування цього чорнила.

Це був старий член націонал-соціалістської партії, фронтовик, тяжко поранений під Смоленськом. Після госпіталю його направили в систему абверу.

Педантичний, небагатослівний, він був надзвичайно високої думки про свою персону, вважаючи, що два ордени залізного хреста першого і другого класу промовляють самі за себе. Сім'я його загинула в перші ж місяці війни при бомбардуванні Кенігсберга радянською морською авіацією. Тому для всіх було зрозуміло, чому він похмурий і відлюдькуватий.

Так само коротко і без усмішки Петер Хіммель, він же Петрусь Матусов, доповів про себе Вайсові, передаючи йому секретку Центру.

Сім'я Петруся Матусова загинула в Мінську в перші дні війни. З групою білоруських чекістів він організував партизанський загін. Потім його відізвали в партизанський штаб. Командував загоном, був тяжко поранений, пролежав у госпіталі. Потім він відбував військову службу, як санітар одного з госпіталів для поранених німецьких військовополонених. Знання німецької мови допомогло йому вміло прислужувати німецьким солдатам і офіцерам, а також узнавати те, що мала знати людина, яка виявила бажання працювати у ворожому тилу.

Після того як він таким чином підвищив не тільки медичну кваліфікацію, але й кваліфікацію розвідника, серед німецьких військовополонених знайшли відповідний типаж з підхожою біографією. Потім Матусова перекинули через лінію фронту, пройшовши систему явок, він опинився в розташуванні «штабу Валі» на вищезгаданій посаді.

Поступово вводячи Матусова в курс справи, Вайс переконався, що йому є на кого покластися, якщо виникне необхідність передати свою посаду – не ту, яка числиться в штатному розкладі співробітників «штабу Валі», а ту, яку мусить тут виконувати радянський розвідник. Петер Хіммель цілком впорається, коли заступить Йоганна Вайса, який просунувся в своїй службовій кар'єрі уже до звання обер-лейтенанта служби абверу.

Очевидно, імперський радник фон Клюге говорив по телефону з Гердом і Лансдорфом про Йоганна Вайса.

У всякому разі, в такий гарячий час, коли всі співробітники «штабу Валі» захопилися організацією переїзду, Вайс одержав розпорядження вирушити у відрядження, щоб відвідати кілька концентраційних таборів, указаних йому імперським радником.

Олександр Бєлов так міцно зжився з Йоганном Вайсом, що щиро відчував себе ображеним. Його не на жарт обурило несправедливе ставлення до Вайса: ніхто з керівництва не заперечував проти його відрядження, ніхто не висловив жалю, що такий цінний працівник – а в Йоганна Вайса були всі підстави вважати себе цінною для абверу людиною – від'їздить у важкий для «штабу Валі» час.

Керуючись цією логікою, Вайс тримався при Лансдорфі з підкресленою холодною повагою, і вираз ображеної гідності не сходив з його обличчя. Він навіть насолоджувався думкою про вчинену йому образу. І для цього були причини. Образили його явно несправедливо, виходить, надалі він може розраховувати на компенсацію. Але важливіше було інше. Поки що це цілком безперспективне в службовому відношенні відрядження несподівано вивільнило для нього кілька днів, які були необхідні, щоб знайти Ельзу.

Вся інформація, зібрана Вайсом з найрізноманітніших джерел, і натяку не мала на причину арешту Ельзи. Та в яку тюрму її посадили, він довідався.

Тюрма ця містилася досить далеко, в одному з гірських районів, на території старовинного замка. Стародавні стіни приховували невелику залізобетонну споруду сучасної конструкції. Ця тюрма призначалася для особливо небезпечних політичних злочинців. Перебувало там звичайно десятків зо два в'язнів. Відповідно невелика була і варта.


49

Деякі відомі німецькі історики твердили, що справжній, чистокровний аристократизм передається з покоління в покоління і ця дорогоцінна якість не може бути властива жодній людині плебейського походження, яким би духовним і фізичним багатством її не обдарувала природа. Вони запевняли, що справжній аристократизм відразу видно.

Можливо, Йоганну Вайсу не були відомі теоретичні аргументації цих учених. Можливо також, що для полеміки з ними з цього питання він не мав достатньої ерудиції. Але перед ним виникла практична необхідність якнайшвидше стати чванливим, пиндючним пруссаком, мислення якого складається з монолітного сплаву тупості і чванства, не досяжного ні для логіки, ні для словесного переконання. Пруссаком, пихатим настільки, що його необізнаність у багатьох питаннях стає ніби манерою поведінки, а зовсім не наслідком незнання деяких речей, з якими Йоганн знав це – йому доведеться зіткнутися.

Йоганн разом із Зубовим детально розробив запропонований ним план звільнення Ельзи. Довелося витратити чимало душевних сил, виявити диявольський такт і навіть піти на жертви, щоб переконати Зубова, що план цей бездоганний. Спочатку Зубов назвав його жалюгідною і полохливою комедією, достойною лише людини, настільки звиклої до лицемірства, що вона не наважується відкрито ризикувати собою, щоб врятувати товариша, життя якого висить на волоску.

– Чекістські вибрики, – казав Зубов. – Навчили вас там вигадувати ребуси! Це не бойова операція, а сюжетик для кіно!

У запалі суперечки він посилався на авторитет Дзержинського, який сам, без будь-якої охорони, безстрашно з'явився у лігві повсталих анархістів. Не задовольнившись цим, Зубов обізвав Йоганна типовим розвідником бюрократичного типу, вигадником, а не бійцем.

І все-таки йому довелось поступитися. Вичерпавши дружнє терпіння, Вайс перестав переконувати Зубова в доцільності запропонованого ним плану, підвівся і сказав з кам'яним обличчям:

– Товаришу молодший лейтенант, я вам наказую.

І Зубов скорився.

Гравер «штабу Валі» Бабашкін встиг виготовити для Вайса всі необхідні документи. Довелося поспішати, бо весь технічний відділ штабу ось-ось мусив вирушити з автоколоною в Кенігсберг.

Місцем збору групи було призначено лісистий гірський масив за сорок кілометрів од тюрми. Це місце позначили на карті.

Зубову слід було прибути туди вночі разом зі всіма своїми людьми, спорядженням, зброєю, обмундируванням. Йому треба було дістати також одяг табірних в'язнів і, основне, наручники і кайдани, які застосовувало гестапо при арешті особливо небезпечних злочинців.

Йоганн мав прибути до місця збору окремо.

Провівши своїх товаришів і дружньо попрощавшися з ними, Вайс і сам рушив у дорогу. За кермом його машини сидів чех Пташек, довгов'язий чоловік з невимовно сумним виразом обличчя. Незважаючи на це, він успішно справлявся з роллю клоуна-силача у вар'єте, куди Вайс влаштував його через Ельзу, коли гестапо стратило актора, який зображав Чарлі Чапліна. Той дозволяв собі інколи якоїсь миті шаржувати образ фюрера і поплатився за це життям.

Колись Пташек був відомий чеський спортсмен-десятиборець і мав не лише міцну мускулатуру, а й міцне обличчя. І так умів володіти ним, що вилиці робились сильні, як біцепси, коли він жонглював важкими кегельними кулями, і здавалося, що при цьому він зовсім не думає, а лише підморгує, трохи схиливши голову.

Вайсові, коли він вербував Пташека, довелося добре напружити пам'ять, щоб згадати імена всіх відомих радянських спортсменів. Іншим доказам, що Вайс – російський розвідник, Пташек нізащо не повірив би.

А повіривши, він з захопленням підкорився Вайсові і відчув себе таким щасливим, що обличчя його, правда залишаючись, як завжди, сумним, набуло ще й рис гордовитої зарозумілості, яку сам Пташек пояснював тим, що віднині він мусить викликати жах у фашистів. Справді, після того як Вайс повів Пташека до Зубова, вони почали діяти разом. І з відгуків Зубова всі операції Пташек проводив з таким професіональним спокоєм, ніби зустрічався на стадіоні з противниками, спортивні дані яких, як йому вже відомо, безперечно, поступаються перед його можливостями.

Вайс якось закинув, що він зайве старається. Пташек відповів меланхолійно:

– Якщо мене вб'ють, по очках я однаково їх переграв. – І, загинаючи жилаві довгі пальці, перераховував збитки, що завдав уже він противникові за час їхніх із Зубовим нічних прогулянок.

Обидва вони без затримки дісталися до призначеного місця.

Багато хто з бойовиків, що зібралися тут, бачили один одного вперше. Вони зустрілися зараз лише для того, щоб виконати завдання. І потім, коли доручену їм справу буде завершено, вони вже ніколи більше не побачаться. Адже в загальній системі розвідки існує сувора спеціалізація, розподіл праці – кожний на своєму посту. Завадити їхній зустрічі могла й інша причина, проста й природна, – загибелі, при виконанні цього бойового завдання.

Всі вони таємно працювали в тилу ворога і не те, що пістолета – складеного ножа при собі не мали. Треба було маскуватися, додержуватись правил побутової безпеки з акуратністю обивателя, що примирився з окупантами і з рабською покірливістю працює на ник.

Навіть на випадок провалу ці люди не мали права добровільно відмовитися від останнього шансу на перемогу. Вони до самого кінця вели поєдинок із слідчими СД, або гестапо, або контррозвідниками абверу, протиставляючи вигадливість згасаючого в муках розуму тупій ретельності катів. І часто вигравали поєдинок.

Використання ампули з ядом ці люди вважали чимось схожим на капітуляцію, наслідком безвілля, втрати віри в останню можливість, яка обов'язково мусить бути і допоможе виплутатися із слідчих тенет.

То була вища етика, що керувала розвідниками в їхній боротьбі. Її ніхто їм не приписував, але вона стала для них ніби духовним уставом. До кінця залишатися бійцем. Бійцем без імені. Твоє ім'я – Ніхто.

І людей, які не назвали себе і страчені були безіменно, високо вшановують їхні соратники. Про таких кажуть: він загинув, як чекіст. Це означає: він нічого не сказав, і його, безіменного, стратили. Ворог не довідався його імені. Н і хт о – ось його ім'я для ворога.

Безмовна безіменність – вища доблесть для людини, що ніби вибрала девізом свого життя слова прекрасного болгарського революціонера Василя Левського: «Якщо виграю – виграє весь народ, якщо програю, то тільки себе». В цих словах – суть роботи розвідника в тилу ворога. Цими словами визначається значення його подвигу…

На світанку самокатник у формі служби гестапо доставив на мотоциклі начальникові тюрми секретний пакет на його ім'я. І цей пакет і документ з наказом прийняти в'язнів було виготовлено в майстерні «штабу Валі».

Одночасно, ще вдосвіта, один з бойовиків засів у траншеї, викопаній під кабелем лінії зв'язку, що йшла з тюрми. Однак він не перерізав кабель, а лише замикав його, настільки порушуючи чутність, що будь яка телефонна розмова відбутися не могла.

Надвечір група розмістилася у вантажній машині, строго дотримуючись усіх правил звичайною конвоювання в'язнів.

Зубов у формі есесівця сів у Вайсову машину. Місце поруч з шофером Пташеком зайняв одягнений у форму гестапівця парашутист Мєхов, призначений бути особистим Йоганновим охоронцем.

Зовнішня охорона, тільки-но Вайс пред'явив документ абверу, без перешкод пропустила машину за фортечну стіну…

Операція пройшла, як і було задумано.

Йоганнові запам'яталось відкинуте назад обличчя врятованої ним Ельзи на чорній цератовій подушці коляски мотоцикла. Худеньке, виснажене, безкровне, воно, після всіх мук, які витерпіла Ельза, виражало тільки втому. І волосся світле, гладенько зачесане, а по пухнасте, яскраво-рудо-бронзове, зухвало начесане, як колись.

Сильні руки Мєхова, в саднах і синяках, лежали на рулі. З-за широких халяв з чобіт стирчали запасні касети до автомата, а з незастебнутої шкіряної сумки для інструменту виглядав вибухопакет великої руйнівної сили, більшої, ніж протитанкова міна.

Слід гадати, Мєхов щасливо довезе Ельзу на місце. А потім її перекинуть через лінію фронту, і не буде більше зв'язкової Ельзи, і стане вона – ну, як її звуть? – Лена, Ліза, Надя, Настя, Ксеня чи Катерина?

Зустрінуться вони колись на вулиці і пройдуть мимо, не пізнають одне одного. Що ж, можливе й таке…

Вайс з Водицею відходили останні.

Водиця, високий, худий, як і Пташок, але, на відміну від нього, чорнявий як смоль, був родом з Югославії. Серед товаришів Зубова він вважався найхоробрішим. Тому Вайс старався не спускати його з ока і до останньої хвилини хотів тримати його при собі.

Якось Водиця тікав з концтабору таким способом: задушив вартового, кинув труп на проводи високої напруги і, спираючись на нього, як на ізоляційний матеріал, перебрався через мур.

У Воєводині фашисти одрубали на базарній площі голови батькові і двом старшим братам Водиці і повісили обезглавлені тіла на стовпах, прикріпивши на груди дощечки з написом: «Партизан».

У сімнадцять років Водиця вперше опинився в концентраційному таборі. Але не за те, що навчився вбивати ворогів одним ударом шила в спину, а за те, що украв хліб у німецькій армійській лавці. Водиця тікав з концтаборів, його ловили. Останній раз він утік з Освенціму, коли фірми «Топф і сини» ще не обладнала там крематорію і групи по спилювали, а закопували в рови за межами табору. З ночі Водиця сховався між трупами, складеними стосами на подвір'ї. І вранці його разом з покійниками шпурнули в кузов вантажної машини. З рову він устиг вибратися до того, як прибула команда могильників.

З допомогою Ельзи Водицю, видаючи за італійця, бо він знав італійську мову, влаштували в ресторан при готелі. Найважче для Ельзи було переконати цього худого, жилавого хлопця з чорними, як агати, очима, що аж горіли, щоб він спокійно поводився на новій посаді.

Для певності вона навіть повела його в костьол і там узяла з нього клятву. І Водиця слухняно присягнув на хресті. Але потім, коли вийшли з костьолу, похмуро сказав, що він не тільки не католик, але взагалі не вірить у бога, а один з його братів був навіть комуніст.

– Ну тоді заприсягни мені як комуніст, – попросила Ельза.

Водиця печально розвів руками:

– Але я не член партії…

– Ну тоді пам'яттю батька і братів.

Водиця замислився, потім промовив зажурено:

– Ні, не можу. – Але, побачивши відчай на Ельзиному обличчі, пообіцяв: – Добре. Не чіпатиму нікого з тих, хто ходить у ресторан.

Перед від'їздом Вайс з Водицею вилізли на караульну вишку, щоб оглянути околиці. Вони дивилися звідти на пустельну дорогу, на силуети гір, на гігантський простір зоряного неба.

– Поглянь, як гарно! – не стримався Вайс.

Водиця похмуро похитав головою.

– Ти не бачив Югославії. Ти не можеш знати, що гарно і що негарно.

Але Вайс помітив, як жадібно хапали тонкі ніздрі Водиці чисте гірське повітря, з яким смутком дивився він на шпичасті силуети гірських вершин. І не заперечував.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю