Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 61 страниц)

– До речі, – запитав Генріх, тебе ще не перевіряли за допомогою агента чисто арійського авангарду?

Вайс відповів здивованим поглядом.

– Неспеціальний розвідувальний загін партії, що складається з блондинок, обов'язково натуральних, з товстими косами, складеними круг голови. Одягнені вони в старопотсдамському стилі, дуже скромно: високі комірці, щільно припасовані блузки, туфлі на низьких підборах і ніякої косметики. Націсти висунули принцип: німецька жінка не потребує штучних фарб.

Так от, цей загін арійок має на меті перевірити максимальну кількість вірнопідданих фюрера шляхом встановлення з ними інтимної близькості, в процесі якої вони провадять бліцдопит про політичні переконання.

– Знаєш, – сердито сказав Йоганн, – часом мені здається, що по відношенню до мене ти взяв на себе функції, схожі на роботу цих дівиць. Ну на біса ти розповідаєш мені всі ці витребеньки?

– Але ж ти правовірний, хіба можуть похитнути твої погляди такі дрібниці?

– Ні! – твердо відповів Йоганн. – Мої погляди лише міцнішають від твоєї балаканини.

– Справді? – запитав, примружившись, Генріх. – Цікаво. – І обличчя його зробилося неприязним.

Йоганн тримався при Генріхові дуже обережно. Терпляче вичікував. І, лишаючись з ним на самоті, довго не розпочинав розмови, що стосувалася тих моментів Генріхового життя у Берліні, які могли б бути цікавими для нашої розвідки.

Він повідомив у Центр про свою зустріч з Генріхом Шварцкопфом. Через деякий час зв'язковий доставив Зубову пакет на Вайсове ім'я.

У цьому пакеті були матеріали слідства у справі про вбивство інженера Рудольфа Шварцкопфа.

Як встановили органи радянської контррозвідки, Рудольфа Шварцкопфа було вбито за вказівкою його брата Віллі Шварцкопфа. Убив його Функ за допомогою Оскара Папке, який дав про це письмове свідчення, коли його затримали на радянському кордоні. Його свідчення теж було в цьому пакеті.

Знову й знову гортаючи матеріали слідства, Йоганн вирішив: очевидно, Центр надіслав ці матеріали тому, що вважав за можливе ознайомити з ними Генріха ІІІварцкопфа, коли це буде доцільно. Але поки що необхідності в цьому не відчувалося.

51

Поступово дім Зубова ставав чудовою конспіративною явкою. Брігітта Вейнтлінг беззастережно вірила всьому, що говорив Зубов. А він сказав їй, що співробітничає в одній із секретних служб і тому змушений часто залишати дім в ім'я інтересів рейху. І вона навіть пишалася його таємничою новою службою. До того ж він, мабуть, виховував свою дружину зовсім не в фашистському дусі, і хоча плоди такого виховання викликали симпатію Вайса до господині дому, все ж значно більше побоювався він, коли б Зубов не зайшов занадто далеко у своїх спробах перевиховати Брігітту.

Так, Зубов порадив Брігітті вивчати російську мову нібито для того, щоб їй легше було порозумітися з військовополоненими, що працювали в неї наймитами. Якось Брігітта навіть докоряла Вайсові за його надто бундючні й несправедливі судження про росіян, нагадавши, що Радянська Росія була єдиною країною, що виступила проти жорстокої Версальської угоди: вона уклала з Німеччиною в 1922 році Рапалльську угоду, яка й поклала кінець ізоляції Німеччини від усього світу.

Почувши це, Вайс здивовано втупився в Брігітту, потім перевів докірливий погляд на Зубова і пробелькотів, що він лиш солдат і його справа – бачити в Росії ворога і більше нічого.

А Зубов, ніби не помітивши мовчазного Вайсового докору, похвалив свою дружину:

– Просто Брігітта не боїться, як дехто, що, коли зрадлива доля закине радянських солдат на нашу територію, вони поводитимуться тут, як наші на їхній території.

– І даремно не боїться, – сердито сказав Вайс, гнівно глянувши на Зубова. – Я впевнений, вони почнуть з того, що тебе, наприклад, обов'язково відшмагають за легковажність.

– Ніколи, – запротестувала Брігітта. – Росіяни не застосовують тілесної кари. Адже справді не застосовують? – звернулася вона за підтримкою до Зубова.

– Але введуть її спеціально для вашого чоловіка, – сердито пообіцяв Вайс.

Зубов лише переможно всміхнувся у відповідь на ці слова.

Прощаючись, Вайс гнівно запитав Зубова:

– Ти що, здурів? Сподіваєшся на любов до могили?

Зубов стенув могутніми плечима:

– А що, хіба вона не варта того? – І одразу енергійно оголосив – Я людина дисциплінована. Але удавати, ніби я не людина зовсім, не буду. Не вмію.

– Накажу – будеш! – пообіцяв Йоганн. І дуже стримано розпрощався з Зубовим.

Йоганн був незадоволений Зубовим: той поводився з безглуздою необережністю; але сам подумав, що тепер цей славний хлопець, який ні секунди не вагався, коли треба було ризикувати життям заради порятунку товариша, вразливий, але чистий і довірливий, став йому ще дорожчий.

Він згадав, як Зубов, спокійно йдучи на нічні операції, з гіркотою казав йому:

– Ми тут, перше ніж підірвати ремонтно-артилерійські майстерні, дослідили обстановку. Я спостерігав, як німці-робітники на вертикально-свердлувальному станку виточували канали гарматних стволів. Ну, знаєш, золоті руки! Віртуози! Унікальні майстри! І, розумієш, довелося увесь план диверсії заново переробити: зірвали так, щоб ніхто з людей не постраждав, – між змінами. Акуратненько, хвилина в хвилину. І вийшло. А інакше рука не піднімалася. – Додав упевнено: – Я вважаю, політично правильно розрахували. Хоча з точки зору підривної справи опинилися у скрутному становищі: ледве втекли. А Пташекові кусок щоки під час вибуху одірвало. Але нічого, зате свій престиж зберегли – робітників не покалічили. А станки – в утиль. Це правда – рвонули сильно.

Якось Генріх між іншим сказав Йоганнові, що зустрічається з Ангелікою Бюхер.

– Тобі що, вона подобається?

– Ніскілечки! Це психопатка, що мріє стати героїнею рейху.

– Нащо вона тобі?

– Так, щоб зіпсувати настрій фон Зальцу. – Зауважив глузливо: – Нещодавно я сказав йому, що кістляві ключиці фрейлейн Бюхер ображають мої естетичні почуття. А він промовчав у відповідь, ніби не зрозумів, про що йдеться.

– А коли б він, недовго думаючи, просто пристрелив тебе за цю зухвалість?

– От і чудово було б, – мляво процідив Генріх. – Звільнив би від цього смердючого життя.

Вайс подумав, що він п'яний, але Генріхові очі були, як ніколи, тверезі, холодні й порожні, безжиттєво тьмяні. Під час припадків туги він звичайно або напивався до нестями, або розпочинав розмову на такі непевні теми, що Йоганн починав побоюватися, що Генріх його перевіряє.

Ось і зараз, пильно дивлячись Йоганнові в очі, Генріх запитав:

– Ти, звичайно, знайомий з усіма способами масового умертвління людей? То, може, поділишся досвідом? Як колега. Ну, досить скромничати, Йоганне, не приховуй від дорогого друга свої дорогоцінні знання.

– Та ну його к бісу! – розсердився Йоганн. – Теж іще тему знайшов!

– А що? Вельми благородна тема для розмови двох молодих представників великої нації майбутніх володарів всесвіту. Адже нам треба ще добре потрудитись, щоб досягти довершеності в цій галузі. – Генріх пильно дивився у Вайсове обличчя. – Не так давно ми починали вельми примітивно. Пам'ятаю, якось приїхав я в табір. Уяви собі дощ, сльоту. Гора трупів. Їх збираються спалити на гігантському вогнищі, розкладеному в ямі. Дрова сирі, горять погано. Тоді один з приречених лізе в яму, зачерпує відром жир, що натік з інших трупів, і передає відро напарникові. Той виливає жир на дрова, багаття розгоряється, і все йде прекрасно. І яка економія: не треба витрачати пального! Покійники на самообслуговуванні: використовують власний топлений жир.

– Гидко слухати, – сказав Вайс.

– А робити?

– Ховати трупи в'язнів – обов'язок самих в'язнів.

– А перетворювати їх у трупи – наш обов'язок? – Генріх, як і раніше, не відривав погляду від Вайсового обличчя.

– Війна.

– В день п'ятдесятичотирьохліття фюрера розстрілювали по п'ятдесят чотири в'язні в кожному таборі – це теж війна?

– Подарунок фюрерові.

– Ти знаєш, як це робиться?

– В загальних рисах, – обережно відповів Вайс.

– Вони лягають рядами голі в рів, набитий вже розстріляними, але, перше ніж лягти, самі посипають убитих негашеним вапном. І так шар за шаром. І ніхто не вимолює пощади, не божеволіє від жаху. А їхніх убивць вони просто не помічають, не бачать. Не хочуть бачити. Ти знаєш, як це страшно?

– Кому?

– Тим, хто вбиває. Нам страшно. Нам!

– Ти що, сам брав участь у вбивствах?

– Ні.

– Так навіщо стільки переживань, Генріху? Чи ти вважаєш розстріли старомодними? То є газові камери. До речі, ти знаєш, концерн «ІГ Фарбеніндустрі» за кожного в'язня, що працює на його підприємствах, платить службі СС по три марки, а служба СС платить «Фарбен» по триста марок за кілограм газу «циклон Б». Цей газ кидають у банках через димохід у приміщення, куди зганяють в'язнів, які підлягають знищенню. Ось де взірець істинної співдружності промисловості і нашої найвищої мети! – Удаючи, що йому набридла ця розмова, Йоганн ліниво потягнувся і сказав: – Чим більше збагачуються Круппи, Тіссени, Стіннеси, тим дужче зміцнюється нація, її економічна могутність, і коли ми даємо «Фарбен» можливість заробити, то цим ми патріотично зміцнюємо могутність рейху. Це абеткова істина.

– Ти так думаєш?

– Для тих, хто думає інакше, «Фарбен» виготовляє «циклон Б».

– Однак ти здорово насобачився мислити, як справжній наці.

– Скажімо трохи інакше: розмірковувати… – поправив Вайс.

– Отже, ти не хочеш бути зі мною відвертим?

– Виходить, що ти все це молов для того, щоб викликати мене на відверту розмову? – Вайс усміхнувся і суворо нагадав: – Затям, я набув деякого досвіду і, коли працюю з агентурою, сам засуджую деякі моменти нашої ідеології. Це допомагає, так би мовити, розслабити об'єкт, викликати його довір'я, спонукати на відвертість. Прийом грубий, елементарний, але результативний.

– То ти вважаєш мене…

– Не гарячкуй… – Йоганн поклав руку на Генріхове плече, примушуючи його знову сісти. – Я вважаю, що ти, як і я, знаєш свою справу, і, можливо, навіть краще, ніж я. Хіба я не можу висловити тобі свою щиру професійну повагу?

Генріх так довго мовчки, напружено і допитливо дивився на Вайса, що той став наче сам не свій від його жадібно шукаючого погляду. Нарешті він повільно, ніби ледве добираючи слова, сказав, так само не відводячи погляду від Вайсового лиця:

– Спочатку я думав, що ти тільки хитруєш зі мною, що ти став зовсім інший – такий, як усі тут. Але зараз я переконався в протилежному. Це ти здорово дав зрозуміти мені, яка я сволота.

– Ну що ти! Як я міг! – запротестував Йоганн.

– Одначе ти зміг, – урочисто вимовив Генріх. – Зміг, коли так іронічно сказав про професійну повагу до мене. Це було сказано іронічно, і я зрозумів, що ти не такий, як інші.

– Запевняю тебе, ти помиляєшся, – механічно сказав Йоганн.

Він був сердитий на себе. Виходить, він не зумів приховати свої думки, викрив їх коли не словами, то інтонацією. Обурений на себе, вигукнув палко:

– Ти даремно так підозріливо ставишся до мене, Генріху! Я не чекав! – Запропонував настійливо: – Прошу тебе, коли й надалі ти зможеш вважати мене своїм приятелем, візьми про мене дані в гестапо. Так будо простіше. І, крім усього іншого, це звільнить тебе від природної необхідності самому особисто перевіряти характер мого мислення.

Йоганн говорив діловим, але дружнім тоном, з повагою, доброзичливо, лагідно всміхаючись.

Однак його прохання викликало на Генріховому обличчі лише зневажливий вираз. Очі знову потьмяніли, міцно стулені губи побіліли, одна брова звелася високо вгору, як од приступу головного болю.

Йоганн зрадів з такої реакції, але він нічим не виказав своїх почуттів і, таємно втішаючись страдницькими Генріховими переживаннями, як щасливою, дорогоцінною знахідкою, вів далі тим самим улесливим, фальшиво-задушевним тоном:

– Ти повинен правильно зрозуміти мене, Генріху. Чому я так пишаюся тобою? Ти був першим справжнім наці в моєму житті, зразком для мене. Ще в Ризі ти, як справжній арієць, зумів стати вище свого батька, що дружив з професором Гольдблатом, і провчив цього єврея разом з його дочкою, одверто виказуючи їм свою зневагу. Адже я в той час вважав їх не тільки повноцінними людьми, але навіть привабливими і благородними та заздрив тобі, бо Берта мені подобалася. Ти пам'ятаєш Берту? Я тоді думав, вона красуня.

– А тепер вона здасться тобі потворною?

– Звичайно! – поспіхом згодився Йоганн. – В таборах цей матеріал має дуже непривабливий вигляд. Мабуть, там я б не впізнав її. До речі, ти знаєш, які методи помсти практикує штандартенфюрер Ліхтенбергер у ризьких концтаборах? Винного закопують у землю по саму шию, а потім заставляють в'язнів випорожнятися на його голову. – Помітивши, що Генріхове обличчя раптом зробилося сірим, додав осудливо: – Але я особисто проти таких надмірностей. Інша справа, коли в'язнів закопують там голими у сніг: спостереження над наслідками цього переохолодження стали корисними при лікуванні наших солдат, обморожених на Східному фронті. В Дахау, наприклад, гауптштурмфюрер СС доктор Рашер дуже успішно провадить досліди з переохолодженням. Нещодавно він показав, що відігрівання сильно охолоджених людей тваринним теплом можна рекомендувати тільки в тих випадках, коли в наявності не виявиться інших способів одігрівання або коли йдеться про слабкі індивідууми, які погано витримують інтенсивну подачу тепла. Як приклад, він навів досліди з переохолодженням немовлят. Виявляється, вони найкраще відігріваються біля тіла матері, якщо додати ще сулії з гарячою водою. – Запропонував люб'язно: – Я можу показати тобі копію доповідної доктора Рашера. Ти там знайдеш багато цікавого.

На сірому Генріховому обличчі очі блищали холодно й жорстоко. Стиснувши кулаки, він, весь напружившись, наблизився до Вайса, дивлячись на нього з ненавистю. Але Вайс, ніби не помічаючи цього, вів далі тим самим діловим тоном, але вже з деяким відтінком смутку:

– Ти, мабуть, знаєш, що, зважаючи на різні несподіванки війни, керівництво СС дало вказівку випробувати на в'язнях сильнодіючу отруту. На випадок, коли нам самим доведеться скористатися цими ампулами. Вельми далекоглядні заходи! Дослідами керує доктор Шуллер, а провадяться вони, як завжди, в присутності табірного керівника СС Тоберта, штурмбанфюрера СС доктора Конрада Моргена і гауптштурмфюрера СС доктора Венера. Всі вони стоять за занавіскою і через щілину спостерігають, як діють на російських військовополонених отруйні речовини – їх вводять разом із супом. Ну і, звичайно, ведуть хронометраж. – Після невеликої паузи запитав: – Ти в Освенцімі був? – І продовжував, не чекаючи відповіді: – Поки там не побудували муфельні печі для крематорію, райони навколо табору перетворилися на суцільні гниючі болота. Сморід стояв нестерпний. Трупи засипали тонким шаром землі, і тому грунт там нагадував трясовину. – Сказав усміхнувшись: – Звичайно, в таких умовах службі СС не позаздриш. Але разом з тим просто обурливо, що уповноважений рейхсфюрера, що займався перевезенням цінностей з Освенціму, украв сорок кілограмів золотих зубів і зник. І, уяви собі, його досі не можуть знайти. Такі типи знеславлюють мундир СС! – сказав Вайс обурено. І стурбовано додав: – Після того, як у Галіції ліквідували гетто, служба СС подала єврейській общині рахунок на 3100 злотих за витрачені патрони і вимагала негайно сплатити його. Ці ретельні служаки, керуючись почуттям бережливості, невтомно турбуються про державні прибутки рейху. Наглядач табору Заксенхаузен Вільгельм Шуберт, наприклад, застосовує самодіяльні способи страти в'язнів. Він дає приреченому мотузок, цвях, молоток, зачиняє його в сторожці і наказує власноручно там повіситися. В разі невиконання в'язневі загрожує екзекуція вельми своєрідна: він сам вкопує у землю стовп, а потім його підвішують за зв'язані на спині руки на цей стовп, і він висить на викручених руках доти, поки не згодиться сам повіситись. Таким чином, в'язні карають себе до деякої міри майже добровільно. Подібні самовбивства дуже популярні і в інших таборах.

– Нащо ти мені все це розповідаєш? – хрипло запитав Генріх.

– Пробач, – сказав Вайс, – очевидно, моя балаканина для тебе не новина. Але ти офіцер СС, і я просто хотів сказати, що розумію, в яких умовах вам доводиться працювати. Порівняно з вами абвер – кустарна майстерня. 1, по суті, ми дуже вам зобов'язані. Після вашої обробки наші агенти стають цілком надійними. І ми вам дуже вдячні… І я хочу і тобі як офіцерові СС висловити свою службову подяку.

– Виходить, ти вважаєш мене таким, як всі ті, про кого ти тільки що розповідав?

– Розумієш, – ухильно відповів Вайс, дістаючи з кишені записну книжку, – рейхсфюрер Гіммлер вказував нам у своїй промові в Познані, – і прочитав: – «Чи здихають інші народи з голоду, це цікавить мене лише остільки, оскільки вони потрібні нам як раби для нашої культури… Більшість із вас знає, що таке 100 трупів один біля одного, або 500, або 1000 трупів. Витримати це до кінця і при цьому, за винятком окремих випадків вияву людської слабості, зостатися порядними людьми – ось що загартувало нас. Це славна сторінка нашої історії, яка не написана і яка ніколи не буде написана».

Вайс закрив книжку, знову поклав її в кишеню кітеля, ледь помітно всміхнувся, запитав:

– Чи не правда, ці слова точно з'ясовують нашу місію? І ті, кого вони стосуються, я впевнений, заслужать честь бути відзначеними на сторінках історії. І я гадаю, що прізвище «Шварцкопф» посяде там своє місце.

– Якого Шварцкопфа ти маєш на увазі? – гнівно стрепенувся Генріх.

– Обох – і Віллі, і Генріха, – стримано пояснив Вайс. Запитав – Я сподіваюся, твій дядя тобою цілком задоволений і давно простив тобі твоє юнацьке захоплення Бертою? Чи ти приховав од нього? – І, не даючи Генріхові відповісти, поспіхом порадив дружнім тоном: – Я б на твоєму місці все-таки відвідав жіночий концтабір у Равенсбруці. Можливо, Берта там. Цікаво, який вона тепер має вигляд. Щоправда, на молодих єврейках, як правило, ставлять медичні досліди: пересадки кісток, зараження, експериментальні хірургічні операції, прививки. Після цього з них вичавлюють кров для виготовлення вакцин. Тих, що лишаються живі, стерилізують і потім перевіряють наслідки стерилізації в публічних домах, влаштованих у таборах для іноземних робітників. Так що навряд чи від неї щось лишилося, від колишньої Берти. І, мабуть, не варто тобі гаяти на це час. Хоча було б ефектно, коли б вона побачила тебе такого, який ти зараз, а ти її – такою, якою вона стала. Я думаю, це була б твоя відплата. Адже свого часу вона ставилась до тебе дещо зневажливо.

Удар по щоці на мить приголомшив Вайса. Рука його мимоволі лягла на кобуру пістолета, але він миттю опанував себе. Усміхнувся. Усміхнувся без будь-якого внутрішнього зусилля, бо не хотів, щоб Генріх якось інакше реагував на його слова, всім серцем, розумом прагнув цього, чекав цього, сподіваючись, що не все ще втрачено. І якою б ціною йому не довелося заплатити за своє відкриття, він ішов до мети вперто, методично, з розрахунком, щоправда, не думаючи, що саме ляпасом закінчаться його пошуки. Мабуть, можна було не застосовувати таку крайність, щоб змусити Генріха розкрити те людське, що в ньому що збереглося. І все ж це зрештою не промах, а вдача, і тепер треба тільки поміркувати, як правильно нею скористатися.

Дивлячись Генріхові в очі, Йоганн сказав офіційним тоном:

– Гер Шварцкопф, ви образили мене як офіцера. Ви, звичайно, розумієте, що таке честь мундира і як її захищають?

– Ти хочеш стрілитися зі мною? – глузливо запитав Генріх. – Будь ласка!

– Ще чого! – сказав Вайс. – Я не хочу, щоб мене судив військовий суд.

– Так що тобі треба?

– Ти добре грав у шахи, – замислено сказав Вайс, намагаючись виграти час. – Якщо не розучився, можливо, зробиш ласку зіграти зі мною?

– Нащо?

– Хто програє – розплачується життям. Спосіб – за власним бажанням. І тільки.

– Я згодний, – без вагання промовив Генріх.

– Прекрасно! – із зайвою запальністю вигукнув Вайс.

– Ти що, думаєш, за шахами ми помиримося? – підозріливо подивився на Вайса Генріх.

– Ні! – рішуче одрубав Вайс. – Ні в якому разі. Але тільки, знаєш що, давай до турніру забудемо про те, що відбулося зараз ніж нами. Спробуємо бути вольовими хлопцями, гаразд? Мені це буде важче зробити, ніж тобі. Але я намагатимуся тимчасово забути твою образу.

– Надовго?

– Завтра ввечері будемо грати.

– Чому не сьогодні?

– Якщо ти наполягаєш…

– Добре, до завтра, – сухо сказав Генріх і одразу гнівно додав: – Але пам'ятай, якщо ти збираєшся вибачити мені ляпаса, то я не збираюся вибачати тобі твої слова! Отже, до завтра. – і Генріх хотів підвестися. Але Вайс порухом руки стримав його:

– А чому нам не побути зараз разом? Ти що, боїшся мене?

– Чого це рантом? – зневажливо озвався Генріх. – Це ти злякався, не застрелив мене відразу ж, на місці.

– Так само, як злякався ти і не застрелив мене, – відгризнувся Вайс. – А тепер боїшся, що, лишившись зі мною, розкиснеш і проситимеш пробачення.

– Ніколи! – рішуче сказав Генріх.

– Ну тоді давай вип'ємо, – запропонував Вайс, – і поговоримо просто так, про щось стороннє. За шахами нам доведеться мовчати, а потім один із нас замовкне назавжди.

– Скоріш за все ти.

– Припустімо, – примирливо погодиш з Вайс. Запитав: – Ну, то як же ти жив у Берліні?

Генріх неохоче почав було розповідати про службу під керівництвом Віллі Шварцкопфа, але скоро збився і сказав – рот його нервово кривився:

– Знаєш, або ж ти прикидаєшся, або ж у тебе залізні порви. Я не можу з тобою розмовляти після всього, що сталося. – Підвівся. – Отже, до зустрічі. Мабуть, у мене в номері, завтра ввечері. Тебе це влаштовує?

– Цілком, – сказав Вайс.

І пішов не попрощавшись.

Йоганна мало турбував результат шахової дуелі з Генріхом. У всякому разі, програшу він не боявся, через те, що розраховував не лише на своє самовладання, але й на свою безперечну перевагу над Генріхом у цій грі. Тривожило Йоганна інше: раптом Генріх виявить слабодухість і просто зникне, виїде або, ще гірше, користуючись своїм становищем, вживе таких заходів, після яких Вайс опиниться в непривабливому становищі людини, звинуваченої офіцером СС у чому завгодно.

Але підозрівати Генріха в такій підлоті поки що ніби не було підстав. Навпаки, його запальність і гарячковість зовсім не поєднувались з підступністю. Але якщо Генріх цілком серйозно прийняв виклик, він не відмовиться од дуелі. І якщо від неї відмовиться Вайс, то в Генріха будуть всі підстави вважати його боягузом і з презирством одвернутися від нього назавжди.

Це означає втратити Генріха. І втратити тоді, коли пощастило виявити в ньому ту крихту людяності, яка, можливо, приховує в собі щось таке, чим скористається Вайс для справи.

Пригадуючи, відновлюючи в пам'яті всі відтінки переживань, які він помічав на Генріховому обличчі, коли говорив про інквізиції в таборі, Йоганн приходив до висновку, що ці міркування могли викликати в Генріха ненависть до нього, Вайса, як до людини, що повністю поділяє націстські погляди. І якщо це так, то Генріх може скористатися його викликом для того, щоб безжально убити, так само як зробив би Вайс на його місці, коли б йому видався такий зручний момент. Коли це так, виходить, Вайс переграв і його життя в небезпеці. Адже кожний із них, перше ніж сісти за шахову дошку, передасть другому записку: «В моїй смерті прошу нікого не звинувачувати». Одержавши від Вайса таку записку, Генріх, не чекаючи кінця гри, може дуже просто вліпити йому кулю в лоб. І зробить правильно, коли він такий, яким його вважає Йоганн. Звичайно, це чудово, коли Генріх такий. Це здорово, коли він такий. Тоді він неоціненна людина для тієї справи, якій відданий Вайс. Але в цьому випадку Вайс у небезпеці. І треба знайти спосіб, щоб уникнути цієї небезпеки.

А що, коли Генріх просто обдурив Вайса, щоб перевірити його? Талановито обдурив, як контррозвідник СС, що прекрасно засвоїв все, чому навчав його Віллі Шварцкопф, досвідчений есесівець, спеціаліст по душевних обшуках не лише в катівнях гестапо – у кожного свого найщирішого друга він обмацує душу. Що тоді? Звичайно, можна діяти прямо. Прийти до Генріха і покласти перед ним на стіл матеріали слідства у справі про вбивство Рудольфа Шварцкопфа, що учинив Функ за вказівкою Віллі Шварцкопфа. І відразу стане зрозуміло, з ким піде Генріх.

Але тоді Йоганн мусить розкрити себе перед Генріхом. І коли Генріх ухилятиметься від вибору своєї долі, від рішення, за ким іти, Йоганн змушений буде убити його.

Нічого іншого, як убити Генріха, тоді не лишається.

Найкраще, мабуть, зробити так: після того, як Йоганн буде в безпеці, одержавши Генріхову записку з проханням нікого не звинувачувати в його смерті, слід ознайомити його з матеріалами слідства. Якщо Генріх вибачить Віллі Шварцкопфу вбивство батька, – за це одне варто знищити його як падлюку, негідника.

Не виключене й інше: приголомшений Функовими показаннями, Генріх у збентеженні зречеться свого дядька, всіх гестапівців, разом узятих, і з відчаю погодиться допомагати Вайсові. Але відчай – нестійке почуття. Воно може минути так само швидко, як і швидко виникло. А потім прийдуть інші почуття, інші думки – все те, що наснажувало Генріха у фашистській Німеччині, і вони витіснять відчай, підступно підкажуть, як позбутися гнітючої скорботи про батька. Все може бути.

Стійке лише переконання. Але воно не осяває людину раптово, не приходить, як якесь блискавично просвітлення. І не можна розраховувати, що, познайомившись з матеріалами Функа, Генріх відразу змінить свої переконання.

Та Йоганнові й не потрібний Генріх приголомшений, розгублений, що у важкому відчаї ладен на все. Йому потрібний Генріх переконаний, що в смерті його батька винен не тільки Віллі Шварцкопф. Не тільки він, підлий братовбивця. Головний убивця – гітлерівська Німеччина, що планомірно знищує інші народи і спонукає до самогубства свій народ, примушуючи його чинити нечувані злочини.

І коли Генріх зрозуміє це, він прийде до переконання, що єдино правильний для нього шлях – стати прихильником радянського народу, щоб допомогти німецькому народові врятуватися від загибелі, від знищення.

Але як довести все це Генріхові, як перевірити, чи він саме той німець, що спроможний зрозуміти Йоганна, переконатися в його правоті і прийняти рішення боротися за ту Німеччину, що сама першою стала жертвою фашистського терору?

Дітріх останнім часом з групою спеціально відібраних осіб займався розслідуванням справи про п'ятьох німецьких військовослужбовців, які відмовилися взяти участь у розстрілі заложників.

Всі вони були засуджені до страти. І покарання мусило відбутися вночі у варшавській армійській тюрмі, де спеціально для цього побудували гільйотину. Але її конструкція виявилася не досить досконалою, і тому вирішено було застосувати найпримітивніший спосіб, використавши як знаряддя смерті сокиру м'ясника. Засудженим оголосили, що для тих із них, хто захоче взяти на себе роль ката, страту буде замінено відправкою на фронт у штрафні підрозділи. Але жоден із засуджених не погодився бути катом.

Тоді Дітріх вирішив, що в такому разі честь знищення ворогів рейху надається офіцерам абверу, чиї імена він назве перед самою стратою. До речі, це стане й перевіркою стійкості деяких офіцерів, що виявили недостатню активність на допитах злочинців. Через це Дітріх і затримався у Варшаві.

Лансдорф схвалив ідею Дітріха, він викликав його до себе і коротко повідомив йому, що у Варшаву прибув Генріх Шварцкопф, племінник оберштурмбанфюрера СС Віллі Шварцкопфа, сказав, що було б дуже доречно, коли б Генріх був присутній при страті військових злочинців і навіть брав участь у ній.

Нібито довірчо пояснив:

– Зате при нагоді вас відрекомендує з кращого боку перед оберштурмбанфюрором його племінник. До того ж оберштурмбанфюрерові буде приємно, коли його родич покаже в генерал-губернаторстві, що він гідний свого дядька – найближчого сподвижника рейхсфюрора.

Дітріх дуже зрадів, що познайомиться з такою визначною персоною. І він навіть занадто бурхливо подякував свого начальника за цю вельми цінну рекомендацію.

Але Лансдорф відразу ж спинив цей потік почуттів, рішуче вимагаючи, щоб Генріх Шварцкопф ні в якому разі не дізнався раніше, для чого його запрошують у тюрму. Інакше він неодмінно прибуде на страту у супроводі двох есесівців, і ті можуть усунути Дітріха від командування всією процедурою. Треба знайти для запрошення якийсь службовий привід, що стосувався б тільки Генріха Шварцкопфа.

– Ви маєте рацію, – згодився Дітріх. – Есесівці – нахаби: вважають, що тільки вони вміють достойно розправлятися із зрадниками. Коли б цей родич високопоставленого есесівця не заходився перший виконувати присуд. Пріоритет повинен бути у старшого за званням.

– Ну, це ви йому самі там поясните. – І Лансдорф додав глузливо: – Я вважаю, що принаймні вас як організатора він усунути не наважиться, поставиться з належною повагою.

– Ну що ви, гер Лансдорф! – тривожно заперечив Дітріх. – Я і не збираюся скористатися своїм правом. Одна справа – допит із застосуванням різних методів, а інша – страта. Ви ж мене знаєте. Я ще нікого не позбавив життя. Це моє дошкульне місце. Застосовувати засоби болю як засіб досягнення мети – службовий обов'язок. А фінальні дії… – Дітріх захитав головою. – На це я не здатний. Я вразливий, як жінка. – І одразу діловим тоном пообіцяв: – Отже, все буде зроблено так, як ви рекомендували.

Гітлер, проголошуючи: «Війна надає німцям благородства і деморалізує інші народи», не був новатор. Цей підбадьорливий заклик він викрав із словесного арсеналу кайзерівських м'ясників ще періоду першої світової війни. Надзвичайно нервовий, вразливий, з високо розвиненою інтуїцією, він тонко відчув таємні мрії магнатів Руру і Рейну, які вже за часів Веймарської республіки жадали бачити на чолі Німеччини сильну особу – деспота, тирана, диктатора, бо, як вони вважали, тільки гола, абсолютна влада справляє магічне враження.

Неврастенік, що пишається приступами епілепсії як особливою прикметою, Гітлер визубрив Ніцше, як домашня господарка кулінарію, і з запалом ураженої своєю неповноцінністю людини спрямував неврастенічну енергію на те, щоб удавати з себе сильну істоту.

Це була миршавенька людина з м'ясистим носом, великими м'якими вухами, що стирчали, як крила в кажана, гнилими, почорнілими зубами, що вічно боліли, з жирною, прищуватою шкірою, вузькими плечима, обсипаними лупою, і синіми, наче протухле м'ясо, очима. Руки його постійно металися в мимовільних рухах – він наївно хвалився, що ніхто із наці неспроможний так непорушно тримати кілька годин праву руку для фашистського привітання, як тримає він, Гітлер. Ординарний австрійський міщанин за своїми смаками і уподобаннями, він був підступний, підступніш навіть за хижака. Він був знавець найрізноманітніших підлот і вмів орудувати ними, як ніхто. Саме безмежність цієї ницості і привертала до Гітлера доброзичливу увагу справжніх володарів Німеччини.