Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 61 страниц)

Йогани помітив, що кітель Ціммермана на животі з обох боків відстовбурчений двома пістолетами, а в кабіні його машини на спеціальному держаку укріплено гранату й зі стелі звисають шкіряні петлі, в яких лежить автомат. Ніхто в гаражі не мав права торкатися машини Ціммермана – він готував її сам, і виклик йому привозив завжди мотоцикліст. Кожного разу, одержавши виклик, Ціммерман розписувався в наказі й повертав його мотоциклістові.

Погани вирішив: найкраще буде, коли він нічого не замовлятиме в ресторані, а скромно запропонує гостям зробити вибір на їхній власний смак.

Ціммерман, підкреслюючи, що тут він себе вважає за найголовнішого і щоб дати іншим відчути це, голосно заявив, самовдоволено поглядаючи на Келера:

– Не бійся, якщо навіть тебе, п'яного, затримає патруль, я скажу їм таке, що вони відсалютують тобі, як генералові. – І підморгнув Йоганнові.

Ціммерман, Келер і Брудер, як виявилося, були мастаки випити на дурничку. Пиво зі шнапсом – це тільки перший захід. Йоганн розумів, що троє таких різних людей, які вперше зібралися разом, хоч би які вони були п'яні, не розкриють один одному душі. Наївно було б навіть думати, що і шнапс розв'яже їм язики. І не на це сподівався Вайс. Він знав: новачкові годилося почастувати співробітників, – він просто віддавав належне традиції.

Йоганн ніколи ще не напивався, а в тих випадках, коли доводилося це робити, умів себе контролювати. І зараз він неначе збоку з цікавістю стежив за всіма стадіями власного сп'яніння. Разом із сп'янінням до нього прийшла якась дивовижна легкість. Він наговорив стільки приємного своїм сьогоднішнім дружкам по чарці, що в кінці вечора у них з'явилися до нього щирі дружні почуття.

Фрау Дітмар дуже засмутилася, відчинивши Йоганнові двері й почувши запах спиртного. Казала, що вважає себе за матір Йоганнову і не може собі простити, що не запропонувала йому почастувати гостей дома: адже в її домі вона ніколи не дозволила б йому пити шнапс. Вона була така схвильована, така засмучена усім тим, що цілу ніч тримала на голові холодний компрес, пила серцеві краплі. Вранці Йоганн просив у неї пробачення так щиро й сердечно, як уже багато місяців ні з ким не говорив.

6

Якось похмурого дощового дня, випадково проходячи повз бюро по найму служниць, Вайс зустрів баронесу, Генріхову сусідку по купе. Вона приїхала парокінною коляскою із замка, що раніше належав знаменитому польському роду і який тепер генерал-губернаторство віддало їй замість залишеного в Латвії невеличкого маєтку.

Баронеса була чимось засмучена, вона схудла, зморшки на її обличчі поглибилися, шкіра одвисла складками. Одягнена вона була. в хутра і недбало ступала по калюжах у своїх замшевих туфлях з перламутровими пряжками.

Баронеса одразу розговорилася. Певне, вона почувала себе самотньою тут і зраділа, побачивши знайому людину.

Довідавшись тепер, що Вайс був не просто шофером Шварцкопфа, а так наче військовим чином і що його хазяїн – поважна персона, вона остаточно пройнялася до нього довір'ям. Балакаючи про те та се, вона розповіла Вайсові і про свої тривога. Їй здається, що в колишніх власників замка є родичі в Англії і це може їй колись зашкодити. По суті, вона не схвалює конфіскації майна в польської аристократії, і хоч слов'янство – нижча раса, до стародавніх родів расовий принцип незастосовний. І якщо деякі польські аристократи фрондують тепер своїм патріотизмом, то це не становить небезпеки для рейху. Це цілком розсудливий патріотизм. А ось надії поліських мужиків на Росію – це небезпечно…

На прощання баронеса ласкаво запросила Йоганна в замок і пообіцяла, що управитель почастує його добрим обідом.

Після гулянки в ресторані Вайс помітив, що його дружні стосунки з Келером, Брудером і Ціммерманом ускладнили стосунки з рядовими працівниками гаража. І це було йому дуже гірко.

Спочатку вони цуралися Вайса й говорили тільки необхідне по роботі.

Та згодом, як це завжди буває, робота зблизила їх із Вайсом. Люди праці проймаються довір'ям до людини, коли бачать, що та має руки справжнього майстра.

Багато чого Бєлов навчився на заводі, де працював і батько, але значно більше вміння він набрався в інститутській лабораторії, у студентському науковому гуртку під керівництвом академіка Линьова.

Вайс знав термітне і газове зварювання, умів визначити марку сталі по зламу, з точністю лекальника відшліфувати деталь, і ці універсальні знання дивували німецьких робітників, захоплювали їх, хоч попервах вони ніби й не помічали цього.

Спочатку з небагатослівних реплік Вайс дізнався, що старший з них, Венер, учасник першої світової війни, був тяжко поранений на Східному фронті і якийсь російський солдат, легше поранений, взяв його в полон, повів, а потім, після того як вони покурили, сидячи в напівзасипаному окопі, махнув рукою і пішов, забравши тільки Венерову гвинтівку.

Вайс сказав:

– Виходить, серед росіян трапляються хороші люди, але цей, певне, не був більшовиком.

Венер довго не відповідав, неначе заклопотаний роботою, потім спитав:

– Ти не знаєш, який уряд запропонував нам тоді мир?

– Здається, більшовики.

– Хто ж тоді був той солдат, що відпустив мене?

Вольф Вінц, низькорослий, широкоплечий, сутулуватий, із зламаним носом, довго не йшов на одверті розмови.

Та якось увечері, коли вони вдвох залишилися в гаражі, Вінц спитав Йоганна:

– Ось ти, молодий і спритний чоловік, чому працюєш тут, а не в СС, не в гестапо, – ось де такому хлопцеві сходи вгору.

– А ти чого по них не йдеш?

– Я робітник.

– І тобі це подобається – бути робітником?

– Авжеж, – сказав Вінц. – Подобається.

– А де носа перебив, на роботі?

– Так, – сказав Вінц, – на роботі. Недбало вправляли мозок, от і зламали.

– Хто?

– Та кому вже належить.

– Зрозуміло, – промовив Вайс.

– Що саме?

– Сміливий ти хлопець.

– Це тому, що так кажу? – Вінц усміхнувся. – Не бачив ти, виходить, справжніх сміливих хлопців.

– Авжеж, я не був на фронті, – прикинувся наївним Йоганн.

– Вони не на фронті.

– А де?

– В гестапо!

– Еге ж, хлопці там міцні, – сказав Йоганн, уважно дивлячись на Вінца, й додав з усмішкою: – Адже ти це хотів сказати.

Вінц теж усміхнувся й похвалив:

– А ти й справді метикований хлопець, не з тих, хто плює товаришеві під ноги.

– І ти не з таких.

– Вірно, – погодився Вінц. – Поцілив у самісіньку точку.

Інколи Вайс після роботи заходив із своїми напарниками в пивну, де вони статечно, неквапливо пили пиво з великих кухлів і розмовляли про свої родини, згадували про домівки, читали одержані листи.

Якось Йоганн спитав, чи буде війна з Росією. Венер відповів загадково:

– Бісмарк принаймні не радив.

Вінц сказав:

– А він плювати хотів на твого Бісмарка. Візьме й накаже, сьогодні або завтра накаже.

– А буде ще післязавтра, – ухильно сказав Венер.

– І що тоді? – допитувався Вінц. – Що післязавтра буде?

– Може, ти хочеш, щоб я встав і почав горлати на всю пивну те, що буде? – розсердився Венер.

Вінц, пильно дивлячись на Йоганна, підняв кухоль:

– За твоє здоров'я! – І випив до дна.

Йоганн теж випив до дна, але вирішив сказати про всяк випадок:

– За тебе й за нашого фюрера.

– Ох, і спритний ти хлопець! – кинув Вінц. – Тобі б у цирку працювати.

Повагу робітників гаража Вайс завоював своїм умінням спокійно, без зайвих розмов виконувати складну технічну роботу по ремонту машин. Разом з Вінцом і Венером він відбудував розбиту пересувну електростанцію, змонтовану на кузові грузовика з потужним дизельним двигуном.

Здаючи відремонтовану електростанцію військовому інженерові, Вайс удостоївся не тільки похвали, але й грошової винагороди.

Увечері в тій самій пивній він розділив гроші між своїми напарниками.

Венер і Вінц замовили, як завжди, свої великі кухлі пива і, як завжди, статично, повільно потягували ниво, ковтаючи разом а напоєм гіркий дим сигарет. Та коли вийшли на вулицю, майже водночас, очевидно, не змовившись заздалегідь, але прийшовши до однакового рішення, обидва робітники запротестували, вимагаючи, щоб Йоганн узяв собі більшу пайку одержаних грошей.

– Це ж чому? – спитав Вайс.

– Знаєш, хлопче, – суворо сказав Венер, – ти у себе в Прибалтиці нанюхався соціалізму. А в нас тут зовсім інший запах.

– Лайном смердить, – пояснив Вінц. – І ти ще до нього не принюхався.

– Ну, от що, – мовив Йоганн. – Мій ніс сам мені підкаже, де чим пахне, а ви йдіть собі.

– Виходить, не візьмеш своїх грошей?

– Ось що, – сказав Йоганн, – нічого я вам не давав. А тільки заплатив. Заплатив, зрозуміло?

– Так багато?

– А це – моє діло. Я хазяїн, я плачу.

– Значить, ти з тих, хто хазяї?

– Так, – сказав Йоганн, – саме з тих.

– Значить, не візьмеш?

– Ні.

Вони довго мовчки йшли темною, з погаслими ліхтарями вулицею. І раптом Вінц міцно плеснув по спині Вайса й сказав:

– А ти, Йоганне, справжній німецький робочий хлопець, таких у нас в Рурі було колись немало.

– У Гамбурзі теж, – додав Венер.

І вперше за весь цей час Йоганн відчув щиру радість від того, що його визнали за німця…

Поступово Йоганн переконався, що чим вище становище тієї чи іншої особи, тим менше схильна вона до одвертості. Пропорціонально до посади збільшується таємний контроль за особою. Чим поважніша персона, тим довший хвіст агентури. І цей хвіст може стягнути на Йоганнові зашморг, коли він лізтиме в нього, ще недостатньо і всебічно захищений.

Спостерігаючи і розмірковуючи, Вайс відкрив для себе цікаву і дуже корисну істину: чим вища посада, тим бундючніше володар її ставиться до підлеглих і тим суворіше вимагає зберігати в таємниці різні інформації. Але бундючність, яку виявляють до найближчих підлеглих, по відношенню до дрібних службовців набуває часто характеру зневаги до них. І як німецький генерал ніколи не дозволить собі вийти до офіцера без кітеля, а перед солдатом не вважає за непристойне розгулювати в спідній білизні, так і вищі чини в присутності нижчих службовців не дуже бережуть службові таємниці.

У службовій системі, де старші часто передовіряють молодшим свою роботу, в старанно продуманій і бездоганній схемі траплялися окремі «організми», що за своїм становищем нижчого чину виконували відповідальну роботу.

Ці «організми» готували звіти, донесення, зведення, доповіді. Всі вони здебільшого були люди освічені, згодні безвідмовно трудитися в тилу, вважаючи за найвище благо хоча б те, що їх не посилали на фронт.

Ось із такими службовцями-солдатами Вайс прагнув зблизитися. Та поки що не знав як.

І ще. В окупованій Польщі німецькі офіцери не тільки тішилися свідомістю свого всевладдя, але й намагалися обставити перебування тут з найбільшим комфортом. Навіть недавні кадети з бюргерських родин, привчені з дитинства до скромного домашнього побуту, тут позаводили прислужників і обертали своїх денщиків на лакеїв. І чим вищу мав посаду офіцер, тим більше людей обслуговувало його.

Повари, лакеї-денщики, покоївки користувалися більшою прихильністю старших офіцерів, аніж молодші офіцери. І ця публіка була поінформована про своїх хазяїв краще, ніж найнаближеніші особи.

То була справжня каста. Стройовики зневажали її, і тільки штабні чиновники розуміли особливий вплив цієї касти, яку небезпечно було не визнавати.

В оце специфічно середовище Вайс хотів проникнути, але, розуміючи своє особливе становище, люди цього середовища тримались із кастовою замкнутістю.

І Вайс з усмішкою думав, що, якби баронеса раптом схотіла прийняти його як рівного і рекомендувала своїм знайомим, він знав би, як триматися з німецькою аристократією, – книжки, фільми, тренування були для цього надійною основою. А про німецьку прислугу він знав значно менше. Він мав на практиці вивчити цей новий для нього соціальний прошарок. Спроби знайти ключ до таємниць цього середовища з допомогою фрау Дітмар закінчилися нічим. Фрау Дітмар сказала обурено:

– Прислуга – це ворог у домі. Я почала обходитися без прислуги відтоді, як моя куховарка зробила мені зауваження. Вона посміла сказати, що, коли я не буду до повернення чоловіка з роботи гарно зачісуватися, він покине мене. Це нахаби, підглядачі в сім'ї!

Життєвий досвід Вайса не давав нічого корисного в пізнанні саме таких людей. І якщо в декого з його знайомих і були хатні робітниці, то вони перебували скоріше на становищі члена сім'ї, від якого залежать усі інші, до того ж усі завжди з тривогою ждали, що от-от хатня робітниця заявить: з такого от дня вона студентка, або працівниця прилавка, або їде на новобудову.

Сотні машин з'їжджалися щосуботи ввечері до продовольчого цейхгаузу по пайки, розміри і асортимент яких відповідали званню і посаді тієї чи іншої особи. Пайки для своїх хазяїв одержували куховарки, денщики, повари. Але їм не давали транспорту, і пропонувати будь-кому з них свою машину було необережно.

Якось Йоганнові пощастило нав'язати свої послуги єфрейторові, що видає на складі обідні сервізи з трофейного фонду. Та завести знайомства не вдалося. Слуги з такою пожадливістю хапали сервізи, так сперечалися, хто з їхніх хазяїв чого вартий, що, крім образливих слів, це спілкування нічого Вайсові не дало. Правда, дещо під час цього короткого знайомства його зацікавило. Коли ад'ютант гаулейтера Польщі захотів узяти старовинний французький сервіз на сто персон, єфрейтор не дозволив і грубо сказав ад'ютантові, що в того руки надто короткі.

– Цей сервіз призначено… – і багатозначно закотив очі під лоба.

І ад'ютант, так само багатозначно кивнувши, слухняно згодився взяти простіший сервіз.

Значить, у Польщу має прибути коли не Гітлер, то хтось із його наближених. Але хто? Куди? Коли?

Вечорами Йоганн бував дома з фрау Дітмар. Бесіди з нею збагачували його відомостями про той спосіб життя, який вели тут німці; вони так само, як і в Латвії, трималися в Польщі відособленою колонією, зберігаючи традиції старо-німецького побуту.

Фрау Дітмар розповідала, як налякав спочатку багатьох місцевих німців прихід фашистів до влади. Але розправи з комуністами, робітничим рухом у Німеччині заспокоїли навіть тих, хто вважав Гітлера авантюристом. Потім знову почалася смуга страху, побоювання, що агресивне загарбання Гітлером Чехословаччини і Польщі втягне у війну Англію, Францію та Росію. І тоді неминуча нова поразка Німеччини. Але тепер, коли Англія і Франція без будь-якого опору поступилися Польщею, навіть старовинні прусські спадкові родини військових не тільки стали прихильниками Гітлера, а й проголосили, що геній Фрідріха Великого втілено у фюрері. І, може, це справді так, зробила висновок фрау Дітмар, тому що астрологи, які приїздили сюди з Берліна, підтвердили, що прихід Гітлера до влади напророкований Всевишнім.

– А ви вірите в астрологію? – спитав Вайс.

Фрау Дітмар заявила з гідністю:

– Я християнка. Вірю в бога. Але чому Гітлер не може бути посланцем бога? Новим Ісусом? Так назвав проповідник нашого фюрера.

– І ви теж вважаєте його сином божим?

– Господи милосердний! – сердито сказала фрау Дітмар. – Та звідки ж йому ще взятися? Всі ми Ісусові діти!

І Йоганн побачив, що навіть дуже мила і добра фрау Дітмар, яка обіцяла бути йому за матір і з материнською турботою ставилася до нього, – навіть вона не одважується бути щирою, коли заходить мова про політику. І вона, вважаючи себе матір'ю Йоганна, боїться, що названий син зрадить її.

Так, не дуже легко пробити цей панцир недовір'я кожного до кожного. Усі, немов черепахи, тягають на собі його кістяну, тверду шкаралупу, щоб ховатися під нею, як плазуни, і вижити, вижити, вижити…

І все-таки саме фрау Дітмар допомогла Йоганнові проникнути в середовище, куди він досі марно намагався попасти.

Коли він після закінчення служби божої під'їхав до кірхи, схожої на гігантську крижану бурульку чи на сталагміт, з її високих арочних дверей вийшла фрау Дітмар під руку з дамою в накидці з білячого хутра. Фрау Дітмар відрекомендувала Йоганна дамі, сказала, що та служить економкою в полковника фон Зальца й що вона знайома з фрау Марією Бюхер дуже давно – ще з дитинства.

Спочатку Йоганн одвіз додому фрау Дітмар, а потім поїхав з Марією Бюхер у центр міста, в особняк полковника фон Зальца.

У відповідь на чемне, поставлене байдужим тоном запитання: «Як вам тут живеться?» – Вайс балакуче виклав своє життєве кредо. Знайомих у нього нема нікого, шофери гаража – погано виховані люди. Вечорами він буває з фрау Дітмар. Користуючись книжками її сина, потроху вчиться. Після військової служби хотів би відкрити своє діло: він досвідчений механік і міг би непогано заробляти, аби тільки пощастило придбати невеличкий гараж, щоб обладнати там авторемонтну майстерню.

Марія Бюхер слухала його неуважно, здавалося, її зовсім не цікавлять життєві плани цього молодика. Та коли вони приїхали, фрау Бюхер раптом спитала досить зацікавлено:

– У вас є кошти, щоб купити таку майстерню?

– У мене є голова, – хвальковито сказав Вайс.

– О, цього, на жаль, не досить, – поблажливо зауважила фрау Бюхер. Але одразу додала: – Та голова у вас є, і дуже непогана, коли в ній такі солідні думки. – Повагавшись, сказала рішуче: – Ви зараз вип'єте зі мною чашечку кави. – Вона вийшла з машини, відімкнула ключем залізну хвіртку в сад, зайшла з чорного ходу в свою кімнату, добре вмебльовану, але захаращену чемоданами і ящиками, акуратно оббитими залізними смугами.

Знявши білячу накидку, фрау Бюхер постала перед Вайсом у блакитній сукні з тонкого джерсі, що наочно демонструвала усі випуклості її могутньої фігури.

Частуючи Вайса кавою, домоуправителька так кокетувала з ним, заводила розмови на такі грайливі теми, що Вайс занудьгував, бо нізащо в світі не одважився б прокласти шлях у недоступне йому середовище ціною такої самопожертви.

Та, на щастя, мадам Бюхер так само стрімливо перейшла від фривольного патякання до діла. Вже зовсім іншим тоном вона сказала, що її донька – дуже мила дівчина, яка закінчила гімназію і працює перекладачкою у полковника, – теж, як Вайс, військовослужбовка. Полковник займає важливий пост в абвері й за своєю діяльністю виїздить надовго, тому в доньки буває вільний час, який вона могла б проводити з пристойним юнаком, звичайно, в товаристві матері. На закінчення мадам Бюхер пообіцяла, що перекаже через фрау Дітмар, коли Вайс зможе знову провідати її.

7

Професіональних шоферів у гаражі було всього два чи три. Інші влаштувалися в тиловій частині за допомогою різних махінацій і, щоб приховати відсутність досвіду, принизливо підлещувалися до начальства і ревно козиряли один перед одним у відданості фюреру.

Колишні крамарі, синки фермерів, власники кустарних майстерень, пивних закладів і дешевих готелів, лакеї і офіціанти, комісіонери і маклери безвісних фірм – люди підозрілих професій – всі вони мали надійні соціальні, політичні й побутові переваги перед робітниками – слюсарями та механіками, що жили на казарменому становищі в гаражі.

Одного разу старший писар штабу транспортної частини Фогт наказав Йоганнові знайти спеціаліста по ремонту друкарських машинок. Йоганн запропонував свої послуги. І не тільки полагодив і вичистив машинку Фогта, але й приємно вразив його грамотністю і швидкістю друкування, яку продемонстрував, перевіряючи справність машинки. І Фогт вирішив звалити на рядового солдата частину роботи, дорученої йому в ці дні. Те, що старший експлуатує молодшого, вважалося тут нормальним явищем і було властиве всім.

Він наказав Вайсові прийти ввечері до канцелярії, але попередив, щоб про це ніхто не знав.

Фогт умостився на дивані, підклавши під голову згорнуту шинель, і почав диктувати Вайсу списки солдатів, відчислених із різних транспортних підрозділів для укомплектування ударних частин. Суворо попередив, що все це абсолютно секретні матеріали.

Друкуючи, Йоганн швидко засвоював і запам'ятовував найважливіші відомості: допомогло тривале тренування, яке він проходив, щоб майже автоматично, з першої читки запам'ятати до десятка сторінок. І який же вдячний він був зараз своєму наставникові, котрий твердив, що чим більше зовсім несподіваних професіональних знань має розвідник, тим більше він може маневрувати і менше залежить від посередників. Свого часу, коли Йоганн добре навчився друкувати на машинці, наставник оцінив це досягнення вище за його успіхи по засвоєнню зброї іноземних марок.

Вночі Йоганн зробив записи, зашифрував їх, переніс шифровки на сторінки однієї з книжок сина фрау Дітмар, поставив книжку на найвищу полицю шафи й ліг спати із зрозумілим почуттям задоволення: роботу почато вдало.

На жаль, в усьому іншому Йоганнові не дуже таланило. Келер, охоловши до Вайса, бо не одержував нових підтверджень зв'язку шофера з гестапівцем Папке, пересадив його на вантажну машину.

І Вайс змушений був возити на вокзал ящики і тюки з різними речами, захопленими начальницьким складом у місті, яке грабували старанно й акуратно, за заздалегідь розробленим планом. Спеціальні особи вели облік усього, що становило хоч якусь цінність.

Розподіл цих цінностей робився в точній відповідності з положенням, званням і посадою осіб, гідних пожинати плоди перемог вермахту.

Старші військові інженери, довідавшись від знайомих гестапівців чи контррозвідників абверу, хто з поляків підлягає репресії, поспішали їх відвідати під приводом вселення до них на квартиру когось із своїх підлеглих. І після пильного огляду картин, фарфору, старовинних меблів, бронзи робили помітки в своїх записних книжках. Не соромились відчиняти одежні шафи, цікавилися, чи являють цінність дамські хутряні шуби, накидки. А після проведеної репресії приходили знову й давали вказівки родичам, як слід запакувати відібрані речі, щоб їх не пошкодили при транспортуванні до Німеччини.

І ці рицарі вермахту – нащадки прусських бундючних юнкерів, що хизувалися військовою службою як дорогою честі, із шрамами на обличчі від дуелей, викликаних найменшим натяком на образу їхньої гідності, – сидячи на стільці посеред чужої вітальні й поставивши між ніг, туго обтягнутих галіфе, дідівську шаблю, пильно стежили, як родичі, можливо, одведених на страту людей тремтячими руками загортали в солому, в папір, у вату різні фамільні цінності.

Найбільш прискіпливі змушували цих нещасних людей не тільки робити список вилучених предметів, а й докладно описувати їхнє старовинне походження і підтверджувати ці відомості своїми підписами.

Йоганн не мав права зупинятися на всьому маршруті до вокзалу. Після вивантаження машину старанно оглядали, піднімали сидіння в шоферській кабіні, розкривали ящики з інструментом: солдат міг бути злодієм, офіцер – ніколи.

І коли Йоганн стояв з грузовиком біля будинку, з якого виносили майно, він відчував погляди поодиноких перехожих, що падали на обличчя, мов плювки. В такі хвилини він намагався думати тільки про своє найперше і найголовніше завдання: він мусить, мусить уперто, наполегливо й покірно вживатися в це життя і, лишаючись при цьому цілком пасивним, стати Йоганном Вайсом, шукати прихильності людей, що оточували зараз його, навчитися бути по-дружньому запобігливим до них, навіть у наці знаходити людські струнки, щоб грати на них…

Вайс давно не бачився з Папке. Несподівано той з'явився в гараж і, дивно, збентежено всміхаючись, сказав, що в Лодзі тепер уже майже нікого з рижан не лишилося, а він скучив за земляками. Може, Йоганн проведе з ним вечір?

Всі вечори у Вайса проходили в штабній канцелярії. Фогт експлуатував його, як міг. Та ж довір'я до нього старшого писаря тільки зміцниться, коли унтерштурмбанфюрер гестапо накаже звільнити на якийсь час рядового Вайса від покладеної на нього роботи!

Зима почалася ранніми сутінками, мокрим, якимось гнилим снігом, що розповзався ковзким слизом по тротуарах. Не так давно на електростанції виявили організацію Опору. Учасників її розстріляли. Нові працівники, перевірені гестапо, очевидно, відзначалися благонадійністю, але не технічними знаннями. Світло у вуличних ліхтарях то спалахувало так сліпуче, що здавалося, лампи, не витримавши напруги, ось-ось почнуть вибухати, немов ручні гранати, то зів'яло блякло, то грайливо підморгувало, то злякано дрібно й часто тріпотіло, й по вулицях, немов примари, металися тіні.

Чітко, ритмічно гупали каблуки патрулів. Їхній лункий тупіт нагадував звук, який буває, коли забивають віко труни. Тріумфуючий марш тупої, нелюдської, немов витесаної з каменя статуї грубого насильства.

На обличчя перехожих несподівано падав білий диск, неначе вистрілений з ручного ліхтаря патрульного, з темряви вискакувало спотворене страхом обличчя людське, ще більше, ніж страхом, спотворене намаганням відтворити конвульсію посмішки. Засліплені очі кліпали, як у смертника. Безшумно, майже вмить виникнувши, обличчя так само безшумно і вмить зникали, щоб знову виникнути і щезнути, їхня ритмічно послідовна поява майже збігалася з важкою ходою патрулів.

Здавалося, ці обличчя щезали не від того, що гаснув ліхтар патрульного, а від самого тупого звуку каблуків, які втоптували в землю саму душу польського народу, розплатану, розіп'яту. І не по землі – по живому тілу народу ступали наці.

Поринувши в гіркі роздуми про поневолене місто, Йоганн неуважно слухав буркотливе бубоніння Папке й кілька разів відповів невлад. Піймавши себе на цьому, він з зусиллям вивільнився від мани й, знов стаючи Вайсом, спитав бадьоро:

– Як ваші успіхи, пане унтерштурмбанфюрер? Сподіваюсь, усе гаразд?

Папке загадково всміхнувся і раптові сказав приязно:

– Коли ми наодинці, можеш називати мене Оскаром. У моно було два-три приятелі, котрі називали мене так.

– О, дякую вам, пане унтерштурмбанфюрер!

– Оскар! – нагадав Папке й мовив засмучено – Один з них став штурмшарфюрером і тепер вважає непристойним для себе називати мене Оскаром, а я не насмілююсь назвати його Паулем. Другий попав у штрафну частину, і, коли б навіть довелося зустрітися з ним, я не дозволив би йому звернутися до мене на ім'я.

– А третій?

Папке сказав понуро:

– Я попереджав його – не кажи мені зайвого, а він все-таки казав. Я виконав свій обов'язок.

– Зрозуміло. А якщо я дозволю собі в розмові з вами зайве?

Папке замислився, потім сказав, зітхнувши:

– Зрештою я можу прожити й без того, щоб хтось звав мене Оскаром. Хоч мені дуже хотілося б мати приятеля, котрий би мене так називав.

Вдивляючись у фізіономію Папке, Вайс помітив, новий, раніш не властивий їй вираз печалі, розчарування. Маленьке, зморщене підборіддя було сумно підібгане до ображено одвислої товстої спідньої губи, на низькому лобі дужче позначилися складки зморщок, повіки запухли, очі в червоних, запалених прожилках. Папке йшов, тягнучи ноги, не вітався із зустрічними, навіть із старшими за званням – очевидно, знав, що з гестапівцями ніхто не має охоти зв'язуватися. Мерзли руки, він глибоко сховав їх у кишені шинелі, низько насунутий кашкет з високим верхом дуже відстовбурчував великі волосаті вуха.

Папке сказав, що йому не хочеться йти в солдатську пивну, а в офіцерське казино Вайса не пустять, і взагалі краще посидіти десь у затишному куточку, щоб вільно поговорити про минуле, – далебі, в Ризі вони жили не так уже й погано.

Недовго думаючи, Вайс напросив його до себе.

Папке сподобалась фрау Дітмар, навіть її явну неприязнь до себе він пояснив собі аристократизмом. В Йоганновій кімнатці він поставив на стіл добуту з кишені бриджів пляшку шнапсу й, прикладаючи змерзлі руки до кахляних плиток груби, чекав, поки Йоганн приготує закуску, і скаржився, що тут його недостатньо оцінили. Він сподівався на більше – і на звання, і на посаду. Сказав, що Функ – шахрай.

Папке догадувався, що Функ подвійний агент: гестапо і абверу, але, очевидно, ставку той робив на абвер. І найбільш цінні відомості якимось чином сплавляв абверу, де Канарісу вдалося зібрати всі старі агентурні кадри рейхсверу – техніків, спеціалістів з досвідом першої світової війни. Канаріс мріє стати головного довіреною особою фюрера і прагне прибрати до рук усі розвідувальні органи – гестапо, партії, міністерства іноземних справ. Але фюрер ніколи не дозволить зосередити таку силу в руках однієї людини. Гестапо – це партія, і зачепити гестапо – однаково що заміритися на всесилля самої націонал-соціалістської партії. І Папке немов між іншим нагадав, що він націст з 1934 року, але вискочки захопили всі високі пости, поки він чесно служив рейхові у Латвії. Його підборіддя знову зморщилося, а спідня губа ображено одвисла.

Жадібно випивши підряд кілька чарок горілки, Папке розкис, ослаб і, дивлячись посоловілими, каламутними од сліз очима на Вайса, розповів, як його, старого наці, справного служаку, недавно принизили.

Колишній його приятель, тепер штурмшарфюрер, наказав Папке взяти на вулиці одного чоловіка й одвезти, куди накажуть двоє цивільних, як здалося Папке, агентів гестапо. За містом цивільні почали дубасити цього чоловіка гумовими шлангами, для ваги набитими піском. Вони вимагали, щоб чоловік підписав якогось папера, а той не згоджувався.

Самому Папке ніколи не доводилося нікого катувати. Але він бачив, як катували комуністів у підвалах ульманісівського Центрального політичного управління. Він пам'ятав кваліфіковані способи катувань і запропонував застосувати до непокірного один із них.

Це допомогло, і чоловік підписав напір. Тоді цивільні наказали Папке одвезти його, куди той захоче, а самі пішли собі пішки.

Прийшовши до пам'яті після побоїв і катувань, пасажир, підопічний Папке, став люто лаятися. І Папке зрозумів, що має справу не з політичним злочинцем, а з комерсантом – компаньйоном тих двох. І папір, який вони вимагали підписати, був просто комерційним документом, і тепер, хоч цей чоловік уклав більше капіталу у шкіряний завод, відібраний у поляків, частка його прибутку буде менша. І він казав, що донесе на Папке в гестапо за участь у шантажі.

Та коли Папке сказав штурмшарфюреру, що ті двоє цивільних – авантюристи і обдурили його, штурмшарфюрер прикинувся, наче зовсім не розуміє, про що йдеться. А потім удав, нібито зрозумів, і сказав, що Папке зловжив своїм становищем у гестапо, спокусившись на хабар, а за це належить розстріл. Пам'ятаючи колишню дружбу, штурмшарфюрер сам не доноситимо на нього, та коли комерсант добереться до вищих осіб, хай Папке нарікає на себе.

Розповідаючи, Папке, не соромлячись, плакав тяжкими сірими сльозами, губи в нього тремтіли. Він твердив нестямно:

– Мені, старому наці, плюнули в душу. І я мушу мовчки терпіти це!

– А чого б вам не повідомити в партію про вчинок штурмшарфюрера?

Сльози в Папке миттю висохли.

– Я ж тобі казав: гестапо – це партія. Партія – гестапо. Честь наці не дозволить мені це зробити.

– Але штурмшарфюрер – поганий член партії, коли він бере хабарі.

– Ні, Вайс, ти не правий, – похитав головою Папке. – Він просто розумніший, ніж я думав. Зрештою це один з виявів нашої здатності підноситися над мораллю простачків-дурнів, щоб утвердити панування сильної особистості. І коли хочеш знати, я схиляюсь перед штурмшарфюрером і пишаюсь, що він був колись моїм другом.