Текст книги "Щит і меч"

Автор книги: Вадим Кожевников

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 61 страниц)

– Так, ви мене правильно зрозуміли, мій бригаденфюрер.

Шелленберг стиснув зуби, гострі щелепи ще різкіше виступили на його жовтуватому обличчі. Він довго мовчав, не відводячи допитливого погляду від Вайсового обличчя, потім несподівано усміхнувся, сказав приязно:

– Пан фон Лансдорф – мій друг, і його доброзичлива думка про вас стала ще однією причиною того, що віднині ви значитиметесь у моєму особистому списку як Фред. І я відповім вам довір'ям на ваше довір'я. Не виключено, що найближчими днями фюрер, можливо, підпорядкує абвер рсйхсфюрерові. Таким чином, ви матимете змогу знову зустрітися з деякими своїми попередніми товаришами по роботі, зокрема і з капітаном фон Дітріхом. – І Шелленберг знову, цього разу значуще, міцно, потиснув Вайсові руку.

Коли Йоганн розшукав у саду Густава, той з його обличчя зразу догадався про результати зустрічі з шефом і теж рішуче, навіть з деякою гарячністю, потиснув йому руку.

У ресторані «Золотий олень» на вимогу Густава вони розпили на честь Вайсових успіхів пляшку старого колекційного вина. І сам заплатив за нього, хоч таке марнотратство не було звичне навіть серед близьких друзів: офіцери розвідки в таких випадках завжди розплачуються кожен за себе.

Чергову зустріч професор призначив Йоганнові у тихому куточку на березі озера Хавель, зарослому плакучими вербами з довгими вітами.

Коли Йоганн прийшов, професор уже чекав його в рибальському човні.

Беручись відразу за весла, професор мовив:

– Уявіть собі, я запросив вас тільки для того, щоб, як кажуть у нас дома, провести разом вихідний день. – Усміхнувся: – Як ви гадаєте, можемо ми дозволити собі таку розкіш?

– Не знаю, – відповів Вайс.

– Я пропоную, – заявив професор, – повністю віддатися фантазії: уявімо собі, що ми з вами рибалимо де-небудь, припустімо, на Ладозі.

– Не схоже, – зітхнув Вайс.

– Моя дружина й дочка теж вважають, що не схоже, – погодився з ним професор.

– А звідки вони можуть це знати?

– Пробачте, – насмішкувато сказав професор, – але я людина сімейна, і цей факт укріплює тут мою репутацію.

– Ви одружені з німкенею?

– Та що ви, голубе! Кар'єру сім'янина я розпочав ще з робфаку.

– І ваші дружина й дочка знають?..

– Безсумнівно, – підтвердив професор. Усміхнувся. – І, вірите, непоганий вийшов підрозділ: дружина – інженер на секретному заводі Юнкерса, дочка – у допоміжному жіночому батальйоні служби спостереження ППО Берліна. – І додав з ніжністю: – Дуже тямущі товариші вийшли з них.

Йоганн жалісливо подивився на професора:

– І вам за них не страшно?

– Бачите, в теперішніх обставинах я волів би, щоб дружина беззаперечно підкорилася моїй волі і слухняно чекала чоловіка дома. Та ми з нею одного року і навіть одного місяця вступили до партії. І вона вважає, що я зовсім не маю перед нею ніяких переваг старшого. Вона й дочку виховала так. Думаю, що Центр дозволив мені цю сімейственість як виняток.

– Я б ніколи на таке не наважився, – промовив Вайс. – Рискувати своїм життям – що ж, це не так страшно… А от рискувати життям тих, кого любиш, у мене не стало б снаги.

– У мене її також не ставало, – признався професор. – Але у дружини і в дочки мужності виявилося більше ніж досить. Ми допомагаємо одне одному жити, виконувати свій обов'язок. Якщо є найвища близькість між людьми, я гадаю, вона добувається саме таким способом.

Вайс подивився на професора з захопленням і ніжністю.

– І давно ви чекіст?

– Маю велику вислугу літ.

– Ви справді лікар?

– Це мій другий диплом, – гордовито сказав професор. – Перший я одержав у тридцятому році, коли закінчив істфак. Схильність до медицини виявив у собі пізніше, а освіту набув у Мюнхені. – І враз круто змінив тему розмови: – До речі, як ви оцінюєте поразку німців під Сталінградом? – спитав він.

– Я боявся, що викрию себе, не зможу приховати радість і на цьому провалюсь.

– Ні, з точки зору німця.

– Ну що ж, – нерішуче сказав Йоганн, – як величезну поразку вермахту, цілковитий провал плану «Барбаросса».

– А з політичного боку?

– Так само.

– А от, уявіть собі, гітлерівська пропагандистська машина використала катастрофу під Сталінградом в іншому плані. Перетворила її на пропагандистську акцію, звернену до реакційних правлячих кіл союзників.

Ви знаєте, Гітлер, приголомшений поразкою, не міг цими днями виступати, його промову прочитав по радіо Герінг. Чули цю промову? Не довелося? Шкода! Вся вона була звернена до Уолл-стріту й Сіті. Гітлер розписував свої заслуги як єдиного рятівника західної цивілізації від більшовицького варварства. А Геббельс, далі розвиваючи цю думку, заявив: «Ясно, панове, що ми неправильно оцінювали воєнний потенціал Радянського Союзу! Тепер він вперше відкрився нам у всьому своєму кошмарному розмірі. Сталінград був і є великим сигналом тривоги… Залишилося тільки дві хвилини до дванадцятої» – тобто до повної поразки Німеччини. А ця триденна жалоба після ліквідації оточених під Сталінградом військ? Ви розумієте, навіщо це? Перетворити загибель своїх солдатів на знаряддя пропаганди, щоб налякати правлячі верхи союзників могутністю Радянської країни. Допомогти реакційним колам Америки й Англії породити у своїх країнах хвилю антикомунізму і підготувати, таким чином, грунт для віроломного сепаратного миру. І, за нашими відомостями, дії гітлерівської пропаганди були небезуспішні. Таємні дипломати союзників надзвичайно пожвавішали. Аллен Даллес перекочував до Берна з цілим розвідувальним штабом, і безліч посланців німецьких розвідслужб, з якими у Даллеса давні довірчі взаємини, протоптали до нього стежки.

– Так, – сказав Вайс, – я це знаю.

– Не забудьте, – попередив професор, – що союзники прислали в Німеччину цілу армію розвідників. І знаєте, що вони тепер роблять? Вивчають настрої німецького народу, сили Опору. Але зовсім не для того, щоб допомогти рухові Опору хоч би зброєю. Ні. Хочуть з'ясувати, чи не буде цей рух заважати намірам союзників зберегти Німеччину після її поразки як імперіалістичну державу, ворожу Радянському Союзові. За нашими відомостями, Даллес заклопотаний тим, щоб вермахт і після поразки зберіг сили, здатні придушити революційний рух у країні.

Отже, Даллес представляє ті американські кола, які розробляють тепер не так плани наступу на другому фронті, як плани придушення революційних сил німецького народу після поразки Гітлера, і, як виплескав ваш підопічний американський розвідник, хочуть змінити вивіску Гітлера на іншу. Ненависть американського і англійського народів до Гітлера така велика, що Даллес, здається, ладен сприяти замахові на його життя, щоб потім домовитися з тією самою фашистською фірмою, яка, проте, діятиме вже під іншою вивіскою. І цілком імовірно, що Герінг, Геббельс, Гіммлер були б щасливі подарувати рейхові своє ім'я для цієї мети.

– Так, – замислено промовив Вайс. – Усе це, мабуть, так і є…

– Слово «мабуть» – погано слово, – сердито перервав його професор. – Я кажу, спираючись на факти й докази. І наше з вами завдання – дати Центрові документи, які з вичерпною і невідпорною повнотою свідчать, що між союзниками і опозиційними групами рейху ведуться переговори про сепаратний мир. Як бачите, тепер ми з вами маємо попрацювати на Німеччину. На майбутню Німеччину. Ну як, не заперечуєте? – Додав з усмішкою: – Може, ви гадаєте, що я, як історик за освітою, мислю в цьому питанні історичними категоріями? Але мій досвід чекіста підтверджує: таке мислення споріднено з обов'язком, який я виконую. Запобігти новій змові проти народу, що вже став жертвою фашистської змови, – значить врятувати його. Я думаю так.

Якийсь час вони мовчали. Після тривалої паузи професор знову заговорив:

– Я вам розповів про свою сім'ю і тим порушив правила конспірації. Та зробив я це навмисне. Думка про те, що я тут не один, що найменша моя необачність може призвести до загибелі найближчих мені людей, надихає мене, коли можна так сказати, на величезну обережність. – Професор усміхнувся так, ніби мав щось попросити. – І тепер я сподіваюся, що ви також поводитиметесь обачно. Адже, розповівши вам про свою сім'ю, я немовби довірив вам її долю. Я знаю, що ви трохи надмірно схильні діяти самостійно, часто захоплюєтесь, але вірю: ви зрозуміли, чим я тепер зобов'язую вас неодмінно продумувати кожний ваш крок на шляху до наміченої цілі.

Щирі слова старого чекіста вразили Йоганна своєю великодушністю, проникливою турботою і довір'ям – найвищим, на яке може піти людина мужня, сильна, непохитно відчуваючи ці ж самі риси у своїх друзів.

Гуго Лемберг знову запросив до себе Вайса і знову прийняв його в батьковому кабінеті. Йоганн помітив, що з книжкових полиць зникли матеріали та книги про Радянський Союз.

Цього разу Гуго був відвертіший. Він говорив про трагічне становище Німеччини. Сказав, що, за відомостями абверу, оснащеність радянських військ бойовою технікою порівняно з осінню 1942 року зросла в п'ять-шість разів, відповідно виріс і їхній бойовий досвід і що воєнними засобами Німеччина тепер виграти війну не може.

– А які ж засоби потрібні, щоб не програти війну? – спитав Вайс.

Гуго відповів ухильно:

– У США існує міцне антирузвельтівське угруповання, зацікавлено її тому, щоб зберегти воєнний потенціал Німеччини як загрозу проти Росії. Але це угруповання безсиле проти ненависті американців до Гітлера.

– А в Англії?

Гуго усміхнувся:

– У 1938 році Черчілль заявив, що мріє бачити на чолі Англії діяча такої сили волі та духу, як Гітлер, а тепер він боїться англійського народу і змушений приборкувати поривання лідера англійських фашистів.

– Ну, а які наміри Росії?

Гуго знизав плечима:

– Сталін, визначаючи позицію Радянського уряду, твердить, що завданням Радянського Союзу у війні є не знищення Німеччини, але знищення злочинного гітлерівського режиму та його натхненників.

Вайс розвів руками.

– Після окремих невдач на фронті фюрер зняв з постів багатьох наших уславлених полководців, – сказав Гуго. – І цим начебто поклав на генералітет відповідальність за провал кампаній.

– А тепер ці полководці у відставці намагаються покласти на фюрера провину за всякі воєнні невдачі.

Гуго невдоволено глянув на Вайса.

– Якщо ми зазнаємо поразки, то запобігти революційному заколотові зможе тільки уряд військової диктатури, складений з тих самих полководців, – відказав Гуго і за мить додав: – За відомостями СД, які, безумовно, применшують явну небезпеку, виходить, що тепер у Німеччині тільки п'ятдесят-шістдесят процентів населення неухильно кориться урядові. Тридцять процентів невдоволені існуючим режимом, але небезпеки вони не становлять. Решта – ненадійні. Цих піддають тяжким репресіям або пачками посилають на фронт. Таке співвідношення політико-морального стану населення не стабільне: воно дедалі гіршає. Можливо, армії союзників і взяли б на себе поліційні функції приборкання невдоволених. Але для цього армії союзників повинні прийти в Німеччину, і прийти не ослабленими нашим Опором, інакше вони не зможуть виконати свої важливі функції.

Вайс спитав:

– Але ж для того, щоб вони могли зберегти свої сили, нам доведеться зняти армії з Західного фронту.

Гуго відповів злісно:

– Паулюс по-зрадницьки капітулював у Сталінграді, зганьбив мундир німецького офіцера. Однак якби таке зробив німецький генерал на Західному фронті, то була б акція, вчинена в ім'я врятування Німеччини від катастрофи революційного повстання.

– Отже, відкрити фронт на Заході – це не зрада, а послуга рейхові?

– Авжеж, якщо ми не хочемо втратити імперію. Якщо ми хочемо врятувати Німеччину від небезпеки комунізму.

У цей час до кімнати ввійшов офіцер; зовнішність його вразила Йоганна своєю строгою зосередженістю. Навіть чорна пов'язка, що прикривала його ліве око, не псувала приємне обличчя. Сухорлявий, виструнчений. Замість правої руки – протез у лайковій рукавичці, на лівій не вистачало двох пальців.

– Знайомтесь, – сказав Гуго, – полковник генерального штабу граф Клаус-Шенк фон Штауфенберг. – Пояснив: – Граф був поранений на Туніському фронті, тільки-но з госпіталю. – Додав не без відтінку заздрості: – Дістав у Берліні пост начальника штабу резервної армії. – Звернувся до Штауфенберга: – Обер-лейтенант Йоганн Вайс, як я вже казав вам, працював в абвері, спеціаліст по Росії. – Сказав Вайсові: – У мене з полковником різні погляди на російське питання, як, правда, і на деякі інші питання, але це не відбивається на нашій дружбі.

Штауфенберг сказав, сідаючи в крісло навпроти Вайса:

– Як ви тепер знаєте, я воював в Африці. Але мене дуже цікавить наш головний противник – росіяни.

Вайс попередив:

– Я не був на Східному фронті.

– Але за родом своєї служби ви зустрічалися з російськими військовополоненими, вивчали їх, знаєте про підпільні організації, які вони створюють у таборах, – все це мене цікавить. Розкажіть усе, що можна, – попросив полковник.

Спочатку Вайс говорив дуже стримано. Але потім, коли Гуго вийшов, Штауфенбергові запитання стали відвертіші. В них почувалася не тільки цікавість. Йоганн помітив у цих запитаннях навіть деякий відтінок схвалення героїчної боротьби російських військовополонених у таборах.

Про це все Йоганн розповідав так, наче хотів тільки пояснити, яка важка і складна робота абверу з контингентом радянських військовополонених. І говорячи про стійкість, непохитну політичну переконаність військовополонених він немовби водночас виправдував недостатні успіхи абверу в роботі з агентурою.

Особливе враження справило на Штауфенберга повідомлення Вайса про те, що радянські розвідники врятували чотирьох німецьких військовослужбовців, засуджених до страти. Не менш схвилювала його і розповідь про втечу групи в'язнів, які працювали на німецькому заводі. Коли їх піймали, вони навіть під страшними тортурами не виказали німецьких робітників, що допомагали їм втекти. А втікачі ж могли замість них назвати імена будь-яких інших німецьких робітників заводу, і тих стратили б разом з ними. Це врятувало б росіян від тортур і дало б їм змогу помститися німцям, своїм катам.

Штауфенберг слухав Вайса з глибокою зосередженістю. Його стомлене обличчя з болісними зморшками в кутках рота виявляло щиру схвильованість і водночас стало якесь лагідніше. Він спитав:

– Ви гадаєте, військовополонені та іноземні робітники вже мають якусь організацію Опору?

– Можливо.

– Тоді вони, безперечно, зв'язані з німецьким комуністичним підпіллям.

– Ці питання належать до компетенції гестапо, – відповів Вайс.

Штауфенберг, наче не дочувши, промовив замислено:

– А ті, напевне, зв'язані з радянським командуванням…

Якби в цей час не повернувся Гуго, можливо, Вайсові вдалося б краще визначити, чим породжений інтерес Штауфенберга до організації Опору військовополонених. Але, побачивши Гуго, полковник враз змінив тему розмови. Сказав, звертаючись до Гуго:

– Обер-лейтенант Вайс – дуже досвідчений розвідник, і я почерпнув з розмови з ним дуже багато корисного. – І пильно дивлячись на Вайса, додав похвально: – Ваші методи вербування справді оригінальні.

Вайс машинально кивнув, трохи приголомшений: він не сказав полковникові ані слова про методи вербування.

На прощання Штауфенберг подав Вайсові ліву руку і сказав:

– Я був би радий знову зустрітися з вами.

Але їм не довелося більше ніколи побачитись.

Протягом досить тривалого часу Йоганн виконував функції кур'єра у прикордонних швейцарській або шведській зонах. Щоразу якийсь чоловік, спеціально довірений агент, підходив до його машини, сам ховав пакет у сейф, вмонтований у машину, і замикав своїм ключем. Другий ключ був у Густава. Третій ключ Вайс одержав від професора, коли йому пощастило зняти зліпок: начебто бажаючи виявити люб'язність до агента, він узяв з його рук ключ і відчинив ним дверцята сейфа.

Тепер Вайса на маршруті зустрічали професорові люди. Він відчиняв сейф, на ходу передавив пакет і трохи повільніше їхав далі. У певному пункті його доганяли і так само на ходу повертали пакет. Невиправдані затримки могли породити підозру: Вайс знав, що встановлений у його машині прилад фіксує на стрічці всі зупинки. Знав він також, чим загрожує будь-яка необережність у техніці розкривання пакета і виймання звідти документів. Знали про це і професорові люди. Проте Йоганн не встигав навіть розглянути їхні обличчя – так швидко все відбувалося. І тільки одного разу зв'язковий, з шаленою швидкістю наздогнавши Вайса на мотоциклі, встиг шепнути, що чимало документів, одержаних від нього і переданих через Центр Радянському урядові, стали у великій пригоді. У документах містилися незаперечні докази того, що деякі довірені особи правлячих вашінгтонських та лондонських кіл перейшли на шлях віроломства і неприпустимо порушують зобов'язання, що їх взяли на себе глави союзницьких урядів. І глави урядів США й Англії змушені були признати це.

Які то були документи, Вайс не знав. Можливо, фотокопії матеріалів з умовами, що на них пропонував союзникам укласти сепаратний мир той чи інший правитель рейху – Гітлер, Гіммлер, Герінг, Геббельс, Ріббентроп; можливої меморандуми про склад майбутнього уряду, представлений союзникам імперськими групами, настроєними опозиційної до Гітлера. Хоч би які різні були ці групи, всі вони сходилися на тому, що найбільша небезпека і для союзників, і для рейху – вторгнення Радянської Армії на німецьку територію і революційна боротьба німецького народу за нову Німеччину. І всі вони вбачали порятунок тільки в капітуляції перед західними державами і встановленні в Німеччині уряду військової диктатури. Про це казав Йоганнові і Гуго Лемберг.

Йоганн знав, що кожен з правителів імперії вів секретні переговори потай від інших. Так само діяли й інші опозиційні угрупування. І всі, хто вів ці переговори, стежили одні за одними. І заради того, щоб вивідати ціну, пропоновану союзникам за капітуляцію кожною іншою групою, ладні були викрасти, закатувати, навіть убити будь-яку людину, яка хай і непричетна до цієї торгівлі, але бере у ній участь у ролі кур'єра чи зв'язкового. А ті, що призначали ціну, були недосяжні, їм нічого не загрожувало.

Різного часу двох кур'єрів таких груп спіймали агенти гестапо, коли один з них перетинав швейцарський, а другий – шведський кордон. Документи, які вони везли, потрапили до Гіммлерових рук. Однак кур'єрів не стратили. Вони були засуджені тільки як спекулянти за незаконний провіз золота. Звідси Вайс зробив висновок, що Генріх Гіммлер знає про діяльність опозиційних груп, але чогось не вважає за потрібне припинити її.

Вайсові не було відомо, що серед пакетів, які він передавав зв'язковому, щоб з них могли зняти фотокопії, був запис розмови одного німецького агента таємної дипломатії з Даллесом. Ішлося про можливого главу майбутнього нового німецького уряду. І Даллес назвав ім'я Генріха Гіммлера. Він висловив думку, що Гіммлер, тепер друга після Гітлера людина в імперії, міг би стати згодом першою. Озброєний величезним досвідом нещадного насильства, Гіммлер успішніше, ніж будь-хто інший, зуміє придушити всякий демократичний рух у країні, можливий після капітуляції.

Зате Вайс знав інше: начальник відділу безпеки гестапо обергрупенфюрер Мюллер прагне посісти посаду рейхсфюpepa; недавно він арештував агента, який віз депешу Гіммлера до Даллеса. Зміст цієї депеші Мюллер повідомив Гітлерові. Все-таки Гіммлер якось викрутився. Але тепер Мюллер і Гіммлер ненавидять один одного. Мюллер вистежує кожну довірену особу Шелленберга, бо саме Шелленберг з наказу рейхсфюрера, який йому дуже довіряє, веде таємні переговори від його імені.

59

Йоганн несподівано дістав наказ виїхати до Берна. Густав показав йому фотографію і сказав:

– Ви будете цілком підпорядковані цьому чоловікові або тому, на кого він вам укаже. Ви повністю відповідаєте за його безпеку. Тому ви мусите визначити, чи не стежать за ним, і будь-якими способами ліквідувати цього спостерігача, хоч би хто він був. Можливо, що стежить ціла група. Ну що ж, я однаково покладаюсь на вашу мужність, – твердо заявив Густав. – Якщо при цьому ви примудритесь залишитися живим, можете за свою дальшу долю не турбуватись. Хоч би навіть швейцарський суд засудив вас до страти за вбивство, – нам зовсім не важко буде добитися для вас волі. Швейцарський уряд добре знає: якщо фюрер не вважав за доцільне окупувати цю країну, то для цього були особливі міркування, – ми використали й будемо використовувати її у своїх цілях. Запам'ятайте: ті люди, які стежитимуть за особою, дорученою вам, могли дістати такі самі вказівки відносно вас, як я дав вам відносно них. Гадаю, що ви людина достатньо тямуща і зрозумієте, що вони не належать до агентури наших воєнних противників. Тому будьте обережні там з нашими співвітчизниками. Повторюю: хоч би ким вони були і хоч би з якого, навіть найкращого, боку ви їх знали. Не забувайте про це ані на хвилину. Ви одержуєте велику суму в англійських банкнотах, але, – усміхнувся Густав, – можете не боятись: у зв'язку з тим, що ваше завдання надто важливе, це будуть справжні вироби лондонської скарбниці. – Спитав: – Адже ви були поранені? Тож ви можете пройти там курс лікування. Добре заплатіть лікареві, то він знайде, від чого вас лікувати…

Транспортний літак «Люфтганзи» доставив Вайса на світанку в Цюріх. Того ж дня він дизельним експресом приїхав до Берна і оселився в готелі. Він мав голландський паспорт, а документи свідчили, що він німецький політичний емігрант. Однак ні портьє, ні швейцарська поліція не вимагали, щоб він пройшов реєстрацію.

Тихе, лагідно-спокійне місто, здавалося, відокремлене від збуреного війною світу століттями бюргерського достатку, скидалося на заповідник. Городяни жили так, як і десять, двадцять, тридцять років тому.

Місто чиновництва та посольств. Пристановище розвідок і розвідників, які в міру своїх здібностей переймали від бернців їхню неквапливість, бундючну чемність і ощадливість до кожного франка – найстійкішої на той час валюти у світі.

Вайс узяв напрокат у готелі старенький двомісний спортивний «Фіат»-фаетон і повільно їздив ним по місту, вивчаючи вулиці не стільки з пізнавальною метою, скільки для того, щоб не зазнавати утруднень, коли доведеться опікувати довірену йому людину. Незабаром він виявив свого підопічного. Той оглядав старовинну бернську ратушу, побудовану в чотирнадцятому віці.

Це був чоловік похилого віку і аристократичної зовнішності. Він так вільно говорив по-французькому із своєю молодою супутницею, що його можна було прийняти за француза.

На фотографії, яку Густав показав Вайсові, цей чоловік мав куці гітлерівські вусики щіточкою, а тепер на його губі закручувались значно довші кайзерівські вуса. Після Сталінграда багато хто з літніх берлінців став відрощувати вуса за давнім монархічним зразком.

Вайс поставив машину і собі почав оглядати ратушу, коли старий та його супутниця наблизились до нього, він висловив уголос своє захоплення старовинною архітектурою.

Старий пильно подивився Вайсові в обличчя – видно, він також знав його з фотографії. Пожувавши губу, ледь помітно кивнув, не тому, що цього вимагала конспірація, а напевне, тому, що йому властиво було гордовито здоровкатися з людьми, і, вже не дивлячись на Вайса, кинув:

– Якщо ви не маєте потреби милуватися цією старою спорудою, можете більше себе не утруднювати.

То був князь Гогенлое, довірена особа фюрера у переговорах з Даллесом. І, як зрозумів згодом Йоганн, князеві ні з якого боку ніщо тут не загрожувало. Спершу присутність Вайса у Берні потрібна була Канарісові та Шелленбергові тільки для того, щоб дати князеві зрозуміти: вони знають, чого він приїхав сюди, тому й доручили своєму агентові бути почесною охороною при його персоні.

Та Даллес, як він одного разу висловився, «віддавав перевагу перспективнішим представникам з керівних кіл СС». І саме про цих «перспективних представників» Вайс мав подбати.

Увечері Вайс зайшов у кафе недалеко від американської місії і побачив там майора Штейнгліца. Цивільний костюм і змарніла сумно-заклопотана фізіономія Штейнгліца не викликала у Вайса бажання виявляти особливу шанобливість до свого колишнього начальника. Він непомітно підійшов ззаду й злегка плеснув його по плечу. Штейнгліц зіщулився і швидко засунув руку за борт піджака.

Вайс затримав його руку. Штейнгліц підвів очі і розплився у щирій, радісній усмішці. Розмовляли вони, як рівні. Вайс знав, що Штейнгліц неодмінно допитуватиметься, чому він опинився в Берні, і зразу ж розповів з невдоволеним виглядом, що він має нудне доручення, суто фінансового характеру. Штейнгліц співчутливо промовив:

– Швейцарія – не те місце, де слід збувати наші фальшиві банкноти.

Вайс засмучено відповів:

– Наказ є наказ.

Штейнгліц мрійливо додав:

– В Італії наші люди обмінюють англійські фунти німецького виробу і скуповують цінності. Оце справді бізнес!

– Як справи? – спитав Вайс.

– Як бачиш, – сказав Штейнгліц. – Сиджу коло вікна, розглядаю перехожих.

– Які відвідують американську місію, – усміхнувся Вайс. Нахилився: – Я гадаю, вашій службі не завадило б зайняти такий самий пост біля посольства Великобританії.

– Американці – знахабніла сволота! – злісно пробурчав Штейнгліц. – Хочуть усунути Канаріса і надрукували в своїх газетах, ніби він бере участь у змові проти фюрера. Це провокаційна робота їхньої розвідки. Але зате англійці, щоб помститися їм, надрукували цілу серію статей про нашого адмірала: закликають стратити його після війни, як лиходія.

– Дружні послуги за минуле й теперішнє, – сказав Вайс таким незаперечним тоном, що Штейнгліц змушений був промовчати.

Боязко озирнувшись навколо, він дозволив собі сказати:

– Однак ти став занадто самовпевнений.

– Перейняв від свого безпосереднього начальства.

– Авжеж, – замислено промовив Штейнгліц. – Нашому сухопутному адміралові тепер сутужно. Та він ще покаже себе… – Прошепотів ледве чутно: – Ленгебен прохопився йому, що союзники не вірять у фюрера і шукають маленьку групу інтелігентних, тверезих і вартих довір'я осіб, таких як рейхсфюрер СС Гіммлер. – Додав: – Хоч, по суті, з усіх отих за океаном Даллес ставиться до нас найприязніше. Кажуть, ніби він заявив, що визнає претензії німецької промисловості на провідну роль в Європі.

– Це правда, – погодився Вайс. – Він не хоче, щоб після війни Англія стала наймогутнішою державою в Європі.

– Значить, не так уже все погано, – озвався Штейнгліц. І раптом нахмурився, обличчя його зробилося суворе: – То це ти тепер ведеш політичну розвідку?

– Щоб була повна ясність, – строго сказав Вайс, переходячи на «ви», – я знав, що зустріну вас тут. Інформований про наше завдання. – Усміхнувся. – Моє не збігається з вашим, ви Канарісова людина, а не Гіммлерова. Пам'ятаючи про наші попередні добрі взаємини, я вважаю своїм обов'язком запропонувати вам нейтралітет.

– Нейтралітет? – здивувався Штейнгліц. – Скажіть, будь ласка, як люб'язно!

– Цього досить для того, щоб наші люди не порішили вас, – діловито сказав Вайс. – Час уже абверівцям перестати потикатися туди, де вони вже не котируються.

Обличчя Штейнгліца стало сіре:

– Значить, Гіммлер не пробачив мені ту стару історію в Англії…

– Очевидно, – сказав Вайс, – Канаріс, використавши свою дружбу з Гейдріхом, колись врятував вас. Що ж до Гіммлера, то він не відчуває до адмірала ані крихти симпатії.

– Авжеж, – погодився Штейнгліц, – і йому зовсім не важко мене вколошкати.

– А що, як ви допоможете його співробітникові і цей співробітник не забуде згадати у своїй інформації про вашу послугу?

Штейнгліц, повагавшись, заговорив повільно:

– Черчілль казав Хесселеві, що, поки станеться переворот, він ніяких зобов'язань на себе взяти не може, але якщо переворот станеться і новий уряд матиме достатній авторитет, то слушний вихід знайдеться. Англійці пам'ятають, яку послугу зробив їм Канаріс, коли вони після Дюнкерка опинялись у катастрофічному становищі: він подав фюрерові доповідь, в якій набагато перебільшив обороноспроможність Англії і відповідно применшив сили росіян. Англійці вдячні йому і обстоюватимуть його кандидатуру в новому уряді. Крім того, адмірала підтримує і частина генералітету.

– Слухайте, – сказав Вайс навмисне роздратованим тоном. – Чи буде в новому уряді Гіммлер, Герінг, Канаріс, чи залишиться фюрер – це нас з вами не обходить. І краще нам у такі справи не потикатись…

– Правильно, – погодився Штейнгліц. – Ну, а якщо тикають?

– Раніше, коли вас посилали за кордон, ви працювали проти певної іноземної держави, і все було ясно.

– Це і справді так, – кивнув Штейнгліц.

– А тепер, – вів далі Вайс, – якщо ви працюватимете проти Англії або США, вас застрелять, і не хто-небудь, а наші. Ті, що працюють на американців та англійців.

– То що ж ти пропонуєш? – пригнічено спитав Штейнгліц.

– Я вже запропонував: свій нейтралітет на сплату за ваші послуги.

– Ціна нерівна, – відказав Штейнгліц.

– Тут та сама нерівність, як і між моїм рейхсфюрером і вашим адміралом, чий корабель, можливо, найближчим часом, але вже без самого адмірала ввійде до складу СД, – згадав Вайс Шелленбергів натяк.

– Атож, так подейкують, – похмуро погодився Штейнгліц.

– Ну як? – спитав Вайс.

– Послухай, – Штейнгліц круто повернувся до нього всім корпусом, – а що, коли я маю вказівки, зустрівши на своєму шляху такого, як ти, усунути його?.. І, клянусь, я б усунув. Ти знаєш, я вмію це робити. Але от побачив тебе, і, знаєш, рука вперше не піднялась.

Йоганн зрадів у душі: значить, першу загрозу, навислу над ним, відвернено. І, щоб закріпити гарантію безпеки, він сказав недбалим тоном, знову переходячи на «ти»:

– Через нашу агентуру Шелленбергові стала відома дана тобі вказівка. Але я попросив його не вживати відносно тебе ніяких заходів, поки я не вступлю тут з тобою в особистий контакт.

– І ти непогано говорив про мене у розмові з бригаденфюрером?

– Так, – твердо відповів Вайс. – Адже я бачив од тебе тільки добре ставлення.

Штейнгліц зворушено потиснув йому руку.

– Знаєш, – сказав він якось розгублено, – це дуже дивно, але ти завжди викликав у мене підозру.

– Чим саме? – здивувався Вайс.

– Ну, своєю порядністю, чи що, – насилу добираючи слова, пояснив Штейнгліц. – Як би це сказати… Ну, не той мундир в рядах нашої служби. – Признався: – Взагалі я, бач, не маю чуття на порядних людей. Не часто доводилось їх зустрічати…

Після цієї зустрічі Штейнгліц сумлінно передавав Вайсові інформацію, добуту в тих самих уповноважених Канаріса, які вели таємні переговори із союзниками і яких він пильно охороняв, від агентів гестапо.

З свого боку, Вайс охороняв уповноваженого Гіммлера від різнобічного стеження – проводили його і гестапівці Мюллера, і абверівці, і агенти Ріббентропа: вони, в свою чергу, вели тут таємні переговори із союзниками від імені фюрера.