Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 47 страниц)

Раптом усередині хмари пролунав відчайдушний крик. На екваторі космічного міста, у точці, до якої були спрямовані погляди всіх людей, в одну мить з’явилася яскрава пляма, немов посеред даху будинку, поглиненого темрявою, утворився крихітний отвір, крізь який линуло світло.

Саме в цій точці Європа VI уперше перетнулася з двовимірним простором.

Яскрава пляма швидко збільшувалася, перетворюючись на сяючу еліптичну площину. Випромінюване нею світло дробилося навколишніми висотками на численні промені, що виривали з напівмороку людську хмару на центральній осі міста. Тепер космічне місто нагадувало величезне пасажирське судно, яке через пробоїну в днищі тоне у двовимірному океані. Океанські води швидко заповнювали внутрішні відсіки, і все, що контактувало з цією поверхнею, миттєво перетворювалося на двовимірний об’єкт. Будівлі зникали одна за одною, стаючи зображенням на двовимірній площині. Однак поперечний переріз міста не вміщував всіх споруд – більшість будівель розкладалася на площі поза межами міста. Здавалося, що на двовимірній площині, яка постійно збільшувалася в розмірах, кольорові смуги, плями та складні об’єкти розлітаються навсібіч, немов блискавки, перетворюючись на фігурки фантастичних звірів, котрі мчать учвал у глибини космосу. Оскільки всередині космічного міста ще лишалося повітря, Чен Сінь і АА змогли почути звуки трансформації тривимірного світу у двовимірний: чіткий, пронизливий хрускіт, ніби все – і саме місто, і будівлі в ньому – було вирізане з тонкого скла, яке кинули в дробарку.

По мірі того як двовимірна площина почала підійматися вгору, людська хмара на центральній осі рушила у протилежний бік, немов завіса, піднята невидимою рукою. Ця сцена нагадала Чен Сінь бачені раніше маневри мільйонної зграї птахів, що скидалася на живу істоту, яка колишеться в сутінках.

Незабаром двовимірна площина, яка світилася дедалі яскравіше, проковтнула уже третину космічного міста, нестримно підбираючись до центральної осі. Цієї миті перші з мешканців міста стали потрапляти у її тенета: це були або ті нещасні, у кого не спрацювали рушії скафандра, або ж ті, хто відмовився від відчайдушних спроб врятуватися. Вони перетворювалися на краплі кольорових чорнил, які падали на поверхню води й миттєво розповзалися у різні боки, вимальовуючи химерні зображення людських тіл. На збільшеному штучним інтелектом зображенні було видно, як на двовимірній поверхні розтікається пара, попередньо обійнявшись. Після трансформації двовимірні тіла залишалися в обіймах один одного, проте зображення мало вкрай незграбний вигляд, ніби намальоване дитиною, яка ще не засвоїла принципів перспективи. На іншому зображенні було видно, як мати до останнього тримала дитину над головою, щоб на якісь соті частки секунди подовжити її існування в тривимірному світі, – за мить їхні тіла стали лише яскравою цяткою на цьому гігантському полотні. Із наближенням двовимірної площини до краю міста дощ із людських тіл густішав, закарбовуючи вже групові знерухомілі проєкції тіл, які невблаганно дрейфували за межі космічного міста.

Коли двовимірна площина перетнула центральну вісь міста, більшість людей уже скупчилася на протилежному боці поселення. Половина міста вже зникла у двох вимірах, і видима частина пласкої площини сягнула максимальних значень, тож мешканці бачили лише двомірне небо, яке невмолимо насувається на залишки тривимірної Європи VI. Оскільки стаціонарні виходи на полюсах міста стали недоступними, всі скупчилися біля екватора, де були розташовані три аварійні виходи, утворивши велетенські купи з людських тіл.

Проминувши центральну вісь міста, двовимірна площина проковтнула три термоядерні сонця, але від того навкруги тільки посвітлішало – сяйво, що линуло зсередини площини, ставало дедалі яскравішим.

Почувся тихий свист – місто почало втрачати атмосферу, що заструменіла в безодню космосу: людям вдалося відчинити аварійні виходи, кожен розмірами з футбольне поле, які вели в усе ще в тривимірний космос.

Штучний інтелект бортової системи корабля вивів на передній план інше інформаційне вікно, в якому Європу VI було видно з глибини космосу. По невидимій площині розповзлася двовимірна проєкція космічного міста, в центрі якої лишалася невеличка частина тривимірної Європи VI; вона нагадувала спину велетенського кита, що пливе в безбережному океані. У трьох вимірах космосу розліталися три чорні цівки диму – людський натовп розкидало навсібіч тиском повітря, що струменіло назовні. Ізольований острів тривимірності продовжував тонути й танути у двомірному океані, й менш ніж за десять хвилин космічне місто Європа VI перетворилося на двовимірне.

На екрані демонструвалося панорамне зображення Європи VI, й одразу визначити її площу було важко – в будь-якому разі вона стала просто велетенською. Але це вже було мертве місто, точніше – його розверстка в масштабі 1:1. На цьому зображенні можна було роздивитися геть усі деталі, навіть найдрібніші: кожен гвинт, кожне волокно, кожного кліща і навіть бактерію. Точність відображення сягала атомарного рівня: окремий атом тривимірної молекули чітко проєктувався на певне місце за суворими правилами. Одним із основних принципів перетворення такого креслення була відсутність перехрещень та перекриттів зображень – усі деталі розташовувалися на площині й були доступні для огляду. Велич прийшла на зміну складності. Але читати зображення виявилося непростим завданням: легко було впізнати хіба що загальну схему міста й деякі макрооб’єкти. Наприклад, гігантські дерева-будівлі залишалися впізнаваними й у двовимірній проєкції, проте їх внутрішня будова деформувалася до нерозрізненості. Рекомбінувати тривимірний об’єкт із двовимірної проєкції лише за допомогою уяви було майже нереально, але спеціальне програмне забезпечення для обробки зображень, створене з використанням правильної математичної моделі, без сумніву, змогло б упоратися з цим завданням.

На екрані можна було помітити й два інших космічних міста, розташовані на значній відстані, що також перетворилися на сплощені двовимірні проєкції й уже не світилися. Вони нагадували позбавлені товщини континенти, які дрейфували невидимою площею океану. Проте й камера, ймовірно, розташована на дроні, також падала на двовимірну площину, тож незабаром весь кут огляду заповнило зображення Європи VI.

Мільйони людей, які врятувалися з Європи VI через аварійні виходи, тепер засмоктувало разом із тривимірним простором до пласкої ділянки Сонячної системи, й вони перетворилися на колонію мурашок, яких волочив потік невидимого водоспаду. Щільний «людський дощ» рясно всівав тілами площину міста. Двовимірне тіло людини займало значно більшу площу, ніж звичне тривимірне, проте порівняно з циклопічними двовимірними спорудами людські фігурки нагадували людиноподібні цятки на гігантському полотні.

На екрані з’явилося багато інших тривимірних об’єктів: це були човники та невеликі космічні кораблі, які спробували втекти з Європи VI. Їхні термоядерні двигуни працювали на повну потужність, але кораблі все одно безпорадно наближалися до двовимірної площини. На якусь мить Чен Сінь здалося, що плазмовим струменям двигунів під силу розірвати пласку ділянку простору, однак і плазма переходила у двовимірний світ. У точках дотику плазми до поверхні двовимірні проєкції споруд і будівель викривлялися та деформувалися, але лише для того, щоб звільнити простір для кораблів. За правилом неперекриття зображень двовимірне місто в цих ділянках розширювалося, щоб дати місце новим об’єктам, і весь цей рух нагадував розповзання бриж поверхнею ставка.

Камеру продовжувало затягувати в напрямку двовимірної поверхні. Чен Сінь жадібно вивчала панораму плаского міста, намагаючись віднайти бодай якісь ознаки активності, але даремно. За винятком деформації від плазмових потоків, не було помітно жодного руху. Двовимірні людські тіла також не подавали ознак життя.

Це був мертвий світ. Мертва картина.

Камера невмолимо наближалася до пласкої поверхні, прямуючи прямо на людське тіло. Розчепірені кінцівки людини швидко заповнили все поле зору, поступившись місцем складній структурі м’язових волокон і судин. Можливо, це була лише ілюзія, але на якусь секунду Чен Сінь здалося, що вона бачить червону двовимірну кров, яка пульсує двовимірними судинами. Проте вже за мить зображення зникло.

***

Чен Сінь і АА вдруге попрямували по культурні реліквії. Вони обидві розуміли, що, швидше за все, їхня місія не має великого сенсу. Спостерігаючи за долею космічного міста, вони збагнули, що в процесі трансформації зберігається більша частина інформації про тривимірний об’єкт і втрата будь-яких даних можлива хіба що на атомарному рівні. За правилом унеможливлення перекриття об’єктів ґрунт Плутона не змішається з культурними реліквіями, а отже, вони збережуться як окремі об’єкти. Але оскільки Чен Сінь і АА погодилися виконати цю останню місію, їм слід продовжити почате. Як сказав Цао Бінь, ліпше спробувати зробити бодай щось, ніж сидіти склавши руки.

Вийшовши із «Зоряного кільця», Чен Сінь і АА виявили, що обидві двовимірні планети-гіганти все ще висять над головою, проте дещо зблякли. Через це іще помітнішим став довгий сяючий пояс, який з’явився під планетами. Пояс складався з незліченних маленьких плямок, що простяглися через весь небокрай, немов нове намисто оперезало Сонячну систему.

– Це Пояс астероїдів? – запитала Чен Сінь.

– Швидше за все. Марс наступний, – відповіла АА.

– Марс зараз по інший бік від Сонця.

Останні слова Чен Сінь змусили обох замовкнути: вони відвели погляди від неба і мовчки рушили до чорного моноліту.

Наступною мала стати Земля.

Коли вони знову ввійшли до зали, то помітили, що Ло Цзі вже встиг підготувати для них нову партію реліквій, багато з яких були картинами китайського живопису. АА розгорнула одну з них і побачила, що це «День поминання предків на річці Бяньхе».

Чен Сінь і АА вже позбулися первинного трепету й захоплення від близького споглядання шедеврів живопису – порівняно з величчю руйнувань, що відбувалися назовні, всі ці полотна були лише ветхими творами мистецтва. Важко уявити, що, коли у далекому майбутньому сюди долетять якісь спостерігачі, ця картина шириною 24 сантиметри і довжиною 5 метрів матиме якесь особливе значення на тлі гігантського двовимірного зображення Сонячної системи.

Чен Сінь і АА почали вмовляти Ло Цзі, щоб той подивився на «Зоряне кільце». Ло Цзі легко погодився, сказавши, що йому цікаво побачити новітній корабель, тож пішов до житлового блока шукати скафандр. На відміну від приміщень музею, житловий блок мав найсучасніші вигляд і обладнання, хоча й не призначався для тривалого проживання.

Коли вони втрьох, прихопивши реліквії, вийшли за ворота моноліту, то побачили двовимірну Землю.

Землі випало першій із кам’янистих планет перейти у двовимірність. Порівняно з Нептуном і Сатурном, «річні кільця» двовимірної Землі виявилися чіткіше виокремленими й іще більш деталізованими: поступово жовтизна мантії змінювалася насиченістю червоного залізно-нікелевого ядра, – проте площа картини значно поступалася площі планет-гігантів.

Але в цій реальності взагалі не було видно блакиті океанів.

– Куди ж поділися наші океани? – перепитав Ло Цзі.

– Вони мали трансформуватися в зовнішнє коло, але двовимірна вода може бути абсолютно прозорою, тож ми її просто не бачимо, – відповіла АА.

Вони мовчки продовжили шлях до «Зоряного кільця», притискаючи до себе культурні реліквії. Горе ще не звалилося на їхні плечі, як і біль від рани, завданої гострим лезом, відчувається не одразу.

Але двовимірна Земля ще не продемонструвала всіх своїх прихованих сюрпризів – у неї поступово з’являлося зовнішнє кільце білого кольору. Спочатку ледь помітне, воно швидко набуло чіткості, притягуючи до себе погляди. Біле кільце було чистим і бездоганним, але з нерівномірною текстурою, ніби складалося з незліченної кількості дрібних зерен.

– Онде наш океан, дивіться! – крикнула Чен Сінь, вказуючи на двовимірну Землю посеред космосу.

– Вода замерзла у двовимірному просторі, – погодилася АА. – А отже, він і там холодний.

– Овва… – Ло Цзі хотів було звичним жестом пригладити бороду, але рука наштовхнулася на візор шолома.

Вони втрьох із реліквіями під пахвами піднялися на борт «Зоряного кільця». Чен Сінь і АА з подивом виявили, що Ло Цзі, здавалося, був обізнаний із внутрішньою будовою корабля, бо без найменшої підказки одразу попрямував до вантажного відсіку. Ба більше – навіть штучний інтелект бортової системи виконував його вказівки: після того як вони закріпили цінні речі у вантажному відсіку і повернулися до кабіни, Ло Цзі замовив чашку чаю – її приніс невеликий робот, якого Чен Сінь і АА до цього на борту не бачили.

Чен Сінь наказала штучному інтелекту бортової системи корабля відтворити отримані із Землі дані, проте почула, що передана аудіо– та візуальна інформація вкрай низької якості, до того ж її недостатньо, аби продемонструвати щось хоч трохи змістовне. Вони все одно продивилися знімки в кількох інформаційних вікнах, але побачили лише розмиті кадри, зняті з безпілотників. Штучний інтелект повідомив, що може продемонструвати пізніші зображення Землі, зроблені системами моніторингу космічних кораблів, які перебували неподалік. З’явилося нове велике вікно, й знімок сплощеної двовимірної Землі заполонив весь його простір.

Усім трьом одразу здалося, що зображення занадто нереалістичне, й вони навіть почали підозрювати штучний інтелект у підтасовці картинки.

– Боже мій, що це ти нам показуєш? – не втрималася АА.

– Це Земля сім годин тому. Знімок зроблено з відстані у 50 астрономічних одиниць при кутовому збільшенні в 450 разів.

Вони ще раз уважніше вивчили голографічне зображення, зафільмоване через лінзи телескопа. Двовимірна Земля була дуже чіткою, а «річні кільця» видавалися ще більш дефрагментованими, ніж заі споглядання неозброєним оком. Земля тьмяніла, а отже, трансформація у два виміри вже мала добігти кінця. Найбільше їх здивував замерзлий двовимірний океан у формі білого крижаного кільця, яке з самого краю опоясувало пласку Землю, бо вони змогли розрізнити, з чого воно складається. Це були сніжинки! Велетенські, абсолютно фантасмагоричні за розмірами, ідеально правильні шестикутники сніжинок із унікальними, вишуканими й неповторними формами радіальних променів. Можливість роздивитися сніжинки з відстані 50 астрономічних одиниць лише підсилювала відчуття нереальності того, що відбувається. Сніжинки розташовувалися на площині строго одна поруч із одною, без найменшого перекриття, довершуючи сюрреалістичну картину. Вони здавалися дуже деталізованим художнім зображенням, через що весь замерзлий двовимірний океан перетворювався на витвір мистецтва.

– Наскільки великі ці сніжинки? – запитала АА.

– Їх діаметр варіюється від чотирьох до п’яти тисяч кілометрів, – спокійним, не здатним передавати подив голосом відповів штучний інтелект корабля.

– То вони більші за Місяць! – вигукнула Чен Сінь.

Штучний інтелект вивів зображення окремих сніжинок у нові інформаційні вікна. На цих знімках втрачалося відчуття масштабу, через що всі сніжинки перетворилися на безтілесних духів, готових стати краплиною води на людській долоні.

– Гм… – Ло Цзі знову спробував розгладити бороду, цього разу вдало.

– Яким чином вони утворилися? – запитала АА.

– Це мені невідомо. Я не зміг відшукати жодної інформації про кристалізацію води в астрономічних масштабах, – відповів штучний інтелект корабля.

У тривимірному світі сніжинки утворюються з кристалів унаслідок замерзання мікроскопічних крапель води в переохолодженій хмарі. Теоретично у тривимірному світі не існує обмежень щодо їхніх розмірів – було зафіксовано сніжинки діаметром 38 сантиметрів.

Проте нікому не були відомі закони, за якими відбуваються утворення й зростання сніжинок у двовимірному світі. Але хай би там як, вони дали змогу з’явитися справжнім гігантам діаметром у п’ять тисяч кілометрів.

– На Нептуні та Сатурні є й вода, й аміак, що також здатен кристалізуватися. То чому ми на цих планетах не побачили нічого подібного? – поцікавилася Чен Сінь.

Штучний інтелект корабля знову не зміг допомогти з відповіддю.

Ло Цзі милувався двовимірним зображенням рідної планети.

– Океан украй гарний навіть у такому вигляді, еге ж? Лише Земля гідна такого чудового вінка.

– Мені кортить побачити, на що перетворилися ліси, луки й старовинні міста, – тихим голосом відповіла Чен Сінь.

Горе їх нарешті наздогнало: АА нестримно ридала; Чен Сінь насилу відірвала погляд від океану сніжинок навколо двовимірної Землі, але змогла не проронити ані звуку, коли сльози навернулися на очі; Ло Цзі просто похитав головою, зітхнув і знову відсьорбнув чаю. Зрештою, вони дещо втішилися думкою, що світ, який втратить один вимір, стане кінцевим пунктом призначення й їхньої дороги життя.

Там вони знайдуть вічний спокій поруч із рідною планетою.

***

Трійця вирішила ще раз навідатися до сховища по наступну партію культурних реліквій. Вони вийшли із «Зоряного кільця», підняли очі й побачили, що три двовимірні планети – Нептун, Сатурн та Земля – начебто збільшилися у розмірах, а Пояс астероїдів значно додав у товщині. Вони припустили, що це якась оптична ілюзія, але вирішили перепитати у штучного інтелекту корабля.

– Навігаційна система корабля виявила суттєвий збій у звичній системі координат Сонячної системи: першу групу орієнтирів – Сонце, Меркурій, Марс, Юпітер, Уран, Плутон, деякі астероїди та пояс Койпера – все ще можна було використовувати для визначення положення у космосі; тоді як друга група – Нептун, Сатурн, Земля та решта астероїдів – перестала виконувати роль навігаційних маркерів. Перша група орієнтирів рухається в напрямку другої, що спричиняє спостережуваний ефект.

На іншій половині неба на тлі далеких зірок з’явилися численні рухомі вогники синього кольору з довгими хвостами – кораблі, що намагалися втекти за межі Сонячної системи. Деякі з них пролітали досить близько до планети, і заграви від двигунів, які працювали на повну потужність, відкидали на поверхню рухомі тіні. Проте жоден із них не намагався сісти на Плутоні.

Однак втекти із зони розширення двовимірного простору марно було й сподіватися. Штучний інтелект намагався пояснити, що тривимірний простір Сонячної системи нагадував килим, який невидима рука тягнула до двовимірної безодні. А ці кораблі-втікачі були нічим іншим, як пиловими кліщами, що намагалися відчайдушно сповзти з килима, проте таким чином вони змогли б лише ненадовго подовжити своє існування.

– Ідіть цього разу самі й прихопіть іще трохи артефактів. Я зостануся тут, бо не хочу пропустити таке видовище, – сказав Ло Цзі. Чен Сінь і АА розуміли, про яке «видовище» йдеться, але не бажали бути свідками цієї сцени.

Повернувшись до підземної зали, вони поспіхом похапали деякі експонати, не переймаючись їх відбором і сортуванням. Чен Сінь хотіла взяти череп неандертальця, але АА пожбурила його вбік.

– У майбутньому на цій величній картині черепів не бракуватиме.

Чен Сінь зважила почуте й визнала, що АА має рацію: найстаршим представникам цього виду лише кілька сотень тисяч років, а за найоптимістичнішими прогнозами перші спостерігачі зможуть побачити картину двовимірної Сонячної системи лише за кілька мільйонів років. І для них неандертальці та homo sapiens не матимуть майже ніяких відмінностей. Чен Сінь роззирнулася навколо, роздивляючись реліквії, що залишилися, – жодна не викликала бажання забрати її з собою. І для них, теперішніх, і для непізнаних гостей із майбутнього ці речі не мали жодного значення порівняно з цілим світом, який доживав останні миті.

Вони кинули прощальні погляди на тьмяну залу й рушили до виходу. Мона Ліза спостерігала за ними, посміхаючись цього разу зловісно й моторошно.

Опинившись на поверхні, вони побачили ще одну двовимірну планету – Меркурій (Венера перебувала по той бік від Сонця). Найближча до Сонця планета займала меншу ділянку двовимірного простору, ніж Земля, але виділялася на небі завдяки яскравому світлу після нещодавнього завершення процесу трансформації.

Розмістивши наступну партію культурних реліквій у трюмі корабля, Чен Сінь і АА вийшли на поверхню планети, де на них, спираючись на костур, чекав Ло Цзі.

– Добре, гадаю, цього досить, – сказав старий. – Далі виносити щось уже безглуздо.

Жінки цілком поділяли цю думку, тож зупинилися біля Ло Цзі, очікуючи найпишнішої частини вистави – потрапляння у двовимірний простір Сонця.

На цей момент Плутон знаходився на відстані 45 астрономічних одиниць від Сонця. Оскільки ці два об’єкти перебували в одній частині тривимірного простору, досі відстань між ними залишалася незмінною. Але коли Сонце опинилося поруч із двовимірною ділянкою, воно перестало рухатися, а Плутон разом із довколишнім тривимірним світом продовжував невмолимо прямувати до невидимої площини, різко скорочуючи таким чином відстань до Сонця.

На початку процесу перетворення Сонця у двовимірний об’єкт неозброєним оком було помітно лише раптовий приріст яскравості й розмірів світила. Останнє пояснювалося розпливанням зірки двовимірною площиною, що здалеку було схоже на збільшення її розмірів у трьох вимірах. Штучний інтелект корабля спроєктував назовні велике інформаційне вікно з чітким голографічним зображенням Сонця, отриманим із телескопа. Але оскільки відстань між Плутоном та Сонцем зменшувалася дуже швидко, грандіозне видовище переходу зірки у двовимірність було вже добре видно неозброєним оком.

Щойно край Сонця торкнувся двовимірної площини, на ній почав розпливатися круг, діаметр якого незабаром перевищив розміри світила в трьох вимірах. Цей процес тривав лише тридцять секунд. Враховуючи те, що діаметр Сонця становить 700 тисяч кілометрів, швидкість розширення двовимірного краю світила перевищувала 20 тисяч кілометрів на секунду. Двовимірне Сонце продовжувало збільшуватися і незабаром утворило на площині величезне море криваво-червоного вогню, в якому повільно тонуло тривимірне світило.

Чотири століття тому з вершини, де була розташована база «Червоний берег», Є Веньцзє бачила такий самий захід сонця останньої миті свого життя. Її серце билося з великим зусиллям, немов струна, яка може ось-ось порватися. Очі застеляла чорна пелена. На заході сонце повільно опускалося в море хмар, немов плавлячи їх. Криваве світило розчинялося в цьому морі й розливалося небосхилом, забарвлюючи величезну його частину багряно-червоною величчю. Тоді Є Веньцзє назвала цей момент заходом усього людства.

Тепер Сонце тануло насправді, забарвлюючи своєю кров’ю двовимірну площину. Це був останній захід світила.

Удалині на поверхні планети, поза посадковим майданчиком з’явилися широкі смуги білої пари: нітроген та аміак у твердому агрегатному стані почали випаровуватися, утворюючи тонкий шар атмосфери, який розсіював світло. Небо вже не здавалося чисто чорним, а набуло ледь помітного фіолетового відтінку.

Поки тривимірне Сонце заходило, у двовимірному світі народжувалася власна зірка, яка почала випромінювати світло. Пласка Сонячна система отримала перші промені світла. Ближчі до Сонця дуги чотирьох двовимірних планет – Нептуна, Сатурна, Землі та Меркурія – заіскрилися золотом. Гігантські сніжинки, що обсіли Землю, під дією сонячного випромінювання танули й перетворювалися на білу водяну пару, яку двовимірний сонячний вітер відносив у плаский космічний простір. Деякі ділянки цієї пари осявалися золотавим світлом, нагадуючи довге розпатлане волосся нашої планети.

За годину Сонце повністю розчинилося у двовимірній площині.

З поверхні Плутона воно тепер нагадувало величезний еліпс, порівняно з яким двовимірні планети здавалися крихітними. На відміну від планет, Сонце не мало «річних кілець», а було розділене на три концентричні ділянки. Центральна ділянка випромінювала яскраве світло, проте не мала чітко виокремлених деталей. Імовірно, вона відповідала тривимірному сонячному ядру. Широке кільце навкруги ядра, напевно, було зоною променистого переносу – двовимірний киплячий яскраво-червоний океан, де у гарячому світлі швидко утворювалися, зникали, ділилися та з’єднувалися незліченні маленькі клітиноподібні структури. За близького розгляду їх рухи здавалися хаотичними, але насправді вони підпорядковувалися строгим законам, утворюючи єдину цілісну картину. Ще далі до краю розташовувалася зона конвекції. Як і у тривимірному Сонці, ця ділянка випромінювала тепло за рахунок конвекції зоряної речовини в космічний простір. Але, на відміну від хаотичного броунівського руху в зоні променистого переносу, в зоні конвекції все перебувало у статечному порядку – однакові за розмірами та формою конвекційні потоки акуратно розташовувалися один поруч із одним. Скраю розташовувалася сонячна атмосфера, з поверхні якої зривалися золотаві двовимірні потоки, утворюючи велику кількість виступів; вони нагадували майстровитих танцюристів, котрі щосекунди змінювали пози. Деякі потоки зривалися з поверхні Сонця й продовжували свій танок уже у двовимірному космосі.

– Сонце все ще живе у двох вимірах? – АА озвучила мовчазні сподівання всіх трьох. Вони плекали надію, що зірка освітлюватиме двовимірний світ, хай він і перетворився на неживий.

Але цій надії не судилося справдитися.

Двовимірне Сонце почало тьмяніти. Світність ядра спадала, і незабаром у центрі світила уже можна було розгледіти «річні кільця». Зона променистого переносу також темнішала, кипіння заспокоювалося, поступаючись місцем в’язким перистальтичним рухам. Потоки в зоні конвекції почали деформуватися та руйнуватися і незабаром остаточно зникли. Золоті танцюристи навколо двовимірного Сонця в’яли, немов осіннє листя, що втрачає життєву силу. Тепер можна було з впевненістю стверджувати, що закони гравітації продовжували діяти й у двовимірному світі: потоки, які змогли відірватися від поверхні Сонця, втратили здатність до випромінювання і під дією гравітації почали притягуватися назад до двовимірного світила. Один за одним, плавно опускаючись, вони вбудовувалися в сонячну атмосферу, поки та не перетворилася на плаский однорідний зовнішній шар Сонця. Коли воно остаточно згаснуло, освітлені дуги пласких планет також потьмяніли, а довге волосся двовимірної Землі, утворене з випаруваних океанів, втратило свій золотавий полиск.

На будь-який тривимірний об’єкт у двовимірному світі чекає лише загибель.

Можливо, двовимірний Усесвіт має власне сонце, планети та життя, але все це виникає та існує за зовсім іншими законами.

***

Допоки трійця зосередила увагу на процесі трансформації Сонця, Венера з Марсом також опинилися у двовимірному світі. Але порівняно з величною картиною переродження Сонця процес переходу решти планет земної групи мав бляклий і нецікавий вигляд. Двовимірні Марс і Венера структурою своїх «річних кілець» дуже нагадували Землю. Біля краю двовимірного Марса сформувалося багато порожнин, які утворилися з тієї частини кори, що містила воду. Виявилося, що Марс мав значно більше запасів води, ніж вважали люди. З часом ця вода також замерзла в непрозору білу кригу, проте без утворення гігантських сніжинок. Натомість навколо сплюснутої Венери вони все-таки з’явилися, але не в такій великій кількості, як навколо Землі. Сніжинки мали жовтаве забарвлення, яке свідчило, що це не вода. Через деякий час і решта Поясу астероїдів з іншого боку Сонця перейшла у двовимірну площину, з’єднавши намисто навколо Сонячної системи.

Цієї миті на Плутоні також засніжило – крихітні сніжинки сипалися з лавандового неба. Це випарувані від спалаху під час трансформації Сонця нітроґен та аміак перетворилися на опади, після того як наше світило остаточно згаснуло. Сніг усе посилювався, й незабаром верхівка моноліту та «Зоряне кільце» вкрилися товстим пухким шаром. Хоча хмар на небі не було видно, хуртовина погіршила видимість, розмивши двовимірне Сонце й решту планет за сніговою завісою. Світ зіщулився до видимої околиці.

– Відчуття, ніби ми вдома, – сказала АА і, піднявши руки до неба, закрутилася в танку.

– І мені так здалося, – згідно кивнула Чен Сінь. Вона вважала сніг унікальним земним природним явищем, а поява гігантських сніжинок навколо планети лише поглибила це переконання. Тож снігопад на холодній і темній окраїні Сонячної системи подарував їй відчуття домашнього затишку.

Ло Цзі спостерігав, як двійко жінок ловлять сніжинки, і з занепокоєнням вигукнув:

– Ви ж не збираєтеся знімати рукавиці?

Чен Сінь справді хотілося відчути на дотик прохолодні сніжинки, побачити, як вони тануть від тепла її рук… Але вона чудово розуміла безрозсудність такого вчинку. Ці сніжинки з нітроґену й аміаку мали температуру –210 градусів за Цельсієм. На такому холоді її рука замерзне й стане крихкою, як скло, і відчуття далекого дому випарується за мить.

– Дому вже нема, дітки, – похитав головою Ло Цзі, спершись на костур. – Він перетворився на пласку картину.

Снігопад тривав недовго. Завірюха вщухала, фіолетове забарвлення неба зникало, й воно знову ставало темним і ясним. Двовимірне Сонце та планети стали більшими, ніж були до снігопаду. Цей візуальний ефект виник не тому, що вони продовжували розширюватися – трансформація завершилася, і перетворені об’єкти більше не збільшувалися. Просто сам Плутон наблизився до двовимірної площини.

Після того як снігопад закінчився, на обрії з’явилася яскрава цятка. Її світність швидко зростала, легко перевершуючи яскравість згаслого двовимірного Сонця. Даремно було сподіватися розгледіти неозброєним оком деталі, але всі знали, що саме там розташований Юпітер. Найбільша планета Сонячної системи завершила свій біг у двовимірній площині. Плутон мав довгий період обертання – більше шести земних діб, – і частина сплощеної Сонячної системи вже опустилася за горизонт, а отже, вони не сподівалися побачити на власні очі перетворення Юпітера. Але, як виявилося, швидкість падіння решти Сонячної системи у два виміри значно зросла.

Вони наказали штучному інтелекту «Зоряного кільця» пошукати інформацію про Юпітер. Проте зараз ефір був забитий лише голосовими повідомленнями, а всі знайдені зображення та трансляції виявилися змазаними й неінформативними. Кожен канал зв’язку заповнював шум, більшу частину якого становили людські голоси, ніби весь простір Сонячної системи перетворився на розбурхане людське море. Голоси плакали, стогнали, ридали, істерично сміялися… деякі навіть співали. Через загальний галас неможливо було збагнути, що саме вони співають, але було цілком зрозуміло, що люди хором виконували якийсь конкретний твір. Мелодія виявилася урочистою, повільною, немов псалом. Чен Сінь спитала, чи надходять якісь офіційні повідомлення від уряду Федерації, на що отримала відповідь, що всі трансляції припинилися після потрапляння Землі у двовимірний простір. Влада не змогла дотриматися обіцянки виконувати свої обов’язки до знищення всієї Сонячної системи.