Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 47 страниц)

***

Цей день стане останнім у житті Тяньміна, й він хотів запам’ятати його завдяки чомусь особливому. Але не судилося.

Прокинувшись, як завжди, о сьомій ранку, він побачив, як сонячні промені гуляють звичним квадратом на протилежній стіні. Погода за вікном теж була звичною: ні холодно, ні жарко. Сіро-синім небом, як і зазвичай, пливли хмари; за вікном дуб звично скрипів гілками без жодного символічного листочка. Сніданок теж не вирізнявся різноманіттям з-поміж попередніх.

Цей день, як і минулі 28 років, 11 місяців і 6 днів, насправді не містив у собі нічого особливого.

Як і старий Лі, Тяньмін не розповів своїй родині про евтаназію. Він хотів залишити листа батькові, але не знайшов потрібних слів і зрештою здався.

Рівно о десятій, як і домовлялися, Тяньмін увійшов до кімнати для евтаназії так само спокійно, немов прямував на щоденний медичний огляд. Він виявився четвертою людиною в місті, яка вирішила добровільно піти з життя, тож подія не викликала жодного інтересу серед представників ЗМІ. У кімнаті на його появу очікували п’ятеро: двоє нотаріусів, оператор, медсестра й представник лікарні. Лікаря Чжана серед них не було.

Тож ніщо йому не заважатиме піти з життя тихо.

За його вказівкою кімнату нічим не прикрашали. На вигляд це була проста стерильна кімната з білими стінами, й тому він почувався комфортно.

Тяньмін сказав оператору, що ознайомлений із процедурою і йому не потрібен додатковий інструктаж. Той просто кивнув і вийшов, залишившись по інший бік скляної стіни. Після того як пішли нотаріуси, в кімнаті для евтаназії лишилася тільки медсестра. Ця вродлива дівчина не виказувала жодного страху чи невпевненості, хоча вперше асистувала під час такої процедури. Чітким і впевненим рухом вона ввела голку автоматичної ін’єкційної машини у вену лівої руки Тяньміна.

Цієї миті він відчув дивний зв’язок із медсестрою, адже вона виявилася останньою людиною у світі, кого йому судилося побачити перед смертю. Тяньміну раптом закортіло дізнатися, хто йому допоміг побачити світ 28 років тому. Ці двоє людей входили до невеличкої когорти тих, хто справді бажав йому допомогти протягом усього його життя. Тяньмін відчув потребу подякувати їм усім, тож просто сказав медсестрі:

– Дякую.

Дівчина усміхнулася у відповідь і пішла. Її кроки були тихими, як у кішки.

Програма активувала екран угорі, й на ньому висвітилося перше запитання:

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» – натисніть «5», якщо «Ні» – натисніть «0».

Він народився в родині інтелектуалів, проте його батькам вочевидь, бракувало комунікативних суспільних навичок і життєвої мудрості, тож вони не надто багато досягли в житті. Хоча батьки не мали жодного стосунку до еліти, вони воліли дати Тяньміну освіту, яку, за їхнім уявленням, здобувають діти аристократів. Усі книги, які він читав у дитинстві, були рафінованою класикою. Іншої музики, крім класичної, чути йому не доводилося. Друзі мали походити виключно з високоосвічених, інтелігентних сімей. Батьки йому завжди нагадували, що довкола – лише вульгарні люди з огидним почуттям прекрасного й що смак членів їхньої родини значно вишуканіший за обивательський.

У початковій школі Тяньмін іще товаришував із кількома хлопчиками, проте ніколи не наважувався запросити їх додому, адже зрозуміло було, що батьки не схвалять його дружби з цими «вульгарними дітьми». Але вже в середній школі через продовження «аристократичної освіти» Тяньмін зажив репутації відлюдника. Саме в цей час батьки розлучилися: тато зустрів молоду жінку – страхову агентку, а мати вдруге вийшла заміж за заможного будівельного підрядника. Нові обранці батьків, як на диво, були представниками саме тих верств, обмежити спілкування сина з якими вони так прагнули. Тож жодного морального авторитету й надалі виховувати дитину в цьому дусі в них не лишилося.

Але й уже отриманої порції «освіти» Тяньміну вистачало з лихвою. Що більше він намагався розірвати ментальні пута, то сильніше вони врізалися в його свідомість. У середній школі він щодалі ставав замкненішим, чутливішим і уникав уваги людей.

Усі спогади про дитинство та юність були одноманітно сірими.

Він натиснув «5».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» – натисніть «2», якщо «Ні» – натисніть «0».

Він уявляв собі університет як некомфортне, відразливе місце: незнайоме оточення, натовпи дивних людей, складний шлях адаптації до всього нового. Його очікування здебільшого справдилися, все так і було. Доти, доки він не зустрів Чен Сінь.

Тяньмін і раніше приваблював дівчат, проте сам жодного разу не відчував нічого подібного: звичний дивний холод поступився місцем теплим сонячним променям, які переливалися навколо. Спочатку він навіть не усвідомлював джерела цього дива. Здавалося, немов сонце силується пробитися крізь важкі хмари, що застилають увесь небосхил, через що світіння більше нагадує бліду тінь місячного сяйва. Лише тоді, коли воно зникає, люди усвідомлюють, що це й було світло дня. Сонце Тяньміна закотилося на довгий період свят першого жовтня[12]12
  Найбільше з державних свят КНР – День утворення. Зазвичай більшість китайців у ці дати беруть відпустку та їдуть до родичів.


[Закрыть], коли Чен Сінь поїхала додому й довкола запанувала звична сірість.

Зрозуміло, що найімовірніше не тільки він відчував щось подібне з від’їздом Чен Сінь. Але його страждання не йшли в жодне порівняння з безсонними ночами інших хлопців, бо в нього не могло бути навіть найменших підстав сподіватися на щось. Він добре знав, що дівчатам не подобаються його відчуженість і надзвичайна чутливість. Усе, на що він міг розраховувати, – милуватися здалеку, купатися в променях випромінюваного нею світла, стиха милуючись красою весни.

Найпершим враженням, що виникло у Тяньміна від Чен Сінь, була її надзвичайна небагатослівність. Вродливі дівчата рідко бувають мовчазними, але вона не справляла враження снігової королеви. Чен Сінь говорила мало, проте готова була слухати з непідробною зацікавленістю: ясний, тихий погляд її очей переконував, що для неї важливе почуте.

Чен Сінь, на відміну від вродливих однокласниць, ніколи не ігнорувала Тяньміна, завжди усміхалася й віталася при зустрічі. Кілька разів, коли вся група збиралася на якусь вилазку, організатори – навмисно чи ні – забували запросити Тяньміна. І вона щоразу спеціально знаходила його, щоб повідомити про ці плани. Пізніше дівчина стала першою в групі, хто почав кликати його просто на ім’я – Тяньмін.

У їхніх стосунках – якими обмеженими вони не були б – Чен Сінь справила на Тяньміна неабиякий вплив. Вона була чи не єдиною, хто розумів його вразливість, і, здається, дуже переймалася через біль, який він може відчути.

Але Тяньмін тільки спостерігав за її яскравим світлом, що осявало небо, жодним чином не намагаючись зробити бодай якийсь крок. Ху Вень, напевно, мав рацію: вона така товариська з усіма.

Проте згадка про одну подію все-таки була особливою для Тяньміна: на тій прогулянці вони разом із деякими одногрупниками підіймалися на невеличкий пагорб, аж раптом Чен Сінь нахилилася й щось обережно підхопила з кам’яних сходів. Слизький, м’який, потворний черв’як звивався між її білих пальців. Дівчина поруч заверещала на увесь голос: «Нащо ти береш до рук цю гидоту?!». Чен Сінь обережно віднесла черв’яка в траву, пояснивши, що на сходах його затопчуть.

Насправді Тяньмін мало спілкувався з Чен Сінь: за чотири роки спільного навчання наодинці вони говорили, може, разів зо три.

Однієї прохолодної літньої ночі Тяньмін видерся на дах бібліотечного корпусу – одне з його найулюбленіших місць: сюди забрідало дуже мало людей і завжди можна було побути на самоті. Нічне небо після дощу прояснилося, й Чумацький Шлях, який зазвичай побачити було неможливо, також проявився в усій красі.

– Як дорога з молока![13]13
  На відміну від англомовних людей, порівняння для китайців є неочевидним, оскільки китайською Чумацький Шлях буде 銀河星系 (yínhé xīngxì) – зоряна система «Срібна ріка».


[Закрыть]

Тяньмін пішов на звук голосу й побачив Чен Сінь – він і гадки не мав, що вона також тут. Літній нічний вітер розвівав її довге волосся – ця сцена була подібна на сон. Вони одночасно підвели погляди на Чумацький Шлях.

– Зірок так багато, наче небо вкрите туманною ковдрою, – вимовив Тяньмін.

Чен Сінь відірвала погляд від споглядання нашої галактики й повернулася до нього. Простягнувши руку вниз, у напрямку міста й університетського кампусу, вона відповіла:

– Дивися, там також дуже красиво. Наше життя тут, а не деінде, в далеких закутках Чумацького Шляху.

– Але ж ми вчимося на інженерів аерокосмічної галузі. Наше завдання – залишити Землю, чи не так?

– Або ж поліпшити умови життя тут, щоб не довелося залишати власну планету.

Тяньмін зрозумів, що так вона намагається м’яко, евфемістично вказати на його відчуженість і усамітнення. Йому нічого було відповісти. Саме того вечора між ними відбувся найтісніший фізичний контакт: можливо, йому тільки здавалося, але він відчував тепло її тіла; він жадав, щоб нічний вітер змінився й подув у його напрямку, метнувши пасма її довгого волосся прямо йому в обличчя.

Після чотирьох років в університеті він не зміг скласти іспити для продовження навчання в аспірантурі, натомість Чен Сінь зробила це без жодних труднощів. Вона поїхала на літо додому, а Тяньмін залишився чекати на її повернення в кампусі університету, щоб побачити ще бодай раз. Оскільки він втратив право на проживання в гуртожитку, йому довелося винайняти невеличку кімнату недалеко від університету й почати пошуки якоїсь посади в місті. Він розіслав безліч резюме, ходив на співбесіди як на роботу, проте безрезультатно. Тяньмін й оком не змигнув, як скінчилися літні канікули.

Він повернувся до кампуса в спробах відшукати знайому постать дівчини, але даремно. Після детальних розпитувань Тяньмін зміг дізнатися, що вона разом із викладачем перевелася в аспірантуру Інституту аерокосмічних технологій у Шанхаї, де закінчить своє навчання. Того самого дня Тяньмін знайшов роботу в новій компанії, що займалася передаванням і адаптацією аерокосмічних технологій для цивільного використання, тож потребувала великого штату спеціалістів.

Яскраве сонце Тяньміна остаточно сховалося за обрієм. Із зимою в серці він розпочав свої спроби інтегруватися до соціуму.

Він натиснув «2».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» – натисніть «4», якщо «Ні» – натисніть «0».

Почавши працювати, Тяньмін несподівано для себе виявив, що порівняно з однолітками в школі спілкування зі співробітниками є значно невимушенішим і легшим. Йому навіть деякий час здавалося, що зі звичним усамітненням нарешті покінчено. Але невдало потрапивши кілька разів у пастки офісних інтриг і отримавши по носу, він зрозумів усю жорстокість реального світу дорослих і засумував за студентськими роками. Як наслідок, знову став на шлях усамітнення й дистанціювався від колективу. Зрозуміло, що це мало катастрофічні наслідки для його кар’єри. Конкуренції не бракувало навіть на такому новоствореному державному підприємстві: стоятимеш на місці – й тебе з’їдять. Із року в рік його позиції в колективі лише погіршувалися.

Останнім часом він зустрічався з кількома дівчатами, проте жодні стосунки не протривали довго. Причиною було не те, що місце в його серці займала Чен Сінь: вона завжди лишалася сонцем за хмарами, за яким хотілося лише спостерігати, відчувати його м’яке світло, навіть ніколи не наважуючись мріяти скоротити відстань між ними. Він за всі ці роки жодного разу не спробував дізнатися хоча б щось про її подальше життя, тільки припускав, що з її рівнем інтелекту Чен Сінь, напевно, отримала докторську ступінь. Що стосувалося її особистого життя, то він навіть не хотів робити припущень. Основною перепоною у стосунках із жіночою статтю була його демонстративна відстороненість. Тяньмін щосили намагався налагодити власне життя, але це було вище його сил.

Парадоксальність ситуації полягала в тому, що йому бракувало навичок для повноцінного життя в суспільстві, але й поза ним він почувався зле – фінансових ресурсів не вистачало, щоб вести життя затворника. Усе, що йому лишалося, – балансувати на краю, страждаючи. Куди веде його стежка життя, він і гадки не мав.

Але раптом Тяньмін побачив виразне означення кінця життєвого шляху.

Він натиснув «4».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» – натисніть «1», якщо «Ні» – натисніть «0».

Рак легень йому діагностували на пізній стадії; можливо, через попередні неправильні діагнози. Цей вид раку – один із тих, що найшвидше прогресують, тож лікарі давали йому небагато часу.

Вийшовши з лікарні з діагнозом, він не відчував страху. Єдиною емоцією, що залишилася, була пульсуюча самотність.

Це відчуття в минулому, хоча й повільно, наростало, утримувалося невидимою греблею, що встигала підлаштовуватися під повільні зміни настрою. Й ось тепер греблю прорвано: самотність, що накопичувалася всі минулі роки, немов чорна стіна води, впала з неба, змиваючи все довкола, поширюючись далеко за межі його сили волі.

Він хотів побачити Чен Сінь.

Того дня, не вагаючись, він придбав квиток і полетів до Шанхая. Уже під’їжджаючи до місця призначення на таксі, Тяньмін відчув, що запал вихолов: він помирав, і ятрити рани минулого не було жодного сенсу. Він навіть не повідомив про свій приїзд, лише прагнув поглянути на Чен Сінь здаля, як ото потопаючий відчайдушно виринає на поверхню, щоб вдихнути. Востаннє вдихнути, перед тим як згинути в безодні назавжди.

Опинившись перед воротами Академії аерокосмічних технологій, він заспокоївся остаточно. Тяньмін зрозумів, наскільки дурнуватими були його вчинки, зроблені протягом останніх кількох годин. Навіть якщо припустити, що Чен Сінь продовжила тут навчання для здобуття наукового ступеня, вона вже давно мала закінчити аспірантуру, тож її тут може не виявитися взагалі. Тяньмін розпитав охоронців біля воріт і з’ясував, що в Академії працює 20 тисяч співробітників, тож для успішних пошуків йому треба знати конкретний відділ, де вона працює. Але він давно втратив зв’язок зі своїми одногрупниками, тому не мав про них жодної актуальної інформації. На нього навалилася слабкість, дихати стало важко, тож він опустився на землю недалеко від воріт.

Можливо, Чен Сінь іще працює тут. Робочий час добігав кінця. Якщо він зачекає біля виходу, то, ймовірно, матиме нагоду її побачити.

Ворота Академії були дуже широкими, а на чорній невеличкій стіні біля телескопічної огорожі великими золотими ієрогліфами була викарбувана офіційна назва установи – Восьма дослідницька академія, й вона значно розрослася від часу заснування. Йому раптом спало на думку: а чи не має такий великий заклад інших виходів? Тож він підвівся й уточнив це в охоронця. Виявилося, що насправді виходів ще чотири, окрім цього!

Він повільно повернувся на своє місце й знову сів. Робити більше не було чого.

Шансів лишалося небагато за умови, якщо Чен Сінь після закінчення навчання все ще тут працює, якщо сьогодні в неї не вихідний і якщо вона виходитиме після роботи саме через ці ворота з п’ятьох.

Ця мить увібрала в себе всю сутність його життя: наполегливе спостереження за промінчиком надії, який от-от має з’явитися на обрії.

Робочий день скінчився, й люди потяглися до виходу: дехто пішки, деякі їхали на велосипедах чи автівках. Потік людей і транспортних засобів спочатку збільшувався від тоненької цівки до бурхливого потоку, а потім почав спадати. За годину з воріт виходили лише поодинокі люди та від’їжджали нечисленні машини.

Ані сліду Чен Сінь.

Він був переконаний, що не пропустив її, навіть якщо вона їхала в автомобілі. Тож Чен Сінь уже не працювала тут взагалі, чи не вийшла на роботу сьогодні, чи ж скористалася іншим виходом.

Призахідне сонце видовжувало тіні будинків і дерев, роблячи їх схожими на численні руки, які тягнулися до нього, аби втішити й розрадити.

Він не зрушив із місця, поки геть не зсутеніло. Пізніше не міг пригадати, як повернувся на таксі в аеропорт, прилетів у своє місто й дістався холостяцького гуртожитку фірми, в якій працював.

Він відчував, що вже помер.

Він натиснув «1».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» – натисніть «3», якщо «Ні» – натисніть «0».

Яку епітафію вигравірують на його могилі? Насправді він навіть не був певен, що матиме окрему могилу. Місця для поховання довкола Пекіна коштували великих грошей. Навіть якби батько захотів придбати для нього ділянку на кладовищі, швидше за все, сестра виступила б проти цієї ідеї – вона ще жива, і їй ніде жити. Найімовірніше, його прах замурують у стіну на Бабаошаньському цвинтарі. Але якщо він усе-таки матиме надгробок, то було б добре, якби там написали:

Прийшов у цей світ, полюбив, подарував зірку й пішов у засвіти.

Він натиснув «3».

***

По той бік скла відбувалася якась метушня. Щойно Юнь Тяньмін останній раз натиснув кнопку, що відділяла його від смерті, двері в кімнату для евтаназії прочинилися, й до неї ввалилася ціла юрба людей. Першим до ліжка ринувся керівник програми евтаназії, аби натиснути кнопку вимкнення на ін’єкційній машині, а на п’яти йому наступав директор лікарні, який вирвав шнур живлення машини з настінної розетки. Ще за мить медсестра так сильно смикнула трубку з препаратами, що вирвала її з одночасно з обох боків: із машини й із лівого зап’ястка Тяньміна, спричинивши кілька болісних митей.

Усі зібралися довкола трубки, силуючись розгледіти щось усередині.

Нарешті хтось мовив:

– Ми ледве встигли! Схоже, препарат ще не потрапив до його кровоносної системи.

Медсестра заходилася перев’язувати Тяньміну закривавлений зап’ясток.

По той бік скляної перегородки залишилася стояти лише одна людина, але вона осявала для нього цілий світ. Там стояла Чен Сінь.

***

Тяньмін відчував, як сльози Чен Сінь просочуються крізь одяг, зрошуючи йому груди.

Побачивши її вперше, він подумав, що вона геть не змінилася. Але тепер помітив, що волосся Чен Сінь, яке завжди спадало до плечей, підстрижено коротше і зачіска сягає лише шиї. Кінці були елегантно підкручені й ніби спокушали простягнути руку й нарешті доторкнутися до волосся – зробити те, чого він так давно прагнув. Але йому досі бракувало для цього сміливості.

Я повна руїна, – подумав він. Але ще ніколи в житті не почувався так легко, немов парив в небесах.

Тривала тиша нагадувала вічний спокій у Царстві небесному, й Тяньміну хотілося, щоб так тривало вічно. Тобі не під силу врятувати мене, – сказав він подумки Чен Сінь. – Я дослухаюся до твого прохання й не шукатиму більше можливості зробити евтаназію легально. Але все одно від долі не втечеш – усі там будемо. Сподіваюся, ти погодишся прийняти подаровану мною зірку, й вона принесе тобі щастя.

Чен Сінь, здавалося, почула його думки й підняла голову. Уперше їхні очі опинилися настільки близько, значно ближче, ніж він міг навіть мріяти. Її прекрасні очі, ще яскравіші від виплаканих сліз, краяли йому серце.

Але коли вона, зрештою, змогла вимовити хоча б слово, він почув геть неочікуване:

– Тяньміне, а тобі відомо, що закон про евтаназію був ухвалений саме заради тебе?

Рік 4-й Епохи кризи. Чен Сінь

Для Чен Сінь початок Трисоляріанської кризи збігся в часі із закінченням навчання в аспірантурі, й вона прийняла пропозицію приєднатися до спеціальної дослідницької групи, зайнятої в проєкті з розробки двигуна для нового покоління сімейства ракет-носіїв «Великий похід». Іншим така посада видавалася дуже престижною й перспективною.

Але початковий ентузіазм Чен Сінь щодо вибору професії давно згас. Вона поступово дійшла розуміння, що ракети на хімічному паливі нагадують велетенські димарі на зорі промислової революції. У ті дні багато поетів оспівували ці димарі як символи набуття людством статусу промислової цивілізації. Так і зараз – люди тієї ж професії хвалять хімічні ракети як знамення настання космічної ери в історії людства. Але насправді, покладаючи всі сподівання лише на хімічні ракети, людство, можливо, так ніколи й не вступить у реальну космічну еру.

Початок Трисоляріанської кризи зробив цей факт лише очевиднішим: покладатися на хімічні процеси як рушійну силу для створення системи захисту Сонячної системи – повна утопія. Тож вона особисто була зацікавлена не надто звужувати коло своїх професійних інтересів, тому відвідала чимало факультативних занять на курсі з принципів будови й функціонування ядерної силової установки. Після початку кризи всі проєкти в аерокосмічній галузі отримали нове дихання, й навіть давно відкладена ідея космоплану почала втілюватися в життя. Її дослідницька група отримала завдання почати первинні проєктні роботи зі створення двигуна космопланів для польотів уже безпосередньо в космічному просторі. Шанси на кар’єрне зростання були дуже перспективними: її здібності визнавали всі, а в аерокосмічній галузі Китаю значна частка керівників традиційно походила з підрозділів, які займалися саме створенням двигунів для літальних апаратів.

Але оскільки вона мала чіткі переконання, що хімічні двигуни – це технології позавчорашнього дня, то розуміла, що в далекій перспективі люди й підрозділи, які займаються їх розробкою, не мають шансів на майбутнє. Рух у неправильному напрямку щонайменше означає тупцювання на місці, натомість успіх у її роботі вимагає повної концентрації й відданості справі. Розуміння цього факту неабияк її засмучувало.

Незабаром їй випала нагода змінити спеціалізацію. Організація Об’єднаних Націй почала створювати агенції, пов’язані з проєктом планетарної оборони, які мали суттєву відмінність від започаткованих раніше – вони напряму підпорядковувалися Раді оборони Землі, але штат спеціалістів переважно складався з персоналу, направленого урядами різних країн. Національне бюро астронавтики делегувало до цих агенцій велику кількість працівників різних рівнів. Один із високопоставлених керівників поговорив із Чен Сінь і повідомив, що є вакансія помічника директора Центру планування аерокосмічних технологій при Агентстві стратегічної розвідки (скорочено – АСР) Ради оборони Землі (скорочено – РОЗ). На цей момент розвідувальна робота сил людства, спрямована на намагання отримати якомога більше інформації про світ Трисоляриса, здебільшого була сконцентрована на ОЗТ. Однак АСР РОЗ – це розвідувальне відомство, діяльність якого безпосередньо сконцентрована на трисоляріанському флоті й планеті Трисолярис. Їм потрібні були хороші спеціалісти з профільною освітою й досвідом роботи в аерокосмічній галузі.

Чен Сінь без вагань пристала на пропозицію.

***

Штаб-квартира АСР розташовувалася неподалік головної будівлі Організації Об’єднаних Націй, у старому шестиповерховому будинку XVIII століття. Сама споруда виявилася на вигляд дуже важкою й міцно збитою, немов суцільна брила граніту. Коли Чен Сінь після перельоту через океан уперше зайшла до будівлі, то відчула холодний подих тутешнього повітря, немов в’їжджала до середньовічного замку. Обстановка повністю відрізнялася від інтер’єру розвідувальних агентств, як вона собі їх уявляла. Це більше нагадувало місце, де за візантійським зразком плетуть змови й нашіптують таємниці.

Будівля виявилася майже порожньою, й Чен Сінь стала однією з-поміж перших прибулих, готових стати до виконання обов’язків. У кабінеті, серед незібраних меблів і недорозпакованих коробок, вона зустріла свого начальника, директора Центру планування аерокосмічних технологій АСР. Ним виявився Михаїл Вадімов – кремезний здоровань віком за сорок, який розмовляв англійською із жахливим російським акцентом. Чен Сінь знадобилося чимало часу, аби второпати, що він говорить до неї саме англійською. Вадімов присів на картонну коробку й поскаржився Чен Сінь, що має понад десятирічний досвід роботи в аерокосмічній галузі й не потребує помічників із технічних питань. Усі країни воліють надіслати своїх спеціалістів до АСР, а не сплачувати внески у твердій валюті. Потім він, здається, згадав, що розмовляє з молодою, сповненою надій, дівчиною, й вирішив розважити невеселі думки Чен Сінь:

– Якщо цьому агентству вготовано долею творити історію – що цілком імовірно, хай вона й не матиме щасливого кінця, – то саме нас двох запам’ятають як піонерів, що стояли біля витоків!

Чен Сінь дуже потішило, що її безпосередній керівник також має реальний досвід у аерокосмічній галузі. Вона запитала Вадімова, над яким проєктом він працював. Той легковажно відповів, що брав участь у розробці орбітального корабля «Буран», яка виявилася невдалою, а потім обіймав посаду заступника головного конструктора нового типу вантажних космічних кораблів. Далі з ним трапилася дивна кар’єрна трансформація, і його перевели на якусь посаду в Міністерстві закордонних справ, де він пропрацював два роки. Потім перейшов у «певний відділ», де займався «роботою, схожою на нашу теперішню».

– А взагалі, тобі ліпше надто не пхати носа в професійне резюме нових колег, які скоро до нас приєднаються, добре? – додав він. – До речі, директор уже на місці. Його кабінет поверхом вище. Зайди до нього привітатися, але не надто відволікай від справ.

Першим, що вразило Чен Сінь, коли вона потрапила до просторого кабінету директора, був стійкий запах міцних сигар. Потім її увагу привернула велика картина, написана олійними фарбами, що висіла на стіні навпроти дверей. Більшу частину величезної картини займало небо, затягнуте свинцевими хмарами, й похмурі засніжені поля. У глибині перспективи, майже там, де хмари зустрічалися зі сніговим покривом, виднілася якась темна смужка. Роздивившись детальніше, Чен Сінь побачила, що там намальовані одноповерхові дощаті будиночки з кількома вкрапленнями дво-триповерхових будівель у європейському стилі. Зважаючи на вигини русла річки й деталі місцевості на передньому плані картини, на ній міг бути зображений Нью-Йорк початку XVIII століття. Від картини так і віяло холодністю й відчуженістю, що добре відповідало враженню від людини, яка сиділа під нею.

Поруч із великою картиною висіла інша, невеличка. Більшу частину полотна займало зображення класичного меча із золотим крижем і відполірованим до блиску лезом, який тримала рука в бронзових обладунках, вималювана лише до передпліччя. Рука тягнулася мечем до водної блакиті, аби підхопити лезом із її поверхні вінок, сплетений із червоних, білих і жовтих квітів. Колористика цієї невеличкої картини, на противагу гігантській сусідній, була яскравою й барвистою, проте так само приховувала зловісні таємниці. Чен Сінь помітила, що на білих квітах у вінку були краплі крові.

Директор АСР американець Томас Вейд виявився значно молодшим, ніж уявляла собі Чен Сінь. Він мав навіть молодший вигляд, ніж Вадімов, і був вродливішим за нього – обличчя красунчика в стандартному розумінні цього слова. Пізніше Чен Сінь зрозуміла, що таке враження він справляє завдяки виразному погляду, схожому на очі холодної мармурової статуї, що зійшла із заднього плану великої картини позад нього.

Він не мав вигляду вкрай заклопотаної людини – стіл перед ним був повністю порожнім, ані ноутбука чи бодай якихось паперів на поверхні. Коли Чен Сінь увійшла до кабінету, він якраз зосереджено вивчав кінчик сигари й, лише мимохідь поглянувши у її бік, повернувся до свого заняття.

Чен Сінь відрекомендувалася, запитала, чи має він для неї якісь доручення, й мовчала, аж поки він знову не підвів на неї очей.

Спершу в його погляді вона побачила втому й лінь, але в глибині ховалося щось настільки різке й колюче, що викликало в неї відчуття дискомфорту. Раптово обличчя Вейда осяяла посмішка, але Чен Сінь, побачивши її, не відчула себе тепліше й комфортніше. Посмішка була схожою на крижану воду, що просочується крізь тріщину на поверхні замерзлої річки й повільно розповзається кригою.

Чен Сінь спробувала усміхнутися у відповідь, але перша ж фраза Вейда стерла навіть натяк на усмішку й вихолодила все всередині:

– А ти продаси свою матір у бордель?

Чен Сінь злякано заперечливо похитала головою, хоча не як відповідь на запитання, а навпаки: вона не була певна, що почула все правильно. Але Вейд уже махнув рукою із затисненою пальцями сигарою:

– Дякую, повертайся до нагальних справ.

Почувши від Чен Сінь розповідь про те, що сталося, Вадімов лише розсміявся:

– Хе-хе, ця фраза доволі поширена в нашому колі… Історія її виникнення, скоріш за все, сягає часів Другої світової війни. Старі вовки розвідки часто піддражнюють таким чином новачків. Інакше кажучи, це значить: наша професія єдина на планеті, в якій постійні інтриги, введення в оману та провокація є адекватним виконанням професійних обов’язків. І нам доводиться… бути значно гнучкішими щодо загальноприйнятих етичних норм поведінки. До складу АСР залучені співробітники двох типів: технічні спеціалісти, як-от ти, й кадрові офіцери розвідки та військових сил. Ці люди мають зовсім різні способи мислення й норми поведінки. На щастя, особисто я на власному досвіді знайомий із обома й зможу допомогти тобі ліпше призвичаїтися до цих відмінностей.

– Але ж ми всі разом протистоїмо безпосередньо Трисолярису. Це не звична розвідувальна робота.

– Деякі речі ніколи не змінюються.

***

Співробітники почали прибувати один за одним. Здебільшого це були представники країн – постійних членів РОЗ.

Усі поводилися підкреслено ввічливо, але звичні взаємні підозри й недовіра нікуди не зникли. Технічні спеціалісти трималися осторонь і, здавалося, постійно перевіряли кишені на предмет зникнення чогось цінного; розвідники були надзвичайно активними й поводилися дуже доброзичливо, але мали такий вигляд, ніби щосекунди думали: де поцупити б щось, що погано лежить?

Як і передбачав Вадімов, їм більше до вподоби було шпигувати один за одним, ніж вести розвідувальні дії проти Трисоляриса.

За два дні відбулися перші загальні збори новоствореної розвідувальної служби, незважаючи на те що ще не всі співробітники прибули до штаб-квартири. Директор Вейд отримав трьох заступників: представників Великої Британії, Франції й Китаю.

Першим із них узяв слово китаєць Ю Веймін. Чен Сінь і гадки не мала, в якому з відомств у Китаї він міг працювати на подібній роботі. Чоловік мав складно впізнаване обличчя, яке можна було запам’ятати лише після численних нарад за його участі. На щастя, в нього не було звички, притаманної китайським чиновникам, – розводити пусті теревені за найменшої нагоди, хоча він і повторив набір банальностей про завдання, які стоять перед АСР. Але, принаймні, лаконічно.

Він наголосив, що сприймає статус присутніх як посланців відповідних країн, тож спокійно ставиться до факту багатоначальності. АСР не вимагатиме й не розраховує на їхню надмірну лояльність до цієї інституції та ставлення її інтересів вище за національні. Проте, оскільки завданням АСР є велика справа захисту людської цивілізації загалом, він сподівається, що кожен зможе досягнути правильного балансу між цими інтересами. А враховуючи той факт, що саме АСР доведеться зустрітися віч-на-віч із інопланетними загарбниками, ми повинні стати найбільш згуртованими з-поміж новостворених агентств.