Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 47 страниц)

– Мені важко збагнути, наскільки чорна душа в цієї людини. Він справжній псих і маніяк! – АА, вочевидь, говорила про Вейда.

– Він не найнебезпечніший, – заперечила Чен Сінь.

І це було правдою: він навіть не намагався глибоко приховати порочність своєї натури. Звичні щоденні маски й майстерність у викривленні думок, такі властиві людям минулого, цілком незбагненні для АА та її сучасників. Що приховують за своїми беземоційними холодними масками шестеро кандидатів? Чи є серед них інші Є Веньцзє або Чжан Бейхай? Чи значно правильнішою буде зловісна думка: скільки осіб із цих шести точно такі ж?

Чен Сінь побачила, як чарівний довколишній світ перетворюється на красиву мильну бульбашку, яку несе на гострі шипи, й будь-який, навіть випадковий, контакт миттєво призведе до вибуху.

***

За тиждень Чен Сінь завітала до штаб-квартири ООН, щоб узяти участь у церемонії передачі права власності на дві планети зоряної системи DX3906.

Після церемонії Голова Ради оборони Землі повідомив їй, що має повноваження від ООН і Об’єднаного флоту офіційно просити Чен Сінь висунути свою кандидатуру для участі в конкурсі на посаду Мечоносця. За його словами, інші шість кандидатур викликають у громадськості забагато запитань і побоювань. Вибір будь-кого з цієї шістки буде сприйнятий значною частиною людства як величезна небезпека й загроза, що матиме наслідком поширення панічних настроїв із непередбачуваним результатом. Іншим чинником ризику є тотальна недовіра всіх шести кандидатів до Трисоляриса та їхня схильність до агресивних методів ведення переговорів. Наступний Мечоносець може швидко скооперуватися з прибічниками «яструбиної» політики як із представників земної спільноти, так і з офіцерів Об’єднаного флоту, аби провадити жорсткішу політику стримування за теорією Темного лісу та підвищити вимоги до Трисоляриса. Такі дії можуть призвести до припинення успішного процесу мирного співіснування й перервати усталений науковий і культурний обмін між двома світами, що матиме непередбачувані наслідки… І Чен Сінь здатна своїм рішенням легко убезпечити два світи від такого розвитку подій.

Вибравшись із печер вдруге у своїй історії, людство повернулося до повноцінного життя на поверхні, й штаб-квартира ООН переїхала до старої будівлі. Для Чен Сінь зовнішній вигляд цього району не був вдивовижу – архітектурне оздоблення комплексу споруд майже не змінилося за останні триста років. Зараз, стоячи на цьому історичному місці, Чен Сінь пригадувала бурхливі події тієї ночі 270-річної давнини: проголошення старту проєкту «Обернені до стіни»; замах на Ло Цзі; натовп, що пускається навтьоки; пасма її волосся, які майорять у турбулентних завихреннях від лопатей гелікоптера; карета швидкої допомоги, що з увімкненими червоними маячками й сиреною мчить геть… Спогади такі гострі, немов усе це відбувалося лише вчора. Ось Вейд стоїть спиною до моря вогнів Нью-Йорка й промовляє фразу, що стане визначальною для всього її подальшого життя: «Ми відішлемо лише мозок».

Якби ці слова тоді не прозвучали, то всі сьогоднішні події не мали б до неї ніякого стосунку – Чен Сінь прожила б життя звичайної людини й померла б десь двісті років тому. Усі згадки про її існування зникли би без сліду в глибокій воді річки часу. Якби їй дуже пощастило, то зараз на обрання другого Мечоносця очікувало б десяте покоління її нащадків.

Але сьогодні вона ще жива. Чен Сінь обернулася до людського моря, яке розлилося на площі перед будівлею. Її голографічний портрет плив над головами натовпу, немов кольорова хмаринка. До неї наблизилася молода мати з кількамісячною дитиною на руках і протягнула Чен Сінь своє чадо. Миле дитя щиро усміхнулося, коли вона брала його на руки. Обіймаючи теплий маленький згорток і торкаючись до ніжної дитячої шкіри, Чен Сінь відчула, як тане її серце. Здавалося, що вона тримає на руках увесь цей новий світ, такий же милий і тендітний, як немовля.

– Погляньте, як вона схожа на Діву Марію! – крикнула до натовпу молода мати. Знову повернувшись до Чен Сінь, вона благально склала руки й заговорила зі сльозами на очах: – Прекрасна й добра пані, захистіть цей світ! Не дозвольте цим жорстоким і кровожерливим чоловікам знищити все прекрасне, яке існує в нашому світі!

З натовпу почулися схвальні вигуки, які швидко переросли в гучну хвилю. Дитина на руках Чен Сінь розплакалася, й вона пригорнула її сильніше до грудей. До цього вона постійно питала себе, чи має право на інший вибір.

І лише зараз отримала остаточну відповідь: ні, не має. І на те є три причини.

Перша – людина, обрана рятівником людства, чимось схожа на злочинця, якого ведуть на страту до гільйотини: він чи вона не має свободи волі від початку. Так було з Ло Цзі, й така ж доля очікує Чен Сінь.

Друга – слова молодої матері й відчуття теплого і ніжного дитяти на руках допомогли Чен Сінь зрозуміти власні почуття до нового світу: материнський інстинкт. Вона не пізнала радощів материнства в минулому й зараз підсвідомо вважала всіх людей цієї епохи своїми дітьми, тому не могла спокійно дивитися, як їх кривдитимуть. Раніше Чен Сінь помилково трактувала це як відчуття відповідальності, обов’язку перед людьми. Але материнство й обов’язок не тотожні почуття – перше є інстинктом, якого неможливо позбутися.

Ну й третє – існувала ще одна обставина, що ніяк не залишала думок Чен Сінь, здіймаючись, немов непробивна стіна. Навіть якщо її припущення щодо перших двох пунктів помилкові, ця стіна все одно стоятиме непорушно – Юнь Тяньмін.

Пропозиція обійняти цю посаду насправді є дорогою до пекла, падінням у безодню, відправитися до якої заради неї зголосився Юнь Тяньмін. Тепер настав її час платити по рахунках, і вона не має права відступити.

***

Дитинство Чен Сінь минуло в любові, проте лише материнській. Якось вона запитала матір про батька, й мати, на відміну від більшості матерів-одиначок, спокійно й чесно відповіла, що нічого про нього не знає. Потім, тихо зітхнувши, додала, що вона й сама не відмовилася б мати про нього достовірну інформацію. Чен Сінь спитала, звідки вони родом, і мати сказала, що Чен Сінь – знайда. На відміну від більшості батьків, її мати ніколи їй не брехала – й цього разу також говорила правду.

Мама ніколи не була заміжньою. Одного дня, коли вона прогулювалася зі своїм хлопцем, побачила покинуту на лавці в парку тримісячну дівчинку. При ній були пляшка молока, тисяча юанів і невеличка записка, в якій зазначалася дата народження дитини. Спершу мати зі своїм хлопцем вирішила віднести Чен Сінь до поліцейського відділку, щоб ті відправили її до Міського бюро цивільних справ, звідки знайду розподілили б до одного з дитячих будинків.

Але дівчина вирішила піти до відділку наступного ранку. Однак після ночі в ролі матері вона не знайшла в собі сил віддати дитину комусь іншому. Від думок про майбутні поневіряння маленької людини її серце боліло, тож вона вирішила стати названою матір’ю для Чен Сінь.

Пізніше хлопець через це покинув її. Протягом наступних десяти років мати зустрічалася ще з чотирма-п’ятьма чоловіками, проте жодні стосунки не тривали довго через названу дочку. Пізніше Чен Сінь дізналася, що більшість із цих чоловіків були не проти усиновлення, проте коли хтось із них виявляв бодай крихту нерозуміння чи нетерплячості, мати вирішувала розійтися з ним, щоб нічим не зашкодити дитині.

Чен Сінь не відчувала, що живе в неповній сім’ї. Навпаки, їй здавалося, що ідеальна сім’я й має бути такою: маленький світ матері й дочки, сповнений любові та щастя. Вона навіть підозрювала, що додавання батька в це рівняння виявиться зайвим. Але по мірі дорослішання Чен Сінь почало бракувати саме любові батька: з’явилося невиразне відчуття відсутності чогось важливого, яке з кожним днем міцнішало. Саме тоді мати знайшла для неї тата. Він виявився надзвичайно доброю людиною з почуттям відповідальності й умінням любити. Він і закохався в її матір, надихнувшись її любов’ю до Чен Сінь. Так на небосхилі дитинства Чен Сінь запалало ще одне сонце. Тепер їхній маленький світ став направду ідеальним і не потребував доповнень, тож батьки не робили спроб народити ще одну дитину.

Вступивши до університету, Чен Сінь уперше залишила батьківський дім, а потім чим далі, тим більше її життя починало нагадувати мустанга, який учвал мчить до обрію, відносячи її від звичного життя все далі й далі. Зрештою, вони віддалилися не тільки в просторі, а й у часі – її відправили в майбутнє.

Ніч прощання назавжди закарбувалася в її пам’яті – сказати правду виявилося нестерпно важко, тому Чен Сінь збрехала батькам, що повернеться, хоча вже знала, що вороття не буде. Їй не давалося слово «прощавайте», тож вона вирішила піти, не попрощавшись. Але батьки, здавалося, все й так зрозуміли.

Мати взяла її руку й промовила:

– Через нашу любов нам усім судилося довіку залишатися разом…

Вона всю ніч простояла під вікном батьківської спальні, й їй здавалося, що і дихання нічного вітерця, і мерехтіння зірок безустанку повторювали слова її матері.

Через три століття вона нарешті мала шанс зробити щось із любові.

– Я візьму участь у відборі на посаду Мечоносця, – сказала Чен Сінь матері дитини, яку тримала на руках.

Рік 62-й Епохи стримування. «Гравітація». Десь на окраїні хмари Оорта

«Гравітація» переслідувала «Синій простір» уже півстоліття й незабаром мала наздогнати втікача. Тепер відстань між ними дорівнювала лише трьом астрономічним одиницям. Порівняно з гігантським відрізком у 1,5 світлового року, який подолали два кораблі, можна було сказати, що їх відділяють якісь міліметри.

Десять років тому «Гравітація» пролетіла крізь хмару Оорта. У цьому місці, розташованому на краю Сонячної системи на відстані в одну астрономічну одиницю від Сонця, зароджуються комети. «Гравітація» й «Синій простір» виявилися першими космічними кораблями, які перетнули цю межу. Але ця місцина зовсім не виглядала як туманність: заморожена брила з пилу й льоду – безхвоста комета – дуже зрідка пролітала на відносно близькій відстані від десятків до сотень тисяч кілометрів. Було марно сподіватися просто розгледіти її неозброєним оком.

Проминувши хмару Оорта, «Гравітація» нарешті вийшла в справжній космос. Сонце перетворилося на ще одну нічим не примітну зірку за кормою. Як і безліч інших зірок, наше світило позбулося ореолу справжнього об’єкта, ставши ще однією ілюзією серед безкрайої порожнечі Всесвіту. В усіх напрямках простягалася бездонна прірва. Єдиними об’єктами, фізичне існування яких можна було підтвердити за допомогою органів чуття, лишалися Краплини, що супроводжували «Гравітацію». Дві Краплини баражували з двох боків на відстані п’яти кілометрів і були легко помітні неозброєним оком. Люди на борту «Гравітації» полюбляли роздивлятися Краплини в ілюмінатори за допомогою телескопа, бо споглядання реальних об’єктів давало певне відчуття комфорту в нескінченній порожнечі. Насправді роздивлятися Краплини було те саме, що вдивлятися в себе. Вони були схожі на дзеркала з відображенням «Гравітації», хоча й дещо деформованими; завдяки абсолютній гладкості поверхні Краплин зображення, попри відстань, лишалося дуже чітким. Якщо ж узяти телескоп із достатньою кратністю збільшення, спостерігач мав можливість навіть побачити в ілюмінаторі корабля себе самого.

Але більшість із понад сотні офіцерів і членів екіпажу «Гравітації» не мали змоги відчути самотність, бо значну частину цих 50 років вони провели в гібернації. Для рутинної навігації корабля достатньо було чергової команди в складі від 5 до 10 осіб. Ротація екіпажу відбувалася за допомогою гібернації кожні 3–5 років.

Уся гонитва була грою в кота й мишку між «Гравітацією» й «Синім простором», важливим нюансом якої стало прискорення. «Синій простір» не мав можливості постійно прискорюватися, бо швидко вичерпав би запаси пального й утратив би можливість маневрувати. Навіть якби йому вдалося позбутися переслідувачів, подібна стратегія перед лицем незмірної космічної пустелі була б рівноцінна самогубству. «Гравітація» так само мала обмеження щодо можливості прискорення: хоча запаси палива на її борту значно перевищували ту кількість, що лишилася в «Синього простору», перед командою стояло питання про повернення додому.

Таким чином, увесь запас палива слід було розділити на чотири рівні частини: прискорення для виходу за межі Сонячної системи, уповільнення перед поверненням, розгін до Сонячної системи, уповільнення перед Землею. Тож ліміт палива, яке можна використовувати для прискорення в процесі переслідування, обмежувався лише чвертю паливних баків. На щастя, маючи змогу за допомогою софонів аналізувати попередні маневри «Синього простору» й отримувати поточну інформацію про характеристики польоту, «Гравітація» могла з високою точністю в режимі реального часу вираховувати запаси палива «Синього простору», на противагу екіпажу останнього, який і гадки не мав про стан речей на борту «Гравітації». Тож у цій грі «Гравітація» знала всі карти «Синього простору». У поперемінному прискоренні кораблів «Гравітація» завжди підтримувала вищу швидкість, ніж «Синій простір», але найвище досягнуте значення для обох кораблів було ще далеким від верхньої межі потужності двигунів. Через двадцять п’ять років після початку погоні «Синій простір» перестав прискорюватися, можливо, саме тому, що запаси палива досягли того максимуму, який команда була готова виділити на процес прискорення корабля.

Під час півстолітньої гонитви в космосі «Гравітація» постійно передавала «Синьому простору» інформацію про те, що їхня спроба втечі позбавлена сенсу: навіть якщо земні переслідувачі зійдуть із дистанції, Краплини неодмінно наздоженуть корабель-втікач і знищать його; натомість за умови повернення на Землю екіпаж може розраховувати на справедливий суд, тож їм варто негайно розпочати сповільнюватися й розвертатися. Відмова від утечі значно скоротила б час погоні, але «Синій простір» ігнорував усі повідомлення.

Рік тому, коли відстань між «Гравітацією» й «Синім простором» скоротилася до 30 астрономічних одиниць, сталася певною мірою очікувана подія: «Гравітація» й Краплини, що її супроводжували, увійшли в сліпу для софонів зону, внаслідок чого зв’язок із Землею в режимі реального часу перервався. Надалі для спілкування можна було використовувати лише електромагнітні хвилі й нейтрино, тож час, за який інформація від «Гравітації» досягала Землі, збільшився до 15 місяців; на відповідь слід було очікувати стільки ж.

Витяг із «Минулого поза часом»: сліпі зони в просторі для софонів – іще один непрямий доказ на підтримку теорії Темного лісу

На початку Епохи кризи Трисолярис, відправляючи софони на Землю, розіслав у різні частини Чумацького Шляху ще шість інших, розігнавши їх майже до швидкості світла. Незабаром усі шість потрапили до «сліпих зон», при цьому найбільша відстань, на яку софону вдалося відлетіти, дорівнювала лише семи світловим рокам.

Наступна запущена партія софонів стикнулися з тими ж проблемами. Найближчу сліпу зону всього за 1,3 світлового року від Землі було виявлено софонами, які супроводжували «Гравітацію».

Відновити квантову заплутаність між софонами у випадку її переривання вже неможливо, тож ті софони, які потрапили до сліпих зон, були назавжди загублені в просторі й часі.

Для Трисоляриса таке втручання в простір-час залишалося нерозв’язаною загадкою: подібні перешкоди на шляху софонів – це природна аномалія чи штучно створені перешкоди? Учені Землі й Трисоляриса схилялися до думки, що перешкоди не природні.

Перш ніж потрапити в пастку сліпих зон, софони, розіслані в різні частини Чумацького Шляху, встигли розвідати лише дві зоряні системи, які мали планети. На них не було виявлено жодних ознак життя чи присутності цивілізації, тож учені Землі й Трисоляриса припустили, що незаселеність цих світів і стала причиною того, що софони змогли без перешкод їх дослідити.

Через це аж до останніх років Епохи стримування Всесвіт лишався таємничим місцем для обох світів, але існування сліпих зон для софонів, імовірно, можна розглядати як непряме підтвердження правдивості теорії Темного лісу, яка перешкоджає повній прозорості Всесвіту.

Рік 62-й Епохи стримування. «Гравітація». Десь на околицях хмари Оорта

Потрапляння софонів у сліпу зону не мало фатального впливу на місію «Гравітації», але значно ускладнило успішність виконання завдання. До цього моменту софон, який перебував на борту «Синього простору», давав можливість «Гравітації» отримувати повну інформацію про стан справ утікача. Тепер повернувся статус-кво: кораблі знову перетворилися на чорні скриньки один для одного. До того ж Трисолярис утратив контроль над Краплинами в режимі онлайн, і тепер їхня поведінка визначалася тільки вбудованим штучним інтелектом, що могло призвести до неочікуваних подій.

Ця ситуація спонукала капітана «Гравітації» ухвалити рішення про необхідність якнайшвидше завершити місію, тож він віддав наказ знову розпочати процес прискорення, щоб наздогнати втікачів.

Швидке наближення «Гравітації» змусило «Синій простір» вперше озватися до корабля погоні. Вони надіслали пропозицію відправити човником на «Гравітацію» дві третини екіпажу включно з головними підозрюваними в обмін на можливість решті екіпажу «Синього простору» продовжити свою мандрівку вглиб космосу. Таким чином, людство збереже форпост і насіння в міжзоряному просторі для майбутніх відкриттів та колонізації.

Пропозицію рішуче відкинули навіть без обговорення. У відповіді з «Гравітації» було зазначено, що весь екіпаж «Синього простору» в повному складі підозрюють у вбивствах та інших злочинах, тому вони всі до одного мають постати перед судом. Космос змінив їхню сутність, тож члени екіпажу не можуть більше вважатися частиною людства, а відтак про «дослідження Всесвіту від імені людства» не може бути й мови.

Екіпаж «Синього простору» нарешті зрозумів безглуздість продовження втечі й опору. Якби переслідувачем виступав виключно земний військовий корабель, то можна було б зважитися на битву, але супровід двох Краплин суттєво змінював баланс сил і перетворював таку спробу на акт самогубства. Перед міццю Краплин «Синій простір» був лише паперовою мішенню, тож розраховувати на вдалу втечу вже не доводилося. Коли протиборчі сторони розділяли 15 астрономічних одиниць, «Синій простір», відмовившись від утечі, склав зброю перед «Гравітацією» й одночасно на повну потужність запустив процес уповільнення, що призвело до різкого скорочення відстані між двома кораблями. Тривале полювання от-от мало добігти кінця.

На «Гравітації» оголосили бойову тривогу, й увесь екіпаж почав прокидатися від сплячки, порушуючи звичну за п’ятдесят років тишу на борту.

Члени екіпажу, які щойно прокинулися після гібернації, мали призвичаюватися до поточного стану справ – не тільки до того, що вони майже наздогнали втікача, а й до втрати зв’язку із Землею в режимі реального часу. Але цей факт не сприяв розумінню екіпажем «Гравітації» вчинку «Синього простору». Навпаки, як діти, що тимчасово втратили із поля зору батьків, вони воліли не довіряти здичавілим одноліткам, які взагалі не мали батьків. Усі горіли бажанням якнайшвидше взяти на абордаж «Синій простір» і вирушити у зворотний вояж. Хоча обидва кораблі прямували в одному напрямку приблизно з однією швидкістю посеред безкрайого й безлюдного космічного простору, на борту панували протилежні настрої: екіпаж «Гравітації» відчував піднесення через близький кінець подорожі, а всі на «Синьому просторі» були в розпачі через невдалу спробу втечі.

***

Через 98 годин після повернення екіпажу корабля з гібернації до штатного психіатра «Гравітації», лікаря Веста звернувся перший пацієнт. Але те, що ним виявився підполковник Девон, невимовно здивувало Веста. У лікарських профайлах членів екіпажу Девон значився як людина з найвищим показником психологічної стійкості. Підполковник очолював прикомандирований підрозділ військової поліції, в завдання якого входило роззброєння й арешт членів екіпажу «Синього простору», після того як «Гравітація» наздожене втікачів. Члени екіпажу «Гравітації» були представниками останнього нефемінізованого покоління людства, й Девон мав настільки яскраво виражену маскулінну подобу, що його часто плутали з людиною з минулого. Переконання підполковника були під стать зовнішності – він часто висловлював думку, що через події Темної битви варто було б поновити практику смертної кари для злочинців.

– Лікарю, я знаю, що наша розмова залишиться між нами й ви не сміятиметеся з почутого, – мовив Девон обережним тоном, який різко контрастував із його звичною манерою вести бесіду.

– Підполковнику, в моїй професії взагалі не заведено сміятися.

– Учора, приблизно о 436950 за зоряним часом, я вийшов із конференц-зали №4 й коридором №17 попрямував до свого житлового модуля. Якраз посередині коридору, біля входу до розвідувального центру, я зустрівся з молодшим лейтенантом чи принаймні з людиною, одягнутою у форму молодшого лейтенанта космічного флоту. У цей час усі, крім вахтової команди, вже мали б відпочивати. Але сам факт зустріти когось у коридорі видається мені дивним… – Зіниці підполковника звузилися, він похитав головою, ніби пригадуючи сон.

– То що не так?

– Я пройшов повз нього, він привітав мене, я підвів на нього очі…

Підполковник знову замовк, і Весту довелося кивнути, підбадьорюючи його.

– Цією людиною виявився майор Пак Є Джун, командир загону морської піхоти «Синього простору».

– Ви говорите про нашу ціль? – спокійно запитав Вест, не виказуючи ані найменшого здивування.

Девон ухилився від прямої відповіді.

– Лікарю, вам же відомо, що я постійно передивляюся зображення внутрішніх відсіків «Синього простору», які до цього передавалися софонами. Можна навіть сказати, що я знаю екіпаж «Синього простору» ліпше, ніж людей із «Гравітації». І, звісно, я дуже добре запам’ятав, який на вигляд майор Пак Є Джун.

– Можливо, це хтось із нашого корабля, просто схожий на нього.

– Я знаю весь склад екіпажу «Гравітації» – нікого навіть частково схожого на майора в нас на борту нема. І… він після привітання просто пройшов повз мене, не змінивши виразу обличчя. Я на кілька секунд заціпенів, а коли розвернувся, коридор уже був порожній.

– Підполковнику, коли ви вийшли з гібернації?

– Три роки тому. Я мусив спостерігати за «Синім простором» ізсередини. До того я був серед тих, хто найдовше перебував у гібернації.

– Тоді момент входження софонів у сліпу зону мав би припасти на час вашого неспання.

– Так і є.

– А до цього ви в режимі реального часу невідривно спостерігали за зображеннями з внутрішніх відсіків нашої цілі. Мені здається, що вам уже комфортніше перебувати на борту «Синього простору», ніж «Гравітації».

– Дійсно, лікарю, я багато разів відчував дискомфорт через це.

– А потім в одну мить трансляція перервалася, й ви вже не бачите звичних оку картинок. До того ж ви втомилися від такої роботи… Підполковнику, нічого страшного не відбувається. Я вам пропоную просто більше відпочивати, адже зараз на бойовому чергуванні екіпаж у повному складі, тож людей, аби вас підмінити, не бракує.

– Лікарю, я пережив Битву Судного дня. Після того як мій корабель вибухнув, я змушений був відлетіти в рятувальній капсулі, розміром не більшій за ваш стіл. Я цілий місяць дрейфував на орбіті Нептуна. Коли мене врятували, я був за крок від смерті, але й тоді мій розум лишався ясним, не було жодних натяків на галюцинації… Я вірю, що бачив щось реальне, – закінчив Девон. Він підвівся й пішов геть. Дійшовши до дверей, він повернувся й додав: – Якщо я знову десь перестріну цього покидька – я його вб’ю.

***

Невдовзі після цього в екологічній зоні №3 сталася невеличка аварія – з якогось дива тріснула надміцна, виготовлена з вуглецевого волокна трубка системи живлення рослин, яка навіть не була під тиском. Інженер-технік Іванов проминув густі, немов тропічний ліс, зарості культур, які вирощували аеропонічно, й побачив, що живильну рідину, яка жовтим потічком витікала на підлогу, вже прибирають кілька людей.

Роздивившись уважніше розламану трубку, Іванов забовванів.

– Це схоже на… влучання мікрометеорита!

Хтось засміявся. Іванов був досвідченим інженером-техніком у поважному віці, тож його припущення здавалося ще безглуздішим. Усі без винятку екологічні зони були розташовані в самому центрі корабля, а зону №3 від переборок зовнішнього корпусу відділяло кілька десятків метрів.

– Я пропрацював у зовнішній інженерній службі понад десять років і добре знаю, який вигляд мають сліди влучання мікрометеоритів! Неправильно буде просто закрити очі на цей випадок. Погляньте, це характерні ознаки високотемпературної абляції по краях розриву!

Іванов підніс ближче до очей місце розриву й уважно оглянув трубку зсередини. Потім попросив техніка вирізати пошкоджену ділянку, аби роздивитися її під мікроскопом. Він виставив 1000-кратне збільшення на монокулярі, й усі ахнули від побаченого: в стінках трубки застрягли маленькі чорні часточки завбільшки в кілька мікронів. На сильно збільшеному зображенні грані кристалів виблискували, мов пари непривітних очей. Досвідченим астронавтам не склало жодних труднощів зрозуміти, що саме вони бачать: діаметр мікрометеорита дорівнював приблизно ста мікронам, від зіткнення з трубкою він розлетівся на друзки, і фрагменти, що втратили більшу частину кінетичної енергії, застрягли в стінці трубки якраз навпроти проламу.

Усі, отетерівши, в одну мить підвели очі догори.

Стеля екологічної зони на вигляд була неушкодженою, крім того, над нею розташовувалися ще добрий десяток інших приміщень і сотні переборок різної товщини, які відділяли це приміщення від космічного простору. Подібне ушкодження будь-якої з цих переборок вже увімкнуло б сигнал загальної тривоги.

Але, зважаючи на ступінь пошкодження, цей мікрометеорит міг прилетіти тільки з космосу, оскільки його швидкість мала б дорівнювати щонайменше 30 000 метрів на секунду. Неможливо прискорити камінчик до такої великої швидкості всередині корабля, а тим паче в екологічній зоні.

– Якась чортівня з привидами, – пробурмотів лейтенант Айк, а потім повернувся й пішов. Його слова виявилися пророчими: за десять годин він побачить іще одного, значно більшого привида.

***

У той момент Айк уже лежав у ліжку своєї каюти, намагаючись заснути. Раптом він помітив круглу діру діаметром близько одного метра в стіні навпроти, де до цього висіла картина із зображенням природних красот Гавайських островів. Багато перегородок всередині корабля справді мали здатність утворювати проходи за побажанням членів екіпажу, проте вони не були ідеально круглі за формою. До того ж переборки між каютами молодшого офіцерського складу були суцільнометалевими й не могли трансформуватися подібним чином.

Айк уважно оглянув отвір і відзначив, що його краї ідеально відполіровані до дзеркального блиску. Хоча поява подібної аномалії мала вкрай дивний вигляд, Айк був більше заінтригований, ніж стривожений, бо в сусідній каюті мешкала молодший лейтенант Верина.

Верина обіймала посаду інженера-техніка системи штучного інтелекту корабля, й Айк ніяк не міг викинути з голови цю красуню, хоча вона, схоже, мало цікавилася його залицяннями. Айк пригадав позавчорашні події, коли вони одночасно закінчили службу й разом поверталися до офіцерського блоку. Айк подумав знову спробувати напроситися на гостину до її каюти, але, як і щоразу, Верина без зайвих слів заступила прохід.

– Та я тільки на секунду зазирну. Люба, ми ж сусіди, а ти мене ще жодного разу не запросила до себе. Це принижує мою чоловічу гідність, – заливався соловейком Айк.

– Гідні представники чоловічої статі на цьому кораблі тримають себе в руках, а не ломляться у двері до кожної жінки, – відрізала Верина, скоса глянувши на Айка.

– Звідки в тебе такий меланхолійний настрій? Після того як ми наздоженемо цю банду вбивць, у світі більше не лишиться загроз, тож настане епоха загального щастя й благоденства.

– Вони не вбивці! Якби ми не створили системи стримування, «Синій простір» залишився б єдиною надією на виживання людства. А ми зараз заради їхнього переслідування співпрацюємо з ворогами людства. Тобі взагалі це не муляє?

– Ого, дорогенька, – Айк тицьнув пальцем у повні груди Верини, – то ось як ти заспівала. Тоді чому ж ти…

– Погодилася відлетіти в цю місію? Вгадала? То йди напиши рапорт про мої переконання на ім’я капітана й очільника психологічної служби, і мене примусово помістять у гібернацію, а після повернення взагалі виженуть із лав флоту. Я й сама цього прагну! – І Верина грюкнула дверима перед носом у Айка.

А тепер Айк отримав законний привід потрапити до каюти Верини крізь цей отвір. Він відстібнув протиневагомий пояс і підвівся з ліжка, але за секунду завмер на місці. Разом із частиною стіни зникла верхня третина комода, неначе його відрізали гострим і невидимим різаком, а найдивніше було те, що його поперечний переріз також виблискував дзеркальним глянцем. Одяг, що зберігався всередині, так само потрапив під різець і сяяв гладенькими зрізами. Усі дзеркальні краї збігалися з краями круглого отвору, утворюючи суцільну сферу.

Айк відштовхнувся від ліжка й поплив у невагомості вгору. Зазирнувши крізь отвір до сусідньої каюти, він ледь не скрикнув від жаху. Це мало би бути просто нічним кошмаром!

Зникла частина односпального ліжка Верини разом з її гомілками! Хоча обрубки кінцівок також сяяли дзеркальними поверхнями, немов були намащені ртуттю, він міг легко розгледіти гладенькі зрізи м’язів і кісток. Решта тіла Верини здавалася неушкодженою. Дівчина міцно спала, й її великі груди мірно здіймалися в такт диханню. За нормальних обставин така картина неабияк збудила б Айка, але тепер він лише вклякнув від надприродного жаху. Дещо опанувавши свій страх, Айк підсунувся ще ближче й пересвідчився, що поперечні перерізи ліжка й ніг сусідки також мали сферичну форму, яка збігалася з краями круглого отвору.

Він дивився на якийсь бульбашкоподібний об’єкт діаметром близько одного метра, що стирав усе матеріальне, що потрапляло в його середину.

Айк підхопив скрипковий смичок, який стояв у головах ліжка, й тремтячою рукою проштрикнув невидимий міхур. Очікувано частина смичка, що потрапила всередину, зникла з поля зору, але пучок волосся залишався натягнутим. Айк витягнув смичок і побачив, що той лишився цілком неушкодженим. Але він все одно радів, що не ризикнув проплисти крізь отвір – хтозна, чи й він лишився б цілим.

Айк спробував опанувати себе й перевести думки в раціональне русло: що може слугувати причиною настільки дивної аномалії? Потім вирішив вчинити те, що вважав найрозумнішим у цій ситуації: натягнув шапку для сну й улігся в ліжко. Він знову затягнув ремінь і активував шапку, виставивши таймер сну на пів години.