Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 47 страниц)

Проєкт «Обернені до стіни» так повністю і не перетворився на історію, а людство не позбулося примар Обернених.

Проєкт «Обернені до стіни» був першим монструозним проявом стратегії стримування в історії людства, однак сама стратегія й влада Мечоносця вже мали подібні прецеденти в історії. Холодна війна двох основних військових блоків – Варшавського і НАТО – в XX столітті була першим прикладом абсолютного стримування. У розпал Холодної війни 1974 року Радянський Союз, створивши комплекс раннього попередження, поставив на бойове чергування систему «Периметр» (на Заході її перейменували на «Мертву руку»), яку пізніше назвали машиною Судного дня. Мета створення «Периметра» полягала в гарантованій можливості завдавання удару у відповідь із використанням ядерної зброї, що призведе до ліквідації вищого керівництва країни, військового командування й утрати нею центрів ухвалення рішень. Принцип роботи «Периметра» полягав у моніторингу ознак численних ядерних вибухів на території СРСР, дані про які оброблялися на центральному комп’ютері. За результатами цих обчислень і приймалося рішення про доцільність та своєчасність завдання ядерного удару у відповідь.

Серцем цієї системи був надсекретний диспетчерський пост, схований глибоко під землею. Коли центральний комп’ютер ухвалював рішення про завдання удару у відповідь, черговий офіцер мав ініціювати запуск ракет.

У 2009 році один із колишніх чергових офіцерів розповів журналістам, що його, 25-річного молодшого лейтенанта, який нещодавно закінчив Військову академію імені Фрунзе, одразу призначили на бойове чергування! Якби система прийняла рішення про необхідність завдання удару, то саме він залишився б останньою перешкодою на шляху до знищення цілого світу. До цієї миті вся територія Радянського Союзу й Східної Європи вже була б оповита полум’ям, його рідні й друзі на поверхні давно загинули б. Північна Америка також за пів години перетворилася б на пекло на Землі, а подальше радіаційне зараження й початок ядерної зими, яка охопила б увесь світ, стали б кінцем для всього людства. Тієї миті доля всієї людської цивілізації перебувала в його руках.

Пізніше йому найчастіше ставили одне й те саме запитання: «Якби такий момент дійсно настав, чи натиснули б ви кнопку?».

Перший Мечоносець в історії людства відповідав: «Я не знаю».

І тепер людство сподівалося, що стратегія стримування за теорією Темного лісу матиме такий самий щасливий кінець, як і ядерне стримування у ХХ столітті.

Так минали роки, протягом яких тримався хиткий баланс між двома світами. Процес стримування розпочався шістдесят років тому, й Ло Цзі, який уже подолав рубіж у сто років, досі тримав у руці перемикач гравітаційно-хвильової антени. Але його постать у очах людства потроху набувала іншого вигляду.

«Яструби», які відстоювали жорсткішу політику щодо Трисоляриса, відверто недолюблювали його. На початку Епохи стримування вони виступали за значно жорсткіші обмеження для Трисоляриса, намагаючись повністю роззброїти чужинців. Деякі з пропозицій включали абсурдні вимоги, наприклад, програма «голої імміграції», за умовами якої пропонувалося зневоднити всіх трисоляріанців, переправити тіла вантажним кораблем до хмари Оорта, а звідти розвозити людським транспортом Сонячною системою по дегідраторіях на Місяці чи Марсі й поступово повертати до життя невеликими партіями лише за певних умов.

«Голуби» також мали підстави не надто шанувати Ло Цзі. Найбільше їх тривожило запитання: чи мала знищена Ло Цзі зіркова система 187J3X1 ознаки життя й розумну цивілізацію. Донині астрономи обох світів не змогли надати доказів на підтримку будь-якої з версій. Але «Голуби» все одно звинувачували Ло Цзі в скоєнні світоциду. Вони вважали, що якщо людство й Трисолярис дійсно прагнуть збудувати світ, де зможуть мирно співіснувати, таке утворення повинно базуватися на концепції універсальних прав людини, яка визначає, що всі цивілізовані істоти у Всесвіті наділені цілком рівними правами. А для того, аби вдихнути життя в це утворення, Ло Цзі має постати перед судом.

Ло Цзі ігнорував обидва протиборчі табори. Він іще міцніше стикав у руці перемикач гравітаційно-хвильової антени й, не розмінюючись на балачки, пів століття обіймав посаду Мечоносця.

Людство збагнуло, що будь-які рішення щодо подальшої долі Трисоляриса мають враховувати існування Мечоносця. Без його думки Трисолярис просто не розглядав жодну з пропозицій людства. Ло Цзі перетворився на диктатора з великими повноваженнями, як і Обернені свого часу.

Згодом Ло Цзі в очах людей перетворився на щось середнє між ірраціональним монстром і тираном, який може одного дня знищити ввесь світ.

Епоха стримування була дивним часом: з одного боку, людське суспільство досягло безпрецедентного рівня розвитку цивілізації, а демократія й права людини стали дійсно всезагальними; з іншого боку, обидва світи жили в тіні постаті диктатора.

Дехто з учених дотримувався думки, що розвиток науки й техніки колись був однією з рушійних сил знищення тоталітаризму. Але за умови кризи, що загрожує виживанню цивілізації, наука й техніка можуть стати ґрунтом, на якому проростатимуть нові паростки тоталітарного режиму. У традиційних тоталітарних державах диктатори мали змогу управляти лише за допомогою інших людей, а це призводило до низької ефективності державного апарату внаслідок наявності незліченної кількості непрогнозованих чинників. Тому в історії людства не існувало жодної стовідсотково ефективної диктатури, проте розвиток технологій дав можливість для створення супердиктатури. Приклади Обернених і Мечоносця – тривожні дзвінки. Наявність передових технологій в умовах настання суперкризи може повернути людське суспільство до темних часів.

Але більшість людей усе ще вважала, що припинення стримування – ще не на часі. Після зняття софонної блокади розвитку науки й трансферту знань і технологій із Трисоляриса людська наука розпочала бурхливо розвиватися, але все одно ще відставала від трисоляріанської на дві-три хвилі інновацій. Лише тоді, коли два світи матимуть однаковий рівень технологічного розвитку, людство отримає підстави розглянути питання про припинення стримування.

Іншим варіантом позбутися Ло Цзі було передання контролю над процесом стримування штучному інтелекту. Така можливість була серйозно проаналізована, детально змодельована завдяки чималій кількості досліджень і експериментів. Найбільшою перевагою цього варіанта стала висока вірогідність реакції машини при запуску передачі даних у процесі стримування, але зрештою його також відкинули.

Передача долі двох світів штучному інтелекту – жахлива перспектива. Під час моделювання було з’ясовано, що ймовірність об’єктивної оцінки штучним інтелектом складних подій і ухвалення ним правильних рішень щодо стримування є значно нижчою за людські можливості – й це не дивно, оскільки вміння виводити правильні судження потребує більшого, ніж просто наявності логічного мислення.

Окрім цього, такий крок не вирішує політичної частини питання: заміна людської диктатури на машинну – ще гірше рішення.

А найважливішим чинником була гіпотетична можливість втручання софонів у роботу штучного інтелекту. Хоча до цього подібні випадки не фіксувалися, сама можливість цього перетворила такий варіант на нереальний.

Компромісним кроком було визнано заміну Ло Цзі на посаді Мечоносця. Навіть не враховуючи інших чинників, столітній вік Ло Цзі став достатньою причиною для такого рішення: ясність його розуму й психологічний стан уже викликали певне занепокоєння. Людство не могло й надалі залишати долю двох світів у його руках.

Рік 61-й Епохи стримування. Мечоносець

Чен Сінь швидко одужувала, й лікарі твердили, що навіть якби всі десять семиміліметрових куль із обойми пістолета були випущені в неї, навіть якби всі вони потрапили в серце, рівень сучасної медицини дав змогу врятувати її життя й повернути функціональність організму до майже звичайних показників. Проте якби вбивця поцілив у мозок, то врятувати Чен Сінь не вдалося б.

З розповіді поліцейських вона дізналася, що востаннє у світі вбивство сталося 28 років тому, а в цьому місті нікого не вбивали майже 40 років. Поліцейським просто бракувало навичок у запобіганні й розкритті вбивств, саме тому Вейд майже досяг успіху. Ще один кандидат на посаду Мечоносця й конкурент Вейда попередив поліцію про його наміри, але він не мав достатньо доказів, лише інтуїтивно розумів його задуми – вміння, якого бракує сучасним людям. Поліцейські сумнівалися в правдивості отриманої інформації, тож згаяли купу часу. Лише після ідентифікації фальшивого дзвінка АА вони почали діяти.

Чимало людей навідувалися до неї в лікарню: представники влади, ООН та Об’єднаного флоту, відомі люди й, звісно, АА та її друзі. Чен Сінь уже навчилися легко розрізняти стать сучасних людей і почала поступово звикати до абсолютно фемінізованої зовнішності чоловіків, вишуканості й елегантності яких бракувало чоловікам минулого. Але ці чоловіки все одно її не приваблювали.

Світ навколо переставав її настільки шокувати, і Чен Сінь хотілося пізнати його ліпше, проте їй поки що забороняли виходити з палати.

Того дня АА принесла їй в палату голографічний фільм під назвою «Казка Янцзи». АА сказала, що це цьогорічний лауреат премії «Оскар» за найкращу стрічку, його знято за мотивами бусуаньцзи[18]18
  卜算子 – дослівно – гадання, ворожба. Одна з поетичних китайських форм, в якій зазвичай оповідається про майбутню долю людей. – Прим. пер.


[Закрыть] поета Лі Чжиї:

 
Ти живеш коло гирла Янцзи, а я біля витоку.
Щодня про тебе згадую, коханий мій,
Хоча зустрітися нам не судилося.
Але ми п’ємо з одної ріки…
 

Події фільму відбуваються в давню ідилічну епоху без прив’язки до конкретного року, показуючи любов двох людей, які живуть нарізно в заплавах гирла Янцзи й коло її витоку. Головні герої не здатні здолати відстань між ними, вони разом не з’являються навіть в уявній сцені, але глибина їхнього кохання цілком передається драматичними сценами й непідробною тугою. Візуальне відтворення фільму також було на дуже високому рівні: плавність і м’якість красот півдня, де Янцзи впадає в море, й велич Тибетського плато, де річка бере свій початок, викликали в Чен Сінь відчуття майже алкогольного сп’яніння. Стрічка зовсім не нагадувала нестравні комерційні фільми її часу – розповідь текла спокійно й гладко, як сама Янцзи, змушуючи Чен Сінь піддатися її магії.

Чен Сінь уявила, що вона перебуває біля гирла річки часу, але виток у минулому лишився порожнім…

Фільм викликав у Чен Сінь зацікавленість розвитком мистецтва та рівнем культури новітнього часу, й коли вона вже була здатна пересуватися без обмежень, АА запропонувала їй відвідати виставку й концерт. Чен Сінь добре пам’ятала чудернацькі й провокативні роботи митців, які виставлялися в 798 Art Zone у Пекіні та Бієнале сучасного мистецтва в Шанхаї, й вона навіть не могла уявити, який вигляд матиме мистецтво цієї доби.

Але всі картини, які вона побачила, виявилися надзвичайно реалістичними й виконаними класичною технікою в пастельних тонах, сповненими життя та позитивних емоцій. У Чен Сінь виникло відчуття, що вона споглядає серця, які ритмічно б’ються, поєднуючи красу природи й людське єство. Музика ж здавалася схожою на класичні симфонії, викликаючи на спомин Янцзи з фільму: потужна й самовільна, проте спокійна й заколисуюча. Чен Сінь немов дивилася на потоки води, поки не зрозуміла, що вода зупинила свій біг і натомість розпочала довгу-довгу мандрівку до джерела…

Культура й мистецтво цієї епохи абсолютно не збігалися з уявленнями Чен Сінь, проте це не було простим поверненням до класицизму, це було більше схоже на спіральну сублімацію пост-постмодернізму, повністю засновану на новій естетичній основі. От як «Казка Янцзи», що містила глибокі метафори простору та часу у Всесвіті. Але найбільше вразило Чен Сінь безслідне зникнення похмурих і химерних настроїв, які пронизували всю постмодерністську культуру ХХІ століття, – вони поступилися місцем не баченим до того теплому спокою й оптимізму.

– Знаєш, як не дивно, але мені подобається ваш час, – сказала Чен Сінь АА.

– Ти ще більше здивуєшся, дізнавшись, хто автор цих фільмів, картин і музики. Усі ці твори належать трисоляріанцям, які перебувають за чотири світлових роки від нас, – відповіла АА.

Витяг із «Минулого поза часом»: культурна рефлексія

Після початку процесу стримування була заснована Всесвітня академія наук – міжнародна організація, рівна за статусом ООН, – головним завданням якої стало налагодження процесу отримання й засвоєння наукової та технологічної інформації, що передається людству Трисолярисом. Спочатку серед людей панувала думка, що трисоляріани можуть передавати лише спорадичну інформацію і лише під шаленим тиском, ба більше, отримані дані будуть густо засіяні навмисно доданими помилками та спробами ввести земних учених в оману, тож нам доведеться видобувати крихти цінних даних, опрацьовуючи гори шламу. Проте ставлення представників Трисоляриса швидко звело подібні побоювання до нуля: за короткий проміжок часу вони передали величезну кількість знань у систематизованому вигляді, здебільшого це були наукові відомості з фундаментальних дисциплін – математики, фізики, космології, молекулярної біології трисоляріанських форм життя… Кожна з дисциплін передавалася в повному обсязі.

Такий значний обсяг отриманих знань шокував наукове співтовариство Землі. Трисолярис постійно надавав рекомендації щодо освоєння цих знань, тож можна вважати, що Земля перетворилася на один великий університет. Після того як софони зняли блокаду із земних прискорювачів заряджених частинок, людство змогло експериментально перевірити основні фізичні постулати, отримані з Трисоляриса, й отримати попередні підтвердження достовірності цих знань. Трисолярис навіть неодноразово висловлював незадоволення тим, що Академія наук надто повільно перетравлює отримані знання. Складалося враження, що Трисолярис згорає від нетерпіння якомога швидше підтягнути людство до свого рівня розвитку науки, принаймні у фундаментальних дисциплінах.

Цій малозрозумілій поведінці намагалися знайти різноманітні пояснення. І найбільш достовірним було те, що Трисолярис розумів переваги можливого вибухового розвитку технологій і наукових відкриттів, характерних для людства, й планував отримати нові знання завдяки розвитку людської науки, використовуючи її як акумулятор знань, який після зарядження трисоляріанськими знаннями почне продукувати більше енергії.

Сам Трисолярис пояснював власну щедрість лише глибокою повагою до земної цивілізації, яка насправді віддає трисоляріанам значно більше: людська культура відкрила очі Трисолярису на глибші сенси життя й існування цивілізації, допомігши осягнути красу природи та людини, які раніше лишалися поза увагою їхньої цивілізації. Людська культура почала стрімко поширюватися, пронизуючи все трисоляріанське суспільство, викликавши протягом пів століття багато революційних змін, які мали наслідком швидкі й глибокі зміни соціального та політичного устрою Трисоляриса. Загальнолюдські цінності набували дедалі більшого визнання й поваги в цьому віддаленому світі, бо все ширші верстви трисоляріанського суспільства захоплювалися культурою Землі.

Спочатку люди скептично ставилися до такого інтересу, але неймовірна хвиля культурної рефлексії підтвердила щирість намірів трисоляріанців.

Після перших десяти років Епохи стримування Трисолярис, окрім величезного набору знань, почав передавати на Землю не меншу кількість культурно-мистецьких творів, доступних розумінню людства: фільми, романи, поезію, музику й живопис. Як не дивно, але наслідування людської культури не спонукало трисоляріанців до створення карикатурних чи по-дитячому наївних робіт, навпаки – всі твори від самого початку були дуже високого рівня. Це явище отримало назву «культурне відображення» – відтепер людська цивілізація має дзеркало у Всесвіті, в якому можна роздивитися власні вади й принади з раніше недосяжних ракурсів. Протягом наступних десяти років культурне відображення набуло значної популярності в людському світі, витісняючи декадентську земну культуру й перетворюючись на мейнстрім, стало джерелом пошуку нових культурних і естетичних ідей.

Оскільки в імпортованих творах усі дійові особи були виключно людьми й події відбувалися лише на Землі, без зазначення автора фільму або роману неможливо було розрізнити, чиєму перу належить твір – людині чи трисоляріанину. Це стало найбільш значущим доказом того, що Трисолярис повністю абсорбує людську культуру. Водночас світ Трисоляриса так само лишався для людства повною загадкою – майже ніяких відомостей про його влаштування не надходило. Трисолярис посилався на те, що їхня скромна за рівнем культура не варта того, аби демонструвати її людству, особливо через величезні відмінності в біології та екосистемах двох світів. Передача цієї інформації, на думку трисоляріан, може стати на заваді цінному спілкуванню й обміну інформацією.

Люди з полегшенням видохнули, побачивши, що події розвиваються в правильному напрямку, й промінь сонячного світла справді освітив цей куточок Темного лісу.

Рік 61-й Епохи стримування. Мечоносець

У день виписки з лікарні АА повідомила Чен Сінь, що з нею хоче зустрітися Томоко.

Чен Сінь вже знала, що в цю епоху термін «Томоко» використовувався не для синонімічного позначення наділених розумом часточок, виготовлених колись Трисолярисом, – натомість так називали людиноподібного робота-жінку, виготовленого із використанням біонічних технологій і наділеного передовим штучним інтелектом, керування яким здійснювали безпосередньо софони. Томоко виконувала роль посла Трисоляриса на Землі, оскільки її звичний для землян вигляд під час постійного спілкування між двома світами мав значні переваги порівняно з розгортаннями софонів у низьковимірному просторі.

Томоко мешкала на гігантському дереві, розташованому на краю міста. Здалеку його крона здавалася рідкою, ніби більшість листя зів’яло й опало пізньої осені. Резиденція Томоко розташовувалася на верхній гілці дерева, де крім цього будинку, не було жодного іншого листка. Елегантна вілла була споруджена з бамбуку, довкола неї плавала біла хмара. Сьогоднішній день видався сонячним і безхмарним, тож, скоріш за все, ця хмаринка була згенерована пристроями самої резиденції.

Чен Сінь разом із АА пройшли пішки до кінця довгої гілки. Хідник був викладений круглими камінцями й оточений з обох боків зеленими газонами. Драбина закручувалася спіраллю донизу, до підвішеної на гілці вілли. Томоко зустріла їх коло входу в будинок. Вона виявилася мініатюрною жінкою, вбраною в надзвичайно красиве японське кімоно, щедро розписане яскравими квітами. Коли Чен Сінь роздивилася риси її обличчя, квіти в одну мить потьмяніли. Важко навіть уявити жінку настільки ідеальної вроди, проте найпрекраснішим було життєдайне світло її особистості: вона легенько усміхалася, однак видавалося, ніби вітер ніжним подихом огорнув ставок із джерельною водою, розбиваючи сонячні промені на міріади відблисків. Томоко повільно вклонилася їм, і Чен Сінь відчула, що вся її постать є уособленням китайського ієрогліфа 柔, róu – лагідний як за формою, так і за змістом.

– Ласкаво прошу, ласкаво прошу! Я мала б сама навідати вас у вашому обійсті, але тоді я не мала б змоги розважити вас чя-но ю. Пробачте мені, будь ласка, я дуже рада вас бачити! – Томоко продовжувала кланятися. Її голос, тихий і ніжний, ідеально пасував тендітній постаті, однак, здавалося, мав магічну силу – коли вона починала говорити, всі інші голоси й звуки стихали, щоб поступитися місцем її шепоту.

Вони прослідували за Томоко у двір, роздивляючись, як колишеться маленька біла квітка, що прикрашала зібране в пучок на потилиці волосся. Час від часу Томоко поверталася до них, усміхаючись. У ці миті Чен Сінь забувала, що перед нею амбасадор інопланетних загарбників, яку контролює надпотужний чужинницький світ із відстані чотирьох світлових років. Усе, що бачила Чен Сінь – вродливу особу з такою концентрацією жіночності, що, якби її опустити у велике озеро, вона з легкістю забарвила б його води в насичений рожевий відтінок.

По обидва боки доріжки колихалися бамбукові зарості, рівно посередині оповиті хвилястою ниткою білого туману. Подолавши невеличкий дерев’яний міст, перекинутий через дзюркотливий потічок, Томоко зупинилася, аби пропустити їх у вітальню. Кімната, залита світлом, була оформлена в східному стилі без вкраплень будь-яких інших: усі чотири стіни мали широкі отвори, надаючи вітальні схожості із павільйоном. Назовні було видно лише білі хмари, які швидко пропливали безкраєм синього неба. На стіні висіла невеличка картина в японському стилі укійо-е та віяло із зображенням пейзажу, розписане китайськими майстрами. Убранство кімнати мало простий і елегантний вигляд та пасувало обраному архітектурному стилю.

Томоко запросила Чен Сінь і АА опуститися на м’які татамі, а потім і сама присіла в елегантній позі, заходившись методично розкладати елементи вишуканого чайного приладдя.

– Нам доведеться проявити неабияку витримку – скуштувати чай ми зможемо щонайшвидше за дві години, – прошепотіла АА на вухо Чен Сінь.

Томоко підхопила білосніжний шмат тканини зі свого кімоно й почала з надзвичайною обережністю протирати й так чисте та сяюче чайне приладдя. Розпочала вона з чяшяку – довгої тонкої ложки, вирізаної з суцільного шматка бамбукового пагона. Потім перейшла до чяван – маленьких чаш, білої порцелянової й латунної. Бамбуковим ківшиком зачерпнула джерельної води з глиняної ємності, наповнила чайник-тецубін і поставила його на мідну жаровню-бінкаке. Наступним рухом зачерпнула порошкоподібний зелений чай-маччя з невеликої білої порцелянової шкатулки-чябако, висипала до чаші й почала перемішувати повільними рухами по колу за допомогою бамбукового віничка-чясен…

Усе це робилося вкрай повільно, й деякі маніпуляції повторювалися по багато разів. Лише протирання чайного приладдя тривало щонайменше двадцять хвилин. Вочевидь, що для Томоко був важливий не результат її дій, а дотримання ритуалу та обрядових значень кожного окремого руху.

Але Чен Сінь не нудьгувала – м’які, плавні рухи Томоко мали гіпнотичний ефект, зачаровуючи її. Час від часу з вулиці долітав прохолодний вітерець, створюючи враження, що білосніжні руки Томоко танцюють не з власної волі, а рухаються за велінням дихання вітру. Здавалося, що вони пестять не делікатне чайне приладдя, а щось м’якіше, легше, безтілесніше, як от… час. Так, саме час. Час стає гнучким і податливим у її руках, починає текти так само повільно, як і туман у бамбуковому гайку. Тут панував інший відлік часу. Історія крові й вогню не має тут влади, як і тягар земних проблем – усе це зникло у віддаленому місці, яке ніколи не існувало. Тільки білі хмаринки, аромат бамбукових заростів і чаю – справжній світ миру й гармонії, якого можна досягти лише в чя-но ю – японській чайній церемонії.

Бозна скільки часу минуло від початку церемонії до того моменту, коли чай нарешті був готовий. Після чергової низки складних ритуалів чаші з чаєм нарешті перейшли в руки Чен Сінь і АА. Чен Сінь зробила перший ковток пахучого зеленого напою. Гіркий присмак наповнив усе її тіло, одночасно ніби прояснивши щось у її свідомості.

– Коли ми, жінки наших світів, тут, разом, то світ здається настільки прекрасним. Але наскільки ж він і крихкий! Ми, об’єднавши зусилля, маємо подбати про його майбутнє, – ледь чутно прошепотіла Томоко, глибоко вклонившись. Далі її шепіт став схвильованим: – Будь ласка, збережіть його! Дуже вас прошу!

Чен Сінь легко збагнула глибокий зміст невимовленого й справжній підтекст цієї чайної церемонії.

***

Але чергова зустріч повернула Чен Сінь до суворої реальності.

Наступного дня після відвідин Томоко до неї завітали шестеро людей із минулого. Усі вони були чоловіками віком від 45 до 68 років і так само претендували на те, щоб стати другим в історії людства Мечоносцем. Порівняно з першими роками Епохи стримування дедалі менша кількість людей виходила зі стану гібернації, проте їх чисельність ще лишалася досить значною, щоб створювати специфічний прошарок у соціумі. Для всіх цих людей інтеграція в сучасне суспільство виявилися значно складнішою, ніж для пробуджених у останні роки Епохи кризи. Більшість із пробуджених зараз чоловіків, свідомо чи несвідомо, намагалися надати своїй зовнішності жіночих рис задля швидшої адаптації у фемінізованому суспільстві. Проте жоден із шести візитерів не пристав на це, вперто дотримуючись звичних їм чоловічих вигляду й поведінки. Якби Чен Сінь зустрілася з цими людьми кілька днів тому, то почувалася б цілком комфортно в їхньому оточенні, проте зараз уже з’явилося відчуття пригнічення.

Очі цих людей не випромінювали звичного для цієї епохи світла, а істинні помисли ховалися за натягнутими масками. Чен Сінь не полишало відчуття, буцім вона опинилася перед міським муром, складеним із шести холодних, міцних каменів. Стіна, шорстка й загартована роками випробувань, була просочена холодною рішучістю не цуратися кровопролиття й смертей за потреби.

Чен Сінь отримала можливість висловити свою вдячність одному з кандидатів, який викликав поліцію, чим урятував їй життя. Ним виявився 48-річний чоловік на ім’я Бі Юньфен, який до гібернації працював інженером-конструктором на побудові найбільшого у світі прискорювача заряджених часток. Як і Чен Сінь, його відправили в майбутнє для забезпечення безперебійної роботи прискорювача, коли його знову можна буде використовувати після зняття блокади софонів. На жаль, жоден збудований у минулому прискорювач не зберігся до Епохи стримування.

– Сподіваюся, я зробив правильний вибір, – сказав Бі Юньфен, вочевидь намагаючись здаватися дотепним, проте ані Чен Сінь, ані інші не оцінили його намагань.

– Ми прийшли всі разом, аби переконати тебе не брати участі у відборі на посаду Мечоносця, – відверто мовив 34-річний Цао Бінь, наймолодший серед кандидатів. На початку Трисоляріанської кризи він був колегою славетного Дін Ї, але коли світ дізнався про блокування софонами досліджень із використанням прискорювачів, Цао Бінь висловив думку, що фізика перетворюється на суто теоретичну дисципліну без можливості експериментальної перевірки припущень, і вирішив скористатися гібернацією, допоки блокаду не буде знято.

– Якщо я братиму участь, то, на вашу думку, маю шанси на перемогу? – запитала Чен Сінь. Після повернення з гостин у Томоко ця думка не полишала її голови, через що вона не спала майже до ранку.

– Якщо ти не відступишся, то, швидше за все, отримаєш цю посаду, – відповів Іван Антонов, наступний за віком кандидат – миловидний 43-річний обдарований росіянин, який ліг у гібернацію через невиліковну хворобу, а до того став наймолодшим віце-адміралом в історії та обіймав посаду заступника командувача Балтійського флоту.

– Я маю хороші завдатки для успішного стримування? – з усмішкою запитала Чен Сінь.

– Не можна заперечувати наявність певних рис. У минулому ти була офіцером АСР – агентства, яке впродовж останніх двох століть провело велику кількість успішних розвідувальних операцій проти Трисоляриса й навіть попереджало флоти Сонячної системи про ймовірність атаки Краплини напередодні Битви Судного дня. На жаль, тоді до цих рекомендацій не дослухалися. Зараз АСР має таємничий ореол легендарної організації, що само собою значно підвищує твої шанси на обрання. Крім того, ти єдина людина, яка володіє іншим світом, що також додає тобі балів на порятунок цього світу. Хай як нелогічно це звучало б, однак у суспільстві зараз панують саме такі думки…

– Краще я поясню, у чому справа, – перебив Антонова лисий підстаркуватий чоловік. Його звали Ей Джей Гопкінс, або принаймні так він себе називав. Усі його особисті дані до дати пробудження були втрачені, до того ж він навідріз відмовився розкривати будь-яку іншу інформацію про себе, навіть не переймаючись вигадуванням якоїсь правдоподібної легенди, чим сильно завадив отриманню громадянства. Але таємничість його біографії додавала йому чимало плюсів, тож саме він на пару з Антоновим вважалися найбільш обдарованими в мистецтві стримування. – Суспільство бачить ідеальним Мечоносцем того, хто поєднує в собі дві чесноти: здатність лякати Трисолярис і разом із тим не навіювати жаху на всіх цих дівчат і фемінізованих недочоловіків. Але оскільки це взаємовиключні умови, то вони схиляються до кандидатур, які менше лякають людство. Тебе вони бояться менше, бо ти – жінка, ще й гарненька, немов ангел у плоті. Ці зніжені мамині синки ще наївніші за дітей із минулого – вони не здатні зазирнути вглиб речей… Зараз вони всім кагалом вважають, буцім події розвиваються якнайкраще, ми вже майже досягли всесвітньої гармонії й незабаром зіллємося з трисоляріанами в приступі загальної любові. Тож стримування стає дедалі менш важливим, і меч варто передати в чиїсь більш лагідні й ніжні руки.

– А хіба не саме це відбувається? – запитала Чен Сінь. Її дещо образив зверхній тон Гопкінса.

Шестеро чоловіків, не відповівши на запитання, мовчки перезирнулися. Їхні погляди стали ще похмурішими й холоднішими. Стоячи між ними, Чен Сінь відчула, немов упала на дно глибокого колодязя. Вона здригнулася.

– Дитино, ти не підходиш на роль Мечоносця, – вимовив найстарший із присутніх, 68-річний колишній заступник Міністра закордонних справ Південної Кореї. – Ти не маєш політичного досвіду, та й життєвий досвід, враховуючи твої молоді літа, в тебе вкрай незначний. Ти не здатна правильно оцінювати ситуацію, а також не наділена необхідними Мечоносцю психологічними рисами. Ти не маєш нічого за душею, крім доброти й почуття відповідальності.

– Я не вірю, що ти прагнеш для себе такої долі. Ти ж маєш знати, чим доведеться пожертвувати, – порушив мовчанку останній із кандидатів, у минулому досвідчений адвокат.

Чен Сінь не знайшла, що відповісти на цей закид. Вона щойно сама дізналася про обставини життя чинного Мечоносця Ло Цзі протягом всієї Епохи стримування.

***

Після того як шістка кандидатів пішла, АА запитала в Чен Сінь:

– На мою думку, життя Мечоносця не можна назвати нормальним. Це швидше схоже на довічні пекельні муки. Чому ці чоловіки з минулого настільки жадають цієї посади?

– Мати можливість одним порухом пальця вирішити долю людства й іншого світу – мрія багатьох тогочасних людей. Багато хто поклав усе життя, щоб хоча б трохи наблизитися до отримання такого статусу. Вони одержимі цією ідеєю.

– А як щодо тебе: ти так само одержима цим прагненням?

Чен Сінь не відповіла. Зараз відповідь вже не здавалася настільки простою.