Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 47 страниц)

Чен Сінь присіла коло Їфаня, але він всадовив її собі на коліна. Тиша огорнула маленький світ, що тонув у місячному сяйві, й було чутно тільки дзюрчання струмка поблизу. Місяць вихопив із темряви стигле пшеничне колосся – завтра уже перший день жнив.

– Втрата маси, – просто сказав Їфань.

Чен Сінь не відповіла. Вона продовжувала спостерігати за мерехтінням місячного світла в потічку, чудово розуміючи, що просити Їфаня пояснити сказане не доведеться.

– Нещодавно, ознайомлюючись із космологічними теоріями трисоляріан, я натрапив на чергове свідчення елегантної простоти й довершеності розрахунків природи великого Всесвіту: математична модель вираховує необхідну масу Всесвіту з неймовірною точністю. Трисоляріанські вчені довели, що початкова маса великого Всесвіту була достатньою – не більшою й не меншою – для реалізації сценарію Великого стискання наприкінці життєвого циклу Всесвіту. Але найменші маніпуляції з масою у бік її зменшення призведуть до разючих змін: модель Всесвіту зміниться із закритої на відкриту, тож його розширення триватиме довіку.

– Але маса вже зменшилася, – відповіла Чен Сінь, одразу збагнувши підтекст останніх слів Їфаня.

– Так, зменшилася. Одні трисоляріани створили сотні мікровсесвітів. А хто знає, яку кількість аналогічних об’єктів створили інші високорозвинені цивілізації, щоб перечекати Велике стискання чи з якоюсь іншою метою? І кожен такий мікровсесвіт забрав трохи маси у великого Всесвіту.

– Запитаймо у Томоко.

– Я вже спитав. Вона сказала, що на момент створення Всесвіту 647 трисоляріани не спостерігали жодних негативних ефектів від зменшення маси великого Всесвіту – модель залишалася закритою з прогностичною картиною настання Великого стискання.

– А як змінилася картина після створення Всесвіту 647?

– Їй це невідомо, що не дивно. Проте вона розповіла, що у Всесвіті існує ціла група високорозвинених цивілізацій на кшталт Занулювачів, які виступають за припинення створення мікровсесвітів і навіть закликають повернути всю запозичену матерію до великого Всесвіту… Але їй відомо не так багато деталей. Та годі про це думати, ми не боги все ж таки.

– Але ми вже віддавна мусимо перейматися колись суто божими справами.

Вони залишилися сидіти біля струмка, допоки місяць знову не перетворився на сонце.

На третій день після завершення жнив, коли весь урожай пшениці вже обмолотили, просіяли й засипали на склад, Чен Сінь та Їфань стояли на межі поля й дивилися, як роботи розпушують його для чергової посівної. У зерносховищі не лишилося вільного місця для пшениці, тож раніше вони вже жваво обговорювали б, чим засівати поля цього разу. Але зараз їхні думки були зайняті важливішими проблемами. Упродовж жнив та обмолоту вони не виходили з будинку, міркуючи про всі можливі варіанти розвитку подій у майбутньому. Двоє людей виявили, що їхній індивідуальний життєвий вибір із кожного питання зрештою позначався й на долі великого Всесвіту, а інколи навіть впливав на долю багатьох різних усесвітів. Вони справді почали певною мірою відчувати себе богами. Ця непосильна ноша відповідальності не давала можливості дихати на повні груди, тож вони вирішили вийти на свіже повітря.

Чен Сінь та Їфань побачили Томоко, яка швидко наближалася до них уздовж краю поля. Томоко ніколи не втручалася в їхнє життя, з’являючись тільки за потреби. Але зараз її хода дуже відрізнялася від звичної плавної манери пересування – Томоко дріботіла до них зі знервованим, раніше ніколи не баченим виразом обличчя.

– Ми отримали через супермембрану трансляцію з великого Всесвіту! – мовила вона, викликаючи й збільшуючи вікно термінала комп’ютера та паралельно притлумлюючи яскравість світила для збільшення чіткості зображення.

У вікні термінала швидко зазміїлися рядки символів растрового зображення, отриманого через супермембрану. Але всі вони здавалися дивними й невпізнаваними. Чен Сінь та Їфань відзначили про себе, що символи в кожному наступному рядку кардинально відрізняються від попередніх, і повторів не видно: вони нагадували хвилі бурхливої річки, що котяться без упину.

– Трансляція триває вже п’ять хвилин і, схоже, закінчиться ще нескоро, – вимовила Томоко, вказуючи на вікно. – Насправді текст повідомлення дуже короткий, а така тривалість трансляції обумовлена його дублюванням десятками тисяч мов. О, щойно досягнуто позначки в сто тисяч!

– Трансляція приймається всіма мікровсесвітами? – запитала Чен Сінь.

– Безумовно. Для кого ще це може бути? Але така трансляція потребує просто шалених витрат енергії, тож повідомлення має бути вкрай важливим.

– Повідомлення вже дублювалося трисоляріанською чи якоюсь із земних мов?

– Ще ні.

Чен Сінь та Їфань одразу зрозуміли, що це своєрідний перепис цивілізацій, яким пощастило вижити у великому Всесвіті.

До цього моменту у великому Всесвіті минули десятки мільярдів років. Тож, незалежно від змісту повідомлення, було лише дві причини появи мови у переліку: або цивілізація існувала донині, або проіснувала настільки довго, що залишила вікопомний слід в історії великого Всесвіту.

Потік символів у вікні термінала продовжував струменіти: 200 тисяч, 300 тисяч, 400 тисяч мов… Один мільйон, а потік усе не припинявся.

Ані трисоляріанської, ані жодної із земних мов.

– Це не має значення, – сказала Чен Сінь. – Головне, ми самі знаємо, що існували, що прожили життя.

Вони з Їфанєм міцно обійнялися.

– Трисоляріанська! – раптом вигукнула Томоко, вказуючи пальцем на вікно термінала. На цю мить кількість використаних мов уже сягнула 1,3 мільйона, і тільки тепер промайнув самотній рядок, написаний трисоляріанською. Чен Сінь з Їфанєм ніколи не помітили б його, але Томоко прийшла на допомогу.

– Земні мови! – за кілька секунд знову скрикнула Томоко.

Досягнувши позначки у 1,57 мільйона мов, трансляція нарешті припинилася.

На екрані залишилося лише кілька статичних рядків: трисоляріанська та з десяток земних мов. Сльози заважали Чен Сінь і Ґуань Їфаню чітко роздивитися текст повідомлення.

У Судний день Всесвіту двійко людей і трисоляріанський робот розчулено обійнялися.

Вони розуміли, що розвиток мов і систем письма відбувається дуже швидко. І якщо обидві цивілізації проіснували значний проміжок часу, а тим паче існують дотепер, їхня система письма має значно відрізнятися від написів у вікні термінала. Проте, аби лишитися зрозумілими для ізолятів у мікровсесвітах, їм довелося користуватися давніми письменами. І 1,57 мільйона мов – це просто ніщо порівняно із загальною кількістю цивілізацій, які коли-небудь існували у Всесвіті.

Посеред довгої ночі спіральним рукавом Оріона галактики Чумацький Шлях пронеслися метеори двох цивілізацій, і Всесвіт не забув їхнього світла.

Після того як Чен Сінь і Ґуань Їфань заспокоїлися, вони уважно прочитали повідомлення. Його зміст трисоляріанською й земними мовами виявився дійсно однаковим і дуже коротким:

Повідомлення від Перезавантажувачів: Загальна маса нашого Всесвіту опустилася нижче критичної позначки. Всесвіт перетвориться із закритої системи на відкриту, тож повільно вмиратиме, розширюючись довіку. Всі життя та спогади спочинуть у небутті. Будь ласка, поверніть позичену вами матерію і надішліть до нового Всесвіту лише спогади.

Чен Сінь та Їфань відірвали погляди від повідомлення й подивилися одне на одного. В очах одне одного вони легко зчитували темне майбутнє великого Всесвіту: через постійне розширення всі галактики невпинно розлітатимуться навсібіч, допоки не стануть взаємно непомітними. У той момент часу, перебуваючи будь-де у Всесвіті, можна буде побачити лише темряву. Зірки згасатимуть одна за одною, а всі небесні тіла перетворяться на видовжені туманності. Холод і темрява пануватимуть над усім сущим, перетворивши Всесвіт на величезну порожню гробницю. Усі цивілізації та спогади про них будуть до кінця віків поховані в цій безмежній гробниці. Настане неподільне володарювання вічної Смерті.

Єдиним способом запобігти цьому було повернути до великого Всесвіту матерію з безлічі створених різними цивілізаціями мікровсесвітів. Але пристати на подібні умови означатиме знищити мікровсесвіт, тож усім біженцям також доведеться повернутися до великого Всесвіту. Саме цього й домагалися Перезавантажувачі.

Очі обох без слів транслювали думки й навіть підтвердили ухвалення остаточного рішення, але Чен Сінь вирішила озвучити те, що хотіла сказати:

– Я воліла б повернутися, але якщо ти вибереш лишитися тут, я зостануся з тобою.

– Я вивчав Всесвіт діаметром 16 мільярдів світлових років. Я не хочу провести решту свого життя в цьому крихітному світі, що тягнеться лише на один кілометр у кожному з напрямків. Повернімося назад.

– Я не радила б вам робити це, – сказала Томоко. – Ми не можемо точно виміряти швидкість плину часу у Всесвіті, але я достеменно знаю, що відтоді, як ви пройшли крізь двері на поверхні Блакитної планети, минуло щонайменше десятки мільярдів років. Самої планети вже нема, а зірка, подарована тобі Юнь Тяньміном, давно згасла. Ми навіть не знаємо, якими є теперішні фізичні умови у Всесвіті й чи лишився він тривимірним.

– Я гадав, що ти можеш переміщувати вихід із мікровсесвіту зі швидкістю світла, – відповів Ґуань Їфань. – Хіба ти не зможеш відшукати якусь місцину, придатну для життя?

– Якщо ви наполягатимете, то я спробую знайти. Але я зостаюся при думці, що залишитися тут – найкращий вибір. Бо тоді існує два позитивні сценарії майбутнього: якщо рух Перезавантажувачів із повернення матерії матиме успіх, великий Всесвіт сколапсує до сингулярності й станеться новий Великий вибух – тоді ви зможете піти у новий Усесвіт; якщо ж рух зазнає невдачі й великий Усесвіт буде приречений на загибель, ви зможете провести решту вашого життя тут. Як на мене, це не найгірший сценарій.

– Якщо всі втікачі до мікровсесвітів дотримуватимуться такої позиції, то великий Всесвіт точно приречений на загибель, – відповіла Чен Сінь.

Томоко мовчки дивилася на неї. Можливо, зважаючи на її швидкість обробки інформації, для неї ці секунди розтяглися в століття, бо важко було уявити, що алгоритми програмного забезпечення здатні відтворювати настільки складні емоції та вирази обличчя. Вочевидь, програмне забезпечення штучного інтелекту Томоко мало доступ до спогадів про всі події, які сталися від першої зустрічі з Чен Сінь майже 20 мільйонів років тому, й встигало обробляти отриману інформацію. Здавалося, що всі ці спогади перемішалися в її очах: печаль, захоплення, здивування, звинувачення та жаль… вираження стількох складних почуттів в одному погляді.

– Ти продовжуєш проживати життя з тягарем відповідальності, – парирувала Томоко.

Витяг із «Минулого поза часом»: Сходинки відповідальності мого життя

Протягом усього свого життя я тільки те й робила, що підіймалася вгору сходинками відповідальності.

Замолоду зоною моєї відповідальності було старанне навчання, послух перед батьками й намагання за будь-яку ціну їх не розчаровувати.

У середній школі й університеті від мене так само вимагалося мати гарні оцінки, щоб стати видатною людиною, яка своїм існуванням допомагатиме суспільству, а не виснажуватиме його.

Після початку навчання в аспірантурі мої обов’язки стали чіткішими й конкретнішими: я мала зробити свій внесок у створення більш потужних та надійних хімічних ракет-носіїв, щоб доправити на орбіту Землі ще більше вантажів і астронавтів.

Коли ж я почала працювати в АСР, мені поставили завдання відправити зонд у глибокий космос – на відстань у один світловий рік від Землі, – щоб перестріти трисоляріанський флот, який вторгся до Сонячної системи. Ця відстань у десятки мільярдів разів перевищувала дальність польоту ракет-носіїв, що розроблялися за моєї участі.

А потім мені подарували зірку. У прийдешню епоху це додало раніше немислимих обов’язків. Мене обрали Мечоносцем, покликаним стримувати атаку за теорією Темного лісу. Зараз уже здається перебільшенням той факт, що тоді в моїх руках перебувала доля людства, але я дійсно задавала напрям розвитку двох цивілізацій.

Чим далі, тим більшою ставала моя відповідальність: я воліла, щоб людство змогло літати зі швидкістю світла, проте мені довелося відмовитися від власної мети, аби запобігти війні на знищення.

Я не знаю, чи пов’язані безпосередньо з моєю особою катастрофи й остаточне руйнування Сонячної системи. Точних відповідей на це запитання ми ніколи не отримаємо, але, поза всяким сумнівом, певний зв’язок цих подій зі мною та моїми обов’язками був.

Тепер я сягнула вершини відповідальності, бо відповідаю за долю всього Всесвіту. Звісно, не лише ми з Ґуань Їфанєм несемо цей тягар, проте обоє відчуваємо свою частку такої відповідальності, якої раніше не могли навіть уявити.

Я хочу сказати тим, хто має в серці віру в Бога, що я не Обрана. Також я хочу донести до атеїстів іншу думку: я не та особа, яка змінила хід історії. Я звичайна людина. Але, на превеликий жаль, мені не вдалося прожити життя звичайної людини. Мій життєвий досвід є концентрованою історією нашої цивілізації.

Тепер ми знаємо, що історія життя кожної цивілізації така: пробудження всередині тісної колиски; намагання вибратися за її межі; перший політ; польоти все швидше й далі; і, нарешті, злиття в єдине ціле з долею Всесвіту.

Кінцевою метою всіх високорозвинених цивілізацій є можливість дотягнутися до власних мрій.

Поза часом. Наш Усесвіт

За допомогою системи управління Всесвітом 647 Томоко маніпулювала виходом із мікровсесвіту у великому Всесвіті, швидко пересуваючи двері й шукаючи світ, придатний для виживання. Обсяг інформації, який може передаватися між дверима й мікровсесвітом, був дуже обмеженим: жодних зображень, лише оціночна шкала з позначками від –10 до 10, що означали рівень придатності навколишнього середовища для існування. Люди могли вижити лише в місцях, де значення було вище за нуль.

Двері протягом трьох місяців переміщувалися вже десятки тисяч разів, але лише один раз їм пощастило відшукати порівняно придатну для життя планету, яка мала оцінку «3». Томоко довелося визнати, що, ймовірно, це найкраще з усього, що їм вдасться знайти.

– Рівень «3» свідчить про вкрай негостинний і небезпечний світ! – намагалася переконати вона Чен Сінь та Ґуань Їфаня.

– Ми не боїмося оселитися там, – твердо відповіла Чен Сінь. Їфань висловив свою підтримку рішучим кивком.

Посеред Усесвіту 647 з’явилися двері. Цей прохід, як і бачений Чен Сінь та Їфанєм раніше на поверхні Блакитної планети, також мав прямокутну форму й був окреслений світними лініями, проте виявився значно більшим за розмірами. Імовірно, такі габарити можна було пояснити зручністю для транспортування різних матеріалів та об’єктів. Щойно вигулькнувши в просторі, двері ще не були зв’язані з великим Усесвітом, і будь-який об’єкт міг безперешкодно пройти крізь них і опинитися позаду. Лише коли Томоко відкоригувала параметри, матерія, що опинялася всередині периметра дверей, з’являлася на теренах великого Всесвіту.

Процес повернення матерії з Всесвіту 647 до великого Всесвіту розпочався.

Томоко розповіла, що мікровсесвіт не має й мікрограма власної матерії, а вся його маса сформована із запозиченого у великого Всесвіту. Серед сотень створених трисоляріанами мікровсесвітів номер 647 належав до категорії найменших. Він запозичив лише 500 тисяч тонн матерії, що еквівалентно тоннажу великого нафтового танкера докризових часів. Насправді дріб’язок у масштабах великого Всесвіту.

Вони почали повернення з ґрунту. Після останніх жнив поля вже не засівали, залишивши перелогом. Роботи збирали вологу землю у візки, відвозили до дверей і висипали. Проходячи крізь двері, ґрунт зникав назавжди. За три дні ґрунту в мікровсесвіті вже не лишилося; викорчували та відправили назовні навіть дерева, які росли довкола будинку.

Після прибирання шару ґрунту вони побачили металеву основу мікровсесвіту. Вона складалася з гладеньких пластин, що, немов дзеркало, відображали тутешнє сонце. Роботи заходилися поелементно розбирати цю підлогу і також викидати назовні.

Під підлогою був схований невеличкий космічний корабель. Хоча цей літальний апарат був трохи більше десяти метрів завдовжки, він сконцентрував у собі найсучасніші на той момент технології трисоляріан. Розроблений із урахуванням ергономіки людського тіла, він міг узяти на борт трьох осіб і був оснащений двома типами двигунів – термоядерним та криволінійним. Усередині були встановлені мініатюрні системи життєзабезпечення та обладнання для гібернації. Як і «Зоряне кільце», цей корабель був здатен приземлятися та злітати безпосередньо з планет. Його обриси, стрункі та обтічні, можливо, були спроєктовані для полегшення проходження крізь двері. За первісним задумом, на цьому кораблі мешканці Всесвіту 647 мали б повернутися до нового, відродженого Всесвіту після повторного Великого вибуху. Тож він міг послужити тимчасовою базою впродовж значного періоду часу, перш ніж пасажирам вдасться відшукати підхоже місце для проживання в новому Всесвіті. Але тепер його повертали назад, до старого Всесвіту.

По мірі вибирання металевих пластин їхнім поглядам відкрилося інше обладнання мікровсесвіту. Чен Сінь та Їфань уперше в цьому місці побачили щось вочевидь трисоляріанського походження. Як і здогадувалася Чен Сінь, концепції дизайну трисоляріан кардинально відрізнялися від людських уподобань. На перший погляд, побачене важко було зарахувати до класу механізмів; це радше нагадувало дивні абстрактні скульптури чи природні геологічні утворення. Роботи заходилися розбирати і їх, відправляючи по частинах за двері.

Чен Сінь із Томоко зачинилися в одній із кімнат і заборонили Їфаню заходити. Вони сказали, що займаються якимись жіночими справами й хочуть його здивувати.

Після того як роботи відімкнули якусь із машин нижче рівня землі, у мікровсесвіті зникла гравітація, внаслідок чого білі будівлі перетворилися на невагомі кульки. Роботи, переміщуючись у невагомості, розбирали небо – широку, але тонку мембрану, на яку транслювалися блакитне небо та білі хмари. Вони також зняли останні металеві пластини, які містилися під устаткуванням.

Через відсутність гравітації вся вода випарувалася й піднялася вгору, обволікши мікровсесвіт хмарами та туманом. З-за хмар визирало тьмяне сонце, розливаючи блискучу веселку. Краплі води, які не перетворилися на хмари чи туман, скупчувалися в невагомості у сфери – від крихітних до величезних, – заломлюючи й відбиваючи сонячне світло та обертаючись навколо веселки. Завершення демонтажу устаткування також віщувало припинення підтримки екосистеми, тож Чен Сінь із Їфанєм довелося вбратися в скафандри.

Томоко знову вдалася до маніпулювання налаштуваннями дверей, уперше дозволивши газам і рідинам струменіти назовні. У мікровсесвіті почувся тихий гул, спричинений витіканням повітря крізь двері. Море білосніжних хмар утворило біля дверей великий вир, схожий на тайфун при погляді з космосу. Вир швидко перетворювався на справжнє торнадо, змінюючи звучання із тихого гулу на високий стогін: водяні сфери засмоктувалися в круговерть, розривалися на мільйони краплин і зникали за дверима. Безліч дрібних уламків, що дрейфували навколо, повторили їхню долю. Великі предмети, такі як сонце, будівлі та космічний корабель, так само почали дрейфувати в напрямку дверей, але їх швидко відловили й утримували на місці роботи, вже оснащені рушіями.

По мірі того як повітря розріджувалося, зникала й веселка, а хмари і туман ставали дедалі тоншими та легшими. Простір навколо висвітлювався, перетворюючись на мікрокосмос невеличкого всесвіту. Як і космічний простір у великому Всесвіті, він був темним і бездонним, але не мав жодної зірки. У цьому просторі залишилися плавати лише сонце, будинок, космічний корабель і десяток роботів. Тепер цей світ нагадував Чен Сінь ті простенькі та наївні картини, які вона малювала в дитинстві.

Чен Сінь із Їфанєм активували рушії на скафандрах і полетіли вглиб мікрокосмосу. Пролетівши кілометр до краю, вони блискавично повернулися у початкову точку. Вони бачили нескінченні відображення кожного невагомого об’єкта в будь-якому з напрямків. Подібно до двох дзеркал, розміщених одне навпроти одного, зображення розширювалися довгими рядами в нескінченність.

Будинок швидко розібрали. Останньою на злам пішла вітальня, оформлена у східному стилі, де вони вперше говорили з Томоко. Робот проштовхнув крізь двері всі сувої з каліграфічними письменами, картини, чайне приладдя та останні уламки будинку.

Сонце нарешті згаснуло. Воно виявилося металевою кулею, прозорою з одного боку. Трійка роботів проштовхнули крізь двері і її. Відтепер маленький Всесвіт освітлювався лише лампами. Простір, який уже перетворився на вакуум, швидко вихолонув. Останні молекули води й повітря випали у вигляді крижаних кристалів, що сяяли у світлі ламп.

За вказівкою Томоко всі роботи вишикувались у ряд і пройшли крізь двері.

Тепер у космосі мікровсесвіту залишилися лише корабель із обтічними обрисами й три фігури, які плавали навколо нього.

Томоко тримала в руках металеву скриньку – «пляшку» з посланням, – яку вони вирішили залишити в мікровсесвіті, аби вона потрапила до нового великого Всесвіту. Усередині містився квантовий мікрокомп’ютер, у пам’ять якого перенесли масив даних із комп’ютера мікровсесвіту, що містив інформацію про майже всю історію людської та трисоляріанської цивілізацій. Після народження нового Всесвіту скринька отримає сигнал від дверей і за допомогою крихітного рушія прослизне крізь них до нового світу. Вона дрейфуватиме у багатовимірному просторі Всесвіту, очікуючи моменту, коли її виловлять і розшифрують інформацію. Водночас скринька за допомогою емісії нейтрино постійно транслюватиме назовні збережену інформацію, якщо, звісно, в новому Всесвіті існуватимуть нейтрино.

Чен Сінь та Ґуань Їфань вважали, що і в інших мікровсесвітах, принаймні тих, які відгукнулися на заклик повернути матерію до великого Всесвіту, відбувалося приблизно те саме. Якщо новий Всесвіт таки постане з небуття, він міститиме чимало аналогічних послань, які дрейфуватимуть у закоркованих посудинах. Існувала думка, що низка цивілізацій змогли досягти такого рівня розвитку, що їм стало до снаги закарбувати в мандрівному сховку думки та особистість кожного індивідуума своєї раси, а також його біологічні особливості. Цілком імовірно, що подібного обсягу інформації виявиться достатньо, щоб цивілізація в новому великому Всесвіті змогла реконструюватися та повернутися до життя.

– Ми можемо залишити тут ще зо п’ять додаткових кілограмів? – запитала Чен Сінь, плаваючи в скафандрі з протилежного боку корабля. У руках вона тримала сяючу прозору сферу діаметром близько пів метра, всередині якої дрейфувало кілька менших за розміром куль, наповнених водою. У них, серед заростів зелених водоростей, плавали кілька невеличких рибок. Також у сфері дрейфували кілька мініатюрних материків, вкритих рослинністю. Світло линуло з вершини сфери, де було встановлено невелике світне тіло, що виконувало роль сонця цього маленького світу. Це була повністю автономна екосистема – результат більш ніж десятиденної праці Томоко та Чен Сінь. Допоки маленьке сонце у сфері світитиме, ця маленька екосистема буде існувати. А поки ця сфера лишатиметься тут, Всесвіт 647 не перетвориться на неживий темний світ.

– Звісно, Всесвіт не загине через брак цих п’яти кілограмів, – відповів Ґуань Їфань.

Але він залишив при собі іншу думку: можливо, великий Усесвіт справді перейшов від закритої моделі до відкритої через брак маси лише одного атома. Винахідливість природи іноді перевищує уяву: наприклад, зародження життя потребувало юстирування різних космологічних констант із точністю до однієї мільярдної. Але задум Чен Сінь залишити екосферу не повинен мати жодних наслідків, оскільки не всі мешканці незліченних мікровсесвітів, створених величезною кількістю цивілізацій, відгукнуться на заклик повернутися до великого Всесвіту. Зрештою, Всесвіт недорахується кількох мільйонів тонн власної маси, а може, навіть кількох сотень мільйонів тонн.

Сподіваємося, великий Всесвіт переживе подібну нестачу.

Чен Сінь і Ґуань Їфань піднялися на борт корабля, слідом за ними зайшла й Томоко. Вона вже давно не вдягала свого чудового кімоно, знову повернувшись до камуфляжного вбрання й перетворившись на гнучкого смертоносного воїна. Томоко мала при собі різноманітну зброю та спорядження для виживання в екстремальних умовах, але найбільше впадала у вічі та сама катана у піхвах за спиною.

– Не переймайтеся, – сказала вона двом своїм людським друзям. – Допоки я з вами, вам нічого не загрожує.

Термоядерний двигун корабля ожив, виплюнувши із сопел слабке блакитне полум’я. Космічний корабель повільно рушив до дверей, аби вийти на простори великого Всесвіту.

***

У мікровсесвіті залишилися тільки послання в пляшці та екосфера. Послання віддрейфувало в могильну темряву, бо у всесвіті розміром один квадратний кілометр лишилося єдине джерело світла – крихітне сонце всередині екосфери. У цьому маленькому світі, наповненому життям, кілька кульок із проточною водою безжурно переміщалися в умовах нульової гравітації. Маленька рибка перестрибнула з однієї кульки в іншу, легко оминувши зелені водорості. На невеликому клаптику землі крапля роси відірвалася від травинки, закружляла й відпливла, відбиваючи промінь ясного сонячного світла в космічний простір.