Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 47 страниц)

Але справжня причина криється глибоко у свідомості людей, хоча ця правда ніколи не була озвучена, а можливо, й залишилася нез’ясованою: корабель із гравітаційною антеною виявився настільки смертоносним, що лякав своїх творців. Якщо внаслідок атаки Краплин чи з якихось інших причин кораблю, оснащеному гравітаційною антеною, доведеться відлетіти вглиб космосу без шансів повернутися до Сонячної системи, то цілком вірогідно, що на його борту можуть статися події, які перетворять його на новий «Синій простір» чи «Бронзову добу». А можливо, й на щось значно гірше. А за наявності на борту антени, сигнали якої здатні розповсюджуватися по всьому Всесвіту (хоча така загроза існуватиме не довше періоду піврозпаду вібрувальної струни), в руках екіпажу опиниться доля всього людства! Очікування жахливих наслідків розсіювання острівців нестабільності серед зірок розтягнеться до кінця часів.

Зрештою, це було страхом перед самою системою стримування за теорією Темного лісу. Це і є основною характеристикою абсолютного стримування: страх об’єкта й суб’єкта приблизно однаковий.

Перші години Епохи постстримування. Втрачений світ

Чен Сінь підійшла до офіцерів і попросила взяти її на огляд місця виверження. Підполковник, який відповідав за охорону комплексу, негайно направив два автомобілі: один – для неї, інший – для солдатів супроводу. Чен Сінь запропонувала АА залишитися тут, але вона не погоджувалася й наполягала, що має бути поруч. Зрештою АА також сіла в машину до Чен Сінь.

Автомобіль повільно летів над самісінькою землею в напрямку хмари пилу. АА запитала в солдатів, що сталося, але вони й самі не знали. Вулкан вивергався двічі з різницею в кілька хвилин. Один із солдатів сказав, що це може виявитися першим зафіксованим виверженням вулкану на території Китаю.

Він і подумати не міг, що «вулканом» виявиться колишня надія світу на подальше існування – одна з гравітаційно-хвильових антен. Перший викид лави спричинило пробивання Краплиною товщі земної кори, другий – знищення антени та рух Краплини у зворотному напрямку. Оскільки основною причиною вивержень була передача Краплиною в ґрунт величезної кінетичної енергії, а не викид розплавлених мас із мантії, то вони виявилися недовготривалими. А через украй високу швидкість Краплин їх переміщення неможливо було помітити неозброєним оком, тож проникнення та виліт чужоземних об’єктів із земних надр не зауважив жоден свідок.

Під днищем машини на поверхні пустелі Гобі виднілися невеличкі кратери, які утворилися внаслідок розльоту магми й гарячого каміння під час виверження. По мірі наближення до епіцентру вибуху ці вторинні кратери дедалі густішали, а рівну, немов стіл, Гобі затягувало шаром диму від палаючих заростів тамариску. Хоча цей район не був густонаселеним, вони час від часу бачили зруйновані землетрусом старі будівлі. Місцевість нагадувала поле битви, на якому нещодавно припинилися активні бойові дії.

Допоки вони дісталися епіцентру, хмару пилу вже трохи розвіяло, й вона вже не нагадувала гриб, а більше – голову зі скуйовдженою зачіскою, найбезладніші пасма якої забарвлювалися помираючим сонцем у криваво-червоне. Поблизу місця виверження солдати з оточення змусили їхню кавалькаду приземлитися, але Чен Сінь умовила їх пропустити її в охоронюваний периметр. Вони ще не знали, що людський світ програв, і Чен Сінь усе ще була для них Мечоносцем із усіма повноваженнями. Однак АА, хай би як вона не вимагала й не кричала, далі не пропустили.

Більшу частину пилу вже розвіяло вітром, але через клуби диму світло призахідного сонця перетворилося на танець мерехтливих тіней. Чен Сінь пройшла приблизно сто метрів до краю гігантської прірви. Провалля, що утворилося внаслідок атаки Краплини, мало воронкоподібну форму й у центрі сягало вглиб кілька десятків метрів. Густі пасма білого диму все ще клубочилися з прірви, а на її дні розливалося тьмяно-червоне лавове море.

Під ногами в Чен Сінь, на глибині 45 кілометрів, раніше розташовувалася гравітаційно-хвильова антена – циліндр завдовжки 1,5 кілометра й діаметром 50 метрів, підвішений посеред печери за допомогою магнітної левітації, – а тепер від неї залишилися самі уламки, залиті гарячою лавою.

Це повинно було стати її долею – ідеальне завершення кар’єри Мечоносця, який відмовився активувати систему стримування.

Червоне світіння на дні котловану дедалі сильніше спокушало Чен Сінь. Зробивши лише один крок уперед, вона могла нарешті отримати бажане полегшення. Хвилі жару, які накочували на неї, зачаровували, змушували не відривати погляду від тьмяно-червоної лави, поки сміх, що пролунав ззаду, не вирвав її з роздумів.

Чен Сінь обернулася й пішла на звук. У мерехтливому сонячному світлі, просоченому димом, до неї наближалася струнка постать. Вона не впізнала візитерку, поки та не наблизилася впритул, – це була Томоко.

Окрім блідого, вродливого обличчя, Чен Сінь не побачила в робота більше знайомих з їхньої останньої зустрічі рис. Томоко була одягнена в пустельний камуфляж, а пишне волосся, колись зібране на потилиці й прикрашене квіткою, було коротко підстрижене. На шиї метлялася чорна хустинка, як у ніндзя, а за спиною висіла довга катана. Вона мала мужній і героїчний вигляд, проте її виняткова жіночність не зникла повністю: постава й рухи все ще лишалися ніжними й м’якими, немов течія води, але набули смертоносного забарвлення, як податливий, але безжальний зашморг шибениці. Навіть жар, що линув від гігантського провалля, не міг розвіяти принесений нею холод.

– Ти зробила прогнозований вибір, – насмішкувато завважила Томоко. – Не картай себе. Людство, обравши тебе на цю посаду, саме визначило такий фінал. З усього людства ти найменш відповідальна за те, що сталося.

Сказане Томоко стало бальзамом для серця Чен Сінь, але вона розуміла, що цей прекрасний диявол уміє підбирати слова, за допомогою яких здатний проникати до її душі.

Цієї миті Чен Сінь побачила АА, яка наближалася до них. Вона, вочевидь, дізналася або здогадалася, що сталося, – її очі невідривно дивилися на Томоко й аж світилися від люті. Вона підхопила каменюку й замахнулася, щоб розтрощити Томоко голову. Робот розвернулася й легким помахом руки заблокувала удар, немов відганяла надокучливого комара. АА вибухнула прокльонами на її адресу, пригадавши весь запас обсценної лексики, й нахилилася по новий камінь. Томоко однією рукою чітким рухом дістала з піхов катану, іншою – легко відштовхнула Чен Сінь, яка благально тягла до неї руки, й закрутила меч над головою швидше за лопаті електричного вентилятора, змусивши лезо розтанути в повітрі й видавати низьке гудіння. Коли Томоко зупинилася, до ніг АА впало невеличке відсічене пасмо волосся, й вона злякано втягнула шию, не наважуючись зробити ще один рух. Так і стояла, заклякнувши.

Чен Сінь пригадала, що бачила цю катану ще під час відвідин будиночка-листка, оповитого великою хмариною. Тоді меч разом із двома коротшими побратимами стояв на дерев’яній підставці біля чайного столика. У красивих піхвах мечі мали незагрозливий вигляд і були лише елементом декору.

– Але чому? – пробурмотіла Чен Сінь, ніби запитувала саму себе.

– Тому що Всесвіт – не казочка зі щасливим кінцем.

Зрештою, розумом Чен Сінь усвідомлювала, що за умови збереження балансу системою стримування прекрасне майбутнє очікує на людство, а не на Трисолярис, але підсвідомо їй хотілося вважати Всесвіт прекрасною казкою про кохання. І її великою помилкою було не поглянути на проблему очима супротивника.

Дивлячись в очі Томоко, Чен Сінь збагнула, чому не стала ціллю для Краплин.

За умови знищення всіх комплексів гравітаційно-хвильових антен і блокування підсилювальної функції Сонця жива Чен Сінь не становила небезпеки. Навпаки, якщо людство має інші, невідомі Трисолярису засоби для передачі інформації в глибокий космос (хоча вірогідність цього дуже мала), то після смерті Мечоносця хтось інший матиме змогу активувати таку систему. За умови збереження життя Мечоносцю подібний розвиток подій є значно менш вірогідним, оскільки люди схильні покладатися на когось і вагатися при ухваленні рішень.

На що вони покладаються? Тепер Чен Сінь перетворилася зі стримувального чинника на блокувальний, і ворог бачив її наскрізь.

Вона сама перетворилася на казку.

– Не будьте надто самовпевнені, в нас ще лишилася «Гравітація»! – до АА повернулася мужність.

Томоко зі свистом повернула катану в піхви за спиною.

– Дурне дівчисько! «Гравітацію» знищено більше години тому, одночасно із закінченням передачі повноважень новому Мечоносцю. Шкода, що через сліпу зону софонів я не можу вам продемонструвати її уламки, які перебувають за один світловий рік звідси.

Знищення «Гравітації» було заплановано Трисолярисом задовго до цієї миті: дата проведення церемонії вступу на посаду нового Мечоносця була відома вже п’ять місяців тому, коли софони ще не потрапили до сліпої зони. Дві Краплини, які супроводжували «Гравітацію», отримали від Трисоляриса наказ знищити корабель у момент передачі повноважень.

– Я залишу вас, – сказала Томоко. – Будь ласка, переказуйте найкращі вітання докторові Ло Цзі від усього Трисоляриса. Він був потужною силою стримування й великим воїном. За нагоди передайте містеру Томасу Вейду, що нам шкода.

Чен Сінь здивовано підвела погляд.

– Хіба ти не знаєш? За результатами проведеного нами аналізу особистостей твоя здатність до ефективного стримування коливається на позначці 10% – це схоже на звивання маленького жалюгідного дощового черв’яка. Крива стримування Ло Цзі, немов люта кобра, розташовувалася неподалік 90%, а щодо Вейда… – Томоко крізь дим і куряву поглянула на крихітний клаптик призахідного сонця, що котилося за обрій. У її очах легко читався справжній переляк, і вона похитала головою, ніби відганяючи страшну мару: – Його показник не мав навіть найменшої волатильності: незважаючи на будь-які зовнішні чинники чи ситуації, рівень стримування Вейда завжди дорівнював 100%! Сам диявол! Якби він став Мечоносцем, цього всього не сталося б – мир зберігався б і надалі. Ми чекали цієї нагоди 62 роки, й довелося б чекати ще бозна скільки – пів століття чи навіть довше. А до того часу людство вже зрівнялося б із Трисолярисом за силою й розвитком… Але ми буле певні, що люди оберуть Мечоносцем саме тебе.

Томоко рушила геть, але знову обернулася до АА й Чен Сінь.

– Жалюгідні комахи, готуйтеся до вигнання на землі Австралії!

День 60-й Епохи постстримування. Втрачений світ

На 38-й день після знищення системи стримування персонал телескопа Фіцроя–Рінгера, який розташовувався на зовнішньому краю Головного поясу астероїдів, виявив, що в хмарі міжзоряного пилу недалеко від Трисоляриса з’явилися 415 слідів від космічних кораблів, які рухалися в напрямку Сонячної системи. Очевидно, Трисолярис вислав на Землю другий флот.

Флот мав відлетіти ще п’ять років тому й за рік після цього проминути хмару! Це було вкрай ризикованим вчинком із боку Трисоляриса, адже якщо система стримування за теорією Темного лісу проіснувала б іще ці п’ять років, поява флоту на тлі хмари пилу могла призвести до її активації. Отже, ще п’ять років тому Трисолярис уже мав достатньо точний прогноз зміни ставлення людства до системи стримування й психологічний портрет майбутнього Мечоносця.

Здавалося, що історія зробила коло й повернулася до вихідної точки. Розпочався новий цикл.

Після деактивації системи стримування майбутнє людського світу знову занурилося в темряву, але, як і на початку першої кризи понад два століття тому, люди не пов’язували цієї темряви з власною долею. Згідно з отриманими даними після аналізу слідів кораблів трисоляріан, залишених у хмарі міжзоряного пилу, швидкість кораблів другого флоту не надто відрізнялася від швидкості першого. Навіть якщо вони пришвидшуватимуться й надалі, флот досягне Сонячної системи лише через два-три століття. Нині живі можуть цілком спокійно дожити свій вік. Вивчивши уроки Великого занепаду, людське суспільство не жертвуватиме сьогоденням заради майбутнього.

Але цього разу щастя було не на боці людей.

Лише через три дні після проходження першої хмари пилу система спостереження виявила 415 слідів уже в другій хмарі! Це не міг бути інший флот, висланий раніше, це були ті самі кораблі, виявлені кілька днів тому. Перший флот здолав відстань між першою й другою хмарами пилу за п’ять років, тоді як у другого на це пішло лише шість днів.

Трисоляріанський флот розігнався до швидкості світла.

Аналіз доріжок, залишених у другій хмарі пилу, підтверджував це припущення: 415 слідів розширювалися зі швидкістю світла – 300 000 кілометрів за секунду, внаслідок чого ставали легко помітними.

Відтворивши хід подій у часі, можна було зрозуміти, що флот миттєво розігнався до швидкості світла після виходу з першої хмари пилу без тривалого процесу прискорення.

За таких умов другий флот уже був на підльоті до Сонячної системи. Тепер, використовуючи лише телескоп середніх розмірів, можна було бачити 415 яскравих вогників за 6000 астрономічних одиниць від Сонця. Це світіння з’явилося внаслідок початку гальмування – швидше за все, рушійні установки їхніх кораблів мали звичний для людства принцип роботи. У цей момент флот сповільнився зі швидкості світла до позначки у 15%. Вочевидь, це була межа, з якою могли рухатися кораблі для безпечного входження в межі Сонячної системи. Згідно з отриманими даними можна було спрогнозувати, що трисоляріанський флот потрапить до нашої системи десь за один рік.

Це трохи спантеличувало: схоже, що кораблі трисоляріанського флоту були здатні майже миттєво прискорюватися до швидкості світла й так само сповільнюватися, але вони не наважувалися це робити близько від Трисоляриса й Сонячної системи. Цілий рік після відльоту вони рухалися зі звичайною швидкістю й повільно прискорювалися, поки не віддалилися від дому на відстань у 6000 астрономічних одиниць; наближаючись до Сонячної системи, сповільнюватися до звичних показників розпочали на такій самій відстані. Кораблі могли здолати фінальний відтинок за один місяць, але командувачі флоту вважали на ліпше долати його протягом року. Тож відстань від Трисоляриса до Землі кораблі долали на два роки довше, ніж фотони.

Існувало лише одне пояснення таких дій – намагання уникнути впливу наслідків переміщення 415 масивних кораблів, що рухалися зі швидкістю світла, на обидва світи. Розрахована безпечна відстань виявилися у 200 разів більшою за відстань від Землі до Нептуна. Тож, якщо для уникнення негативного впливу від руху кораблів потрібна така відстань, це означає, що потужність двигунів кораблів на два порядки перевищує рівень випромінювання наших зірок, що важко навіть уявити!

Витяг із «Минулого поза часом»: технологічний вибух на Трисолярисі

Точний момент, коли Трисолярис перейшов від сталого технологічного розвитку до вибухового прискорення, так і залишився таємницею. Дехто з учених приставав до думки, що подібне прискорення розпочалося ще задовго до Епохи кризи, інші вважали, що стрибок стався не раніше настання Епохи стримування. Однак усі досягли консенсусу щодо двох причин, які уможливили настільки радикальні зміни.

Насамперед це величезний вплив на Трисолярис земної цивілізації. Імовірно, що до встановлення контакту із Землею трисоляріани не володіли мистецтвом брехні. Від моменту відправки першого софона на Землю трисоляріанське суспільство зазнало відчутного впливу людської культури: частина загальнолюдських цінностей набула визнання й поширилася на самому Трисолярисі; відбулася переоцінка обмежень і заборон, запроваджених тоталітарною владою у відповідь на скруту епох хаосу, які прямо обмежували й сповільнювали розвиток наукової думки; почали шануватися свобода думок і права кожного члена суспільства. Усі ці події сприяли початку Ренесансу й просвітницького руху в цьому далекому світі, що й призвели до вибуху в науково-технічному прогресі. Швидше за все, цей час породив легенди у трисоляріанському суспільстві, проте деталі так і лишилися таємницею для людства.

Інша ж причина була тільки припущенням: можливо, місії софонів, відправлених на вивчення інших частин Усесвіту, не стали безрезультатними, й, перш ніж потрапити до сліпих зон, вони виявили хоча б один цивілізований світ. Якщо таке припущення відповідає дійсності, то Трисолярис мав шанси отримати від цієї сторонньої цивілізації не тільки технічні знання, а й важливу інформацію про реальний стан справ у Темному лісі Всесвіту. Отож, Трисолярис міг перевершити Землю в усіх сферах знань.

День 60-й Епохи постстримування. Втрачений світ

Томоко вперше з’явилася на загал після закінчення Епохи стримування – як і раніше, вбрана в камуфляж і з катаною на спині. Вона проголосила світові, що прибуття кораблів другого флоту й завершення окупації Сонячної системи очікуються за чотири роки.

Але, за словами Томоко, політика Трисоляриса щодо подальшої долі людства порівняно з першою кризою зазнала суттєвих змін: тотальне винищення людства вже не на часі, натомість відбудеться його переселення у відведені резервації – в Австралію й на третину поверхні Марса. За підрахунками трисоляріанських учених, такий обсяг життєвого простору цілком здатний забезпечити базові потреби для існування людства.

Для того щоб устигнути підготуватися до окупації Сонячної системи, людство має розпочати переселення до відведених резервацій негайно. Ба більше – аби гарантувати «вихолощення потенціалу» й повністю запобігти виникненню «системи стримування» й подібних загроз у майбутньому, людство повинне переселятися до резервацій обеззброєним і «голим» – без переміщення важкої техніки чи будь-яких споруд. Увесь процес переселення мусить завершитися вже за рік.

На цей час людські споруди на Марсі й у космосі могли дати прихисток не більш ніж трьом мільйонам людей, тому основним місцем для переселенців стала Австралія.

Людство так звиклося з ілюзією звичного життя принаймні для ще одного покоління, що звернення Томоко залишилося без відповіді з боку урядів усіх країн. Ніхто у світі навіть для годиться не розпочав підготовки до переселення.

Через п’ять днів після проголошення «Прокламації до переселення» одна з п’яти Краплин, що баражували земною атмосферою, атакувала три головні мегаполіси в Північній Америці, Європі й Азії. Метою нападу була не руйнація міст, а демонстрація сили й залякування: Краплина пролетіла крізь гігантський ліс рукотворних дерев, таранячи будівлі, які опинилися на траєкторії польоту. Сотні обійсть охопив вогонь, а потім вони почали зриватися додолу з висоти кількох сотень метрів, немов гнилі плоди. У цій найбільшій катастрофі з часів Битви Судного дня загинули понад 300 000 людей.

Тепер людство остаточно збагнуло, що об’єкти людського світу в протистоянні з Краплинами не твердіші за яєчну шкаралупу при ударі об камінь. Жодне місто чи масштабний об’єкт не може вважатися убезпеченим – Трисолярис за помахом руки здатен перетворювати на руїни всі міста й змінювати земний ландшафт.

Насправді людство давно намагалося нівелювати цю перевагу Трисоляриса: серед учених панувала думка, що єдиним дієвим захистом від Краплин може стати розробка матеріалів сильної ядерної взаємодії (МСЯВ). До моменту знищення системи стримування науково-дослідні установи Землі та Флоту змогли лабораторно синтезувати цей матеріал у невеликих кількостях, але до масового виробництва та практичного використання мало спливти ще чимало часу. Якби система стримування проіснувала ще бодай 10 років, то виготовлення різного приладдя з МСЯВ було б впроваджене на достатньому рівні. І хоча принцип руху й реплікація двигунів Краплин усе одно значно перевищували б технологічні можливості людства, з МСЯВ можна було б у великій кількості виготовляти корпуси ракет, які за чисельної переваги могли б спробувати знищити зонди трисоляріан. Також розглядалося питання побудови бункерів і захисних споруд – навіть якби Краплини наважилися атакувати подібні об’єкти, то перетворилися б на звичайні одноразові снаряди.

Але тепер цю можливість було втрачено назавжди.

Томоко знову виступила зі зверненням, в якому пояснювала, що Трисолярис відступив від первісних планів із тотального винищення людства через захоплення й повагу до культури людської цивілізації. Вона розуміє, що після переселення до Австралії на людство чекають важкі часи, проте вони триватимуть лише три-чотири роки, не більше. Після прибуття другого флоту трисоляріани зможуть одразу забезпечити комфортні умови проживання 4 мільярдам людей у австралійській резервації, а також допоможуть будувати поселення на Марсі й посеред космосу. Через п’ять років людство буде вільне переселятися на Марс чи в космос без обмежень, і, за їхніми підрахунками, реалізація цього проєкту триватиме 15 років. Після цього людство матиме відносно великий життєвий простір для комфортного життя, й дві цивілізації почнуть новий етап мирного співіснування в Сонячній системі.

Але успішність цього проєкту повністю залежатиме від виконання людством вимог щодо першого етапу переселення в резервації. Якщо імміграція в Австралію саботуватиметься й надалі, то Краплини продовжуватимуть атакувати міста, а всі представники людства, виявлені за межами резервацій через рік, вважатимуться зазіхачами на трисоляріанські території. Звісно, п’ять Краплин будуть не в змозі винищити всіх людей, якщо ті залишать мегаполіси й оселяться невеличкими розрізненими групами по всій планеті, але прибулі за чотири роки кораблі другого флоту зможуть довершити розпочату справу.

– Саме наявності блискучої земної культури ви завдячуєте ще одним шансом на виживання, – закінчила своє звернення Томоко. – Сподіваюся, ви дорожитимете цією можливістю.

Так розпочалося Велике переселення людства до резервації в Австралії.

Рік 2-й Епохи постстримування. Австралія

Чен Сінь стояла перед будинком старійшини Фреса й роздивлялася, як хвилі спеки розмивають навколишні пейзажі Великої пустелі Вікторія. Скільки сягало око, скрізь були густо розкидані щойно зведені, неоковирні на вигляд хижки. Під полуденним сонцем ці будиночки, зліплені з композитних панелей і тонкого металевого профнастилу, видавалися саморобними й тендітними, немов велетенські іграшки-оригамі, розкидані по пустелі.

Коли капітан Кук п’ять сторіч тому відкрив світові Австралію, він точно не уявляв, що одного дня все людство збереться на цьому порожньому континенті.

Чен Сінь разом із АА перебралися до Австралії одними з перших. Чен Сінь могла розраховувати на комфортніші умови життя у великому місті, як-от Канберра чи Сідней, але вона наполягла на статусі звичайного іммігранта й приїхала до пустельної зони для переселенців із найгіршими умовами, розташованої посеред материка, поблизу Ворбертона. Чен Сінь дуже зворушило наполягання АА супроводжувати її, хоча вона так само мала право оселитися у великому місті.

Умови життя в зоні для переселенців виявилися скрутними, але попервах, коли кількість новоприбулих була ще незначною, до них можна було притерпітися. Проте значно гіршим порівняно з матеріальними труднощами виявилося цькування інших людей. Спочатку Чен Сінь і АА жили в просторій хижці вдвох, але по мірі збільшення потоку іммігрантів кількість мешканців довели до нормативу у вісім осіб. Інші шестеро жінок народилися й зростали в райських умовах Епохи стримування, й тут вони вперше побачили багато незвичного: нормування їжі та води, кімнати без інформаційних стін і навіть без кондиціонування, громадські вбиральні й душові, двоярусні ліжка… Суспільний устрій у резервації передбачав повну рівність всіх і кожного, статки й колишнє становище не давали жодних привілеїв – усі отримували однакову пайку. Раніше подібні пекельні умови існування ці жінки бачили лише в історичних фільмах, і було цілком природно, що Чен Сінь стала об’єктом їхніх нападів. За найменшої нагоди вони починали клясти її на чім світ стоїть, називати порожнім місцем, яке не змогло дати відсіч Трисолярису. Чим вона думала, коли після отримання від системи раннього сповіщення попередження про напад Трисоляриса відмовилися активувати систему стримування? Увімкнувши передавачі гравітаційних антен, вона примусила б Трисолярис до панічної втечі, й людство мало б іще кілька десятиліть спокійного, комфортного життя. Навіть якби Землю знищили одразу після трансляції в космос, подібна доля була б ліпшою за жевріння в таких умовах.

Спочатку вони обмежувалися лише словесними нападами, але згодом перейшли до фізичного насилля й намагалися відбирати у Чен Сінь її пайку. АА прагнула відчайдушно захищати подругу: вона сміливо вступала в бійку з усіма шістьма по кілька разів на день. Одного разу вона вхопила найзапеклішу супротивницю за волосся й ударила головою об стовпчик ліжка, закривавивши їй все обличчя, – надалі шістка вже не наважувалася заводити сварку на порожньому місці.

Але ненависть до Чен Сінь не обмежувалася лише ставленням сусідок по будинку: переселенці з навколишніх бараків також часто переслідували колишнього Мечоносця: закидали камінням їхню хижку чи збиралися гуртом, аби вигукувати образи.

Чен Сінь мужньо зносила всі тяготи; вона навіть вважала, що за свою невдачу має заплатити значно вищу ціну.

Тоді до них навідався старий Фрес і запросив Чен Сінь разом із АА перебратися до його будинку. Він походив із австралійських аборигенів і, хоча був старшим за 80 років, залишався фізично сильним чоловіком із розкішною білою бородою на майже чорному обличчі. Як місцевому уродженцю йому тимчасово надали привілей мати власний будинок. До початку першої кризи він очолював місцевий осередок організації зі збереження культури корінних жителів Австралії й після виявлення трисоляріанської загрози скористався гібернацією, аби продовжити свою справу в майбутньому. Після пробудження він виявив, що, як і очікувалося, всі австралійські аборигени разом зі своєю культурою майже повністю зникли.

Будинок Фреса був збудований ще в XXI столітті, але досі добре зберігся й мав суттєву перевагу – довкола нього ріс гарний гайок. Після переїзду сюди життя Чен Сінь та АА пішло на лад, а найголовніше – спілкування зі старим принесло довгоочікувану душевну рівновагу. На відміну від більшості людей він не відчував ніякого гніву чи ненависті до трисоляріан; Фрес із байдужістю ставився до ситуації, що склалася, й украй рідко обговорював теперішні події. Усе своє ставлення він умістив у одну фразу:

– Дітки, що люди не накоїли б, боги не забудуть нічого.

Це справді так – навіть людська пам’ять зберігає діяння інших. П’ять століть тому представники найцивілізованішої частини людства висадилися на цьому континенті (хоча більшість із них були злочинцями, засудженими до каторги) й одразу взялися винищувати корінне населення, розстрілюючи людей, немов тварин у лісі. Пізніше, коли все-таки було вирішено, що аборигени належать до людського роду, вбивства не припинилися. Австралійські аборигени населяли ці безкраї рівнини десятки тисяч років, і на момент прибуття європейських колонізаторів їх чисельність становила 500 тисяч, але невдовзі в живих залишилися лише 30 тисяч осіб, яким довелося переселитися в пустельні землі Західної Австралії…

Насправді, коли Томоко проголосила загальне переселення до «резервацій», людство звернуло увагу на використання терміна, який увійшов у вжиток на іншому, далекому від Австралії континенті. Доля американських індіанців виявилася ще трагічнішою за життєвий шлях австралійських аборигенів.

Попервах після переїзду до Фреса АА з цікавістю роздивлялася оздобу й деталі побуту старого будинку: повсюдно стояли шматки берести та уламки скель із малюнками, музичні інструменти з дерев’яних брусків і порожнистих стовбурів, трав’яні спідниці, бумеранги та списи. АА найбільше зацікавили банки з білою глиною, червоною та жовтою вохрою. Вона одразу збагнула, що це, й, умочивши пальці, заходилася розфарбовувати обличчя. Закінчивши з гримом, АА почала повторювати рухи обрядового танцю аборигенів, про який колись дивилася передачу, страшно кричачи й підвиваючи.

– Це до смерті налякало б тих сучок, із якими ми жили раніше, – вимовила вона.

Фрес у відповідь тільки засміявся й похитав головою. Він пояснив, що її рухи – імітація танців не австралійських аборигенів, а новозеландських маорі. Іноземці часто плутають їх, хоча вони геть різні: перші – мирний народ, а другі – люті, безстрашні воїни. Але й маорійську хаку вона станцювала абсолютно неправильно – без належних упевненості у власних силах і демонстрації войовничого духу. Пояснюючи це, старий розмалював своє обличчя в страхітливу маску й зняв сорочку, продемонструвавши неочікувані для його віку кам’яні м’язи на грудях. Підхопивши з кутка справжню маорійську тайаху, він почав свою хаку.

З першого руху танцю Чен Сінь і АА заціпеніли – буденна добросердність і товариськість Фреса зникли без сліду, він за долю секунди перетворився на агресивного, жорсткого, злого духа війни, демонструючи кожним порухом тіла клекотливу міць і нетутешню силу. Кожні його вигук і крок примушували дрижати шибки й тіла дівчат. Але найбільше лякав погляд: убивчий холод і шалений гнів одночасно виблискували в широко розплющених очах, мовби увібрали в себе всю лють і силу штормів та бур Океанії. Їх вираз ніби промовляв: «Не намагайтеся втекти! Я вб’ю і з’їм вас!».

Після закінчення хаки Фрес повернувся до звичного доброзичливого настрою.

– Для маорійських воїнів головним було перемогти ворога в битві поглядів. Досягнувши успіху в цьому, здобути перемогу й убити супротивника тайаху вже було значно простіше. – Він підійшов до Чен Сінь і багатозначно подивився їй у вічі: – Дитино, ти взагалі не дивилася ворогу в очі, – потім лагідно погладив її по плечу, – але це не твоя провина, ніяк не твоя.

***

Наступного дня Чен Сінь зробила дещо неочікуване навіть для неї самої – поїхала навідати Вейда.

Після того як він вчинив замах на вбивство, Томаса Вейда було засуджено до 30 років ув’язнення, і тепер його пенітенціарний заклад переїхав до Чарлевіля, що в Квінсленді.

Коли Чен Сінь побачила Вейда, він якраз забивав дошками вікна однієї з хижок, щоб перетворити її на склад. Рукав його сорочки бовтався порожнім – дивно, що він не погодився на протезування: з сьогоднішніми технологіями й у його віці можна було отримати протез, нічим не гірший за справжню руку.

Двоє інших в’язнів, вочевидь, теж чоловіки з минулого, зустріли Чен Сінь посвистуванням, але зрозумівши, до кого вона навідалася, одразу втихомирилися й поквапилися повернутися до роботи, неначе побоюючись наслідків свого вчинку.