Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 47 страниц)

Він переконався, що на борту «Синього простору» – геть інший уклад життя, ніж на «Гравітації»: там панували сильний мілітаристський дух, авторитарний стиль управління й залізна дисципліна. Увесь екіпаж працював і мислив як єдине ціле. Уперше він побачив Рейко на другому році польоту. Гантер одразу закохався в цю східну красуню. Він часто спостерігав за нею по кілька годин поспіль, відчуваючи, що знає її життя й звички чи не ліпше за неї саму. Але за рік Рейко лягла в гібернацію. Наступного разу він побачив її аж через три десятиліття – усе таку ж молоду й прекрасну, хоча йому вже виповнилося майже шістдесят.

На Святвечір, після гомінкої вечірки, він повернувся до своєї маленької каюти й відкрив на планшеті зображення з «Синього простору» в режимі реального часу. Спершу вигулькнула складна схема загальної структури корабля. Він вибрав навігаційну палубу, й зображення змінилося на картинку з приміщення, де чергувала Рейко. Вона якраз вдивлялася в широку голографічну карту зоряного неба, на якій виділялися дві яскраві лінії: червона – траєкторія польоту «Синього простору», й біла, що майже дублювала червону, – шлях «Гравітації». Гантер зауважив, що між білою лінією й фактичним маршрутом польоту «Гравітації» існують певні розбіжності. Зараз два кораблі розділяли приблизно дві тисячі астрономічних одиниць. На такому віддаленні важко точно визначити траєкторію руху настільки невеличкого об’єкта, як людський космічний корабель. Вочевидь, біла лінія відображала припущення, проте воно було недалеким від істини.

Гантер іще більше наблизив зображення. У цю мить Рейко несподівано повернулася до нього й, зворушливо усміхнувшись, вимовила: «З прийдешнім!». Звісно, Гантер розумів, що вона звертається не безпосередньо до нього, а до всіх переслідувачів. Рейко знала, що за ними постійно стежать софони, хоча й не бачила ознак їх присутності. Хай би там як, ця мить виявилася однією з найщасливіших у житті Гантера.

Через велику чисельність екіпажу «Синього простору» Рейко недовго продовжувала виконувати обов’язки – вже за рік вона знову лягла в гібернацію. Гантер із нетерпінням чекав дня, коли матиме можливість зустрітися з нею віч-на-віч. Але це станеться не раніше, ніж «Гравітація» наздожене «Синій простір». Він із розпачем збагнув, що навіть у найліпшому разі йому тоді виповниться вісімдесят років. І чоловікові залишиться лише сказати: «Я тебе люблю» й спостерігати, як Рейко віддадуть під суд.

Протягом польоту тривалістю в пів століття Гантер сумлінно виконував свої обов’язки. Він невсипно відстежував будь-які прояви аномальної поведінки на борту «Гравітації» й подумки коригував плани дій на випадок виникнення нештатних ситуацій. Гантер не відчував жодного дискомфорту від відповідальності за виконання секретної місії, бо знав, що має надійну підстраховку у вигляді Краплин, які невідступно супроводжують «Гравітацію». Як і багато хто з членів команди, чоловік часто роздивлявся Краплини крізь ілюмінатори, проте таке споглядання мало інший, ніж у колег, підтекст. Він чітко розумів, що за перших ознак заколоту на борту «Гравітації» або спроби отримання неавторизованого контролю над системою запуску гравітаційно-хвильової антени Краплини негайно й легко знищать їхній корабель. Розпочавши прискорення з відстані кількох кілометрів, за п’ять секунд вони дістануться корабля.

Але місія Гантера вже майже добігла кінця. Система моніторингу показує, що у вібрувальної струни з виродженого газу завтовшки менш ніж 10 нанометрів, протягнутої крізь увесь 1500-метровий корпус корабля, ось-ось закінчиться період піврозпаду. Менш ніж за два місяці щільність матеріалу струни зменшиться нижче задовільного рівня для стабільного генерування гравітаційних хвиль і антена повністю вийде з ладу. «Гравітація» перетвориться з передавача гравітаційних хвиль, що становить смертельну небезпеку для існування обох світів, на звичайний лінійний корабель міжзоряного класу, й місія Гантера завершиться. І тоді він зможе відкрити своє істинне лице. Цікаво, на нього очікує осуд чи захоплення решти членів екіпажу? Хай би там як, він припинить приймати ці сині пігулки, і його мозковий кровообіг нормалізується. Він нарешті скористається гібернацією, а коли прокиниться – проведе залишок відведених йому днів, зустрічаючи розквіт нової епохи на Землі. Але чоловік погодиться лягти в гібернацію тільки після особистої зустрічі з Рейко. Чекати залишилося вже недовго.

Проте софони несподівано потрапили в сліпу зону. За пів століття польоту він спрогнозував настання сотень різновидів криз, проте такий розвиток подій був одним із найгірших. Втрата інформації від софонів позбавила Трисолярис і Краплини можливості бачити, що відбувається на борту «Гравітації». А отже, з настанням кризової ситуації Краплини не встигнуть адекватно зреагувати. Несподівано ситуація докорінно змінилася на гірше, вдесятеро збільшивши відповідальність, що лежала на плечах Гантера. Раптова зміна обставин викликала відчуття, що його місія по-справжньому розпочалася лише зараз.

Гантеру довелося прискіпливіше придивлятися до всього, що відбувалося на борту корабля. А оскільки наразі весь особовий склад перебував у стані бадьорості, то умови для спостереження суттєво ускладнилися. Проте Гантер виявився єдиною людиною на кораблі, якого знали абсолютно всі члени екіпажу. Ба більше, завдяки своїй легкій вдачі він мав чудові довірливі стосунки з усіма, а його незначна посада спонукала до легкості й відвертості у спілкуванні за його присутності. Зокрема, рядовий склад і молодші офіцери легко ділилися з ним тим, про що воліли мовчати в розмовах зі старшими офіцерами чи психологами. Це допомагало Гантеру мати глибше уявлення про загальний перебіг подій.

Але після входження софонів до сліпої зони аномальні події й дивовижі, які рідко ставалися впродовж п’ятдесяти років польоту, значно почастішали: крім роїв мікрометеоритів у екологічній частині корабля, чимало осіб свідчили про раптове виникнення отворів у переборках і повне чи часткове зникнення предметів, які потім поверталися на свої місця…

Найбільше Гантера вразила розповідь командира загону військової поліції підполковника Девона. Він був одним із найстарших за рангом офіцерів корабля, тож Гантер зазвичай не мав із ним довгих розмов. Але побачивши того дня, що Девон розшукує психіатра, якого більшість із членів екіпажу всіляко уникали, Гантер занепокоївся. Узявши пляшку витриманого віскі, він викликав Девона на щиру розмову, дізнавшись багато цікавого.

Якщо проігнорувати влучання мікрометеоритів, найрозумнішим поясненням дивних історій були б галюцинаційні розлади. Як пояснювали доктор Вест і решта психіатрів, раптова втрата софонів могла спровокувати ще не відкритий різновид масового психічного розладу в членів екіпажу. Специфіка місії Гантера не давала йому змоги легко сприймати на віру подібні твердження, хоча підшукати раціональніше пояснення епідемії галюцинацій і психічних розладів було складно. Але саме в реагуванні на неможливе й полягало справжнє завдання Гантера.

Порівняно з гігантськими розмірами самої антени контролер запуску мав значно менші масштаби. Він розташовувався на кормі «Гравітації», в маленькій сферичній кабіні, яка не мала жодного зв’язку з рештою приміщень корабля. Найбільше вона нагадувала потужний банківський сейф. Ніхто з членів екіпажу, включно з капітаном корабля, не мав кодів доступу до цього сейфа. Активувати систему міг тільки Мечоносець із Землі, розпочавши трансляцію гравітаційних хвиль. У такому випадку в напрямку «Гравітації» буде надіслано пучок нейтрино, який і активує контролер запуску передачі. Зважаючи на відстань, що нині відділяє корабель від Землі, пучок нейтрино летітиме до «Гравітації» близько року.

Але якщо хтось захопить контроль над «Гравітацією», вся система захисту сферичної кабіни швидко втратить сенс.

У годинник Гантера було вмонтовано спеціальну кнопку, натиснувши яку, можна активувати високотемпературний заряд у кабіні, де розташований контролер запуску. За кілька митей все її начиння розплавиться від екстремальної температури. Місія Гантера полягала в постійному моніторингу рівня потенційних загроз. У випадку перевищення певного порогу він мав натиснути цю маленьку кнопку. Після безповоротного знищення контролера запуску гравітаційно-хвильова антена вимкнеться назавжди.

У певному сенсі Гантер був таким собі «анти-Мечоносцем».

Проте Гантер не покладався сліпо на кнопку у своєму годиннику та руйнівну силу термозаряду, якого, до слова, він ніколи не бачив. Він вважав, що цілодобове чергування неподалік кабіни, де розташовано контролер запуску, є значно ефективнішим способом охорони, проте це спричинить чималу кількість підозр і запитань, а його прикриття було чи не найбільшою перевагою. Однак він хотів будь-яким чином перебувати якомога ближче до заповітного місця, тож повадився ходити до космологічної обсерваторії, що також розташовувалась у кормовій частині корабля, недалеко від сферичної кімнати. Після пробудження всього екіпажу Гантер мав змогу делегувати свої повноваження інспектора з харчування підлеглим, аби мати більше вільного часу. Крім того, оскільки доктор Ґуань Їфань був єдиним невійськовозобов’язаним науковцем на борту, нічого не заважало Гантеру навідувати його, щоб перехилити чарочку-другу й потеревенити. Ґуань Їфань, своєю чергою, залюбки приймав гостя, який міг, використовуючи службове становище, роздобути пляшку чогось гарненького й читати лекції про «синдром 3–300 000» Всесвіту. Незабаром Гантер проводив більшу частину часу в обсерваторії, відділеній від сферичної кабіни з контролером запуску гравітаційно-хвильової антени коридором у 20 метрів завдовжки.

Ось і зараз він рухався звичним маршрутом до обсерваторії, аж раптом побачив Ґуань Їфаня з доктором Вестом, які прямували в протилежному напрямку – на ніс корабля. Тому Гантер вирішив прогулятися аж до сферичної кабіни, проте коли до неї лишалося близько десяти метрів, з’явилося попередження про напад на корабель Краплин. Через невелику значущість його посади інформаційне вікно, що розгорнулося перед ним, містило мінімум інформації, але йому й так було відомо, що Краплини наразі перебували дещо далі від «Гравітації», ніж раніше, тож зіткнення має відбутися десь через десять секунд.

За мить Старий Гантер відчув полегшення й радість. Що не підготувало б майбутнє, його місія завершилась. Навіть смерть видавалася перемогою.

Але коли за пів хвилини вимкнулася аварійна сирена, Гантер єдиний із членів екіпажу відчув напад панічного страху. Атака Краплини знімала з плечей тягар його місії, але вимкнення сирени віщувало величезну небезпеку через стан абсолютної невизначеності – система передачі гравітаційних хвиль лишалася неушкодженою й працездатною. Без найменших вагань Гантер втиснув кнопку на годиннику.

Але нічого не порушило тиші навколо. Хоча сферична кабіна була герметичною, він мав відчути вібрації від вибуху термобаричного заряду. На невеличкому екрані годинника з’явився рядок: «Команда самопідриву не може бути виконана. Модуль дезактивовано».

Гантер навіть не здивувався – він давно відчував, що сталося найгірше. Щастя, яке здавалося досяжним ще десять секунд тому, розтануло без сліду.

***

Жодна з Краплин не влучила у свою ціль. Вони, можна сказати, облизали корпуси обох кораблів, пролетівши повз «Гравітацію» й «Синій простір» на відстані лише кількох десятків метрів.

За три хвилини після відключення сигналу тривоги капітан «Гравітації» Джозеф Морович зі старшими офіцерами зібралися в командному центрі корабля. Посередині кімнати левітувала гігантська карта з імітацією нападу Краплин: світло зірок було ледь видно на темному тлі космосу, яскраво сяяли лише позначки місцеперебування двох кораблів і траєкторії атаки Краплин. Дві білі лінії завдовжки в 300 тисяч кілометрів здавалися ідеально прямими, проте, як свідчили рядки даних, насправді були параболічними кривими, непомітними неозброєному оку через малий кут.

Незабаром після початку прискорення траєкторія руху Краплин почала невпинно відхилятися. Значення відхилень були вкрай незначними, проте накопичення помилок протягом усієї траєкторії польоту і стало передумовою промаху в десятки метрів. Більшість зі старших офіцерів брали участь у Битві Судного дня і добре пам’ятали, як може рухатися Краплина: різкі зміни напрямку руху на надвисоких швидкостях, точне влучання в ціль. Моторошні спогади. Зараз же все мало такий вигляд, ніби якась сила, діючи перпендикулярно до траєкторії руху Краплин, відштовхувала їх від цілей.

– Повторіть запис, – наказав капітан. – У режимі видимого діапазону світла.

На екрані замість комп’ютерної симуляції з’явилася звична картина зірок і Чумацького Шляху. В одному з кутів екрана швидко змінювалися цифри відліку часу. Усі присутні знову пережили ці кілька хвилин безсилого жаху, коли зарадити ситуації було неможливо. Залишалося лише покірно чекати смерті – маневрувати й відкривати вогонь для уникнення зіткнення не було жодного сенсу. Незабаром біг цифр у куті екрана зупинився – Краплини вже пролетіли повз кораблі, але марно було сподіватися побачити бодай щось через надвисоку швидкість руху.

На екран вивели запис високошвидкісної камери в сповільненому режимі. Оскільки перегляд у подібному режимі всього десятисекундного ролика вимагав надто багато часу, були продемонстровані лише останні миті. Усі побачили, як Краплина, пролітаючи повз об’єктив камери, виблискує, немов тьмяний метеор на зоряному тлі. Під час наступного відтворення відео зображення зупинилося, коли Краплина опинилася посередині кадру. Масштаб зображення поступово збільшувався, аж поки Краплина не зайняла більшу його частину.

Пів століття сумісного перебування в глибинах космосу дало можливість непогано вивчити будову Краплин, тож побачене неабияк шокувало: форма залишалася незмінною, добре знайомою, але поверхня вже не виблискувала абсолютно гладким дзеркалом. Її вкривали якісь плями кольору чи то старої міді, чи іржі, ніби чаклуну не вдалося заклинання вічної молодості й сліди трьохсотрічної мандрівки космосом проступили в одну мить. Сяючі ельфійські обладунки враз перетворилися на старий артилерійський снаряд, що мандрує космосом. Спілкування із Землею протягом останніх років забезпечило екіпажу базове розуміння основних характеристик матеріалів, створених із використанням сильної ядерної взаємодії. Вони дізналися, що якимись пристроями всередині зонда на поверхні Краплин генерується силове поле достатньої потужності, аби скасувати електромагнітну взаємодію між електронами та ядрами атомів речовини і дати можливість проявитися сильній ядерній взаємодії. Із зникненням цього силового поля матеріали, створені з використанням сильної ядерної взаємодії, перетворюються на звичайну речовину.

Краплини загинули.

Далі на екран вивели оброблені дані, отримані після невдалого нападу. Комп’ютерне моделювання продемонструвало, що одразу після прольоту Краплини повз «Гравітацію» таємнича сила, яка відштовхувала зонд перпендикулярно його напрямку руху, зникла, й Краплина повернулася на істинну траєкторію. Проте це тривало недовго – вже за кілька секунд Краплина почала сповільнюватися. Згідно з розрахунками системи моніторингу поля бою сила, що почала сповільнювати рух Краплини, дорівнювала значенням, які до цього моменту протидіяли їй перпендикулярно. Здавалося, що те саме джерело сили змінило точку докладання з бокової поверхні на передню частину зонда.

На зображенні, зробленому потужним телескопом високої роздільної здатності, було добре видно задню частину зонда, що віддалявся. Аж раптом Краплина повернулася на 90 градусів до траєкторії руху й почала сповільнюватися. Цієї миті на екрані з’явилося зображення, опис якого змусив би доктора Веста знову ідентифікувати його як галюцинацію. Але, на щастя, він також був у командному центрі й бачив усе на власні очі. Перед Краплиною з’явився приблизно вдвічі більший від неї об’єкт трикутної форми, який більшість офіцерів легко упізнала: човник із «Синього простору»! Задля збільшення тяги двигунів на човник було прилаштовано кілька розгінних блоків. І хоча їхні форсунки були спрямовані в напрямку від спостерігачів, яскраве світіння не лишало сумнівів: вони задіяні на повну потужність. Човник, упершись у Краплину, сповільнював її хід. Цілком логічно можна було припустити, що він і був тією силою, яка відхилила траєкторію польоту Краплини, врятувавши «Гравітацію».

Після появи човника з іншого, ближчого до спостерігачів, боку Краплини начебто нізвідки вигулькнули дві фігури в скафандрах. Через перевантаження, спричинене уповільненням зонда, їм довелося прилипнути до його поверхні. Одна з них мала в руках інструмент, за допомогою якого, як здавалося, вивчала поверхню Краплини. У минулому люди сприймали трисоляріанські зонди як ледь не божественне творіння не з цього світу, до якого навіть наблизитися було б блюзнірством. Єдині представники роду людського, які наважилися доторкнутися до поверхні Краплини, випарувалися в перші хвилини Битви Судного дня. Але нині Краплина втратила всю свою божественну таємничість. Без дзеркального полиску вона здавалася простецьким, поламаним, давнішим за човник і астронавтів антикварним металобрухтом, який збирали астронавти. Човник і фігурки в скафандрах залишалися в полі зору лише кілька секунд, а потім так само таємниче зникли. Мертва Краплина знову опинилася в космосі на самоті, але продовжувала стишувати хід, підказуючи, що човник лишився на місці, хоча тепер став невидимий.

– Вони здатні знищувати Краплини? – вигукнув хтось із присутніх.

Перша думка капітана Моровича збіглася з думкою Гантера після вимкнення сирени. Він так само не вагався ані секунди перед натисканням кнопки на своєму годиннику – такому самому, як і в Гантера. Цього разу повідомлення про помилку вигулькнуло в червоному інформаційному вікні посеред командного центру: «Команда самопідриву не може бути виконана. Модуль дезактивовано».

Капітан різко розвернувся на п’ятах і кинувся на корму корабля. Решта офіцерів прослідували за ним.

***

Першим серед членів екіпажу «Гравітації» сферичної кабіни з контролером запуску гравітаційно-хвильової антени дістався саме Старий Гантер. Не маючи можливості легко потрапити всередину, він вирішив принаймні від’єднати контролер від самої антени, деактивувавши систему на якийсь час, а потім відшукати спосіб знищити контролер.

Але всередині кабіни вже хтось хазяйнував.

Гантер вийняв особисту зброю й націлив на людину в однострої з погонами молодшого лейтенанта. Гантер очікував побачити цього чоловіка у формі старого зразка часів Битви Судного дня, однак він, вочевидь, поцупив це вбрання вже на борту «Гравітації».

Хоча чоловік не відводив очей від контролера всередині кабіни, Гантер легко його впізнав:

– Я був певен, що підполковник Девон не помилився.

Майор Пак Є Джун, командир загону морської піхоти «Синього простору», повільно повернувся. Це був молодик, не старший тридцяти років, але на його обличчі легко було помітити сліди численних життєвих негараздів. Жоден офіцер на борту «Гравітації» не мав навіть близько подібного досвіду. Майор виглядав трохи здивованим: чи то не чекав нікого настільки швидко, чи не очікував побачити саме Старого Гантера. Але поки що він тримався доволі спокійно. Майор підняв руки догори й мовив:

– Прошу, вислухайте мої пояснення…

Старий Гантер не хотів нічого слухати. Не хотів знати, як ця людина опинилася на «Гравітації». Йому навіть було байдуже, хто перед ним: реальна людина чи привид. Хай яке пояснення виявилося б істинним, ситуація зайшла надто далеко. Усе, чого він жадав, – знищити контролер запуску гравітаційно-хвильової антени. У цьому полягав сенс усього його життя, й тепер людина із «Синього простору» застувала йому шлях до мети. Він без жодних вагань натиснув на спусковий гачок.

Куля влучила в груди Пак Є Джуна й відкинула його на двері кабіни. Пістолет Гантера був заряджений спеціальними кулями для стрільби в закритих приміщеннях космічного корабля – вони не пошкоджували переборки й обладнання, проте й убивча сила, вочевидь, була меншою від звичайної лазерної зброї. Кілька крапель крові просочилися крізь рану у грудях, але Пак Є Джун утримався на ногах, потягнувся правою рукою до заплямованого кров’ю однострою й витягнув свій пістолет. Гантер іще раз вистрілив у груди супротивника, розбризкуючи ще більше крові, краплі якої зависли в невагомості. Для наступного пострілу Гантер прицілився вже в голову, але шансу вистрелити не отримав.

Капітан Морович і решта офіцерів побачили геть іншу сцену: пістолет Гантера дрейфував на віддалі від уже задубілого тіла із закоченими очима й злегка тремтячими кінцівками. З рота бив фонтан крові, яка збиралася навколо тіла в кульки великого й малого діаметрів. Посеред напівпрозорих кров’яних скупчень було легко помітити темно-червоний предмет розміром із кулак, який плив у невагомості, тягнучи за собою, немов хвости, дві трубки. Цей предмет ритмічно пульсував, видавлюючи з тоншої трубки трохи крові, чим створював реактивну силу, яка рухала його вперед. Він нагадував багряну медузу, що пливла в невагомості.

Це було серце Гантера.

Права рука Гантера смикнулася до грудей і відчайдушно почала роздирати однострій. Усі побачили, що на шкірі немає жодних порізів чи шрамів.

– Можливо, хірурги ще його врятують, – хрипким голосом мовив майор Пак Є Джун. Отвори в його грудях ще кровили. – Добре, що тепер хірургам уже не потрібно розтинати грудну клітку, щоб повернути серце на місце… Е-е-е, я не раджу вам усім робити різких рухів, бо їм вийняти у вас серце чи мозок так само легко, як вам зірвати яблуко з гілки. «Гравітацію» взяли на абордаж.

З іншого коридору виступила група важкоозброєних морських піхотинців, одягнених у легкі темно-сині скафандри часів Битви Судного дня. Вочевидь, це був десант із «Синього простору». Морські піхотинці були озброєні лазерною зброєю великої потужності.

Капітан Морович зробив помах рукою, й усі офіцери «Гравітації» мовчки кинули зброю. Екіпаж «Синього простору» вдесятеро перевищував кількість людей на борту «Гравітації» – один загін морської піхоти нараховував понад 100 осіб і міг легко контролювати всі закутки корабля-переслідувача.

Неймовірному не лишилося місця – «Синій простір» помахом чарівної палички перетворився на надпотужний корабель. Екіпаж «Гравітації» знову пережив потрясіння, аналогічне за силою з Битвою Судного дня.

***

У центрі найбільшої сферичної зали «Синього простору» левітували понад 1400 людей. Більшість із них – понад 1200 осіб – належали до екіпажу «Синього простору». На цьому ж місці понад 60 років тому ці люди майже в тому самому складі погодилися перейти під командування Чжан Бейхая. Через незначну частку членів екіпажу, які одночасно перебували на чергуванні, після закінчення втечі тривалістю в понад шість десятиліть більшість членів екіпажу зістарилися лише на 3–5 років. Заледве хтось із них відчув плин часу, і в думках багатьох ще свіжими зоставалися спогади про полум’я Темної битви й тишу під час поховання в космосі. Решта присутніх була з «Гравітації». Дві групи людей, яких легко можна було відрізнити за чисельністю й кольорами одностроїв, недовірливо переглядалися зі значної відстані.

У просторі між двома екіпажами згуртувалися старші офіцери обох кораблів. Серед них виділявся капітан «Синього простору» полковник Чу Янь, якому було 43 роки, проте він мав значно молодший вигляд. Чу Янь більше був схожий на науковця, ніж на військового – з витонченими манерами, спокійною поведінкою й навіть натяком на сором’язливість. Але на Землі він давно перетворився на легенду: це за його наказом під час Темної битви зсередини «Синього простору» було заздалегідь викачане все повітря, аби запобігти розповсюдженню вражаючої інфразвукової хвилі після вибуху ядерної бомби. Навіть дотепер думки людей різнилися: чи вважати дії екіпажу «Синього простору» такими, що не виходять за межі самооборони, чи все-таки класифікувати як убивство? Після запровадження на Землі системи стримування він затято опонував пануючій серед команди корабля думці щодо якнайшвидшого повернення додому, чим виграв час для втечі після отримання попередження від «Бронзової доби». Про нього ходило ще безліч інших чуток. Наприклад, що після дезертирства «Природного добору» перед Битвою Судного дня він виявився єдиним із капітанів, хто добровільно визвався переслідувати втікача. І що його істинним задумом було захопити «Природний добір» і втікати вже на двох кораблях.

– Тут зібралися екіпажі двох кораблів майже в повному складі, – першим почав говорити Чу Янь. – І хоча між нами все ще існує чимало відмінностей і суперечок, я волію розглядати всіх присутніх як повноправних членів єдиного світу, сформованого з «Синього простору» та «Гравітації». Перш ніж ми перейдемо до планування нашого спільного майбутнього, нам слід владнати термінову справу.

Посеред зали з’явилося величезне голографічне вікно із зображенням ділянки космосу з нечисленними зорями. Прямо посередині виднілася смуга якогось білого туману, поцяткована сотнею паралельних ліній. Зважаючи на чіткість і яскравість картинки, вона, вочевидь, була додатково оброблена. Протягом більш ніж двох століть подібне зображення «щітки» було дуже добре знайоме людству й багатьма навіть використовувалося як товарний знак.

– Ці доріжки з міжзоряного пилу ми спостерігали вісім днів тому недалеко від системи Трисоляриса. Будь ласка, подивіться уважно на відеозапис.

Усі присутні не зводили очей із зображення і незабаром зрозуміли, що видовження білих ліній видно неозброєним оком.

– У скільки разів пришвидшили відтворення відео? – запитав один із офіцерів «Гравітації».

– Відео відтворюється з первісною швидкістю.

Ці слова викликали бурхливу реакцію натовпу, немов на ліс налетів раптовий буревій.

– Якщо рахувати грубо… кораблі мають рухатися майже зі швидкістю світла, – сказав капітан Морович спокійним голосом. За останні два дні всі вони стали свідками чималої кількості неймовірних подій.

– Так, другий трисоляріанський флот рухається зі швидкістю світла й дістанеться Землі вже за чотири роки, – відповів полковник Чу Янь. Він стурбовано спостерігав за юрмою екіпажу «Гравітації», ніби шкодуючи, що саме йому випало повідомити їм цю приголомшливу новину. – Після вашого відльоту Земля занурилася в самозаспокоєння й млосність, мріючи про довічний мир та процвітання, докорінно неправильно оцінюючи події. Натомість Трисолярис терпляче чекав на слушну нагоду.

– Звідки ми знаємо, що це не підробка? – прокричав хтось із екіпажу «Гравітації».

– Я можу підтвердити, що це правда! – відповів Ґуань Їфань. Він стояв попереду разом зі старшими офіцерами та єдиний з-поміж них був без форми. – Обладнання моєї обсерваторії також виявило цю аномалію, проте я був зосереджений на великих космологічних дослідженнях, тому не звернув уваги на появу цих доріжок. Але після отримання згаданої інформації я підняв архівні дані спостережень. Сонячна система, Трисолярис і ми – вершини нерівностороннього трикутника. Його найдовша сторона – між Сонячною системою й Трисолярисом, найкоротша – між Сонячною системою й нами. Інакше кажучи, ми перебуваємо трохи ближче до Трисоляриса, тому Земля побачить аналогічну картину десь за 40 днів.

Чу Янь узяв слово:

– Ми вважаємо, що на Землі вже відбулися певні події. Точно в той час, коли Краплини атакували наші два кораблі, – п’ять годин тому. Згідно з інформацією, переданою нам «Гравітацією», саме тоді мала завершитися передача Мечоносцем повноважень своєму наступникові. Цієї нагоди Трисолярис і чекав пів століття. Вочевидь, Краплини отримали відповідні вказівки ще до того, як потрапили в сліпу зону. Це була атака за давно й ретельно розробленим планом. Можна дійти висновку, що система стримування за теорією Темного лісу припинила своє існування. Є лише два варіанти розвитку подій: перший – гравітаційно-хвильова передача інформації вглиб Усесвіту розпочалася, другий – щось цьому перешкодило.

Після цих слів у голографічному вікні з’явилося фото Чен Сінь, також передане «Гравітацією». На ньому була зафільмована відома картинка жінки з дитиною на руках біля будівлі штаб-квартири ООН. Для досягнення найбільшого контрасту зображення було зумисно збільшене до розміру доріжок зоряного пилу з першого фото. Основними кольорами космосу були чорний і сріблястий, які чудово імпонували безодні Всесвіту та холодному світлу зірок; натомість Чен Сінь направду була схожою на прекрасну Діву Марію. Вони з дитиною купалися в ніжному золоті сонячних променів, даруючи присутнім, які вже пів століття не бачили сонця, часточку його тепла.

– Ми переконані, що останній сценарій є вірогіднішим, – закінчив думку Чу Янь.

– Як їм стало розуму обрати Мечоносцем таку людину? – запитав хтось із екіпажу «Синього простору».

– Ви залишили Землю шістдесят років тому, а від нашого відльоту минуло вже пів століття, – відповів капітан Морович. – На Землі все докорінно змінилося. Система стримування виявилася комфортною люлькою, в якій людство поступово дало заколисати себе, вироджуючись від дорослих до дітей.

– Вам відомо, залишився хтось живий на Землі чи ні? – викрикнув хтось із екіпажу «Гравітації».

– Ми точно знаємо, що люди на Землі більше не здатні підтримувати систему стримування, – відповів Чу Янь. – Нашим планом було захопити «Гравітацію» для поновлення стримування, але нещодавно ми дізналися про закінчення за два місяці періоду піврозпаду вібрувальної струни з виродженого газу. Це стало неабияким ударом для всіх нас, бо тепер ми не маємо вибору, а мусимо негайно розпочати трансляцію гравітаційних хвиль.

Натовп вибухнув емоціями. Дві величезні протилежні за суттю картини – Чен Сінь із немовлям на руках і ласкавим поглядом та холодний космос із підтвердженням швидкості другого трисоляріанського флоту – уособлювали варіанти вибору.

– Ви насправді розглядаєте можливість скоїти світоцид?! – запитав капітан Морович.

Незважаючи на сум’яття, що панувало довкола, Чу Янь не втратив звичного самовладання. Він проігнорував запитання Моровича й звернувся безпосередньо до екіпажів кораблів:

– Початок трансляції не створює для нас жодних ризиків. Нас уже не страшать ані погоня земних кораблів, ані знищення з боку Трисоляриса. Ми втекли, й ці два світи більше не загрожують нашому існуванню.

Усі зрозуміли сказане: софони, відправлені вслід кораблям, після потрапляння в сліпу зону втрачені назавжди, а Краплини знищені «Синім простором». Тож два світи втратили можливість відслідковувати місцеперебування обох кораблів у безодні простору поза межами хмари Оорта. Навіть із трисоляріанськими кораблями, здатними прискорюватися до швидкості світла, неможливо наново відшукати дві загублені посеред Усесвіту порошинки.