Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 47 страниц)

Частина 3

Рік 7-й Епохи мовлення. Чен Сінь

АА сказала Чен Сінь, що її очі зараз красивіші й світяться яскравіше, ніж раніше, й, можливо, вона говорила правду. Чен Сінь у минулому страждала на помірну короткозорість, але тепер бачила все надзвичайно чітко та яскраво, ніби світ навколо переродився наново.

Від їхнього повернення з Австралії минуло шість років, але всі страждання, пов’язані з переселенням, здавалося, не залишили жодного відбитку на АА. Вона нагадувала свіжу й гарну рослину, що струсила негаразди минулого, немов дощові краплі зі свого листя, не давши можливості зашкодити їй. Протягом минулих шести років компанія Чен Сінь під керівництвом АА пережила бурхливий розвиток і стала провідним гравцем на ринку будівництва на навколоземній орбіті. Але АА зосталася тією ж вродливою й веселою молодою жінкою, геть не схожою на інших директорів великих компаній. Хоча в цю епоху це вже, скоріше, стало нормою.

Проте ці шість років випали з життя Чен Сінь – її помістили до гібернації. Після повернення з Австралії й обстеження їй встановили діагноз: її сліпота спочатку мала психосоматичну природу й була спричинена сильним психічним шоком, але згодом переросла у фізіологічне ураження – відшарування сітківки й некроз тканин ока. Лікування полягало в трансплантації сітківки, вирощеної з її власних стовбурових клітин шляхом клонування, але весь процес тривав би п’ять років. Чен Сінь уже перебувала в глибокій депресії, й якби вона провела наступні п’ять років у повній темряві, то ніхто не зміг би гарантувати стабільний стан її психічного здоров’я. Тож лікар умовив Чен Сінь пристати на пропозицію лягти в гібернацію.

Але світ і направду оновився. Дізнавшись про запуск трансляції гравітаційних хвиль, людство захлинулося радощами. «Синій простір» і «Гравітація» набули ореолу казкових рятівників, а члени екіпажів почали вважатися справжніми героями. Підозру в убивстві під час Темної битви екіпажу «Синього простору» було скасовано, а їхні дії кваліфіковано як законну самооборону під час нападу. Також героями були проголошені члени Руху опору Землі, які протистояли окупантам на всіх континентах під час примусового переселення людства. Коли бійці, одягнені в лахміття, постали перед очима людей, ті не змогли стримати сліз. За деякий час обидва космічні кораблі й борці опору стали символом величі незламного духу людства, й незліченна кількість шанувальників, здавалося, думали, що й вони завжди мали таку ж крицеву волю.

Наступним кроком стала логічна безжальна помста колаборантам із Сил безпеки Землі. Хоча, об’єктивно кажучи, вони відіграли в цій катастрофі навіть позитивнішу роль, ніж Рух опору. Саме вони захищали міста й іншу інфраструктуру від знищення під час імміграції – звісно, для Трисоляриса, але саме старанне збереження всіх людських набутків забезпечило швидке відновлення світової економіки після повернення іммігрантів. Також Сили безпеки підтримували порядок під час повернення людей додому, а коли в Австралії через брак харчів і електроенергії часто спалахували бунти, то саме вони втихомирювали натовп і привозили все необхідне. Завдяки їхній роботі більшість людей повернулися в домівки протягом чотирьох місяців без особливих жертв. У такому хаосі без цього добре озброєного мілітаризованого угруповання наслідки могли б бути взагалі непередбачуваними. Проте жоден подібний аргумент не було взято до уваги судом, і більшість членів Сил безпеки засудили за злочини проти людства. Після початку Великого переселення більшість країн поновили смертну кару. Цей вид покарання не скасували навіть після повернення з Австралії, тож за минулі п’ять років стратили чимало колишніх силовиків під задоволене улюлюкання натовпу, серед якого ніхто принагідно не згадав, що сам подавав заявку до лав Сил безпеки й просто туди не потрапив.

Але все швидко стало на свої місця, й люди почали відновлювати побут. Оскільки інфраструктура міст і промислові об’єкти добре збереглися, відновлення не тривало довго. Менш ніж за два роки шрами розрухи у містах повністю затяглися і рівень економіки та побуту повернувся на той, яким був до переселення. Усе людство знову почало насолоджуватися життям.

Подібні настрої ґрунтувалися на спогадах про експеримент Ло Цзі з підтвердження теорії Темного лісу: від моменту трансляції координат зоряної системи 187J3X1 до знищення зірки минуло 157 років, що приблизно дорівнювало тривалості життя сучасної людини. Також спостерігалося падіння рівня народжуваності до найнижчих показників у історії – ніхто не бажав приводити дитину у світ, приречений на загибель. Але більшість людей вважали, що зможуть прожити відведений їм строк у мирі й злагоді.

Хоча людство розуміло, що трансляція за допомогою гравітаційних хвиль значно потужніша за радіохвильове мовлення, навіть посилене Сонцем, суспільна думка швидко знайшла іншу самовтіху, поставивши під сумнів істинність самої теорії Темного лісу.

Витяг із «Минулого поза часом»: Вселенська манія переслідування – зникнення останніх сумнівів щодо правильності теорії Темного лісу

Хоча теорія Темного лісу стала наріжним каменем розвитку людської історії понад шістдесят років тому, питання про її достовірність, науковість і академічність залишалося на порядку денному від Епохи стримування й аж до початку Епохи мовлення. До цього моменту не існувало жодних переконливих доказів, які могли б довести правильність теорії з наукової точки зору, а небагатьом наявним свідченням бракувало міцного наукового базису.

Перше свідчення: експеримент Ло Цзі щодо правильності теорії Темного лісу призвів до знищення зоряної системи 187J3X1. По-перше, астрономічна спільнота завжди гучно піддавала сумніву сам факт знищення зоряної системи внаслідок втручання розвідувальних сил будь-якої позаземної цивілізації. Думки поділилися приблизно порівну: один табір схилявся до того, що розміри спостережуваного об’єкта – нехай він і рухався зі швидкістю світла – були недостатніми для знищення цілої зірки. Знищення зоряної системи 187J3X1 цілком могло стати наслідком природного вибуху наднової, але через брак інформації неможливо стверджувати, чи існували достатні передумови для цього. Враховуючи значний часовий проміжок між запуском трансляції Ло Цзі й вибухом, ця можливість розглядалася як дуже ймовірна. Інший табір вважав, що зірка все-таки була зруйнована внаслідок влучання надшвидкого об’єкта, але міркував, що «фотоїди» є цілком звичним і природним явищем у Чумацькому Шляху, хоча іншого подібного об’єкта не було помічено за всю історію спостережень. Натомість існували докази того, що природні сили здатні прискорювати масивні об’єкти до значних швидкостей. Так, унаслідок розпаду подвійної системи під час вибуху наднової зірки-супутника чи поглинання її надмасивною чорною дірою інша зірка з пари отримує початковий імпульс і перетворюється на надшвидку. Та сама надмасивна чорна діра в центрі нашої галактики здатна розганяти безліч дрібних об’єктів до швидкостей, співставних зі швидкістю світла. Але їх пошук може бути складним через надзвичайно малі розміри.

Друге свідчення: страх Трисоляриса перед стримуванням за теорією Темного лісу. До певного моменту це було найголовнішим доказом правильності теорії, але позаяк судження самих трисоляріан лишалися таємницею, це не могло вважатися прямим доказом із наукової точки зору. Цілком можливо, що трисоляріани встановили баланс у відносинах із людством і з інших невідомих причин і, зрештою, остаточно відмовилися від планів окупації Сонячної системи. Була висловлена чимала кількість гіпотез, які пояснювали цю невідому причину, й хоча жодна з них не видавалася абсолютно переконливою, жодну теж неможливо було повністю спростувати. Дехто з учених навіть запропонував теорію «вселенської манії переслідування», вважаючи, що Трисолярис також не має достатніх доказів істинності теорії Темного лісу. Натомість через надзвичайно важкі умови зародження й існування власної цивілізації в трисоляріан розвинулася манія переслідування й страх усього живого у Всесвіті. Ця манія надзвичайно нагадувала середньовічні вірування людства й мала такий самий високий рівень поширення в трисоляріанському суспільстві.

Третє свідчення: згадка про Темний ліс під час спілкування з Кільцем. Зрозуміло, що Кільце отримало саме таке формулювання, вивчивши останній розділ історії людства у надісланій системі Розета. Цим словосполученням рясніє параграф про Епоху стримування, тож цілком логічно, що Кільце вдалося до вживання цієї приповіді. Однак під час діалогу з дослідниками обговорення Темного лісу не тривало достатньо довго й використання означення не було чітко визначеним. Тож не можна зробити висновок, що Кільце дійсно розуміло значення вживаних слів.

З часів Епохи стримування вивчення теорії Темного лісу оформилося в окрему дисципліну. Окрім суто теоретичних досліджень, було проведено велику кількість спостережень різних частин Усесвіту й зроблено численні комп’ютерні моделювання, на основі яких розроблено багато математичних моделей теорії. Але, з точки зору більшості вчених, ця теорія не виросла з простої гіпотези, яку неможливо ані підтвердити, ані спростувати. У її правильність здебільшого вірили політики й широкі верстви населення, які часто визначалися в ставленні до теорії Темного лісу, не маючи повного уявлення про її суть. А після початку Епохи мовлення дедалі більша частина людства була схильна вважати теорію Темного лісу лише нав’язливою манією.

Рік 7-й Епохи мовлення. Чен Сінь

Після вгамування пристрастей увага людства перемкнулася з гравітаційно-хвильового мовлення на ретроспекцію останніх подій Епохи стримування. Здійнялася буря звинувачень і доносів на другого Мечоносця: якби Чен Сінь стало духу розпочати трансляцію одразу після нападу, принаймні наступної імміграційної катастрофи можна було б уникнути. Хоча більшість критичних стріл полетіли на адресу організаторів процесу відбору кандидатів.

Відбір не був простою процедурою: політичний тиск громадськості на ООН та Об’єднаний флот, власне, й призвів до такого вибору. Люди запекло сперечалися про те, хто більше винний у тому, що сталося, але майже ніхто не замислювався, що відповідальність лежить на кожному. Більшість людей не надто винили Чен Сінь. Її позитивний публічний образ все-таки забезпечував певний захист від критики, а перенесені на рівні з простими людьми страждання під час переселення додали їй іще більше симпатиків. Багато хто вважав її простою жертвою обставин.

Загалом рішення Мечоносця капітулювати спрямувало хід історії довшим шляхом, не змінивши загального напрямку руху. Хай там як, але сеанс мовлення було ініційовано, і незабаром жваві дискусії щодо причин і наслідків вщухли. Чен Сінь поступово переставала бути центральною постаттю громадської думки. Найважливіше було просто насолоджуватись життям.

Але для Чен Сінь подальше існування перетворилося на безкінечні тортури. Хоча її очі знову бачили довколишній світ, на серці лежав тяжкий камінь, що тягнув Чен Сінь на дно моря депресії. Душевний біль уже перестав бути настільки пекучим і докучливим, проте здавалося, що йому не буде кінця-краю. Біль і депресія неначе оселилися в кожній клітинці її тіла, змусивши забути про існування у житті радісних миттєвостей. Вона максимально обмежила коло спілкування, перестала слідкувати за новинами й не переймалася проблемами бізнесу, що розвивався. Хоча АА була надзвичайно стурбована станом Чен Сінь, їй доводилося левову частку часу приділяти управлінню компанією, тож слабкий вогник життя в колишньому Мечоносці підтримувало лише спілкування з Фресом.

У складні часи наприкінці Великого переселення Фрес і АА виїхали з Австралії. Він деякий час прожив у Шанхаї, проте повернувся у свій будинок у Ворбертоні ще до виїзду всіх емігрантів. Після нормалізації ситуації в Австралії Фрес передав свій будинок у дар уряду для розміщення музею культури аборигенів, а сам спорудив невеличку хижку в довколишньому лісі, перейшовши на спосіб життя своїх предків. Хоча старий жив просто неба, здавалося, що його здоров’я лише поліпшилося. Єдиним досягненням цивілізації, яке він собі залишив, був мобільний телефон. Він дзвонив Чен Сінь по кілька разів на день, щоби сказати лише кілька слів:

«Дитино, тут сонце сходить».

«Дитино, захід сонця все ще чарівний».

«Дитино, я сьогодні цілий день визбирував уламки від ваших хижок. Хочу, аби пустеля знову набула первісного вигляду».

«Дитино, тут зараз дощить. Ти маєш пам’ятати запах пустелі в такі миттєвості…»

Різниця в часі між Австралією й Китаєм становила близько двох годин, і Чен Сінь поступово призвичаїлася до розкладу життя старого. Щоразу, зачувши його голос, вона уявляла, що теж живе посеред лісу, оточеного пустелею, оперезана спокоєм та ізольована від цілого світу.

***

Пізньої ночі Чен Сінь несподівано розбудив дзвінок. Зирнувши на екран, вона побачила, що дзвонить Фрес. Годинник показував 1:14, тож у Австралії було близько третьої. Фрес знав, що Чен Сінь страждає на сильне безсоння й без допомоги апарата для сну може заснути вночі лише на дві-три години. Тому він ніколи не подзвонив би в таку пору без нагальної потреби.

Цього разу його голос втратив звичний спокій, став нетерплячим і знервованим:

– Дитино, прокидайся й поглянь на небо!

Чен Сінь і сама збагнула, що відбувається щось незвичне. В її гарячковий сон увірвався звичний кошмар: посеред пласкої рівнини, закутаної в нічну імлу, загубився величезний мавзолей. Із-під його дверей лине синювате світло, відвойовуючи в мороку клапоть землі…

Саме такий відтінок синього зараз заливав усе надворі.

Чен Сінь вийшла на балкон і побачила посеред неба об’єкт, світіння якого розфарбовувало все довкола у синє, притлумлюючи яскравість інших зірок. Його незмінне положення на небі вирізняло об’єкт серед штучних споруд на навколоземний орбіті. Це світилася зірка поза межами Сонячної системи. Її яскравість лише посилювалася, світло затьмарювало вогні міста й примушувало речі довкола відрощувати тіні. Приблизно за дві хвилини яскравість світла сягнула піку, перевершивши Місяць уповні, змусивши людей прикрити очі. Потім світіння втратило синювате забарвлення, перетворившись на яскраве денне сонячне світло.

Чен Сінь із легкістю упізнала зірку. Протягом майже трьох століть людство, дивлячись на небо, неодмінно зупиняло свій погляд на цій ділянці небосхилу.

У сусідній будівлі на гігантському дереві почулися якісь вигуки й тріск чогось, розбитого об підлогу.

Яскравість зірки після досягнення піку почала поступово зменшуватися, змінюючи забарвлення від яскраво-білого до червоного, аж до повного згасання за пів години.

Чен Сінь не брала із собою телефон, коли рушила на балкон, проте вікно виклику поплило за нею. Вона чула голос Фреса, який ізнову набув знайомих ноток відсторонення та спокою:

– Дитино, не бійся. Що має статися, те станеться.

Дивний, легкий сон розлетівся на друзки: теорію Темного лісу було остаточно підтверджено – її доказом стало знищення Трисоляриса.

Витяг із «Минулого поза часом»: Нова модель теорії Темного лісу

Трисолярис був знищений через три роки й десять місяців після старту Епохи мовлення. Усі були вражені, бо ніхто не очікував настільки блискавичної реакції після активації гравітаційно-хвильового мовлення.

Оскільки Трисолярис перебував під невсипним контролем, то про його загибель людство отримало набагато більше інформації. Цей світ був знищений тим самим способом, як і система 187J3X1, з якою експериментував Ло Цзі: невеличкий об’єкт, що рухався зі швидкістю, максимально наближеною до швидкості світла, знищив одну із зірок методом збільшення її маси внаслідок релятивістського ефекту. Цієї миті планета якраз оберталася навколо цілі атаки, тож також була знищена вибухом зірки.

Під час активації гравітаційно-хвильового мовлення «Гравітація» перебувала від Трисоляриса на відстані приблизно в три світлові роки. Враховуючи те, що гравітаційні хвилі розповсюджуються зі швидкістю світла, місце запуску фотоїда мало перебувати ближче до Трисоляриса, ніж «Гравітація» й «Синій простір». Ба більше – постріл у напрямку Трисоляриса мав відбутися миттєво після отримання гравітаційної передачі. Дані спостережень підтвердили це припущення: слід від прольоту фотоїда чітко відбився на пилових хмарах біля Трисоляриса. Але в цій ділянці космосу не існувало жодних інших зоряних систем, тобто єдиною правдоподібною версією був постріл із невідомого космічного корабля.

Попередні моделі теорії Темного лісу переважно базувалися на прорахунках місця розташування інших зоряних систем, оскільки передбачалося, що подібні атаки на об’єкти з відомим усьому Всесвіту розташуванням ініціюються виключно з інших зоряних систем. Але підтверджена можливість нападу космічних кораблів значно ускладнила й без того непросту ситуацію. Хоча людство володіло достатньо точною інформацією про розташування зірок у Всесвіті, воно не мало жодного уявлення про інші, окрім трисоляріанських, космічні кораблі, сконструйовані розумними істотами. Скільки їх узагалі? Чи часто трапляються? З якою швидкістю і куди прямують? На жодне з цих запитань відповіді не було.

Це збільшувало кількість джерел завдавання ударів у рамках теорії Темного лісу, одночасно значно зменшуючи час реакції. Наступні після Трисоляриса зірки розташовувалися від Сонячної системи на відстані шести світлових років. Але моторошні смертоносні кораблі-привиди могли цієї миті пролітати повз Сонце. Бог смерті, який, як здавалося, існував деінде, з’явився прямо перед очима.

Рік 7-й Епохи мовлення. Томоко

Людство вперше стало свідком винищення цивілізації, збагнувши, що така сама доля може спіткати й їх будь-якої миті. Трисоляріанська загроза, що протягом трьох століть посідала центральне місце в історії людства, розвіялася, немов дим, поступившись місцем жорстокішій невідомості Всесвіту.

Але очікувана хвиля паніки не покотилася світом. Зіткнувшись із винищенням цивілізації на відстані чотирьох світлових років, людство дивно принишкло: всі, вдивляючись у туманну далечінь, чекали пришестя чогось чи когось.

Ще з часів Великого занепаду – хоча відтоді історія кілька разів драматично змінювала свій хід – людське суспільство завжди жило за високого рівня добробуту й високорозвиненої демократії. Два століття сформували у свідомості мас переконання: як скрутно не було б, завжди знайдеться той, хто про них подбає. Ця віра ледь не зазнала краху під час Великого переселення, але того ранку шість років тому, на порозі суцільного мороку диво таки сталося.

Людство й зараз чекало на чергове диво.

Третього дня після знищення Трисоляриса Томоко несподівано запросила Чен Сінь і Ло Цзі випити чаю. Вона повідомила, що не тримає каменя за пазухою, а просто скучила, як за старими друзями.

ООН і Об’єднаний флот поставилися до цієї зустрічі з надзвичайним ентузіазмом. Теперішній стан пасивного очікування дуже непокоїв усіх: людство стало нагадувати крихкий піщаний замок на пляжі, який може будь-якої миті зруйнуватися під сильним поривом вітру. Можновладці сподівалися, що двоє колишніх Мечоносців зможуть отримати від Томоко інформацію, яка поверне надію в уми мас. На екстреному засіданні РОЗ, присвяченому майбутній зустрічі, дехто навіть натякав, що коли подібну інформацію вони не отримають, можна сфабрикувати щось багатозначне.

Шість років тому, після початку гравітаційно-хвильового мовлення, Томоко зникла з радарів. Навіть якщо вона й з’являлися періодично на публіці, то просто, без виразності й експресії, доносила думки Трисоляриса. Вона так і залишилася гостювати в тій невеличкій дерев’яній віллі на верхівці дерева й, швидше за все, більшу частину часу проводила в режимі очікування.

Чен Сінь зустрілася з Ло Цзі вже на гілці, з якої звисала вілла Томоко. Під час Великого переселення Ло Цзі приєднався до Руху опору. Хоча він і не брав безпосередньої участі в акціях та не керував жодною з них, проте лишався духовним наставником для всіх бійців. Сили безпеки й Краплини будь-що намагалися розшукати його та вбити, але Ло Цзі постійно вдавалося вислизати. Навіть софони були не в змозі виконати це завдання. Ло Цзі мало змінився за минулі сім років: та сама тверда, строго вертикальна постава, хіба що вітер сильніше розвівав довге волосся. Він не привітався, але обдарував Чен Сінь усмішкою, яка миттєво зігріла їй серце. Ло Цзі дивним чином нагадував їй Фреса: хоча ці двоє були геть різними, але обидва мали у своїй харизмі відгомін минулого – потужне відчуття міці гір, яке давало Чен Сінь відчуття, що вона може на них покластися в ці дивні нові часи. Був іще Вейд – злий і лютий, немов вовк, чоловік із минулого, який ледь не досягнув успіху в її знищенні. Чен Сінь його ненавиділа й боялася, але водночас знала, що в певному розумінні може також і покластися на нього. Направду дивне відчуття.

Томоко знову зустрічала їх коло вілли. Як і минулого разу, вона була вбрана у розкішне кімоно, а у волоссі виднілася щойно зірвана квітка. Образ розлюченого ніндзі в камуфляжі відійшов у минуле, поступившись місцем лагідній жінці, прекрасній, немов весна вповні посеред заквітчаної луки.

– Ласкаво прошу! Ласкаво прошу! Я мала сама навідатися до ваших обійсть, але тоді не змогла б вшанувати вас чя-но ю. Вибачте мені, будь ласка! Я щиро рада вас бачити! – Томоко вклонилася гостям. Її голос був таким самим м’яким і ніжним, як і під час першого візиту Чен Сінь. Вона провела їх бамбуковим гайком, що ріс на подвір’ї, невеличким дерев’яним містком, перекинутим через дзюркотливий струмок, і запросила до великої вітальні. Усі троє розташувалися на татамі, й Томоко почала магію чя-но ю. Час минав непомітно, про його біг свідчили хіба що хмаринки, які пропливали у небі за вікном.

Спостерігаючи за м’якими і витонченими рухами Томоко, Чен Сінь переживала змішані почуття.

Так, вона (чи вони?) багато разів була за крок від успіху в знищенні людства. Проте щоразу людство якимось дивом за допомогою впертості, хитрості й вдачі примудрялося вирватися з цих лещат. І наприкінці трьохсотрічного марафону Томоко довелося побачити, як її дім поглинуло вогняне море рідної зірки.

Томоко дізналася про знищення Трисоляриса ще чотири роки тому. А три дні тому, коли світло долинуло до Землі й принесло повну картину руйнування, Томоко виступила з коротким зверненням до міжнародного співтовариства. Вона просто поінформувала про хід і причину катастрофи – гравітаційно-хвильове мовлення вглиб Всесвіту, ініційоване двома людськими космічними кораблями. Жодних докорів чи засудження. Більшість вважала, що попередній оператор цього робота загинув чотири роки тому в полум’ї, яке знищило Трисолярис, тож тепер управління Томоко взяв на себе інший трисоляріанин, що перебував на борту одного з кораблів флоту. Вираз обличчя й голос Томоко лишалися вкрай спокійними під час звернення. Подібний спокій не мав нічого спільного з тими невиразністю й млявістю, які звучали в її голосі всі ці роки. Це було істинне втілення душі й демонстрація сили духу оператора, який показував благородство й гідність перед винищенням свого роду – недосяжний взірець, із яким людству годі було сподіватися зрівнятись. Тепер, опинившись віч-на-віч із цивілізацією, що втратила свою домівку, земляни перелякалися вже не на жарт.

Базуючись на обмеженій інформації, отриманій від Томоко, та власних спостереженнях, люди отримали загальне уявлення про знищення Трисоляриса.

На момент катастрофи Трисолярис переживав чергову епоху стабільності, обертаючись навколо однієї з трьох зір на відстані приблизно у 0,6 астрономічної одиниці. Фотоїд, влучивши в зірку, проламав діру у фотосфері та конвективній зоні діаметром у 50 тисяч кілометрів, в якій легко умістилися б чотири планети завбільшки із Землю. Залишилося нез’ясованим, чи це був збіг обставин, чи частина плану нападника, але фотоїд влучив у зірку якраз у точці, яка розташовувалася вздовж уявної лінії перетинання площі екліптики Трисоляриса. Якби тієї миті комусь довелося поглянути з планети на світило, то він побачив би, як на його поверхні раптово розквітнула надзвичайно яскрава пляма, немов хтось розчахнув дверцята печі. З пролому назовні полилося потужне випромінювання, згенероване ядром зірки, – проминувши конвективну зону, фотосферу й хромосферу, воно досягло оберненої до зірки півкулі планети, перетворивши все живе на попіл за лічені секунди.

Речовина ядра ринула в космічний простір, утворивши 50-кілометровий полум’яний фонтан. Частина викинутої з ядра зірки речовини, температура якої сягала 10 мільйонів градусів, під дією сили тяжіння повернулася на поверхню світила, а інша, досягнувши другої космічної швидкості, розлетілася космосом навсібіч. З Трисоляриса це мало вигляд, немов на поверхні зірки з’явилося вогняне дерево-чудасія. Десь за чотири години викинутий об’єм речовини здолав відстань у 0,6 астрономічної одиниці, й верхівка дерева перетнула орбіту Трисоляриса. Ще за дві години дерево дотягнулося до поверхні планети, й за тридцять хвилин речовина ядра світила продірявила Трисолярис наскрізь. Це було рівнозначно мандрівці всередині одного із сонць – викинута рідина, навіть попри остудження вічним холодом космосу, ще залишалася розігрітою до температури в кілька десятків тисяч градусів. Коли Трисолярис, зрештою, вилетів із зони викиду, він уже перетворився на розпечене до червоного небесне тіло. Поверхня планети стала суцільним океаном магми, який випарував усю воду, що тепер вилася за планетою білим шлейфом. Сонячний вітер ще сильніше роздмухував випарувану воду, перетворюючи Трисолярис на комету з довгим хвостом.

До цього моменту життя на Трисолярисі вже не існувало, але це спрацював лише детонатор, а не основний заряд.

Речовина в зоні викиду створювала значний опір руху планети, що спричинило сповільнення швидкості обертання і, як наслідок, зменшення висоти орбіти Трисоляриса. Вогняне дерево, немов кігті диявола, притягувало планету ближче до зірки з кожним наступним її обертом. Перетнувши зону викиду вдесяте, планета мала впасти на поверхню сонця. Тривалий матч космічного футболу між трьома тілами нарешті добіг кінця. Але одне світило з трьох не дожило до моменту проголошення його переможцем.

Викид речовини спричинив падіння тиску всередині зірки, що тимчасово сповільнило реакцію термоядерного синтезу. Світило різко втратило свій звичний рівень яскравості, перетворившись лише на туманний обрис, чим іще більше почало контрастувати з яскравим вогненним деревом на його поверхні, чий стовбур був неначе надряпаний гострим предметом на чорнильному негативі плівки Всесвіту. Сповільнення термоядерного синтезу спричинило зменшення тиску від випромінювання зсередини ядра, необхідного для врівноваження маси зовнішньої оболонки, тож зірка сколапсувала. Згасла зовнішня оболонка впала на ядро зірки, спровокувавши новий великий вибух.

Саме це видовище людство й побачило із Землі три дні тому.

Новий вибух зірки винищив решту живого в зоряній системі: більшість кораблів-утікачів і поселень за межами планети було стерто на порох. Вціліла лише дещиця кораблів, які на момент вибуху опинилися поза двома іншими сонцями цього світу – вони відіграли роль своєрідних укриттів.

Два світила, що залишилися, перетворилися на стабільну подвійну зоряну систему, проте жодна форма життя вже не зможе насолоджуватися регулярними сходами та заходами цих сонць. Речовина зірки, що вибухнула, та попіл Трисоляриса утворили два гігантські акреційні диски навколо сонць, що нагадували сірі кладовища.

– Яка кількість трисоляріан врятувалася? – тихо запитала Чен Сінь.

– Якщо не рахувати обох трисоляріанських флотів, які були вже задалеко від рідної планети, то менше однієї тисячної від загальної кількості населення, – відповіла Томоко ще тихіше. Уся її увага була прикута до чя-но ю, тож вона навіть не підвела погляду.

Чен Сінь кортіло сказати, як жінка іншій жінці, так багато всього. Але вона належала до людства, й прірва, що відділяла її від Томоко, лишалася нездоланною. Тож їй не лишалося нічого іншого, як ставити запитання, санкціоновані можновладцями. Подальша частина розмови, яка мала вирішальний вплив на хід історії, згодом отримала назву «перемовини під час чаювання».

– Скільки часу має людство? – запитала Чен Сінь.

– Нема точної відповіді. Напад може статися будь-якої миті. Але, ймовірно, ви маєте століття-друге, як під час вашого експерименту. – Томоко глянула на Ло Цзі, який сидів мовчки з прямою спиною.

– Але все ж…

– Ситуацію Трисоляриса не можна порівнювати з вашою. По-перше, трансляція містила лише координати Трисоляриса. Для виявлення існування земної цивілізації необхідно проаналізувати записи спілкування між нами трьохсотлітньої давності. Ця перевірка у будь-якому випадку буде проведена, проте ймовірність нанесення удару одразу після отримання результатів не надто висока. Це неодмінно станеться, але не одразу. Важливий нюанс: звіддаля Трисолярис має значно небезпечніший вигляд, ніж Земля.

Чен Сінь здивовано поглянула на Ло Цзі, але, оскільки він мовчав, запитала сама:

– Чому?

Томоко твердо похитала головою:

– Цього ви не дізнаєтеся ніколи.

Чен Сінь повернула розмову в заплановане русло:

– Під час обох атак використовувалися фотоїди. Це усталена практика? Майбутній удар по Сонячній системі буде завдано у такий самий спосіб?

– Усі атаки за теорією Темного лісу мають дві спільні ознаки: по-перше, вони випадкові, по-друге, ощадливі в засобах.

– Поясніть, коли ваша ласка.

– Подібні атаки – не частина оголошеної міжзоряної війни, це просте усунення можливих загроз. Під ознакою «випадковості» я маю на увазі, що отримання координат уже саме собою є достатньою умовою для проведення атаки. Розвідка чи рекогносцировка більше не проводиться – для суперцивілізації значно дешевше стріляти всліпу, ніж вдаватися в деталі. «Ощадливість» означає, що засіб руйнування світів буде максимально простим і дешевим – внаслідок вивільнення енергії, що таїться в самій зоряній системі-цілі.

– Енергії зірок.

Томоко кивнула:

– Саме цей спосіб ми спостерігали донині.

– Якісь способи захисту?

Томоко посміхнулася і похитала головою, неначе намагалася втовкмачити прості речі наївному дитяті:

– Усесвіт оповитий мороком, а ми – як та маленька пташка, прив’язана до верхівки дерева посеред темного лісу під перехрестям прожекторів. Напад може статися звідусіль і будь-якої миті.

– Зважаючи на особливості двох попередніх атак, має існувати якась стратегія пасивної оборони. Навіть у вашій зоряній системі залишилися вцілілі кораблі.